Збірник "Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника: переміщення і втрати фондів". Т. 1 (1939-1945)

10 березня 2016

Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника: переміщення і втрати фондів. Т. 1 (1939-1945) : зб. документів і матеріалів /  [упоряд. : Галина Сварник (голова), Роман Дзюбан, Маргарита Кривенко, Леся Кусий, Володимир Муравський ; НАН України, Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника, Науково-дослідний відділ історичних колекцій. – Львів, 2010. – 620 с.

Придбати видання можна за адресою: м. Львів, вул. Стефаника, 2; ЛННБ України ім. В. Стефаника, бухгалтерія; тел. для довідок: (032)261-49-57. Інформація є на сайті:  http://www.lsl.lviv.ua/prydb.htm

 

ВСТУПНЕ СЛОВО

Збірник документів і матеріалів «Львівська національна наукова бі­бліотека України імені В. Стефаника: переміщення і втрати фондів» є першою системною спробою відповісти на питання і проблеми, які поста­ли перед ЛННБ України імені В. Стефаника, львівськими бібліотеками, музеями, архівами та перед українською культурою й наукою загалом – про долю культурних цінностей у трагічний і переломний час Другої світової війни.

Перший том збірника стосується 1939–1945 рр. і містить документаль­ні джерела, які засвідчують кількісний і якісний вимір втрат, що їх за­знали книжкові, рукописні, мистецькі та інші збірки львівських бібліотек, зокрема створеної 70 років тому Львівської філії Бібліотеки Академії наук УРСР, західноукраїнські музеї, архіви, родинні та приватні колекції.

Матеріали видання охоплюють коло питань, яке виходить далеко поза рамки теми переміщення і втрат фондів ЛННБУ – йдеться про історію наукових, бібліотечних та музейних установ Львова, створених усіма на­ціональними громадами Галичини до 1939 р., їх ліквідацію, реформу­вання, реорганізацію у різні історичні періоди – перший радянський (1939–1941), короткий період Української держави 1941 р., німецький (1941–1944) та другий радянський післявоєнний період, – про їх органі­заційну структуру та кадрове забезпечення; відображають процеси центра­лізації, концентрації та перерозподілу майна і фондів поміж різними інституціями, містами і, навіть, країнами. Мистецькі колекції та книго­збірні – від величезних магнатських до невеличких особистих, спеціалі­зованих наукових, церковних, національних товариств, громадських об’єд­нань, освітніх закладів, розташованих за сотнями адрес по всьому місту, творять його культурну географію, їх барвиста палітра відображає багатст­во духовного і матеріального життя населення. Документи дозволяють простежити драматичну долю окремих збірок та їх власників.

Користуючись джерелами з українських, польських та німецьких архі­вів і бібліотек, дослідники матимуть змогу співставити офіційну статис­тику, проаналізувати кількісні і якісні дані, дослідити комплекс опублі­кованих документів, наративних та мемуарних матеріалів, статей у періодиці і вже тоді спростувати чи погодитись з висновками, зробле­ними радянською, українською діаспорною і польською історіографією щодо характеру знищення, розпорошення, концентрації, переміщення, вивезення та повернення культурних цінностей, простежити національ­ний компонент цих процесів.

Тематика збірника є важливою не лише з точки зору історії, науки і культури, але й політики, – польсько-українських суперечок навколо т. зв. спільної культурної спадщини, переміщених культурних цінностей та їх ревіндикації[1]. Видання не уникає «незручних» питань, намагаючись по­дати зрівноважені аргументи у вигляді документальних джерел, ство­рених різними сторонами. Публікація радянських, німецьких, польських та українських текстів, які стосуються однієї проблеми, дозволяє порів­няти і зверифікувати їх зміст.

Тривалий час вважалося, що вивезення і знищення творів мистецт­ва і літератури зі Львова здійснювалося лише німецькими окупантами. Проте, як уже доведено істориками, також польськими, німецький та радянський режими мали схожу природу і спосіб дій, зокрема, в ділян­ці культури. Також, як свідчать документальні джерела, польські бі­бліотекарі, архівісти й музейники зробили все для того, щоб макси­мально вивезти з України (зокрема, Західної), Білорусі та Литви все, що вони вважали надбаннями польської культури – цю «боротьбу за львів­ські»[2], – й не лише львівські, – культурні цінності цілком можна зрозу­міти. В той же час інтереси українського, вірменського, єврейського населення Галичини майже ніхто не захищав. За польськими переселен­цями стояла Польська держава, яка намагалась усіма силами сприяти щонайповнішому вивезенню до Польщі культурної спадщини і пам’яток, тоді як українські бібліотечні й наукові працівники робили відчайдушні спроби на місцевому рівні затримати документальні матеріали, які сто­сувалися історії і культури України. Цей потік вимивав цілі культурні пласти з ґрунту Галичини й залишав мілини або й зяючі прогалини в збір­ках, яких досі нічим заступити. Офіційних документів, які підтверджу­ють вивезення бібліотечних та мистецьких скарбів, залишилось небагато. Часто маємо лише побіжні згадки в листуванні і спогадах самих учас­ників подій про те, як їм доводилось порушувати міжнародні угоди про обмін населенням і майном та потерпати за долю нелегально вивезених за допомогою знайомих або й монастирів цінностей. Часом не знахо­дилося відповідних умов зберігання (так сталося у Кракові в 1943 р.), іноді бракувало транспорту для дальшого перевезення (як трапилося у Перемишлі та в Кемпні). Бібліотекарі не могли захистити вивезених скар­бів, навіть запакованих у скрині, від бомбардувань і пожеж, від того, що їх могли викинути з вагонів чи автомобілів на якійсь станції, аби звільнити вагони для війська, зрештою, від знищення на новому місці (як це відбулося в Аделіні у 1945–1946 рр.). Навіть збірки, які залишалися на місці, часто зазнавали пошкоджень з різних причин.

На жаль, матеріали збірника не дозволяють однозначно відповісти на питання, яким чином документація державних установ Львова за перший радянський та німецький періоди опинилася у Вроцлаві, в новостворено­му Національному закладі ім. Оссолінських, котрий «успадкував» більшість рукописних матеріалів колишньої Бібліотеки ім. Оссолінських у Львові[3]. Навіть знайдена після закінчення війни в Аделіні у Нижній Сілезії части­на рукописних збірок Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові не повернулась в Україну згідно з міжнародним правом. Більшість скринь НТШ потрапила до Національної бібліотеки у Варшаві[4], а решта була перевезена 1946 р. до Вроцлава, де протягом п’ятдесяти років про­лежала неопрацьованою й прихованою від дослідників[5]. Серед рукопис­них і мистецьких збірок, які знаходяться тепер у вроцлавському Оссолі­неумі, опинилося чимало інших матеріалів, важливих для дослідження історії й культури України. На тему вроцлавських збірок існує вже досить чисельний перелік праць американських та польських авторів[6], в якому, однак, україніка майже не згадана.

Сподіваємося, що підготоване видання, хоча б частково, заповнить ці прогалини у джерелознавстві і сприятиме дослідженню процесів, що від­бувалися в ділянці української, єврейської, вірменської, російської куль­турної спадщини у час війни та в пoвоєнний період.

*          *          *

Ідея підготовки збірника виникла після здобуття Україною незалеж­ності, коли стало можливим відкрито говорити на дражливі теми між­народних стосунків, не прикриваючись неодмінними радянськими сте­реотипами про «братню дружбу» між народами. Першою закордонною дослідницею, яка порушила тему розпорошення культурних цінностей внаслідок подій Другої світової війни та післявоєнної політики, стала Патриція Ґрімстед-Кеннеді, зумівши ще в радянські часи здобути вагому інформацію про склад і зміст фондів архівів, бібліотек і почасти руко­писних збірок музеїв України[7].

Професор Ярослав Дашкевич, керівник Львівського відділення Інсти­туту української археографії та джерелознавства ім. М. Г. Грушевського НАН України, який чи не першим в Україні, ще у 1991 р. відверто заго­ворив «про долю і недолю нашої бібліотеки», вважав, що добрим аргументом у дискусії можуть бути лише дослідження, основані на документаль­них джерелах. Реалізація цього проекту стала одним із завдань спеці­ально створеного у 2004 р. відділу ЛННБУ – Науково-дослідного відділу  історичних колекцій, – який впродовж декількох років проводив фрон­тальне виявлення документальних джерел у доступних сховищах України (Львова і Києва) та вибіркове в Польщі (Вроцлаві і почасти Кракові). Було здійснено масштабне копіювання, відбір та археографічне опрацювання цих матеріалів. Можливість доступу до вивезених у Вроцлав фондів з’яви­лася для українських дослідників щойно на початку 2000-х років. На жаль, з об’єктивних причин поки що не вдалося безпосередньо опрацювати збірки Кракова, Варшави, Москви, Берліна і Потсдама, де зберігаються комплекси документальних матеріалів з періоду Другої світової війни.

Відхід проф. Ярослава Дашкевича у вічність в лютому 2010 р. залишив упорядників збірника без наукового керівника, який підтримував що­денною порадою й енциклопедичними знаннями. Його відсутності в ук­раїнській історичній науці й археографії ніхто не зможе заступити, і наша скромна праця є даниною вдячності світлій пам’яті цього велико­го Історика України.

Сподіваємося, видання прислужиться дослідникам історії та культури; допоможе позбутися стереотипів минулого і сприятиме пошукові нових шляхів вирішення проблем, пов’язаних із переміщенням культурних цін­ностей, які внаслідок довгого періоду бездержавності України потрапили на території інших країн. Втім, наукове дослідження спільних втрат Львів­ської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника та Національного Закладу імені Оссолінських у Вроцлаві і загалом україн­ської та польської культур внаслідок подій Другої світової війни спонукає перейти «від суперечок до співпраці».

Галина СВАРНИК

 

Передмова [С. VIII-L]

1-го вересня 1939 р. Німеччина своїм вторгненням у Польщу[8] роз­почала нову світову війну і започаткувала період воєнних та суспільно-політичних катаклізмів планетарного і, в першу чергу, європейського масштабів. Одними з перших його відчули мешканці західноукраїнсь­ких земель, які, згідно з радянсько-німецьким договором про ненапад, його таємної частини – пакту Молотова-Ріббентропа[9] про розподіл сфер впливу, були приречені на зустріч з новою реальністю. На відміну від звичних суспільних укладів монархічної Австро-Угорщини та «санаційної» другої Речі Посполитої, що вимагали в першу чергу політичної лояльнос­ті, новоприбула радянська влада встановлювала контроль не лише над політикою, адміністрацією, правовою системою, але й розповсюджува­ла його на культуру, науку, освіту, віровизнання та родину. Централіза­ція адміністративної системи, зведення всіх норм діяльності до радян­ських зразків, втручання партійних та державних органів у всі ділянки життя ставали звичними прикметами нового режиму. Умови функціо­нування культурно-освітніх установ, незалежно від їх національної, ре­лігійної чи якої-небудь іншої приналежності та спрямування радикаль­но змінилися, припинилося їх звичне функціонування. Зміни влади, які відбувалися впродовж війни, зумовлювали нові правила гри, порядки, методи функціонування культурної галузі, що, без сумніву, суттєво впли­вало на збереження культурних та мистецьких цінностей у формі контро­льованого й безконтрольного їх переміщення, розграбування та вивезення поза територію Західної України.

22 вересня 1939 р. Червона армія була вже у Львові. Почалась посту­пова ліквідація попередніх структур управління, державних та культур­них установ у містах і селах окупованих західноукраїнських територій. Ліквідації або націоналізації підлягали всі політичні, громадські та куль­турні установи. «З приходом Червоної армії Західна Україна занурилась у важку й задушливу атмосферу чужоземної окупації»[10]. Освіта, яка була українською на початку радянської окупації, дуже швидко стала інстру­ментом радянізації та русифікації. Великі труднощі спіткали релігійне життя місцевого населення. Почалися перші вивезення до Сибіру. Численні українські патріоти були заарештовані політичною поліцією (НКВС), і ніхто не знав їхньої подальшої долі. Кожен очікував арешту чи депортації. Така ситуація тривала до початку війни між Німеччиною та СРСР[11].

З метою обліку культурного надбання 17 листопада 1939 р. було орга­нізовано окрему Комісію з охорони пам’яток культури при Тимчасовому управлінні у Львівській області. Очолив її письменник Петро Панч, який для цього прибув з Києва, серед членів були львівські науковці Іван Кри­п’якевич та Михайло Возняк, представники радянської адміністрації Ана­толій Задорожний і Юхим Дудко, пізніше увійшли науковці Ярослав Пас­тернак, Іларіон Свєнціцький, Володимир Дорошенко, Володимир Паньків (інспектор музеїв), Іван Карпинець (інспектор архівів), Михайло Драган (інспектор пам’яток культури)[12] та В. Ткаченко (комісар з бібліотек)[13]. Ви­рішено було взяти на облік усі музеї, архіви, бібліотеки, пам’ятки старо­вини, які належали державним установам, місту, або приватним особам, що емігрували на Захід. Не зі своєї вини, як писав директор Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка Володимир Дорошенко, «комісія ця працювала вяло, збиралася дуже рідко, не розпоряджала потрібними грошевими і транспортовими засобами, та, яко установа обласна львів­ська, не мала ширших уповажнень і навіть у себе в області небагато охо­ронила, не кажучи вже про сусідні області»[14].

 

Організаційна структура бібліотеки

Організацію найбільшої бібліотеки в західних областях УРСР було за­початковано ще восени 1939 р. – 30 листопада було ухвалено на базі існу­ючих ще на той час бібліотек Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), Національного закладу ім. Оссолінських у Львові (Zakład Narodowy im. Osso­lińskich, Oссолінеум) та бібліотеки Єврейської віросповідної громади (Жидівська кагальна бібліотека) – створити єдину Наукову Державну Бібліо­теку, яка мала стати філією Бібліотеки Академії наук у Києві[15] з трьома відділами: Україніки й Россіки, Полоніки та Гебраїки[16].

2 січня рішенням Ради Народних Комісарів УРСР була створена Львів­ська філія Бібліотеки Академії наук УРСР[17]. Прийнято вважати, що вона організована на базі більше, ніж 80 бібліотек (із загальним фондом при­близно 1 мільйон одиниць збереження) як громадських, так і приватних. Сюди увійшли також книгозбірні львівської Політехніки, Педагогічна, «Студіону», частини фондів бібліотеки-музею «Ставропігіон», товариства «Просвіта», монастирів, національних товариств, різних установ та орга­нізацій, а також тих приватних збірок, власники яких були ув’язнені НКВС (наприклад, відомих українських діячів: д-ра Володимира Старосольського, д-ра Остапа Луцького, проф. В’ячеслава Заїкина, проф. Івана Шенд­рика та ін.). Депозитними рукописними матеріалами окремих осіб (які самі передавали свої збірки, або забраних з покинутих помешкань) по­повнювався рукописний відділ бібліотеки (у польському й українському відділі відповідно), а книжкові зібрання (кількістю до кількох десятків тисяч одиниць) вливалися до основного книжкового масиву бібліотеки[18].

Існувала певна конкуренція за архіви поміж Архівним управлінням НКВС УРСР та бібліотечними установами, які з січня 1940 р. були одер­жавлені[19].

Була заборона інвентаризації прибулих у 1939–1940 рр. рукописів і архівів (діяла вже на початку лютого 1940), вона стосувалася і руко­писних депозитних фондів бібліотек НТШ і Оссолінеуму. Кількість депо­зитних надходжень зростала і на початок лютого 1940 р. становила: в українському відділі: з 200 надходжень у збірці НТШ – до 500; у польсь­кому відділі: з 6 000 – до 9 168 од. зб. Деякі з незаінвентаризованих фондів під час війни були повернуті їх власникам: Оссолінеум повернув матеріали василіянам із Жовкви та Крехова, а НТШ – товариствам «Просвіта», «Сільський господар» та ін. товариствам і приватним особам[20].

Серед бібліотек, на базі яких формувався фонд Львівської філії БАН УРСР, за якістю й кількістю збірок вирізнялися шість книгозбірень.

Першою за величиною була одна з найбільших польських культурних інституцій Львова – Національний заклад ім. Оссолінських (НЗіО), засно­ваний у 1817 р. з фундації відомого бібліофіла, історика літератури та  письменника Юзефа Максиміліана Оссолінського. У 1939 р. бібліотека на­раховувала 330 000 скаталогованих книжкових одиниць і понад 190 000 не­скаталогованих. Тут зберігалися: 318 інкунабул, 500 палеотипів, велика кількість раритетів. У рукописному відділі зберігалось майже 6 000 інвен­таризованих манускриптів, 5 960 автографів визначних політичних діячів і літераторів. Бібліотеку доповнювала самостійна книжкова колекція Пав­ликовських (яка мала також збірки графіки та оригінальні рисунки виз­начних майстрів). Крім того Оссолінеум мав свою друкарню та палітурню[21]. За іншими даними, нескаталогованих фондів НЗіО налічувалось приблиз­но 120 000 од. зб. (бл. 600 000 томів), неопрацьованих манускриптів – 6 000 од. зб. і 2 220 документів. Займав приміщення на вул. Оссолін­ських, 2, 11 та 13, а також на вул. Калічій, 5. У бібліотеці працювали відділи: обробки, обслуговування, рукописів, стародруків та музейний[22], окремою структурною одиницею був Музей ім. Любомирських.

Другою за величиною була Бібліотека Наукового товариства ім. Шев­ченка, яке, крім бібліотеки, мало ще музей, друкарню та палітурню й займало будинки на вул. Чарнецького, 24 і 26 (за німців – Distrikt­strasse, в радянські часи – вул. Радянська, тепер – вул. В. Винниченка). Бібліотека, створена 1893 р., відразу після реорганізації літературного то­вариства у наукове, нагромаджувала насамперед україніку, яка стано­вила 90 % усіх збірок. У 1939 р. тут було майже 99 000 скаталогованих книжок (204 000 томів) та приблизно 20 500 нескаталогованих, 1 інкунабула, 34 стародруки XVI ст. та незначна кількість видань XVII–XVIII cт. Скаталогованих рукописів було 1 430 од. зб., нескаталогованих – майже 500. Найціннішою частиною книгозбірні НТШ була бібліотека, рукописи й архів Івана Франка та Шевченкіана. Бібліотека складалась із відділів: оброб­ки, обслуговування та рукописів[23].

П’ята – Бібліотека Баворовських (Бібліотека фундації Віктора Баворов­ського, «Баворовіянум») на вул. Уєйського, 2 (з 1916 р. – частина вул. Ба­воровських, за німців – Ujejskigasse, в радянські часи і тепер – вул. Бі­бліотечна) була заснована у 1857 р., для читачів стала доступною лише на початку XX ст. За структурою фондів подібна до Оссолінеуму, – зби­рала матеріали, які стосувалися історії, мистецтва й літератури західно­українських земель та Польщі. Крім книг та рукописів, тут зберігалися колекції, а саме: гравюри, різні музейні цінності[24]. У 1939 р. бібліотека нараховувала майже 21 000 од. зб. (бл. 50 000 томів), в т. ч. 46 інкуна­бул, 5 000 палеотипів та приблизно 500 нескаталогованих од. зб. Ската­логованих рукописів було 1 660. Окрім книжкового та рукописного фондів бібліотека мала відділи каталогування та обслуговування читачів[25].

