Денис ГЕТЬМАН Повернення українських архівних історико-культурних цінностей з Росії у 1921-1926 рр. та 1926-1936 рр.

9 січня 2016
Денис ГЕТЬМАН  Повернення українських архівних історико-культурних цінностей з Росії у 1921-1926 рр. та 1926-1936 рр.

Принципи роботи та завдання створених у 1921-1926 рр. архівних установ України. Діяльність архівно-бібліотечної секції на чолі з В. Барвінським. Заходи, які розробив Укрцентрархів, щодо налагодження роботи із розшуку та повернення евакуйованих матеріалів.

Поверненням української історичної та культурної спадщини з Росії в період з 1919 по 1936 рр. опікувались не лише Народний комісаріат освіти, Всеукраїнська Академія наук, російсько-українська Паритетна комісія, інші міжурядові установи.

Виявлення, повернення і взаємообмін, вивчення, охорона та збереження всіх видів національного архівного надбання в цей період лягало в основу роботи новостворених архівних установ України.

Першою всеукраїнською загальнодержавною установою, до компетенції якої входило завідування державними, науковими, приватними, революційними та іншими архівами, стала архівно-бібліотечна секція на чолі з В. Барвінським. Створена в січні 1919 р. при Всеукраїнському комітеті охорони пам'яток мистецтва, старовини і природи, секція в липні цього ж року реорганізовується у Головне управління архівною справою (ГАУ, Головархів) при Народному комісаріаті освіти України (НКО України)1.

У лютому 1920 р. розгортає свою роботу Особлива всеукраїнська архівна комісія (ОВАК) при Всеукраїнському революційному комітеті. ОВАК наділяється широкими повноваженнями із виявлення та концентрації архівних фондів. Наприкінці 1920 р. створюється ще одна комісія з широким колом прав в архівному управлінні країни. Вона опікувалась долею архівів історії Жовтневої революції та КП(б) України при ЦК КП(б) України. Усі ці структури функціонували паралельно, створюючи труднощі у веденні державного архівного будівництва.

Через відсутність єдиного органу управління архівною справою та «недоладну постановку архівного діла, що стало наслідком невизначеного стану місцевих архівних органів» 2 постало питання про необхідність реорганізації і створення головної архівної установи УСРР. За зразок слугувала Російська Республіка, де центральні та губернські архівні органи перебували у відомстві Центрального й губернських виконавчих комітетів.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет 3 січня 1923 р. ухвалив «Положення про Центральне Архівне Управління», яким затверджував реформування ГАУ при НКО України на Центральне Архівне Управління при ВУЦВК (Укрцентрархів, ЦАУ України). Таким чином було сформовано єдину систему державного архівного управління. Із поступовим вдосконаленням структури державних органів влади в системі управління архівами в Радянському Союзі й паралельно в УСРР створювалася й поліпшувалася законодавча база, що регламентувала правове поле функціонування українських архівів.

Будівництво та формування правової радянської архівної системи мали подібні риси в усіх союзних республіках. Україна не випадала із загальної схеми юридичного поля та державних органів контролю охорони й збереження архівної спадщини.

Основними постановами Ради Народних Комісарів УСРР, якими впорядковували цю сферу культурного будівництва, були: «Про націоналізацію і централізацію архівної справи в Україні», «Про охорону архівів», «Про єдиний державний архівний фонд УСРР».

Оформлення правового підґрунтя діяльності архівних установ, залучення найкращих українських архівістів, створення ЦАУ УСРР при ВУЦВК визначили основні завдання архівної роботи державних структур республіки: централізація та концентрація в архівних установах України матеріалів історичного та історико-революційного значення у межах Єдиного державного архівного фонду України (ЄДАФ України) 3.Певна збалансованість між нормативними актами і формами організації створили сприятливу атмосферу в діяльності архівних структур УСРР, що дало змогу поставити на загальнодержавний рівень справу повернення національних, історичних і культурних архівних фондів та матеріалів в Україну. Це був один із найпріоритетніших напрямів роботи українських архівістів, що логічно доповнював й розвивався паралельно з поверненням предметів старовини та мистецтва з Росії в Україну.

Свою роботу Укрцентрархів розпочав із вивчення і збирання інформації про евакуйовані з території України архівні фонди та матеріали. Він активно розгортає міжурядове листування, розглядає та обговорює можливості передання українських цінностей зі спеціалістами різних державних установ.

Із метою кращого виявлення та розшуку українських матеріалів з 1923 р. інноваційною була практика відряджень українських архівних працівників на місця та за кордон.

Восени 1923 р. Д. Багалій відряджається з робочою поїздкою в обласне архівне управління Ростова-на-Дону для ознайомлення та виявлення архівних матеріалів, вивезених з України та Галичини. Він встановив, що там перебувають документи харківського окружного суду, нотаріальні документи, архів та бібліотека Галицько-Львівського Ставропігійного інституту й частина документів «Російського Народного дому у Львові».

До Волинської та Чернігівської губерній направляється В. Барвінський для з'ясування долі окремих архівних фондів. У звіті професор вказував, що до Москви в Лефортівський архів було перевезено фонди Південно-Західного краю з Житомира. Український експерт намагався з'ясувати місце перебування архіву Сангушків, котрий, за однією версією, був відправлений під час польської окупації до Польщі, за іншою - до Нижнього Новгорода 4. Обидві версії перевіряли експерти ЦАУ УСРР.

Перші кроки ЦАУ УСРР з повернення архівних цінностей були спонтанними, інколи хаотичними. Не було схеми їх виявлення, транспортування та переведення з одного до іншого архівного республіканського відомства, що спричиняло незручності для української сторони як у перемовному процесі, так і на завершальних стадіях отримання матеріалів.

Однак це жодним чином не впливало на активність Центрального Архівного Управління України з виявлення українських архівів за межами країни. Вже в 1921 р. було проведено перші українсько-російські перемовини і сформульовано офіційне звернення до Центрархіву РСФРР про передання архівних матеріалів УСРР. З метою виявлення місцезнаходження та стану приватних архівів Кочубеїв, Капністів, Святополк-Мирських, Куракіних, Демидових-Лопухіних, Бобринських управління ЦАУ України звертається із запитом до Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК)5.

Спільними зусиллями ЦАУ УСРР та Народного комісаріату юстиції України було досягнуто домовленостей про передачу з Ростова-на-Дону вивезених білогвардійцями українських нотаріальних архівів обсягом 200 пудів з Москви та 500 пудів з Ростова-на-Дону. Для транспортування архівних матеріалів відряджались представники Укрцентрархіву 6.

Проведена українськими архівними спеціалістами робота сприяла активізації діяльності державних установ Російської Республіки. В червні 1923 р. до Укрцентрархіву надійшло відношення з Центрархіву РСФРР із пропозицією забрати 300 пудів архівних матеріалів з його приміщень.

У грудні цього ж року Мала Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) визнала за необхідне перевезти матеріали з архівів Москви до України, що «становили великий інтерес для історії революції та радянського будівництва, а також перевезти з Ростова-на-Дону українські архіви»7. Протягом 1923 р. в Україну надійшли «фонди нотаріальних архівів Харкова, частина фондів Харківського окружного суду та документи з архівів Львова» 8.

О. Водолажченко та М. Гливенко на початку 1924 р. супроводжували транспортування до Харкова документів евакуйованих українських установ: 70 ящиків та 12 мішків. З них було виділено 60 фондів різних установ, які існували в Україні протягом 1918-1919 рр. Серед найважливіших були матеріали Міністерства продовольчих справ, Державного хлібного бюро, Народного комісаріату продовольства України, відомості про реквізиції німецькою владою.

Перевезення цих матеріалів в Україну було першим успіхом у справі повернення не лише архівних цінностей, а й взагалі українського культурно-історичного надбання з Росії, надавши новий імпульс роботі з розшуку українських фондів у російських архівосховищах.

На першому етапі (1923-1924 рр.) повернення архівних матеріалів з Росії головним чином передавались фонди, евакуйовані під час першої світової війни, а також архіви історії революції і радянського будівництва УСРР. Шляхи надходження інформації щодо них були різноманітні. Найбільше повідомлень надавала російська сторона, інша інформація виявлялась випадково, і лише частина фрагментарно надходила безпосередньо від губархівів та українських науковців. З 1925 р. інформаційні джерела Укрцентрархіву поступово змінюються. Пріоритет в отриманні відомостей переходить до українських архівних установ. Це пояснювалось, перш за все, поліпшенням фінансування, процесом концентрації, впорядкування і описування масиву власних архівних фондів. Поступово трансформуються й методи, за якими проходив процес повернення архівних матеріалів. Його ключовим аспектом стає формування офіційних запитів до Центрархіву РСФРР щодо конкретних українських фондів. Ще однією інновацією Укрцентрархіву стало виявлення архівів і в інших регіонах СРСР.

У Харкові Укрцентрархів у грудні 1924 р. проводить першу всеукраїнську нараду архівних працівників, де ухвалює постанову про звернення особливої уваги на концентрацію архівних матеріалів УСРР, що перебувають за її межами. На нараді з доповіддю «Концентрація архівних матеріалів» виступив В. Барвінський 9.

Укрцентрархів мав відомості про перебування українських матеріалів у Північно-Кавказькому та Закавказькому регіонах СРСР. У доповідній записці до ВУЦВК завідувач Укрцентрархіву С. Тетін вказував, що в Єссентуках перебувають справи колишнього Харківського земельного банку, в Сочі виявлено справи колишнього навчального Харківського округу, в Тифлісі, Краснодарі та Новоросійську є також частина українських фондів10.

Проте пріоритетним напрямом розшуку архівних матеріалів для Укрцентрархіву залишалась Російська Республіка. Отримання від Центрархіву РСФРР наприкінці 1924 р. справ харківського земельного банку в кількості 167 книг, 22 папок, 1 справ та 15 в'язок не було достатнім. Українські архівісти сподівались повернути низку українських фондів, історичне та культурне значення яких для УСРР було набагато більшим. На запит ЦАУ УСРР про фонд Кролевецького повіту Чернігівської губернії, евакуйований під час війни, Центрарх Росії 1 січня 1925 р. відповів, що вказаного фонду у Брянському губархбюро нема. Проте там перебували різного роду матеріали за 1919 р. з Лисичан- ського та Бахмутського районів, культурно-просвітницької комісії м. Слов'янськ и. Аналогічний запит сформував Волинський істпарт до Центрального архіву Москви про розшук архівів колишнього Волинського окружного суду і тюремного управління, евакуйованих у 1915 р. 12 Тривав розшук волинського архіву родини Сангушків з м. Славута. Перевірялись усі можливі варіанти його місцезнаходження. За відомостями Укрцентрархіву, він був евакуйований 1916 року до Курська.

На початку 1925 р. в офіційному віснику Укрцентрархіву УСРР «Архівна справа» опубліковано статтю Д. Багалія й В. Барвінського про українські архівні фонди в Росії. У статті було подано список цих матеріалів та висвітлювалося, з якими труднощами він складався. За словами авторів, список не претендував на вичерпність, оскільки його складено на основі друкованих даних без обстеження архівів Росії: «На жаль, скласти повного списку їх не можна, бо на підставі археографічних видань ми не можемо розв'язати питання, чи належать ті або інші матеріали до фонду українського чи російського походження» 13.

Однак метою його створення була «відбудова державного українського архівного фонду в його цілісності шляхом приєднання до нього архівних матеріалів, що в свій час входили до його складу і внаслідок історичних обставин опинились поза межами України».

