Стефан ЛЕР «Як все це, однак, жахливо!». Із щоденника німецького державного архівіста Моммзена у період його перебування в Україні під час Другої світової війни (1943)

20 січня 2016

«ЯК ВСЕ ЦЕ, ОДНАК, ЖАХЛИВО!»1

Із щоденника німецького державного архівіста Моммзена у період його перебування в Україні під час Другої світової війни (1943)

Переклад  з німецької: Н. Кашеварова,  Н. Малолєтова.

Німецька версія див.: Stefan LEHR Wolfgang A.Mommsens Aufzeichnungen aus dem Baltikum, Polen und der Ukraine 1942-1944

 

Вольфганг Артур Моммзен (1907–1986) служив з кінця серпня до жовтня 1943 р. солдатом в Україні, окупованій тоді гітлерівськими військами. У його колекції, яка нині зберігається в Бундесархіві у Кобленці і до цього часу закритій для суспільства, є змістовні щоденники періоду війни, в яких Моммзен як «мовчазний спостерігач»2 – як він сам себе визначав – занотовував свої враження щодо окупаційного режиму у Рейхскомісаріаті «Україна» та Рейхскомісаріаті «Остланд». Його нотатки, зроблені під час перебування в Україні, становлять інтерес із багатьох точок зору: Моммзен занотовує загальні враження і розповідає, частково з критичної точки зору, про режим нацистської окупації з усіма її жахливими та вартими презирства явищами. Крім того, німецький архівіст інформує про евакуацію київських культурних цінностей восени 1943 р., у якій він сам брав участь, і щодо якої ще й досі існує неясність3.

Далі йтиметься коротко про біографію Моммзена, щоб представити українському читачеві видатного прусського та західнонімецького архівіста, який з 1967 по 1972 рр. очолював Центральний архів Федеративної Республіки Німеччини, Бундесархів у Кобленці. Крім цього, вибірково публікуються витяги з щоденних нотаток Моммзена, які він зробив під час своїх поїздок у Броди, Здолбунів, Шепетівку, Бердичів, Фастів, Знам’янку, Кременчук, Полтаву, Бровари та Київ.

Вольфганг Артур Моммзен, який походив з відомої родини істориків (його дідусем був Теодор Моммзен), з 1927 р. до 1933 р. вивчав історію у Гейдельберзі та Берліні4. У 1933 р. він захистив у Германа Онкена працю з питання британського імперіалізму у другій половині XIX ст. Після присудження наукового ступеня Моммзен прийняв рішення на користь архівної служби і у 1933/1934 рр. закінчив прусську архівну школу, засновану кількома роками раніше генеральним директором Альбертом Бракманном (1871–1952), Інститут архівної справи та курси підвищення кваліфікації з наукових історичних дисциплін при Прусському державному таємному архіві у Берлін-Далемі5. Після того, як він двома роками пізніше, у 1936 р., завершив свою службу на посаді архівіста у Бранденбурзько- Прусському приватному архіві династії Гогенцоллернів6, він перейшов у 1938 р. до Прусського центрального архіву в Берлін-Далемі, де вже раніше отримав свою архівну освіту.

Після німецького нападу на Польщу, а також внаслідок розподілу сфер інтересів у Східній та Центральній Європі між Німецьким рейхом та Радянським Союзом влітку-восени 1939 р. балтійські німці, відповідно до «політики щодо народностей» Гітлера, на основі німецько-радянської угоди були переселені «на батьківщину в рейх», у західні області колишньої Польщі, які незадовго до цього були анексовані німецьким рейхом. У зв’язку з цією подією прусський архівіст та керівник Служби публікацій7 Йоганнес Папріц (1898–1992)8 за підтримки Прусського архівного управління та за дорученням «рейхскомісара по зміцненню німецької народності», рейхсфюрера СС Гіммлера ініціював створення у Ризі Німецької архів- ної комісії для порятунку друкованого спадку «фольксдойче». Завдання цієї комісії під керівництвом Папріца, до якої у подальшому належали архівісти Моммзен та Курт Дюльфер (1908–1973)9, полягало як у перевезенні приватного архівного спадку «фольксдойче» (документація німецьких об’єднань та інституцій) з Естонії та Латвії до Німеччини, так і у фотокопіюванні документів у державних архівах [Естонії та Латвії], що були визначені як важливі для «німецької народності» та які обидві балтійські держави не хотіли публікувати. Моммзен керував «Робочою групою Естонії та Архівною комісією Німецько-естонського паритетного Комітету з питань культури»10. При проведенні великої акції з копіювання архівісти спільно з «SS-Ahnenerbe» (підрозділ СС «Спадщина предків») сфотографували численні церковні книги11, що були важливими з точки зору нацистської расової ідеології для так званого «підтвердження арійського  походження».

Тоді у Ризі Моммзен пережив послідовне примусове включення країни до складу Радянського Союзу, що посилило вже наявну у нього антирадянську позицію. Моммзен регулярно відправляв до Берліна донесення про «більшовизацію» балтійських країн з метою використання їх у антирадянській пропаганді. Після того, як Моммзен у травні 1941 р. спочатку залишив Прибалтику, він, кількома місяцями пізніше, після нападу Німеччини на Радянський Союз, у жовтні 1941 р. здійснив своє відрядження до Риги, де у Рейхскомісаріаті «Остланд» при німецькій цивільній адміністрації було створено Німецьке архівне управління. Архівісти Моммзен та Дюльфер перебрали на себе захист та контроль за архівною справою у Прибалтиці, яку вони організовували відповідно до «німецьких інтересів»12.

Уже під час свого перебування у Ризі Моммзен, який належав до НСДАП з 1937 р., записував свої змістовні міркування щодо помилок нацистської політики в окупованій країні. Так, він критикував погане поводження з місцевим населенням у Ризі, корупцію, широко поширену серед німецьких службовців13, та політичне управління, що стало «повністю божевільним»14. У той час, як восени 1941 р. у Прибалтиці їх вітали «з відкритим серцем як визволителів» від радянського панування, Відділ політики Рейхскомісаріату «Остланд» вживав заходів, які лише «викликали обурення місцевого населення». «Неминучим результатом» цієї політики було те, що німці вже у лютому 1942 р. «були у Латвії небажаними гостями». Моммзен вважав, що це «можливо, вже за півроку призведе до перших озброєних зіткнень»15. Нацистська політика по відношенню до євреїв також не залишилася прихованою від німецького співробітника архіву. 29 березня 1942 р. він записав до свого щоденника такі слова: «Вже декілька тижнів розстрілюють євреїв». Він припускав, що «від ризьких євреїв уже майже ніхто не залишився. Замість них тут тепер євреї з рейху, які перед смертю декілька днів повинні згрібати сніг». Після того, як перед розстрілом декілька євреїв втекли та приєдналися до руху опору, «ліквідація» євреїв, що залишилися, здалася йому зрозумілою та необхідною. Вбивство євреїв не було таємницею для німецьких службовців, що працювали на Сході, навпаки, вони навіть були чітко проінформовані щодо цього, про що ясно свідчить наступний запис у щоденнику Моммзена: «Як розповідав тут рейхскомісар Льозе, справа почалася з того, що фюрер сказав: “Я не хочу більше бачити цих людей”. Спочатку це була цілком таємна справа рейху, тепер про це говорять всі. Перш за все слід визначити вид смерті, при цьому обговорюється три варіанти, відправлення вглиб Росії, причому мета не досягається, смерть від голоду в гетто та через розстріли або смерть від отруйного газу. На даний момент вибір схиляється до двох останніх видів, які також є цілком гуманними. […] Щодо розстрілів, на жаль, нескінченно чути лише про жорстокості, що чиняться СС. […] Жахливо, як мені розповідав один есесовець, що він цілими днями під час розстрілів у Польщі постійно бачить кров та змушений заливати це алкоголем. При цьому він батько родини. Чи зможе він коли-небудь пережити ці події?»16

Моммзен був співробітником Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга (ОШР), зондерштабу «Архіви», що діяв у зоні операцій групи армій «Північ» та «Центр».  ОШР вів ідеологічну боротьбу проти ймовірних та дійсних ворогів націонал-соціалізму, таких, як масони, євреї та комуністи. Задля забезпечення своєї діяльності він конфісковував бібліотеки, архіви та інші колекції, щоб використовувати їх, наприклад, в Інституті вивчення єврейського питання. Награбовані зібрання мали складати основу «Вищої школи» Розенберга. Недарма історики описують ОШР та його діяльність як «найбільш активну організацію з пограбування витворів мистецтва, яку коли-небудь бачив світ» та «найбільше систематичне пограбування витворів культури та мистецтва в історії»17. Моммзен здійснив для Оперативного штабу численні переміщення архівів. Останнє завдання перед призовом до вермахту для ОШР у Прибалтиці привело його до Смоленська та Вітебська, звідки він перевіз архівні зібрання до Вільно18. До цього він вже доставив архівні документи з Новгорода.

