Віктор АКУЛЕНКО. Культурні цінності як розмінні монети українських національних інтересів

8 лютого 2019

Джерело: Віктор Акуленко. Культурні цінності як розмінні  монети українських національних інтересів//  Пам'ятки України. 2018. - №1-2  та № 3.

 

Віктор АКУЛЕНКО

Культурні цінності як розмінні  монети українських національних інтересів

 

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗАКОНОМІРНОСТІ КОМПЕНСАЦІЙНОЇ РЕСТИТУЦІЇ

З давніх часів відомо, що війна остаточно завершується тоді, коли  останній загиблий  солдат буде гідно  переданий землі.  Їхні останки донині розшукують на місцях жорстоких боїв молодіжні патріотичні об’єднання. У філософський простір цього історичного постулата можна додати, що війна також чекає завершення на культурному фронті, коли остання пограбована і вивезена  агресором історико-мистецька  пам’ятка повернеться у свої музейні пенати.

Сучасна проблема переміщених культурних цінностей виникла внаслідок агресії нацистської Німеччини, яка розв’язала Другу світову війну. Величезна їх кількість була знищена, переміщена територіально або втратила свою історичну приналежність. Після перемоги над Німеччиною постало питання реституції.

Реституція культурних цінностей, яку проводили в переможеній Німеччині союзні держави Антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Великої Британії та Франції) в період 1945–1948 рр., стосувалася повернення великого масиву культурних цінностей, які пограбували і вивезли нацисти з тимчасово окупованих країн, у тому числі з України, а також вивезення до СРСР німецьких культурних цінностей як компенсації за заподіяні руйнування і збитки. Частина цих німецьких культурних цінностей була передана в українські музеї, архіви, бібліотеки.

22 серпня 1953 року уряди СРСР і Німецької Демократичної Республіки (НДР) з метою створення умов, необхідних для відновлення єдності Німеччини як миролюбної й демократичної держави та прискорення  укладення мирного  договору з Німеччиною, підписали Протокол про припинення стягнення німецьких репарацій та про інші заходи щодо полегшення фінансово-економічних зобов’язань НДР, пов’язаних з наслідками війни.

У 1955 році подібні політичні кроки були здійснені в культурній сфері, зокрема рішенням радянського уряду НДР передали колекцію картин Дрезденської галереї. Утворена 1957 року рішенням Президії ЦК КПРС спеціальна комісія запропонувала урядові повернути «нашим німецьким друзям культурні цінності, що перебувають на тимчасовому збереженні в СРСР». Двосторонні урядові переговори велись у суворій таємниці, щоб не хвилювати громадськість СРСР, який вийшов з війни з мільйонами людських жертв,  зазнавши  величезних матеріальних та культурних збитків1.

Усього НДР було повернуто 1 375 000 експонатів. Україна в 1955 та 1958 роках також передала до Москви для НДР близько 500 творів живопису з колекції Дрезденської галереї, 10 картин, 10 тканин, 165 одиниць порцеляни, 1 єгипетський папірус, 97 687 одиниць гравюр, графіки тощо, які союзна адміністрація після війни надіслала до музеїв Києва як часткову компенсацію за завдані окупантами збитки.

Після розпаду СРСР у Росії дотримуються думки, що передача радянським партійно-державним керівництвом культурних   цінностей  НДР  є  помилковою, оскільки вчинена з політичних міркувань за конфіденційною угодою і навіть потребує матеріальної компенсації.

В Україні проблему реституції розглядають відповідно до Угоди між урядами України та ФРН про культурне співробітництво 1993 (набула чинності 19 липня 1993 р.). У статті 16 цієї Угоди визначено:

«Договірні  Сторони  погоджуються,  що втрачені або незаконно вивезені культурні цінності, що знаходяться та їхніх територіях, будуть повернуті власникові або його правонаступнику. Переговори з цього питання розпочнуться найближчим часом».

Це  положення  формально урівняло права та обов’язки обох сторін у реституційному процесі без визначення предмета повернення та врахування того, що Україна під час війни зазнала агресії з боку нацист- ської Німеччини, тотального руйнування і пограбування культурних цінностей і має законне право на відповідну компенсацію. За далеко не повними підрахунками, гітлерівськими окупантами в Україні було роз- грабовано 151 музей, які втратили понад 300 тисяч експонатів, бібліотеки – близько 51 мільйона книг, архіви – 46 мільйонів справ. Інвентарні списки музеїв і картинних галерей, як доказ права власності, нацисти також нищили або вивозили з собою.

У колишньому ж СРСР не спромоглися провести системний облік втрат історико-архітектурних пам’яток і культурних цінностей. Локальна подвижницька робота музейних, бібліотечних та архівних працівників не вирішувала справи. Отже, визначення масштабів трагедії української культури ще попереду. Перший неповний список своїх культурних втрат незалежна Україна офіційно передала Німеччині аж… 1994 року. Ніякі обставини не можуть звільнити Німеччину від відповідальності за скоєння воєнних злочинів, до яких відноситься й пограбування культурної спадщини України і до яких не застосовуються строки давності.

Саме в такому системному контексті слід розглядати статтю 16, яка є ключовою в зазначеній Угоді. Тому безпідставним є намагання Німеччини звинуватити Україну в тому, що вона нібито ухиляється від підпорядковуючи міжнародне право своєму внутрішньому законодавству. Отже, конструктивний підхід до вирішення цієї проблеми цілком  залежить  від  визнання  німецькою стороною реституційного обов’язку перед Україною, у тому числі в пошуку пограбованих і незаконно переміщених з її території культурних цінностей, чимало з яких розійшлося світом і тепер зустрічаються в державних і приватних зібраннях країн Європи та Америки. Однак німецька сторона не провадила системно цього пошуку культурних цінностей України, мотивуючи це відсутністю їх на території ФРН, що також не сприяє здійсненню реституційного процесу, який має базуватися на сумлінному дотриманні сторонами принципу взаємності.

Цю Угоду підписали міністр закордонних справ України А.М. Зленко і міністр закордонних справ ФРН К. Кінкель. Наступні переговори, що відбулись 12-13 липня1993 року в Києві між віце-прем’єром з питань гуманітарної  політики   М.Г.Жулинським, міністром культури І.М. Дзюбою та іншими урядовцями і заступником міністра закордонних справ Німеччини Х. Шефером, федеральним міністром внутрішніх справ В. Ріттером та генеральним директором Баварського національного музею Р. Баумштарком, стосувалися «питань реституції культурних цінностей, переміщених під час Другої світової війни».

Офіційні  особи  української  сторони прагнули розпочати новий етап історичного співробітництва з Німеччиною у сфері реституції культурних цінностей, звільнившись від трагічних нашарувань минулого. Однак на практиці їхні дії супроводжуються грубими порушеннями законодавства України. Зазначена угода не була внесена на розгляд Верховної Ради України згідно із Законом України «Про міжнародні дого- вори України» від 1993 року (його чомусь «забувають» наші віддавальники переміщених культурних цінностей), який передбачав ратифікацію «міжнародних договорів про історичне та культурне надбання народу України» (п. 2 е ст. 7)2.

У подальшому  ця правова вимога була конкретизована в однойменному Законі України 2004 року, в якому встановлюється, що ратифікації підлягають міжнародні угоди, які «стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу» (п. 2 д ст. 9). Під час укладення цієї Угоди з Німеччиною Україна повторила подібну помилку Росії, але її парламент – Державна Дума згодом наклав мораторій на будь-яке повернення «трофейних» цінностей.

«Культурні цінності,  які  раніше  були власністю супротивника, конфісковані або інакше вилучені та переміщені на територію СРСР за наказами і розпорядженнями військового командування Радянської Армії або інших компетентних органів, – як   відзначає   російський   міжнародник Є. Усенко, – перейшли у власність СРСР, яка стала нині за належністю державною власністю Росії, призначеною для компенсації пограбованого і незаконно вивезеного ворогом»3. Результати цієї реституції знайшли остаточне закріплення в Законі Російської Федерації «Про культурні цінності, переміщені до Союзу РСР унаслідок Другої світової війни, що перебувають на території Російської Федерації» (1998).

