Ярослава МУЗИЧЕНКО До питання українських етнокультурних цінностей у Росії (пам’ятки, зібрані науковими установами та приватними колекціонерами у XVIII – XIX ст.)

22 грудня 2015
Ярослава МУЗИЧЕНКО До питання українських етнокультурних цінностей у Росії

         За роки бездержавності Україна втратила значну частину свого етнокультурного надбання; велика кількість етнографічних пам’яток була переміщена за межі України. Не маючи своєї держави, отже й відповідного фінансування, українські етнокультурні установи не могли повноцінно працювати – збирати і досліджувати етнографічні пам’ятки. В той час як “комплектуючи українські етнографічні збірки, музеї Москви, Петрограда, Варшави, Праги й Відня завжди мали належну державну підтримку, достатнє фінансове й фахове забезпечення”.[1] Відомо, що для імперій-колонізаторів властиве етнографічне дослідження своїх “національних околиць” з метою практичного використання добутих знань у своїх господарствах. Отже, всі кращі твори мистецтва, археологічні знахідки, найвизначніші пам’ятки історії та культури опинялися в музеях метрополій. Пам’ятки планомірно вилучали чиновники (за наказами урядів країн, до яких входили частини України), збирали і вивозили науковці і колекціонери.

Етнокультурні пам’ятки на території України у XVIII – ХІХ ст. найактивніше збирали центральні наукові установи Російської імперії (академія наук, музеї, наукові товариства). Експедиції цих установ достатньо фінансувалися, видавалися програми до збирання експонатів, формувалася і підтримувалася кореспондентська мережа аматорів (переважно вчителів, священиків) по Україні. У той час в музеях України, як зазначає М.Грушевський, “існували, або й не існували, – тільки невеличкі колекції, доволі припадкового характеру, ріжної господарської археології – котрим найчастіше бракувало ще й відповідного приміщення, як найменш показному і модному матеріалові, котрому не надавалось майже ніякого наукового значіння, а в кожнім разі – не надавалось такого, як він варт”.[2]

         Значну кількість етнокультурних пам’яток на території України було зібрано внаслідок археологічних розкопок (ще з кінця XVIII ст. тут провадились розкопки скіфських курганів, давньослов’янських могильників, античних міст-держав Північного Причорномор’я). Пер­ші ска­р­би з Укра­ї­ни до Ро­сії пе­ре­ве­зе­но 1763 ро­ку, ко­ли з на­ка­зу генерал-гу­бе­р­на­то­ра Но­во­ро­сій­сь­ко­го краю О.П.Мельгунова, бу­ло розкопа­но скіф­сь­кий ку­р­ган Чер­во­на або Ли­та Мо­ги­ла. Наукових обмірів, описів так званого “мельгуновського скарбу” не проводилось. Мельгунов подарував скарб Катерині ІІ.[3] 1799 року почали розкопувати стародавнє місто-державу Ольвію. Досліджували й інші античні пам’ятки – найдавніше грецьке поселення на о.Березань, Тіру, Херсонес, міста Боспору. Знахідки вивезені до Росії і нині перебувають в Ермітажі та Музеї образотворчих мистецтв ім. Пушкіна.[4] 1830 року відкрито коштовності у кургані Куль-Оба, який, як зазначав Б.Мозолевський, вперше познайомив людство з життям скіфів. Археолог-аматор Павло Добрюкс детально описав склеп. Про відкриття в Куль-Обі слід було відразу доповісти імператорові, проте він дізнався про скарб аж через три місяці і наказав з’ясувати причини непослуху. Міністерство внутрішніх справ, Міністерство імператорського двору, Новоросійське і Бесарабське генерал-губернаторства взялися за цю справу і в лютому 1831 р. коштовності з кургану Куль-Оба вже були в Ермітажі.[5]

         Згодом археологічні пошуки на території України набули більш централізованого характеру. С.Кот пише: “Дослідженням історико-культурної спадщини України фактично керували Московське археологічне товариство та імператорська археологічна комісія, що субсидувалися урядом і мали змогу організовувати дослідження та закупівлю знахідок і скарбів. Найцінніші пам’ятки вивозилися до музеїв і сховищ метрополії — Москви та Петербургу, ставали недосяжними для українського народу”.[6]