Наприкінці квітня 1943 р. він був призваний до вермахту. Надруковані у вигляді витягів записи Моммзена щодо його перебування на Україні та його враження починаються з Бродів:

 

31 серпня 1943 р., м. Броди

«Учора ввечері ми залишилися стояти у Бродах. Перед нами партизани підірвали колії; їхню діяльність, яку ми іноді спостерігаємо перед подоланням старого російського кордону майже так, як навесні цього року в найгірших областях Білорусії, де є найбільш складна ситуація. Партизанська небезпека поширилася так широко також в Україні внаслідок численних німецьких помилок. […] Від Бродів сьогодні почав переїзд до Здолбунова, з останнього колись польського міста, яке було зруйновано у 1939 р. Тепер шлях триває, вочевидь, у напрямку Києва. Учора ввечері у нашому вагоні відбулася огидна сцена пияцтва санітарів, які напилися вина та шнапса, призначеного для хворих. Оберлейтенант був змушений врешті-решт покласти край скандалу. Половина санітарів має судимості, один навіть незважаючи на наявність у нього золотого партійного значка. Боронь, Боже, від того, що мені коли-небудь буде потрібна допомога цих людей. У черепашому темпі, з частими зупинками ми їдемо через середину дуже густого партизанського лісу. Справа та зліва лежать рештки підірваних поїздів19.

 

1 вересня 1943 р.

[…] Ми щойно проїхали Фастів, що на південь від Києва, та рухаємось далі у південно-східному напрямку. Ймовірна мета – Дніпропетровськ, але цього ніхто не може знати. Ландшафт виглядає зовсім інакше. Ліс майже скінчився. Більше не видно слідів діяльності партизан. Місцевість, що стає все більш низинною, вочевидь, помітно родючіша. На місці численних окремих земельних наділів невеликих власників тепер видно величезні зернові поля великих радянських державних гос- подарств. […]

 

4 вересня 1943 р.

2.9 вранці о 6 годині прибуття до Знам’янки. […] Населення частково дуже привітно налаштовано до німців, але також частково і негативно. Небезпка з боку партизан, вочевидь, зростає. Дещо типово військове: з обережності щодо партизан ми протягом подорожі вночі жодного разу не знімали взуття. […]

 

8 вересня 1943 р. м. Знам’янка

[…] Я був змушений 5 вересня лягти у лазарет з високою температурою. […] Умови у лазареті просто жахливі. Здається, російські медсестри значну частину своєї уваги приділяють санітарам. […] Тут в офіцерських колах вже говорять про відступ фронту до Дніпра. Про це, безумовно, свідчить евакуація міста Сталіно, що готується вже досить тривалий час. Це був би перший крок до відмови від українських промислових областей. Чи змусимо ми місцеве російське чоловіче населення йти з нами, чи воно виступить проти нас у штрафних батальйо нах? Шкода, якщо винищення росіян досі не залишається нашою головною метою, невже тоді, можливо, одного дня нам доведеться пережити прихід росіян до рейху? […]

 

14 вересня 1943 р., м. Кременчук

Поїздка [зі Знам’янки до Кременчука] на відкритій платформі вантажного потягу, в яскравому сонячному світлі, була спочатку дуже гарною. […] Я бачив мало слідів діяльності партизан, проте вона останнім часом має дуже пожвавитись, [як я чув з розповідей одного з представників польової жандармерії]. […] Кременчук – це стандартне велике місто, переважно з одноповерховими будинками. Лише більшовики почали будувати багатоповерхові будинки, які дуже порушують вигляд міста. […] На вокзалі видно багато відступаючих [військових] колон, що повертаються, вочевидь, часто навіть цілі підрозділи. Багато локомотивів також переправляються у безпечне місце. Я бачив щонайменше 25 зіпсованих локомотивів на шляху до Знам’янки і звідти далі по дорозі на захід, до того ж багато потягів, які до верху були навантажені зерном. Поміж ними – жалюгідні транспортні засоби росіян, що тікають. Де мають бути розміщені всі ці люди? Ймовірно, існує принцип людяності, що не дозволить принести їх у жертву Радянському Союзу. Майже кожні п’ять хвилин повз нас по двоколійній гілці проходить поїзд. За годину це 6 поїздів в одному напрямку, за день близько 100. […] Радує транспорт з продовольством, що рухається у напрямку Батьківщини. Це діє заспокійливо з огляду на майбутню зиму та весну. […]

 

16 вересня 1943 р., м. Полтава

Я сиджу в залі очікування вокзалу Полтави, у маленькому приміщенні, в якому тісняться сотні солдат, які хочуть виїхати на фронт або на Батьківщину. […] Гебітскомісар Полтави сьогодні або завтра відбуде остаточно. […] У місті також все підготовлено до евакуації. Населення теж частково має залишити місто. Військові служби також готові до евакуації. На жаль, музей та архів мають залишитися тут. Культурні справи були «виконані» гебітскомісаром, «міністром фінансів», як він сам себе називав. Він міг взяти з собою лише найважливішу частину музею20. Решта має залишитися тут, його клопотання щодо цього запізнилося на 14 днів, відсутні також пакувальні матеріали. Дай Боже, щоб при руйнуванні та спалюванні міста музей та архів залишилися принаймні неушкодженими. Будівля музею перебуває у доброму стані, у виразному російському стилі, перед нею – жахливий кубістичний пам’ятник якогось чоловіка з радянських часів. […] Як нам стає відомо, акція по руйнуванню областей, що залишаються, іде повним ходом. Всюди людей беруть з собою чи вони їдуть, вочевидь, у більшості своїй добровільно та охоче. Хоча все палиться та підривається, по можливості багато береться з собою, частково навіть залізничні рейки. Про таку картину свідчать потяги, що рухаються у напрямку Півдня та Заходу. Я говорив з солдатами, які пройшли палаючими селами та завіряли, що росіянам не залишили жодної дошки. Сучасна війна! Але росіяни вже достатньо показали нам, як це робити! Багато худоби також женуть з собою. З поїзду повсюди видно довгі колони або місця відпочинку. Я бачив корів навіть на танках, мабуть призначених для додаткового продовольчого забезпечення окремих [військових] підрозділів. Худоба, що залишається, бігає скрізь у зоні евакуації, перш за все дуже багато домашньої птиці. Всі солдати, що тут проходять, говорять про підсма- жених курок та гусей, які дуже припали їм до смаку. Настрій військ дуже різний. […] Варто уваги, що ціни удвічі вищі, ніж у Знам’янці. Помітно, що ми у великому місті. У магазинах можна купувати за німецькими цінами, але лише за картками. Тому я врешті-решт зовсім нічого не купив, бо 8 марок ідуть за 5, і я не можу розрахуватися навіть за гарні яблука. […] О 15 годині надійшло нове повідомлення командиру, за яким мене посилають до фронтового розподільного пункту. По дорозі я зустрів молодого історика мистецтва, який поскаржився, як багато предметів мистецтва береться з собою, головним чином офіцерами. Серед іншого часто знімають срібло з ікон та відсилають додому. Одного разу його генерал хотів подарувати йому три малюнки одного відомого французького художника, мені незнайомого. Всюди те ж саме – непідкупних офіцерів та службовців ХІХ століття більше не існує. […] Під час поїздки у Кременчук у мене була тривала розмова з однією людиною з таємної польової поліції, простим солдатом. Службовець таємної польової поліції між іншим розповів мені, як вони ранньою зимою у Мінську, у 1941 році, як захід проти партизан на кожному розі вулиці повісили по 3 людини. Вони були раді нарешті після 4 тижнів, протягом яких вони знищили 3 тисячі людей, виїхати звідти. В Україні партизанщина активно прогресує. Час від часу [карателі] знищують цілі села, включаючи дітей, тому що [після знищення усіх дорослих] (про них більше нікому піклуватися). Наказували, коли готувалася якась подібна акція, розстрілювати недостатньо лояльних людей із навколишніх сіл, відповідно до списків, складених «довіреними особами», які були усюди. Одного разу сталося так, що через помилку у списках було розстріляно 2000 чоловік, які вважалися особливо відданими. У мене волосся стало дибом на голові, коли у відповідь на мої заперечення я почув щось філософське, подібне до «Господь своїх розпізнає». У сумнівних випадках завжди слід розстрілювати. Наслідки такої позиції німецького політичного керівництва видно усюди. […] Гебітскомісара вже повністю замінили військові. Лише біржа праці ще має повноваження і керує евакуацією росіян. Вражає те, що евакуюють лише молодих, здатних до роботи людей. Всі старі мають залишитися. Внаслідок цього у транспорті можна побачити майже лише молодих жінок, молодих дівчат та вражаюче багато дітей.

