Сергій БІЛОКІНЬ Пожежі Київської публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років

7 січня 2016

На час мого навчання в школі припала трагічна, досі не з’ясована подія, про яку вже дещо й написано, але в деталях дуже недоладного. Маю на увазі пожежу Публічної бібліотеки 24-26 травня 1964 року.

Батькові близько сьомої години ранку зателефонувала Марія Яківна, дружина ботаніка Дмитра Костьовича Зерова. Вони мешкали тоді в будинку Мороза, і хтось із них побачив з вікна, що книгозбірня горить. Ми кинулися відразу туди, причому з подвір’я від Ботанічного саду можна було підійти до самої будівлі. Крізь вікна я дивився на виразні рядки вогню вздовж книжкових полиць. Це видовище я не зможу забути, скільки житиму.

Пожежа Центральної наукової бібліотеки АН УРСР в 1964 р.

Пожежа Центральної  наукової бібліотеки АН УРСР в 1964 р.  Фото С.І.Білоконя

Три дні, поки горіло, я весь час там стовбичив. Здогадався зафотографувати цю катастрофу – з подвір’я і з вулиці 1. Скільки відомо, досі жодного фотознімка не публікував ніхто. На Володимирській, перекривши вуличний рух, стояв величезний натовп. Говорили різне. Мовознавець П.Д.Тимошенко оптимістично кинув: “Це нічого, що горить! Я там уже все переписав!”.

Туг я хочу навести, в перекладі, цікаву оповідь відомого бібліографа Ніни Митрофанівни Шеліхової 2, із її листа до Федора Пилиповича Максименка. Цінність цієї оповіді в тому, що вона датується 25 травня, тобто, попри деякі недоладності ще не відстояних уявлень, містить найсвіжіші, безпосередні відомості про цю страшну подію:

„Не можу не повідомити Вас про жахливу катастрофу – горить Публічна бібліотека. З ночі 24-го травня. Згоріло центральне сховище на всіх поверхах (частинами). Горішній поверх, здається, – цілком. З учорашнього вечора горить відділ “Україніка”, зараз почав горіти Кабінет марксизму. Як розповідає співробітниця бібліотеки, яку я щойно зустріла, уночі встигли вивезти книжки з відділу мистецтва, стародруків, рукописів, бібліографії. Загасити ніяк не можуть. Очевидячки, обвали не дають змоги цього зробити.

За відомостями, які я маю від співробітників бібліотеки, причина пожежі така: прибиральниця о 5 год. ранку почула тріск і гуркіт. Розбудила пожежника, і коли відчинили двері книгосховища – там лежав без пам’яті співробітник б[ібліоте]ки (він не працював на зміні, і, як кажуть, він ненормальний, але це здогад, бо раніше цього не помічали).

Я вчора була на пожежі до 12 ночі і щойно тільки прийшла. Все оточено. Працюють усі пожежні частини міста, солдати, але, певно, нічого вдіяти не можуть. Зараз почав горіти Кабінет марксизму, горить ще й відділ україніки. З наукового залу із вікон виливають відрами воду (це бачив і я. – С.Б.) – поверхи затоплюються водою… Ходять різні чутки про підпал сховища в кількох місцях, про диверсію тощо. Чи співробітник підпалив, чи опинився там випадково – поки що мені не відомо”.

Певний інтерес має й давніший лист Шеліхової, від 27 грудня 1963 року: „У Дончака, директора Публ[ічної] б[ібліоте]ки АН УРСР великі неприємності. Якийсь молодий чоловік з Кабінету марксизму-ленінізму уперто писав в усі інстанції про неподобства, які спостерігаються в б[ібліоте]ці. Було створено комісію з перевірки, яка виявила величезну кількість книжок у різних книгосховищах, куди їх позвозили (у Видубицькому м[онасти]рі та ін.), що вже погнили. Справа переходить до прокуратури. Дончак захворів” 3.