Упередженою є концепція цього закону, коли переміщені «трофейні цінності» розглядаються як власність і компенсаційна реституція тільки для Російської Федерації. За роки війни гітлерівськими окупантами  було розграбовано 427 музеїв в СРСР, з яких 171 – на території РРФСР і 151 в Україні (без кримських), що становить 40 відсотків від загальної їх кількості4. Щодо кількісних втрат українських музеїв, то вони майже вдвічі перевищують збитки російських фондів.

Але право України на свою частину компенсації, як і інших колишніх союзних республік, по суті, не враховано. Як і право на повернення евакуйованих під час війни на схід Росії і Казахстану українських цінностей, які в значній кількості залишилися в їх музеях, архівах, сховищах. Після розпаду СРСР Росія повернула Україні в 2000 році тільки кілька другорядних фресок із Михайлівського Золотоверхого собору XI століття, які були вивезені під час війни нацистами до Німеччини.

За офіційним визнанням колишнього міністра культури Російської Федерації М. Швидкого, треба рахуватися з «вимогами України, яка прагне повернення при- близно 150 тис. творів мистецтва і 10 тис. книг, які були вивезені з німецького «полону» – теж на територію Росії. Треба сказати, що більшість цих вимог, згідно із законом, можуть бути задоволені»5.

Виходячи з міждержавних відносин у реституційному процесі між Україною і Росією, – як підтверджує історичний досвід – ця заява була, як завжди, нездійсненною.

Закон України «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей» 1999 року в частині, що стосується правового статусу переміщених іноземних цінностей, визначає, що до культурних цінностей України належать «культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок Другої світової війни як часткова компенсація за заподіяні окупантами збитки» (ст. 3). В цьому Законі, однак, чітко не визначений механізм повернення Україною переміщених культурних цінностей іншим країнам, що вже неодноразово мало місце, перш за все відсутній зв’язок такої передачі з компенсаційним принципом, встановленим у цьому Законі. В ньому лише констатується, що «культурні цінності, які на законних підставах перебувають у власності фізичних і юридичних осіб України, але походження яких пов’язане з історією та культурою інших держав, можуть бути повернуті до цих держав шляхом укладення договору купівлі-продажу з власниками культурних цінностей, обміну на взаємовигідних засадах або отримання в дарунок» (ст. 5).

Як тлумачити цю норму щодо можливості передачі переміщених цінностей інших держав, які опинилися після війни внаслідок компенсаційної реституції за спричинені нацистами руйнування і пограбування на території України, коли це питання суто міждержавних відносин, а не цивільно-правових, як це передбачено в статті. Не визначена така можливість й щодо тих культурних цінностей, які знаходяться у власності української держави і передані музеям, архівам для оперативного управління. Існує проблема повернення ФРН культурних цінностей, які перебували у власності релігійних або приватних добродійних установ, сімейних реліквій (фото, архівів, документів), а також тих з них, які належать особам, позбавленим нацистами власності через їхню расову, релігійну та національну належність, тобто позбавлених їх незаконно.

Це стосується також культурних цінностей, вивезених на територію України з Німеччини не за відповідними актами Союзної контрольної ради або не за наказами радянської військової адміністрації та інших компетентних органів, які здійснювали реституцію культурних цінностей, а самовільно вилучених окремими військовими та іншими особами, які за міжнародним правом визнаються  вивезеними незаконно. Безперечно, що існує правовий аспект стосовно того, хто визнається власником майна, й існує гуманітарний аспект, який стосується повернення творів мистецтва тим, хто боровся з нацистами, або повернення цінностей, які належали церкві. Ці питання вирішуються залежно від конкретного випадку.

АРХІВ БАХА ПІД ЩЕДРУ РОЗДАЧУ

Проведені односторонні акції передачі культурних цінностей німецькій стороні (1993 р. – 32 документів Й. Гете6, 1996 р. –2 альбомів з Дрезденської картинної галереї – «Збірки гравюр з картин французьких художників – флористів XVII–XVIII») та «Творів Нікола Бертена») офіційними особами України з політичних мотивів є незаконними. Тим більше це стосується передачі Німеччині архіву Баха, яку здійснили 17 січня 2001 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про передачу документів Національного архівного фонду в подарунок Уряду Федеративної Республіки Німеччини», прийнятою напередодні візиту Президента України Л. Д. Кучми за підписом Прем’єр-міністра України В. А. Ющенка.

19 січня 2001 року Л. Д. Кучма в розпал «касетного скандалу» на зустрічі з федеральним канцлером ФРН Г. Шредером у Берліні передав низку архівних документів (справу 4719 обсягом 39 аркушів). Посол України в Німеччині А. Пономаренко і статс-секретар МЗС ФРН В. Ішингер підписали «Протокол передачі культурних цінностей Урядом України Уряду Федеративної Республіки Німеччина». Відповідно до ст. 16 Угоди між Урядом України та Урядом Німеччини 1993 року було передано: архів Берлінської співочої академії з творами, зокрема Йоганна Себастьяна Баха та його синів; примірник фортепіанної сонати Бетховена Ор. 2 (1795); твори Телемана, братів К.-Г. і Й. Граун, Генделя, Глюка, Гайдна.

Це сталося незважаючи на те, що 29 серпня 2000 року між Центральним державним архівом – музеєм літератури і мистецтва України, Національною музичною академією України ім. П. І. Чайковського, Архівом Баха у Лепцігу, Академією співу у Берліні та музичним факультетом Гар- вардського університету було підписано Угоду про засади співробітництва в забезпеченні збереження, опрацювання та використання унікальної колекції творів західноєвропейських композиторів ХVІІ– ХVІІІ століть. В цій Угоді взагалі не йшлося про будь-яку претензію Німеччини щодо передачі таких культурних цінностей.

Не зважаючи на ці міжнародні домовленості, не рахуючись із суспільною думкою і не дотримуючись чинного законодавства, за яким «вивезенню з України не підлягають: … культурні цінності, включені до Національного архівного фонду», 18 вересня 2001 року «відповідно до Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей України» Кабінет Міністрів України довільно постановив: 1.  Вилучити з Національного архівного  фонду  документи  Центрального державного архіву – музею літератури і мистецтва (фонд № 441 «Матеріали  діячів західноєвропейського мистецтва і літератури 16-19 ст.» обсягом 5119 справ), які є трофейними  матеріалами Другої світової війни, та передати їх Урядові Федеративної Республіки Німеччини … Прем’єр-міністр України А.К. Кінах». Отже, культурні цінності України стали «трофейними матеріалами», і 29 листопада 2001 року в Києві було підписано Протокол передачі Урядові ФРН архіву Академії співу в Берліні.

В  офіційному повідомленні Держкомархіву України було заявлено: «колекція як така, що має статус переміщених культурних   цінностей,  передана законному власникові згідно з нормами міжнародного права та двосторонніми міжнародними домовленостями. В Україні залишається повна копія переданих матеріалів як складова Національного архівного фонду. Матеріали є доступними для дослідників і виконавців. На знак вдячності за багаторічне  дбайливе збереження унікального фонду Німецька  сторона залишила в Києві частину рукописних і друкованих партитур слов’янського походження».

А може варто було Україні вчинити навпаки: передати копії, а оригінали партитур залишити?

Міністр культури та мистецтв Ю. Богуцький, мабуть, усвідомлюючи це, заспокоював культурну громадськість: «Ми в усній формі заявили німецькій стороні, що Україна більше не розглядатиме пропозиції Німеччини щодо повернення культурних цінностей, поки вона не дасть чіткої і ясної відповіді на наші пропозиції про повернення наших культурних цінностей в Україну».

Заступник голови Держкомархіву України,  доктор історичних наук,  професор Г. Боряк продовжив: «З боку України це, безперечно, акт доброї волі, оскільки ми повертаємо до Німеччини те, що нам не належить. Це виконання Україною міжнародних зобов’язань, зокрема Угоди про культурне співробітництво  між Україною і Німеччиною 1993 року. З точки зору українського законодавства ця акція регулюється Законом України «Про ввезення, вивезення і повернення культурних цінностей».

