Учитель та його учні (нотатки з книги Олени Клочко «Маслови. Долі. Події. Життя»)

September 20, 2018

 

Київський Імператорський університет Са. Володимира

21 лютого 1905 р. у студентській їдальні Київського університету Св.Володимира на Гімназичній вулиці зібралася молодь – близько 700 слухачів політехнічного інституту та університету, щоб обговорити царський маніфест. Зібрання прийняло більшовицьку за своєю суттю резолюцію, де передбачалося створити революційний легіон як один із загонів озброєного революційного народу, а наступного дня студенти випустили листівку-пародію на царський маніфест.

Проте брати Маслови стояли осторонь політичних пристрастей і міста, й університету. Василь цей перший для себе навчальний рік у стінах нового закладу знайомився не стільки з викладачами, їх стилем спілкування зі студентами, новими товаришами, скільки заглибився у вивчення безцінних скарбів університетської книгозбірні, приватних та міських бібліотек.

Кожній молодій обдарованій людині важко визначитися серед розмаїття наукових інтересів та перспектив подальшого дослідницького життя, тому на історико-філологічному факультеті сферу діяльності С.Маслов знаходив для себе доволі поступово. Тяжіння до математичних наук певною мірою визначило й характер  Сергія Івановича, тому закономірним можна вважати  його захоплення на  першому та другому курсах філософією та класичною філологією. Лапідарність стилю, логіка побудови і довершеність форми твору неабияк пасувала характеру Сергія.

Типовою рисою Київського університету на початку ХХ-го ст. була наявність різних форм додаткових занять для студентів, найпоширеніші серед них –   семінарії.

Для Психологічного семінарію професора Г.І.Челпанова С.Маслов підготував реферати «О реальности пространства и времени по Канту» (1902р.) та «Монизм Паульсена» (1904р.), студіював діалоги Платона, трагедії Софокла, сатири Ювенала, твори Овідія і Катула в семінарах і на спеціальних курсах, працював над історією Рима, римським державним та цивільним правом.  Як свідчить колега й близька людина родині Маслових, Микола Іванченко, «… при розмаїтті власних захоплень та уподобань Сергій Іванович  не міг обмежитися філософією та філологією, душа вимагала продовження вивчення природничих наук, особливо ботаніки, а також того, що полонило з дитинства - історії та фольклору України».  

Зібрані на Прилуччині та Ічнянщині матеріали до репертуару лірників Полтавської та Чернігівської областей С.І.Маслов адресував до Харкова; дослідження було великим за обсягом і цікавим за змістом, тому частину з надісланого було надруковано в «Трудах Харьковского предварительного Комитета по устройству  XII Археологического съезда» (т. 2, ч.1–2. Харків, 1902).

 Досвідчені викладачі, як правило, навіть у першокурсниках розпізнають ті закладені природою здібності, котрі в подальшому можна розвинути, тому професор Володимир Перетц, Семінарій якого відвідував С.Маслов, так визначив риси наукового почерку свого учня: «спостережливість, однаково потрібну й філологові і природникові, старанність у збиранні матеріалу, обережність в його коментуванні».  

Першою науковою роботою С.І.Маслова з філології можна вважати лексикографічний матеріал, 520 карток. З третього курсу Сергій Іванович Маслов розпочав детально опрацьовувати історію російської та давньої української літератури й суміжних з ними галузей – слов’яно-російської палеографії та історії друкарства, причому керували і допомагали в його пошуках професори В.М.Перетц та С.Т.Голубєв. Тепер вже науковий шлях майбутнього дослідника набув конкретних рис, і сталося це, як у багатьох випадках, під  впливом корифеїв – його наставників, а чільне місце серед шанованих викладачів університету потрібно відвести Володимиру Перетцу та організованому професором Семінарію.

Володимир Перетц   (другий ліворуч), поряд Сергій Маслов.   1920-ті рр. Ворзель.  Фото В.І. Маслова. Негатив зберігається у ролині Клочко (Прилуки)

Про Семінарій В.М.Перетца розповідає один з відвідувачів занять – С.К.Росовецький: «… Чтобы вступить в «Семинарий…», нужно было получить рекомендацию от одного из его членов..., пройти собеседование с руководителем, "сдать коллоквиум и по курсу методологии. и по курсу истории древней русской литературы", при этом селекция была довольно строгой. Следует сразу сказать, что стиль руководства у В.Н.Перетца был авторитарным. Он чрезвычайно много давал ученикам и весьма многое от них требовал.

 Занятия киевского «Семинария…» происходили еженедельно (иногда и два раза в неделю), и каждое заседание состояло из заслушивания доклада, выступлений по нему двух официальных рецензентов из числа участников и обсуждения, которое подытоживалось руководителем… Официальный рецензент, как рассказывал  А.А.Назаревский, обязан был  предварительно познакомиться не только с текстом доклада, но и с литературой по его теме, поэтому выступление рецензента иногда превращалось в своего рода содоклад. Руководитель считал идеальным положение, когда в обсуждении берут слово все пришедшие на заседание. В то же время бессодержательная болтовня не допускалась...