 

 

18 вересня 1943 р. м. Знам’янка

Важка поїздка сюди з Полтави. На жаль, здається, що залізниця, нездатна впоратися зі складним становищем в умовах проведення заходів з евакуації, мабуть, також не в змозі вирішити те, що залізничний переїзд Полтава-Корістовка має лише одну колію, та саме її зараз часто підривають партизани. […] Якщо придивитися ближче, також складається враження, що далеко не всі виїдуть. Там, де це можливо, знищуються ще існуючі поля кукурудзи, що вже має обмежене значення. Цивільні зібрали велику кількість зерна у сховищах, що захищені від вогню, це потрапить до рук більшовиків. […] Факт у тому, що нам не дістанеться багато зерна. […] Щодо евакуації населення, то чути дуже різне, при цьому єдине те, що всі або майже всі їдуть добровільно. […] Поряд зі мною на вокзалі стояв поїзд з біженцями. В одному відкритому вагоні я нарахував 25 дорослих, серед них 2 старих та один чоловік у середньому віці, та 23 дитини, серед них близько 20 у віці до 4 років. Скільки з цих, постійно галасливих та, вочевидь, хворих дітей переживуть багатоденну подорож? На жаль, німецький службовець у формі керівника військової частини не міг […] впоратися із ситуацією. Він галасує та кричить без поважної причини, навіть бив ногами спочатку жінку, за моєї присутності, потім чоловіка. Коли я вказав йому на це, він зробив дурне зауваження, що ніби у цьому випадку так краще. На жаль, я також вимушено спостерігав, як одного, п’яного до втрати свідомості кавказця, який досить добре говорив німецькою, повністю облили водою з помпи, а також ще й знущалися з нього. Офіцери, що стояли поруч, сміялися. На мої зауваження політичного характеру мені відповіли, що це компетенція залізничної поліції.

Дуже сумно з того приводу, що росіяни бачать лише те, що німці б’ють росіянина. Хоча вони також сміялися, ніхто не знає, що вони думали. Між іншим, на залізниці кожна рейка підірвана, і саме у середині […]

 

21 вересня 1943 р., м. Фастів

18-го близько 18 години вечора – від’їзд зі Знам’янки до Бобринської. […] Близько 10 години ми сідаємо на поїзд з боєприпасами, на якому ми їдемо з зупинками, який потім все ж таки з міркувань безпеки проїзду через територію, де діють партизани, залишаємо. Після довгої поїздки я знову приїхав у Знам’янку ввечері близько 10 години 19-го. […] На Полтаву вже нікого не пропускають. Місто мало бути підірване та охоплене полум’ям вчора ввечері. Чи врятовані архів та музей? Чи виконав Оперативний штаб мою тогочасну пропозицію – у подібному випадку звернутися до Верховного командування вермахту? Відповідно до мого досвіду я мав боятися протилежного. […] (Поїздки туди і сюди). Біля 11 години я прибув до Фастова. О 15 годині треба було їхати до Києва. […] Ці записи – це одночасно відображення чуток. Як мене знову запевнили, великі запаси зерна у залишених населених пунктах будуть повністю знищені за допомогою вогнеметів. […]

 

22 вересня 1943 р., м. Макарів

Вчора – поїздка до Києва під зливним дощем. Увечері, на під’їзді до Києва, прибуття у Макарів. […] Щодо Києва, то соромно сказати, що нічого не бачив, навіть Лаври, лише підірвані та спалені торгові вулиці та частини панорами міста. Сумно, що Київ має бути залишений. Цивільна адміністрація та 10 тисяч німецьких «цивільних» вже залишили Київ, [цивільне населення] щойно евакуювалося. Сьогодні мають відійти останні поїзди з людьми. Вочевидь, Дніпро по всій своїй течії має стати лінією оборони, лише на Півдні Крим ще тримається. […] Дай Бог, щоб ми утримали хоча б Естонію. Є ідея про лінію оборони Дніпро-Дюна. Але ми повинні утримати Естонію як з’єднувальну ланку з Фінляндією, інакше вона дістанеться більшовикам. Ми не можемо допустити, щоб російський флот панував у північній частині Бал- тійського моря. Чи зміг директор Вінтер21 вивезти хоча б найважливіші частини Державного архіву? Я не вірю, тому що складнощі були занадто великими; але я також думаю, що директор Вінтер, незважаючи на всю досвідченість, був недостатьно молодий та спритний для виконання поставленого завдання. Вже на нарадах початку 1942 р. він був наче втомлений від Росії та готовий до того, щоб все покинути. Яке щастя, що я хоча б зміг вивезти [зібрання] Новогорода, Смоленська та Вітебська. Київ по можливості буде евакуйований та являє собою таку ж саму картину, як Полтава. Населення всюди готове виїхати та тримається за кожне містечко у потягах. Всі шосе заповнені відступаючими солдатами, від’їзджаючим цивільним населеням, багато корів та коней. […] Між Фастовом та Києвом я бачив 17 поїздів, що стояли один за одним. […] Настрій у [військовій] частині жахливий. Люди більше не вірять, що росіян ще можна стримати. Я можу занотувати майже лише про негативне та про гостру критику. […]

 

24 вересня 1943 р., між Києвом та Броварами

[…] 23-го вранці я їду кур’єрською машиною до Наливайковки, тобто не зовсім туди, а навіть ще до села перед нею, оскільки Наливайківка занадто небезпечна з огляду на партизан. У місцевості має бути 4 тисячі партизан з танками, власним летовищем і т. д. під керівництвом одного генерала, які інколи також нападають на великі населені пункти. […] 312 військова артилерійська частина облаштувала зимові квартири; був зайнятий лазарет щойно залишений росіянами. Постає питання: чи так безумовно необхідно, щоб через це у росіян виникало лише роздратування, навіть якщо вони самі діють ще гірше. […] Як я чув, росіяни перейшли Дніпро на північ від Києва. Якщо це правда, і цей удар не можна відбити, тоді на території Західної України, навіть навколо Києва, може виникнути другий Сталінград. […] З 312 військової артилерійської частини у другій половині дня мене переведуть до військової артилерійської команди 611. Обервахмістр особисто бере мене зараз з собою. […] Враження гірше за ті, що я отримував раніше.