Третя – Бібліотека Публічна Руського Народного Інституту «Народний Дім» (Бібліотека Народного Дому) на вул. Курковій, 14 (за німців – Ungarnstrasse, за радянських часів – у 1939–1941, 1944 рр. – вул. Курко­ва, а з 1945 р. і дотепер – вул. М. Лисенка), заснована у 1849 р., відкрита для читачів лише на початку ХХ ст. Серед установ, які забезпечували просвітницьку діяльність Народного Дому, була бібліотека з читальнею[26]. До кінця 1920-х років бібліотека (знаходилась на партері будинку на вул. Курковій, 14) нагромадила значні фонди. Як писав І. Калинович: «це одна з найстарших українських бібліотек, що повстала зі жертв цілого українського народу. Найціннішою частиною бібліотеки є відділ церков­но-славянських стародруків і рукописів XV–XIX вв.»[27]. На кінець 1920-х рр. книгозбірня займала четверте місце у Львові після бібліотек Національного Закладу ім. Оссолінських, університету та Наукового товариства ім. Шев­ченка. До 1939 р. тут було зібрано майже 150 000 томів. Поруч з літера­турою, яка стосувалася західноукраїнських земель, значними були фонди россіки, в т. ч. видання, заборонені царською цензурою в Росії. Особ­ливо багатими були колекції кириличних стародруків. Великий інтерес представляли збірки Антонія Петрушевича, Кипріяна Коцовського та композитора Порфирія Бажанського, які творили окремі структурні одини­ці[28]. Тут зберігалися: 6 інкунабул, 374 палеотипи, понад 1 000 рукописів[29].

Шоста – Бібліотека Єврейської конфесійної громади (Кагальна бібліо­тека), містилась за адресою – вул. Різницька, 5 (за німців – Schlachthof­strasse, в радянські часи – знову вул. Різницька, а з 1950 р. і дотепер – вул. С. Наливайка), заснована у 1905 р. львівським кагалом. Наприкінці 1939 р. нараховувала майже 18 000 скаталогованих томів (в т. ч. приблиз­но 300 друків XVI ст.) та 106 рукописних од. зб., – майже виключно юдаїки та єврейських богословських книжок[30]. За іншими даними, перед війною єврейська бібліотека нараховувала близько 40 000 бібліографічних пози­цій, а серед них – майже 8 000 стародруків і 2 000 рукописів[31].

Четверта бібліотека – книгозбірня «Студіону», заснована на початку ХХ ст. митрополитом Андреєм Шептицьким при інституціях ченців Студійсь­кого уставу на вул. Петра Скарги, 2а (з 1938 р. перенесена у нове приміщен­ня на вул. Петра Скарги, 2б, за німців – Spitalstrasse, в радянські часи – вул. М. Пирогова, тепер – вул. Є. Озаркевича). До 1939 р. не була доступ­ною для широкого кола читачів. Нараховувала приблизно 60 000 томів, за змістом, передовсім, візантиністику, україніку та россіку, а також ви­дання з історії Церкви та літургічні книги. Великий архів складався з майже 10 000 фасцикулів документів[32].

Ще перед вступом Червоної армії до Львова, 19 вересня 1939 р. помер директор Оссолінеуму Людвік Бернацький. Колегіальне керівництво уста­новою тимчасово взяли на себе троє кустошів (охоронців фондів): істо­рик мистецтва, медієвіст, професор Львівського університету Мечислав Ґембарович, кустош бібліотеки Казимир Тишковський і кустош відділу друків Владислав Віслоцький, а також керівник видавництва установи Антоні Лєвак. Після приходу більшовиків установою став керувати ко­легіальний орган – Комітет управління видавництвом (очолював його про­фесор Львівського університету Францішек Буяк).

27 листопада 1939 р. директорське крісло посів радянський комісар Пустовойтов з Облліту, який у свою чергу передав керівництво новому директорові установи польському письменникові прокомуністичної орієн­тації Єжи Борейші (Беніамін Ґольдберґ) – за спогадами Юрія Смолича, давньому приятелеві Ярослава Галана, і політичному (військовому) ко­місарові Дружбацькому. Призначений тимчасовим облвиконкомом для нагляду за бібліотекою Оссолінеуму та фондами, які до неї надходили, Дружбацький приймав і видавав книжки та рукописи, розгорнувши діяльність відділу концентрації (цей відділ, як слід неоформлений, уже тоді діяв як одне з нововведень і займався збиранням і сортуванням бібліотечних збірок та архівів). 15 січня 1940 р. замість нього політич­ним комісаром «Закладів Оссолінеум» Є. Борейша призначив колишнього перекладача в тюрмі НКВС у Львові Давида Кіршбрауна. Кількість пра­цівників бібліотеки за керівництва Є. Борейші зросла майже удвічі.

30 січня 1940 р. у Києві був підписаний наказ по Академії наук УРСР про створення Львівської філії Бібліотеки Академії наук УРСР. Від цього дня до жовтня 1940 р. обов’язки директора тимчасово виконував прис­ланий з Києва Яків Зайкін (його заступниками були Єжи Борейша та Володимир Дорошенко), а після нього – з 10 жовтня 1940 р. до червня 1941 р. – Ілля Зеленко, теж приїжджий.

Зразком реорганізації, прийнятої Львівською філією БАН УРСР, були радянські бібліотеки, тобто – централізована однорідна організаційна структура. З середини січня 1940 р. у бібліотеці паралельно з польськи­ми написами появилися й написи українською мовою, а з 29 січня почали вести обома мовами канцелярську документацію. Розпочалися й кадрові  зміни. У квітні 1940 р. після тривалої хвороби помер колишній кустош Оссолінеуму Казимир Тишковський. У жовтні було заарештовано Антонія Лєвака і вислано на важкі роботи до Сибіру. Проте кількість працівни­ків установи далі зростала. З українців одержав посаду колишній редак­тор «Записок чину св. Василія Великого» василіянин о. Йосафат Скрутень, а також польські біженці з Сілезії (Роман Лютман, Міхал Антонув), з Кра­кова (Юзеф Фельдман), з Варшави (Вацлав Ольшевич, Станіслав Оссов­ський). До штату було також зараховано вдову Тишковського Марію та відомого львівського історика мистецтва, правника, колекціонера Тадеу­ша Маньковського.

У бібліотеці створювались окремі структурні підрозділи: відділ опра­цювання книг і каталогів (спочатку «сектор обробки книжок і каталогів»), відділ обслуги читачів, а також ті, які групували окремі види збірок: рукописів, стародруків і раритетів (рарів), мистецтва та ін. В самому ж приміщенні Оссолінеуму функціонувало 9 відділів і 6 кабінетів. Влітку 1940 р. було сформовано кабінети бібліотекознавства та музичний.

До кінця 1940 р. була завершена організація таких структурних під­розділів, як кабінет Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна, кабінет мистецтво­знавчої літератури (на базі ліквідованого відділу мистецтва), відділ комп­лектування, відділ бібліографічно-консультаційний. Деякі структурні підрозділи формувалися, організація деяких ще й не починалася (відділ дитячої літератури). Музейний відділ (колишній Музей ім. Любомирських) працював лише до 8 травня 1940 р. з причини його ліквідації. Збірки графіки, рисунки й фотографії залишились у бібліотеці, а його музейні колекції розділено поміж львівськими музеями. Картографічний кабінет почав працювати з IV кварталу цього ж року.

Керівництво бібліотеки враховувало місцеву національну специфіку, тобто наявність у Львові трьох основних національностей: поляків, укра­їнців та євреїв, але чіткого поділу за національною ознакою не було. У центральному корпусі (Оссолінеум) працювали переважно поляки. Відділ української мови й літератури знаходився у колишній Бібліотеці НТШ, єврейський концентрував бібліотеки єврейських громад і знаходився на вул. Різницькій, 5. Колишні бібліотеки Народного Дому, «Студіону», Баво­ровських[33] існували як окремі відділи.

Відділ рукописів тільки формувався і фактично поділявся на два авто­номні відділи: українську частину, де упорядковувались українські ру­кописи, очолила Марія Деркач; польську частину, в якій опрацьовувались передовсім польські рукописи та архіви – очолив дослідник суспільно-господарської історії Польщі Стефан Інґльот.

Бібліотеку колишнього Народного Дому в другій половині 1940 р. було закрито, а Антін Ґенсьорський (у минулому директор Бібліотеки Народ­ного Дому) в середині грудня став керівником Музею книги. Відділ мистецтва, у приміщенні колишньої Бібліотеки Баворовських, вул. Уєйсь­кого, 2, до дня свого арешту (13 квітня 1940 р.) очолював Рудольф Коту­ля. Після нього відділом керував Мечислав Ґембарович. Сама ж будівля відділу мала стати осередком упорядкування стародруків із цілого Львова[34].

Короткий період існування Української держави у Львові (червень-ли­пень 1941 р.) небагато змінив у житті бібліотек. Українська влада здійсни­ла спробу взяти бібліотеки, музеї й архіви під свій контроль. Так, уже 30 червня 1941 р. ополудні представники ОУН поставили перед Оссолі­неумом свою варту, не допускаючи до будинку нікого. 1 липня вияви­лося, що очолити Львівську філію БАН має Володимир Дорошенко, при­значений ОУН комісаричним керівником громадських бібліотек Львова. 2 липня Дорошенко перейняв від Ґембаровича ключі від директорської каси і скликав збори працівників ЛфБАН. Справа ця не проходила без непорозумінь та ексцесів. Майже одночасно в приміщенні Оссолінеуму з’явився працівник Бібліотеки НТШ Ярослав Олійник, який намагався, нібито з наказу ОУН, охоронити документи й цінніші речі, опечатуючи письмові столи й шафи[35].

Німці не збиралися враховувати українських інтересів – вони забо­ронили будь-яку політичну діяльність, не визнавали жодної української політичної партії. Українці отримали дозвіл створити комітети взаємо­допомоги, якими керував Український Центральний Комітет (УЦК), що знаходився у Кракові – столиці Генерального Губернаторства. 16 грудня 1941 р. генерал-губернатор Франк заявив, що українці не повинні думати, ніби німці визнають якусь Українську державу. Вирішення українського питання можна здійснити, за його словами, так само як і з поляками: «вони повинні бути у нашому розпорядженні як робоча сила, тоді як терито­рія Генерального Губернаторства мала зазнати повного онімечення»[36].

23 червня 1941 р. Міністерство науки, виховання й народної освіти в Берліні призначило директора Головного управління бібліотек в Генераль­ному Губернаторстві Ґустава Абба комісаром для забезпечення бібліотек та опіки над книжковими збірками на східному оперативному відтинку. До Львова він приїхав 1 липня разом зі своїм керівником Адольфом Вацке – президентом Головного відділу науки й навчання уряду ГГ, який мав доручення по забезпеченню музеїв.

Вже на початку німецької окупації Львова у липні 1941 р. радянська організаційна структура бібліотек у місті, хоч й не була повністю ліквідо­вана, проте зазнала суттєвих змін, які торкнулись насамперед внутріш­ньої організації бібліотек, наближаючись до передвоєнної. Так, у колиш­ньому приміщенні Оссолінеуму влітку 1941 р. офіційно було ліквідовано більшість відділів і кабінетів, організованих у радянський час. З відділів і кабінетів залишились тільки відділ Мистецтва (в приміщенні Бібліотеки Баворовських) і Картографічний кабінет[37].

У серпні 1941 р., після включення Галичини п’ятим дистриктом до складу Генерального Губернаторства[38], німецька окупаційна влада призна­чила історика мистецтва проф. Мечислава Ґембаровича комісаричним керівником колишніх Бібліотеки Оссолінеуму та Бібліотеки Баворовсь­ких (незабаром ІІ відділу Державної бібліотеки у Львові)[39]. Його заступ­ником було призначено Стефана Інґльота. Бібліотекою Баворовських у 1941–1944 рр. керував мистецтвознавець др. Тадеуш Маньковський.

Рішення керівництва Генерального Губернаторства[40] про створення у Львові Державної бібліотеки (Staatsbibliothek in Lemberg) було прийняте 12 січня 1942 р., хоч саму назву затверджено лише 14 березня 1942 р. Нагляд над системою бібліотек на території Генерального Губернаторст­ва здійснювало Головне управління бібліотек, яку очолив колишній ди­ректор бібліотеки Берлінського університету, комісар Державного міністер­ства нагляду за бібліотеками східного оперативного відтинку др. Ґустав Абб. Комісаричним керівником Державної бібліотеки у Львові 15 жовтня 1941 р. був призначений славіст, член Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСРПН) др. Ульріх Йогансен. Пробув він на цій посаді лише два роки і 15 жовтня 1943 р. пішов на фронт. Його замінив недав­ній німецький працівник бібліотек Кракова й Варшави др. Олександр Гімпель, з 1 січня 1944 р. – комісаричний керівник Державної бібліотеки у Львові. Німецьке керівництво львівських бібліотек функціонувало приблиз­но до половини квітня 1944 р. (хоча прийнято вважати, що Державну бібліотеку у Львові ліквідовано ще 31 березня 1944 р.).

Спочатку відділи Державної бібліотеки у Львові очолювали коміса­ричні управителі, а від 24 червня 1942 р. вони носили титули керівників з досить широкими повноваженнями як господарськими, так і адміні­стративними[41].

Влітку 1942 р., після кількох реорганізацій, до складу львівської Дер­жавної бібліотеки входило шість відділів: І відділ (Університетська бібліо­тека); ІІ відділ (бібліотеки Оссолінських та Баворовських); ІІІ відділ (бібліо­теки НТШ та Народного Дому); Технічний відділ (бібліотека Політехніки); Медичний відділ (бібліотека Медичного інституту); Педагогічний відділ (Педагогічна бібліотека)[42]. Бібліотека була закрита для загалу, студіююча молодь мала змогу користати лише з медичної та технічної літератури. Очевидно, що усі відділи були доступними для німецьких службовців, а також за окремими дозволами – для осіб, які займалися науковою роботою.

27 липня 1944 р. Червона армія знову зайняла Львів. Розпочалося від­новлення колишніх радянських культурних та адміністративних установ. Було відновлено і Львівську філію БАН УРСР, хоча точної дати ми досте­менно не знаємо. Цікаво, що на документі від 26 серпня 1944 р. є відби­ток гербової печатки з написом: «Міністерство культури УРСР. Львівська державна наукова бібліотека»[43], хоча в цьому ж та наступних документах, опублікованих у збірнику, і надалі йдеться про Львівську філію БАН УРСР[44].

31 липня представник Президії Академії наук УРСР у Львові тимча­сово довірив обов’язки керівника Львівської філії Бібліотеки Академії наук УРСР (далі ЛфБАН УРСР) Мечиславу Ґембаровичу. 22 серпня Пре­зидія АН у Києві своїм розпорядженням призначила новим директором ЛфБАН УРСР відомого українського історика літератури й письменника, члена АН УРСР 73-річного Василя Щурата[45] (обіймав посаду вже з 1 серп­ня 1944 р.). Однак фактичними керівниками ЛфБАН УРСР були началь­ник адміністративного керівництва АН УРСР у Львові Іван Романченко та заступник директора бібліотеки з адміністративно-господарських справ Віктор Печенюк (призначений наприкінці січня 1945 р.), а згодом два чергових заступники директора з наукових питань: Михайло Пархомен­ко (з травня по жовтень 1945 р.) і Павло Гнип (з жовтня 1945 р.)[46].

*          *          *

Пропоновані увазі читача документи про переміщення і втрати фондів та колекцій Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника за весь час її існування можна хронологічно поділити на такі періоди:

1) переміщення і втрати під час Другої світової війни (1939–1945 рр.):

а) перший радянський період 1939–1941 рр.;

б) німецької окупації Львова 1941–1944 рр.;

в) другий радянський 1944–1945 рр.

2) переміщення і втрати у повоєнний (1945–1953 рр.) період;

3) втрати після 1953 р. – до моменту проголошення незалежності Ук­раїни у 1991 р.

До першого тому збірника увійшли документальні матеріали за пе­ріод ІІ світової війни – 1939–1945 рр. Фактично ж, хронологія подій, ви­світлених у документах, виходить поза дати початку й закінчення війни і охоплює весь 1939 та 1945 роки.

 

Перший радянський період (вересень 1939 – червень 1941 рр.)

Одним із найцікавіших аспектів діяльності Львівської філії Бібліоте­ки АН УРСР (ЛфБАН УРСР) у 1939–1941 рр. був, без сумніву, процес кон­центрації книжкових та рукописних колекцій. Формально його метою було збереження збірок, що внаслідок суспільно-політичних змін, пов’яза­них із приходом радянської влади та початком Другої світової війни опи­нилися без власника. Увесь процес відбувався на тлі тотальної ліквідації установ та організацій, незалежно від їх функцій та приналежності (на­ціональної, релігійної тощо), міграції окремих верств населення та арештів. Внаслідок цього значна кількість громадських та приватних бібліотек фак­тично залишилася без господарів і була наражена на знищення. З почат­ку створення ЛфБАН УРСР концентрацією книжкових збірок займався відділ комплектування під керівництвом Івана Боднара, а з вересня 1940 р. зі складу цього підрозділу було виокремлено окремий відділ обміну, обмін­ного фонду і первісного опрацювання сконцентрованих фондів на чолі з Вацлавом Ольшевичем[47]. Так звана «група обміни» в кінці 1940 р. функ­ціонувала лише на початку організації. Відділ комплектування і далі за­ймався концентрацією, вишукуючи у Львові і на провінції книжки, якими ніхто не опікувався. Націоналізація охопила бібліотеки ліквідованих уста­нов, монастирів і приватних осіб, які змушені були залишити Львів. На кінець року було сконцентровано майже 750 000 книжок[48]. За іншими даними, станом на жовтень 1940 р. у ЛфБАН УРСР було сконцентровано приблизно 300 000 книг[49].

Концентрація фондів не була системним явищем. Перевезення бібліо­тек відбувалося принагідно, за розпорядженням державних органів чи на звернення громадян, процес гальмувався відсутністю транспортних засо­бів[50], технічних працівників і, що важливо, акцентацією на необхідність комплектування бібліотеки в першу чергу радянськими виданнями. Для працівників бібліотеки головним було перевезти літературу до сховищ, а опрацювання збірок вважалося питанням перспективи. Попри те посту­пово відбувалося опрацювання фондів концентрації. Упорядкування літе­ратури розпочиналося з розкладання книг за тематикою в алфавітному порядку, причому цілком не враховувалося походження книжок. Вилу­чаючи найнеобхіднішу та найціннішу літературу, в першу чергу енци­клопедії, різного типу довідники та стародруки, значною мірою було втрачено їх первісне походження. На кінець 1940 р. до Львівської філії БАН УРСР було переміщено вже понад 70 бібліотек, які нараховували від кількох десятків – до кількох десятків тисяч томів, як наприклад, бібліо­тека Латинської духовної семінарії (майже 30 000 томів, в т. ч. стародру­ки)[51]. Щоб швидко упорядкувати і первісно опрацювати звезені книжки, з червня 1940 р. за договором набирались додаткові працівники, які за спеціальними планами і схемою (за змістом і абеткою) сортували націо­налізовані книжки. Ця група до вересня 1940 р. формувала частину від­ділу комплектування, а з жовтня цього ж року працювала самостійно, готуючи приміщення для нових партій націоналізованих книжок[52].