         1859 р. була створена Імператорська Археологічна комісія (Петербург), що діяла до 1919 року. Протягом 60-ти років вона була центром організації археологічних досліджень на території імперії і вирішувала долю знахідок. У 1889 році Комісія отримала виключне право дозволяти і контролювати розкопки на державних міських і селянських землях імперії. Видатний історик, пам’яткоохоронець Василь Дубровський писав: “Так звана “Імператорська археологічна комісія” вважала Україну лише за об’єкт археологічних розкопок та за джерело, що з нього поповнювались речами старовини й мистецтва музеї та палаци Петербургу і Москви. Видатні українські пам’ятки масами вивозились поза межі України й часто гинули вони у приватних посідачів... Дбання про охорону й збирання українських історичних пам’яток як українських, вважалось за вияв сепаратизму”.[7] Найцінніші з речей, відкритих працівниками Комісії та переданих до неї, представлялися на розсуд государю-імператору, який вказував, де їх надалі розмістити. До Ермітажу та Російського музею (Петербург), Збройної палати, Історичного музею (Москва) перевезено найцінніші знахідки з Криму й Ольвії, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та інших місцевостей України.[8] Археологічна комісія видавала щорічні “Отчеты” за 1859-1913/15 рр., “Известия” за 1901-1918 рр.

         У 1864-1922 роках діяло Московське археологічне товариство, що займалося вивченням старожитностей Російської імперії, проведенням археологічних розкопок. За ініціативою товариства, з 1889 року скликалися археологічні з’їзди у різних містах імперії. Всього з 1869 по 1912 рік відбулося 15 з’їздів, з них 6 — в Україні (2 у Києві (1874, 1899), в Харкові (1902), Одесі (1884), Катеринославі (1905), Чернігові (1908)). Перед скликанням кожного з’їзду проводилися посилені археологічні роботи у краї, обраному для його проведення. Влаштовувалися виставки археологічних та етнографічних пам’яток, екскурсії та експедиції. Доклади готувалися не лише з археології, але й з етнології, географії, історії мистецтва тощо.         У фондах Московського історичного музею перебувають знахідки епохи палеоліту, бронзи та раннього залізного віку з Чернігівщини, Полтавщини, Волині, Півдня України. Це, зокрема: кам’яний топір з м.Буска, Галичина (1265, 1266); кам’яні знаряддя, стріли, пряслиця з с. Вишенки, Остерський повіт, Чернігівщина (1268 - 1538); предмети воїнських обладунків, Дніпровський повіт, Таврія (241-508); оздоби, вістря стріл з с.Вишенки на Чернігівщині (815-857); матеріали з розкопок В.Антоновича на Чернігівщині (987-1024); матеріали з розкопок В.Антоновича на Київщині (1025 - 1051). Також матеріали із збірки М.Максимовича.

         Значну увагу приділяли російські колекціонери та вчені збиранню по Україні архівних джерел, давніх рукописів та стародруків. І не тільки тому, що, як зазначає російський дослідник В.Козлов, “усвідомлення того, що історичні пам’ятки є необхідним засобом патріотичної просвіти і пропаганди вітчизняної культури, особливо за умови їх певної концентрації і централізованого збереження, стало важливим досягненням наукової думки початку ХІХ ст.”[9]

         У першій чверті ХІХ ст. так званий Румянцевський гурток (за ім’ям його засновника графа Миколи Петровича Румянцева) об’єднав довкола себе вчених, переважно істориків. Гуртком було видано декілька десятків книг, створено музей старожитностей (його рукописна частина на сьогодні є основою Відділу рукописів Ленінської бібліотеки у Москві). Канцлер граф Румянцев був надзвичайно багатим поміщиком, його рід володів землями у Росії, в Україні та Білорусі. Граф за свій рахунок влаштовував археологічні та археографічні експедиції.[10] Багатюща збірка оригінальних рукописів та їх копій у колекції графа налічувала близько 700 примірників. А це документи XIII — XIV ст., Євангелія Заславських, збірка Лукашевича; документи, що стосуються Г.Сковороди; архів з історії Лівобережної України, складений Маркевичем тощо.[11]