Настрій зовсім погіршився. «Різдво – це мир», все налаштовано на мелодію [пісні] «Все проходить повз ...». Увечері видали чимало алкоголю, було багато напідпитку або дуже п’яних, і тому настрій був розс- лаблений. Під час моєї вечері туди вбігла російська жінка чи дівчина, що плакала. П’яний вахмістр за нею. Я почув коментар від команди, що він виселив її з помешкання і хоче примусити її, щоб вона переночувала в його домі, напевно з наміром зґвалтування. Врешті-решт він виштовхнув її насильно з нашої кімнати додолу по сходах. Що сталося потім, я не знаю. Я не втручався тому, що я був ще новачок і не хотів стати посміховищем. Команда поставилася до його поведінки негативно, але не знала, як правильно діяти. Дуже прикро, що скарги в армії ніколи не дають результатів. […] Зрештою, росіянка була лише вільнонайманою.

Чому тут дивуватися, що вона та інші добровольці, які бачать те ж саме, переходять до партизан? […] Сьогодні вранці мене відсилають на лівий берег Дніпра до частини 611. Я можу проїздом хоча б подивитися на Київ. У місті, що, вочевидь, з розмахом розбудовувалося до 1914 року, багато будівель радянського часу, часто дуже помпезних та потворних. Місто негарне, але його розташування чудове. Дуже красивою будівлею, створеною під впливом барокко, є дзвіниця Лаври. Унизу, в долині димить та горить сховище пального. Я вперше безпосередньо бачу війну. Вночі росіяни обстрілювали передмістя Києва. […] На узбіччях доріг тут і там лежать мертві коні, корови, навіть одна коза. […]

 

30 вересня 1943 р., на північ від Києва

Тим часом визначено, що я залишаюся при артилерійській топографічній обслузі частини 611. […] Мене залучать навіть до охорони пам’яток культури, тому що монастир Лаври стоїть відкритий, документи та архівні матеріали, що там знаходяться, доступні усім. Треба сподіватися, що відбудеться спільний візит до Лаври разом з командиром частини, тому що навіть величезним пошкодженням можна дати раду.

Під Броварами ми залишаємося лише 2 дні. Я довго стояв нагорі біля вікна нашого помешкання, колишньої фабрики, та у темряві ночі задумливо спостерігав за сьома великими пожежами та численними спалахами вогнищ. На всій відстані від Смоленська до Чорного моря горить безмежна російська земля. При цьому пропадають величезні цінності. Існує думка, що, якщо ми програємо війну, росіяни вимагатимуть, щоб німецькі примусові робітники чи німецька армія знову відбудували все. Навколо нас все зруйновано. Кожний дім знесено, підірвано чи підпалено. Постійно чути вибухи з усіх боків. Кожної ночі ми прокидаємося через сильні поштовхи, від яких трясе увесь дім та розбивається віконне скло, яке з деренчанням падає додолу. Наступні поштовхи такої ж сили тривають. Пізніше ми довідуємось, що мова іде про висадження у повітря залізничних колій. Населення відсутнє. За вийнятком старої жінки, яка, ймовірно, навмисно була залишена своєю родиною, я не бачив більше нікого з цивільних людей. Цей район, дійсно, також повністю був евакуйований, але в цілому на місцевість, судячи з усього, це не поширюється. […] Я сплю у кімнаті молодих офіцерів. Проте і тут настрій не дуже радує. Ввечері йшла тривала довга дискусія, у якій я міг чітко пояснити людям, незважаючи на їхній опір цій думці, що буде, якщо ми програємо війну. Цілком панує уявлення, що нібито ми є винуватцями війни. Навіть забули те, що Англія та Франція оголосили нам війну. Я виступаю проти цього, захищаючи зовнішню політику націонал-соціалізму частково навіть всупереч моїм переконанням, оскільки люди не розуміють складного ходу думок. […] 27-го рухаємось разом з усією частиною назад через Дніпро. Вулиці повсюду заміновано. Два головних мости через Дніпро також готові до підриву. Наступної ночі обидва будуть висаджені у повітря. […] З 27-го на 28-е ми ночуємо у південному передмісті Києва. Наступного ранку частину знову збирають. З’явилася жінка, яку вночі зґвалтував німецький солдат. Злочинця, звичайно, не находять. […] 28-го ми переїжджаємо звідси на північ від Києва. [Пріорка]* (*  Пріорка – історична назва місцевості у західній частині нинішнього Оболонського  району м. Києва. В середині ХVII ст. тут знаходилася  заміська резиденція  пріора Петра Розвадовського  – настоятеля  католицького  домініканського монастиря  у Києві, звідси  і походить  назва місцевості.)

 […] Ми живемо у старому маєтку ще царських часів, що був місцем перебування якогось радянського природознавчого інституту. Жахливо, що наші земляки за два дні знищили бібліотеку та багато фізичної апаратури. […]

 

2 жовтня 1943 р., Пріорка

Місце, де ми знаходимось, називається Пріорка. […] Сьогодні я був у місті Києві разом з командиром нашої частини, гауптманом Петерсеном, та відвідав Лавру. Після обіду він послав мене до міста (з одним «скаженим» мотоциклістом), щоб обговорити з комендантом міста питання збереження та евакуації.

Оберлейтенант відділу Ic д-р Калленберг щасливий мати при собі науковця-гуманітарія та направляє мене далі до проф. Мансфельда, прибалта з Риги, науковця-природознавця. Він відповідальний за всі інститути, керує евакуацією та розповідає про великі труднощі.

Жодного разу йому не надали у розпорядження водія. Проф. Мансфельд вимагав, щоб мене терміново на декілька днів прислали йому на допомогу. Хоча він має серйозні претензії до директора Вінтера, який, ймовірно, вже не витримав наступу росіян та поїхав звідси занадто рано. Було відправлено лише один вагон з культурними цінностями22. Чи справедливі ці скарги чи Вінтер поїхав відповідно до наказу? Але я маю відчуття, що Вінтер, якби він хотів, мабуть, міг би змусити себе подовжити своє перебування.

Але Вінтер ненавидить цю Росію та ненавидить своє завдання, тому що у Києві він почував себе як напівпорушник, примусово сюди переведений, що, мабуть, було правдою. Лаврський монастир чудовий. Жахливо, що Совєти його зруйнували. Місто Київ також могло б бути гарним. Розташування вдале, тут також є багато парків, добре доглянутих радянською владою. Але над усім цим все ж панує звичайна радянська халтура. Бруківка жахлива. Всюди з вікон домів падає штукатурка, рельси вуличного трамваю страшенно розбиті, часто прямо вигинаються. Зрештою, Совєти надзвичайно багато будували, все велике та показне, перш за все на вершинах пагорків, але, значною мірою, у потворному архітектурному стилі. […] Таким чином, Київ, з його простими будинками з дерева та каменю, з набагато за них вищими будівлями кінця царських часів у помпезному «вільгельмському» стилі та з владними і громіздкими радянськими новобудовами – і все це одне поміж іншого – справляє дивне враження та є віддзеркаленням неврівноваженості та безмежності російської душі. Що міг би зробити з цього міста німець- кий міський майстер будівельної справи!