До орієнтовного списку входили матеріали з:

Московського архіву Міністерства юстиції:

1. «Малоросійські переписні книги» Лівобережної України 1666 р.;

2. фонди повітових судів, «палат громадянського та кримінального суду, совісних судів» громадського піклування, провінційних канцелярій;

3. актові книги, матеріали ратушних та магістратських судів, полкових канцелярій, комісарських управлінь, городничих, вотчинного департаменту Слобідської України;

4. одна книга Київського магістрату з 1740 по 1840 р;

5. сім книг генерального слідства о маєтностях п'ятьох полків за 1730 р.;

6. матеріали фонду міністерського правління - установи, що існувала в 1734-1750 рр.;

7. переписна книга м. Чернігова 1677-1710 рр.;

8. справи Київської та Салтовської воєводських канцелярій;

9. справи Бахмутської та Київської провінційних канцелярій;

10. справи канцелярії міністерського правління 1741 р.;

11. справи з архіву «Новоросійського та Бессарабського генерал-губернаторського управління»;

12. справи Малоросійського приказу 1666-1701 рр.;

13. справа «про слобідські полки 1762-1765 рр.»;

14. листи гетьмана Д. Апостола та вищого українського уряду 1727-1744 рр.

Архіву Міністерства Закордонних справ:

1. «Малоросійська переписна книга» Лівобережної України XVII ст.

Рум'янцевського музею:

1. бібліотека І. Лукашевича;

2. рукописи та листи Г. Сковороди;

3. рукопис «Журнала о происходящих в приезд в Малую Россию...», що містить в собі копії документів про обрання гетьмана К. Розумовського.

Архівів радянських установ, евакуйованих з України:

1. окремі справи фондів радянських установ Донбасу за 1919 р. (Брянське архбюро);

2. окремі справи фондів радянських установ України 1918-1919 рр. (Лефортівський архів).

Російської Публічної бібліотеки:

1. рукопис «Списки грамот царів, королів та гетьманських універсалів»;

2. записки монастирів Трахтемирівського та Канівського 1706-1722 рр.;

3. збірник грамот монастирів Трахтемирівського та Канівського;

4. збірник витягів з «книг міських права Магдебурзького ратуша Київського» 1612-1707 рр.;

5. документи XVIII ст. про нерухоме майно Переяславської єпископії;

6. листи кошового отамана Сірка до Кримського хана;

7. копії рапорту Катеринославського проводиря дворянства 1789 р.;

8. записки про події у Волинській губернії;

9. книги указів Київської єпископії до Ічанської протопопі!

Бібліотеки Російської академії наук:

1. частина Рум'янцевського рукопису 1765-1769 рр.

Державної Археографічної комісії РАН:

1. акти з фондів Київської (536 актів) і Чернігівської казенних палат та Чернігівського правління (930 актів);

2. документи фондів Полтавського повітового суду та Переяславської ратуші XVII-XVIII ст. 14

На підтвердження списку вимог як позиції головного архівного органу України слугує доповідь представників Укрцентрархіву на першому з'їзді архівістів РСФРР у березні 1925 р. Українські архівісти запропонували передати відповідно до реєстру з Московського центрального історичного архіву фонд канцелярії міністерства правління, документи губернських, повітових та інших установ XVII - першої половини XIX ст., «колекцію М. Маркевича й Рум'янцевський опис, оскільки вони становлять результат діяльності українського народу» 15.

У березні 1925 р. велика Президія ВУЦВК ухвалила звернення до ЦВК СРСР з проханням «повернути УСРР усі архівні матеріали, що знаходяться за її межами і мають для України історичне значення» 16. Окрім звернення, Президія доручила Укрцентрархіву виявити всі архівні матеріали, що стосуються РСФРР, з метою передання їх Центрархіву РСФРР. Секретаріатом Всеукраїнського ЦВК було підготовлено пояснювальну доповідну записку про українські архіви в РСФРР. У ній ішлося, що українські архівні фонди через політику царського уряду були розпорошені по всій Російській імперії. ВУЦВК вказував, що спеціальні постанови з повернення архівних матеріалів відсутні, й, відповідно, це питання може вирішуватись лише на основі домовленостей Центрархівів союзних республік. Доповідна записка містила список архівних та бібліотечних матеріалів, які, без сумніву, належали до Єдиного державного архівного фонду України. Список фондів, перерахованих в урядовій записці, повністю відповідав орієнтовному реєстру офіційного вісника ЦАУ України.

ВУЦВК підтримав Укрцентрархів щодо повернення архівних матеріалів, котрі «хоча і є результатом діяльності московських урядових установ, але за своїм змістом стосуються виключно деяких моментів історії України». До них належали російський фонд під назвою «Малоросійські справи», справи сенату з малоросійської експедиції 16851761 рр. (154 книги) та справи про військові поселення в Україні17.

Таким чином, провівши нараду архівних працівників, сформувавши орієнтовні списки, ухваливши низку постанов, ВУЦВК 6 березня 1925 р. в офіційному зверненні до Президії ЦВК СРСР вимагав зобов'язати ЦВК РСФРР передати Україні всі архівні матеріали, зазначені в доповідній записці, а також ті, «що не увійшли до списку, але в майбутньому компетентними органами будуть визнані як українські» 18.

Російські наукові кола сприйняли цю заяву та сформований список українських архівних фондів в РСФРР неоднозначно. З їхнього боку, безумовним вважалось передання УСРР евакуйованих архівних матеріалів з її території. Це не викликало жодних сумнівів і підтримувалось Центрархівом РСФРР. Позитивно російські наукові кола ставились до концентрації в Україні фондів її місцевих установ, що були перевезені до Москви після судової реформи 1864 р. Однак повернення окремих матеріалів із центрального архіву та інших наукових установ Росії, значення котрих розцінювалось як всесоюзне, вважалося порушенням цілісності наукових фондів і викликало принципове заперечення 19.

Представники Центрархіву РСФРР вважали, що у вирішенні питання повернення архівних фондів в Україну окремі українські архівісти стояли на помилкових позиціях. На їхню думку, українські науковці абсолютно хибно трактували поняття «українські архівні матеріали», до яких відносили частину фондів або окремі документи російських центральних установ XVII-XVIII ст., де були відомості про Україну20. Проте це жодним чином не впливало на принципову позицію Укрцентрархіву повернути українські архівні цінності.

Реакція Центрального Виконавчого Комітету СРСР на заяву ВУЦВК та Укрцентрархіву не забарилась. 16 березня Президія постановила задовольнити клопотання ЦВК УСРР. З цією метою ЦВК Росії та України було запропоновано створити спільну комісію з представників Центрархівів республік та Головнауки РСФРР. На комісію покладалося встановлення списку архівних матеріалів, що підлягають поверненню Україні та, відповідно, реалізація прийнятих нею рішень.

Пропозиція створення всесоюзної комісії для виділення архівних та бібліотечних фондів з архівів та музеїв Росії сприймалась позитивно як Росією, так і Україною. Однак для втілення її у життя потрібен був час, а Укрцентрархів не бажав зволікати з поверненням українських евакуйованих архівів.

Активна діяльність ЦАУ України щодо повернення архівних матеріалів не припинялась. Її підтримували російські архівні установи. Колегія Центрального архівного управління Росії 5 травня 1924 р. ухвалила передати УСРР архівні фонди, «вивезені свого часу з України, котрі перебувають у числі фондів давньосховища Московського Історичного архіву» 21.

Архівне управління РСФРР у травні 1925 р. підтвердило ВУЦВК, що в актосховищі Центрархіву зберігаються фонди ліквідованих установ колишньої Волинської, Подільської, Київської, Чернігівської, Полтавської, Єкатеринославської та Херсонської губерній. Кількість фондів перевищувала 150 одиниць, а кількість справ - 4000. Головну частину фондів XVIII ст. складали документи повітових судів, палат цивільних і кримінальних, магістратів, ратуш, провінційних та полкових канцелярій, дворянських опік, городничих та ін. Окремо Центрархів РСФРР надав відомості Чернігівському губарху на його запит від 24 березня 1925 р. щодо архівних матеріалів періоду гетьманства Данила Апостола (1727-1734). Вони складалися з 9 позицій, котрі характеризували різні аспекти життя України XVII ст. 22

Надання цих відомостей Укрцентрархіву не означало, що вони одразу увійдуть до запиту на повернення в Україну. Тому більш прогнозованими були намагання ЦАУ УСРР скласти чітку картину щодо українських архівів, які фігурували в орієнтовному списку, але їх реальне місце зберігання, кількість та зміст залишались не відомими українським науковцям.

Енергійність українських архівістів щодо повернення архівних матеріалів давала привід замислитися російським колегам. У даному питанні Центрархів РСФРР намагався виважено підійти до передачі УСРР архівних фондів. Наприкінці червня колегія Центрархіву Росії обговорювала це питання, підтвердивши свою постанову від 5 травня 1925 р. про передання Україні архівних матеріалів, вивезених з її території.

Окрім цього, російські архівісти сформували «Висновок з питання про передання Україні українських архівних матеріалів, що зберігаються в архівосховищах, музеях та бібліотеках РСФРР». В ньому підтверджувалось позитивне рішення щодо повернення УСРР українських архівних фондів або частин їх, котрі були вивезені з її території за розпорядженням органів влади чи через інші обставини. Проте російські колеги скептично поставились до сформованого Україною списку фондів, що перебувають у РСФРР, наданого ЦВК СРСР у березні 1925 р. Вони вказували, що Центрархів РСФРР не може заперечувати проти передання Україні справ дореформенних місцевих установ з колишнього архіву Міністерства юстиції, частини Рум'янцевського опису з Чернігівської казенної палати, малоросійських актів XVII-XVIII ст. зі складу колекції І. Лукашевича в Рум'янцевському музеї, аналогічних матеріалів з Російської Публічної бібліотеки та бібліотеки Археографічної комісії при Російській академії наук, а також інших установ, якщо такі документи будуть віднайдені. Повернення УСРР зазначених архівних матеріалів і, відповідно, руйнування власних фондів російськими колегами розумілось як вимушена необхідність в інтересах науки23.

Центрархів Росії закликав до поміркованості українських архівістів, зауважуючи, що їхні вимоги на повернення окремих документів та фондів є нічим іншим, як знищенням архівів РСФРР, попри творчу роботу в архівній справі та історичній науці СРСР. На думку науковців Російської Республіки, хибним було тлумачення поняття «українські архівні фонди», що «поширювалось на взагалі всі документи, які були надіслані будь-коли з України в центральні установи Росії, а також ті фонди, котрі хоча стосуються і є результатом діяльності московських урядових установ, але за своїм змістом належать виключно до деяких моментів в історії України, коли вона була підлегла цим установам». До списку таких матеріалів російський Центрархів включав «малоросійські переписні книги 1666 р., справи Київського магістрату з 1730 по 1740 рр., фонд канцелярії міністерського правління, установ, що існували в Україні з 1734 по 1750 рр., справи Малоросійського Приказу, справи Сенату щодо Малоросійської Експедиції та Іноземної колегії». Повернення Україні цих документів означало б поповнення всіх відсутніх в Україні архівів за рахунок ревізії усіх російських архівних та наукових установ, що було немислимим у масштабах СРСР24.