Румянцев мав агентів у багатьох куточках імперії. 1814 року граф відвідав Київ, де контактував з М.Берлинським. Потім протягом 10 років М.Берлинський повідомляв Румянцеву про сховища старожитностей Києва та його околиць, передавав виписки й копії документів з Печерського, Пустино-Миколаївського, Михайлівського, Межигірського, Видубицького монастирів, Київського Софійського собору, Китаївської пустині, Вишгородської церкви Бориса і Гліба, Київської казеної палати та інших сховищ. За завданням Румянцева, М.Берлинський копіював грамоти Братського монастиря; скопіював грамоти Андрія Боголюбського та Романа Галицького, які зберігалися в Печерському монастирі тощо.[12]

Чиновник В.Москаленко, котрий збирав відомості про старожитності  у районі Полтави, вивідав, що у м.Решетилівці у нащадка статс-секретаря Катерини ІІ В.С.Попова є величезна бібліотека, де є давні книги і рукописи на пергаменті — близько 20000 примірників. Протягом 1825 року найняті Румянцевим писарі розбирали й описували бібліотеку, одночасно велися переговори з місцевим духівництвом про купівлю рукописів з полтавських церковних сховищ. Румянцев закупив рукописи також з монастиря поблизу містечка Вербилове під Полтавою, з Полтавської духовної семінарії тощо.

Рукописні книги скуповували співробітники Румянцева у Ніжині (Я.І.Говоров, І.С.Орлей), Одесі (С.Могилевський, П.Н.Пізані), Миколаєві (В.Румянцев), Полтаві й Переяславі (Я.І.Благодаров). Після розкопок київських церков — Десятинної, Ірининської (Болховітінов і Берлинський) опис і рисунки знайдених пам’яток посилалися Румянцеву; як і з розкопок у Новгород-Сіверському Миколаївської церкви та Спаського монастиря.[13] 1820 року один з співробітників Румянцева віднайшов у архівах Флоренції стародавні карти середньовічної Сарматії, Таврії, Криму; знайдені матеріали були скопійовані для колекції графа.[14] Румянцев заповідав свої колекції для заснування музею в Москві; згодом музей було переведено до Санкт-Петербургу.

         Послідовницею Румянцевського гуртка вважають створену 1834 року в Петербурзі Особливу комісію для видання історичних пам’яток, згодом перейменовану на Археографічну комісію (АК), яка, як зазначає архівознавець Л.Лозенко, уже на початку своєї діяльності «звернула увагу на “провінційні архіви” й стала вимагати від них давні й важливі з історичного погляду матеріали для подальшого вивчення і опублікування”. До АК потрапили старовинні книги й рукописи Софійського собору, Михайлівського та Микільського монастирів, Київської духовної академії, семінарії.[15]

         Неопубліковані архіви українських учених накопичувалися у архівих фондах бібліотеки Російського імператорського географічного товариства. Як свідчив Ф.Вовк, велика кількість матеріалів, зібраних П.Чубинським, не була дозволена до друку в його багатотомнику як “неморальна”, її в рукопису передано до цієї бібліотеки.[16] Архіви українських учених, які працювали у Росії, залишилися у різних установах Москви і Петребурга. Скажімо, у архіві Академії наук містилися рукописи П. Прутченка — пісні, казки й інші фольклорні записи; матеріали з експедиції П.Чубинського; матеріали з експедиції Янгула й Маслова (1914-1915 рр.); один том етнографічного збірника Деляфліза; альбом акварелей, що ілюстрували подорож Катерини ІІ по Україні.

         Ще одна сфера збирання українських старожитностей – етнографічна. В Україні постій­но про­во­ди­ли­ся етнографічні екс­пе­ди­ції ро­сій­сь­ких до­слі­д­ни­ків. Значну збирацьку роботу провадили на території України російські наукові товариства, котрі, як правило, отримували державне фінансування. Скажімо, Імператорське товариство шанувальників природознавства, антропології та етнографії у своїх звітних записках зафіксувало, що на 37 засіданні від 11 листопада 1868 року оголошено, про надання товариству Міністерством народної освіти постійної субсидії у розмірі 2500 рублів.[17]