На березі Дніпра населення скрізь евакуйоване. Вхід у визначену зону цивільному населенню заборонений під страхом смерті, що все ж не заважає росіянам ходити між німецькими позиціями […]

 

5 жовтня 1943 р., Пріорка

Сьогодні я був у місті, хотів потрапити безпосередньо до проф.Мансфельда, але заглянув до Оперативного штабу. Обидва присутні там співробітники справили на мене враження дуже виснажених. Це люди дуже стомлені, що не в змозі протистояти «навіть різкому вітру» у Києві. При цьому існує тенденція до скорочення служби (Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга – прим. перекладача), незважаючи на те, що при значному обсязі завдань по збереженню та заходів з евакуації не вистачає людей. Я успішно виступив проти прагнення до скорочення, з тим, що тепер всі чоловіки мають залишитися, що тільки свідчить про те, як мало замислювалися над суттєвими питаннями. По суті, тепер вже існує тенденція від’їжджати остаточно, тому «все це даремно. Солдати, що граблять, і так все знищать». Однак, я підтримав цих людей, так що на 3 чоловіків, яких застали у музеї, було складено рапорт.

Мені не зовсім зрозуміло, чи влаштувало керівника служби, коли я нарешті звернувся за допомогою до підрозділу Іс 75-ого дивізіону, так що в українському музеї було заарештовано не менше 15-ти осіб; також слід потурбуватися про окрему посаду наглядача за будівлею.

Український музей справляє страшне враження. Вчора після обіду все ще було у порядку; на сьогоднішній вечір вкрадено більшу частину картин, написаних олійною фарбою, те ж саме стосується і фарфору. Весь одяг розкиданий на підлозі навколо. Коли бачиш ці безчинства солдатні, настають моменти, коли соромно бути німцем. Шокуючою була розмова з одним зажерливим головним вахмістром, який у підсумку тільки заперечив мені: «Ви забуваєте, що триває війна, і до культури, і до істориків мені немає справи!» Про те, яких обсягів набуває подібне пограбування, свідчить лише той факт, що у підсумку команди трьох вантажних ма- шин були затримані перед воротами музею. Професор Штампфус23, історик мистецтва, який справляє враження досить молодої та незрілої людини, був присутній при вивезенні та доставці у безпечне місце мозаїк та настінних розписів ХІІ століття з Софійського собору. На жаль, у мене склалося враження, що мова йде про виключно грабіжницьку акцію на користь ОШР, щодо суті питання, то сам професор цим займався мало. Зрештою Софійський собор – чудова споруда, яку я, безперечно, ще маю оглянути ближче, з численними, настінними фресками ХІІ століття, майстерно розкритими Совєтами. Скрізь у місті видно наслідки пограбувань німецькими солдатами, всі помешкання зломлені, у них вчинено страшенний безлад та руйнування. У магазинах, двері яких були міцно зачинені, всюди вибиті шибки. Все це разом справляє жахливе враження. Між тим, росіяни побудували плацдарми на Дніпрі. Чи в змозі солдати, що зараз, вочевидь, думають передусім про пограбування, при цьому встояти проти них?

Декілька днів тому – тривала політична розмова у нашій артилерійській топографічній частині. Про НСДАП нічого не хочуть знати. Суть розмови, між іншим – корупція у середовщі партійних функціонерів. Я зауважив проти цього, що все ж таки є добрі сторони. Штафель та я представляємо ту точку зору, що війна була б тоді програна, якщо ми б самі склали зброю. Я згадую Францію 1917-го. Точно так і сьогодні може раптом відбутися поворот на нашу користь. Лутц, який розмірковує цілком матеріалістично та більше за все хотів би жити в США, запально, з долею трагізму, відстоює точку зору, що все вже програно. Він студент, не дурний та добрий товариш. Але він ще молодий та пройшов нацистську школу. Його випадок виглядає досить показово. Дивно, як спокійні росіяни. Вони нас ще навіть не обстрілювали. Лише вдалині одного разу я бачив вибухи їхніх гранат. […]

 

8 жовтня 1943 р., м. Київ

Після того, як проф. Мансфельд нічого не дав про себе знати, я вчора знова поїхав до міста. Проф. Мансфельд зробив мені звільнення з моєї [військової] частини на 10 днів. Початок работи намітився як досить невтішний. Штадткомісар сьогодні виселив усю службу Мансфельда з будівлі. […] Незгоди між службами неймовірні. Особливо лютує штадткомісар Берндт, який сьогодні повинен конфіскувати в Оперативного штабу автомобілі. Я не вірю, що за цим стоїть Мансфельд, що, зрештою, малоймовірно, тому що Мансфельд не користувався прихильністю штадткомісара, викладача одного з «орденських замків»*. (* «Орденські замки» («Ordensburgen») – закриті напіввійськові навчальні заклади  (всього  чотири),  що перебували  під контролем  нацистської  партії та метою яких була підготовка військової еліти. У них приймали випускників «шкіл Адольфа  Гітлера» віком  від 12 до 18 років, більшість  з яких після  закінчення «Орденського  замку» займала  високі партійні посади  або присвячувала  себе військовій  кар’єрі. – прим. перекл.)

  Але тут все можливо. Оперативний штаб знову спирається на військові підрозділи. Я перебуваю в очікуванні, як далі розвиватимуться справи, тим більше що сьогодні ввечері прибув Вінтер зі своїм штабом. Вінтер перебуває у складному становищі, тому що всі служби ображені на нього – і це правомірно – за його від’їзд. Розповідають, що військові висунули звинувачення проти всіх службовців та працівників промисловості, які дезертували. Крім того, д-р Ульманн запевняє, що під час евакуації цінності на мільйони, можливо, були вивезені відомими високопостав- леними особами. Справа ще не закінчилася. Я сам не можу нічого зробити, тому що немає машини, а також незрозуміле коло повноважень. Завтра також я навряд чи прийду на роботу, тому що я маю отримати зроблену для мене нововведену перепустку для переміщення у зоні бойових дій. На Подолі через акти мародерства 30 росіян були розстріляні прямо на місці. Їх навмисно залишили лежати на вулиці. 15 солдат, заарештованих в українському музеї, мають працювати з лопатою впродовж одного дня та будуть суворо оштрафовані. Проф. Мансфельд поїхав до Рівного, ймовірно, щоб офіційно підтвердити свої повноваження. Він мені зізнався, що намагається відкликати частину людей, які тут працюють. Я вкрай здивовано слухав про всі ці речі, намагаючись сприяти, але й залишаючись поза цією суперечкою.

Ми вже тут особлива робоча команда: штадткомісар, який поводиться нестримно з тих пір, коли був змушений взяти на себе відповідальність за махінації; вочевидь, дуже пихатий та властолюбний проф. Мансфельд; д-р Вінтер, якому всі докоряють; д-р Ульманн, також прибалт, дуже розумний, який стверджує, що він зробив важливі відкриття для ведення війни; фрау Рітцдорф, яка занадто м’яка для перебування на Сході і політично необережна; два пани з Оперативного штабу, яким не вистачає енергійності і які через спекуляцію продуктами вже мали б бути зовсім відсторонені; комісія з 3-х осіб, яких проф. Мансфельд  образив; знавець давньої історії проф. Штампфус, який мені не дуже подобається, оскільки я недостатньо його знаю, нарешті я та один молодий студент з військової частини СС, який, так само як і я, висловив бажання добровільно надати допомогу. З боку Оперативного штабу я чув, що [Успенський] собор Лаври був підірваний при німцях. При цьому майже поряд проходив Тісо24. Версії щодо приналежності підривачів дуже різні: 1) дистанційний підрив росіянами; 2) підрив німцями, тому що не можна було ліквідувати бомби; 3) підрив есесівцями, оск- ільки хотіли замаскувати, скільки всього вже зникло. Роботи з евакуації мають бути прискорені. Військовий комендант вважає, що місто протя- гом 14 днів буде евакуйоване, та у якості попереджувального заходу щодо його можливого залишення могло б бути підірване. Д-р Ульманн сподівається на використання у війні газу як на останній німецький засіб. Він також вважає, що нова німецька зброя не є вирішальною у війні. […]

 