На думку кандидата історичних наук, керівника Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей при Інституті історії НАН України Сергія Кота, «слід визнати чесно, що ці документи ніколи не були власністю України, вони мали свого законного власника у Німеччині. Інша річ, що стільки незрозумілостей навколо самої справи. Умови передачі могли бути більш вигідними для України, акт повернення відповідає принципам міжнародного права, українському законодавству і тенденціям сьогодні в світі»7.

Коли так публічно науковці на радіо «Свобода» не визнають чинне законодавство України про державну власність і довільно витлумачують  міжнародне право щодо реституції культурних цінностей, то це більше нагадує лобіювання претензій німецької сторони, ніж захист українських національних інтересів.

Щоб  реально уявити  історико-мистецьку вартість «Архіву Баха» – одного з найцінніших музичних зібрань, наведемо ціни на лондонському аукціоні «Сотбіс»,  де у 2000 році за 259950 доларів США були продані 2 рукописи сторінки Л. ван Бетховена до симфонії № 6 і 1, рукописна сторінка серенади В.-А. Моцарта за 100 000 доларів США. Переданий Німеччині «Архів Баха» налічував понад 222 310 аркушів.

Стосовно цієї односторонньої передачі культурних цінностей України МЗС України на запит Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України про необхідність ратифікації цього документа заспокоїло такою відповіддю: «Приклад вирішення долі «Архіву Баха» свідчить про цивілізований підхід і бажання обох сторін віднайти практичний механізм здійснення реституції культурних цінностей. За цим же механізмом і в Україну після відповідних переговорів повертатимуться національні культурні цінності». Однак, як свідчить практика, процес односторонньої передачі  Україною культурних цінностей продовжився всупереч чинному законодавству. Це стосується також передачі культурних цінностей Урядом України Уряду Королівства Нідерланди, зокрема передачі у 2004 році творів з колекції Кенігса.

Україна одержала деякі культурні цінності, але тільки шляхом обміну їх. Зокрема, коли передала німецькому «Марікше музею» археологічну знахідку Каблова і до Бремена портрет Ганса фон Маре; німецька сторона, в свою чергу, повернула пам’ятки археології, вивезені у 1944 році з Херсонського краєзнавчого музею, а також понад 700 книжок з Пфальбаумузею міста Унтерульлинген тощо.

Статс-секретар МЗС ФРН Вольфганг Ішингер, характеризуючи передачу Україною «Архіву Баха», (переговори Німеччини з Росією і Польщею про повернення культурних цінностей не призвели до позитивного результату), назвав Україну, порівняно з ними, «демократичною і правовою державою», спонукаючи Україну й далі до односторонньої передачі Німеччині культурних цінностей.

***

Своє слово тут мала б сказати Верховна Рада України при ратифікації таких міжнародних угод, але питання не було винесене Урядом і Президентом України на її розгляд. Подамо уривок з виступу народного депутата України Д. Чобота з цього приводу на засіданні парламенту 21 лютого 2001 року:

«В  умовах незалежної України відбулися односторонні передачі Україною культурних цінностей Німеччині, і саме їх здійснював Прем’єр-міністр України Кучма у 1993 році, а в 1996 році уже як Президент. Взамін Україна не отримала жодного втраченого у роки війни експоната, а їх нараховується сотні тисяч.

15 січня цього року перший заступник Голови Верховної Ради Медведчук заявив, що для подібних акцій в Україні є відповідна правова база. При цьому він послався на Закон України «Про ввезення, вивезення і повернення культурних цінностей» і на Угоду між урядами України і Німеччини про культурне співробітництво від 15 лютого 1993 року.

Подібна заява є абсолютно безпідставною, оскільки в згаданому Законі не врегульовані механізми міждержавних передач таких речей.

Друге. Подібна стаття 16 угоди про культурне співробітництво двох держав говорить про речі, які незаконно знаходяться на території сторін. На Україні таких немає.

Третє. Не передбачена передача культурних цінностей і Законом України «Про національний архівний фонд та архівні установи». Крім цього, такі міждержавні угоди повинні ратифікуватися парламентом, що не було зроблено.

В ситуації, що склалася в цій культурній сфері, яка зачіпає національні інтереси України, вважаємо за термінове і нео хідне розглянути на пленарному засіданні Верховної Ради України ці важливі питання про названі культурні цінності, які законодавством України визнані загальнодержавною власністю.

Одностороння   передача   теперішнім Президентом України Кучмою частини архіву Баха та декларація наміру про передачу Німеччині всього цього архіву є перевищенням визначених Конституцією України повноважень Президента України, тобто ці дії є неконституційними, вони суперечать чинному законодавству України»8.

Парламентська фракція «Батьківщина» зробила також «Заяву про порушення Президентом України конституційних повноважень і законодавства України щодо статусу культурних цінностей, переміщених під час Другої світової війни на територію України».  У ній, зокрема, заявлялося, що зміна статусу культурних цінностей, які   перебувають  у  загальнодержавній власності, у тому числі й архівів Й Баха, може здійснюватися не за потребами нинішньої кон’юнктури окремих політичних діячів, а лише в межах чинного законодавства України та ратифікованих парламентом міжнародних угод з обов’язковим врахуванням інтересів українського народу і лише на взаємній основі.

На запит Голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Л. Танюка Інститут законодавства Верховної Ради України підготував «Висновок щодо чинності Протоколу передачі культурних цінностей Урядом України Уряду Федеративної Республіки Німеччина від 19 січня 2001 р.». У Висновку стосовно дії протоколу у внутрішньодержавних відносинах зазначалося, що згідно із статтею 9 Конституції України частиною національного законодавства України є лише  чинні  міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Оскільки така згода на обов’язковість Протоколу не надавалася, «він не є складовою частиною законодавства нашої держави і тим більше не може бути підґрунтям для дій державних органів України, які б суперечили чинному законодавству України».

На той час фракція Соціалістичної партії у Верховній Раді України, оцінюючи в 10 мільярдів доларів, заявила, що влада «і далі торгує пам’яттю своїх загиблих батьків, щоб в очах Заходу якимось чином виправити своє добряче зіпсоване реноме, думаючи, що справа Гонгадзе і плівки Мельниченка швидше забудуться».

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА З ДАНОЇ ПРОБЛЕМИ:

1.  Кеннеді Грімстед П., Боряк Г. Доля українських культурних цінностей під час Другої світової війни. – Л., 1992.

2.  Fielder W. Kulturguter als Kriegsbente? Rechtlicher   Ruckfuhrung   dentscher Kulturguter ans Russland. – 1995.

3.  Бланкенагель А. Широко  закрытые глаза: о некоторых аспектах решения   российского   Конституционного Суда  по Закону о перемещенных культурных  ценност//   Конституционное  право:  восточноевропейское обозрение. – М., 1999. – № 4 (29).

4.  Grimsted Patricia Kennedy. Trophies of War and Empire: the Archival Heritage of  Ukraine,  World  War  II,  and  the International   Politics  of  Restitution. Cambridge,  MA,  2001.  –  (Harvard Papers of Ukrainian Studies).

5.  Акуленко  В.  Реституція культурних цінностей в сфері національних інтересів України //Державотворення і право творення в Україні. – К., 2001. – С. 643.

6.  Акуленко В.І. Міжнародне право охорони  культурних цінностей та його імплементація у внутрішньому праві України. – К., 2013.

ПРИМІТКИ

1  Реституция библиотечных собраний и сотрудничество в Европе. Российско-германський «круглый стол», 11-12 декабря 1992 г. Москва. Сбор- ник докладов. – М., 1994. – С. 23-24.

2  Відомості Верховної Ради України – 1994. – № 10. – Ст.45.

3  Усенко Е. Культурные ценности вернуть или оставить?// Юридический вестник. – 1995. – № 11-12 /апрель/. – С.8.

4  Советский музей. – 1992. – № 2. – С.6 –7.; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів. – К. 1963. – С.53.

5  Комерсант. – 2001. – 22 марта.

6  З документами Й. Гете при передачі їх у травні 1993 р. в Мюнхені під час проведення днів України в Баварії наші урядовці опинилися в незручному становищі. На документах були інвентарні номери Київського музею ім. Богдана і Варвари Ханенків.