При перевезенні великих втрат зазнала т. зв. Поторицька бібліотека Дідушицьких, яка зберігалася в родинному палаці на вул. Курковій, 15 (тепер вул. Лисенка) і нараховувала 48 222 томи[53]. Оскільки «військо за­йняло палату ґрафа, яку червоні командири дочиста обрабували й грози­ли спалити книжки та рукописи»[54], то вже 26 листопада 1939 р. на засі­данні Комісії з охорони пам’яток культури при Тимчасовому управлінні у Львівській області було прийнято рішення про негайне перенесення бі­бліотеки Дідушицьких[55]. Аж у лютому 1940 р. звідси було перевезено майже 30 000 вцілілих томів до Львівської філії БАН УРСР[56]. За іншими даними, у 1940–1941 рр. з поторицьких збірок було перевезено 20 000 томів[57]. Збірки, ще перед перевезенням їх до відділу концентрації (у колишній будинок Оссолінеуму на вул. Оссолінських, 11), дуже пошкодили розквар­тировані у палаці солдати: здекомплектували деякі стародруки, потоптали ногами скинуті на підлогу з полиць книжки, можливо, що їх використо­вували для розпалу у грубках. Нелегко було працівникам ЛфБАН УРСР одержати доступ до цих збірок, а коли й одержали його, то змушені були у великому поспіху та в стані повного неладу відкритими возами без жодної охорони перевозити їх до відділу концентрації. Оскільки безцінні стародруки Дідушицьких перевозились (як згадувала колишня працівни­ця Оссолінеуму Кристина Оппенауер-Cьреньовська) під проливним дощем, очевидно, через це вони зазнали втрат[58]. Перш, ніж одержано дозвіл на пе­ревезення, певна кількість збірок вже була розпродана. Частина скринь з дипломами потрапила до монастиря бернардинців, значна частина до­кументів і стародруків – до монастиря домініканців[59]. Їх розподіл почався в червні 1940 р. під керівництвом мистецтвознавця Тадеуша Маньков­ського в будинку колишнього Оссолінеуму (у тісному й брудному двокім­натному приміщенні у т. зв. ІІ-му подвір’ї). Частину бібліотеки Дідушицьких було залишено у відділі концентрації, стародруки (XV–XVIII ст.) включено до відділу стародруків, інші книжки, виходячи з їхнього змісту, розпо­ділено поміж іншими відділами й кабінетами. Рукописи потрапили до відділу рукописів, графічні збірки – до відділу мистецтва. Частину трип­летів, призначених на обмін, було вислано до Москви й Києва. Скриньки карткового каталогу перевезено теж не всі, деякі з них були порожні й пошкоджені, ще в інших картки були перемішані. Цей неповний карт­ковий каталог перенесено до відділу рукописів[60]. Через знищення картко­вого каталогу й розпорошення цілої бібліотеки (мала власний екслібрис), повна реконструкція Поторицької бібліотеки Дідушицьких неможлива, а точні втрати її фондів навряд чи колись вдасться встановити.

Така ж доля спіткала бібліотеки з палаців Ґолуховських і Потоцьких, книгозбірню «Студіону» ще перед її включенням до Львівської філії БАН УРСР, приватні бібліотеки професора Роляуера, діяча УНДО Володи­мира Кузьмовича, вивезеного на заслання, д-ра Альфреда Говиковича, заарештованого органами НКВС у жовтні 1940 р., та ін. книжкові ко­лекції[61]. Наприклад, з бібліотеки вірменського архієпископа Юзефа Теодо­ровича до ЛфБАН УРСР було перевезено майже 18 000 томів, серед яких: вірменські стародруки, теологічні видання, рукописи. Частину розкраде­но на місці радянськими функціонерами, які квартирували в палацику архієпископа[62].

Окрім покинутих бібліотек, до ЛфБАН книгозбірні та колекції потрап­ляли й іншим шляхом: страх перед конфіскацією майна змушував людей передавати свої збірки на тимчасове зберігання (як депозит) до Оссолі­неуму, бібліотек Наукового товариства ім. Шевченка, Народного Дому, «Студіону» тощо. Заборона тримати в помешканнях будь-яку зброю також спричинила справжню лавину депозитів до Оссолінеуму[63].

У грудні 1939 р. директор Оссолінеуму Єжи Борейша, ще до утво­рення Львівської філії БАН УРСР, розпочав акцію із включення до фонду бібліотеки приватних депозитів, розміщених там під час польсько-ні­мецької війни та в перші місяці радянської влади. В першу чергу були націоналізовані рукописи й музеалії, депозити аристократії, збірки від­сутніх у Львові осіб, а також депозити тих інституцій і товариств, які перестали існувати. Депозити відкривали і складали списки їхнього вмісту під час організації Львівської філії БАН УРСР у січні-лютому 1940 р. Тоді до бібліотеки було прийнято 15 великих депозитів і приватних архівів, а до Музею ім. Любомирських майже 20 колекцій. Під час відкриття 5 січня 1940 р. однієї із скринь депозиту Тарновських з Дзікова було виявлено портрет молодої людини роботи Рембрандта, рукопис «Pana Tadeusza» Ада­ма Міцкевича та багато інших пам’яток і документів. За розпорядженням комісара Дружбацького і Борейші були націоналізовані й включені до збірок Музею ім. Любомирських і приватні речі куратора Оссолінеуму Анджея Любомирського та його дружини Елеонори: кореспонденція, твори мистецтва (твори П. Міхаловського, А. Ґротґера, Ю. Коссака), столове при­ладдя, саксонська порцеляна, годинники, персні, шаблі. Є. Борейша ко­ристувався меблями, постіллю і столовим посудом з приватного помешкання куратора Любомирського, пив його вино. Частину порцеляни Любомир­ських (в т. ч. мейсенської й корецької) було розпродано поміж нових працівників бібліотеки[64]. Та директор не лише розпоряджався приватним майном колишніх власників, є відомості, що з власної ініціативи він подарував два оригінальні рисунки Тараса Шевченка Музеєві Шевченка у Києві[65]. Йдеться, очевидно, про рисунки «Смерть Богдана Хмельниць­кого» та «Козацький бенкет»[66], отримані М. Ґембаровичем 16 січня 1940 р. з Музею ім. Любомирських, де вони зберігалися під № 4820 і 4821.

За час від 22 вересня 1939 до 30 червня 1941 рр. музейні збірки ЛфБАН УРСР зменшилися приблизно на 19 000 предметів, з них близько 4 000 походили з переданих у депозит[67], або націоналізованих збірок інших власників і були розподілені поміж чотирма львівськими музеями.

Відомостей про книжкові втрати за перший радянський період збе­реглось порівняно небагато. У 1940–1941 рр. з Львівської філії БАН УРСР вислано до Інституту історії у Києві 5 000 томів, до самої Академії наук УРСР – 2 000 томів, до Університету в Москві – 2 000 томів[68]. За іншими даними в 1940–1941 рр. було виділено й вислано до Києва кільканадцять тисяч томів з історії, економіки й польської літератури[69]. Список «Книжки, що бракують в бібліотеці І. Франка» інформує про відсутність на місці 209 книжок, друкованих кирилицею, переважно українознавчої темати­ки другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.[70] «Спис книжок, що бракують в Б[ібліоте]ці Франка (латинка)» складений у 1941 р., очевидно, невдовзі після при­ходу німців. У ньому зазначено 167 книжок, – серед них і стародруки, тобто книги, видані до 1800 р., проте в переліку переважають видання середини й другої пол. ХІХ ст.[71] Є також списки книжок, «що бракують у бібліотеці НТШ», який інформує про відсутність 130 видань, друкова­них латинкою[72] та 345 кириличних книжок[73].

Переміщення й втрати книжкових фондів були пов’язані також з ді­яльністю спецвідділу бібліотеки т. зв. спецфонду (на вул. Оссолінських, 11, Баворовських, 2, Чарнецького, 24), який створено у травні 1940 р. з метою вилучення із загальних фондів значних масивів ідеологічно шкідливої для радянського режиму літератури. Ця література постановами відпо­відних органів заборонялась для масового вжитку в бібліотеках та нав­чальних закладах і, звичайно ж, вилучалася з книготорговельної мережі. Організація роботи спецвідділу здійснювалась на основі інструктивних документів Бібліотеки АН у Києві та секретних переліків Головліту та Облліту. Багато книжок було вилучено до спецфонду поза літівськими списками, лише за підозрою у «ворожості»[74]. Книги вилучались безпе­рервно – з весни 1940 р. до 22 червня 1941 р. За цей час у спецфонді ЛфБАН УРСР на підставі лише часткового перегляду книгосховищ, за дани­ми польського дослідника М. Матвіюва, опинилося близько 8 500 заінвен­таризованих одиниць зберігання, з яких із фондів Оссолінеуму – 2 864 кн. (з них 144 книги українською мовою), з Бібліотеки НТШ – 1 029 кн., а також із інших книгозбірень, що увійшли до складу Львівської філії БАН, зокрема: Бібліотеки товариства «Szkoły Ludowej» та Міської бібліотеки - 866 кн., Педагогічної - 704 кн., Університетської - 649 кн., Політех­нічної – 612 кн., Баворовських – 256 кн. та ін. Разом із незаінвентари­зованими книгами відділу концентрації, шкільних бібліотек та випози­чалень на червень 1941 р. спецфонд налічував майже 50 000 видань[75].

Незабаром навіть окупаційна німецька влада зверне увагу на той факт, що найбільшої шкоди збіркам львівських бібліотек у перший радянський період завдали безконечні реорганізації та переселення й перевезення збі­рок з одного приміщення в інше[76]. Ці події яскраво відображені у «Щоден­нику» відділу комплектування ЛфБАН УРСР за 1 червня 1940 р. – 21 червня 1941 р., який докладно нотує щоденні перевезення та переміщення фондів різних підрозділів бібліотеки та звезення приватних і громадських кни­гозбірень з метою їхньої концентрації й подальшого перерозподілу між установами та містами Радянського Союзу[77].

Окремого дослідження заслуговує діяльність більшовицької цензури – т. зв. Облліту, жертвою якої була величезна кількість української світсь­кої і релігійної літератури.

 

Період німецької окупації Львова (червень 1941 – липень 1944 рр.)

Відразу ж після зайняття Львова німецькими військами у червні 1941 р. колишній віденський мистецтвознавець, на той час «спеціальний уповно­важений для захисту творів мистецтва на колишніх польських терито­ріях» Каєтан (Кай) Мюльман змусив тодішнього директора Бібліотеки Ме­числава Ґембаровича видати всі рисунки Альбрехта Дюрера, залишивши при цьому розписку про конфіскацію, датовану 2 липня 1941 р.[78] Факт конфіскації художніх творів із відділу мистецтва бібліотеки Мюльман за­свідчив на Нюрнберзькому процесі. В акті йдеться про колекцію рисунків Дюрера, відому під назвою «колекція Любомирського»[79].

У лютому 1943 р., коли приміщення університету були зайняті німець­ким військом, до ІІ відділу надійшло на зберігання приблизно 300 000 томів видань з бібліотек колишніх університетських факультетів і кафедр гума­нітарного профілю. Є згадка, що ці книжки в травні 1944 р. перевозились до Домініканського монастиря[80]. Бібліотеки інших факультетів по­трапили до Бібліотеки Політехніки та українських бібліотек (очевидно, колишніх бібліотек НТШ та Народного Дому), а бібліотеки географічного та етнографічного факультетів були передані в депозит львівській філії Інституту німецької праці на Сході (Institut für die Deutsche Ostarbeit, т. зв. Остінститут)[81]. Ці книги ще в 1945 р. знаходились у стосах «в кінці будинка» головного корпусу бібліотеки[82], а на 1946 р. планувались робо­ти з їх переміщення[83].

У березні 1943 р. у ІІІ відділі Державної бібліотеки через прорив во­допровідної труби були пошкоджені «раритетні друки і криптадія»[84].

З наближенням фронту до Львова постала проблема евакуації куль­турних цінностей з метою забезпечення їх перед можливими бомбарду­ваннями радянської авіації. Очевидно, ініціатива вивезення збірок ІІ-го відділу на Захід походила від керівника ІІ відділу Державної бібліотеки у Львові Мечислава Ґембаровича, котрий ще влітку 1943 р. планував ви­везти найціннішу частину рукописів до Ягеллонської бібліотеки у Крако­ві, очолюваної істориком д-ром Едвардом Кунце.

У листопаді 1943 р. Кунце, мабуть, під впливом Ґембаровича, намагав­ся переконати директора Головного управління бібліотек ГГ д-ра Ґ. Абба про доцільність евакуації найцінніших збірок зі Львова до Кракова. Абб спершу не погоджувався, однак, подальші поразки на Східному фронті змусили німецьку владу скоригувати свої рішення. Зрештою Абб дав згоду на можливе перевезення збірок Оссолінеуму до Кракова, водночас споді­ваючись, що їх усе ж можна буде забезпечити перед нальотами авіації безпосередньо у Львові[85].

Спочатку планувалося спакувати стародруки й рукописи до скринь і помістити їх у підвалах львівських монастирів. Проте таємне розпо­рядження німецького правління наказувало готувати до евакуації перш за все нову німецьку наукову літературу[86]. Всупереч цьому було спаковано і вислано до Кракова вартісні збірки з усіх відділів Державної бі­бліотеки у Львові.

Ще 6 грудня 1943 р. Кунце писав до Ґембаровича про згоду німців на можливе переміщення найцінніших збірок Оссолінеуму до Кракова: «З певністю, запакування в скрині не забезпечить потяга чи авт перед бомбардуванням і спаленням, перед викиданням скринь на якійсь стан­ції, аби звільнити вагони для війська, врешті перед знищенням у ново­му місці зберігання, але це ж саме грозило транспортові збірок без опа­кування» [87] (пер. з пол. – Р. Дз.).

З Оссолінеуму підлягали вивозу найцінніші рукописи та стародруки, для чого було зарезервовано більшу частину з замовлених Державною бібліотекою 150 cкринь. Проте в Оссолінеумі під керівництвом М. Ґемба­ровича вже в середині листопада 1943 р. розпочався відбір для евакуа­ції найцінніших друків XV–XVIII ст., а як припускає польський дослідник історії Оссолінеуму Мацєй Матвіюв, також і рукописів[88]. Щоб уникнути розголосу, підготовку до евакуації здійснювало дуже вузьке коло осіб. Обста­вини цієї акції висвітлив у своїх працях М. Матвіюв[89].

Доля львівських культурних цінностей турбувала і діячів Українсько­го Центрального Комітету (УЦК). Ось як про це згадував Кость Паньківсь­кий: «Ми [керівництво УЦК – Р. Дз.] виробили плян перевезти в безпечне місце архіви, бібліотеки й музеї, якщо не вповні, то принайменше важ­ніші і неповторні бібліографічні і музейні речі. Тільки німецька влада могла забезпечити транспорт і кошти. Я представив наші пляни віцегуберна­торові Бауерові, але він злякався. В тодішніх умовах, восени 1943, за його словами, це було не прощальним проявом дефетизму» [90]. Бауер пояс­нював, що невдачі на фронті – це явище тимчасове, треба тільки про­триматись зиму. Про цю розмову він доніс до СД.

Втрати ІІ відділу Державної бібліотеки у Львові навесні 1944 р.

До евакуації бібліотечних збірок Львова німецька влада почала готу­ватись на початку 1944 р. Згідно з виданими на початку лютого розпоря­дженнями, евакуація мала охопити всю мережу Державної бібліотеки у Львові, тобто збірки Бібліотеки Оссолінеуму та Бібліотеки Баворовських (відділ ІІ), а також бібліотеки Університету, Політехніки, НТШ і Народ­ного Дому. Наказано вивозити такі категорії видань: сучасну німецьку фахову літературу, зокрема, медичну й технічну, усі покажчики, бібліо­графічні довідники, підручні збірки головних бібліотек, радянську тех­нічну літературу, новопридбану Оссолінеумом 1941 р. Все це належало вивезти спочатку до Кракова, а далі – углиб Німеччини[91].

У звіті Олександра Гімпеля з 18 квітня 1944 р детально розгляда­ються всі труднощі транспортування бібліотечних збірок зі Львова за період від 21 березня до 1 квітня 1944 р.[92]

Кількісні дані про вивезення збірок ЛфБАН УРСР транспортами 18 бе­резня і 1 квітня 1944 р. можна встановити на підставі ряду джерел. У Відділі рукописів ЛННБУ зберігається звіт про загальну кількість втрат по Філії Бібліотеки Академії наук УРСР у Львові від 26 серпня 1944 р.[93], підписаний завідувачем відділу мистецтва Ярославом Янчаком. Згідно з цим документом втрати були такими:

Польський сектор (за інвентарями збірок Оссолінських, Павликов­ських, Баворовських, Любомирських, Відділу мистецтв).

Старі друки – німцями вивезено 3 116 інвентарних одиниць.

Водночас, якщо порівняти ці дані зі списками скринь у першому транспорті (18 березня 1944 р.), німцями було вивезено 1 177 друків, дру­гим транспортом (1 квітня 1944 р.) – 962, разом – 2 139 стародруків[94]. Різницю в 977 одиниць, очевидно, можна пояснити їхнім нелегальним вивезенням, або неточністю даних Янчака.

За звітом Янчака, німцями було вивезено 1 611 інвентаризо­ваних і 763 незаінвентаризованих рукописів, разом – 1 374 од. зб.

Натомість, за списками скринь, у першому транспорті було 1 278 ру­кописів, у другому – 1 067. Разом – 2 345 рукописів[95]. Отже, різниця ста­новить майже 1 000 од. зб.

За даними Янчака, німцями вивезено 1 714 інвентаризованих дипломів і 953 незаінвентаризованих, разом – 2 667.

Натомість, за списками скринь, у першому транспорті було 2 291 до­кумент (диплом), у другому – 384. Разом 2 677 документів[96]. Отже, різ­ниця у даних – лише на 10 позицій.

За звітом Янчака, німцями забрано, і загинуло під час війни 237 прим. карт. Ця цифра підтверджується і нотаткою М. Ґембарови­ча з квітня 1946 р., за якою серед збірок, вивезених нацистами, зна­ходилось близько 240 мап[97]. Є деяка інформація про вивезення кількох десятків картографічних матеріалів у липні-серпні 1941 р. до Берліна і Варшави[98]. Проте у списках збірок, вивезених навесні 1944 р., карто­графічні матеріали відсутні. Це питання потребує додаткового вивчення.

Гравюри та фотографії – німцями вивезено 2 396 одиниць (у Янчака)[99]. Тут і в наших, і в підрахунках Матвіюва цифри майже збі­гаються. За списками скринь у другому транспорті було 2 371 од. зб.[100]

Збірки Бібліотеки Оссолінських та Бібліотеки Баворовських, запако­вані у 67 скринях, були вивезені двома транспортами залізницею.