         Російське географічне товариство було створене 1845 року і до 1848 року розгорнуло активну діяльність з вивчення культури і побуту “народу Російського”, складовою частиною якого розумілися також українці. Поряд з російськими членами РГТ були й українські вчені. Товариство поширювало програму (було опубліковано кілька її варіантів, з доповненнями). Зошити з записами (відповідно до програми) респонденти надсилали до РГТ. Другий варіант програми (1852) був значно розширений, деталізований; в ній вимагалося супроводжувати опис народного костюма замальовками в кількох ракурсах, опис усього зазначеного повинен був бути детальним до дрібниць. Як зазначає В.Горленко, “з 1848 року у масштабі всієї України розпочалася вперше в історії української етнографії організована систематична збирацька робота, до якої долучилися сотні людей найрізноманітніших верств тодішнього українського суспільства: вчителі і священики, дрібні чиновники, поміщики та представники інших верств. Результати роботи були надзвичайно плідні. До середини 50-х рр. з різних регіонів України до РГТ надійшло не менше 150 рукописів у вигляді відповідей на програму.[18] В рукописах, що присилалися, характеризувалися як матеріальна, так і духовна культура регіонів України. Значна частина записів була опублікована у виданнях РГТ.

         Етнографічний музей при Російському географічному товаристві було створено 1848 року. У статуті підкреслювалося, що він проектується як музей етнографії вітчизняних народів. Музей проіснував декілька десятиріч.

         Музей антропології та етнології ім. Петра Великого також відряджав експедиції на територію України. Так, 1899 р. музей відрядив Д.А. Клеменця до Херсонської, Таврійської, Ставропольської та Самарської губерній для етнографічних зборів; Н.М.Могилянського — до Полтавської, Чернігівської, Київської та Катеринославської губерній для зборів “колекції по малоросах”; Е.Л.Петрі — до Таврійської губернії. 1911 р. К.З.Яцута був відряджений до “Малоросії” для антропологічних вимірів. 1912 р. Ш.А.Раппопорт їздив до Волинської, Подільської та Київської губерній для досліджень і зборів серед єврейського населення, а К.З.Яцута — до Харківської і Курської губерній для антропологічних обмірів. 1913 р. А.Я.Гидалевича відряджали до Таврійської губернії “з археологічною метою”.[19]

         Російський музей Імператора Олександра ІІІ засновано 1895 року у Санкт-Петербурзі. 1902 року створено в ньому Етнографічний відділ. “Чимало зусиль і праці покладено... російськими дослідниками і вченими, багато зроблено і науковими установами і товариствами, в тому числі й Академією Наук та Імператорським Російським Географічним Товариством з його Відділенням Етнографії, для вивчення народностей, що населяють величезну територію нашої вітчизни; зібрані також цінні колекції, як, наприклад, в Музеї Антропології і Етнографії в Академії Наук, Румянцевському музеї в Москві, багатьма місцевими і обласними музеями... навчальними закладами у вигляді навчальних колекцій та приладдя для викладання етнографії, але все це крапля в безкінечному морі, яким є для вивчення багаточисельні народності Росії з усім різноманіттям їх духовної та матеріальної культури. Не було закладу, який своїм основним завданням... поставив би вивчення етнографії Росії та збереження для майбутнього пам’яток побуту створенням музею російської етнографії”, — писав М.Могилянський.[20]

         1901 року було заплановано, що “майбутній етнографічний відділ міститиме: 1) головний відділ... етнографії: а) Росії в географічних межах Імперії, б) межуючих з Росією країн, якщо в них мешкають племена, які є і в Росії (Д.А.Клеменець висловився за таке формулювання пункту б: “межуючих з Росією країн, на які поширюється російський політичний, економічний або моральний вплив”), в) слов’янські племена, хоча б вони й не торкалися російських кордонів”. 1902 року було затверджено штат етнографічного відділу, завідувачем якого призначено Д.А.Клеменця. Загальне асигнування роботи відділу на рік складало 54368 рублів, з них на закупівлю етнографічних колекцій — 40000 рублів.[21] 1910 року завідувачем відділу було призначено М.Могилянського. На початку 1902 року Етнографічний відділ музею видав Програму для збирання етнографічних колекцій “з короткою загальнозрозумілою інструкцією та наданням прикладів збирання і зберігання етнографічних матеріалів”. Програму було розіслано провінційним установам, колекціонерам, збирачам-аматорам; її також безкоштовно видавали у приміщенні музею. Протягом 5 років ця програма перевидавалася двічі.[22]