7  Архів Баха: два погляди. https://  radiosvoboda.org

8  Сьома сесія Верховної Ради України. Третє скликання. Бюлетень № 2. – К.: Видання Верховної Ради України. – 2001. – С. 13-16.

ЧАСТИНА ДРУГА

Віктор АКУЛЕНКО

КОЛИ НІМЕЧЧИНА В 2001 РОЦІ ОДЕРЖАЛА ВІД УКРАЇНИ В ПОДАРУНОК «АРХІВ БАХА», ЇЇ КАНЦЛЕР Г.ШРЕДЕР ІЗ ЗАХОПЛЕННЯМ ЗАЯВИВ: «ЦЕ СПРАВЖНІЙ ПРОРИВ У РЕСТИТУЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ». ПОДІБНЕ ЗА НИМ МІГ ПОВТОРИТИ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР КОРОЛІВСТВА НІДЕРЛАНДІВ  Я.БАЛКЕНЕНДЕ В 2004 РОЦІ, КОЛИ ЙОГО КРАЇНА ТАКОЖ ВІД УКРАЇНИ ОТРИМАЛА КОЛЕКЦІЮ Ф.КЕНІГСА. УКРАЇНА ЩЕДРО ПОСТАЧАЄ СВОЇ ВСЕ МЕНШІ Й МЕНШІ ПРИРОДНІ ТА КУЛЬТУРНІ НАДБАННЯ В ЗАХІДНУ ЄВРОПУ – ВІД ЛІСУ-КРУГЛЯКА  ДО МУЗЕЙНИХ ТА АРХІВНИХ ЦІННОСТЕЙ.

Реституція культурних цінностей, яку здійснювали в переможеній Німеччині союзні держави антигітлерівської коаліції (СРСР, США, Велика Британія і Франція), стосувалася також колекції Ф. Кенігса, яка складається із рисунків старих європейських майстрів XV– XVII століть, зокрема творів Дюрера, Йорданса, Рембранта, Рубенса, Пінтофетто, Тіціана, Фрагонара, Робера, Ватто та інших. Зібрав цю колекцію (біля 2700 рисунків) в 1920 –1935 рр. один з найвидатніших колекціонерів минулого століття Ф.Кенігс (1881–1941), який певний час проживав у Нідерландах. У 1935 році  колекція була продана німецькому єврею З. Крамарському, який також проживав у Нідерландах.1940 року, .після його втечі від нацистів до Америки, колекція повністю перейшла у власність голландця ван Бенінгена, який у 1941 році частину її (528 аркушів) продав до Німеччини для «Музею Фюрера».

1945 року вона була вивезена до СРСР як компенсація за завдані нацистськими окупантами руйнування та пограбування культурних цінностей на його території. Нині зібрання із 307 експонатів зберігається в Москві, в Державному музеї образотворчого мистецтва ім. О.С.Пушкіна, і за законодавством Російської Федерації є її власністю1....Деяка частина колекцій Кенігса (139 малюнків і 3 гравюри європейських майстрів XV – XVI ст.) від 1947 по 2004 рік знаходилася в фондах Київського музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, який втратив 24714 творів мистецтва внаслідок нацистського руйнування та грабунку. Цей вид культурних цінностей є державною власністю, але понад сім десятиліть вони не експонувалися і з ними не могла ознайомитися українська культурна  громадськість. Незважаючи на те, що у 1995 році Міністерство культури України видало наказ «Про збереження та введення у науковий обіг культурних цінностей, переміщених в Україну внаслідок Другої світової війни, які знаходяться в особливому фонді музеїв». Це спричинило різні домисли, підозри і сумніви в правомірності перебування їх у нашій країні.

У 1989 році уряд Королівства Нідерландів опублікував «Каталог втрачених рисунків старих майстрів із колекції Ф. Кенігса, яких домагається Нідерландська Держава», в якому заперечував законність продажу зібрання із Нідерландів до Німеччини і наполягав на поверненні його.

Серед відчутних втрат Україною культурних цінностей особливе місце займає також унікальна колекція рисунків А. Дюрера із колишнього фонду «Оссолінеум» у Львові. У 1928 році на вшанування 400-ліття з дня смерті А. Дюрера  львівська колекція рисунків експонувалася у Нюрнберзі, де була високо оцінена спеціалістами як найкраща після берлінського «Кауперфштіх-кабінету», віденської «Альбертіни» та Британського музею.

Після розпаду польської держави в 1939 році в зв’язку з агресією  фашистської  Німеччини  і  входженням  Західної України до СРСР постановою Ради Народних Комісарів УРСР (1940 р.) була створена Львівська філія Бібліотеки АН УРСР, куди увійшли фонди Оссолінеуму разом з художньою збіркою і рисунками Дюрера, а також фонди бібліотек НТШ, Ставропігії, Народного Дому, Баворовського та інші.

Коли німецькі війська захопили місто, «Спеціальний уповноважений для захисту творів мистецтва на окупованих територіях» К.Мюльман 02.07.1941 року вилучив її у Львівській філії Бібліотеки АН УРСР (нині–Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника), де залишив акт конфіскації, і відвіз колекцію А.Дюрера у Берлін. (Нині документ зберігається у Національному закладі ім. Оссолінських у Вроцлаві (Польща). Про це було засвідчено на Нюрнберзькому процесі над головними німецькими воєнними злочинцями 1945–1946 рр. (документ №ПС 1709)2. Протягом війни колекція зберігалася в Рейхканцелярії Гітлера. Він був у захваті і навіть брав рисунки з собою під час поїздки на Східний фронт. Незадовго до капітуляції Німеччини рисунки в спеціальному сейфі були відправлені до Зальцбурга (Австрія), де їх знайшли в соляній шахті в 1948 році спецслужби США в їхній зоні окупації. У перші роки по війні американці передавали із пунктів збору пограбовані нацистами культурні цінності країнам, які їх втратили, в тому числі й СРСР.

Пізніше, в період холодної війни між колишніми союзниками США і СРСР, американська сторона почала відходити від виконання міжнародних зобов’язань. 28.08.1948 року Департамент війни США у таємній інструкції наказав адміністрації окупаційної зони в Німеччині припинити передачу творів мистецтв до країн радянського блоку, якщо на них претендували приватні особи, біженці з політичних, релігійних або расових приватні особи, біженці з політичних, релігійни причин, коли доведуть своє право на власність.

У 1950 році американська адміністрація задовольнила вимогу князя Г. Любомирського, нащадка роду, на львівську колекцію А. Дюрера, який пообіцяв, що передасть рисунки до новоствореної Національної галереї у Вашингтоні. Одержавши колекцію, він передумав і продав рисунки на аукціоні.

У 1954 році, як  повідомляла лондонська газета «Обсервер», Г. Любомирський продав 16 творів дилеру лондонської антикварної фірми «Colneghi». Решта робіт були придбані Нью-Йоркською галереєю Поля Дрея.

Тепер твори А. Дюрера з  колишньої львівської колекції розпорошені і зберігаються в публічних і приватних музеях світу.

За   розслідуванням   лондонської   «Мистецької   газети» (TheArtNewspaper) (квітень, травень 1995 р.) місцезнаходження всіх 24 малюнків, крім одного, таке:

Брітіш Музеум у Лондоні – «Викрадення Європи». Барберівський (Barber) Інститут при Бірмінгенському університеті – «Чоловік з веслом».

Музей Бойманса-ван-Бенінгена (Boymans-van-Beuningen) у Роттердамі – два рисунки «Кінь» і «Мадонна». Артінститут у Чикаго– «Віл».

Метрополітен музеум у Нью-Йорку – три рисунки, в т.ч. «Ав- топортрет».

Галерея Інституту Куртолд (Courtauld) – один рисунок. Бібліотека Пірпонта Моргана у Нью-Йорку – один рисунок. Артмузей Нельсон-Аткінс у Канзас-Сіті – один рисунок. Артмузей у Бостоні – «Юнона, що відпочиває».