За п’ятнадцять років, коли я працював у рукописному відділі цієї нещасливої книгозбірні, 30 березня 1979 року, випав санітарний день, і наш завідуючий Візир, розбалакавшись (його доповнювала Олена Осипівна Ніколаєвська і покійна тепер Адаменко), розповів те, що знав сам. Цю його розповідь, як і деякі інші, я відразу ж записав. Подаю з додатками:

Пожежу зв’язують з особою Віктора Погружальського. Його в цьому звинуватили на суді, що відбувся наприкінці серпня, поставивши на карб всілякі особливості його неординарної біографії. [Між іншим, ось щонайцікавіша деталь: на суді він прочитав вірша, де були такі рядки:

Враги культуры на свободе,

В тюрьму попался только я.

За всією цією історією проглядають вуха, – ми знаємо, чиї. Можливо, Погружальського якимось чином заплутали в свої тенета, а потім так страшно використали].

Батько його був репресований. Сам він під час війни потрапив у полон і працював на одному з заводів Круппа. Увіходив до підпільної організації, члени якої були викриті й ліквідовані. Лишився тільки він один. Далі він служив уже в совєтській армії, і одного разу, коли він вартував біля штабу, штаб дощенту згорів.

Працюючи в бібліотеці, він конфліктував з її директором Дончаком. На зборах говорив, що ненавидить радянську владу й вимагав дозволу на виїзд за кордон. Це сприймали за вияв ментальної хвороби чи особливої екзальтованості, тому від бібліотеки він одержав одне, а тоді й друге помешкання. Директор перевів його працювати до фондів.

Погружальський був одружений тричі, і всі три дружини на суді запевняли, що він – порядна людина. Остання з них за кілька днів до пожежі приходила попередити, що з ненависті до директора він хоче спалити бібліотеку й збирає бензин (?). [Ця версія – щодо конфлікту з директором – і лягла згодом в основу офіційної.]

Уранці 24 травня прибиральниця Меланія (Міля) Денисюк відчинила двері, де потім розташували каталоги, й несподівано для себе наштовхнулася на двох осіб: Погружальського, якого вона добре знала як співробітника, і якогось незнайомого. Цей другий згодом, мабуть, вистрибнув через вікно в Ботанічний сад, а прибиральниці хтось із “органів” з притиском сказав, що вона бачила тільки одного. На суд, де мала виступати за свідка, вона прийшла з клуночком. Бідкалася, що спочатку всім розповідала про двох, а тепер брехатиме, що бачила одного, от її й посадять. [Хоч так, хоч сяк – їй однаково світив тоді казенний дім.]

Втім, якби не вона, то, можливо, ніхто б і кінців потім не знайшов. Правда, Погружальський порізав вену на нозі, втратив багато крові, наслідив на всіх поверхах і, можливо, все одно не втік би. У приміщенні він опинився звечора, лишившись після роботи на горищі. Потім там знайшли якусь одежу, й було видно, що він ночував там не вперше. Там він спалив свого паспорта й інші документи, бо йому обіцяли (хто?! – С.Б.) дати інші. Побачивши прибиральницю, Погружальський розгубився. Пішов у вестибюль і заходився розповідати, ніби проводжав дівчину, побачив вогонь, вліз у вікно й почав гасити. Коли викликали швидку допомогу, його забрали до Жовтневої лікарні, але вже за кілька годин він опинився в тюремній камері 4.

Ходили чутки, що він запалював плівки, але це не так. Гуртові перехожих, серед яких – на алеї Ботанічного саду – стояв і я особисто (це вже я знов додаю від себе. – С.Б.), казав під час короткого відпочинку пожежник, що розсипано калій. Від води він загоряється. Бо що більше лляли, то більший був вогонь. Перечитуючи чотири томи слідства (розписатися йому сказали за вісім. – С.Б.), Візир побачив в одному з документів, що надійшли від пожежного начальства, згадку про фосфорне отруєння 14-ти душ. Фосфор запалюється сам по собі від високої температури, у лабораторіях його видають під розписку грамами. Скільки ж треба було його на бібліотеку? І де він стільки взяв?