Отже, в обох транспортах зі збірок Бібліотеки Оссолінеуму (очевидно, разом із Бібліотекою Баворовських, а також включених у її склад збірок Павликовських, Любомирських, Дідушицьких) згідно з переліком скринь, а також їхнього вмісту[101] було вивезено 2 345 рукописів (у Матвіюва – 2 300[102]), 2 675 дипломів (документів, грамот) (у Матвіюва – майже 2 200), 2 139 друків – інкунабул і стародруків (у Матвіюва – прибл. 1 800 друків майже у 1 855 томах ), а також – 2 371 рисунок (за документами тільки гравюри – sztychy, Kupferstiche)[103], очевидно, зі збірок Бібліотеки Павли­ковських і Музею ім. Любомирських (у Матвіюва – прибл. 2 390 позицій).

Вивозили гравюри у 4-х скринях: 63 скриня – 791 гравюра (інв. № 1272-2046), 64 скриня – 820 гравюр (інв. № 456-1271), 65 скриня – 377 гравюр (інв. № 8-тисячні, 3-тисячні, 4-тисячні, 11-тисячні, 29-тисячні), 66 скриня – 383 гравюри (інв. № 8-тисячні, 3-тисячні, 4-тисячні, 1-тисячні)[104]. В описах вмісту скринь подані тільки інвентарні номери без назв робіт та їхніх авторів. Цифри ці, за нашими підрахунками, неточні й розходяться на кілька позицій. Деякі гравюри взагалі не були вказані у загальному списку вивезених. Так у 67-й скрині (другий транспорт), якщо вірити перелі­кові скринь, знаходилось лише 58 рукописів з колекції Баворовських. Насправді, окрім них, там ще містилось більше 500 гравюр із колекції Павликовських, зазначених у вмісті скрині[105].

Радянських книжок (за звітом Янчака) німцями було вивезено 8 000 прим. Ця цифра викликає сумнів, оскільки 30 березня 1944 р. за ініціативою д-ра Ганса-Пауля Мюллера (з Німецького Східного інститу­ту у Кракові) одним вагоном залізницею німці вивезли зі Львова 70 скринь з радянською науковою літературою – технічною, природознавчою, ме­дичною, військовою, сільськогосподарською і т. д. Ґустав Абб видав роз­порядження не евакуювати зі Львова російських книжок, та Мюллер одер­жав від військової влади Львова згоду на вивезення «цілої російської бібліотеки природничої з Палацу Оссолінських»[106]. Всього тоді було виве­зено прибл. 40 000 книжок без жодних списків[107]. Серед цих 70 скринь, 40 містили радянські дублети – більш-менш вартісні підручники, і то в кількох примірниках[108].

Вивезені збірки з Музею ім. Любомирських та з Бібліотеки Павликов­ських, які після війни були віднайдені частково у Кракові, частково у Нижній Сілезії, були передані до відновленого Оссолінеуму у Вроцлаві, де започаткували колекції Кабінету графіки і Нумізматично-сфрагістичного кабінету. Львівські матеріали включають прибл. 700 рисунків західноєвропейських майстрів з колекції Генрика Любомирського, Ігна­тія Скарбка і частково Карла Кюнля, 1 627 одиниць графіки з колекції Павликовських і становлять розділ «оригінальних праць польських митців» від літери D до S (без рисунків Ходовецького і Смуґлєвича), фрагмент колек­ції графіки (гравюри з колекції Леона Пінінського, а також кілька сотень гра­вюр польських майстрів міжвоєнного періоду), а також колекцію 218 порт­ретних мініатюр. Частина рисунків Ходовецького залишилась у ЛННБ України імені В. Стефаника. На графічні матеріали з колекції Павликов­ських у Вроцлаві складено каталог, в якому зареєстровано 1 627 оригі­нальних рисунків[109].

Досить сумнівними виглядають твердження М. Матвіюва, що це були «виключно полоніки, найстаріші екземпляри і найцінніші матеріали до польської історії і літератури»[110]. Тоді ж було вивезено й кириличні ру­кописні книги: Литовський Статут XVII ст. (інв. № 35 – 1 скриня), Єван­геліє тетр. 1597 р. (інв. № 37 – 1 скриня) та Євангеліє першої пол. XVI ст. (інв. № 369 – 2 скриня), Мінея 1492 р. (інв. № 368 – 2 скриня). Тепер вони зберігаються у Національному закладі ім. Оссолінських у Вроцлаві[111]. З рукописної збірки Бібліотеки фундації графа Віктора Баворовського (налічує 11 кириличних книг) у 1944 р. вивезено Перший Литовський Статут другої чв. XVI ст. (інв. № 952 – 32 скриня), – тепер зберігається в Національній бібліотеці у Варшаві (Akc. 9835)[112].

Серед евакуйованих збірок Оссолінеуму були й матеріали, які безпо­середньо стосуються українських етнічних земель, зокрема одна з най­старших пам’яток польської мови т. зв. «Карта медицька» з XV ст. (с. Ме­дика біля Перемишля), збірки коронних і литовських прав та привілеїв, інвентарі земських маєтків і люстрації королівських староств, судові, цехові і маєткові акти міст, в т. ч. м. Станіславова (тепер Івано-Фран­ківськ), архіви магнатських родин (напр. Мнішків із с. Ляшки Муровані, тепер с. Муроване Старосамбірського р-ну Львівської обл.), матеріали львів­ських істориків, матеріали до історії Галичини. Серед збірок Бібліотеки Баворовських також знаходились найцінніші середньовічні рукописи («Kronika» Вінцентія Кадлубека, статути Казимира Великого)[113].

Назвемо лише деякі з рукописних матеріалів Оссолінеуму, вивезе­них навесні 1944 р., які викликають значний інтерес: середньовічні ко­декси (починаючи з ХІІ ст.), матеріали до історії Польщі XVI–XVIII ст., діаріуші сеймів, донесення закордонних посольств, листи польських ко­ролів, збірки коронних і литовських прав та привілеїв, акти судові, маєт­кові і цехові (в т. ч. Станіславова і Львова). Були там також: документи папи Григорія ІХ з 1227 р. та сілезького князя Генрика Бородатого з 1229 р., інвентар Хмельницького староства (інв. № 6267), Діарій посоль­ства до Москви С. П. Бжостовського (інв. № 6246), «Akta państwa Brody i Łopatyn» (інв. № 7219)[114], а серед рукописів Бібліотеки Баворовських – рукопис, очевидно каталог «Biblioteka i zbiory Baworowskich» (інв. № 1098), інвентар Підгорецького замку (інв. № 424), книга лавничого суду в Щуро­вичах (інв. № 624), книга лавничого суду в Тернополі (інв. № 625), акти судові Могильницькі (інв. № 617), тестамент Шеліги (інв. № 1271) та ін.[115]

Вивезено також: «Annalia urbis Leopoliensis» (інв. № 124, 147 – 2-га скриня), «I. B. Zimorowicz. Historia civitatis Leopoliensis» (інв. № 125 – 2 скри­ня), «Prawa i dekreta kramarzów lwowskich» (інв. № 1645 – 4 скриня), Акти міста Станіславова, в т. ч. вірменські (інв. № 1355-1367 – 7 скри­ня), «Rzeź humańska» (інв. № 266 – 18 скриня), «Acta terminorum terre­strium Leopoliensium 1684–1780» (інв. № 2493 – 27 скриня), «Acta castri inferiori Leopoliensis» (в 4-х томах, інв. № 2494–2497 – 27 скриня), «Acta Camenecensis» (інв. № 2513 – 27 скриня), з бібліотеки Павликовських: Пальчовської «O Kozakach» (інв. № 737 – 34 скриня) та cтародрук Гер­бурта «Statuta» (інв. № 5732 – 38 скриня), судові львівські акти вірмен­ської нації (інв. № 1730, 1731 і далі – 22 скриня), листи барона Перґена у справі організації Галичини (інв. № 2318 – 41 скриня) та ін.[116], а також безліч рукописних праць львівських вчених (Людвіка Бернацького, Ка­роля Шайнохи, Освальда Бальцера та ін.).

Серед вивезених у той час рукописів Оссолінеуму були й копії листів Богдана Хмельницького, на той час ще неопублікованих. Повернення їх з Польщі у 1945 р. домагався завідувач Львівського відділення Інсти­туту історії України проф. Іван Крип’якевич[117], який ще у 1927 р. займав­ся їх вивченням[118]. Зараз важко ствердити, про які саме листи Хмельниць­кого йдеться. Вони могли бути і в шляхетських, і міщанських збірниках т. зв. «Silva rerum», або, скажімо, в рукописі Мартина Ґолінського (№ 189)[119]. Рукопис був позичений у лютому 1939 р. до Кракова, а після війни, через Вроцлав, Варшаву, Москву і Київ заплутаними шляхами знову повер­нувся до Львова у 1978 р.[120] Інші томи рукописів Ґолінського (№ 188, 190) зберігаються у НЗіО у Вроцлаві.

*          *          *

Перший транспорт – 35 скринь (в одному залізничному вагоні) був завантажений 18 березня 1944 р., а відправлений до Кракова, найвіро­гідніше, наступного дня. Слід відзначити, що скрині з рукописами й ста­родруками, окрім некаталогізованих набутків І-го, ІІ-го й ІІІ-го відділів Державної бібліотеки, містили також найцінніші нумізматичні колекції без жодних списків, серед яких – усі золоті медалі й монети давньої збірки Музею ім. Любомирських (за Матвіювим, – 16 пакетів – близько 330 штук медалей і монет)[121]. Як писав М. Ґембарович до Е. Кунце 17 бе­резня 1944 р.: «Біля заінвентаризованих речей є й інші неохоплені ще інвентарями набутки останніх літ, котрі показуємо тільки сумарно, є також речі з інших бібліотек (Курнік, Дзіків); до того ж найцінніші зразки нашої нумізматичної колекції в запечатаних сургучем скринях, короб­ках і пакетах включено до окремих скринь з рукописами і друками, аби не привертати уваги некомпетентних, надто цікавих [осіб]. Особливо важливою під цим поглядом є скриня № 12, де вміст малої скриньки з уваги на жовтий метал може збудити нездорові апетити...» [122] (пер. з пол. – Р. Дз.). За поміткою в інвентарному списку 12 скрині: «1 скринька в папері з медалями»)[123]. Насправді, за загальним списком вивезених 18 бе­резня 1944 р. позицій, нараховувалось 18 (пакетів, пачок, паперових ко­робок) з нумізматами[124]. Нумізмати знаходились: у 12 скрині – «1 скринька в папері з медалями», у 27 скрині – «3 пакети з медалями /І, ІІ, V/», у 28 скри­ні – «2 пакети з медалями /ІII, IV/», у 34 скрині – «Дві запечатані коробки з медалями», у 35 скрині – 3, очевидно, такі ж паперові запечатані ко­робки, хоча у списку цієї скрині запис про це відсутній, у 37 cкрині – «Дві запечатані коробки з медалями, № VI і XII», у 38 скрині –– три запечатані коробки з медалями», у 39 скрині – «Дві коробки (запечатані) з медалями, № XI, VII»[125]. На жаль, під час проходження фронту скрині були розби­ті, більшість монет розграбовано (точна кількість втрат невідома).

Вагон зі збірками, з довіреністю від Бібліотеки Оссолінських, супро­воджував до Кракова працівник львівської транспортної фірми «Karpa­then-Transport» Казимир Смолярський. Саме він за дорученням Ґемба­ровича мав особисто зустрітися з істориком мистецтва та директором краківського Національного музею Феліксом Коперою й домовитися з ним про майбутню передачу рисунків Рембрандта, яку мав здійснити кон­серватор творів мистецтва з Львівської картинної галереї Ян Марксен. Очевидно, саме Смолярський домовився з Коперою про майбутню пере­дачу Марксеном так званого «депозиту», в якому знаходився останній львівський рисунок Альбрехта Дюрера «Портрет старого на червоному тлі» і рисунки Рембрандта та ін. західноєвропейських митців[126]. Виве­зення зі Львова рисунків Рембрандта, як і згаданого рисунка Дюрера, які знаходились у переданому Ґембаровичем депозиті, й досі припису­ють нацистським окупантам. Деякі з цих рисунків у радянський час навіть були опубліковані[127]. Тепер вони зберігаються у вроцлавському Оссолі­неумі. Окрім рисунків Рембрандта Ґембарович переховував також і авто­портрет великого фламандця. З ледь помітних написів олівцем рукою Ґембаровича на поштівках дізнаємось, що цей автопортрет з підписом «R.H. 1628» – так званий «Рембрандт з відкритим ротом» (з приватної збірки покійної Елеонори Любомирської), теж був вивезений зі Львова за посередництвом Марксена[128].

Через чотири дні транспорт без жодних пригод прибув до Кракова.

За неповні два тижні в Оссолінеумі приготували наступний тран­спорт. Вагон із колекціями Бібліотеки Оссолінських у 32-х скринях завантажили 1-го квітня 1944 р. і відправили наступного дня. Його су­проводжував працівник «Karpathen-Transport» Тадеуш Ланьцуцький. У цих скринях знаходились збірки Оссолінеуму: 969 рукописів, 381 доку­мент (диплом), 846 стародруків і 2 371 гравюра (sztychy, Kupferstiche)[129]. Із збірок Бібліотеки Баворовських цим транспортом було вивезено: 58 ру­кописів і 103 стародруки, з інших бібліотек: 30 рукописів, 3 грамоти і 13 стародруків[130].

Серед переміщених рисунків із колишнього Музею ім. Любомирських було приблизно 760 гравюр зі збірки Любомирських (містились у 5 теках) і майже 1 630 рисунків з колекції Павликовських (у 5 теках)[131]. З Музею ім. Любомирських вивезено тоді переважно твори західноєвропейських художників (щонайменше 700). Серед них було біля 40 одиниць ще зі ста­рої, подарованої у 1874 р. м. Львову, колекції майора австрійської армії Карла Кюнля, а також твори з колекції Генрика Любомирського та Ігна­тія Скарбка, які представляли художників італійських шкіл. Були там роботи Рафаеля, Вазарі, Веронезе, Тіціана, Тьєполо, Вероккйо, Перуччі, Корреджо, Караваджо, Цуккаро та нідерландських, зокрема Рембрандта та Пітера Брейґеля Старшого (вочевидь, тільки гравюри). З колишньої збірки Павликовських були представлені полотна переважно польських майстрів XVIII–XIX ст. (прізвища яких починались на літери D – S) – Яна Непомуцена Ґловацького, Рафала Гадзевича, Юліуша Коссака, Яна Норбліна, Ципріана Норвіда, Антонія Олєщинського, Олександра Орлов­ського, Юзефа Пешки[132].

Збірки з цих двох транспортів початково знаходились у пивницях краківської Ягеллонської Бібліотеки. Але, як писав згодом у своїх спога­дах директор Державної бібліотеки у Львові Олександр Гімпель, умови для зберігання мистецьких цінностей там були цілком невідповідними[133].

Як згадує Едвард Кунце, саме він від квітня до кінця липня 1944 р. намагався переконати Ґустава Абба, що вивезення до Німеччини є не­безпечним і шкідливим для книг. Абб оповістив про необхідність вивез­ти набутки за 1944 р. і підручну бібліотеку без польського відділу. Моти­вував це знищенням німецьких бібліотек і необхідністю їх підсилення німецькими виданнями. Не мав натомість наміру вивозити польські цін­ності, ані взагалі книжки, які походили з часу польської державності і твердив, що др. Ґембарович, директор Оссолінеуму, і др. Ґаберлє, дирек­тор Університетської бібліотеки у Львові, перекрутили його інструкції, виславши зі Львова частину рукописів[134]. Що ж до приміщення, Абб за­певнив, що воно є цілком придатним. Для складування культурних цін­ностей в маєтку Аделін (Адельсдорф) біля Золоториї (Ґольдберґа) призна­чено старий шпихлір з XVI ст., з дуже товстими мурами. Придатність приміщення підтвердив Абб, відвідавши восени 1944 р. це сховище, і повідомив Е. Кунце, що всі книжки дійшли туди в дуже доброму стані і цілком безпечно зберігаються[135].

Відомо, що збірки усіх трьох відділів Державної бібліотеки у Львові в загальній кількості 181 скриня вроцлавська фірма «Knauer» вивезла до Аделіна в середині липня 1944 р. першим евакуаційним транспор­том[136]. Також відомо, що в листопаді 1945 р. ці скрині було забрано до Національної Бібліотеки у Варшаві[137].

Колишній працівник бібліотеки Вроцлавського університету, а з 1951 р. перший директор відновленого Оссолінеуму у Вроцлаві др. Францішек Пайончковський писав: «У травні [1947 р. – Р. Дз.] привезено до Вроц­лава транспорт рукописів і стародруків, евакуйованих німцями до Аде­ліна, звідти перевезених до Національної бібліотеки у Варшаві. Було це 39 скринь безцінних рукописів і актів»[138]. Якраз тоді проводився капі­тальний ремонт у приміщеннях відновленого вроцлавського Оссолінеуму за адресою вул. Шевська, 37. Незабаром у Вроцлаві довідались про наяв­ність нових скринь у Національній бібліотеці. Для перевезення цих скринь у серпні 1947 р. виїхала делегація, яка після звірки, скерувала їх до Вроц­лава. Виявилося, що у 18 скринях знаходилось 280 рукописів, 267 фасци­кулів архіву Водзіцьких, 384 стародруки, 608 грамот і 8 коробок з гравюра­ми. Кількість перевезених до Вроцлава рукописів, порівняно з евакуйовани­ми до Аделіна, зменшилась, але Пайончковський висловив надію, що не всі вони втрачені, хоча відзначив, що під час воєнних дій скрині було порозбивано, певну частину збірок знищено й забруднено, а частину роз­крадено ще перед прибуттям забезпечувальної комісії. У 1947 р. певні ви­дання з Аделінських збірок з’являлись не тільки на книжковому ринку, але й серед вуличних торговців[139]. Скрині, спроваджені у березні 1948 р. з Варшави до Вроцлава, містили 70 рукописів, 40 стародруків, 262 гра­моти, а також частини архіву Водзіцьких. Як підсумував Ф. Пайончков­ський: «Аделінські втрати з трьох транспортів з Варшави виявились не­великими»[140].

У листі до Стефана Інґльота з 10 (?) травня 1945 р. М. Ґембарович, не знаючи нічого про долю вивезених до Аделіна збірок Оссолінеуму, писав: «Коли б знайшлись випадково у Кракові, належало б їх чимшвидше роз­пакувати, відповідно розміщаючи їх вміст. Списки повинні зникнути» [141] (пер. з пол. – Р. Дз.).

Евакуація культурних цінностей навесні 1944 р. з ІІ відділу Держав­ної бібліотеки у Львові була чи не найбільшою за весь період німецько-нацистської окупації Львова, і за масштабами (кількістю й якістю виве­зених позицій) її можна прирівняти до втрат повоєнного періоду.

Бібліотека зазнала втрат і від нальотів радянської авіації. Так, 1 трав­ня 1944 р. на вул. Калічій, 5 пошкоджене одне з приміщень, де знахо­дилась переплетня видавництва Оссолінських. 2 травня було пошкод­жено і головний корпус Оссолінеуму (який 9 квітня вже був зачеплений вибухами бомб, які впали поруч з бібліотекою) від вибуху шести бомб, одна з яких потрапила в будинок головної книгозбірні. Знищено 40 % даху, повністю вибито вікна. У головному книгосховищі ряд книг знищено осколками бомб. У сховищі інкунабул і старих друків шафи були частково повалені, стародруки, які з них повипадали, значно пошкоджені оскол­ками лежали на підлозі серед румовища й куряви. Рукописи теж пош­коджені осколками бомб. Потерпіла картографічна збірка, а також деякі твори мистецтва, історичні портрети і т. п., які були розташовані у канцелярських приміщеннях. Пошкоджено також друкарню, мури бу­динку, навколишній парк[142].