10 жовтня 1943 р. м. Київ

Сьогодні знову весь день біганина містом через технічні справи, до обіду – разом з Вінтером та Байнсом Архів давніх актів був підготов- лений до вивезення. Сьогодні та вчора довго розмовляв з Вінтером. Виявляється, що він дотримується тієї точки зору, що найважливіше треба вивезти згідно з наказом, а потім так само відповідно до наказу евакуюватися. Щодо Вінтера, то він мене радує, але його становище все ж таки досить важке. Слід сподіватися, що на сьогоднішній післяобідній нараді не дійде до сварки. Здається, гебітскомісар при своєму ворожому ставленні щодо рейхскомісара здатний на все. Мансфельд також перебуває у нього в немилості, тому що він був змушений приватно займатися перевезеннями. Під поняттям «приватно» слід розуміти його службу у Познані, яка, можливо, буде у подальшому передана гебітскомісару. Гебітскомісар, або краще штадткомісар Берндт, здається, не користується шонайменшою симпатією. Проти Оперативного штабу, вочевидь, збирається гроза. Його хочуть відсторонити, тому що він начебто нічого не зробив. Фактично ж до цього часу лише він один опікувався охороною культурних цінностей. Також сьогодні після обіду інші співробітники повинні доповісти штадткомісарові, що вони до цього часу зробили. Вочевидь, таким чином з’явиться можливість їх позбутися. При цьому всі співробітники мали найкращі наміри, але внаслідок технічних труднощів усім був потрібен час для того, щоб робота розпочалася. Бракує робітників, ящиків, вантажних машин та Ульманн не надає достатньої підтримки, а з другого боку, хоче міцно утримати керівництво у своїх руках. Вкрай прикро, що перевага надається природознавству. Будуть вивезені невеликі спеціальні бібліотеки, цінність яких здається мені дуже обмеженою і тимчасовою. Значні об’єкти залишаються, між іншим велика Державна бібліотека, за невеликим винятком, з чотирма з половиною мільйонами томів. Існує жахливе відчуття, що все зроблено невірно людьми з вузьким кругозором і природно, що всі справи, пов’язані з культу- рою, вирішуються в останню чергу. Сьогодні Вінтер розповів, що гебітскомісар Києва та керівник СС Києва домовились знищити Лавру, тому що вона була національною українською святинею. Яка короткозорість та тупість! Роботи вже почалися у значному обсязі, і було б щастям, якби росіяни розбомбили Лавру вщент для того, щоб таким чином був прихований цей злочин проти культури. Чи зроблять це росіяни? Іноді я в цьому сумніваюся і запитую себе, чи обґрунтоване взагалі вивезення. Але культурні цінності у своїй більшості перебувають під загрозою з боку солдатні, і тому мають бути вивезені. У місті кожний день численні пожежі. Що стосується залишених будинків, то не дивно, що поміж ними блукають лише солдати та росіяни, що грабують. Чи над цим також попрацювали радянські агенти? Найжахливіше чути з Дніпропетровська. Всі старі та хворі люди, які не хотіли або не могли звідти емігрувати, були розстріляні. У цілому це – страшний злочин, що назавжди буде пов’язаний з ім’ям німців. Штадткомісар обмірковує подібні речі. Ми шукаємо всіх науковців, щоб їх облікувати та вивезти. Ця війна набуває жахливих, небачених форм. Іноді думають, що коли Бог когось обдаровує, то він потім за це жахливо мститься. Ми на це точно заслужили. Тим часом противник все далі просувається на Сході і на Півдні. Про нову зброю нічого не чути і нічого не відомо, авіаційні нальоти англійців стають все жахливішими та частішими. Вінтеру та мені зрозуміло, що це означає, що є культурні цінності, які віддають разом з країною або зберігають. Тому з загальних культурних міркувань ми хочемо захистити музеї, архіви та бібліотеки хоча б від знищення. Тому ми не хочемо вивозити їх з України та без всяких причин красти для німецького рейху25. Ульманн цього не розуміє. Ми завжди підходимо до цього як матеріалістично мислячі природознавці та господарі […].

 

13 жовтня 1943 р., м. Київ

Незважаючи на всі труднощі, роботи тривають та успішно просуваються далі. Вчора відбувся дивний, майже комічний випадок. В оточенні військового коменданта майже зовсім втратили розум через непідтверджене повідомлення, що російські танки обстрілюють дорогу, що веде на Житомир. Мансфельд дещо підпав під вплив цього настрою, але у той же самий час ми – два солдати – Гюнтер і я, були відкликані до війська, він прийняв рішення всіх цивільних осіб, за виключенням Вінтера, відправити додому. Офіцер підрозділу Іс 75 дівізіону зразу ж про це потурбувався. Вінтер тримався досить стійко. Він хотів забрати щонайменше хоча б документи, які ще лежали у дворі, що також знайшло підтримку у Мансфельда. Д-р Байнс26  власне був за термінове припинення роботи, у той час як Пфайффер27  та Штауфер28  хотіли якнайшвидше поїхати. Враховуючи таку ситуацію, я покинув їх у Києві, знайшовши у моєму військовому підрозділі у Пріорці зовсім інший настрій. Декілька російських танків пробилися досить далеко, хоча все ж таки більша їх частина вже були підбиті, інші були на зворотному шляху через нестачу бензину. Також контратака німців просувалася досить добре, при цьому росіяни навіть вже були готові відвести свої (пропущене слово – прим. перекл.) через Дніпро. Моє повернення було необхідне, тому що наша артилерійська топографічна частина була дуже слабка для виконання великого обсягу робіт. Проте, це знову стало непотрібним, оскільки Мор та Берг того ж ранку повернулися з відпу- стки. Власне, Мансфельд знову міг взяти мене з собою у Київ, але це не було зроблено, тому що він хотів спочатку зачекати на розвиток подій у Києві. […]

Вочевидь, у Києві тоді мало місце гостре протистояння між Мансфельдом та штадткомісаром. Всі люди повинні були залишатися тут, що, безумовно, було правильно. Таким чином, я провів післяобідню топографічну зйомку у моїй військовій частині, при чому різні варті уваги спостережні пункти (спостережні пункти S.L.*) (*  S.L. – «Schirmlafette» – бронелафет,  легка  броньована  конструкція,  що застосовується для легких систем знарядь – гаубиць та укорочених швидко- стрільних  гармат  середніх  калібрів. – прим. перекл.)   були визначені неточно, що врешті-решт викликало роздратування офіцерів цих спостережних пунктів, які спитали нас, чи хочемо ми перетворити їх пункти на могили. Але, крім того, уночі я пережив дійсно сильний багаторазовий наліт радянських бомбардувальників, який примушував нас неодноразово покидати ліжка та йти до траншей. Щонайменше 70 бомб було скинуто досить близько від нашого місцеперебування. Дивно виглядають у світлу місячну ніч радянські освітлювальні авіаційні бомби, які заливають все дуже яскравим світлом. Після цього – тривалі світлі димові хмари. Ще неприємніше, коли прилітають літаки і чутно свист бомб. Триразовий наліт, який закінчився о 10-й годині вечора. Потім о 4-й годині ранку приблизно 10 артилерійських вибухів поблизу нашого перебування. Чи росіяни розпізнали нас? Коли ми потім вранці їхали у місто, ми бачили посередині вулиці воронку та 12 мертвих коней. Виходить, що снаряд або бомба влучили в упряжку коней. Скільки мертвих солдат могли там знаходитись? Штауфер використав безладдя на свою користь, зламав для цього двері Західноєвропейського музею (Музей західноєвропейського мистецтва – прим. перекл.). Він відкрив декілька запакованих Вінтером ящиків та вкрав матеріали. Ймовірно, це виключно грабіжницька акція, яку слід приховати від Вінтера. Вінтер більше не головний, працює з недостатньою енергією. Однак Мансфельд про це почув, і я дуже сподіваюсь, що до цієї справи будуть втягнуті ширші кола. Із сьогоднішньої розмови з Мансфельдом та Ульманном я довідався, що годин- ник, який забрав собі Матіле, походить зі списку цінностей з Центральної бібліотеки, що підлягали евакуації. На жаль, я також переконаний, що одного дня їх буде знайдено у помешканні д-ра Матіле. […] Мансфельд та Ульманн хочуть мати щось невелике з музею на згадку, що не становить особливої цінності. Це негарно, але таки відбувається. Я особисто не хотів би мати подібну річ. Книги, що походять з розформованого книгосховища, які я забрав для себе, були призначені для загального користування. Для запобігання можливим ускладненням я попросив Інгу заплатити 75 рейхсмарок на користь «зимової допомоги»*. (* «Зимова допомога» («Winterhilfe») – нацистський благодійний фонд допомоги малозабезпеченим громадянам  Третього  рейху, що існував з другої по- ловини 1930-х років до 1945 р. Крім забезпечення таких громадян одягом, їжею, медикаментами  та невеликими  сумами грошей, цей фонд збирав на їх користь кошти, що відраховувалися  у обсязі 10% від заробітку робітників  великих промислових підприємств  у зимовий час. – прим. перекл.)