Підпалено передусім відділ „Україніка”, всього згоріло близько 500 тисяч томів. Багато чого пощастило відновити (так запевняв Візир) через велику екземплярність. Незадовго перед тим треті й подальші примірники зняли з полиць і передали до обмінно-резервного фонду. Потім їх повернули на місце за старими шифрами замість тих, що загинули. Як казав Візир, компакти в каталогах розписано лише за першим компонентом, решту ніде не відбито, і насправді фонди багатші, ніж вважається. Все ж таки тисяч 50 пропало безповоротно, причому серед них було чимало книжок з автографами українських діячів.

Коли приїхали пожежники, спершу вони не могли роздобути води. З кранів не текло. Виявилося, що вночі стався вибух під розподільчою пожежною ринвою на розі вулиці Ґорького. Воду брали із звичайної водогінної мережі, для чого, каже Візир, вимкнули увесь район. Але я такого не пригадую, натомість ясно пам’ятаю, що проходив з одним тодішнім знайомим біля початку вулиці Ґорького і жодного натовпу, жодного сліду вибуху в тому місці не спостеріг. (Знайомий, а це був Ераст Біняшевський, повторював: „Це провокація проти України!”)

Величезний натовп перегородив усю Володимирську: люди стояли на проїзній частині й обох пішоходах. Тролейбуси не ходили. Всі три дні пожежі я тинявся кругом книгозбірні. У мене десь мають зберігатися сторінки з журналу „Atheneum”, які я підібрав у саду на алеї, що йде до Володимирського собору. Вони літали тоді під саме небо.

У Києві перебувало на той час багато іноземців, зокрема еміґрантів, що з'їхалися на Шевченківський ювілей. Їм швиденько влаштували кількаденну екскурсію до Канева і всіх з Києва вивезли.

Дончак на той момент перебував у Середній Азії на якійсь конференції. Коли повернувся, застав листа з ленінградським штемпелем. У конверті лежала записка:

Гори, гори ясно,

Чтобы не погасло.

Отже, про київську подію в Ленінграді вже знали.

Яка температура була на пожарищі, можна судити з того, що внутрішня цегляна стіна, яку бачив Візир, розжеврілася до напівпрозорості. Струмінь води облити її не міг – вона відкидала його вгору, й він моментально випаровувався.

Пожежники працювали відчайдушно. Похитуючися, сповзали зі своїх драбин, що сягали горішнього поверху, відпочивали й знову лізли у вогонь. Я ясно пригадую, як одного пожежника підвели на драбині – з пожежного авта – до зачиненого вікна на горищі, він його розбив, і звідти шугнуло полум’я. Візир розповідав, що від сильних протягів вогонь розгорявся ще дужче і що подекуди пожежники починали вже й розважатися: загасивши полум’я, спрямовували струмінь на полицю, – книжки від удару вилітали й розліталися. Хтось випадково таку картину побачив і затопив тому ідіотові у фізіономію.

Рукописи почали відразу евакуйовувати. Оскільки в такі моменти починається мародерство, у кожній залі з’явилось по одній-дві душі співробітників КҐБ, які наглядали за роботою. Про мішки для рукописних тек заздалегідь, ясно, не подбали. За кілька годин привезли якісь із-під борошна, чи не з пекарні. Спочатку Візир відмовився пхати туди папери, а потім роздумав, що коли все пропаде, йому „нагадають” цю невеличку можливість і що він з неї не скористався. Він погодився. Привезли солдатів – брезентами з-під танків вони понакривали височенні стелажі, закидаючи один край по той бік шафи, а другий – по цей, так що утворювався ніби двосхилий дах. Згори крапало, а тоді текло – лише в читальній залі. Горіти – нічого не горіло 5. Коли понавитрушували багато борошна, а його залляла вода, – утворилась ковзанка, й солдати з мішками блискавично переїздили довгу залу з кінця в кінець. Допомагали виливати воду надвір сусіди знизу – із відділу стародруків, вони захищали й себе. У залі в натягненому брезенті вода зібралась посередині, так що утворилося озерце. Деякий час існувала загроза, що впадуть балки перекриття з горішнього поверху, стільки там зібралось води, але в кімнатах повідчиняли двері, й вода сходами ринула вниз. Співробітниці стояли на сходах попід стінами й щітками не допускали її до стін. Вона витікала через балюстраду просто у вестибюль, а тоді на вулицю. Коли стеля добре намокла, з тиньку самі собою повиймалися котушки з зовнішньою проводкою, – дроти поодвисали, а люстри полягали на підлогу.