         Систематичне збирання українських пам’яток і формування з них колекцій етнографічного відділу Російського музею Імператора Олександра ІІІ розпочалося після постанови Ради етнографічного відділення музею від 6 квітня 1902 року, де повідомлялося, що збирання колекцій в Україні доручається І.А.Зарецькому.[23] Для музею регулярно з 1902 по 1913 р. збирали експонати науковці-етнографи (кожен з яких спеціалізувався по певному регіону); збирали також місцеві ентузіасти — краєзнавці, художники, студенти. Окрім цього, експонати закуповувалися у приватних осіб, поступали в дарунок від осіб і установ, надходили з виставок. У результаті експедиційної діяльності у музеї було зібрано значну кількість екс­по­на­тів з україніки (пи­сан­ки, ке­ра­мі­ка, одяг, ви­шив­ки, тка­ц­т­во, на­род­ні іг­ра­ш­ки, пре­д­ме­ти ха­т­ньо­го на­чин­ня, зна­ря­д­дя пра­ці, фо­то, ка­ль­ки на­стін­них роз­пи­сів).

         Переважня кількість етнографічних пам’яток в Україні була зібрана для російських наукових установ українськими вченими. Так, І.Зарецький  з 1902 по 1910 рік придбав для музею на Харківщині і Полтавщині 1467 побутових речей, одягу, знарядь праці, художніх виробів. Ф.Вовк протягом 1904-1916 років зібрав понад 3000 етнографічних пам’яток у Східній Галичині, Буковині (1381), Чернігівщині (813), Волині (350), Київщині (155), Катеринославщині  та Кубані (160). В.Бабенко зібрав на Катеринославщині вироби ковальства, чинбарства, дитячі іграшки, одяг. А. Макаренко протягом 1911-1913 рр. зібрав на Київщині цінну колекцію: одяг чоловічий і жіночий, атрибути весільної обрядовості, зразки ткацтва, пряничні дошки, рибальське знаряддя. К. Широцький зібрав на Поділлі понад 1000 одиниць для музею. Як студент Петербурзького університету, він за дорученням етнографічного відділу Російського музею протягом 1909-1914 рр. обстежив північні і східні повіти Поділля і зібрав велику колекцію писанок, одягу, вишивок (з Проскурівського, Кам’янецького та Ольгопільського повітів). П.Рябков зібрав на Півдні України (Херсонська, Таврійська і Катеринославська губернії) і передав до Російського музею унікальні пам’ятки чумацького промислу, знаряддя сільськогосподарської праці, атрибути весільної обрядовості, одяг, килими, вишивку. П.Єфименка (студента Петербурзького університету) 1909 р. відрядили в Україну збирати етнографічні пам’ятки. Він зібрав надзвичайно цінні зразки знаряддя золотарського промислу, вибійчаного ремесла, предмети чабанського побуту, килими. А.К.Сержпутовський зібрав більше 650 українських експонатів у регіонах, що межують з Україною (губернії Росії, Білорусі).[24]

         М.Могилянський подає такі статистичні дані про збирання відділом етнографічних колекцій за розділом “Малоруси” (перша цифра — рік, друга — кількість експонатів, у дужках — кількість колекцій): 1902 — 441 (9); 1903 — 1029 (9); 1904 — 886 (16); 1905 — 275 (7); 1906 — 931 (20); 1907 — 827 (9); 1908 — 700 (10); 1909 — 618 (18); 1910 — 2382 (19).[25] 

         За каталогом звітної виставки етнографічних колекцій, зібраних Етнографічним відділом Російського Музею Імператора Олександра ІІІ за 1910 рік, музей поповнився такими цікавими для висвітлення українського побуту предметами: колекцією, зібраною студентом В.В.Сахаровим на Волині (предмети одягу і домашнього начиння) — D; колекцією вишивок і набійок, зібраних І.А.Зарицьким у Полтавській губернії — Е; колекцією прикрас і вишивок “малоросів” Курської і Воронізької губернії, зібраною студентом Н.Н.Лебедєвим — F; килимами, зібраними у Херсонській губернії П.З.Рябковим — G; колекцією, зібраною в Катеринославській губернії і в Кубанській області хранителем відділу Ф.Волковим — Н.[26]

