Академік Володимир ПЕРЕТЦ "Василь Щавинський" (некролог)

22 січня 2016

Подаємо Некролог  В.Щавинського,  який надрукував академік В.Перетц в  ж. «Україна» (№ 3 за 1925 р.).

Треба відзначити, що за ініціативи   академіка ВУАН В. Перетца  (1870-1935),  а також  заступника директора музею ВУАН С. Гілярова, Ф.Ернста та  удови колекціонера К. Щавинської    1925 р. було розпочато роботу над поверненням частини колекції  В.Щавинського з Ленінграда до Києва.  Перед початком переговорів з музеєм Ермітаж ВУАН  підготував до колеґії  НКО УСРР лист, в якому просив терміново проробити всі заходи для повернення колекції до УСРР. За життя колекціонера В.Щавинського  вона опинилась у сховищах Ермітажу та декретом радянської влади була націоналізована.


ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЩАВИНСЬКИЙ.   (Некролог).

В суботу 27 грудня 1924 р. наукові кола Ленінграду схвилювала звістка у вечірній газеті про напад на помешкання професора-хеміка Василя Олександровича Щавинського, під час якого він був тяжко поранений двома стрілами в живіт. Стурбовані стрілами сусіди покликали міліцію; міліція оточила помешкання В. О.—і грабіжник також і сам застрелився. Непритомного пораненого перевезено будо до лікарні; там було вжито всіх можливих медицинських засобів, але ніщо не допомогло й В. О. Щавинський помер...

Тяжко зараз обчислити всі наслідки цеї втрати й значіння її. Небіжчик В. О. належав до людей надзвичайно талановитих; ріжнородні й глибокі знання з'єднувалися у нього з ясним розумом, прозорливим та делекосяжним. Вірний син свого народу, він з юнацьких років мріяв про той час, коли повернеться до нього і проживе серед нього останні роки свого трудового життя, принісши в дар Україні все те, що він зібрав і зберіг під час своєї життьової мандрівки.

Біографія В. О. типова для представника української та російської молоди кінця 1880-х років, що так мріяла про служення народові; в дальшому—ми використаємо коротенькі замітки В. О., що збереглися в його паперах. В. О. народився в 1868 році в глухому містечку Київщини, де батько його був мировим посередником. Учився він спочатку в кам’янецькій гімназії, а з третьої класи перейшов до реальної школи в м. Но- возибкові на Чернигівщині. Скінчив В. О. її в 1887 р., вибравши в 7-й додатковій класі за свій фах хемію. Цей рік остаточно вияснив В. О., що його найбільш тягне до природознавства взагалі і з окрема до хемії.