Втрати ІІІ відділу Державної бібліотеки у Львові в 1944 р.

(фонди Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка та Бібліотеки Народного Дому)

У вересні 1939 р. фонди Бібліотеки НТШ, як і більшості львівських бібліотек, було включено до новоствореної Львівської філії Бібліотеки АН УРСР і розділено за профілем її відділів.

Колишня Бібліотека НТШ в часи нацистської окупації Львова разом із колишньою Бібліотекою Народного Дому входила до ІІІ відділу Держав­ної бібліотеки у Львові. Загальне керівництво ІІІ відділом здійснював Володимир Дорошенко, одночасно керуючи колишньою Бібліотекою НТШ. Бібліотеку Народного Дому очолював Антін Ґенсьорський. Крім того, А. Ґен­сьорський у 1943 р. деякий час був заступником директора ІІІ відділу Державної бібліотеки у Львові. Після евакуації у березні 1944 р. В. До­рошенка Ґенсьорський став директором (з квітня 1944 р.) ІІІ відділу Дер­жавної бібліотеки у Львові і одночасно залишився керівником Бібліотеки Народного Дому в складі ІІІ відділу[143].

За звітом завідувача відділу рукописів НТШ Марії Деркач від 10 квітня 1946 р., у 1944 р. з колишньої Бібліотеки НТШ німці вивезли 14 скринь[144]. Спершу ці скрині було перевезено на теперішню вул. Лисенка, 14. Серед них – 7 скринь Архіву Українських січових стрільців, 6 скринь архіву Української Галицької Армії, 1 скриня листування Донцова[145].

З ІІІ відділу було вивезено 25 скринь[146]. Зі звіту Олександра Гімпеля дізнаємось, що ці скрині прийняла для перевезення 20 березня транс­портна фірма «Henry Roese» у Львові. Проте представники фірми поясни­ли, що вони неспроможні забезпечити цей транспорт, оскільки не мають у Кракові приміщення для вантажів. Однак 25 березня несподівано приї­хали за вантажем і на початку квітня до Кракова прибули перші 12 скринь, (решту 13 скринь доставили 13 квітня)[147]. Відбувалося це 31 березня 1944 р. перед самою ліквідацією Державної бібліотеки у Львові[148].

Усі львівські збірки були перевезені вроцлавською фірмою «Knauer» першим евакуаційним транспортом в середині липня 1944 р. до маєтку Адельсдорф (Аделін) у Нижній Сілезії (загальною кількістю 181 скри­ня з книгами та рукописами)[149]. У листопаді 1945 р. ці скрині було заб­рано до Національної бібліотеки у Варшаві.

Скрині Бібліотеки Львівського університету, тобто І відділу було позначено сигнатурами L I, ІІ відділу – Оссолінеум разом з Бібліотекою Баворовських – L IІ, ІІІ відділу – Бібліотека НТШ і Бібліотека Публічна Руського Народного Інституту «Народний Дім» – L IІІ. У Варшаві доку­менти зі скринь були розібрані, згрубша впорядковані та сформовані польськими бібліотекарями в архівні фонди. Матеріали ІІІ відділу на­ново розсортовані в Національній бібліотеці у 28 скринях, які згодом майже 40 років припадали пилюкою на горищі одного з приміщень На­ціональної бібліотеки у Варшаві. На початку 1980-х рр., під час ремонту палацу Красінських, злодій виніс кілька пачок книжок і матеріалів і, оче­видно, не вміючи читати кирилицю, викинув їх до смітника в парку. Документи потрапили до рук українського історика Євгена Місила. Через його настирливі запити польські бібліотечні працівники змушені були взятися до їхнього впорядкування. Через брак відповідних фахівців зі знанням української мови й історії фондоутворювачів опрацювання збі­рок розтяглося на довгі роки. Цим зайнялась львівський архівіст Гали­на Сварник, описавши архівні й рукописні збірки НТШ у виданому в 2005 р. каталозі-інформаторі[150]. Назвемо лише основні збірки-архіви: Архів Легіону Українських Січових Стрільців (1914–1918); Архів редакції ча­сопису «Свобода» у Львові; Архів Українського національно-демокра­тичного об’єднання; Архів Української парламентарної репрезентації у польському Сеймі та Сенаті (1920–1938); Архів Українського народного об’єднання; Архів Народної організації українців м. Львова; Архів Дмит­ра Донцова; Архів Олени Кисілевської; Архів Андрія Жука; Архів Євгена Архипенка; Архів Товариства «Просвіта» у Львові; Архів редакції журналу «Життя і знання» у Львові; Архів Українського горожанського ко­мітету рятунку України; Архів Українського педагогічного товариства «Рідна школа»; Архів редакції журналу «Визволення» у Львові; Архів Івана Липи та Юрія Липи; Архів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки; Архів Харчового уряду УНР у м. Ста­ніславові; Архів Української Галицької Армії, УНР, ЗУНР; Архів Началь­ної команди Української Галицької Армії та Начальної інтендатури УГА; Архіви таборів інтернованих вояків Армії УНР і УГА та цивільного насе­лення в Австрії та Польщі (1914–1921); Архів Партизансько-повстанчого штабу УНР; Архіви редакцій, видавництв; Архіви політичних партій, орга­нізацій, товариств[151].

За даними Г. Сварник, у відділі рукописів Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві опинились фрагменти українських збірок, вивезених зі Львова навесні 1944 р. – через брак транспорту, яким львів­ські збірки перевозили зі складу кооперативу «Rolnik» у Кемпні. Це частини архівів Директорії УНР (1919); Ради Республіки (1919–1921); Уряду УНР (1919–1921); Армії УНР (1919); Партизансько-повстанчого штабу (1921); Української Парламентарної Репрезентації у польському Сеймі і Сенаті; матеріали з архіву родини Луцьких; матеріали про український коопера­тивний рух; документи Українського банку у Львові (1920-ті рр.); збірка документів Назара Гнатюка (журналіста часопису «Рідний край»); листу­вання і матеріали різних українських інституцій і товариств. Невідомо, як сюди потрапила незначна кількість актів НКВС Західного округу (1940). Усі ці документи і матеріали зберігаються як акцесійні матеріали.

Загальна кількість фонду Бібліотеки Народного Дому у 1942 р. стано­вила: закаталогованих друків – 105 057 (серед них 7 інкунабул), руко­писів 1 077, графіки – 6 008 од. зб. (серед них – 4 170 гравюр), нотних друків – 1 176, незакаталогованих друків – 19 000, рукописів – 44 томи і 106 скриньок, графіки – 3 000 та нот 866 позицій[152]).

Після «золотого вересня» 1939 р. фонди Бібліотеки Народного Дому, як і більшості львівських бібліотек, було включено до новоствореної Львівської філії БАН УРСР і розділено за профілем її відділів[153].

У вересні 1943 р. за браком місця в колишній Бібліотеці НТШ з вул. Di­striktstrasse, 24 (Чарнецького) на вул. Ungarnstrasse, 14 (Куркову) було перевезено частину архіву: депозити чч. 1-382 і некаталоговані збірки рукописів чч. 875, 896, 1221, 1227, 1276, 1453, 1460, де їх і впорядковано за сигнатурами, частину дрібних друків і некаталоговані архіви УНДО і НТШ. У перевезенні і впорядкуванні брали участь як працівни­ки Бібліотеки НТШ, так і Бібліотеки Народного Дому[154].

У 1944 р. з приміщення Бібліотеки Народного Дому німці вивезли всього 11 пачок книг і архівних матеріалів, тобто скринь невеликого розміру, серед них – 7 скринь[155] архівних матеріалів (депозити і архів Української Парламентарної Репрезентації). Решта 4 скрині (тобто, суто матеріали Бібліотеки Народного Дому) були заповнені книжками загальною кількіс­тю 191 прим. (в основному дублети). Серед цих книжок було 52 старо­друки (в основному латинські)[156]. Очевидно, їх слід шукати у Національ­ній бібліотеці у Варшаві. Можливо, деякі з них потрапили до Національного Закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.

На сьогодні в Архіві НТШ у Національній бібліотеці у Варшаві у скрині № 23 збереглося 37 книжок, які походять в основному з Бібліотек На­родного Дому та НТШ. Загалом в Архіві НТШ в Національній Бібліотеці у Варшаві виявлено всього 14 друків зі штампом Народного Дому і близько десятка без штампів[157].

На 1942 р. бібліотека мала закаталогованих мап, планів та атласів 1 850 од. зб., незакаталогованих карт та атласів – 10 од. зб.[158] Як подає Тарас Огородник, у результаті проведеного порівняльного аналізу старої інвентарної книги Бібліотеки Народного Дому та сучасної інвентарної книги картографічного фонду «НД» ЛННБУ імені В. Стефаника, встанов­лено відсутність 53 одиниць зберігання картографічних матеріалів. Серед них один атлас XVII ст., та п’ять атласів XVIII ст., а також два­надцять стародрукованих карт XVII-XVIIІ ст.[159] Можливо, серед вивезе­них навесні 1944 р. матеріалів ІІІ відділу Державної бібліотеки у Львові були й ці картографічні матеріали. На жаль, нам досі невідомі ні за­гальний список вивезених тоді матеріалів Бібліотеки Народного Дому, ні списки кожної з 11 скринь вивезених збірок, що утруднює ідентифіка­цію цих документів. Список кожної скрині було виготовлено у двох примірниках. Як доповідав 19 лютого 1944 р. тодішній комісаричний ке­рівник Державної бібліотеки у Львові Олександр Гімпель керівництву СС: «Переліки вмісту для кожної скрині слід виготовляти у 2-х примір­никах, один з яких додаватиметься до скрині»[160]. Можливо, ці описи скринь були вилучені бібліотекарями, які першими опрацьовували ма­теріали в Національній бібліотеці у Варшаві й бібліотеці Національного Закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.

Слід зазначити, що вивезенням бібліотечних колекцій також займа­лась зондеркоманда Кюнсберґа «Потсдам» під керівництвом д-ра Паца­ка, яка мала свої підгрупи в містах Києві, Львові, Одесі, Харкові, у Криму і діяла в межах військової групи армій «Південь» в Україні[161].

 

Втрати Бібліотеки єврейської віросповідної громади

Як відомо, ще в перід німецької окупації 4 липня 1941 р. Бібліотека єврейської громади у Львові була конфіскована і опечатана директором Головного управління Бібліотек Генерального Губернаторства Ґ. Аббом з наміром передати її до Кракова спеціальній структурі – Секції єврейсь­ких досліджень в Інституті для німецької роботи на Сході, щоб разом з іншою єврейською бібліотекою «Fundation Perl» в Тернополі, вивезти їх углиб Райху[162]. Очевидно, не вся юдаїка була вивезена, оскільки на базі Бібліотеки єврейської громади в серпні 1944 р. у ЛфБАН УРСР органі­зовано ІІІ (єврейський) сектор. Перенесені з вул. Різницької, 5 єврейські фонди було розміщено у двох приміщеннях: на вул. Оссолінських, 2 та вул. Сикстуській, 14 (тепер – вул. Дорошенка, 14)[163]. Німці вивезли ста­родруки цієї бібліотеки до Франкфурта-на-Майні, значну частину фондів було знищено, а решту – у 1945 р. передано до Бібліотеки АН УРСР у Києві[164]. 19 жовтня 1944 р. директор цієї бібліотеки (яка вже була вклю­чена ІІІ-м сектором до Львівської філії БАН УРСР) Давид Кагане, допо­відав директору Львівської філії БАН УРСР Василю Щурату, що перед війною єврейська бібліотека нараховувала приблизно 40 000 бібліогра­фічних позицій, а серед них «около 8 000 стародруків і около 2 000 ру­кописів. Рукописи, стародруки та підручна бібліотека вивезені німцями, дальші втрати дадуться усталити доперва по спорядженню інвентарно­го каталогу»[165]. Оскільки «з інвентарного каталогу осталися тільки марні рештки», а також єдиний працівник сектору (окрім директора) Тадеуш Задерецький незабаром виїхав до Польщі, то й підраховувати збитки було нікому. На жаль, повністю визначити їх кількість напевно вже не вдасть­ся. У доповідній записці парторганізації Львівських установ Академії наук УРСР Львівському Обкому КП(б)У про втрати культурних ціннос­тей у Львові під час німецької окупації з 11 квітня 1946 р. повідомля­ється, що в єврейському секторі ЛфБАН УРСР під час війни пропало 15 000 книжок[166].

В річному звіті III Сектору Філії Бібліотеки Академії наук УРСР у Львові за 1945 р., згадується, що найцінніша частина єврейських збірок (інку­набули та стародруки) під час війни частково через Іспанію була про­дана до Америки, а частково вивезена до Франкфурта-на-Майні[167]. Ще до перенесення бібліотечних фондів ІІІ сектору, приміщення на вул. Різ­ницькій було зайняте транспортною конторою «ТЕК», і бібліотечні фонди довелося поспішно збирати й сортувати. Відчувався брак спеціалістів зі знанням івриту та східних мов. Штат відділу тоді складався з його заві­дувача Т. Задерецького й двох працівників, яких, як неспеціалістів, у кінці травня 1946 р. було переведено до інших відділів, натомість прийнято д-ра Яра. У звіті керівника відділу за 1945 р. відображено наслідки зло­чинної діяльності «ТЕК» щодо майна й книжкових фондів, зокрема, зни­щено майже п’ятдесят стародруків та інкунабул[168]. До головного корпусу ЛфБАН УРСР (вул. Оссолінських, 2) рукописна збірка теж дійшла із втра­тами 16 одиниць. Як припускає Т. Гуцаленко, можливо, ці рукописи разом із найціннішими були вивезені зі Львова під кінець війни і про­дані у США, як це трапилося з іншими єврейськими книгозбірнями, про що писав Т. Задерецький у згаданому звіті. Але це могло трапитися і в повоєнний час[169]. У квітні 1945 р. з вини Етнографічного музею, який займав приміщення над бібліотечними на вул. Чарнецького, залито водою частину неопрацьованих книг відділу комплектування, складених у ко­мірці на балконі, серед яких були також єврейські книги [170].

У 1945 р. для Інституту єврейської культури при Академії наук у Києві було передано прибл. 500 дублетних книг і журналів [171].

*          *          *

У серпні чи на початку вересня 1944 р.[172], як вважає М. Матвіюв, віце-міністр ресорту культури Польського Комітету національного визволення в Любліні майор І Армії Війська Польського Олександр Рафаловський, за фахом художник, запропонував М. Ґембаровичу запакувати збірки і разом з працівниками колишнього Оссолінеуму вивезти на Захід, «доки влада перебувала в руках війська». Усвідомлюючи цілковиту авантюрність та­кого плану, Ґембарович відмовився. Згодом, уже в останніх роках життя, йому за це дорікали надто ревні польські патріоти[173].

У грудні 1944 р. у Москві президент Kрайової Ради Народової Боле­слав Бєрут у розмові з І секретарем КП(б)У Микитою Хрущовим під час обговорення питань про репатріацію польського населення з території України вперше порушив проблему Оссолінеуму[174]. Згодом, десь у сере­дині літа 1946 р., в листі до віце-прем’єра УРСР Дмитра Мануїльського Бєрут писав: «Принципову згоду на передачу такого роду культурних цінностей і пам’яток тов. Сталін дав у розмовах на цю тему, при чому ми надіялись домовитись конкретно щодо цього з керівниками Україн­ської РСР. При зустрічах з М. С. Хрущовим ми торкались цих питань, і при останній зустрічі він інформував нас, що ці питання доручені Вам. Тому я й осмілююсь потурбувати Вас, Димітрію Захаровичу» і далі: «Швид­ка передача Польщі «Оссолінеуму» – можливо в цілісному вигляді (при вилученні лише книг і документів, які стосуються історії України і її культури, а також творів українських письмеників) – виклика­ла б виключно благотворний вплив на настрої найширших кіл інтелігенції в нашій країні» [175] (пер. з рос. – Р. Дз.).

На початку червня 1945 р. в бібліотеці розпочали перепис книжок, рукописів і стародруків для передачі їх Тимчасовому Урядові Націо­нальної Єдності Польської Республіки. Вже через три місяці приступили до пакування відібраних матеріалів у скрині[176]. Справа невдовзі засто­порилася. З Академії наук УРСР до керівництва ЛфБАН УРСР надходи­ли спішні телеграми з вимогою: «терміново складіть списки рукописів та раритетних книг видатних польських діячів з фондів бібліотеки Акаде­мії наук і надішліть терміново у Київ для вирішення питання»[177]. «Тер­міновість», якої в реальних обставинах дотриматись було неможливо, ви­кликалась, без сумніву, шаленим тиском офіційної Москви на київських виконавців. Польща, хоч і залежала від Росії, мала набагато більше можливостей для отримання з України культурних цінностей, і повною мірою це використовувала, аніж Україна, яка була у становищі безправ­ної московської колонії. Треба віддати належне керівництву львівської бібліотеки в особі Василя Щурата та її українським працівникам, які в умовах всезростаючих апетитів польської сторони зуміли вберегти хоч якусь частину безцінних для української культури матеріалів. Щурат від­бивався як міг і терпеливо пояснював київським властям, що: «переда­вати цілу Бібліотеку Оссолінеум Польщі – ні в якому разі не можна. Цим самим було би підірвано дальніший розвиток української науки, укра­їнські вчені позбавились би таких матеріалів, яких в нічім не можна ком­пенсувати або замінити. Передавати бібліотеку по частинам – означало би порушувати цілість Бібліотеки Оссолінеум і розпорошувати дорогоцінні скарби. Єдиний раціональний вихід полягає в тому щоби за один раз вилучити й передати Польщі книжки, рукописи й стародруки польсь­кою мовою, за виключенням тих з них, які пов’язані з проблемами ви­вчення історії зах[ідної] України та історії всієї України. Для цього треба скласти компетентну комісію з істориків та літераторів українських а також польських»[178]. В Києві, очевидно, дослухалися до цих аргумен­тів. Вочевидь, і сам Микита Хрущов погодився з позицією львівських науковців.

Як зауважив історик Ярослав Федорук, точні цифри офіційних доку­ментів не змальовують справжньої картини тих подій у бібліотеці: кри­тичний стан, в якому опинилися її фонди після війни, доповнювався українсько-польським протистоянням. Поділ рукописів і стародруків на україніку й полоніку мав дуже відносний характер. Поляки, підтри­мувані офіційною Москвою, намагалися вивезти зі Львова всі найцінніші матеріали, однак, і це цілком природно, наражалися на великий супро­тив українських діячів культури й науки на всіх рівнях. Є свідчення, що окремі скрині з укладеними описами перепаковувалися по декілька разів. Як згадував у 1980-х рр. член комісії з передачі львівських збірок Ярослав Янчак, поляки, працівники бібліотеки, мали свої ключі від при­міщень, де зберігалися вже відібрані й запаковані матеріали, і після ро­бочого дня поверталися у сховище й перепаковували їх[179]. Ситуація з перепаковуванням бібліотечних матеріалів нагадує ситуацію з перепаковуванням скринь під час нацистської окупації навесні 1944 р. перед їхнім виве­зенням до Кракова. Досить цікавим питанням є вивчення механізму вивезення документації львівських бібліотечних, архівних та музейних установ за час їх функціонування як радянських чи німецьких інсти­туцій. Очевидно, що жодним чином легальним шляхом ця документація не могла бути вивезена зі Львова.