         Є.К.Евенбах (художник-графік, збирач взірців народного мистецтва) — перша збирачка народного розпису Катеринославщини. У 1911 та 1913 рр. за дорученням Д.Яворницького вона здійснила дві поїздки Катеринославщиною, де збирала взірці української орнаментики в колишніх запорозьких селах. У зібраних нею колекціях переважали зразки хатнього малювання; досліджувала також вишивки, килими, пояси, стрічки, витинанки, розписи на дереві. Частину колекції передала до музею Яворницького, іншу частину вивезла до Петербурга. У Російському етнографічному музеї нині зберігається 18 копій і 12 оригіналів мальовок Евенбах. До Ленінградського відділення Спілки художників СРСР (ЛВСХ) після її смерті, не зважаючи на її побажання, перейшло 44 оригінали мальовок Т.Пати з 1913 р. Дослідник Ю.Смолій зазначає, що “зважаючи на мізерну кількість старого селянського малювання в українських музеях, саме ця збірка є дуже важливою для вивчення та репрезентації українського народного мистецтва”.[27]

         Етнографічний відділ музею Імператора Олександра ІІІ влаштовував виставки. 1915 року відбулася “Тимчасова етнографічна виставка руського населення Галичини, Буковини і Угорщини”, де були представлені експонати, зібрані хранителем етнографічного відділу Ф.Волковим (Хв. Вовком) у 1904 - 1907 роках. У каталозі виставки зазначалося, що “їх поповнення буде предметом подальшої систематичної роботи”.[28] Виставлені експонати (у їх переліку — 54 пункти, які охоплюють від 1 до 20 предметів чи комлектів) — розподілено за 5-ма групами: 1) мешканці галицької рівнини і Північної Буковини; 2) бойки; 3) лемки; 4) гуцули; 5) Угорська Русь. Перша група представлена: одягом (окремі кептарі, шапки, свити, сорочки), серед якого — комплекти чоловічого вбрання з сіл Лешня на Чернівеччині та Денисів на Тернопільщині, нареченого з с. Чагрів, молодої з с. П’ядики, старого з Буковини, дівчини з с. Кути; килимами, зразками вишивки, фотографіями. Друга група — бойки — представлена одягом (лейбики, головні убори, 8 жіночих і чоловічих костюмів з сіл Ведиж, Дидьова, Мишанець, Плав’я, Бряза, Лавокна, Побук), зразками вишивок, скринями, фотографіями церков і хат Бойківщини. Третя група — переважно  одяг, фото церков. Четверта — гуцули — містила 5 гуцульських костюмів, зразки вишивки, табівки (7), дзьобні (4), шкіряні пояси (3), типи гуцулів. П’ята група представлена одягом (кептарі, сорочки, кожухи, холошні, шапки, 10 костюмів), музичними інструментами (флояра, денцівка, коза, трембіта, цимбали); уздами, стременами; гуцульською піччю майстра Петра Кошака з с. Пістинь та його ж керамікою; мідними виробами (18); писанками; прикрасами гуцулів і бойків (згарди, намиста, чільце, ланцюжки з насіння, клокічки, силянки); гуцульськими килимами; зразками вишивки; різьбленими дерев’яними виробами (барильця, топірці, жорства, хрести, підсвічники-трійці, кропило та ін.); інкрустованими виробами гуцулів (топірці, ложки, блюда тощо); снарядом для добування вогню (скалуш); меблями (стіл, скрині), фотографіями жител і церков в Угорській Русі, моделлю церкви на кладовищі в м. Коломиї.

         При Віленській публічній бібліотеці існував Музей старожитностей, куди потрапляли культурні цінності, очевидно, з усієї імперії. Були там історико-культурні пам’ятки й з України, про що свідчить Каталог предметів Музея старожитностей, існуючого при Віленській публічній бібліотеці.[29] Там, зокрема, зазначені: Відділ 3, старожитності литовсько-руські — мідний хрест з Розп’яттям, на звороті викарбувано імена деяких святих, між ними Федора, князя Острозького та Іуліанії — княжни Ольшанської (№ 2); мідний хрестик з Галичини з надписом “3 май, 1848, пам’ятка даної свободи”, від Я.Головацького (№ 44); коробочка зі свинцевими підвісками або амулетами (175 шт.,  вкриті різними знаками і фігурами), знайденими в Дорогичині, Більського повіту на березі Бугу, від М.Янушевича (№ 409). Відділ К “Печаті” мав: печатку лубенського гусарського полку (№ 159), печатку Барського базиліянського монастиря (№ 5), печатку греко-уніатського, Володимиро-Брест-Литовської єпархії вікарного єпископа Льва Яворського (№ 267). Відділ Л “Достопам’ятності і рідкості” охоплював археологічні пам’ятки, зокрема, з Херсонесу, а також шовкову хустку з планом Києво-Печерської лаври (№ 487).