Російські архівісти дійшли єдиного можливого в цій ситуації висновку: «Треба залишити центральні історичні архіви РСФРР в тому самому вигляді і в тому складі, в якому вони органічно, а не випадково відклались, не піддаючи їх жодним вилученням, залишаючи в них все те, що стосується до України, Білорусії та інших союзних республік». Визнавалося, що ті самі заходи є обов'язковими і для інших наукових установ, бібліотек та музеїв РСФРР, оскільки «культурні цінності союзних республік не були вирвані з природних фондів, а потрапили в ці установи з приватного володіння, завдяки пожертвуванням, покупкам та іншим просвітнім зусиллям співробітників цих установ... і увійшли до складу описів, каталогів та систематизованих колекцій» 25.

Сформувавши таким чином бачення процесу повернення архівних та культурних цінностей в Україну, Центрархів РСФРР постановив внести корективи, що суттєво доповнювали та розширювали попередню постанову від 5 травня 1925 р. Зміни засвідчили зусилля Росії зберегти власні колекції:

1. Доопрацювати Н. Любавському висновок про питання виділення з архівосховищ РСФРР українських фондів, підкресливши в ньому недопустимість порушення цілісності архівних фондів та принцип їхньої територіальної належності.

2. Визнати неможливим виділення частин архівних фондів та матеріалів, що стосуються УСРР, зі складу архівних фондів, які мають загальносоюзне значення й перебувають на території РСФРР

3. Дати запит музейним та науковим установам РСФРР про наукову необхідність перебування в їхньому розпорядженні архівних матеріалів, що мають стосунок до УСРР 26.

Це були перші заходи Центрархіву Росії, які чітко окреслювали вектор подальшої роботи щодо повернення архівних матеріалів не лише Україні, а й іншим союзним республікам. Допускаючи певну можливість отримання Україною частини її фондів, російські архівісти дотримувались принципу недоторканності щодо інших фондів, на які українська сторона висловлювала претензії. Обраний напрям Центрархіву Росії нівелював бажання ВУЦВК отримати матеріали не лише українського походження, а також «московських урядових установ, котрі своїм змістом стосуються виключно деяких моментів історії України».

На спеціальному засіданні, проведеному ВЦВК із представниками Головнауки в серпні 1925 р., Україні було відмовлено в переданні архівних матеріалів із Російської публічної бібліотеки, Публічної бібліотеки ім. В. Леніна, Російського історичного музею, Російської академії наук. Для російських архівістів задоволення українських вимог фактично означало роздроблення фондів центрального значення, що зберігалися в Центрархіві РСФРР27.

Що ж до архівних матеріалів, утворених діяльністю місцевих установ на території України й вивезених до Росії в різний час для зберігання, висловлювалась можливість передання їх УСРР, але тільки за умови дотримання принципу територіального відкладення. Цей принцип вбачався Центр- архівом РСФРР у тому, що «архівні фонди мають залишатись там, де вони утворились, але в загальній системі пам'яток тих установ, при котрих вони сформувались». Відповідно до цього частина архівних фондів повертається Україні з архівосховищ Росії, інша ж залишається в них з огляду на те, що вони складають цілісність з фондами архівосховищ РСФРР28.

Отже, наприкінці літа 1925 р. Україна та Росія висловили загальне бачення процесу перерозподілу архівних матеріалів між союзними республіками. Позиція України зводилась до повернення усіх українських архівних фондів, а також матеріалів з російських фондів, що частково стосуються її історії. Російська сторона погоджувалась передати частину архівних матеріалів на умовах дотримання принципу неподільності окремих архівних фондів та колекцій.

Оскільки не всі клопотання ВУЦВК задовольнялись російською стороною, між учасниками перемовного процесу виникли непорозуміння та суперечки. За цих обставин при ЦВК СРСР створюється та починає функціонувати спеціальна спільна комісія з розподілу архівних матеріалів між союзними республіками.

Однак до початку її роботи перед Україною постали й інші завдання - розшук на території України архівних матеріалів Естонії, Польщі та Росії.

Реалізуючи доручення НКО та РНК УСРР, Укрцентрархів здійснював заходи з розшуку естонських архівів 29. Так само Укрцентрархів та уряд УСРР розпочали діяльність з розшуку архівних фондів Польської Республіки, передбачені статтею XI Ризького мирного договору.

Постанова великої Президії ВУЦВК від 6 березня 1925 р. окрім звернення до ЦВК СРСР про повернення українських матеріалів також зобов'язувала розшукувати на території України всі архівні матеріали щодо РСФРР з метою передання їх Центрархіву Росії.

Укрцентрархів уже в березні 1925 р. поінформував ВУЦВК, що в Київському центральному історичному архіві ім. В. Антоновича є матеріали, викрадені професором Сташевським під час його перебування 1915 року в Москві. Було складено опис справ й надіслано до ЦАУ України з метою передання їх Центрархіву РСФРР. До списку матеріалів, переданих Росії, входило понад 100 документів, переважно XVII ст. 30

Інші документи, права на котрі належали Центрархіву РСФРР, головним чином стосувались військових установ та організацій. Вони не включались до складу ЄДАФ УСРР. Схема, що регламентувала, які саме військові архіви повертались РСФРР. затверджувалась начальником головного управління Робітничо-селянської червоної армії (далі РСЧА).

У цій схемі вказувалося, які саме військові архіви концентруються в РСФРР, проте не уточнювалося, а лише в загальній формі зазначалося, що архіви військових формувань можуть зберігатись і в союзних республіках. Для ЦАУ УСРР це мало принципове значення, адже в українських архівах відклався величезний масив таких фондів.

З метою прояснення ситуації Центрархів РСФРР направив листа Укрцентрархіву, в якому наголошував: «Матеріали національних формувань, що входили до складу військових фронтів імперіалістичної війни, а також матеріали військових установ і частин контрреволюційних угруповань в Ук - раїні мають залишатися в УСРР. Аналогічні матеріали, що будуть виявлені управлінням Центрархі- ву РСФРР у власних архівосховищах, будуть передаватись Укрцентрархіву»31.

Це уточнення щодо місця зберігання архівних матеріалів військових установ і військових формувань теж не повністю визначало принципи відбору архівів. Однак цього було достатньо, аби розпочати процес вилучення та передання в Росію військових архівів. 1925 року до України було направлено представників центрального архівного відомства РСФРР. Їм надавалась можливість ознайомлюватись з усіма центральними та губернськими архівами УСРР. Для допомоги російським колегам експерти ЦАУ УСРР Д. Багалій та Горбань займались питаннями обліку та зовнішнього впорядкування військових архівів. Основний масив робіт було проведено до 1927 р. За результатами спільних дій Центрархівів обох республік частина необхідних фондів потрапила в РСФРР, проте більша їх частина залишилась в Україні. Виділення та повернення військових фондів з УСРР до РСФРР відбувалося в межах, встановлених законами та постановами вищих органів влади СРСР та республік.

Виконуючи законодавство СРСР про передання Росії військових архівів, Україна не змогла домовитись про повернення українських фондів з установ всесоюзного значення. З погляду Центрархіву РСФРР це не відповідало науковим принципам концентрації архівних матеріалів. У цьому сенсі РСФРР мала переважну позицію. Прагнення України отримати українські архівні матеріали могли втілитися в життя лише зі згоди вищих державних органів СРСР та Центрархіву РСФРР. У даному питанні виявлялась слабкість України, оскільки вона не могла апелювати до конкретних законів, адже їх не існувало, а постанови держорганів СРСР мали загальний характер.

Дискусії довкола повернення архівних матеріалів з Росії до України не знаходили розв'язання в перемовному процесі між урядовими установами та Центрархівами обох республік. У такій ситуації єдиний можливий варіант вирішення суперечок довкола українських фондів у російських архівах, музеях та бібліотеках вбачався у створенні спеціальної комісії, ідея функціонування якої належала ЦВК СРСР.

18 вересня 1925 р. Президія ЦВК СРСР створює комісію з розподілу архівних фондів між союзними республіками з представників центральних архівних відомств Росії та України, а також представників від НКО РСФРР і УСРР. Росію представляли В. Адоратський, Зенкович, М. Мелешко та Невський. Від України до комісії увійшли Д. Багалій, Дубровський та С. Токарев. Головою було визначено І. Кутузова. До роботи комісії приєдналися представники БСРР, оскільки, на їхню думку, архівні матеріали, що передаватимуться Україні, можуть належати й до Білорусії. Свою роботу комісія з розподілу архівних матеріалів між союзними республіками при ЦВК СРСР розпочала 2 листопада 1925 р.

На першому засіданні члени комісії прийняли кілька основних рішень, підтвердивши та оформивши попередні позиції щодо повернення архівних пам'яток союзним республікам. Було ухвалено «Зібрання архівних матеріалів, що зберігаються в наукових установах РСФРР та мають загальносоюзне значення: Всесоюзна Академія наук, Всесоюзна Публічна бібліотека ім. В. Леніна, не можуть бути розрізнені, а тому окремі предмети цих зібрань не підлягають переданню союзним республікам».

Цим пунктом комісія підтвердила намір не руйнувати російські архівні зібрання, що проголошувалось Центрархівом РСФРР та установами Народного комісаріату освіти РСФРР. Проте треба зазначити один важливий момент: на першому засіданні представників від України не було, що сильно вплинуло на ухвалене рішення не на користь УСРР.

З метою всебічного вивчення питання про те, які матеріали та з яких установ РСФРР можуть бути передані Україні та Білорусії чи надані шляхом обміну, було організовано підкомісію у складі В. Адоратського, Зенковича, Д. Багалія та М. Мелешка. Підкомісія мала право залучати кращих спеціалістів та експертів і незабаром ухвалила ряд основних положень 32.

Реакції російських і українських державних установ на ухвали комісії були абсолютно протилежними. Російський ВЦВК запропонував ЦВК СРСР створити додаткову спеціальну комісію для встановлення основних принципів, що мають стати основою для розподілу архівних матеріалів між РСФРР та союзними республіками, відштовхуючись від ухвал першого засідання комісії 33.

ЦВК України категорично не приймав позицію представників РСФРР у комісії. У зверненні до Президії ЦВК СРСР було зазначено, що комісія своїми постановами проігнорувала ухвали останнього, заборонивши передання Україні фондів з наукових установ, котрим, як вказував ВУЦВК, «права Всесоюзних ніхто не давав». ВУЦВК наголошував, що саме в цих установах перебувають виключної ваги українські архівні фонди: архів Маркевича-Лукашевича, «Рум'янцевський опис Малоросії» та фонди Археографічної комісії. Оцінку цьому пункту дав Д. Багалій у своєму звіті, зазначивши: «Постанова, що була прийнята на засіданні комісії, зводить нанівець усю справу про повернення в Україну її архівних фондів».

Опротестувавши пункт перший постанови комісії з розподілу архівних матеріалів між союзними республіками, Укрцентрархів та ВУЦВК вказували, що механічний поділ пам'яток, передбачений рішенням комісії, не відповідає ухвалі президії ЦВК СРСР щодо повернення УСРР усіх архівних матеріалів. Окрім цього, вказувалось, що термін «установи Всесоюзного значення», застосований російськими архівістами, не має слугувати перешкодою для повернення українських архівних фондів та матеріалів.

ЦВК СРСР не виступив третейським суддею між РСФРР та УСРР. 11 грудня 1925 р. він підтримав пропозицію ВЦВК виробити принципові положення про основи розподілу архівних матеріалів між РСФРР та союзними республіками, засвідчивши тим самим свою нейтральну позицію, не підтримавши жодну зі сторін. Україна отримувала другий шанс вплинути на вироблення параграфів розподілу архівів.