 Второй формой деятельности «Семинария…» были «экскурсии». Слово это взято в кавычки, потому что его современное наполнение совершенно не соответствует реальной специфике рабочих поездок участников «Семинария…» в такие города, как Москва, Петербург (четырежды), Чернигов, Екатеринослав (теперь Днепропетровск), Полтаву, Нежин, Житомир; кроме того, несмотря на условия военного времени, уже петроградский состав «Семинария…» успел совершить «экскурсию» в Киев. Тогдашнее руководство российских железных дорог предоставило В.Н.Перетцу для этих «экскурсий» специальный вагон, стоявший на запасном пути киевского вокзала, и его можно было бесплатно цеплять к любому поезду, только маршрут надо было выбирать в пределах империи. Под руководством В.Н.Перетца участники «экскурсий» искали и разрабатывали в архивах рукописный материал по своим научным темам, готовили найденные тексты к изданию. Однако этим научное содержаний «экскурсий» не исчерпывалось. Во время первой «экскурсии» в Петербург (1910) участники сделали доклады на заседаниях Общества любителей древней письменности, присутствовали на занятиях университетского Пушкинского семинара профессора С.А.Венгерова, были в гостях у академика А.А.Шахматова. В феврале 1911 года они сделали сообщения на заседании Неофилологического общества при Спб. Университете, а на следующий день выступили с докладами в Императорском Обществе Любителей древней письменности…

Приходится напомнить, что до В.Н.Перетца общение между профессором, читавшим теоретический курс в Киевском университете, и студентом историко-филологического факультета ограничивалось лекциями, на которые в аудиторию студентов и профессора раздельно приводил специальный университетский служитель, «педель», и экзаменом, на котором студент обязан был воспроизвести услышанное на лекциях. В.Н.Перетц же сделал студента фактически товарищем, «камрадом» профессора в научной работе. Студент ведь не только должен был защищать свой самодельный доклад по той же процедуре, как защищаются диссертации, но и доводить его до уровня настоящей ученой статьи, учился дискутировать на научные темы, аргументировано вести научную полемику, учился не бояться ученых авторитетов, не делать из них икон, а из их работ – некоего Священного Писания. Особенно важной была обязательная работа в архивах, со свежими, часто неизвестными науке рукописными и старопечатными источниками. .

 Новаторство В.Н.Перетца-педагога имело еще один аспект, на который обычно не обращают внимания. В вузе можно читать лекции в расчете на «среднего» студента, но в университетском преподавании полезнее делать вид, что перед тобою сплошь отличники. «Семинарий…» В.Н.Перетца изначально был ориентирован на талантливого, увлеченного филологией студента. Предъявление к студенту сразу же требований того же уровня, что и к сложившемуся научному работнику, очень напоминает русский народный способ обучения плаванию, когда ребенка просто бросали в воду: если поплывет, хорошо, нет, надо вытаскивать…  

 Принципиальное значение имел и неофициальный, домашний характер «Семинария…». Занятия проводились не в университетской аудитории, а в снятой В.Н.Перетцем квартире на четвертом этаже дома № 74 по Мариинско-Благовещенской улице (теперь – Саксаганского), по средам вечером. Они не учитывались в расписании университета, не входили и в нагрузку самого руководителя. Совершенно очевидно, что В.Н.Перетц задумал «Семинарий…» как независимое от университетского и факультетского начальства «вольное» научное сообщество. В.Н.Перетц же был человек прогрессивных убеждений, в те времена – сторонник марксизма, участник борьбы за свободное развитие украинской культуры. Впрочем, со временем В.Н.Перетц сумел найти форму сосуществования «Семинария…» с официальными университетскими структурами. Так, участники экскурсии в феврале 1911 года выехали в С.-Петербург «с разрешения г.Ректора и пользуясь пособием со стороны Правления, назначившего руководителю 50 руб. и 11 студентам – 110 р. на путевые расходы…» (1.)  

Семінарій В.Перетца.Крайній праворуч у верхньому ряду Василь Маслов                                                            

 «Пробою сил» для Сергія став у листопаді 1904 виступ на практичних заняттях з  доповіддю «О типографиях в Юго-Западной Руси XVI и первой половины XVII в.» Схвальний відгук В.М.Петерца й особиста цікавість до теми призвели до того, що протяглм трьох років (1904-1907) С.Маслов працював над фундаментальною монографією з історії української літератури XVIIст. − «Кирилл Транквиллион Ставровецкий и его литературная деятельность».    

 Молодого дослідника захопила величність фігури філософа, просвітницькі ідеї, висунуті ним в Україні набагато раніше французьких мислителів, проголошення національної ідеї і, безумовно, зв'язок з рідною Чернігівською землею. Сергій Іванович вважав цю працю однією зі своїх основних, постійно протягом 50-ти років повертався до рукопису, удосконалюючи його, доповнюючи і змінюючи, але так і не наважився надрукувати.  

(1.)   С. К. Росовецкий: Об академике Владимире Николаевиче Перетце     (1870-1935). Перетц В.Н.Краткий очерк методологии истории русской литературы. Пособие и справочник для студентов, преподавателей и для самообразования. / В. Н. Перетц, предисл. С. К. Росовецкого, А. Н. Дмитриева.  – М.: Изд-во Государственная публичная историческая библиотека России, 2010. – С. 4– 11.