Протистояння польських і українських працівників було лише наслід­ком й епізодом загального напруження польсько-українських стосунків на західноукраїнських теренах у міжвоєнний період внаслідок асимі­ляційної політики Варшави щодо українців та особливо під час війни.

Керівник польського сектору М. Ґембарович був рішучим щодо роз­биття збірок колишнього Оссолінеуму. Свою позицію він емоційно обстою­вав у листі до приятеля Тадеуша Маньковського, котрий на той час уже виїхав до Польщі[180].

20 липня 1945 р. газета «Радянська Україна» опублікувала замітку під назвою «Святкування в Грюнвальді». «На святі польського народу» пред­ставник радянської делегації письменник Микола Бажан виступив з про­мовою про польсько-українську дружбу, «яка була вислухана з великою увагою і вкрита оплесками». Завершив промову словами: «Український народ одностайно схвалив ініціативу глави уряду України М. С. Хру­щова про передачу польському народові всіх культурних цінностей Польщі, які перебувають на території радянської України»[181]. Того ж таки дня директору Львівської філії БАН УРСР В. Щурату президент АН УРСР Олександр Богомолець надіслав листа, в якому повідомив, що: «Надіс­лані Вами списки рукописів та раритетних книг видатних діячів польсь­кої культури слід переробити. Всі рукописи та книги, зв’язані з пробле­мами вивчення історії Західної України та історії всієї України, повинні бути залишені у Львівському відділі Бібліотеки АН УРСР». Списки руко­писів та книг для передачі у дар польському народові треба було подати на затвердження Президії АН УРСР не пізніше 5 серпня[182].

У Києві в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігається машинописна копія постанови Ради Народних Комісарів УРСР № 1673 від 18 жовтня 1945 р.[183] У «Додатку 1» було поміщено «Список культурних цінностей польського народу, які пе­редаються з музеїв і бібліотек України Урядові Польської Республіки». За цим списком Львівський філіал бібліотеки Академії наук УРСР мав пере­дати 50 000 книжок і рукописів[184]. Згодом ця цифра зросла у кілька разів.

Стосовно висилки 10 000 книг до Москви, то ще 16 жовтня 1945 р. віце-президент АН СРСР, академік В. Волгін звернувся до президента АН УРСР, академіка О. Богомольця з листом про поповнення Московської фундаментальної бібліотеки польськими виданнями для відділу «Полоні­ки», який планувалося сформувати. Ось що він писав: «...за відомостями, що є у нас, у складі Львівської Бібліотеки Академії Наук України є вели­ке число книг з гуманітарних наук польською мовою, частину яких без шкоди для себе Львівська бібліотека могла б передати Фундаментальній бібліотеці. Нам відомо, що секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Самійлович Грушевський*, котрий знає стан справ, готовий підтримати нашу пропозицію про передачу нам невеликої кількості книг з питань, що нас цікавлять»[185]. Хоча ці книги й вислали, проте відділ «Полоніки» так і не було створено[186].

Рукописний відділ польського сектору Львівської філії БАН УРСР у 1945–1947 рр. втратив понад 80 % рукописів колишнього Оссолінеуму, які були вивезені до Польщі. Про збіднення цього відділу його колишній працівник Владислав Бандура писав: «Теперішній стан виник внаслідок двох операцій [тобто, в часі війни і післявоєнної передачі рукописних матеріалів урядові Польщі – Р. Дз.], які повністю окраяли кількість та вплинули на зміну загального характеру колекції. Досить сказати, що з 8 091 записаних в інвентарі одиниць наявних зараз 2 250 […]. Під час другої операції спричинено розірвання деяких фондів (особистого та ро­динного характеру) та деяких помилок»[187].

Акція передачі книжкових і рукописних збірок Польщі, як робить вис­новок Ярослав Федорук, була суто політичною. Для Сталіна старовинні рукописи і книжки були одним із засобів узалежнення Польщі від СРСР. Тиск на тодішнього директора бібліотеки Василя Щурата відбувався на всіх рівнях – по лінії Львівського обкому КП(б)У і його секретаря Івана Грушецького; по лінії Президії АН УРСР, а також дирекції БАН УРСР (ди­ректор Юрій Меженко)[188]. Усі юридичні трансакції здійснювалися через Москву. Українці, які намагалися гальмувати перебіг підготовки мате­ріалів, тоді взагалі не мали голосу[189]. Донедавна польська сторона постійно намагалася нав’язати українській питання так званої «реституції» фондів колишнього Оссолінеуму, хоча в міжнародно-правовому аспекті питання реституції цих фондів вже у повоєнний час суперечило статуту Органі­зації об’єднаних націй з питань просвіти, науки й культури від 16 лис­топада 1945 року[190]. Тепер ситуація виправляється[191].

За Постановою РНК СРСР від червня 1945 р. була створена Війсь­кова адміністрація в радянській зоні окупації Німеччини (документи й досі закриті для широкого доступу)[192]. З реституції було виключено фонди, які належали єврейській культурі. За попередніми даними Патриції Ґрім­стед Кеннеді, вони потрапили до деяких єврейських наукових центрів та інститутів в Єрусалимі, Нью-Йорку, Вашингтоні. Ті фонди, власники яких знайшлися на еміграції, а також матеріали, що мали стратегічний інтерес для визначення політики щодо СРСР, вивчення його науки й економіки, були переміщені до США[193].

Окрім цього велика кількість матеріалів Львівської філії БАН УРСР, пе­реважно неопублікованих, була вивезена під час евакуації приватних осіб, парафій і монастирів під час т. зв. обміну населенням між Польщею та УРСР у 1944–1946 рр. Інформація про це трапляється у листуванні бібліотечних працівників колишнього Оссолінеуму, зокрема М. Ґембаровича, Т. Маньков­ського. Багато з цих матеріалів було вивезено, зрозуміло, без жодних спис­ків і, також, очевидно, що значна їх кількість пропала безповоротно.

27 липня 1944 р. було підписане таємне порозуміння про польсько-радянський кордон, яке стало вихідним пунктом для встановлення те­риторіальних позицій до закінчення першого етапу переселення в грудні 1945 р. і затвердження 14 грудня 1945 р. додаткового протоколу до угоди (підписаної 9 вересня 1944 р.) поміж Польським комітетом національ­ного визволення і урядом Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки в справі переселення української людності з території Польщі до УРСР та польських громадян з території УРСР до Польщі. За цим договором не дозволялося вивозити: «г) твори мистецтва й предмети старовини, якщо одні чи інші становлять колекцію, чи є в окремих примірниках, якщо вони не є родинною власністю евакуйованого; д) зброю (за винятком мисливських рушниць) і предмети військового обладунку; е) фотографії (крім особистих), плани й карти»[194]. Саме шостий пункт додаткового протоколу з 14 груд­ня 1945 р. дозволяв духовенству вивозити майно костьолів і предмети релігійного культу[195], що стало приводом для численних зловживань. До того ж польське духовенство, за польсько-радянськими домовленостями, було забезпечене транспортом. Якусь частину львівських збірок вивез­ли з собою оо. Єзуїти, якусь оо. Домініканці.

Деталі цих подій пригадував у 1957 р. останній пріор домінікансько­го монастиря отець Сильвестер Палюх: «При моїх транспортах зі Львова висилав я різних людей. Не всі транспорти заїжджали до Кракова. Так пропало мені за одним транспортом близько 20 пак, здається що їх за­лишив проф. Лінк (?) у Вроцлаві на станції і тільки залишки (2 %) вда­лося врятувати; мене ще тоді не було по цій стороні. Багато пак пропало мені в Кракові на станції. Теж був я ще тоді у Львові. Так пропали мені майже всі львівські інкунабули (з 200 екз. залишилось щось близько 30). Взяли їх дружні солдати, які розташувалися біля двірця (роки 1946 – [194]7). Думали, що там є щось поїсти чи що, досить що розчаровані, кинули ці безцінні книжки до груби. Вирятувала ці рештки жінка – й занесла до ректора сем[інарії] Ченстоховської. Цей же нам віддав в р. 1949. Оскільки «моїх» речей зі Львова було близько 20 вагонів, отже досить багато, неможливо було всього припильнувати. [...] З паками моїми діялися «чуда». Коли на кінець переїхав я до Кракова, то застав тільки рештки. Наскіль­ки знаю, що тільки мав, віддав я до Оссолінеуму все (це значить їхні речі). Подібно віддав я все до музею п. Маньковському і курії Архієпископа зі Львова. Так наші костьольні речі, як і книжки діставали «руки» [196] (пер. з пол. – Р. Дз.). Це лише маленький епізод тих драматичних подій, які відбувалися із львівськими збірками...

*          *          *

У ЛННБ України імені В. Стефаника збереглось дуже мало документів за 1939–1941 рр. Проте відомо, що ще навесні 1943 р. було складено список діловодчої документації про діяльність бібліотеки в перший радянський період, т. зв. «акти з часів окупації большевицької в 1939–1941 рр., які стосуються Національного закладу ім. Оссолінських у Львові...», які на той час знаходились у приміщенні бібліотеки. Були там: персональні акти, документи місцевкому, накази й копії наказів по ЛфБАН УРСР, плани та звіти з виконаної роботи відділів, а також матеріали спецфонду (течка «Архів Зехцера», списки вилучених з бібліотеки публікацій, зразки книжок, які проходили через спецфонд) й Облліту (різні листи)[197]. Тепер більшість із цих документів знаходиться у відділі рукописів Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.

Протоколи засідань Комісії з охорони пам’яток культури при Тимча­совому управлінні у Львівській області зберігаються в архіві Львівської галереї мистецтв. Окрім протоколів засідань різних організацій, первинну джерельну вартість мають різноманітні постанови, розпорядження, акти передачі книгозбірень (наприклад, акт передачі Бібліотеки НТШ до складу Львівської філії БАН УРСР з 10 лютого 1940 р.), звіти функціональних підроз­ділів організацій, як, наприклад, постанови Ради Народних Комісарів УРСР 1940 р. про організацію наукових установ у західних областях УРСР (Нау­ковий архів Президії НАНУ), доповідні записки партійних структур КП(б)У, списки та реєстри переміщених книг та документів.

Цінним джерелом про концентрацію книжкових та рукописних фондів є «Щоденник» відділу комплектування ЛфБАН УРСР за 1 червня 1940 – 21 червня 1941 р., опрацьований Володимиром Муравським, який вибрав до збірника лише ті частини тексту, що безпосередньо стосуються теми видання. Деякі документи, зокрема звіт про роботу ЛфБАН УРСР за 1945 р., доповнені річними звітами різних секторів бібліотеки, поданими як ко­ментар до окремих пунктів загального звіту[198].

Комплекс документальних джерел суттєво збагачено й доповнено фак­тажем, опублікованим у тогочасній пресі, яку за своїм значенням дослід­ники ставлять на другому місці після архівних джерел. Про Бібліотеку НТШ в часі війни знаходимо повідомлення в тогочасній українській періодиці («Львівські вісті» – за 21 жовтня 1941 р.; «Наші дні» – за грудень 1941 р.). Слід відзначити, що преса часто знаходилась під тиском оку­паційної цензури (як німецької, так і радянської), проте часто виявля­ється єдиним джерелом, яке повідомляє про важливі події чи факти. Наприклад, стаття «Шість відділів Державної Бібліотеки у Львові» (яку приписують керівнику ІІІ відділу бібліотеки В. Дорошенкові) у «Львівських вістях» за 28 липня 1942 р. суттєво доповнює розпорядження (з 25 лис­топада 1941 р.) комісаричного керівника Державної бібліотеки у Львові У. Йогансена про плановану ним організаційну структуру бібліотеки, яка на практиці виявилась не дуже ефективною і зазнавала змін. Про струк­туру бібліотеки 19 січня 1942 р. у листі до губернатора дистрикту Гали­чина Отто Вехтера писав керівник Головного відділу науки і навчання Генерального Губернаторства Адольф Вацке[199]. Листи, як наративне дже­рело, хоч і займають проміжне місце між документами та мемуарами, часто не менш важливі, ніж документи. Саме в них нерідко трапля­ються відомості, які дозволяють збагнути причини і суть подій, про які нема згадок в офіційних документах.

Однак особливе значення мають документи, які стосуються питань переміщення цінних книжкових та рукописних збірок бібліотеки. Так, під час німецької окупації Львова восени 1943 р. виникло занепокоєння ке­рівників відділів Державної бібліотеки у Львові щодо забезпечення збірок перед можливими бомбардуваннями радянської авіації.

Важливими є переліки скринь із матеріалами бібліотеки, що були відправ­лені до Кракова у березні-квітні 1944 р., а також списки вмісту цих скринь, фрагменти з яких ми публікуємо[200]. Транспортні труднощі при перемі­щенні цих збірок на захід описані у звіті О. Гімпеля з 18 квітня 1944 р.

Основний масив включених до збірника документів зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефани­ка – в архіві бібліотеки та у відділі рукописів. Насамперед, це матеріали про організацію Львівської філії БАН УРСР та її відділів, матеріали, які сто­суються перевезення до бібліотеки ряду книжкових та архівних збірок, пе­реміщення музейних колекцій до львівських музеїв, протоколи засідань Вченої ради та комісій бібліотеки, звіти відділів бібліотеки, листування з установами, накази про відрядження наукових працівників у справах пе­ревезення книжкових зібрань. Зокрема, привертають увагу матеріали, які стосуються націоналізованих приватних бібліотек та їхньої концентрації у стінах новоствореної Львівської філії БАН УРСР, в тому числі переліки нових надходжень. Серед матеріалів радянського періоду викликають інте­рес документи про матеріальні втрати, завдані бібліотеці під час німець­кої окупації, а також про повоєнну передачу книг і рукописів до Польщі.

Майже тотожна йому за величиною колекція документів, які походять з рукописного відділу Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві. Це, переважно, матеріали, які стосуються діяльності Оссолінеуму, Музею ім. Любомирських (зокрема, матеріали передачі музейних експонатів після його ліквідації), ІІ і ІІІ відділів Державної бібліотеки у Львові (розпоря­дження та повідомлення німецького керівництва бібліотек, звернення ке­рівників відділів, доповідні записки, листи, звіти про стан збірок в ра­дянський час, документи у справі евакуації львівських збірок навесні 1944 р. до Кракова та їхнього забезпечення перед бомбардуванням). Є там також документи післявоєнного польського сектору Львівської філії БАН УРСР, які, очевидно, М. Ґембарович включив до матеріалів, які під­лягали вивозу до Польщі, як і самі документи, що стосуються вивезення збірок у ПНР у 1946–1947 рр.

Великий інтерес мав би становити архів Державної Бібліотеки у Льво­ві, але, на жаль, він не зберігся. Цей архів Гімпель вислав до Кракова, а потім Абб перевіз його до Східного Берліна, де здепонував у якомусь банку, який згорів у 1945 р. У вроцлавському Оссолінеумі знаходиться лише 13 одиниць з цього архіву, які потрапили сюди разом з частиною збірок Оссолінеуму[201]. Це переважно матеріали І і ІІ відділів Державної Бібліо­теки у Львові, які потрапили до Вроцлава з обома транспортами навесні 1944 р., свідомо включених туди директорами цих відділів – Евстахієм Ґаберлє* та Мечиславом Ґембаровичем.

Порівняно невелика частина матеріалів Державної бібліотеки у Львові, які стосуються періоду Другої світової війни, зберігається у Львові у Держав­ному архіві Львівської області (ДАЛО) (це переважно матеріали ІІІ відділу Державної бібліотеки у Львові), а також окремі документи можна знайти в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові (ЦДІАЛ). Доводиться констатувати, що вроцлавська збірка документів, як джерело до виявлення й вивчення матеріалів евакуації бібліотечних збірок зі Львова, є найповнішою.

У збірнику опубліковано документи, які стосуються переважно укра­їнських та польських збірок. Але важливе значення в культурному житті Львова мали і збірки єврейської та вірменської громад, бібліотеки яких прак­тично повністю втрачені для Львова. Вірменські книжкові та рукописні збірки в переважній кількості тепер знаходяться в Польщі, а єврейські – потрапили до Києва[202]. Шукати їх треба у Національній бібліотеці Украї­ни ім. В. Вернадського.

Важливі документи про діяльність львівської бібліотеки в радянські періоди зберігаються в Науковому архіві Президії НАН України, Архіві Львівської галереї мистецтв, ЦДІАЛ, ДАЛО, Державному архіві Служби без­пеки України, Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), відділі рукописів Інституту літера­тури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ в Києві, архіві Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського у Києві.

У праці використано документи і матеріали ряду опублікованих збір­ників, зокрема: «Збірник постанов і розпоряджень уряду Української Ра­дянської Соціалістичної Республіки» (окремі випуски 1940 р.), «Українсь­ке державотворення. Акт 30 червня 1941» (Київ ; Львів, 2001), «Biblioteki naukowe w Generalnym Gubernatorstwie w latach 1939–1945» (Warszawa, 2003), «Polsko-radzieckie stosunki kulturalne, 1944–1949» (Warszawa, 1984), «Repatriacja czy deportacja : Przesiedlenie ukraińców z Polski do USRR, 1944–1946. T. 1 : Dokumenty, 1944–1945» (Warszawa, 1996)[203] та ін.

Важливе джерелознавче значення мають дослідження відомого поль­ського історика Мацєя Матвіюва, який багато років займається вивчен­ням долі Оссолінеуму, зокрема, такі його праці як: «Walka o lwowskie dobra kultury w latach 1945–1948» (Вроцлав, 1996) та «Zakład Narodowy imienia Ossolińskich w latach 1939–1946» (Вроцлав, 2003) та ряд окремих публіка­цій. Нещодавно вийшла друком його праця, присвячена полонікам у відділі рукописів ЛННБ України імені В. Стефаника[204]. У збірнику вико­ристано деякі матеріали, опубліковані в документальних додатках до книжки «Walka o lwowskie dobra kultury w latach 1945–1948».

У додатку вміщено пізніші спогади сучасників подій Костя Паньківсь­кого-молодшого, Івана Брика, Олександра Гімпеля та Яніни Келлес-Крауз, які стосуються діяльності львівських бібліотек під час Другої світової війни.

Географічно збірник охоплює терени не лише Західної України, але й етнічні українські землі в сучасній Польщі та Білорусі. Частина докумен­тів стосується організацій та інституцій колишнього Радянського Союзу, куди потрапили львівські збірки.

Документи, які висвітлюють втрати бібліотеки в післявоєнний період, планується включити до другого тому збірника.