Артмузей у Клівленді – два рисунки, в т.ч. «Зняття з Хреста». Національна галерея в Канаді – один рисунок.

У приватних збірках: у Нью-Йорку («Самсон з дверима Гази», «Мадонна в кімнаті»), в Лондоні (три рисунки), в Нюрнберзі (два рисунки), Вілдшир (один рисунок), Монреаль (один рисунок)3.

Кожна з цих гравюр оцінюється в сотні тисяч доларів, не враховуючи її неоціненну історико-художню вартість для мистецтва всієї цивілізації.

У 1999 році МЗС України звернулося до посольства Королів- ства Нідерландів в Україні з проханням розглянути питання про повернення місту Львову двох рисунків А.Дюрера – «Кінь» і «Мадонна», що зберігались у музеї Бойманнса ван Бенінгена в місті Роттердамі, і передало історико-правову довідку про достовірну обґрунтованість претензії української сторони щодо викрадення їх нацистами під час Другої світової війни. Це питання обговорювалося під час зустрічі між Президентом України Л. Д. Кучмою і Прем’єр-міністром Королівства Нідерландів Я.Балкененде у вересні 2003 року в Нью-Йорку. Усвідомлюючи, що обидві держави під час Другої світової війни зазнали великих втрат культурних цінностей, сторони висловили обопільну зацікавленість у налагодженні діалогу між двома державами щодо їх взаємної реституції.

Коли  проаналізувати весь  хід  українсько-нідерландських переговорів, простежується, що наші урядові структури спочатку враховували українські національні інтереси в цій культурній сфері, а потім здали їх. (Див. додаток до статті: «Довідка про українсько-нідерландські стосунки в галузі реституції культурних цінностей»). 02.11.2003 року Президент України Л. Д. Кучма доручив МЗС, СБУ, Мінкультури та іншим відомствам «виробити узгоджену позицію щодо питання взаємної реституції культурних цінностей» і на її основі «провести переговори з нідерландською стороною». Однак, не зважаючи на аргументовані й принципові висновки всіх відомств щодо можливості передачі колекції Кенігса тільки після повернення Україні творів А. Дюрера із  музею Роттердама, Кабінет Міністрів України на чолі з  В.Ф. Януковичем за дорученням Президента України Л.Д.Кучми 18.03.2004 року замість укладання відповідної міжнародної угоди приймає розпорядження «Про повернення Урядові Королівства Нідерланди творів з колекції Кенігса». Відповідно до Закону України «Про вивезення,  ввезення  та  повернення культурних цінностей»4 повернути Урядові Королівства Нідерланди твори з колекції Кенігса, частина якої була переміщена на територію України під час Другої світової війни (п.1). Україна забезпечувала також здійснення всіх заходів і процедур, пов’язаних із транспортуванням, охороною і поверненням Нідерландам колекції без сплати будь-яких зборів при проведенні митних процедур (пп.2,3,4).

Українській державі не було відшкодовано жодного євро за понад піввікове збереження, ідентифікацію, експертизу, реставрацію та інші витрати щодо творів колекції Кенігса, як це прийнято в міжнародній  музейній практиці при поверненні експонатів. Які, за словами прем’єр-міністра Нідерландів Я. Балкененде, завдяки професіоналізму українських музейників «через стільки років збереглися у такому чудовому стані». Проведення цієї   хибної реституційної акції було схвалено Урядовим комітетом соціального, науково-технічного та гуманітарного  розвитку  на  чолі  з  віце-прем’єр-міністром Д.В.Табачником.  У протоколі його засідання безвідповідально  формальним виглядає припис: «МЗС посилити роботу стосовно пошуку творів і культурних цінностей з метою повернення їх в Україну» (п.2).

Із змісту розпорядження Кабінету Міністрів України не зрозуміло, в чому полягає відповідність такої односторонньої передачі Нідерландам вимогам Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Це за тих умов, що  згідно з його ст. 14 «Вивезенню з України не підлягають: ... культурні цінності включені до Музейного фонду України», а також ст. 22 Закону України «Про музеї і музейну справу»5 забороняється «Вивезення за межі України музейних предметів, музейних колекцій, музейних зібрань, що належать до державної частини Музейного фонду України ...».

Чинне законодавство в котрий раз порушено, оскільки міжнародну угоди про передачу таких цінностей не було укладено. Адже Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 року, як і попередній від 2.12.1993 року встановлює, що ратифікації підлягають міжнародні угоди, що «стосуються передачі історичних та культурних цінностей українського народу...» (п. 2 д ст..9)6. Закони приймаються для того, щоб їх виконували, а не обходили їх.

Про рисунки А. Дюрера, що їх пограбували фашисти у Львові, в урядовому документі вже не йшлося. По суті, Королівству Нідерландів подарували колекцію Кенігса страховою вартістю в 20 мільйонів доларів США (справжня ціна значно більша). Втім, чи можливо взагалі фінансово визначити її історичну та мистецьку цінність? Зважаючи  на протести української культурної громадськості, наші віддавальники-очільники, щоб якось продемонструвати процесуальну видимість проходження цієї помилкової реституційної акції, влаштували в Музеї  мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (м.Київ, з 19 по 30 квітня 2004 р.) виставку творів колекції Кенігса. Разом з Музеєм Бойманс ван Бенінгена (м.Роттердам) видали каталог «Колекція Франца Кенігса у Києві. Малюнки німецьких майстрів з Національної колекції Королівства Нідерландів» з вітаннями від Президента України Л.Кучми і Прем’єр-міністра Королівства Нідерландів Я. Балкененде. 08.07.2004 року,  під час саміту «Україна–ЄС», що відбувся в Гаазі, в роттердамському музеї Бойманса ван Бенінгена, де знаходяться вивезені нацистами зі Львова два рисунки А. Дюрера «Кінь» і «Мадонна», відбулася офіційна церемонія передачі Президентом України Л. Кучмою 139 малюнків та трьох гравюр із колекції Кенігса урядові Королівства Нідерландів. Як офіційно повідомлялося,Україна здійснила цю акцію «з огляду на важливість активізації розвитку двосторонніх відносин між Україною та Королівством Нідерландів в контексті вибраного курсу на європейську інтеграцію».

Політичні  сподівання  українського  керівництва  виявилися ефемерними. Як нідерландська сторона «вдячно» зволікала через заперечливий референдум щодо ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, загальновідомо.

Тепер в Україні питання повернення втрачених культурних цінностей ще більше ускладнилося. Навіть перші юридичні кроки в цьому напрямі потребують значних коштів, оскільки справа вимагає тривалої і копіткої фахової праці, вивчення не тільки міжнародно-правової практики, але й законодавства і судочинства США, Великої Британії, Королівства Нідерландів та інших держав, де знаходяться рисунки А. Дюрера, а також врахування претензій Польщі, у складі якої до 1939 року знаходився Львів. Чи можливий компроміс у вигляді обміну колекції Кенігса на твори мистецтва, які були переміщені під час Другої  світової війни з території України і тепер знаходяться в Нідерландах? Зокрема, чи збирається музей Бойманса ван Бейнінгена у Роттердамі повернути Львову рисунки А. Дюрера?

Посол Королівства Нідерландів в Україні Моніка Франк так відповіла на поставлені запитання: «Не варто говорити про це, акцентуючи на таких поняттях, як «обмін» або «угода». Кожний випадок має розглядатися з урахування його особливостей. У малюнків колекції Любомирського, на які Ви поси- лаєтеся, та рисунків із колекції Кенігса спільним є те, що під час Другої світової війни вони були переміщені нацистами. Але це різні випадки. Нідерланди не є власником рисунків із колекції Любомирського. Вони були придбані приватною організацією для міста Роттердама і тому, як у 50-х роках, тобто після Другої світової війни, вони були виставлені на продаж самим паном Любомирським. Існують ще й інші фактори, які надзвичайно ускладнюють цей випадок. З цієї причини я, на жаль, не можу говорити про рішення, яке ще не прийняте»7.