Свідченням непоступливості як Укрцентрархіву, так і Центрархіву РСФРР у намаганні концентрації архівних матеріалів слугує справа з архівом колишнього царського посольства в Австрії. Цей архівний матеріал був переданий з Відня до Москви влітку 1925 р. В повідомленні повноважного представника СРСР в Австрії говорилося, що третина архіву стосується виключно польсько-українських відносин, історії революційного руху в Галичині. До його складу входили також документи про діяльність М. Драгоманова, І. Франка, Павлина та ін. українських діячів. З огляду на важливість архіву РНК УСРР звернулась до РНК СРСР із проханням передати Україні її частину.

Розглянувши звернення української сторони, РНК СРСР ухвалила передати УСРР частину, що належить до її історії. Іншу позицію обстоювали російські науковці. В листі від 15 січня 1926 р. до РНК СРСР РНК Росії прокоментувало: «Архіви колишніх царських посольств становлять багатий матеріал для дослідження та вивчення історії і політики колишньої Російської імперії, і вилучення з цих матеріалів архівних документів з окремих питань порушило б їхню цілісність... тому розпорошення таких матеріалів... є небажаним»34.

РНК РСФРР стояло на позиції нерозподілу віденських фондів, підкреслюючи, що вони становлять не менший інтерес для установ всесоюзного значення. Проте підкреслила у своєму зверненні, що Україна може отримати копії з окремих документів, а також поставити це питання на розгляд спеціальної комісії ЦВК СРСР з передання союзним республікам матеріалів з РСФРР.

Цей приклад яскраво засвідчує, що Росія чітко дотримувалась проголошених та затверджених науковими установами РСФРР принципів розподілу архівних матеріалів. Позиція ж України відповідала її намаганням залучити всі можливі українські архівні матеріали до ЄДАФ УСРР.

До початку роботи підкомісії, де мали формуватися основні принципи розподілу архівних матеріалів, Укрцентрархів визначив групи архівних фондів, що перебувають за межами України. До першої групи зараховувались ті, що утворились в Україні й були вивезені з її території в період громадянської війни. Друга група складалась із фондів, утворених в Україні, але вивезених з її території в межі Союзу до березня 1917 р. Третя група містила фонди, сформовані в межах території РСФРР, але які своїм змістом належали до історії України.

Відповідно до складених категорій архівних фондів ЦАУ УСРР вважало, що документи першої групи підлягають безумовному поверненню в Україну. Питання передання їх не повинні входити до компетенції комісії при ЦВК СРСР, оскільки належність їх Україні є беззаперечною. Архівні матеріали другої групи теж належать Україні, але можливість суперечки щодо деяких із них потребує обговорення в комісії. Третю групу Укрцентрархів залишив без коментарів.

З приводу першої та другої груп ЦАУ УСРР вимагало від Центрархіву РСФРР надати список фондів, стосовно яких у Росії існують заперечення щодо їх приналежності УСРР. Передбачалось, що в першу чергу має відбутись виявлення фондів цих груп у Москві, Ленінграді, Тулі, Брянську, Саратові та Сталінграді. На думку українських експертів, саме туди під час громадянської війни був евакуйований основний масив українських архівів35.

Поділ українських архівних матеріалів, вироблений Укрцентрархівом, мав більше теоретичний, ніж практичний характер. Він ілюстрував погляд ЦАУ УСРР на фонди, що перебувають за межами країни та на шляхи їх передання. Але втілення цього плану в роботу комісії при ЦВК СРСР чи перемовний процес між Центрархівами республік був абсолютно неприйнятним.

З початком функціонування комісії Укрцентрархів за дорученням ВУЦВК розробив ряд заходів з «виявлення на території України та за її межами і зосередження в державних архівосховищах матеріалів з історії жовтневої революції та громадянської війни»36. У грудні до Москви був направлений Д. Багалій для виявлення та обстеження архівних матеріалів, що підлягають поверненню в Україну. Синхронно з пошуком матеріалів у Росії їх проводили і в інших регіонах СРСР. У серпні 1925 р. на Кавказ було відряджено представника Укрцентрархіву С. Тетіна для перевірки грузинських архівних установ. Одночасно ухвалили клопотання про дозвіл забрати з Грузії українські архівні фонди, вивезені туди під час евакуації 37.

Наприкінці 1925 р. було сформульовано модель взаємообміну архівними матеріалами між Україною та Росією. Вона окреслювала вектори роботи Центрархівів республік та їхні позиції, хоча чітко не прописувала юридичну базу цієї роботи. Знову постало питання, що часткове повернення архівних матеріалів, вивезених до війни та евакуйованих під час війни з України, не задовольняє ЦАУ УСРР, його мета - зосередження усіх українських архівних фондів. Хоча Центрархів РСФРР сприяв розшуку українських матеріалів, перевезених під час громадянської війни до його архівосховищ, проте видати ті, що були вказані в українських списках, було неможливо з огляду на розпорошення фондів.

У лютому 1926 р. до своїх обов'язків приступила підкомісія з вироблення основних положень розподілу архівних матеріалів у складі Невського, В. Максакова, М. Мелешка, М. Рубача та експертів Довнар-Запольського, Любавського і Я. Ждановича.

Окресливши основні напрями роботи, підкомісія поступово розробляла фундаментальні принципи розподілу архівних фондів для головної комісії. Вона визначила три найголовніші питання для розгляду на своїх засіданнях: ситуація щодо неподільності фондів; проблеми щодо вивезених з територій республік архівних матеріалів; поділ сформованих колекцій архівних матеріалів.

У визначенні основних положень до розподілу архівних матеріалів поміж союзними республіками в підкомісії при ЦВК СРСР Україна намагалася всіма силами відстоювати умови, які б дали можливість повернути якомога більше архівних матеріалів. Російська сторона, навпаки, маючи більшість у складі комісії, встановила свої правила, при цьому допускаючи можливість отримання іншими союзними республіками лише невеликої частки фондів з наукових установ РСФРР.

Виробивши основні положення, підкомісія передала їх до комісії при ЦВК СРСР для подальшого доопрацювання і підготовки проекту з розподілу архівних матеріалів. Загалом комісія провела 5 засідань, у них брали участь представники РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР, УзСРР, експерти НКО, НКІС, Центрархівів республік та наукових установ Росії. Останнє засідання комісія провела 8 березня 1926 р., де було прийнято остаточний проект розподілу архівних матеріалів між союзними республіками. Свій звіт вона відправила на розгляд до ЦВК СРСР. Остаточний варіант проекту основних положень розподілу архівних матеріалів між союзними республіками був надісланий ЦАУ УСРР.

Таким чином, на 1926 р. була майже оформлена система взаємодії головних архівних управлінь Росії та України. Укрцентрархів розробив заходи щодо налагодження роботи із розшуку та повернення евакуйованих матеріалів. За сприяння російських архівних установ в Україну повернувся багатий масив документів. Проте найбільш цінні архівні матеріали перебували в установах всесоюзного значення. УСРР ініціювала створення комісії, котра виробила б основні положення розподілу документів, але ні російська, ні українська сторона не бажала поступатись в цьому принциповому питанні. Вирішення майбутньої долі українських архівних матеріалів залежало від подальших перемовин та політичної ситуації у СРСР.

Література

1 Центральний Державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО). - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 2.

2 Водолажченко О., Барвінський В. Короткий нарис історії архівної справи на Україні та діяльності Укрцентр- архіва за 1924 р. // Архівна справа. - 1925. - Книга 1. - С. 44-72.

3 ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 483. - Арк. 3-5.

4 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 99. - Арк. 30-40.

5 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 14. - Спр. 102. - Арк. 4.

6 ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 483. - Арк. 3-5.

7 ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 2. - Спр. 588. - Арк. 227.

8 Мітюков О. Радянське архівне будівництво на Україні. 1917-1973. - Київ, 1975. - С. 46-47.

9 Центрархив ССР Украины // Архивное дело. - 1925. - Выпуск 3-4. - С. 187-188.

10 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 186. - Арк. 17.

11 Там само. - Арк. 1.

12 1 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 139. - Арк. 1-3.

13 Багалій Д., Барвінський В. Українські архівні фонди в межах РСФСР // Архівна справа. - 1925. - Книга 1. - С. 34.

14 Там само. - С. 34-44.

15 Максаков В. Історія та організація архівної справи в СРСР. 1917-1945 рр. - М., 1969. - С. 167-169.

16 ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 3818. - Арк. 1.

17 Там само. - Арк. 3-6.

18 Там само.

19 Максаков В. Історія та організація архівної справи в СРСР. 1917-1945 рр. - С. 167-169.

20 Там само. - С. 76-77.

21 Державний архів Російської Федерації (далі ДАРФ). - Ф. Р-5325. - Оп. 9. - Спр. 1289. - Арк. 26.

22 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 174. - Арк. 18.

23 ДАРФ. - Ф. 5325. - Оп. 9. - Спр. 1289. - Арк. 27-32.

24 Там само.

25 Там само.

26 Там само. - Арк. 26.

27 Максаков В. Історія та організація архівної справи в СРСР. 1917-1945 рр. - С. 168.

28 ДАРФ. - Ф. Р-5325. - Оп. 9. - Спр. 1289. - Арк. 31; ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 3818. - Арк. 7-8.

29 ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 1476. - Арк. 1-22.

30 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 174. - Арк. 11-16.

31 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 185. - Арк. 6

- 6 зв.; 97.

32 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 184. - Арк. 14.

33 ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 3818. - Арк. 24.

34 ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 2604. - Арк. 9.

35 ЦДАВО України. - Ф. 14. - Оп. 1. - Спр. 186. - Арк. 26-31.

36 Мітюков О. Радянське архівне будівництво на Україні. 1917-1973. - С. 74.

37 ЦДАВО України. - Ф. 3. - Оп. 1. - Спр. 4375. - Арк. 1-2.

Джерело: Денис Гетьман Повернення українських архівних історико-культурних цінностей з Росії у 1921-1926 рр.//Бібліотечний вісник. - 2008. - № 3. - С. 37-46.

 

ЧАСТИНА  ДРУГА

З  виробленням Основних положень розподілу архівних матеріалів між союзними республіками  протягом 1925–1926  рр.  Центрархів УСРР вступив у нову фазу відносин з російськими державними архівними та науковими структурами. Україна сподівалася позитивно вирішити питання повернення  українських  архівних документів  із всесоюзних установ. Остаточний варіант Основних положень, надісланий ЦАУ УСРР встановлював:

«1. Всі архівні матеріали,  що відклались від діяльності існуючих на території союзних республік в  їх  історичних  кордонах  установ   та підприємств, так само й від діяльності окремих осіб, які мали відношення до цієї республіки, що виявилися за межами цієї республіки, мають  бути повернуті за належністю кожній з республік.

Архівні фонди та матеріали  військового відомства  розподіляються   відповідно до  схеми,  що встановлюється Народним комісаріатом військово-морських сил.

Як загальне правило, архівні діловодні фонди архівних установ,  центральних та місцевих не підлягають дробінню на групи чи на окремі матеріали й мають   зберігатися  в цілісності  за  місцем свого утворення.

Питання про виділення з цієї статті фондів матеріалів,  що мають  значення для практичних та наукових цілей установ  союзних республік, може бути  вирішено за погодженням Центрархівів  зацікавлених республік, за умови розбіжностей, урядами республік.