Рівно доба, до світанку другого дня, пішла на евакуацію паперів до газетного відділу, що містився тоді в Софії. На другий день хтось сказав, що там після ремонту ще не направили дах, і коли пішов дощ (який дощ? – С.Б.), рукописи опинилися під загрозою. Візир з Шубинським побігли туди й по дорозі – а це було раннього ранку – підійшли до газетного кіоску за оперою. Там стояв якийсь чоловік і розповідав охочим, що рукописний відділ увесь погорів і що йому сказав про це сам… завідувач відділу.

На цьому мій запис уривається. Хтозна, скільки правди в цьому подекуди баламутному оповіданні. Кілька років тому я пробував шукати слідчу справу, однак її не знайшли (минув термін зберігання). Але, можливо, хоч один із старих співробітників бібліотеки запише свої спогади сам, бодай той самий Візир. Невже в усіх такі ледачі душі? Не давали ж вони, справді, підписки!.. Принаймні не всі ж давали!

Дуже важливі деталі про реакцію еміґрації одержуємо тепер з листа літературознавця Джорджа Луцького до одного з фундаторів Української Вільної Академії Наук у США Володимира Міяковського. Цей лист, датований 30 травня 1964 року, зберігається в архіві УВАН. Подаю його повністю:

„Дорогий Володимире Варламовичу!

Після дуже цікавого побуту в СССР і в Києві зокрема я щасливо повернув до Лондону. Про все розкажу Вам, як буду в Н[ью-] Й[орку] восени. Хочу однак поділитися з Вами сумною вісткою, якої я був очевидцем. На моїх очах згоріла бібліотека Академії Наук на Володимирській вулиці. Пожар тривав два дні. Новиченко і Швець (ректор К.[иївського] унів[ерситету]) сказали мені, що майже весь основний фонд знищений. Що більше, підозрівали в пожарі саботаж (уявляєте собі, як я потерпав, я ж в ній до останнього дня перед пожаром працював). Я, почувши ту вістку (про неї ні слова не було в пресі), зробив Новиченкові відразу пропозицію, що американські бібліотеки охоче допоможуть відновити дещо з тих втрат, піславши в Київ мікрофільми тих книжок, що є в нас. Він сказав, що передасть мою заяву до Академії. Прошу Вас зв'язатися в цій справі з Юрієм Володимировичем (Шевельовим), до якого я теж пишу листівку. Добре було б, на мою думку, якби така ініціятива вийшла від Колумбійської бібліотеки (щоб це не пахло еміґр[аційною] помочею), але, можливо, Ви будете вважати, що і звернення від Вас, чи принайменше вияв співчуття і доброї волі від УВАН теж є вказаний. Я зможу зробити подібну заяву від Торонтського університету аж по моєму повороті в вересні. Тому-то й пишу до Вас, щоб Ви подумали про це раніше.

В Києві мене зустріли добре. Допомогли мені книжками і матеріялами (Кирилюк в Інст.[итуті] літ.[ератури]). Бачився з деякими письменниками. Багато скористав і вдоволений, що поїхав. В Москві теж багато працював в бібл.[іотеці] Леніна, де є, між іншим, і Ваші праці. Замовив деякі мікрофільми (м.ін. том листування Ш.[евченка] вид[ання] Єфр[емова]). Не знаю, чи виконають все те, що я просив.

Тепер, виснажений до краю, відпочиваю в Лондоні перед поїздкою в Европу. Щиро вітаю Вас.

Ваш ЮЛ [уцький]”.