Реальні можливості одержати два рисунки з Львівської колекції А. Дюрера, навзаєм переданої Королівству Нідерландів колекції Кенігса (звичайно обмін неадекватний) в Україні були, але через непослідовність і непрофесіоналізм політичних осіб держави у веденні міжнародних переговорів ними не скористалися. Це суттєво послабило національні позиції в міжнародному реституційному процесі повернення втрачених Україною культурних цінностей.

Російська Федерація, на території якої знаходиться значно більша частина експонатів із колекції Кенігса, такого кроку не зробила і не ставить це собі за мету. Односторонні  передачі колекції  Кенігса, «Архіву Баха» ФРН та інших культурних цінностей підтверджує, що такі суб’єктивні акції офіційних осіб України не випадкові, а системні. Вони створили небажаний міжнародно-правовий прецедент, який не відповідає національним інтересам України й ускладнює процес повернення її культурних цінностей, пограбованих і вивезених нацистами на Захід під час Другої світової війни.

Як документальне підтвердження такого безапеляційного узагальнення, наведу красномовні факти з публікації Олени Живкової, заступника генерального директора з науково-дослідної роботи Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків:

«Сьогодні в більшості європейських країн діють державні програми з пошуку та повернення культурних цінностей, переміщених внаслідок II Світової війни. Ця робота є одним із пріоритетних пунктів зовнішньої політики Німеччини, Голландії, Польщі, Італії, Греції та ін., чия культурна спадщина постраждала в Другій світовій війні значно менше, ніж музейні колекції нашої держави. На жаль, досі ми в основному лише повертали до інших європейських країн художні цінності, які опинилися в державних музеях України як  частина післявоєнних репарацій. Показовою є кількість творів, передана на Захід Музеєм Ханенків: 488 – картин до Дрезденської картинної галереї (1955 р.); 97 788 творів графіки, 10 картин, 165 виробів з фарфору, 10 фрагментів давньокоптських тканин та унікальний давньоєгипетський папірус – до музеїв тодішньої НДР (1958 р.); 32 та 365 граверних листів (відповідно 1993 та

1996 рр.) – до музеїв об’єднаної Німеччини; 139 малюнків з так званої колекції Франца Кенігса – до Музею Бойманса ван Бенінгена в Роттердамі (2004 р.). Утім, жоден «воєнний трофей» не повернувся до нас з країн Західної Європи.

З особливою прикрістю зазначаємо, що в той час, як євро- пейські музеї без жодних ускладнень отримують вилучені нацистами твори, вже декілька років тягнеться справа з тими картинами, які  були втрачені музеєм Ханенків на  першому етапі нацистських пограбувань у 1941 р. та згодом опинилися у «спецхрані» Державного Ермітажу. Експертиза, проведена у 2010 р., остаточно підтвердила, що принаймні три картини цього закритого для дослідників фонду походять з довоєнної колекції Музею Ханенків: марина голландського художника Віллема ван де Вельде II (Willem van de VeldeII;  1633-1707) (Кат. № 264) портрет хлопчика німецького портретиста Франца Ксавера Вінтергальтера (Franz Xaver Winterhalter; 1805-1873) (Кат. 474) та етюд «Голова юнака», приписуваний Ангоніо Аллегрі на  прізвисько  Корреджо (Antonio Allegri,  calledda Correggio; близько 1489-1534).

У 1941 pоці ці картини разом з іншими музейними творами були відібрані для оздоблення резиденції рейхскомісара України Еріха Коха. Радянська військова адміністрація вилучила їх у Німеччини 1948 року й переправила до СРСР, до фондів Державного Ермітажу. Подальші дослідження могли б довести, що решта творів, відібраних з київських музеїв, сьогодні також перебуває в Ермітажі. Втім, діяльність українсько-російської комісії з питань реституції незаконно переміщених культурних цінностей було призупинено з ініціативи російської сторони...

У травні 2011 року на сайті одного з провідних аукціонів Сотбіс (Sotheby’s) в Амстердамі з’явилася інформація про продаж картини Корнеліса Пуленбурга (Cornelis van Poelenburch; 1594 – 1667) під назвою «Аркадський краєвид з німфами, які танцюють» («Arcadian Lands cape With Dancing Nymphs», лот №55).

Попереднє дослідження, проведене з цього приводу в Музеї Ханенків на основі матеріалів наукового архіву, підтвердило ідентичність лоту № 55 з картиною, вивезеною нацистами у 1943 році. Результати дослідження надали адміністрації музею підставу зупинити продаж картини. Втім, голландське законодавство не передбачає безкоштовного повернення так званих воєнних трофеїв, якщо вони належать приватній особі й були придбані на законних підставах.

На жаль, музей Ханенків не отримав і української державної підтримки для повернення твору К. Пуленбурга. Фінансування остаточної експертизи, виплату компенсації  приватному власнику та транспортування картини до Києва взяла на себе благодійна громадська організація «Фонд Олександра Фельдмана». Сьогодні «Аркадський краєвид»  знову зайняв своє місце в музеї.

...І наостанок. Нещодавно на антикварному ринку мені вдалося віднайти ще один твір, втрачений музеєм у 1943 році. Це картина фламандського художника XVII століття Мартена Рікерта (Marten Ryckaert; 1587-1631) «Скелястий пейзаж з фігурами поблизу фабрики з видобування залізної руди». Цей твір – одна з перших картин європейського мистецтва, присвячена початковому розвитку рудовидобувної промисловості – був проданий аукціонним домом «Крістіс»в Лондоні 9 липня 2014 року (лот 122). Про надзвичайну цінність картини свідчить, зокрема, той факт, що вона була продана за 363800 доларів США»8.

Додаток

Довідка про українсько-нідерландські стосунки у галузі реституції культурних цінностей

1998 рік

З метою розшуку та повернення культурних цінностей, що були незаконно вивезені з країн їх походження під час та внаслідок Другої світової війни, відбулася перша українсько-нідерландська зустріч. Усвідомлюючи, що обидві держави у зазначений період історії втратили значну кількість культурних цінностей, сторони висловили обопільну зацікавленість у налагодженні діалогу між двома країнами з цих питань, про що було підписано Двосторонні домовленості.

1999 рік

МЗС України звернулося до Посольства Королівства Нідерландів в Україні з проханням розглянути питання про повернення м. Львову двох малюнків Альбрехта  Дюрера, що зберігалися в музеї Бойманса ван Б’юнінгена у Роттердамі, та передало історику-правову довідку про достовірну обґрунтованість претензії української сторони на викрадені нацистами під час Другої світової війни зазначені малюнки.

2003 рік

Відповідно до доручення Президента України Л.Д.Кучми від 03.11.2003 року №1-2/1422 щодо вироблення узгоджених позицій з питань взаємної реституції Держслужба культцінностей звернулася до Надзвичайного і Повноважного Посла Королівства Нідерландів в Україні з проханням сприяти розгляду питання про повернення в Україну двох малюнків А.Дюрера. Відповіді не було.

4 грудня 2003 року

В рамках українсько-нідерландських консультацій у Київському музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків відбулися  переговори  з  нідерландською стороною.  Українська сторона знову порушила питання про повернення згаданих малюнків.

9 липня 2004 року

Під час саміту Україна – ЄС в Нідерландах на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 18.03.2004 р.  №151-р Президентом України Л.Д.Кучмою передано Урядові Королівства Нідерландів колекцію творів Франса Кенігса в кількості 142 (сто сорок дві) одиниці збереження, а саме: 139 рисунків і З гравюри.

На сьогоднішній день

Міністерство культури і мистецтв України та Державна служба переміщення через державний кордон України вважають за необхідне відстоювати позицію української сторони щодо взаємної реституції культурних цінностей між Україною і Королівством Нідерландів.

З цією метою та відповідно до зазначеного доручення Президента України, доручення Кабінету Міністрів України від 09.06.2004 року  №5629/2/1-04, наказом  Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України утворено робочу групу з підготування юридичного супроводу повернення в Україну малюнків А.Дюрера «Кінь» і «Мадонна».

P.S. Це був міфічний юридичний супровід повернення таких культурних цінностей, як кажуть у народі – «у свинячий голос».

4. Реанімація української реституційної доктрини

За роки незалежності України були й інші односторонні обдарування, зокрема Німеччині документальних пам’яток Й.Гета (1993 р.), альбомів гравюр ХVІІІ ст. Дрезденської картинної галереї (1996 р.) тощо.