         Цікавим є факт існування в кінці ХІХ ст. Всеросійського музею Федора Ієзбери, чеха за національністю, на Ієрусалимській вулиці у Варшаві (на той час — територія Російської імперії). “Музей цей складає основу для вивчення давньоруської історії й культури, для ознайомлення з давньоруською слов’янською цивілізацією і культурою, для вияснення їх взаємного зв’язку і спорідненості... Тут зібрані й підготовлені найрізноманітніші колекції предметів і даних, що дають можливість судити фактично... про духовну й фізичну спорідненість слов’янських народів, слов’янської культури і цивілізації”, — писав студент Ієзбери Д.П.Райський.[30] Ієзбера збирав пам’ятки протягом 35 років, 1865 року назавжди переїхав до Росії.

         До Російських музеїв потрапляло чимало приватних дарунків, переважно від поміщиків. Також до музеїв метрополії передавалися ма­те­рі­а­ли з ет­но­г­ра­фі­ч­них ви­ста­вок на те­ри­то­рії Укра­ї­ни а та­кож з тих виставок українських етнокультурних пам’яток, які екс­по­ну­ва­ли­ся в Ро­сії. Бувало, що етнографічним виставкам у столицях Російської імперії передували спеціальні урядові обіжники, що визначали порядок широкої збирацької роботи по всій Україні.[31] Експонати всеросійських виставок увійшли до складу Дашківського та Румянцевського музеїв, пізніше були передані Музеєві народів СРСР (Москва). 1867 р. відбулася Московська етнографічна виставка. Збереглися архівні матеріали, що містять листування державної адміністрації, єпархій в Україні з оргкомітетом Московської етнографічної виставки 1867 р. Обіжники зобов’язували зібрати повні комплекти народного чоловічого і жіночого вбрання, мистецьких ужиткових виробів в усіх місцевостях. Священики в єпархіях дістали й надіслали до Москви оригінальні зразки народного одягу.[32]

         До сховищ Москви й Петербурга заведено було передавати також етнографічні збірки з тих виставок, які влаштовували в Україні місцеві відомства й товариства власним коштом. Д.Яворницький, наприклад, організовуючи етнографічну виставку до XIII Археологічного з’їзду (відбувся 1905 р. в Катеринославі), змушений був просити дозволу Московського Археологічного товариства не відправляти в Ермітаж експонати, придбані на Катеринославщині власним коштом, а залишити їх місцевому музеєві.[33] 1907 року у Києві експонувалася виставка виробів українських кустарів. Опісля вона була пераміщена до московського Музею Олександра ІІІ. 1904 року відбулося відкриття Київського художньо-промислового і наукового музею. З метою популяризації своїх колекцій за межами України музей надсилає 150 зразків давнього шитва на Московську виставку 1912 р.[34]

         Велика кількість українських історико-культурних цінностей увійшла до приватних колекцій, що стали основою для створення нових музейних закладів. Так, відомий російський знавець і збирач народних іграшок М.Бартрам збирав іграшки і в Україні. Вони перебувають в заснованому ним Музеї іграшки в Загорську (нині Сергієв Посад) під Москвою.[35]        

         1831 року на основі колекції графа Румянцева було відкрито Румянцевський музей. 1909 р. з ініціативи В.Н.Харузіної та за її активної участі її учні почали збирати народне печиво. Ці збірки стали основою чималого нового відділу Румянцевського музею, а першою в ньому була колекція українського народного печива з Курщини.[36]

         Отже, колекції етнографічних пам’яток у Росії містять велику кількість українських етнокультурних цінностей. Переважну більшість з них неможливо повернути в Україну, адже вони цілком правомірно були придбані у місцевого населення шляхом купівлі. Проте на сьогодні науковці потребують повноцінного повернення до культурного й наукового обігу Української держави надбань нашої етнокультурної спадщини. Насамперед шляхом опублікування ілюстрованих каталогів українських етнографічних пам’яток у музейних зібраннях Росії та влаштування спільних україно-російських етнографічних виставок. У подальшому сподіваємося на державну програму щодо створення національного музею етнографії та етнічної історії України та на фінансування копіювальних робіт з метою представлення у музеї експонатів, які збереглися тільки за кордоном. Також потрібною є електронна версія спільного каталогу музеїв, бібліотек та архівів Росії, де є етнокультурні цінності з України.