Скільки відомо, позиція тодішніх партноменклатурників, що „керували” „культурним фронтом”, робила неможливою будь-яку допомогу з закордону, і жодні мікрофільми не пішли тоді до Києва. Візир розповідав натомісгь, що приймав у своєму відділі делегацію чужинецьких бібліотекарів, показував їм рукописні коштовності, які, виходить, повністю збереглися, а тоді попросив їх лишити розписку – записати враження в книзі відгуків. Пишався, як хвалили його за це „куратори”:

– Ну, Ніколай Пєтровіч! Как же Ви доґадалісь!

… Сенс був той, що господарювання большевиків завжди успішне.

При цій нагоді я хочу розповісти про наступну пожежу, яка почалася вночі проти 26 листопада 1968 року в Георгіївській церкві Видубицького монастиря. Там горіли обмінно-резервні фонди ЦНБ 6 . Але попервах треба пояснити, що ці фонди собою являли і як виникли.

Всенародна (національна) бібліотека України (така була на початку її офіційна назва) утворилася з наказу гетьмана Скоропадського силовим методом на порожньому місці. Формувалася вона шляхом концентрації в одному місці державних і приватних книгозбірень, що існували давніше, а тоді вже й нових надходжень, зокрема поточних видань. За большевиків бібліотек, що втрачали своїх власників, ставало чимраз більше, коли людей винищували або вони виїздили. Покинуті напризволяще в монастирях, гімназіях, всіляких ліквідованих установах, книжки звозились і зносились у приміщення, одведені для ВБУ. Почередність обробки книжкових масивів визначала, які з них ставали на полиці, а до яких просто не доходили руки. Хоч зібрані в такий спосіб книжки обробляли безперестанку протягом десятиріч, обмінно-резервний фонд ЦНБ лишався найбільший у Союзі. Колись мені трапилося ротапринтне відомче видання ҐБЛ (кол. московської Бібліотеки Леніна) „Книгообменные фонды библиотек Советского Союза” (М., 1978), згідно з яким обмінні фонди самої ҐБЛ у Климентовці 7 становили 1530,9 тисяч книжок, ҐПБ (ленінградської) – 190,0 тисяч, а ЦНБ АН УРСР – 2197,9 тисяч, себто більше двох мільйонів томів, більше, як ті дві разом узяті. Подавалося, що на той час оброблено лише 917,0 тисяч. Із них книжок було 217 тисяч, періодики – 700. Видань українською мовою та „іншими мовами народів СРСР" (себто не російською) 267,0 тисяч. Видань дореволюційних – 200,0 тисяч.

Ясна річ, усі ці числа щонайсумнівніші. Я відбирав в обмінно-резервному фонді потрібні книжки, коли працював після університету в музеї книги, а потім, багато пізніше, як опинився без роботи й підробляв на півставки в музеї Лесі Українки (докладніше про це – у відповідному місці, далі). Тут поки що скажу загальні речі. У сімдесятих роках обмінно-резервний фонд був розкиданий по підвалах житлових будинків, здебільшого „хрущоб” 8, здається, в семи місцях Києва – на вулиці Ольжича (тоді – Дем'яна Бєдного), 11, 13 та 15, на Госпітальній, 2, на Січневого повстання, 17, на Ґорького, 20, на Єреванській, 2 тощо. Як повідомлялось у пресі, сирецькі підвали мали загальну площу 1200 квадратних метрів 9. На початках моєї роботи я застав книжки ще „у стосах”, тобто ними, ніби цеглою, було закладено увесь внутрішній простір довжелезних підвалів, що йшли попід цілими будинками у всю довжину, з метровим, часом півметровим коридором довкола, попід стінами. Щоб не завелися миші, погодилися на „менше зло” – у підвалах оселилися коти (з ними, на жаль, – блохи). Стоси мали висоту до двох – двох з половиною метрів. Як могла порахувати всі ці книжки завідувачка, Ярослава Федорівна Євсейчик, – знає тільки вона. Втім, вона з усіма була лагідна й привітна, і я можу їй тільки поспівчувати, що вона працювала на такому „відтинку”.