Роман ДЗЮБАН

 


[1] Див., напр. : Wnioski rewindykacyjne księgozbioru Ossolineum oraz dzieł sztuki ze zbiorów lwowskich / red. nauk. J. Pruszyński. – Warszawa : MKiS, Biuro Pełnomocnika Rządu do spraw Polskiego Dziedzictwa Kulturalnego za Granicą, 1998. – 148 s. – (Polskie dziedzictwo kulturalne. Seria C : Materiały i Dokumenty). У 1997 р. Польща подала вісім ревінди­каційних заяв, які стосувалися збірок колишнього Оссолінеуму, що зберігаються в ЛННБУ ім. В. Стефаника – Національного інституту ім. Оссолінських, збірок Владисла­ва Лозинського, бібліотеки Вітольда Чарторийського, збірок Болеслава Ожеховича та ін. Українська сторона подала ревіндикаційні заяви, зокрема про частину архіву Науково­го товариства ім. Шевченка, яка потрапила до Національної бібліотеки у Варшаві (офіційну ревіндикаційну заяву подано 2002 р., на той час ще не було докладних відомостей про вроцлавську частину збірок НТШ). Порушувалось питання про бібліотеку Перемиської греко-католицької митрополичої капітули (частина зберігається в Національній бібліоте­ці у Варшаві, частина – у фондах Бібліотеки Католицького університету ім. Яна Павла ІІ в Любліні). Всі заяви було відхилено.

[2] Видана ще 1996 р. книга відомого польського дослідника історії Оссолінеуму Мацєя Матвіюва «Walka o lwowskie dobra kultury w latach 1945–1948» містить цілу добірку яскравих документальних матеріалів про те, якими шляхами й засобами користувалися польські діячі політики і культури в боротьбі за львівську культурну спадщину.

[3] Докладніше про долю Бібліотеки НТШ та Бібліотеки Національного закладу ім. Оссолін­ських у Львові під час ІІ світової війни див.: Бібліотека Наукового товариства ім. Шев­ченка: книги і люди : матеріали круглого столу / [упорядкув. та заг. ред. текстів Л. І. Ільниць­кої]. – Львів, 1996. – 138 с.; Дашкевич Я. Як нищили незнищенне / Ярослав Дашкевич // Дзвін. – 1991. – № 8. – С. 114-119; Його ж. Про долю і недолю нашої бібліотеки / Ярослав Дашкевич // Вісник НТШ. – 1991. – № 1. – С. 2; Крушельницька Л. Правдиво про Оссо­лінеум / Лариса Крушельницька // Пам’ятки України. – 1994. – № 3/6. – С. 85-86; Львів­ська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України: документи, факти, коментарі / [авт. вступ. ст. і упоряд. текстів Л. І. Крушельницька]. – Львів : [ЛНБ], 1996. – 98, [1] с.; Крушельницька Л. Збірки Оссолінеуму реституції не підлягають / Лариса Крушельниць­ка // Універсум. – 1997. – № 3/4. – С. 42-45.

[4] Про ці збірки див. : Сварник Г. Архівні та рукописні збірки Наукового Товариства ім. Шевченка в Національній Бібліотеці у Варшаві : каталог-інформатор / Галина Сварник. – Варшава ; Львів ; Нью-Йорк : Український архів ; НТШ, 2005. – 352 с.

[5] Щойно у 2003 р. на виставці в Окружному музеї в Тарнові вперше було показано час­тину вроцлавських збірок. Див.: Tarnów – siedziba władz Ukraińskiej Republiki Ludowej : Prezentacja archiwaliów ukraińskich ze zbiorów Zakładu Narodowego im. Ossolińskich. – Tarnów, 2003. – 24 s.

[6] Див.: Grimsted Kennedy P. Lviv Manuscript Collections and Their Fate / Patricia Kennedy Grimsted // Harvard Ukrainian Studies. – 1979–1980. – N 3/4. – P. 349-375; Idem. The Ste­fanyk Library of the Ukrainian Academy of Sciences: A Treasury of Manuscript Collections in Lviv / Patricia Kennedy Grimsted // Harvard Ukrainian Studies. – 1981. – N 5. – P. 195-229; Idem. The Fate of Early Records in Lviv Archives: Documentation from Western Ukraine under Polish Rule (Fifteenth Century to 1772) / Patricia Kennedy Grimsted // Slavonic and East European Review. – 1982. – July (N 60). – P. 321-346; Idem. Trophies of War and Empire : The Archival Heritage of Ukraine World War II, and the International Politics of Restitution / Patricia Kennedy Grimsted. – Cambridge : Harvard Ukrainian Research Insti­tute, 2001. – P. 695; Matwijόw M. Rola profesora Mieczysława Gębarowicza w ratowaniu polskich dόbr kulturalnych we Lwowie / Maciej Matwijόw // Semper Fidelis. – Wrocław, 1994. – № 2. – S. 8-12; Idem. Ewakuacja zbiorόw polskich ze Lwowa w 1946 r. / Maciej Matwijόw // Rocznik Lwowski, 1995-1996. – Warszawa : Instytut lwowski, 1996. – S. 31; Idem. Zbiory rękopiśmienne Zakładu Narodowego im. Ossolińskich we Lwowie w latach 1939–1946 / Maciej Matwijόw // Czasopismo Zakładu Narodowego im. Ossolińskich. – Wroc­ław, 1999. – Z. 10. – S. 211-241; Його ж. Евакуація польських зібрань зі Львова в 1944 р. / Мацєй Матвіюв // Архіви України. – 2001. – Чис. 2/5. – С.149-163; Idem. Zakład Naro­dowy imienia Ossolińskich w latach 1939–1946 / Maciej Matwijόw. – Wrocław : T-wo Przy­jaciół Ossolineum, 2003. – 350 s.

[7] Grimsted Kennedy P. Archives and Manuscript Repositories in the USSR : Ukraine and Moldavia. B. I : General Bibliography and Institutional Directory / Patricia Kennedy Grimsted. – Princeton : University Press, 1988. – 1108 р.

[8] Німці захопили територію Польщі за неповних три тижні.

[9] Радянсько-німецький кордон і межі зон впливу двох держав були визначені договором про дружбу і секретним протоколом з 28 вересня 1939 р. Див.: Косик В. Україна під час Другої світової війни, 1938–1945 / Володимир Косик. – Київ ; Париж ; Ню Йорк ; Торон­то, 1992. – С. 71.

[10] Косик В. Україна під час Другої світової війни... – С. 72-73.

[11] Там само. – С. 73.

[12] Смірнов Ю. Діяльність Комісії з охорони пам’яток культури у Львові в 1939–1940 роках / Юрій Смірнов // Галицька брама (Львів). – 2009. – № 7/9. – С. 30.

[13] Matwijów M. Zakład Narodowy imienia Ossolińskich w latach 1939–1946 / Maciej Matwi­jów. – Wrocław, 2003. – S. 35.

[14] Дорошенко В. Бібліотеки й архіви на Зах[ідній] Україні за большевицького панування / В. Дорошенко // Краківські вісті :  [щоденник]. – 1941. – 9 листоп. (№ 250). – С. 2.

[15] Львівська галерея мистецтв. Архів (далі – ЛГМ. Архів), оп. 1, спр. 1, арк. 5.

[16] ЛГМ. Архів, арк. 8-9 зв.

[17] Науковий архів Президії НАН України, ф. 251, оп. 1, спр. 79, арк. 1.

[18] Таких бібліотечних збірок тільки в передвоєнний період надійшло майже три сотні. Були і значні збірки, які надходили як у воєнний, так і повоєнний час. Так, уже після війни, 25 жовтня 1945 р. до складу Львівської філії БАН УРСР було включено Центральний василіянський архів і бібліотеку у Львові, який містив понад 20 000 книжок.

[19] Так, наприклад, виконувач обов’язків начальника Архівного відділу Управління НКВС у Львівській області тов. Фурман навесні 1940 р. звертається до «Наукового Т-ва Оссо­лінських» з проханням «негайно передати до Львівського обласного Історичного Архіву архівні матеріали». Подібні листи були надіслані до Наукового товариства ім. Шевчен­ка, «Ставропігіону» та ін. львівських установ і громадських організацій. Див.: Держав­ний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р-230, оп. 1, спр. 5, арк. 23-25.

[20] Гуцаленко Т. Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України у 1940–1949 рр.: постаті та події / Тетяна Гуцаленко // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2005. – Вип. 13. – С. 192.

[21] Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Відділ рукопи­сів (далі – ЛННБУ. ВР), ф. 9, спр. 302, арк. 17.

[22] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 3896/8, арк. 1.

[23] Там само.

[24] Там само, спр. 302, арк. 17.

[25] Там само, спр. 3896/8, арк. 2.

[26] Колосовська О. Бібліотека Народного Дому: з історії формування фондів / Ольга Колосовська // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2002. – Вип. 9/10. – С. 114.

[27] Калинович І. Показчик українських культурних установ за 1925 рік / Іван Калинович // Народній ілюстрований калєндар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1926. – Львів, 1925. – Р. 48. – С. 66.

[28] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 302, арк. 16.

[29] Там само, спр. 3896/8, арк. 2.

[30] Там само.

[31] Там само, спр. 4910, арк. 1-2.

[32] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 3896/8, арк. 3. Див. також: Кривенко М. Книгозбірня «Студіону» у Львові (1909–1940): історія, сучасний стан фонду : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 27.00.03 «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліо­графознавство / Кривенко Маргарита Олександрівна ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – Київ, 2010. – 20 с. Цій темі присвячено також цілий ряд статей цієї ж авторки, зокрема: Кривенко М. Бібліотека «Студіону» у Львові: переміщення книжкових та рукописних колекцій (1940–1947) / Маргарита Кривенко // Записки Львів­ської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2005. – Вип. 13. – С. 247-267 : іл.

[33] Ще в листопаді 1939 р. бібліотека Баворовських змінила назву на «Бібліотеку і музей ім. Баворовських у Львові» і була підпорядкована Оссолінеуму.

[34] Sprawozdanie «Archiwa, biblioteki, i muzea lwowskie» z 1940 r. / podał do druku Matwijów Maciej // Rocznik Lwowski 1997–1998. – Warszawa, 1998–1999. – S. 15.

[35] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 115. Надмірна ретельність Я. Олійника викликала тривогу в Головному осередку пропаганди ОУН, змушуючи його 17 липня 1941 р. звер­нутися до Міської команди Української народньої міліції у Львові: «Просимо зайнятися особою Олійника, що робить по місті різні бешкети. В неділю – 13 ц. м. при помочі слю­саря відчинив помешкання чекіста Зехцера в Оссолінеум і забрав різні речі. Забрав ключі від кас й бюр Оссолінеум. У нього теж находиться дуже важний архів НКВД. Олійник грозить людям наганом, що носить при собі й покликується в своєму «урядуванню» на друга Ігоря [Миколу Лебедя – Р. Дз.], що незгідне з фактичним станом. Просимо врешті полагодити справу з ним, бо поступування Олійника компромітує Організацію і вносить хаос в життя». Див.: ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 23, арк. 59.

[36] Див.: Косик В. Україна під час Другої світової війни... – С. 216.

[37] Ліквідація деяких колишніх радянських відділів, як наприклад, спецфонду чи кабінету марксизму, потребувала багато часу й тривала ще в 1943 р.

[38] 17 липня 1941 р. Галичина перейшла у підпорядкування генерал-губернатора Ганса Франка, тобто була приєднана до Генерального Губернаторства. Як повідомив капітан Еріх Кох, представник міністерства Розенберґа при групі армій «Південь», українське населення Галичини сприйняло вістку про приєднання їхньої провінції до польських земель з болем і розчаруванням, але «спокійно», протести й найсуворіша критика йшли тільки від прихильників і членів ОУН Степана Бандери. Але ця звістка викликала ра­дість серед поляків. Див.: Косик В. Україна під час Другої світової війни... – С. 136.

[39] Тобто, ще до створення системи Державної бібліотеки у Львові.

[40] На частині територій окупованої центральної Польщі декретом від 12 жовтня 1939 р. Адольф Гітлер створив Генеральне Губернаторство (Generalgouvernement) як різновид колоніальної території, якою керував цивільний німецький уряд на чолі з генерал-губернатором Гансом Франком, який безпосередньо підпорядковувався Гітлеру.

[41] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 143.

[42] [Дорошенко В.]. Шість відділів Державної Бібліотеки у Львові: у них працює постійно 150 працівників // Львівські вісті. – 1942. – 28 лип. (Чис. 167). – С. 3.

[43] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 840, арк. 1-2.

[44] Зокрема, Л. А. Дубровіна та О. С. Онищенко у монографії «Бібліотечна справа в Україні в XX столітті» (Київ, 2009) на с. 312 зазначають: «Львівська бібліотека залишалася під загальним керівництвом БАН на правах філії до 1951 р., коли у Львові було створено філію Академії наук, і вона перейшла до безпосерднього підпорядкування Академії наук УРСР». Автори покликаються на документ: Про організацію в м. Львові філіалу Академії наук УРСР : З Постанови Ради Міністрів СРСР від 21 лют. 1951 р. // Радянсь­кий Львів, 1939–1955 : документи і матеріали. – Львів, 1956. – С. 471.

[45] В. Щурат помер 27 квітня 1948 р. Функції директора бібліотеки до кінця року викону­вав П. Гнип. Його заступниками були: В. Труш та В. Кущ. У грудні директором бібліо­теки призначено колишнього партизана-орденоносця Антона Одуху.

[46] Matwijów M. Zakład Narodowy… – S. 240.

[47] Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Архів (далі – ЛННБУ. Архів), оп. 1, спр. 2, арк. 109.

[48] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 3896/8, арк. 6.

[49] Там само, спр. 302, арк. 115.

[50] В середині лютого 1940 р. «київська централя бібліотеки» прислала вантажний автомо­біль. Див.: ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 3896/8, арк. 5.

[51] Там само, арк. 9, 10.

[52] Там само, арк. 9.

[53] Сhwalewik E. Zbiory Polskie : Archiwa, bibljoteki, gabinety, galerje, muzea i inne zbiory pamiątek przeszłości w ojczyźnie i na obczyźnie w porządku alfabetycznym według miejsco­wości ułożone / Edward Сhwalewik. – Warszawa ; Kraków : Wyd-wo J. Mortkowicza, T-wo wydawnicze w Warszawie, 1926. – T. 1. – S. 379. Однак дані Хвалєвіка не зовсім точні. Так, за путівником М. Орловича, вже на 1920 р. збірки Дідушицьких нараховували більше, ніж 50 000 книжок. Див.: Orłowicz M. Ilustrowany Przewodnik po Lwowie / Mieczysław Orłowicz. – Lwów, 1920. – S. 116.

[54] Дорошенко В. Бібліотеки й архіви... – С. 2.

[55] Смірнов Ю. Діяльність Комісії ... – С. 30.

[56] Національний Заклад ім. Оссолінських. Bідділ рукописів (далі – НЗіО. ВР), № 17066/ІІ, арк. 8.

[57] Там само, арк. 3.

[58] Oppenauer-Śreniowska K. Lwowskie Ossolineum w latach 1939–1941 / Krystyna Oppenauer-Śreniowska // Zeszyty Histоryczne. – Paryż : Instytut Literacki, 1993. – S. 222.

[59] Після війни, під час евакуації польських католицьких релігійних громад зі Львова, ці матеріали опинилися в Польщі.

[60] НЗіО. BP, № 17066/ІІ, арк. 210-213.

[61] Дорошенко В. Бібліотеки й архіви... – С. 2.

[62] НЗіО. BP, № 17066/ІІ, арк. 8 зв.

[63] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 51.

[64] Ibidem. – S. 51-56.

[65] НЗіО. ВР, № 17065/ІІ, арк. 26.

[66] Рисунки «Смерть Богдана Хмельницького» (1836–1837 рр.) та «Козацький бенкет» (1838 р.), відомий ще під назвою «Прийом Богданом Хмельницьким польського посольства на чолі з Адамом Киселем в лютому 1649 року в Переяславі», «Козацьке весілля», – зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. У «Шевченківському словнику» поход­ження рисунків не зазначене.

[67] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 71.

[68] НЗіО. ВР, № 17066/ІІ, арк. 5.

[69] Там само, № 17073/ІІ, арк. 48.

[70] Там само, арк. 48-51.

[71] ДАЛО, ф. Р-49, оп. 3, спр. 3, арк. 43-47.

[72] Там само, арк. 52-55.

[73] Там само, арк. 56-67. Очевидно, деякі з цих книг потрапили до інших відділів ЛфБАН УРСР, зокрема до спецфонду, деякі вкрадено чи загублено під час реорганізації Бі­бліотеки НТШ.

[74] Кусий Л. «Спецфонд» Львівської філії Бібліотеки АН УРСР: початки організації (1940–1941) / Леся Кусий // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2007. – Вип. 15. – С. 369, 375, 376.

[75] Кусий Л. «Спецфонд» Львівської філії... – С. 377. Під час німецької окупації спецфонд упродовж 25 липня – 15 листопада 1941 р. було розформовано. Практично всі вилучені видання, зокрема й з Бібліотеки НТШ, повернулися на свої старі місця. Див.: НЗіО. BP, № 17067/ II, арк. 51-53.

[76] Там само, № 17065/ІІ, арк. 27.

[77] ЛННБУ. ВР,  ф. 9, спр. 3896/10, арк. 1-77.

[78] НЗіО. BP, №17088/ІІ, т. 1, арк. 39. На своїй посаді Мюльман перебував до вересня 1943 р. Після війни схоплений в Австрії, 19 листопада 1945 р. допитаний Міжнарод­ним трибуналом в Нюрнберґу. Вимоги польської сторони прo видачу його як воєнного злочинця були відхилені американською владою.

[79] Trial of the Major War Criminals вefore the International Military Tribunal. Nuremberg 14 November 1945 – 1 Oktober 1946. – Nuremberg, 1949. 5 січня 1943 р. між США, Велико­британією, СРСР та ще 15-ма країнами антигітлерівської коаліції було підписано спіль­ну декларацію, де сказано: «Викрадачі, або особи, що пізніше придбали крадені предмети мистецтва, повинні повернути їх після закінчення війни потерпілій стороні». Див.: Крушельницька Л. Довідка про книги, рукописи та інші цінності, вивезені з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України / Л. І. Крушельницька // Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України: документи, факти, коментарі / [авт. вступ. ст. і упоряд. текстів Л. І. Крушельницька]. – Львів, 1996. – С. 80-81. Згідно з конвенцією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО 1985 р., Конвенцією ЮНІДРУА в Римі 1995 р. і багатьма форумами (в т. ч. у Києві у 1996 р.) пограбовані культурні цінності мають бути повернені туди, звідки їх пограбовано. Див.: Крушельницька ЛІ. Доля Львівського Дюрера та інших вивезених з ЛНБ ім. В. Стефаника мистецьких творів / Л. І. Крушельницька // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2000. – Вип. 7/8. – С. 430. Львівську колекцію рисунків А. Дюрера 1945 р. було знайдено в американській окупа­ційній зоні в Зальцбурґу (австрійський Тироль). Порушуючи декларацію 1943 р., колекцію передали правнукові дарувальника, князеві Георгу (Єжи) Любомирському, який, попри обіцянки подарувати її Вашинґтонській Національній галереї, розпродав рисунки на аукціоні у 1954 р. 16 рисунків придбав дилер лондонської антикварної фірми Колнеґі («Colneghi») в Лондоні, решту було продано Нью-Йоркській галереї Пола Дрея.