Союзним республікам можуть  бути   передані матеріали,  що мають  значення для практичних чи наукових цілей, з фондів установ іншої республіки, якщо в цьому фонді наявні дублюючі екземпляри даних матеріалів. В усіх інших випадках окремі групи матеріалів  видаються на певний час у тимчасове  користування.

Встановлене в ст. 2 правило розповсюджується на архівні матеріали,  вказані в ст. 1 Основних положень.

2. Наукові зібрання наукових установ СРСР, систематизовані, науково описані та що увійшли в науковий обіг, залишаються   незруйнованими у своєму об’ємі.

Проте  винятком із загального правила можливі передачі союзним республікам архівних матеріалів, що входять в діловодні фонди окремих установ, із зібрань наукових установ  СРСР  союзних республік, причому ці передачі будуть проходити на основі угод зацікавлених установ СРСР та союзних республік  чи відповідних урядів по належності.

У випадку, якщо діловодні фонди установ,  існуючих на території різних союзних республік, зруйновані остаточно та не можуть бути відновлені, а окремі документи з цих фондів, зібрані в окремі самостійні зібрання, науково оброблені, систематизовані,  науково описані та видані, – такі  зібрання  не підлягають руйнуванню і мають   бути збережені  в своїй єдності  та знаходитися  у веденні Центрархіва  однієї з союзних республік. Перевага віддається Центрархіву тієї  республіки, до території  котрої   відноситься  більшість   доку ментів зібрання.

Союзна  республіка, у  відання  якої  надходить вказане в цій статті зібрання, дає гарантію  його збереження.

3. Документи, котрі  не входять  до складу діловодних фондів та становлять власність  приватних осіб (іменні грамоти  та універсали видані окремим особам; дипломи та атестати; іменні посвідчення, приватне листування; зняті  в приватному порядку копії з документів для наукових та інших цілей), що увійшли в склад наукових колекцій, вилученню не підлягають та залишаються на міс- цях в наукових установах, що створили ці колекції.

4. На основі встановлених попередніми статтями принципів розподілу архівних фондів та матеріалів Центрархіви союзних республік: мають  виявити  не належні  їм матеріали,  що підлягають передачі Центрархівам  інших республік; можуть виявити приналежність їм тих  чи інших матеріалів, що перебувають в архівосховищах Центрархівів інших союзних республік, для складення мотивованих заяв на передачу архівних матеріалів.

5. Для архівних матеріалів будь-якої союзної республіки, котрі  за своїм складом та змістом  відносяться  до іншої республіки, але не підлягають передачі останній,  встановлюються найкращі умови  наукового використання,  включаючи передачу їх у тимчасове  користування.

Порядок передачі матеріалів   у тимчасове  користування,  так  само як порядок використання, встановлюється  особливою інструкцією,  що виробляється  за  погодженням  Центрархівів  союзних республік» 1.

Наведені положення повністю відповідали тим рішенням, що приймалися на засіданнях спеціальної комісії. Однак українська сторона не погоджвалась із 2 та 3 пунктами. Україна вимагала сформулювати пункт другий та третій в іншій редакції 2. Послідовно дотримувався своєї позиції Укрцентрархів. Керуючись постановою ЦВК СРСР від 18 вересня 1925 р., він боровся за право повернення всіх українських архівних фондів та матеріалів. Непоступливість, принциповість російської й української сторін змусили ЦВК СРСР надати додаткові роз’яснення щодо повернення союзним республікам усіх архівних матеріалів. ЦВК СРСР вирішував справу майже рік. У серпні 1926 р. Президія ЦВК СРСР розтлумачила, що в її Постанові від 18 вересня 1925 р. «малось на увазі питання про передачу  архівних  матеріалів  республік  тільки тих,  що зберігаються в установах РСФРР». Крім цього, ЦВК дозволив комісії обговорити питання передачі матеріалів громадських установ 3.

Своїм  рішенням  ЦВК  СРСР  продемонстрував пріоритетність і впливовість позиції РСФРР у питанні розподілу архівних матеріалів. Україні зали- шалося доводити і обстоювати власну позицію лише в межах пунктів, розроблених комісією, котрі на той час ще не були офіційно затверджені ЦВК СРСР.

Поки  доля  українських  архівних  матеріалів  у всесоюзних установах залишалася невизначеною, процес виявлення та повернення евакуйованих українських архівів не припинявся. До Укрцентрархіву надходила інформація про фонди, що перебувають за межами України. Програма, розроблена ЦАУ УСРР у листопаді 1925 р., стала давати перші результати. Укрцентрархів й далі продовжував надсилати  запити,  офіційні  звернення  та  своїх представників у регіони РСФРР. Отримавши необхідну інформацію про українські архівні матеріали, він докладав зусиль, щоб все виявлене поверталося в Україну і включалось до ЄДАФ.

Так, у Курську, Орлі, Тулі, Смоленську, Гомелі, Брянську інспектор Укрцентрархіву Ю. Кошарський знайшов: справи Чернігівського губернського казначейства, Гайворонського уревкому, матеріали Житомирської жіночої гімназії та документи Житомирського окружного суду за 1870 р., архів Лозовопавлівського райвиконкому за 1918–1919 рр., а також архівні матеріали з м. Стародуба, серед яких виявилися документи XVII–XVIII ст. Надходили повідомлення з Росії про те, що розшук українських архівних фондів Центрархівом РСФРР ведеться згідно з планом. У 1925 р. Центральний історичний архів Москви виявив 3700 зв’язок, 340 книг та 2 папки архівних матеріалів XVII–XIX ст., а також 76 зв’язок, 50 ящиків та 40 лантухів українських пореволюційних архівних фондів. Окрім вказаних  матеріалів до України були відправлені справи, виявлені Орловським губархбюро, стосовно  надзвичайної комісії Лебединського повіту за 1919 р., Сумського виконкому за 1918–1919 рр., білопільської міської міліції за 1919 р. та харківської повітової міліції за 1918–1919 рр. Всього надійшло 114 справ, 21 документ та 13 книг 4.

Робота з повернення архівних матеріалів до України  велася  у  двох  напрямах. Перший –  ЦАУ УСРР формувала за власною інформацією запити про місцеперебування фондів. Другий – Центрархів  РСФРР планово виявляв та перевіряв українські заявки в місцевих архівосховищах. Вжиті заходи були досить дієвими, оскільки постійно виявлялися нові матеріали українського походження.

Восени 1926 р. нарешті вирішилося питання про передачу Україні, за згодою Центрархіву РСФРР і Президії ВЦВК, фондів центральних та місцевих установ XVII–XVIII ст. з колишнього Московського архіву Міністерства юстиції, вивезених ще у дореволюційний  час.  За  підрахунками  російських експертів, Україні належало 97 фондів у 3500 в’язках 5.  Повернення фондів передбачалось лише за умови їх розміщення у тих архівосховищах, з яких вони були вивезені 6.

У середині 1926 р. завідувач Харківського центрального історичного архіву Є. Іванов та завідувач Центрального архіву революції М.  Гливенко, за дорученням Укрцентрархіву розпочали ознайомлення  з фактичним складом фондів українських матеріалів у Москві.

Вони разом із російськими експертами А. Новосельським та Я. Ждановичем сформували списки матеріалів, що передавались Україні. Назвемо найважливіші з них: документи Чугуївського Приказу XVII ст.; Генеральної військової канцелярії, I та II Малоросійських колегій; фонди полкових канцелярій, полкових судів, магістратів, сотенних правлінь Лівобережної і Слобідської України, губернських і повітових установ XVIII ст., та ін. 7 Загалом до списку увійшло 190 фондів у 3710 в’язках та 340 книг.

Українські спеціалісти працюючи в московсько- му архівосховищі виявили додаткові матеріали, які не потрапили до списку, а саме: «фонд Вольновської воєводської канцелярії з 1711 до 1762 рр.; справи: Харківського губернського магістрату, Чугуївської воєводської канцелярії з 1731 р., Слобідсько-Української губернської канцелярії з 1765 р., Недригайлівського повітового суду з 1753 р., Харківської та Ізюмської полкових канцелярій; «Чугуївське листування» XVII ст.; жалувана грамота Ізюмського  полку;  справи Острозького Приказу XVII ст.; жалувані грамоти Острозькому слобідському полку; справи Острозької полкової канцелярії з 1702 р.; Острозької  провінціальної  канцелярії  з  1765  р.; Острозького міського магістрату з 1780 р.» 8.

За цими матеріалами було сформовано два додаткові списки. До першого увійшли щойно віднайдені матеріали, до другого – старі канцелярські  описи, за якими архів Міністерства юстиції приймав українські фонди раніше.

Колегія  центрального  архівного  управління РСФРР погодилася повернути всі матеріали, окрім стовпців «приказної ізби», оскільки вона «становила  важливий  додаток  до  архівних  матеріалів «Разряду» 9.

Загалом в Україну надійшло 4220 зв’язок у 822 тюках загальною вагою понад 2000 пудів. Загальна кількість справ та книг, переданих Україні, сягала 82000. За приблизними оцінками українських спеціалістів, архівні матеріали належали до 300 ділових фондів з Харківської, Чернігівської, Полтавської,  Київської, Волинської, Подільської, Катеринославської  та  Херсонської губерній.  Отримані матеріали Укрцентрархів розподілив поміж Харківським центральним історичним архівом, Центральним архівом давніх актів у Києві, Дніпропетровським та Одеським крайовими історичними архівами.

За словами безпосереднього очевидця тих подій, завідувача Харківського центрального історичного архіву Є. Іванова, в Україну повернулися «матеріали, на котрі вона мала безперечне право, це її, так  би  мовити, історична спадщина. Серед  матеріалів були виключно фонди українського походження, що утворилися на території України, а також ті, що становлять архівні фонди українських установ,  переважно судових, ліквідованих за часів судової реформи 1864 р.» 10.

Для українських наукових установ та ЦАУ УСРР повернення вказаних матеріалів стало надзвичайною подією, адже раніше Україна отримувала від Росії переважно евакуйовані матеріали чи архіви радянських установ.

Проте в справі повернення головна роль належала Центрархіву РСФРР, а не УСРР, адже саме Росія визначала умови повернення Україні фондів дореформених установ, не маючи при цьому жодних заперечень. За словами російських архівістів, документи  місцевих установ України  «зберігались у Московському архіві Міністерства юстиції з метою збереження їх від загибелі на місцях» 11. Заходи з розподілу архівних матеріалів розробила комісія при ЦВК СРСР. Отже тут українські фахівці діяли в межах правил, встановлених російськими колегами.

І все-таки отримані матеріали були важливі для України не тільки з огляду на їх залучення до ЄДАФ УСРР. Оскільки фактичного опису українських матеріалів не існувало з’явилася можливість з’ясувати, що збереглося, що було втрачено, а що залишалося в Росії. Науковий опис отриманих документів вітчизняні архівісти розпочали в жовтні 1926 р.

Утім сховища Центрархіву РСФРР продовжували зберігати значну частину українських архівних фондів. Так, з «Малоросійських справ» колишнього архіву Міністерства закордонних справ там залишалися матеріали 1722–1723 рр. Генеральної військової канцелярії, Генерального суду, листування генераль- ної старшини, офіційні листи Вельямінова до П. Полуботка; у фондах Малоросійської експедиції й прав сенату зберігалося 5 книг Канцелярії міністерського правління та книги Малоросійської колегії; у Військово-історичному архіві Москви залишалися матеріали штабів округу військових поселень 12.