Всі пам'ятають умови навчання у вищій школі наприкінці 1880-х та 1890 роках. В. О. пробував дістати вищу освіту звичайним шляхом, але, як він сам пише, „через незалежні від моєї волі обставини, я не міг учитися в російських вищих технічних школах, куди мене тягло, хоч я пробував попасти в деякі з них“. В. О. поступив після конкурсу до петербурзького технологічного інституту, але був викинутий звідти за „неблагонадежность“; він перейшов до ризького політехнікуму, де хотів продовжувати свою освіту, але через ту ж таки „політичну неблагонадійність“, вилетів і звідти. Занадто „вільнодумний“ був В. О. для своїх часів і не вміщався в рямцях тодішнього поліційно-бюрократичного режиму. Залишалося одно—шукати науки „за морем“,—в еміграції. „В 1891 році, пише В. О., мені пощастило нарешті виїхати за кордон і вступити після іспиту до цюрихського політехнічного інституту на хеміко-технічний відділ. Але скінчив я його лише в 1898 році, бо був затриманий, під час одної з літніх своїх подорожей на батьківщину, тимиж самими—такими звичайними для того, часу—політичними обставинами; а ці обставини ще усладняло для мене моє скрутне матеріяльне становище. Під час цеї примусової перерви, живучи в Київі, я працював у лабораторії південно-західніх залізниць, а коли й це мені було заборонено,—жив з літературної праці, пишучи в київьских газетах“. Працював також В. О. в лабораторії київського пукрово-рафінадного заводу. Коли нарешті з'явилася для В. О. змога продовжувати свою освіту, він повернувся до Цюриху й був знову прийнятий до Цюрихського політехникуму, де й дослухав курс дисциплін, склав іспити й представив дипломні праці. Прощаючися з ним, його вчителі, —професори Г. Лунге та Ф. Тредвель,—дали йому особисті рекомендаційні листи. Дістати посаду на Україні В. О., одначе, не вдалося. Инша річ—Петербург. Тут він зараз же дістає посаду хеміка в центральній лабораторії заводів А. М. Жукова, а незабаром дістає дуже почесну для молодого вченого фахівця—пропозицію взяти посаду хеміка на баденській аніліновій та содовій фабриці в Людвіґсгафені. Ті, що знають закордонні порядки, можуть як слід оцінити таку пропозицію, яка була зроблена В. О. через професора Лунге: звичайно закордонні вищі школи охоче давали емігрантам дипломи та „вчені степені“, але... без права практики. Лише видатні здібності В. О. та висока оцінка його професора можуть пояснити цей незвичайний факт. Але В. О. від цеї пропозиції видмовився, не бажаючи покидати Росії; тут він на протязі 15 років працював на заводах Жукова яко хемік, потім яко помічник директора, і нарешті, яко директор. Щоб дати йому змогу працювати над поліпшенням виробництва без усяких завад, власник заводів дозволив В. О. урядити на стеариновому заводі свою власну лабораторію; тут було пророблено ряд ріжних праць та експериментів, які дали дуже цінні результати. Такі, напр.,—нові способи розщеплення глицеридів та товщів, продукція камфори з російської сировини—олії з піхти; уплотнення товщів через гідрогенізацію їх за допомогою нікеля, який впливає каталітично на цей процес і т. и. У 1915 р. В. О. переходить на посаду директора заводу „Салолін“ і керує ним до 1919 року.

Як раз тоді надзвичайно гостро відчувався брак засобів самоохорони російської армії проти отруїння газами. В шпиталь, який В. О. спорудив на заводі (він же й завідував ним), привозилося багато солдатів, яких було отруєно газами—хлором та фосгеном. Страшний вигляд цих жертв війни дав В. О. на розум використати надзвичайно сприятливі умови перебування на заводі „Салолін“ для спроб вироблення засобів хемічної самоохорони. В. О. звернувся до артилерійського відомства з цею пропозицією, але,—як це часто траплялося,—вона не мала успіху...

В голодні роки, коли загальна руїна зробила становище заводів критичним, завод, на чолі якого стояв В. О., перейшов виключно на продукцію олії і виробляв її з дуже кепського матеріялу (олія льонна й инші). Зважаючи на потреби голодного міста, завод всю свою продукцію віддавав продовольчій управі.

Вже з цих останніх рис біографії В. О—ча видко, що в ньому ніколи не вмирав суспільний робітник, що не вбила його спеціяльна праця. Такіж живі змагання до організаційної праці можна помітити в цілому ряді инших підприємств, в яких він брав участь.

Разом із спеціяльною роботою над технічною хемією В. О. багато працював і в царині гуманітарних наук. Змушений жити далеко від батьківщині, він завше думками линув до неї. У вільні часи він невпинно студіював минуле українського народу, а для цього збирав усе, що могло йому допомогти в цьому. Він зібрав порядну бібліотеку історичних джерел та розвідок з історії України, починаючи з літописів і кінчаючи козацькими хроніками та мемуарами, а також ряд видань українських письменників. Серед них видатне місце займає колекція ріжних видань творів Т. Г. Шевченка, які наочно показують хід студіювання творчости великого поета та малює відношення до нього видавців та читачів. Разом із книжками В. О. збирав пам’ятки побуту старої України. В його колекціях є прекрасна збірка межигірської порцеляни, є килими і, нарешті, є надзвичайний своєю технікою і прекрасно написаний автопортрет Т. Г. Шевченка (1859 р.).