Місця їхнього зберігання: Громадські колекції: Музей Бойманс фон Бенінґен, Барбер інститут красних мистецтв університету в Бірмінґемі, Галерея Куртолд інституту, Націо­нальна галерея Канади, Художній інститут у Чикаґо, Художній музей Нельсона Аткінса в Канзас-Сіті, Метрополітен-музей мистецтва у Нью-Йорку, Художній музей у Клівлен­ді, Музей Красних мистецтв у Бостоні, Бібліотека Пірпонта Морґана у Нью-Йорку, Вроц­лав (Ossolineum). Приватні колекції: Британський національний музей у Лондоні, Вілдшир, Нюрнберґ, Нью-Йорк, Монреаль. Про три рисунки інформація відсутня.

[80] НЗіО. ВР, № 16600/ ІІ, арк. 47. Можливо, згодом вони були вивезені до Польщі.

[81] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 169-170. За іншими даними, до будинку ІІ відділу Державної бібліотеки було перенесено понад 100 000 томів книжок. Див.: Pajączkows­ki F. Zakład Narodowy im. Ossolińskich w ostatnim dwudziestoleciu (1928–1948) / Fran­ciszek Pajączkowski // Rocznik Zakładu Narodowego imienia Ossolińskich / pod red. M. Ja­kóbca. – Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1948. – S. 629.

[82] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 77, арк. 42. Зокрема, академік М. Возняк 23 червня 1944 р. писав до заступника директора ЛфБАН УРСР листа з проханням видати книжки, семі­нарські праці студентів та бібліотечні картотеки, які були вивезені з кабінету українсь­кої літератури ЛДУ ім. І. Франка. Див.: НЗіО. ВР, № 17066/ІІ, арк. 236.

[83] НБУВ. Архів, оп. 1, спр. 657, арк. 133. У найновішій публікації про історію Львівського університету під час ІІ світової війни зовсім нема згадок про переміщення його збірок у 1943 р. Див.: Redzik A. Szkic o dziejach Uniwersytetu Lwowskiego w latach 1939–1946 / Adam Redzik // Львів: місто, суспільство, культура : [зб. наук. пр.]. – Львів : ЛНУ ім. І. Фран­ка, 2007. – Т. 6. Львів – Краків: діалог міст в історичній ретроспективі / за ред.: О. Арку­ші й М. Мудрого. – С. 577-592. – (Вісник Львівського університету. Серія історична ; спец. випуск).

[84] ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 2, арк. 31.

[85] Matwijów M. Lwowskie Ossolineum w listach Mieczysława Gębarowicza z lat 1943–1946 / Мaciej Matwijów // Czasopismo Zakładu Narodowego im. Ossolińskich. – Wrocław, 1992. – Z. 1. – S. 157-158, 172-173.

[86] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 191.

[87] НЗіО. ВР, № 16395/ІІ, арк. 219-220.

[88] Там само.

[89] Matwijów M. Lwowskie Ossolineum w listach... – S. 159-161.

[90] Паньківський К. Роки німецької окупації : 1941–1944 / Кость Паньківський. – 2-е вид. – Ню-Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто, 1983. – С. 418. – (Серія : Бібліотека Українознавст­ва ; т. 42).

[91] Matwijów M. Ewakuacja zbiorów polskich ze Lwowa w 1944 r. / Мaciej Matwijów // Rocznik Lwowski, 1995–1996. – Warszawa : Instytut Lwowski, 1996. – S. 38.

[92] Biblioteki naukowe w Generalnym Gubernatorstwie w latach 1939–1945 : wybόr dokumen­tόw źrόdłowych = Wissenszaftliche Bibliotheken im Generalgouvernement in den Jahren 1939–1945 : Ausgewählte Quellendokumente / Polskie Towarzystwo Bibliologiczne ; wybόr i opra­cowanie A. Mężyńskiego przy wspόłpracy H. Łaskarzewskiej. – Warszawa, 2003. – S. 197, 198.

[93] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 840, арк. 1-2.

[94] НЗіО. BP, № 17070/II, арк. 57-58, 86.

[95] НЗіО. BP, № 17070/II, арк. 57-58, 86.

[96] Там само.

[97] Matwijów M. Lwowskie Ossolineum w listach... – S. 160.

[98] НЗіО. ВР, № 17065/ІІ, арк. 26-28.

[99] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 840, арк. 1-2.

[100] НЗіО. BP, № 17070/II, арк. 86.

[101] Там само, арк. 184-188.

[102] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 198.

[103] Див.: Дзюбан Р. Переміщення і втрати мистецьких пам’яток з львівських музеїв під час Другої світової війни / Роман Дзюбан // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Сте­фаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2006. – Вип. 14. – С. 312, 313. У цій статті автор, поси­лаючись на М. Матвіюва, помилково вважав, що йдеться лише про рисунки.

[104] НЗіО. BP, № 17070/ІІ, арк. 161-176, 180-183, 188.

[105] Там само, арк. 180-182.

[106] Biblioteki naukowe... – S. 197, 236.

[107] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 194; Matwijów M. Lwowskie Ossolineum w listach... – S. 160.

[108] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 196.

[109] Zbiory Pawlikowskich : katalog / оprac. M. Grońska, M. Ochońska ; red. T. Solski. – Wrocław : W-wo Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, 1960. – 287 s. : il.

[110] Matwijów M. Ewakuacja zbiorów... – S. 39.

[111] Кольбух М. Передмова / Марія Кольбух // Кириличні рукописні книги у фондах Львів­ської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України : каталог / НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника ; [уклад. : М. М. Кольбух (голов. ред.), Т. М. Гуцаленко, О. О. Дзьобан та ін. ; уклад. наук.-довідк. апарату : М. М. Кольбух, Я. П. Сеник]. – Львів : Оріяна-Нова, 2007. – Т. 1 : XI–XVI ст. – С. IV.

[112] Там само. – С. V.

[113] Matwijów M. Ewakuacja zbiorów... – S. 39-40.

[114] ЛННБУ. ВР, ф. 787, п. 183, арк. 6.

[115] Там само, арк. 33.

[116] НЗіО. BP, № 17070/ІІ, арк. 3-185.

[117] Див.: Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Архів, оп. 1, спр. 657, арк. 117.

[118] У статті «Студії над державою Богдана Хмельницького (IV. Гетьманські універсали, VI. Cуд.)» (ЗНТШ. – 1927. – Т. 147. – С. 63-64) І. Крип’якевич помістив перелік неопублікованих універсалів і склав програму їх виявлення і публікації. Документи ці були опубліковані вже в радянський час. Див.: Документи Богдана Хмельницького / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ, 1961. – 720 с.

[119] Давній номер Бібліотеки Оссолінських у Львові, тепер: ЛННБУ. ВР, ф. 5, спр. 189/ІІ, 1668 арк.

[120] Ярослав Федорук розглядає декілька версій «мандрівки» рукопису М. Ґолінського. Див.: Федорук Я. Рукописи Мартина Ґолінського – археографічна пам’ятка середини ХVII сто­ліття / Ярослав Федорук // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Київ ; Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 2004. – Вип. 8/9. – С. 80, 85-86. – (Український архео­графічний збірник; т. 11/12).

[121] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 197.

[122] НЗіО. BP, № 16406/ІІ, арк. 95-98.

[123] Там само, № 17070/ІІ, арк. 30.

[124] Там само, арк. 185.

[125] Там само, арк. 30, 59, 62, 77, 92, 96, 100.

[126] Там само, № 16402/ІІ, арк. 325-326. Див.: Дзюбан Р. Переміщення і втрати... – С. 309-324.

[127] Самвелян М. Замах / Микола Самвелян, Андрій Топачевський // Всесвіт. – 1971. – № 5. – С. 72, 73.

[128] Саме Марксен супроводжував транспорт картин Львівської державної картинної гале­реї наприкінці березня 1944 р. до Вісьнича Нового, вантаж складався із 5 скринь з 98 кар­тинами невеликого розміру, серед яких було 29 картин колишнього Музею ім. Любо­мирських, переважно німецьких, голландських та французьких майстрів. На початку квітня 1944 р. Марксен супроводжував до Вісьнича три великі полотна Яна Матейка: «Люблінську унію», «Рейтана», «Баторія під Псковом». Усі три картини Матвіюв вважає власністю Музею ім. Любомирських, хоча є відомості про те, що картини «Рейтан» і «Ба­торій під Псковом» перед війною зберігались у Королівському замку у Варшаві, під час війни – у Волинському краєзнавчому музеї та про їх вивезення 27 березня 1944 р. з Львівської картинної галереї разом з «Люблінською унією» і п’ятьма скринями, в які було запаковано 98 полотен. Див.: Matwijów M. Rola profesora Mieczysława Gębarowicza w ratowaniu polskich dóbr kulturalnych we Lwowie / Maciej Matwijów // Semper fidelis (War­szawa). – 1994. – № 2. – S. 9; Кот С. Волинський краєзнавчий музей : [документи] / Сергій Кот, Олексій Ошуркевич. – Київ : Українознавство ; Бремен, 1996. – С. 26-27. – (Доля культурних скарбів України під час Другої світової війни: архіви, бібліотеки, музеї ; вип. 1). Тепер «Люблінська Унія» перебуває в Королівському замку в Любліні, «Рейтан» і «Баторій під Псковом» – у Королівському замку у Варшаві.

[129] НЗіО. BP, № 17070/ІІ, арк. 161-176, 180-183, 188. Матвіюв чомусь згадує лише про рисунки. Див.: Matwijów M. Zakład Narodowy…– S.198.

[130] НЗіО. BP, № 17070/ІІ, арк. 184-188.

[131] Matwijów M. Zakład Narodowy… – S. 198.

[132] Matwijów M. Zakład Narodowy… – S.198-199.

[133] Biblioteki naukowe... – S. 370.

[134] Як бачимо з наведених джерел, це були не тільки рукописи.

[135] Biblioteki naukowe... – S. 297-298.

[136] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 202.

[137] Сварник Г. Архівні та рукописні збірки Наукового Товариства ім. Шевченка в Націо­нальній Бібліотеці у Варшаві : каталог-інформатор / Галина Сварник. – Варшава ; Львів ; Нью-Йорк : Український архів ; НТШ, 2005. – С. 21-23.

[138] НЗіО. BP, № 17157/ ІІ, арк. 179.

[139] НЗіО. BP, № 17157/ ІІ, арк. 179.

[140] Там само, арк. 201.

[141] Matwijów M. Lwowskie Ossolineum w listach... – S. 180. Останнє речення вельми симпто­матичне і свідчить про усвідомлення того, наскільки незаконними чи нелегальними були дії польських бібліотекарів під час вивезення львівських збірок.

[142] НЗіО. BP, № 16600/ ІІ, арк. 6.

[143] Див.: ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 5, арк. 15.

[144] За звітом М. Деркач від 21 квітня 1944 р., про роботу відділу за березень, спочатку підготовлено до висилки у Краків 13 скринь з архівами: УСС (скрині 12-18); УГА (скри­ні 19, 20, 21, 22); архів Бачинських-Донцова (скрині 23-24). Див.: ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 5, арк. 18. У звіті зав. відділу № 3 Міської бібліотеки В. Дорошенка з 4 березня 1944 р. йдеться про роботу і пакування найважливіших цінних матеріалів у 3 скрині. Див.: ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 5, арк. 23. У звіті дирекції бібліотеки відділу № 3 за лютий 1944 р. мовиться про те, що з метою збереження фондів вибрано стародруки і складено у 3 скрині. Див.: ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 5, арк. 27-27 зв.

[145] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 302, арк. 120.

[146] Звіт завідувача ІІІ відділу Державної б-ки А. Ґенсьорського від 25 квітня 1944 р. про ро­боту відділу за березень: відправку до Кракова 25 скринь бібліотечних матеріалів, щоб вберегти їх від військових дій. Див.: ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 5, арк. 15.

[147] Biblioteki naukowe... – S. 198.

[148] Ibidem. – S. 485.

[149] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 202.

[150] Сварник Г. Архівні та рукописні збірки... – 352 с.

[151] Там само. – С. 33-241.

[152] ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 2, арк. 8.

[153] Колосовська О. Бібліотека Народного Дому... – С. 132.

[154] ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 2, арк. 97, 98, 101.

[155] Ця кількість входить до загального числа (25 скринь), вивезених з ІІІ відділу Державної бібліотеки у Львові.

[156] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 302, арк. 121.

[157] Сварник Г. Архівні та рукописні збірки... – С. 48, 170-171, 175-178.

[158] ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 2, арк. 8.

[159] Огородник Т. Картографічна збірка з бібліотеки Народного Дому у Львові у фондах кабі­нету картографії ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України / Тарас Огородник // Записки Львів­ської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2006. – Вип. 14. – С. 203.

[160] ДАЛО, ф. Р-49, оп. 1, спр. 5, арк. 2.

[161] Онищенко О. Бібліотечний фонд України в контексті Другої світової війни та її наслід­ків / О. С. Онищенко // Бібліотеки Києва в період нацистської окупації (1941–1943) : Дослідження. Анотований покажчик. Публікації документів / НАН України, НБУВ, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Держком архівів України, ЦДАВОВУ ; [уклад.: Л. А. Дубровіна, Н. І. Малолєтова]. – Київ, 2004. – С. 23; Малолєто­ва Н. Нацистська бібліотечна політика у період окупації Києва у 1941–1943 рр. і доля книжкових фондів Бібліотеки Академії наук УРСР / Н. І. Малолєтова, Л. А. Дубровіна // Рукописна та книжкова спадщина України : Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів / НБУВ, Ін-т рукопису. – Київ, 2000. – Вип. 5. – С. 145.

[162] Biblioteki naukowe... – S. 233, 234, 136, 137.

[163] Гуцаленко Т. Відділ рукописів... – С. 208.

[164] Головата Л. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. 1940–2005: історичний нарис / Лариса Головата // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Сте­фаника : [зб. наук. пр.]. – Львів, 2005. – Вип. 13. – С. 151.

[165] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 4910, арк. 1-2.

[166] ДАЛО, ф. П-3, оп. 18, спр. 485. арк. 13-14; Культурне життя в Україні : Західні землі : док. і матеріали / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича ; [упоряд.: Т. Галай­чак, О. Луцький, Б. Микитів та ін.]. – Київ : Наук. думка, 1995. – Т. 1 : 1939–1953. – С. 328.

[167] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 77, арк. 57.

[168] ЛННБУ. ВР. – Ф. 9, спр. 3896/14, арк. 56-62.

[169] Гуцаленко Т. Відділ рукописів... – С. 210, 211.

[170] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 79, арк. 2-3 зв.

[171] Там само, спр. 77, арк. 42.

[172] Вважаємо, що це відбулося до 22 серпня, оскільки цього дня вже був підписаний наказ уповноваженого Президії АН УРСР П. А. Власюка про тимчасове зарахування на роботу співробітників філії Бібліотеки Академії наук УРСР у Львові з призначенням В. Щурата директором бібліотеки.

[173] Matwijόw M. Walka o lwowskie dobra kultury w latach 1945–1948 / Maciej Matwijów. – Wrocław : T-wo Przyjaciół Ossolineum, 1996. – S. 71-72; Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 276-278.

[174] Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 278.

[175] Matwijόw M. Walka o lwowskie dobra... – S. 267.

[176] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 77, арк. 52-52 зв.

[177] НЗіО. BP, № 17073/ІІ, арк. 45-45 зв.

[178] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 302, арк. 128.

[179] Федорук Я. Рукописи Мартина Ґолінського... – С. 78.

[180] Matwijów M. Lwowskie Ossolineum w listach... – S. 180-182; Matwijόw M. Walka o lwows­kie dobra... – S. 176-177.

[181] Святкування в Грюнвальді // Радянська Україна (Київ). – 1945. – 20 лип. (№ 143).

[182] НЗіО. BP, № 17073/ІІ, арк. 47.

[183] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 2, oп. 7, п. 3, спр. 2147, арк. 121-122.

[184] Matwijów M. Walka ... – S. 216–217.

* Має бути: Грушецький.

[185] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 78, арк. 11 ; Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України: документи, факти, коментарі / [авт. вступ. ст. і упоряд. текстів Л. І. Кру­шельницька]. – Львів, 1996. – С. 26-27.

[186] Крушельницька Л. До історії нищення пам’яток української культури / Лариса Крушель­ницька // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – Львів, 1994. – Т. ССХХVII : Праці Секції мистецтвознавства. – С. 450-468.

[187] ЛННБУ. ВР, ф. 9, спр. 3896/14, арк. 2 зв.

[188] Федорук Я. Рукописи Мартина Ґолінського... – С. 76.

[189] Крушельницька Л. Збірки Оссолінеума реституції не улягають / Лариса Крушельниць­ка // Галицька брама (Львів). – 1997. – № 12. – С. 6.

[190] Романюк М. Н. Границы не должны разъединять / Романюк М. Н. // Библиотеки Нацио­нальных Академий наук: проблемы функционирования, тенденции развития : науч.-практ. и теорет. сб. – Киев, 2006. – Вып. 4. – С. 418.

[191] Як доказ – підписання у квітні 2004 р. «Угоди про реалізацію спільного документаційно-інформаційного проекту про культурну спадщину українського й польського народів у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України і Національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві». Див.: Романюк М. Н. Границы не должны разъе­динять... – С. 423.

[192] Онищенко О. Бібліотечний фонд України... – С. 26, 34.

[193] Там само.  – С. 26.

[194] Репатріація чи депортація: Переселення українців з Польщі до УРСР : [1944–1945] : зб. док. / за ред. Є. Місила ; пер. з пол. І. Сварника. – Львів : Каменяр, 2007. – С. 39-45.

[195] Там само. – С. 33-34.

[196] НЗіО. BP, № 16401/ІІ, арк. 31, 32. Частково опубл.: Matwijów M. Zakład Narodowy... – S. 313.

[197] НЗіО. BP, №17057/ІІ, арк. 13-14.

[198] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 77, арк. 36-37, 38-40 зв, 41 зв-42, 44-45.

[199] Бундесархів, Потсдам. Головне управління бібліотек, St. 12.01, № 18, арк. 80.

[200] Зберігаються у відділі рукописів НЗіО у Вроцлаві (рук. № 17070/ІІ).

[201] Biblioteki naukowe... – S. 371, 465.

* Очолював І відділ Державної бібліотеки у Львові у 1943 р. після Богдана Барвінського, офіційно будучи одним із трьох заступників Ґ. Абба.

[202] ЛННБУ. Архів, оп. 1, спр. 117, арк. 20, 38-38 зв.

[203] Репатріація чи депортація : Переселення українців з Польщі до УРСР : [1944–1945] : зб. док. / за ред. Є. Місила ; пер. з пол. І. Сварника. – Львів : Каменяр, 2007. – 256 с.

[204] Informator o polonicach w zbiorach rękopiśmiennych Lwowskiej Narodowej Naukowej Bi­blioteki Ukrainy im. Wasyla Stefanyka. Cz. I : Zbiory Biblioteki Zakładu Narodowego im. Osso­lińskich zinwentaryzowane przed 1945 r. / oprac. M. Matwijów i E. Ostromęcka. – Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 2010. – 540 s.