Окремі стелажі займали рештки накладів академічних видань за всі роки. В ідеальному стані, нерозрізані, на полицях лежали різні монографії Кримського, покажчик фольклору Ол.Андрієвського, провідник Ернста по Києву, „Водяні знаки” Каманіна й Витвицької, кожне число всіх періодичних і серійних академічних видань10 („Україна” за редакцією Грушевського, „Первісне громадянство”, що вела його дочка Катерина Михайлівна тощо) – у різній кількості. Скажімо, праці Михайла Марченка „Боротьба Росії й Польщі за Україну” було точно 228 примірників, „Історії Туреччини” Кримського – штук 50, Ол.Андрієвського чи „Ювілейного збірника” Багалія – десь так по 5-6, „Систематичного каталогу видань Всеукраїнської Академії наук М. Іванченка та Яр. Стешенка, що його перевидав по війні в Америці з огляду на його вартість Дм. Штогрин, на картці було позначено 16 примірників – на полиці я їх не виявив зовсім. Замість книжок стояла картка – „Взято в спецфонд”. Цей напис означав, імовірно, тільки те, що на той момент принаймні 14 ідеальних примірників „Систематичного каталогу” вже не існували фізично. Річ у тім, що спецфонди зберігали тільки два примірники, передавати щось до інших бібліотек вони не мали права, – виходить, решта підлягала спаленню. Єдине, що могла собі дозволити (і дозволяла!) завідувачка спецфонду Валентина Іванівна Коваль (дружина історика Віктора Савовича Коваля) – це тримати такі книжки не описаними.

Оскільки книжки обмінно-резервного фонду печатками ЦНБ були здебільшого ще не проштамповані, не пронумеровані й не розписані на картки, з каталогами бібліотеки їх ще не звіряли. Тим більше не звіряли їх систематично й зі списками на вилучення й знищення. Тому траплялися звідома заборонені, прецікаві речі в доброму, інколи дуже доброму стані (наприклад, окремі томи варшавського видання Шевченка за редакцією Зайцева, примірників по 20 кожен [на Дем”яна Бєдного – біля входу], книжки Шмакова), часом з дарчими написами, часто з бібліотек видатних діячів, що були репресовані. Були книжки з бібліотек Михайла Грушевського, Ореста Левицького, Сергія Єфремова. В одному томі „Історії України-Руси” я бачив нотатку, писану рукою Павла Тичини. Книжки з автографами Андрія Ніковського, Юрія Яновського та інших – усе двадцятих років. Були й давніші речі. Стародруки лежали на вул. Січневого повстання, але я їх не бачив. Приїхав туди з Фаїною Абрамівною, але в неї зламався ключ, так я туди не зміг потрапити.

Інколи підвали заливало водою, так що нижні полиці стелажів (до рівня порогів), по суті, були приречені. На Госпітальній я якось надто довго прощався, розбалакавшись, з Вірою Семенівною Бояркіною – аж нараз ми почули булькіт. Тоді до підвалу ми нагодилися саме вчасно, і вона викликала негайно аварійку. Зате іншого разу, на Дем’яна Бєдного, ми з колегами з Музею книги (Микола Сулима, Віра Репецька, Віра Виноградова, Людмила Невідомська та ін.) бачили, що гаряча вода залила цілу секцію сантиметрів на тридцять. Завжди привітна й добродушна Інеса Петрівна Борисевич того дня здалась мені героїнею. Стоячи ногами в гарячій воді, вибирала її відрами й передавала товаришкам нагору – Асі Матвіївні (не знаю прізвища), Фаїні Абрамівні Гільбух, покійній нині Тамарі Мефодіївні Скибі 11. Книжки (пам’ятаю „Семейство Разумовских” Васильчикова, „Киевскую старину”) пробували потім сушити, але вони вкрилися зеленою цвіллю у сантиметр завгрубшки. Все це потім довелося знищити.