Мистецтво завше тягло до себе В. О. „Під час моєї довголітньої праці на заводах, пише він у короткому автобіографічному нарисі, я майже що-року виїздив за кордон. Жив я переважно у великих містах,  де разом із своїми технічними справами, студіював пам ятки старовинного мистецтва, яке захоплювало мене, ще коли я був студентом“. Наслідком цього захоплення було те, що В. О. на свій трудовий заробіток „ке збудував палат мурозаних“,—більше—не забезпечив навіть своєї дружини, яку дуже кохав. Все, що він мав,—він витратив на збирання надзвичайної колекції старовиних образів, переважно голандської школи; цю колекцію він мав намір подарувати своїй вітчині, . передавши її до київського публічного музею. Але вона була віддана до Ермітажу на час, поки не було налагоджене залізничне сполучення між Ленінградом та Україною, а адміністрація Ермітажу не повернула цеї колекції ні її першому власникові В. О., ні тому, хто повинен був дістати цей дар—київському музеєві. Треба сподіватися, що хоч тепер, по смерти В. О., цю багату колекцію—через домагання Укр. Академії Наук—буде здобуто з підвалів Ермітажу, і розміщено там, де вона повинна бути.

Але В.О. не був звичайним збирачем-колекціонером, що для естетичних вражінь розшукують і набувають собі образи. І в цьому керували ним наукові інтереси. Він хотів дати спеціялъну збірку певного художнього матеріялу і в цій збірці, а також в ряді статтей, присвячених історії малярства та техніці старовинного малювання, виявив добре знання цеї галузи мистецтва. В цій царині В. О. часто робив такі відкриття, яких не міг зробити инший історик мистецтва, що не мав відповідного знання технічної хемії взагалі, і зокрема технології фарб та инших матеріялів.

В журналі „Старые Годы“ В. О. надрукував ряд статтей, оглядів та заміток, присвячених питанням, що його цікавили. Ці статті належать до трьох категорій. Перша—це історія малярства, переважно нідерландського:

1) „Исторія голландской живописи по коллекціи П. П. Семенова Тянь-Шанскагоа, „Старые годы“, 1909, травень. 2) „Новости въ собраніи П. П. Семенова Тянь-Шанскаго“, Ст. Г., 1910, березіль. 3) „Кто былъ Рембрандтъ“. Ст. Г. 1910, липень—вересень. 4) „Мастеръ зимнихъ пейзажей“, Ст. Г., 1910, грудень. 5) „Леонардъ Брамеръ“, Ст. Г. 1912, лютий. 6) „Профиль Петра Великаго работы Доу- вена“, Ст. Г., 1914, лютий. 7) „Три поколѣнія (Ластманъ, Рембрандтъ, Доу), Ст. Г., 1914, травень. 8) „Выставка „Искусство союзныхъ народовъ“, Ст. Г., 1915, січень—лютий. 9) „Нидерландскіе мастера московскихъ частныхъ собраній“, Ст. Г., 1915, липень—серпень. 10) „Картины голландскихъ мастеровъ въ Гатчинскомъ дворцѣ“, Ст. Г., 1916, липень— вересень. 11) „Собраніе картинъ В. А. Щавинскаго“. 1917, 183 ст. -(150 знимків на окремих листах. 12) „Т. Г. Шевченко и Рембрандтъ“. Надруковано в „Україні“ 1925, кн. 1—2 (Див.: Василь ЩАВИНСЬКИЙ «Шевченко як маляр»).

Спеціялісти-маляри можуть погоджуватися  чи не погоджуватися зі спостереженнями В. О. Щавинського в царині історії малярства, але всі ці праці мають важне значіння для історика. В них ми знаходимо нові погляди, що їх дав автор, який знався грунтовно в історії, а разом з тим прекрасно знав і хемію; ще до того ж він володів даром наукової інтуіції та тонким оригінальним методом, який утворився через студіювання природничих наук.