На той час Закон України «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей» (1999 р.) не був прийнятий. Культурній і  юридичній  громадськості донині невідомо, на яких правових підставах президенти України  Л.М.Кравчук і Л.Д.Кучма вчинили ці суб’єктивно-політичні передачі культурної власності з наших музеїв.

Тепер, коли в Україні на повний голос заявляє про себе громадське суспільство, на подібні незаконні акції влада, мабуть, не наважиться, не одержавши українських цінностей навзаєм. Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, яка діяла з 1992 по 1999 рік, була реорганізована в Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. 28 березня 2011 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України (за підписом прем’єр-міністра М.Я.Азарова) «Про ліквідацію урядових органів на виконання Указу Президента України В.Ф.Януковича від 9 грудня 2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України взагалі була ліквідована.

Упереджене ставлення до таких державних спеціалізованих інституцій, які започаткували в Україні важливу національно-культурну справу і повернули  сотні тисяч архівно-документальних, музейно-мистецьких, бібліотечно-меморіальних пам’яток, втрачених в різні історичні періоди, призвело до згортання цієї діяльності. Тепер маємо в міжнародних  стосунках щодо повернення і реституції культурних цінностей негативні наслідки непродуманих урядових рішень. (До речі, нагадаємо, що голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний  кордон України О.К.Федорук і заступник голови В.Б.Врублевська відстоювали національно-культурні позиції і були проти односторонніх передач Архіву Баха і Колекції Кенігса).

Чи не пора відновити діяльність Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України, як це має місце в Польщі, де діє Уповноважений з питань польської культурної спадщини за кордоном? Потрібно також розробити Державну програму пошуку і повернення культурних цінностей України, забезпечивши її належним фінансуванням.

Нині, щоб зберегти обличчя і віднайти відповідні нормативні механізми у міжнародному праві та чинному законодавстві України для врегулювання нових претензій німецької сторони на переміщене внаслідок Другої світової війни на  території України так зване «трофейне мистецтво», як компенсацію за завдані нацистами збитки, завдання розв’язати цей реституційний гордіїв вузол переклали на Міністерство культури України.

11 березня 2016 року Міністерство культури України надіслало до Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України запит щодо з’ясування правових колізій у міжнародних документах і внутрішньому законодавстві України в сфері повернення і реституції культурних цінностей.

Цитуємо: «…звертаємося з проханням висвітлення з позиції юридичної науки порядку взаємодії реституційних сторін, зокрема в частині можливих механізмів розгляду питань та прийняття рішень про повернення культурних цінностей, які були ввезені а Україну після завершення Другої світової війни, без- посередньо процедури повернення таких культурних цінностей українською стороною, в тому числі в світлі зобов’язань нашої держави, які витікають з міжнародних договорів…(підкреслено. – В.А.)

Перший заступник міністра, голова Української частини Змішаної українсько-німецької комісії з питань повернення та реституції втрачених та незаконно переміщених під час та внаслідок Другої світової війни культурних цінностей І.Д.Ліховий»9. Питання про повернення українських культурних цінностей, переміщених і розграбованих нацистами під час Другої світової війни, у цьому розлогому зверненні не ставилося, ніби воно для України другорядне.

Проведені Міністерством культури кілька  нарад фахівців і представників різних відомств і наукових інституцій не дали бажаного результату. Із дилеми, як тлумачити ст. 16 Угоди між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччини про культурне співробітництво від 15 лютого 1993 року («До- говірні сторони погоджуються, що втрачені або незаконно вивезені культурні цінності, які знаходяться на їхніх територіях, будуть повернені власникові або його правонаступникові. Переговори з цього питання почнуться найближчим часом»), так і не вийшли. Чи це рамкова норма, чи прямої дії?10

До речі, таке питання постало при тлумаченні аналогічної статті 15 німецько-російської Угоди про культурне співробітни- цтво 1992 року. Ось чим закінчилася їх дипломатична полеміка. У Меморандумі «Міжнародні Угоди між Німеччиною та Росією щодо повернення культурних цінностей, переміщених під час Другої світової війни» (Бонн, вересень 1994 р.) було заявлено:

«В інтересах партнерського вирішення спору про тлумачення можна було б також вважати доцільним подання спірних правових питань на вирішення Міжнародного чи третейського суду. Німеччина до цього була б готова»11.

Оскільки ця реституційна проблематика далі тяжіє і перебуває в процедурному цейтноті, 24 квітня 2017 року міністр культури Є.М.Нищук звернувся до Прем’єр-міністра України В.Б.Гройсмана. Процитуємо цей документ хоча б частково:

«За результатами переговорів, що здійснюються у межах Змішаної українсько-німецької комісії, очевидно, що Федеративна Республіка Німеччина продовжує наполегливо обстоювати позицію про те, що німецькі  культурні цінності повинні повернутися в Німеччину і претендує на повернення куль- турних цінностей України, т.зв. «трофейного мистецтва», які, відповідно до чинного українського законодавства, є культурними цінностями України (тобто такими, які на законних підставах перебувають на її території) і заборонені до вивезення з території України.

Наразі виникає нагальна потреба у визначенні погодженого загального принципу співробітництва України в питаннях повернення та реституції культурних цінностей з Німеччиною та іншими державами, що претендують на культурні цінності України (зокрема, Республікою Польщею, Російською Федерацією).

З огляду на поглиблення двосторонніх зв’язків  з Німеччиною та враховуючи викладене, Міністерство культури України, стурбоване ситуацією, що склалася та з метою захисту національних інтересів, звертається до Вас, шановний Володимире Борисовичу, з проханням провести нараду під Вашим головуванням за участю Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних  справ  України, Інституту історії  України, НАН України, Інституту держави і права ім.  В.М.Корецького НАН України для вироблення доктрини, що визначатиме політичний курс, стратегію і тактику нашої держави в питаннях повернення та реституції культурних цінностей»12. Яка ж була доктрина захисту національних інтересів України, коли наші найвищі державні очільники з 1992 по 2004 рр. щедро передавали – роздаровували культурні цінності як українську державну власність, грубо порушуючи чинне законодавство, (Архів Баха, гравюри Дрезденської галереї тощо Німеччині, колекцію Кенігса Нідерландам?) Цим вони створили небажаний міжнародно-правовий прецедент, який ускладнює процес повернення в Україну її культурних цінностей, пограбованих і вивезених нацистами на Захід під час Другої світової війни.

Як тепер доктринально вийти з цієї патової ситуації? На мою думку, щоб розчистити авгієві стайні цієї реституційної висо- кополітичної самодіяльності, слід створити Тимчасову слідчу комісії Верховної Ради України (ТСК), завданням якої є здійснення парламентського контролю шляхом проведення розслідування питань, що становлять суспільний інтерес. Починаючи з 1996 року було створено із народних депутатів біля 150 ТСК, які розслідували найрізноманітніші питання в  управлінській, правничій,  економічній,  політичній  діяльності, але жодного разу не розглядалася втрата Україною культурної власності.

Створення такої ТСК надасть можливість дослідити всю доку- ментацію, як відому, так і конфіденційну, з’ясувати політичні мотиви односторонніх протизаконних передач культурних цінностей, переміщених внаслідок Другої світової війни на територію України як компенсацію за завдані нацистами руйнування і по- грабування її музеїв, архівів, бібліотек, історико-архітектурних пам’яток. А також встановити, яких втрат в історико-художньому і фінансовому еквіваленті зазнала Українська держава з часу проголошення незалежності через перевищення офіційними керівниками своїх повноважень у цій культурній сфері, як це позначилося на її національних інтересах на міжнародному рівні та інше.