Повертаюся тепер трохи назад. 12 грудня 1966 року у „Вечірньому Києві” з’явилася стаття Д.Киянського про становище будівель Видубицького монастиря. Тут зокрема розповідалося, що і в Михайлівській, і в Георгіївській церквах була тоді частина книжок із цього самого обмінно-резервного фонду: „Останнім часом 700 тисяч томів звідси вивезено. Лишилося ще близько мільйона (?) примірників”.

А ще трохи раніше, десь улітку 65-го року, ми з приятелем, археологом Валерієм Отрішком (помер 29 листопада 1999 року) блукали собі монастирем, прагнучи щось розвідати, побачити, бо темні чутки до нас уже дійшли. Нам пощастило. Пішов дощик. Отож ми вбігли у Георгіївську церкву в розчинені двері. Наступні, з дерев'яними ґратками, двері були теж відчинені (так влаштовували провітрювання). З Ярославою Федорівною чи іншими співробітниками я ще не був знайомий, але все одно вигнати нас з огляду на дощ не випадало. Стояли ми лише при самому вході і недовго – хвилин десять, але увесь цей час дикими очима оглядали інтер’єр. Увесь внутрішній простір займали височенні дерев’яні стелажі, на яких у цілковитому неладі були розставлені й розкладені книжки. Товстелезні фоліанти з золотими обрізами чергувалися з дрібнішими й меншими книжками, з пізнішою періодикою. Книжки видихали важкий дух гниття, бо лежали так рік за роком, улітку і взимку, а жодного опалення по церквах не було.

До речі, маю ще одного свідка – реставратора, який службово мав право бувати всередині видубицьких церков. Цікаві подробиці Ярославові Дзирі оповідав колишній ректор Львівського університету (до арешту) професор Михайло Марченко. Він бачив старовинні видання давньогрецькою мовою й івритом.

10 вересня 1968 року „Літературна Україна” розповіла про те, що в Михайлівській церкві виявлено 150 видань XVI-XVII століть – „Нові астрономічні кільця” (Шарбурґ, 1536), „Історія рослин” Леонгарда Фукса (Базель, 1542), „Патерик” Сильвестра Косова (К., 1635) та багато інших видань, які старі книжники називали цимеліями. (Очевидно, мав рацію Погружальський скаржитись на директора!)

Публікація в „Літературній Україні” впала комусь в око. Перша пожежа почалась уночі проти 26 листопада 1968 року, тобто за два місяці. Згідно бібліотечної документації, якої особисто я не бачив, вогонь знищив лише невелику кількість макулатури, що лежала десь по кутках. Але я маю й інші відомості, які теж не випадає відкидати. Здається, насправді було інакше, багато гірше.

Відновлена після пожежі Георгіївська церква Видубицького монастиря

Відновлена після пожежі Георгіївська церква Видубицького монастиря
Фото М.І.Жарких, 12.10.1975 р.

Неподалік від Видубичів, у гуртожитку при відділі дендрології Ботанічного саду Академії наук жили тоді поетки Марія Овдієнко й Надія Кир’ян 12 (до речі, невдовзі в тій хаті у них робили обшук, точніше виїмку). Надійка розповідала мені кілька днів після того, що коли пожежу загасили, церква стояла прочинена, і місцеві хлопчаки якимись гіллячками й гачками витягали звідтіля окремі книжки й журнали. Серед них були речі надзвичайні. Впадала в око чимала кількість гебраїстики – матеріали ліквідованого Кабінету єврейської культури АН, навіть зразки відомчого листування. Мені відомо, що нині у приватному володінні перебувають окремі примірники звідти з обгорілими краями 13, а Я.І.Бердичевський казав мені, що „на приваті” він знає ще й рукописний дореволюційний каталог київської гебраїстичної збірки.

Так от, наступної ночі почалася ще одна, друга пожежа, і тоді вигоріло вже все, згоріли навіть оті дерев'яні стелажі, які я бачив з Валерієм. Вогонь був такий сильний, що впала одна з бань. А що книжки були ще не обліковані, бібліотечне керівництво потім відмовило їм в існуванні. Заявило, що згоріла тільки макулатура, якийсь мотлох, а книжок, мовляв, там уже не було 14.