Власне кажучи, я не можу схвалювати те, як ця акція здійснюється іншими. Вінтер також дуже проти цього. Він також, як і я, охоплений жахом від усіх цих ганебних вчинків. Проте така поведінка починається саме зверху донизу, і в цьому різниця у порівнянні з часом Світової війни 1914 року. Та якщо корупція сьогодні набагато гірша, ніж перед 1933 роком, то це тому, що зловживання службовців вищої ланки не лише не стають відомими у суспільстві, а й старанно замовчуються. […] Вінтер психічно, вочевидь, зовсім у пригніченому стані. Коли я звернув його увагу на подію з годинником д-ра Матіле, він зауважив, що нічого не можна зробити, тому що д-р Матіле – дуже наближений до Коха! Як все це жахливо! Між тим росіяни під час прориву були призупинені на півночі у болотах Прип’яті, на півдні [вони] незабаром досягнуть району Знам’янки. Дай Боже, щоб вони не перерізали залізничне сполучення з Дніпропетровськом. […] Сьогодні відходить другий вагон з документами та кількома ящиками з картинами».

 

На жаль, на цьому записи у щоденнику обриваються. Вся наступна частина з середини жовтня до кінця березня 1944 р. зникла у ході подій 1945 р.

Як довго Моммзен ще був у Києві, з його щоденника незрозуміло. Невдовзі, перед залишенням міста, Вінтер і Мансфельд 21 жовтня 1943 р. підготували листа до 75 дивізіону, в якому вони клопоталися щодо захи- сту та збереження київських архівів, бібліотек, музеїв та інститутів, а також найважливіших архітектурних споруд29. Конкретно вони пропонували здійснювати контроль з метою запобігання ушкодженням через неправомочні дії непрошених гостей, ворожого нападу тощо. Про ці заходи повинен був почути Моммзен, який на той час мусив також залишити місто. Вінтер і Мансфельд вимагали «при проведенні необхідних фортифікаційних робіт, руйнуваннях, вибухах тощо» для названих будівель, «якщо тільки можна, зробити вийняток і зберегти їх». Є сумнів, чи було звернуто увагу на ці доручення. Київ був взятий Червоною Армією лише 6 листопада. Про те, що відбувалося у місті понад два тижні до цього моменту, точної інформації немає. Приміщення КЦАДА (Київського центрального архіву давніх актів) на території університету з його архівними матеріалами було зруйновано чи навмисно ще перед відступом німців або в результаті радянських обстрілів у боях за місто. При цьому дві третини фонду архіву було знищено30.

Найімовірніше, що університетська будівля була зруйнована націонал-соціалістами зловмисно. Моммзен ще довго висловлювався щодо долі КЦАДА. 20 жовтня 1944 р., підбиваючи підсумки своєї діяльності, він писав: «Я евакуював всі архіви Південної та Центральної Росії до Вільно та Риги, частину Державного архіву Києва доставив до Кам’янця-Подільського і мені довелося побачити, що саме ці міста стали центральними пунктами воєнних подій. Я мусив безпомічно спостерігати за тим, як у середині та навколо університетських будівель німецькими військами було утворено велике сховище боєприпасів. Я не маю сумніву, що при вступі росіян до Києва все це разом було підірвано»31.

Також через декілька років після війни, коли Моммзен з Вінтером листувалися щодо подій того часу, він повідомляв, що «саме територія “Державна бібліотека – Університет”, на якій знаходилися також Український крайовий історичний архів та найбільш цінні музеї, слугували сховищем боєприпасів»32.

Після війни Моммзен працював в архіві князів Гогенлое-Шіллінгсфюрст у Баварії. Він знав, що Совєтам була відома його діяльність в ОШР, яку вони розцінювали як грабіжництво. Тому Моммзен у ці перші післявоєнні роки боявся, що американці можуть передати його Совєтам33. Дійсно, в одному таємному списку КДБ знаходилось прізвище Моммзена, він повинен бути заарештований як член ОШР та за переміщення архівів34. Однак під час «холодної війни» Моммзен без проблем був денацифікований. З 1947 р. по 1952 р. він працював у Державному архіві Нюрнберга. Його прусській колега Вінтер, перший директор Федерального архіву, 1952 р. перевів Моммзена після утворення Федерального архіву до Кобленця у якості одного з перших відповідальних співробітників. Після Вінтера і Карла Густава Брухмана (1902–1967) Моммзен у 1967 р. був третім директором, який уособлював прусську традицію у німецькому федеральному архівознавстві. Як і його обидва попередники, він під час Другої світової війни був посланий до Східної Європи як знавець архівної справи.

 

1  Запис від 13.10.1943,  Київ. BArch Koblenz, N l Wolfgang Arthur Mommsen, N 1389/22, Tagebuch  Februar 1942 – November  1944.

2  Запис від 16.2.1942,  Рига. Там само.

3  Кеннеді Грімстед,  П. Доля Київського  центрального  архіву давніх актів у Другій світовій  війні: потрійна  трагедія  – нищення,  пограбування,  пропаганди  // Архіви  України. – 2002. – № 4–6. – С. 60–63.

4  Köpf, Peter. Die Mommsens.  Von 1848 bis heute. Die Geschichte  einer Familie ist die

Geschichte  der Deutschen. – Hamburg, 2004. – S. 213–235, 264–279.

5  Моммзен  відвідував  трьохсеместрові  курси  Інституту архівної  справи з 24 квітня

1933 по 4 липня 1934. Див.: Leesch,  Wolfgang.  Das Institut  für Archivwissenschaft und geschich tswissen schaftlich e Fortbildun g (IfA)  in  B erlin-Dahlem  // Heinrich,  Gerd  (Hg.). Brandenburgische  Jahrhunderte.  Festgabe für Johannes  Schultze zum 90. Geburtstag. – Berlin, 1971. – S. 243.

6  Booms, Hans. Wolfgang Mommsen  // Der Archivar. – 1988. – 41. – Sp. 661–664.

7  Brübach,  Nils. Johannes  Papritz – eine Archivarsbiographie // Menne-Haritz,  Angelika

(Hg.). Archivische  Erschließung.  – Marburg,  1999. – S. 25–38.

8 Служба публікацій ревізіоністського спрямування підтримувала історичні дослід- ження  щодо «німецької  народності»  у східноєвропейських країнах,  з метою  легітимізувати німецькі претензії на ці території. Див.: Haar, Ingo. Historiker im Nationalsozialismus. Deutsche  Geschichtswissenschaft und der «Volkstumskampf» im Osten. – Göttingen,  2000.

9  Leesch,  Wolfgang.  Die deutschen  Archivare  1500–1945.  Band 2: Biographisches  Lexikon. – München  u.a., 1992. – S. 129.