Поки  принципи  передачі  архівних  матеріалів УСРР офіційно не затвердила комісія при  ЦВК СРСР, обговорювати подальшу долю українських фондів  у  всесоюзних  установах  було  марною справою. На початок 1927 р. не погодженими залишалися питання про наукові колекції установ всесоюзного значення. Що характерно, існувало кілька редакцій Основних положень розподілу архівних матеріалів. Інколи вони досить істотно відрізнялись одна від одної. Так, ВЦВК та Центрархів  РСФРР  пропонували  зробити  застереження:

«Винятком із загального правила стосовно наукових зібрань наукових установ СРСР мають бути виділені та передані за належністю Центрархівам союзних республік: архівні матеріали, взяті науковими установами свого часу на тимчасове користування; архіви палаців, монастирів, церков, а також  націоналізованих маєтків, акціонерних товариств, фабрик, заводів, підприємств та банків. У першу чергу передаються архіви родини Романових; архіви активних діячів контрреволюції, осіб, що емігрували за межі СРСР за час із 1917 р.; всі прийняті науковими установами СРСР матеріали діловодства установ періоду Тимчасового Уряду і радянських установ, військових частин періоду імперіалістичної та громадянської воєн» 13.

Українським експертам цей пункт бачився в іншій редакції: «Зібрання наукових установ СРСР, систематизовані, описані та ті, що увійшли у науковий обіг, залишаються незруйнованими у своєму  об’ємі, однак, наукові зібрання, що повністю відносяться за своїм змістом до даної республіки, передаються незруйнованими останній» 14.

Невизначеність третього, найголовнішого, пункту Основних положень про розподіл архівних матеріалів  між союзними  республіками  негативно впливав на долю українських фондів, котрі перебували в наукових установах всесоюзного значення. Українські експерти оптимістично дивилися на вирішення проблеми, сподіваючись, що «ЦВК СРСР, здійснюючи принципи національної політики, висловиться за передачу УСРР і цих матеріалів» 15. Їхні сподівання мали справдитися з огляду на позицію окремих представників Центрархіву РСФРР.

На першому Всеукраїнському з’їзді архівних робітників 1927 р. в Харкові виступив представник Центрархіву РСФРР В. Максаков. Він наголосив на важливості справи передачі архівних матеріалів, проте зауважив: «Центрархів іде по можливості назустріч вимогам України і немає сумніву, що матеріали, вивезені за межі УСРР, належить безумовно повернути; матеріали українського походження, що зберігаються в установах всесоюзного значення, також належить повернути. Центрархів згоден передати і частину фондів центральних російських установ, якщо вони стосуються виключно  України, після відповідного, звичайно, обстеження кожного такого питання окремо; це – виняток із загального принципу неподільності фондів, встановлений Комісією у справі передачі архівних матеріалів при ЦВК СРСР. Виходячи з цього, Центрархів з власної ініціативи намітив декілька таких фондів для передачі УСРР» 16.

Отже підстави для позитивного вирішення питання про архівні фонди установ всесоюзного значення існували, і українські архівісти покладались на здоровий глузд російських колег.

Ситуація навколо проекту документа про розподіл архівних матеріалів між союзними республіками жодним чином не впливала на процес виявлення і концентрації українських архівних фондів та  матеріалів за межами УСРР. Відомості про українські матеріали надходили від Центрархіву РСФРР, інколи Наркомати УСРР повідомляли про виявлені ними українські архіви в аналогічних відомствах  інших республік. Так, Народний комісаріат юстиції України вказував, що його співробітники в архівосховищах Москви виявили низку українських архівних фондів, зокрема, справи: Румчердора за 1917–1918 рр.; Донецької республіки; губернських та повітових українських раддеп; південної армії; матеріали про Українську революцію в приватних архівах Є. Бош та Ерде 17. Наркомпрос України  звернувся  до  Головнауки  та  Центрархіву РСФРР із заявою про передачу документів, виставлених в експозиції «Ломоносов та Єлизаветинський час» в 1921 р. Йшлося про документи з архіву  Міністерства закордонних справ, Головного штабу, матеріали, вивезені у 1826 р. з будинку Муравйових-Апостолів. У жовтні 1928 р. Центральний архів РСФРР відповів, що всі питання стосовно передачі архівних матеріалів союзним республікам вирішує комісія при ЦВК СРСР 18.

Листом від 31 січня 1927 р. Центрархів РСФРР інформував Укрцентрархів про виявлення архівних  матеріалів, котрі  підлягають  поверненню  в Україну. У доданому списку значились: архівні матеріали   про  діяльність державних  установ  за 1917–1918  рр.;  30  фондів  місцевих  виконкомів, рад; фонд Одеської ради робітничих, солдатських і селянських  депутатів  1917–1918  рр.;  частина фондів центральних установ УНР за 1918 р.; справи: Волинського ревкому та його відділів; Народного комісаріату внутрішніх справ України за 1918 р.; Житомирського окружного суду; НКЮ УСРР; партійної організації ЦК КП(б)У 19.

Частина виявлених історико-революційних матеріалів надійшла до Укрцентрархіву ще на початку 1927 р. 20   Їх доправленням в Україну займався спеціально відряджений представник ЦАУ УСРР С. Ключарев 21.

У квітні Центральний архів РСФРР направив до Укрцентрархіву відомості про результати роботи з вивчення та місцезнаходження архівних матеріалів, що належать союзним республікам. Переважна більшість віднайдених українських фондів, евакуйованих під час війни, виявилася в сибірському архівному бюро – 218 справ; тамбовському – 438; саратовському – 18; ульяновському – 11 справ 22.

Наприкінці 1926 р. Укрцентрархів звернув увагу на можливість перебування українських архівних фондів у Кримському центральному архівному управлінні. У зверненні ЦАУ УСРР вказувалося на те,  що архівні матеріали з Харкова, Запоріжжя, Мелітополя та інших міст свого часу були вивезені  білогвардійцями до Сімферополя. Оскільки на той  час  Кримцентрархів підпорядковувся Центрархіву Російської Республіки, Центральне архівне управління УСРР звернулося саме туди.

Навесні  1927  р.  у  своїй  відповіді  Центрархів РСФРР  повідомляв, що  Кримцентрархів виявив 91 в’язку, 20 справ та 925 архівних одиниць, що належать УСРР. До списку входили частини фондів, документи, метричні книги з різних регіонів України переважно за XIX ст. та період 1917–1919 рр. Отримана інформація мала попередньо-орієнтовний характер. У червні 1927 р. Кримцентрархів надіслав до Укрцентрархіву новий реєстр матеріалів. До нього входили вже 165 зв’язок, 22 справи, 968 архівних одиниць та 287 книжок.

Протягом 1927–1928 рр. згадані матеріали передавалися Україні без жодних заперечень як зі сторони Кримцентрархіву, так і Центрархіву РСФРР. Згодом Чорноморське архівне бюро навіть додатково відправило матеріали армії УНР за 1918 р. та Народного комісара з трудових справ України 23.

Наприкінці 1927  р.  представники Центрархіву РСФРР продовжили незавершену в 1925 р. справу з прийому військових матеріалів, що передавались Україною згідно з планом РСЧА до Москви та Ленінграда. Укрцентрархів підготував список виявлених військових фондів у Київському центральному історичному архіві, створив спеціальну комісію з питань передачі військових архівних матеріалів Центрархіву РСФРР. До неї входили М. Рубач, Я. Жданович, В. Барвінський, представники Українського військового округу та Істпарту ЦК КП(б) України. Архівісти Росії разом з українськими експертами розібрали фонди і виділили частину тих, що належали  Російській  Республіці.  Щоправда, завідувач Укрцентрархіву М. Рубач відмовив у видачі великої кількості військових архівів РСФРР, посилаючись на встановлені норми відбору військових фондів на передачу до Центрального військово-історичного  архіву та  Центрального архіву Червоної армії. Однак, це непорозуміння вдалося владнати. Вже влітку 1928 р. архіви було направлено  до РСФРР. З метою уникнення ускладнень при виявленні та передачі військових архівів у подальшому ЦАУ УСРР просило надати йому всі необхідні документи про концентрацію військових архівів на місцях, а також у Росії по лінії Наркомвійськмора й Центрархіву РСФРР 24.

Загалом на середину 1928 р. українська сторона майже повністю виконала свої зобов’язання з виокремлення та передачі військових фондів РСФРР і повернула переважну більшість матеріалів, евакуйованих з її території під час Першої світової та громадянської воєн. Як зазначав представник Центрархіву РСФРР: «Центрархів щороку включає до плану своїх робіт виявлення архівних матеріалів, що  підлягають передаванню союзним республікам.  Передано  багато  архівного  матеріалу  до ЗСФРР,  БСРР та особливо УСРР. Минулого року передано Україні кілька тисяч пудів» 25. І дійсно, Україна  отримала фонди дореформених установ XIX ст., окремі фонди Козацької доби.

Втім, перед Росією і Україною постало питання фондів, що становили загальносоюзні наукові зібрання. Комісія при ЦВК СРСР визначилась по всіх пунктах розподілу архівних матеріалів, окрім наукових колекцій всесоюзного значення. Для України це було принципове питання, адже найважливіші українські архівні фонди перебували саме в таких установах. Російська сторона не поступалась, оскільки не бажала руйнування колекцій та фондів установ всесоюзного значення. Вирішення питання зрушилося з місця у квітні 1929 р., коли ЦВК СРСР і РНК СРСР створили Центральне архівне управління СРСР. Їхня спільна постанова автоматично припиняла роботу Комісії при ЦВК СРСР з розподілу архівних  матеріалів, адже всі питання пов’язані із фондами всесоюзного значення входили до його компетенції.

До складу колегії новоствореного органу увійшли: В. Максаков – Центрархів РСФРР, М. Рубач– Укрцентрархів, Ф. Ротштейн – НКЗС, А. Капшай– НКВіськмор, А. Дьяконов – НКПО, С. Гольдберг– НКФ СРСР, Я. Генкін – ОГПУ.

Ідея створення Центрального архівного управління СРСР обговорювалася в архівних колах сотрархівів республік. Укрцентрархів поставився до цього проекту негативно. Україна вважала, «що немає  потреби в утворенні всесоюзної центральної архівної установи, що підлеглість Укрцентрархіву Центрархіву СССР неприпустима, а для координації архівної роботи на просторі всього Союзу можливо  скликати періодичні з’їзди представників Центрархівів усіх республік» 26.

Незважаючи  на  несприйняття  ідеї  створення ЦАУ СРСР, у березні 1925 р. проводиться перше та друге засідання представників союзних республік.  На  засіданнях  присутні:  В.  Адоратський, В. Максаков – Центрархів РСФРР; Д. Багалій, С. Тетін – Укрцентрархів; М. Мелешко – Центрархів БСРР;  З. Нечай – Центрархів Туркменськоі СРР, Ш. Чхетіа – Центрархів Грузинської СРР, а також представник  Узбекистанської СРР.  Необхідність зібрань  пояснювалась тим,  що  функціонує ціла низка наукових установ всесоюзного значення, архівні матеріали котрих не належать жодній з республік. Тому варто обговорити питання появи єдиного загальносоюзного архівного органу, котрий відатиме архівами загальносоюзного значення.