 

Ярослава МУЗИЧЕНКО

 

[1] Скрипник Ганна. Українські етнографічні старожитності в музеях Росії // Пам’ятки України, 1994. — № 1-2. — С.93.

[2] Грушевський М. Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання // ж. “Україна”. — 1925, кн. 5. — С.5.

[3] Мозолевський Б. Скіфський степ. — К., 1983. — С.47.

[4] Бєляєва Світлана. Археологічні збірки України в Росії // ПУ, 1994. — № 1-2. — С. 105.

[5] Мозолевський Б. Скіфський степ. — С.62.

[6] Кот С. Становлення державної системи охорони пам’яток в Україні. // КОТ, ІКС, — С.24.

[7] В.Дубровський. Історико-культурні заповідники та пам’ятки України. — К., 1930. — С.7.

[8] Кот С., Нестуля О. Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повернення. К., 1996. —  С.19.

[9] Козлов В.П. Колумбы российских древностей. — М., 1985. — С. 48.

[10] Карнович Е.П. Замечательные богатства у частных лиц России. — С-Пб, 1874. — С.163.

[11] Кот С., Нестуля О. Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повернення. К., 1996. —  С.19.

[12] Козлов В.П. Колумбы российских древностей. — С. 66.

[13] Там же. — С. 87.

[14] Там же. — С. 59.

[15] Лозенко Людмила. Архівні втрати України: вивезене до Росії // ПУ, 1994. — № 3-6. — С. 87.

[16] Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. — К., 1995. — С.302.

[17] Протоколы заседаний Императорского общества любителей естествознания, антропологии и этнографии (С октября 1865 по февраль 1869). — М., 1886. — С. 289.

[18] Горленко В.Ф. Русское географическое общество и украинская этнография в середине XIX  века // СЭ, 1957, № 3. — С.128.

[19] Музей антропологии и этнологи имени Петра Великого. — СП-б., 1914. — С.

[20] Могилянский Н. Этнографический отдел Русского музея Императора Александра ІІІ. — С-Пб, 1912. — С.474.

[21] Там же. — С.479.

[22] Там же. — С-Пб, 1912. — С.480.

[23] Украинцы. ХІХ - ХХ вв. Каталог-указатель этнографических коллекций. — Л., 1983. — С. 3.

[24] Украинцы. ХІХ - ХХ вв. Каталог-указатель этнографических коллекций. — Л., 1983. — С. 4-5.

[25] Могилянский Н. Этнографический отдел Русского музея Императора Александра ІІІ. — С-Пб, 1912. — С.489.

[26] Отчетная выставка за 1910 г. собранных Этнографическим Отделом Русского Музея императора Александра ІІІ этнографических коллекций. —  Пг., 1910. — С.5.

[27] Смолій Ю. Збирацька спадщина Є.Евенбах // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. — Вип. 6. — К., 1996. — С.173.

[28] Указатель временной этнографической выставки русского населения Галиции, Буковины и Венгрии. — Петроград, 1915. — С. 5.

[29] Каталог предметов Музея древностей, состоящего при Виленской публичной библиотеке. — Вильна, 1885.

[30] Райский Д.П. Федор Иванович Иезбера и его “Всероссийский музей”. — С-Пб., 1902. — С.7.

[31] Скрипник Ганна. Українські етнографічні старожитності в музеях Росії // Пам’ятки України, 1994. — № 1-2. — С. 93.

[32] Там же. — С.93.

[33] Там же. — С.93.

[34] Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. — К., 1988. — С. 42.

[35] Найден О. Українська народна іграшка. — К., 1999. — С. 143.

[36] Даниківська Р. Народна обрядові печива “горішки” // Записки етнографічного товариства. — Кн. 1. — К., 1925. — С. 27.