10  Musial, Torsten.  Staatsarchive  im Dritten  Reich. Zur Geschichte  des staatlichen  Archivwesens in Deutschland 1933–1945. – Potsdam, 1996. – S. 140; Hehn, Jürgen von. Die Umsiedlung der baltischen  Deutschen – das letzte Kapitel baltisch-deutscher  Geschichte.  – Marburg, 1982. –  S.149.

11  Протягом  декількох  місяців  під керівництвом  Моммзена  було зроблено  500 000 знімків у Ризі, у Дерпті (Тарту) та Ревелі (Таллінн) – понад 60 000 знімків. Musial. Staatsarchive im Dritten Reich. – S. 139.

12  Dülfer,  Kurt. 2 Jahre Archivarbeit  im Reichskommissaritat Ostland  // Mitteilungsblatt

der preußischen  Staatsarchive. – 1943. – 8. – S. 185–194.

13  Запис від 26.4.1942, Рига. BArch Koblenz, N l Wolfgang Arthur Mommsen, N 1389/22, Tagebuch Februar 1942 – November  1944.

14  Запис від 16.2.1942,  Рига. Там само.

15  Там само.

16  Запис від 29.3.1942,  Рига. Там само.

17  Процитовано  за: Piper, Ernst. Alfred Rosenberg.  Hitlers  Chefideologe.  – München; Zürich, 2005. – S. 488.

18  Kennedy Grimsted,  Patricia. The Odyssey of the Smolensk Archive.  Plundered  Com- munist Records for the Service of Anti-Communism. – Pittsburgh,  1995; Musial. Staatsarchive im Dritten Reich. – S. 166.

19  Запис від 31.8.1943.  BArch Koblenz,  N l Mommsen,  N 1389/22.  Наступні  записи

пов’язані з цим, тому на них спеціально  більше не посилаються.

20  Українська завідувачка бібліотеки Бабак на початку вересня 1943 р. за дорученням гебітскомісара  Полтави та Крайового управління архівами, бібліотеками  та музеями (КУАБМ) перевезла до Києва 34 ящики: з архівними  документами – 20, книгами – 8 та музейними предметами – 6, де їх прийняло  КУАБМ  та розмістило  на тимчасове  зберігання  у будівлі університету.  11 жовтня 1943 р. архівні документи  та музейні речі (26 ящиків),  що надійшли з Полтави,  як і архівні документи  з Києва (актові книги, документи  Малоросійської колегії,  два рукописи),  були відправлені  в одному вагоні до Кам’янця-Подільського. Коли 25 листопада  вагон нарешті прибув до місця призначення,  в наявності були лише залишки від вмісту чотирьох  розкритих  ящиків. Лацке – гебітскомісару  Полтави  від 3.9.1943,  ЦДАВО України,  ф. 3206, оп. 5, спр. 1, арк. 398. Примітка  від 29.11.1943,  ЦДАВО  України, ф. 3206, оп. 5, спр. 27, арк. 34–47.

21  Директор Прусського державного архіву Георг Вінтер (1895–1961) в період з 1941 по 1943 рр. тричі працював  в Україні.  Як Уповноважений  комісара  у справі нагляду  за архівами при командувачі тилової частини групи армій «Південь» він з жовтня по грудень 1941 р. відвідав архіви  у Полтаві,  Харкові,  Києві та Рівному.  Під час свого 2,5-місячного відрядження  у якості співробітника  ОШР Розенберга  з кінця травня  до середини  серпня  1942 р. він відвідав та врятував архіви у Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мелітополі, Полтаві, Харкові, Кривому Розі, Кіровограді, Кременчуку, Києві, Вінниці, Житомирі,  Бердичеві,  Чернігові,  Гомелі. У грудні 1942 р. Вінтер був призначений  дирек- тором новоствореного  КУАБМ при Рейхскомісаріаті  «Україна». До жовтня 1943 р. його служба  знаходилася  у Києві, потім  до початку  січня 1944 р. – у Кам’янці-Подільському, звідки Вінтер разом зі своїми співробітниками  та українським  «культурним  майном» переїхав до колишньої  імперської  області під Троппау  (Опава).

22  Переміщення,  щодо яких видавалися  розпорядження  у вересні, були дуже значними: лише один Вінтер дозволив собі за вказівкою свого начальника відправити  до Рівного та Кам’янця-Подільського щонайменше  одну вантажну  машину з картинами  з київських музеїв та два вагони з архівними  документами,  що містили  цінні рукописи,  ікони тощо. Вінтер – Штрандманну 15.9.1943, ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 24, арк. 678; Вінтер – Габігу 28.9.1943,  там само, арк. 679; телефонограма  Вінтера Байнсу 19.9.1943,  там само, спр. 8, арк. 225; рахунок на вантажну накладну № 10, там само, арк. 215–216; рахунок на ван- тажну накладну № 9, там само, арк. 217–218; Вінтер – Габігу 28.9.1943, там само, арк. 15–16.

23  Проф. д-р Рудольф  Штампфус  (1904–1978)  вивчав у 1923–1927  рр. давню історію, геологію  та географію  в Берліні та у Тюбінгені.  Після  захисту дисертації  з 1928 р. він очолював  музей  у м. Дуйсбург,  а з 1935 р. вивчав давню  історію  у Педагогічній  ака- демії у Дортмунді.  З 1.5.1933  він належав  до НСДАП.  У Києві  він керував  Крайовим відомством давньої та ранньої історії, створеним 21.11.1942 р. Порівн.: Heuss, Anja. Kunst- und Kulturgutraub. Eine vergleichende Studie zur Besatzungspolitik  der Nationalsozialisten in Frankreich  und der Sowjetunion.  – Heidelberg,  2000. – S. 150–151.

24  Тісо Йозеф (1887–1947),  словацький  священик  та політик, був президентом  Словацької республіки  (1939–1945),  що перебувала  під патронатом  Третього  рейху.

25  Ці висловлювання  лише частково вірогідні. Вже на початку жовтня 1943 р. Вінтер пропонував  своєму начальникові  у Рейхскомісаріаті  «Україна»  у випадку евакуації  перевезти близько  20 ящиків  архівних  документів,  як і піввагона  з картинами  та іконами,  на територію рейху. Серед цих переміщенних архівних документів найцікавішим було зібрання з української  історії нового часу Київського  ЦАДА,  важливе для дослідження  «німецької народності».  З цієї причини  ледь можна говорити про рятування,  а не про пограбування; вони, як й інші документи  та музейні предмети,  були перевезені до Кенігсберга,  Троппау (Опава), Ратібору та інших місць рейху. Вінтер – Габігу 4.10.1943, ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 8, арк. 204–207.

26  Прусський державний  архівіст Ернст Байнс (1903–1944)  після вивчення історії та

захисту  дисертації  відвідував  Інститут  архівної  справи (1931–1933)  та працював  з 1936 по 1939 рр. у Державному архіві у м. Оснабрюк. У грудні 1942 р. він був прикріплений  до Вінтера у КУАБМ як архівіст. У січні 1944 р. знову був призваний до військової служби, та у грудні того ж року загинув внаслідок поранення у наступі під Арденнами.  Особова справа Байнса, ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 24, арк. 378–416; Leesch, Wolfgang. Die deutschen Archivare 1500–1945.  Band 2: Biographisches  Lexikon. – München  u.a., 1992. – S.56.

27 Віллі Пфайффер належав до КУАБМ як науковий співробітник до 9 жовтня 1943 р.

Автор :  Стефан Лер  (Dr. Stefan Lehr) – науковий співробітник історичного семінару Вестфальського Вільгельм-університету, відділ східноєвропейської історії (м. Мюнстер, Німеччина)

Джерело:   Лер С. «Як все це, однак, жахливо!». Із щоденника німецького державного архівіста Моммзена у період його перебування в Україні під час Другої світової війни (1943) // Пам’ятки. – 2008. – Т. 8.