Думаю, варто було б організувати наукову конференцію із залученням ветеранів бібліотеки, щоб розібратися докладніше, а головне – точніше в тих трагічних подіях. Чисті сторінки історії бібліотеки треба записати науково перевіреним текстом 15.

Примітки

1. Світлину опубліковано: Білокінь С. Пожежі київської публічної бібліотеки 1964 та 1969 років // Свобода. 1998. 9 червня. Ч. 108. С. 2; 10 червня. Ч. 109. С. 2; 11 червня. Ч. 110. С. 2; 12 червня. Ч. 111. С. 2-3; Його ж. Пожежі київської Публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років // Пам”ятки України. 1998. Ч. 3-4 (120-121). С. 145-148.

2. За редакцією Ф.П.Максименка вона підготувала свого часу чудовий покажчик „Історія Києва” (том 1, вип. 1-2. К., 1958-59), який досі вірно служить науковцям.

3. Дончак Віктор Степанович (1907-1989) – директор Публічної бібліотеки АН УРСР у 1951-1964 роках.

4. Коли його випустили, він опинився в Молдавії. Із платні йому вираховували якісь копійки „на покриття заподіяних збитків”. Аще ще довго, чи не до кінця сімдесятих, мені траплялося бачити при вході, на пульті контролера записку: „Погружальського не пропускати”.

5. У самвидавному „Українському віснику” потім з’явилась малофахова реляція про пожежу, де йшлося про загибель картотеки, а також архівів Центральної Ради. Цих архівів у рукописному відділі Публічки ніколи не було. Вони зберігаються на Солом'янській – у Центральному державному архіві вищих органів влади (колишній ЦДАЖР). Нещодавно на цих матеріалах видано двотомник. Каталог також, на щастя, вцілів.

6. На той час (з 1965 р.) бібліотека звалася – Центральна наукова бібліотека АН УРСР.

7. Климентовський провулок, 7 у Москві. 1933 року сюди переміщено бібліотеку Московської духовної академії й Троїце-Сергієвої лаври – разом 500 тисяч томів (Московская духовная академия: 300 лет: Богословские труды: Юбилейн. сб. Москва, 1986. С. 258).

8. Спорудження цих будинків проектувалось уже з такими спеціальними сховищами. Цікаво, де зберігалися ці книжки раніше, скажімо, за часів директорства Меженка (очевидно, в кращому місці). Хто прийняв рішення виділити їх окремо поза бібліотеку?

9. Літературна Україна. 1968. 10 верес. № 72 (2562). С. 4.

10. Але були так само й “Бібліологічні вісті” (видання Українською наукового інституту книгознавства) – природно, без перших двох чисел, надрукованих на машинці. Пояснюється це тим, що свого часу всі книжкові фонди УНІКу перейшли до ВБУ й розпорошилися по фондах, зокрема багато потрапило й до обмінно-резервного фонду.

11. Вона мешкала за містом у Тарасівці. Ася Матвіївна та Фаїна Абрамівна тепер в Ізраїлі.

12. Див.: Дзюба Іван. "Нема від того болю порятунку…": [Про творчість Н.Кир’ян] // Літ. Україна. 1990. 19 лип.

13. Є подекуди старі печатки, зокрема ВБУ, а нових печаток ЦНБ з новими номерами на них немає.

14. Так само й у Лаврі згодом погнили у Великій Шеделевій дзвіниці сотні необлікованних ікон. У людини, що хотіла котрусь підняти, щоб їх роздивитися, у пучках лишилися спорохнявілі тріски. Коли до цієї справи десь у 1972-73 роках повернулися, тодішній завідувач фондів В.А.Шиденко заявив Галині Кирилюк, що НЕ БУЛО ТАМ ІКОН! У дзвіниці лежав хрест з могили П.А.Столипіна і, здається, саме там зберігалась і знаменита єгипетська мумія, яку потім винесли й закопали.

15. Цей етюд було написано й опубліковано 1998 року. Рівночасно було надруковано трохи інакшу розповідь про пожежу 1964 року.

http://www.s-bilokin.name