Після дискусій було вироблено три можливі варіанти функціонування ЦАУ СРСР. Представники РСФРР запропонували створити загальносоюзний архівний орган двох видів. Одна структура має безпосередньо завідувати архівними матеріалами загальносоюзного значення, інша керуватиме архівами  через посередництво Центрархівів республік. Свій варіант відстоювала і українська сторона. Беручи до уваги рішення спеціальної комісії НКО та ЦАУ УСРР, вона окреслювала роботу майбутнього загальносоюзного органу лише періодичними засіданнями на зразкок з’їздів Наркоматів просвіти республік СРСР. Україну підтримали представники Білорусії, Грузії та Узбекистану 27.

ЦАУ СРСР при ЦВК СРСР створювалося з метою об’єднати діяльність ЦАУ союзних республік і завідування архівними фондами загальносоюзного значення. Постановою визначалися архівні фонди загальносоюзного значення. До них були віднесені фонди з’їздів рад, ЦВК та РНК СРСР, народних комісаріатів СРСР інших загальносоюзних установ і організацій, архівні матеріали стосовно Лютневої революції 1917 р., всі матеріали про встановлення  радянської влади на території СРСР, а також матеріали з історії Робітничо-Селянської Червоної Армії  та  громадянської  війни,  архіви  центральних урядових установ, що діяли до 1917 р., громадських організацій, що поширювали свою діяльність на всю територію держави, інші архівні фонди, котрі  будуть визнані постановами ЦВК СРСР як такі, що мають загальносоюзне значення» 28.

Отже, з появою ЦАУ СРСР всі фонди країни були поділені на дві групи. До першої відносилися матеріали, що входили до складу державного архівного  фонду  союзних  республік  та  належали республіканським архівним установам. Друга група фондів визначалась як фонди загальносоюзного значення. Вони теж перебували у складі архівного фонду республіки, але керівництво ними республіканські установи здійснювали під загальним наглядом ЦАУ СРСР.

Завдання ЦАУ СРСР окреслювались головним чином архівними фондами загальносоюзного значення. Управління розробляло проекти постанов стосовно цих зібрань, діяльністі архівних управлінь  союзних республік, пов’язаної із завідуванням фондами загальносоюзного значення, проведення обліку, видання директив з архівної справи в СРСР та налагодження архівної роботи в центральних установах.

Із визначенням архівних фондів загальносоюзного значення, створенням ЦАУ СРСР при ЦВК СРСР, організацією республіканських Центрархівів у 1929 р. система архівного управління Радянського Союзу була сформована. Однак, для України поява ЦАУ СРСР означала ігнорування її бачення архівного будівництва СРСР та республік. Зі створенням всесоюзного архівного органу наша республіка могла розраховувати на повернення їй розірваних українських фондів, частина яких перебувала в РСФРР, водночас українська сторона втрачала можливість отримати ті фонди, на котрі вона претендувала ще з 1924 р.

Робота ЦАУ СРСР набирала обертів, Центрархіви РСФРР та УСРР продовжували активно співпрацювати з питань виявлення архівних матеріалів,  що  належали  союзним  республікам. Так,  у липні  1929 р. Центральний військово-історичний архів виділив зі своїх фондів матеріали українських військових поселень за 1770–1866 рр. у кількості 1200 зв’язок 29. Центрархів РСФРР виявив в архіві  зовнішньої  політики  матеріали Одеського губернського жандармського управління за 1891–1892 рр., були також виділені українські фонди із архіву жовтневої революції. До них, зокрема, входили  справи: Лиманського виконкому за 1918р.; Харківської ради робітничих депутатів за 1917–1918  рр.;  ради  робітничих  депутатів  м.  Олександрівська за 1918 р.; нерозібраний  розсип документів різних установ УСРР за 1918 р.; Бюро українського друку.

У  1930  р.  Укрцентрархів  розпочинає  активно співпрацювати також із ЦАУ СРСР. У зверненні до головної архівної установи Радянського Союзу зазначалося, що в 1873 р. до Петербурга з України було вивезено частину архівних матеріалів українських порохових заводів XVIII–XIX ст. Отже, фонди виявилися розірваними, а вони потребують об’єднання. ЦАУ СРСР погодилось повернути згадані архівні матеріали, попередньо погодивши своє рішення з відповідними архівними установами Росії. Надходили відомості з інших регіонів Радянського Союзу. Так, Північно-Кавказьке крайове архівне бюро інформувало, що серед його фондів є українські, які  можна  отримати.  А  йшлося  про контроль  Бердянського порту  за  1913–1916  рр.; інспектуру народних училищ Єкатеринославської губернії за 1897–1910 рр.; архів Лещинських Чернігівської губернії; архів графа М. Толстого Херсонської губернії; Єкатеринославська палата держмайна за 1859–1888 рр.; сімейний архів Лільє Київської губернії 30.

Укрцентрархів вів також власні пошуки, розсилаючи запити до архівних установ Росії про матеріали з України. Наприклад, з колишнього ленінградського архіву вимагалась частина фонду штабу головного начальника південних військових поселень за 1825–1849 рр., зі сховища Центрархіву РСФРР – Актова книга Лохвицького уряду 1653 р., з державного університету в Ростові-на-Дону – архіви  «Карпатсько-руського клубу», «Карпатсько-руського товариства», «Карпатсько-руського з’їзду», матеріали Київської контори держбанку та галицьких москвофілів.

На той час залишалось відкритим питання повернення в УСРР архівних фондів із наукових установ РСФРР загальносоюзного значення. Хоча, у вересні 1931 р. Академія наук СРСР запропонувала Центральному архіву давніх актів у Києві прийняти «Рум’янцевський опис Малоросії». І вже в жовтні  Україна отримала 134 томи. Повернення  цього фонду змобілізувало українських архівістів на  переговори  про  решту  українських архівних матеріалів в архівосховищах та бібліотеках всесоюзного значення.

Згодом ВУЦВК надіслав запит до ЦАУ СРСР. У листі, зокрема, вказувалось, що в бібліотеках Академії наук СРСР й досі зберігаються фонди, які належать Україні. Справа в тому, що частина цих матеріалів перебуває на території УСРР, а частина – в РСФРР. Тобто, має місце розірваність фондів, а це, як відомо, суперечить принципам архівного будівництва СРСР.

Україна, зокрема, просила повернути документи (51 од. зб.) зі збірника Скальковського, що становили частину фонду «Коша Січі Запорозької», а також акти Київської казенної палати та акти Чернігівського  губернського правління 31.  ЦАУ СРСР підтримало звернення ВУЦВК і запропонувало Академії наук СРСР передати вказані матеріали. Укрцентрархів також звернувся до Президії  АН  СРСР  і  Публічної  бібліотеки СРСР  ім. В. І. Леніна з проханням виділити з їхніх фондів архів  малоросійських актів Маркевича, що входили до складу бібліотеки І. Лукашевича. Аргументація була такою: частина українських фондів передана Україні в 1926-му та 1931 р., а вказаний фонд стосується виключно установ Гетьманщини XVII–XVIII ст.

Окрім звернень до всесоюзних установ Укрцентрархів повторно порушив питання про частини українських фондів московського Центрального історичного архіву РСФРР. У листі вказувались книги Канцелярії міністерського правління малоросійських справ, Малоросійської колегії, канцелярій малоросійських зборів, та генеральної артилерії.

Надії на отримання згаданих матеріалів були мізерними, проте з огляду на прецедент з «Рум’янцевським описом Малоросії» ця справа мала перспективи, адже ініціатива передачі цього опису належала РСФРР. Україні залишалося лише сподіватися.

У 1931 р. поновлюються взаємовідосини Укрцентрархіву і ЦАУ КрАСРР. Кримцентрархів був чи не  єдиною архівною структурою, що  визнавала право України на архівні матеріали без жодних суперечок про їх приналежність. Тому саме від нього надійшла інформація про виявлені матеріали, «що своїм змістом або ж цілком, або ж у більш-менш значній мірі торкалися території теперішньої  УСРР, й котрі з різних причин опинились у Криму  й  тимчасово,  до  передачі  Українському Центральному архівному управлінню, зберігаються в архівосховищах ЦАУ КрАСРР 32.

Крім того, в ЦАУ КрАСРР перебувало ще 7 невеликих фондів українських пореволюційних господарчих установ та організацій, що не мали велико- го історичного значення, а також фонд «Таврійської губернської креслярської», де зберігалися цінні матеріали про Мелітопольську, Дніпровську, Бердянську та Катеринославську місцевості 33.

В 1932 р. Археографічна комісія Всеукраїнської Академії наук, склавши план своєї роботи, подала заявку до Укрцентрархіву на низку історичних матеріалів    з    різних    галузей    життя    України XVIII–XIX ст. 34 Крім того ВУАН разом з Укрцентрархівом направили листи до ЦАУ СРСР, Центрархіву РСФРР про розшук і передачу Україні архівних матеріалів про життя та діяльність Т. Шевченка 35. Для  архівістів план роботи Археографічної комісії ВУАН  був  цікавий тим, що  давав змогу встановити  факт існування українських матеріалів, про котрі в Укрцентрархіві ще не знали. Виявлення їх не тільки збагачувало джерельну базу вітчизняної історичної науки, а й давало шанс для повернення в Україну нових архівних цінностей.

Важливу роль у виявленні історичних матеріалів, що належали Україні, відіграла спеціальна група, створена при Центральному архівному управлінні РСФРР. Саме вона зініціювала запити щодо українських матеріалів до Ленінградського центрального історичного архіву, архівів революції та зовнішньої політики, Червоної армії, жовтневої революції, народного господарства, Державного архіву феодально-кріпосницької епохи. Було віднайдено неймовірно великий масив матеріалів стосовно Української  Центральної  Ради,  військового будівництва 1917–1918  рр.  в  Україні,  а  також  листування М. Порша, С. Петлюри, М. Грушевського та ін.

Наприкінці 1932 р. між УСРР та РСФРР знову виникла суперечка навколо деяких фондів всесоюзного значення та їх місця зберігання. Центральне архівне управління СРСР, намагаючись зняти непорозуміння, організувало спеціальне зібрання. Його учасники (члени колегії ЦАУ СРСР) мали дійти згоди щодо архівних матеріалів громадянської війни, Центрального чорноморського архіву в  м.  Миколаєві,  Архіву  Червоної  армії.  З  21  по 26 січня 1933 р. відбулося три засідання за участю членів колегії ЦАУ СРСР: В. Максакова, І.Меницького, Ф. Анулова, Сліпцової та експертів Укрцентрархіву Семко і Герасименко.

Для УСРР питання приналежності фондів миколаївського архіву було цілком зрозумілим з огляду на важливість матеріалів для вивчення історії України. Представники ЦАУ СРСР дотримувалися іншої  думки: «Ленінградський центральний історичний архів є місцем зберігання всіх архівних матеріалів  армії та флоту, тому повне право на фонди архіву належить ЦАУ СРСР.» В результаті члени колегії  вирішили, що «передача військово-морських архівних матеріалів до ЦАУ УСРР є недоцільною». Рішенням дозволялося Україні отримувати матеріали лише для тимчасового користування. Фонди оперативного значення залишались у миколаївському архіві.