Ці властивості В. О. особливо яскраво виявилися в невеличких, але надзвичайно цінних статтях про техніку старовинного малярства, чи,— більш точно,—про матеріяльну сторону його. От ці статті:

13) „О поддѣлкѣ старинныхъ картинъ“,—де він з’ясовує потребу технічної експертизи, Ст. Г., 1908, березіль. 14) „О матеріалахъ старинкой картины“, Ст. Г., 1908, травень. 15) „О чисткѣ картинъ“ (підпис В. Щ.), Ст. Г., 1909, травень. 16) „Мастерская Рембрандтовъ въ Петербургѣ“ (підпис В. Щ., Ст. Г., 1909, лютий. 17) „О поддѣльныхъ картинахъ“.  Ст. Г., 1909, червень. 18) „По поводу реставраціи Эрмитажныхъ картинъ“. С. Г., 1915) листопад.

В тому ж таки журналі В. О. надруковав кілька критичних статтей (1907, про ін. Ж. І. Вібера; 1911,—про три монографії  Mayera, Freise та Prebis’a та ин.) і некрологи П. П. Семенова Тянь-Шанського (1914, березіль) та М. П. Фабриціуса (1915, травень).

Наше бібліографічне справоздання було-б неповне, коли б ми забули згадати про найкапітальнішу працю В. О. з історії фарб та атраментів, що вживались в старій Русі,—на Україні та на Московщині. Ця праця не була надрукована. Лише тепер найближчий співробітник небіжчика— М. В. Фармаковський—взяв її зі спадщини для друку. Написав її В. О., яко дійсний член інституту археологічної технології при Р. Академії Історії Матеріяльної Культури; в цій праці ціле море відкрить для історика малярства та палеографа. Хемічний аналіз, а також спеціяльно утворений В. О. метод для опреділення фарб через аналіз спектрів проміння, відбитих цими фарбами,- відкрили новий шлях для студіювання старовинного малярства. Дає вона також багато вказівок, що до збереження та реставрації старовинних образів на підставі наукових даних, а не на підставі лише „каглядин“ та смаку аматорів-реставраторів, які шукають і гоняться лише за тим, щоб усе було „гарно“ та блищало, зовсім ке думаючи про наслідки таких реставрацій...

Кожне питання в царині наук, що цікавило В. О., він умів оригінально й по-новому освітлити, вносячи в розвязання його свою своєрідну вигадливість, яка базувалася на глибокому знанню. Чудовий організатор, із зовнішнього вигляду спокійний та скромний, він умів притягати до своєї праці живі сили. В 1917 р. він організовує в Ленінграді „Общество изученія и охраны памятниковъ украинской старины“; в 1918 р. його запрошують в склад наукових співробітників Ермітажу; в 1919-му році обе рають його експертом старовинного малярства до „Отдела охраны, учета и регистрации памятников Старины и Искусства в Ленинграде“. Обирають його також і професором у вищий інститут фотографії та фототехніки на катедру хемічної технології—де він читає спеціяльний курс „історії та теорії малярської техніки“; читає він також і ряд публічних лекцій.

Наприкінці 1919 року В. О. був обраний Р. Академією Матеріяльної Культури завідуючим відділом малярської техніки. Коли утворилося „Товариство дослідників української історії, письменства та мови“, — він вступає в лави його членів з 1922-го року. Працює він також в комісії вивчення шкідників книг та рукописів, комісії реставрації пам'яток старовинного будійського малярства, що були привезені експедицією Козлова  з Харах'ото...— і  всюди В. О. вносить свій науковий запал і збагачує знаннями своїх товаришів по праці. Ніколи й ніде не шукав В. О. „слави“, не гаяв, за почесними титулами та посадами: всюди він вносе свою енергію завше був не бажаним „почесним гостем“; а справжнім робітником митцем у своїй праці.

Згадуючи життя В. О., що кипіло думками та планами життя, так безглуздо перерване, нам,—його співробітникам, товаришам та свідкам його невтомної праці,—залишається лише з почуттям глибокої пошани схилити голову перед могилою цього трудівника науки, що ціле ювоє життя шукав у ній нових шляхів. Будемо сподіватися, що з часом дар його, принесений рідному народові,—нагадає про нього багатьом, а спогади про це трудове життя—будуть прикладом для молодих поколінь.

Акад. В. Перетц.

Джерело:  "Україна. Науковий двохмісячник українознавства". За ред. М.Грушевського.  Київ. 1925.  книга З