Адже Президентом України Л.Д.Кучмою (1994–2005), прем’єр–міністрами України Л.Д.Кучмою (1992–1993), А.К.Кінахом (2001–2002), В.А.Ющенком  (1999–2001) і   В.Ф.Януковичем (2002–2005), а також віце-прем’єром з гуманітарних питань Д.В.Табачником  (2002–2005) і главою Адміністрації Президента України В.В.Медведчуком (2002–2005) та іншими урядовцями, які безпосередньо причетні до прийняття і виконання протизаконних актів про односторонню передачу (дарування) культурних цінностей іноземним державам, які є державною власністю України, було грубо порушено:

–  Декларацію  про  державний  суверенітет  України  від 16.07.1990 р. (розд.VІІІ. Культурний розвиток… Національні культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки).

– Конституцію України (1996 р. із змінами 2004 р.) (ст. 54. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами).

– Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей, 1999 (ст.3. Культурні цінності України). Відповідно до законодавства України культурними цінностями України є:

… культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок Другої світової війни як часткова компенсація за заподіяні окупантами збитки; ст.14. Культурні цінності, що не підлягають вивезенню з України. Вивезенню з України не підлягають: культурні цінності, занесені до державного реєстру національного  культурного  надбання;  культурні  цінності, включені до національного архівного фонду; культурні цінності, включені до Музейного фонду України.

– Закон України «Про міжнародні договори України» 1993 р. (ст.7 Ратифікація міжнародних договорів України… п.2. Ратифікації підлягають міжнародні договори України:.. е) про історичне та культурне надбання народу України.

– Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р. (ст. 9 Ратифікація міжнародних договорів України… п. 2. Ратифікації підлягають  міжнародні договори України:.. д) що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об’єктів права державної власності України;).

– Закон України «Про культуру» 2010 р. (ст. 3. Основні засади державної політики у сфері культури. 1. Основними засадами державної політики у сфері культури є: … захист і збереження культурної спадщини як  основи національної  культури, турбота про розвиток культури; ст. 16. Збереження культурної спадщини, культурних цінностей та культурних благ. 1. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування забезпечують: … збереження культурних цінностей на території України, охорону культурної спадщини, захист історичного середовища; збереження Музейного фонду України, Держав- ного бібліотечного фонду України, Національного архівного фонду України…).

– Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи»1993 р.(ст. 41. Вивезення документів НАФ за кордон. Вивезення з території України документів НАФ забороняється, крім випадків тимчасового їх експонування, наукової експертизи або реставрації за кордоном).

– Закон України «Про музеї та музейну справу» 1995 р. (ст.15 Музейний фонд України. Музейний фонд України є національним багатством, невід’ємною складовою культурної спадщини України, що охороняється законом. Музейні предмети Музейного фонду України є культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України та за її межами або згідно з міжнародними договорами підлягають поверненню в Україну. Ст. 22. Порядок вивезення  за межі України музейних предметів, музейних колекцій, музейних зібрань, що належать до державної  частини Музейного  фонду України, та предметів музейного значення, що підлягають  внесенню  додержавної частини Музейного фонду України.

Вивезення за межі України музейних предметів,  музейних колекцій, музейних зібрань, що належать до державної частини Музейного фонду України, та предметів музейного значен- ня, що підлягають внесенню до державної частини Музейного фонду України, забороняється, крім випадків тимчасового їх перебування за кордоном для експонування на виставках, реставрації або проведення наукової експертизи на підставі свідоцтва на право вивезення (тимчасового вивезення) куль- турних цінностей відповідно до Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» та за по- годженням з центральним органом виконавчої влади у сфері культури і туризму.

– А також інші нормативні акти у цій культурній сфері. Висновки  ТСК також були б тестом для з’ясування політич- них мотивів, чому Верховна Рада України проігнорувала своє право обов’язкової ратифікації міжнародних угод про переда- чу культурних цінностей іноземним  державам, зокрема «Протоколу передачі  культурних цінностей  Урядом України Уряду Федеративної  Республіки Німеччина» 19 січня 2001 р. і «Протоколу передачі Урядові ФРН архіву Академії співу в Берліні» 29 листопада 2001 р.

Чому керівництво  Верховної  Ради України, її голови І.С.Плющ  (2001–2002 рр.) і В.М.Литвин (2002–2006 рр.), а також перший заступник голови Верховної Ради України В.В.Медведчук  (2000–2001), за яких були передані Німеччині  Архів Баха і Нідерландам колекція Кенігса, не реагувало на заяву парламентської  фракції «Батьківщина»,   виступ народного депутата Д.Чобота на пленарному засіданні 21 лютого 2001 р. про порушення Президентом України Л.Кучмою конституційних повноважень і законодавства України щодо статусу куль- турних цінностей, переміщених внаслідок Другої світової війни на територію України.

На запит Голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Л.Танюка Інститут законодавства Верховної Ради України підготував «Висновок  щодо чинності Протоколу передачі культурних цінностей Урядом України Уряду Федеративної  Республіки Німеччина від 19 січня 2001 р.». У ньому зазначалося, що згідно зі статтею 9 Конституції України частиною національного законодавства України є лише чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Оскільки вона не надавалася, «він не є складовою частиною законодавства нашої держави і тим більше не може бути підґрунтям для дій державних органів України, які б суперечили чинному законодавству України»13. Підготовлений ТСК документ і заслуханий на пленарному за- сіданні Верховної Ради України, поза сумнівом, буде основою для формування міжнародно-правової  позиції України щодо захисту національних інтересів у сфері повернення і реституції культурних цінностей. Визначить конструктивний підхід у вдосконаленні Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», який відповідатиме новим викликам і політичним змінам, зокрема, встановить правовий механізм співробітництва України з країнами, які також зазнали втрат і переміщення культурних цінностей внаслідок Другої світової війни.

Рекомендована література з даної проблеми:

1.Тетерятников В.М. Проблема культурных ценностей,  перемещенных в результате Второй мировой войны. – М., 1996.

2. Львівська  колекція рисунків Альбрехта Дюрера // Галицька брама. Втрачене  і повернуте. – Л., 1997. – №12 (36).

3. Колекція Франца Кенігса у Києві. Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенківм. Київ з 19 по 30 квітня 2004 р.– Музей Бойманс ван Бенінгенам.Роттердам з 9 липня по 26 вересня 2004 р. – К., 2004.

4. Акуленко В.І. Міжнародне  право охорони культурних цінностей та його імплементація  у внутрішньому праві України. –К., 2013.

Джерела:

1. Тетерятников В.М. Проблема культурных ценностей,  перемещенных в результате Второй мировой войны (доказательство российских прав на «Коллекцию Кенигса») – Информационно-аналитическое агентство «Обозреватель». – М., 1996. – С.26.

2. Костюк С., Сусак В. Львівська колекція рисунків Альбрехта Дюрера. Галицька брама. Втрачене і повернуте. – Грудень 1997. – №12 (36). – С.11; Львівська  наукова бібліотека ім. В.Стефаника  НАН України: документи, факти, коментарі. – Л., 1996 – С.80.

3. Костюк С., Сусак В. Зазначена праця. – С.11.

4. Збірник нормативно-правових актів з питань вивезення,  ввезення  та повернення  культурних цінностей.  – К., Артліт. – 2006. – С.89

5. Збірник нормативно-правових актів сфери охорони культурної спадщини. – ВАТ «РВК «Деснянська  правда». – Ч., 2011. – С.247.

6. Там само. – С.233.

7. Франк М. Культурные ценности не могут рассматриваться в качестве военных трофеев //Зеркало недели. – 2004. – 29 мая.

8. Живкова О. Колекція Музею Ханенків: втрати та знахідки // Повернення культурних цінностей в Україну – державна справа. Матеріали наукової конференції  1 липня 2016 року. – К., 2017. – С.59.

9. Лист Міністерства культури України від 11.03.2016 р. №728/10-3/13-16. // Архів Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України.

10. Див. Матеріали Міністерства культури України «Щодо наради з приводу проблемних питань стосовно  реституції культурних цінностей. – С.1-18.

11. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах / За ред.Ю.С.Шемшученка та В.І.Акуленка. – К.,1997. – Кн.2 – С.601.

12. Лист Міністерства культури України до Кабінету Міністрів України від 24.04.2017 №9/26/39-17 –ДСК.

13. Акуленко В.І. Культурні цінності як розмінні монети українських національних інтересів// Пам’ятки  України: національна спадщина. – 2018. – №1-2. – С.87.