Не менш серйозним стало обговорення питання передачі УСРР архівних матеріалів із фондів Архіву Червоної армії (АЧА). Дискусії точилися навколо матеріалів партизанських, червоноармійських та  контрреволюційних національних формувань, що діяли на території України. Українська сторона вважала, що «вказані архівні фонди мають зберіга- тися в ЦАУ союзних республік на території котрої вони відклались». Представники Росії обстоювали думку, що ці фонди «відображають боротьбу робітників та селян за радянську владу на території СРСР і мають загальносоюзне значення». Отже, вказані  архівні  фонди мали зберігатися в Архіві Червоної  армії.  Остаточне  рішення  було  таким:

«матеріали АЧА визнаються як загальносоюзні та поступово сконцентровуються в АЧА, а їх місце зберігання підлягає обговоренню» 36. З приводу останнього представники Укрцентрархіву пропонували: «Всі матеріали, що відклались на Україні, де б вони не перебували на даний момент, з метою зручності їхнього використання мають зберігатися в ЦАУ УСРР».

Тим часом поки на українську пропозицію колегія ЦАУ СРСР виробляло своє рішення, учасники засідання перейшли до обговорення самого списку фондів АЧА, на які розраховувала Україна. До списку увійшли фонди Народного комісаріату військової торгівлі за 1918–1922 рр., військового відділу Тимчасового уряду, штабу Збройних Сил України, партизанських загонів, Галицької армії, архівні матеріали батька Махна.

Стосовно всіх фондів було дано доручення експертам ознайомитися з повним їхнім змістом і вирішити питання їхньої приналежності. Окреме рішення прийняли стосовно фонду батька Махна. Цей  архівний матеріал мав статус надзвичайної важливості, тому він жодним чином не розпорошувався і не повертався за місцем свого первісного формування, хоча належав УСРР. Україна отримала опис фонду, дозвіл на тимчасове використання матеріалів у наукових цілях та повну його відкритість для дослідників.

На третьому засіданні було висловлено думку, яку підтримали російські представники, про принципи розподілу фондів зі списку АЧА. Її озвучив В.  Максаков:  «Вважаємо  можливим  передачу  в постійне   чи тимчасове  користування  окремих справ, колекцій документів та цілих фондів з архівосховищ РСФРР, незалежно від ознак цих матері- алів, що  входять до складу фондів всесоюзного значення». Пропозиція такого авторитетного члена комісії не викликала заперечень ні з російської, ні з української сторони. Адже все мотивувалося «інтересами правильного та швидкого використання архівних матеріалів.., оскільки в матеріалах АЧА зацікавлені дослідники всіх союзних республік» 37.

Прийняте рішення було правильним з огляду на те, що суперечки про приналежність тих чи інших фондів союзним республікам не сприятиме формуванню здорової атмосфери навколо архівного будівництва Радянського Союзу. Тому й вирішили, що ЦАУ УСРР отримуватиме матеріали фондів партизанських загонів, червоної гвардії, контрреволюцій- них національних формувань залежно від змісту справ певного фонду в кожному окремому випадку. Ознайомлення з фондами, що цікавлять Україну, може відбутися в будь-який момент за участю представників Укрцентрархіву. Крім того, комісія постановила  передати УСРР частину фондів Галицької армії та матеріали київської й харківської шкіл червоних старшин, що зберігаються в АЧА.

На цих засіданнях представники ЦАУ УСРР також порушили питання про передачу Україні фонду Єврейського громадського комітету допомоги потерпілим від погромів та інтервенції, частини архівних матеріалів Центрального архіву жовтневої революції і Міністерства закордонних справ та фонду «шкіл червоних старшин».

Робота Укрцентрархіву з передачі архівних матеріалів була досить результативною. Адже Україні повертали частину фондів, що визначались як загальносоюзні. В середині 1933 р. надходять мате- ріали з архівосховищ РСФРР, ЦАУ СРСР та НКЗС РСФРР.  Республіка  отримує  документи  фондів Секретаріату іноземних справ Української Центральної Ради й  Української Держави, матеріали стосовно біженців, військовополонених та іноземних громадян.

Переважна  більшість  матеріалів  Секретаріату іноземних справ Української Центральної Ради пе- ребувала в Україні, їх Центрархів РСФРР повернув ще в 1925 р., інші матеріали надійшли в 1932 р. Ця передача була плановою і необхідною з огляду на цілісність фонду. Для російської сторони цей матеріал не мав великого архівного значення. Саме в цей період Україні передавалися документи Єврейського громадського комітету допомоги потерпілим від погромів та інтервенції за 1916–1922 рр., і   діловодні    фонди   Харківської   губернії  за 1919–1921 рр. 38

Наприкінці 1932 р. колегія ЦАУ СРСР приступила до врегулювання з Укрцентрархівом питання стосовно матеріалів про Т. Шевченка, що перебували в архівосховищах РСФРР. Цілком доречним у цей період було звернення республіканського літературознавчого Інституту ім. Т. Шевченка до ЦАУ РСФРР з проханням передати харківському Всеукраїнському літературному музею та Картинній галереї ім. Т.  Шевченка всі матеріали, пов’язані з ім’ям Кобзаря 39.

На одному із засідань колегії ЦАУ СРСР було прийнято рішення про передачу УСРР для тимчасового користування архівних матеріалів, потріб- них для видання збірника творів Т. Шевченка. Для фотокопіювання республіка отримала шість справ про життя і творчість митця.

В серпні 1933 р. ЦАУ СРСР, проаналізувавши список справ про життя та творчість Т.Шевченка, вирішило передати УСРР ці матеріали на постійне зберігання за умови, що вилучення їх не завдасть шкоди існуючим фондам Центрархіву РСФРР. Через кілька місяців Укрцентрархів отримав переважну більшість оригіналів згаданих архівних матеріалів з Москви та Ленінграда. Окремим рішенням ЦАУ СРСР задовольнило прохання Всеукраїнського літературного музею та Картинної галереї ім. Т.  Шевченка, надіславши їм 31 справу на постійне зберігання. Справи № 28 та № 29 передавалися для  тимчасового користування, через відсутність дублетних матеріалів у Леніградському центральному історичному архіві 40.

На початок 1934 р. Центрархів РСФРР передав Укрцентрархіву всі матеріали, визначені для повернення в Україну. Це були останні надходження до ЦАУ УСРР. З цього моменту поступово згасає активність з виявлення українських фондів у Росії.

1936 р. в Києві проходила нарада керівників та наукових працівників архівних установ СРСР. На ній не прозвучало жодного слова про повернення українських архівних цінностей з регіонів Радянського Союзу. Ні українські, ні російські архівні матеріали не засвідчують зусиль центрархівів республік щодо продовження зазначеного процесу. Це може пояснюватися тим, що Україна вже отримала велику кількість архівних матеріалів з Росії. Адже було повернуто переважну більшість матеріалів, евакуйованих  під час Першої світової та громадянської  воєн.  Українській  республіці  передали архівні фонди дореформених установ, що існували на її території, а також фонди з КримАСРР. Стосовно  інших,  неповернутих архівних матеріалів окреслилась чітка  позиція  Центрархіву  РСФРР, котра відкидала будь-які намагання вести переговори про їх передачу.

Однак, визначальним чинником такої тенденції було те, що більшість українських фахівців, котрі безпосередньо займалися поверненням українських архівних цінностей, вже зазнали репресій або перебували під  слідством. Йдеться, насамперед, про послідовників Д. Багалія – В.Барвінського, О. Водолажченка, М. Горбаня, В.Дубровського, М. Рубача, тих, хто стояв біля витоків створення Укрцентрархіву, визначення напрямів його роботи. Тоталітарний режим у середині 1930-х рр. почав гальмувати процес повернення не лише архівних матеріалів,  а  й  інших  культурних  цінностей  з РСФРР. Саме в цей час припиняється повернення українських предметів старовини та мистецтва у зв’язку з ліквідацією Паритетної комісії з обміну музейними цінностями між УСРР та РСФРР.

Разом з тим, варто зазначити, що процес повернення власних архівних цінностей був одним із важливих векторів розвитку національної культури в рамках Радянського Союзу. Він органічно доповнював роботу українських наукових кіл з повернення та реституції культурних цінностей з Росії, ініційованих Всеукраїнською Академією Наук та Народним комісаріатом освіти УСРР.

 

1 Центральний Державний Архів вищих органів влади України (ЦДАВО України). – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 184.– Арк. 93–97.

2 Там само. – Арк. 62–62 зв.

3 ЦДАВО України. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 3818. – Арк. 39.

4 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 186. –Арк. 37–40.

5 Іванов Є. Українські фонди, перевезені з Москви //Архівна справа. – 1927. – Кн. 4. – С. 44.

6 ЦДАВО України. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 3818. –Арк. 43.

7 Мітюков О. Радянське архівне будівництво на Україні. – К., 1975. – С. 76–77.

8 Іванов Є. Українські фонди, перевезені з Москви. –С. 46–47.

9 Там само. – С. 47.

10 Там само. – С. 44–45.

11 Максаков В. История и организация архивного дела в СССР (1917–1945) – М., 1969. – С. 168.

12 Барвінський В. Огляд архівних матеріалів з історії Західно-руського та українського права, що переховуються у «Древнехранилище» Московського Центрального Архіву // Архівна справа. – 1927. – Кн. 2–3. – С. 116–118.

13 Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). –Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 1289. – Арк. 6.

14 Там само. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 1289. –Арк. 7.

15 Барвінський В. 1-й Всеукраїнський з’їзд архівних робітників у Харкові // Архівна справа. – 1927. – Кн. 2–3. – С. 34.

16 Там само. – С. 13–41.

17 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 186. –Арк. 60; 84.

18 ДАРФ. – Ф. 2306. – Оп. 69. – Спр. 1358. – Арк. 9.

19 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 93.   

20 Мітюков О. Радянське архівне будівництво на Україні. – С. 76–77.

21 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 519. – Арк. 5.

22 Там само. – Арк. 29.

23 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 519. –Арк. 106.

24 Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 719. – Арк. 9; 11;33; 49; 52; 181–181зв.; 186.

25 Жданович Я. Друга конференція архівних робітників РСФРР // Архівна справа. – 1927. – Кн. 4. – С. 15–22.

26 Водолажченко  О., Барвінський В. Короткий нарис історії архівної справи на Україні та діяльності Укрцентрархіву за 1924 р. // Архівна справа. – 1925. – Кн. 1. – С. 44–72.

27 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 161. –Арк. 132.

28 Архивное дело в СССР // Архивное дело. – М.,1929. – Вып. 2. – С. 111–115.

29 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 1119. –Арк. 11.

30 ЦДАВО України. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 1119. –Арк. 32–35.

31 ДАРФ. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 2671. – Арк. 1–2.

32 Шабатін І. Матеріали з історії України, що перебувають в архівосховищах КримАСРР // Архівна справа.– 1931. Кн. 1. – С. 12–15.

33 Там само. – С. 14.

34 ДАРФ. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 2560. – Арк. 1–3.

35 ДАРФ. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 2772. – Арк. 1–3.

36 ДАРФ. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 2699. – Арк.15–22 зв.40

37 Там само. – Арк. 27.

38 ДАРФ. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 2969. – Арк. 1–84.

39 ДАРФ. – Ф. Р-5325. – Оп. 9. – Спр. 2771. – Арк. 10.         

40 Там само. – Арк. 22–23.; Арк. 27–28 зв.

Джерело:  Гетьман Денис  Повернення українських архівних історико-культурних цінностей з Росії у 1926–1936 рр.  // Бібліотечний вісник. - 2008. - № 4. - С. 32-41.