Сергій КОТ, Юрій КОРЕНЮК Михайлівські пам'ятки в російських музеях

22 січня 2016

9 грудня 1995 року Президент України Л.Кучма підписав Указ за № 1138/95 "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури". Цим нормативним актом відкрито цільову державну програму, спрямовану на відродження духовності й історичної пам'яті українського народу, повернення йому національних реліквій і мистецьких шедеврів, втрачених у різні часи та за різних обставин.

Одним з головних завдань, визначених Указом, є відбудова комплексу споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря, знищеного в трагічні для української культури 30-ті роки. Тоді, в роки сталінського терору, ця унікальна архітектурно-мистецька пам'ятка, яка з повним правом вважалася шедевром світового рівня, тисячолітнім осередком духовності не лише українського народу, а й усього слов'янського світу, була стерта з лиця землі більшовицьким режимом на догоду фальшивим ідеям та гаслам. Тепер, у незалежній Україні, вже протягом кількох років триває напружена робота щодо відбудови комплексу споруд монастиря, завершити яку передбачено в 1999 році.

Внаслідок несприятливих історичних обставин значна частина унікальних мистецьких творів доби Київської Русі, попередньо знятих перед зруйнуванням собору, була втрачена або опинилася поза межами України. Розшук, вивчення і використання їх з науковою метою в процесі відбудови собору має принципове теоретичне і практичне значення. Водночас повернення в Україну колись вивезених з неї михайлівських мозаїк, фресок та інших реліквій є невід'ємною складовою частиною загальної справи відродження святині. Вони мають зайняти належне їм місце в музеях Києва, утворюючи єдиний інформаційно-духовний комплекс з відбудованим у своїх архітектурних формах собором. Таким чином здійсниться акт історичної справедливості. Адже витворені генієм українського народу визначні культурні цінності невіддільні од рідного грунту та своєрідного історико-культурного середовища, на тлі якого вони розкриваються у всій своїй красі та величі.

Згідно з літописним свідченням, церкву Архістратига Михаїла закладено 1108 року. А через п'ять років по тому в ній поховано її засновника - київського князя Святополка. На цій підставі дослідники роблять висновок, що на 1113 рік будівництво храму було вже повністю завершено. Перші згадки про Михайлівський монастир, що згодом, як і собор дістав назву Золотоверхого, належить до XIV сторіччя. Протягом ХVII-ХVIII століть собор, як і весь комплекс монастиря, перебудовано в стилі бароко. Вважається, що тут чи не найорганічніше в тогочасній українській культурі архітектура доби Київської Русі поєдналася з пишним бароковим оздобленням.

Інтер'єр Михайлівського собору із замальованими фресками на південному перевівтарному стовпі. Не раніше від 1934 р.У літописних джерелах не зафіксовано згадок про мозаїки й фрески собору. Однак, враховуючи відомості про початок і закінчення його будівництва, більшість дослідників припускає, що ймовірний час виконання їх - 1111-1112 роки.

Найдавніші писемні звістки про художнє оформлення собору містяться в щоденнику австрійського посла Еріха Ляссоти (1594). Він занотував, що посередині церкви є башта з позолоченим верхом (баня), а її верхні склепіння оздоблені мозаїкою. Наступні свідчення належать Павлу Алеппському - архідияконові, що супроводив Антіохійського патріарха Макарія під час його відвідин Києва в 1654 і 1656 роках. Серед залишених ним описів є і характеристика Михайлівського собору. Зокрема йдеться про те, що вівтар цього храму подібний до вівтарів Софії і собору Печерського монастиря. В центрі його - образ Богородиці із здійнятими руками, поблизу - зображення Господа, що дає своїм учням причастя, а нижче - святителі. Усі ці вівтарні зображення були мозаїчні. Про фрески в соборі П.Алеппський не говорить нічого. Можливо, тоді вже вони були значною мірою поруйновані чи забілені.

Першими науково описали михайлівські мозаїки в середині XIX століття Семен Крижанівський (1856) і Микола Закревський (1868). На той час від зображень, що їх назвав П.Алеппський, лишилася тільки композиція з причастям апостолів, яка в системі церковних мальовань називається "Євхаристія". Зображень Богородиці й святителів уже не було. Очевидно, вони пропали у XVIII столітті, коли стіни собору, зокрема у вівтарній частині, почали розтріскуватися і в зв'язку з цим провадилися масштабні ремонтні роботи, під час яких великі ушкоджені частині муровань заміняли новими. Натомість в описах XIX століття відзначено мозаїчні зображення, не згадувані П.Алеппським. Це постаті святого воїна Дмитрія Солунського, архідиякона Стефана, апостола Фадея і зображення ще семи апостолів, що збереглис фрагментарне. Окрім лицьових композицій, вівтарі були й мозаїчні орнаменти.

Мозаїки Михайлівського собору описав згодом професор Петербурзької Академії мистецтв А.Прахов, який у 1882 і 1887-роках копіював та реставрував у Києві давнi мистецькі пам'ятки.

1888 року горішні яруси високого барокового іконостаса в центральній частині собору розібрали. За ними на передвівтарних стовпах виявили фрески, сучасні мозаїки, які в 1718 році були закриті цим іконостасом (завдяки, чому, вочевидь, вони і збереглися). Згідно з попередніми описами Церковно-археологічного товариства при Київській духовнiй академії, спочатку було зафіксовано десять, фрескових зображень, серед них - 8 лицьових (одне мало характер ледве помітних слідів від медальйона). Розчистив їх від побілу, що частково вкривав поверхню, А.Прахов, який у той час працював над розкриттям і дослідженням мозаїк і фресок Софійського собору та фресок Кирилівської церкви. Матеріали його архіву засвідчують, що тоді вдалося виявити 11 лицьових зображень, 2 великі шестикінечні хрести та 28 зразків орнаменту - загалом 41 стародавню фреску.1 Зазначимо, що до сьогодні це найповніший список фресок XII століття, будь-коли зафіксованих у Михайлівському Золотоверхому соборі. Роком пізніше (себто в 1889 р.) в описові невідомого автора згадано лише 10 зображень святих і вказано на існування орнаментів без зазначення їхньої кількості та уточнювальних характеристик.2 Того ж таки 1889 року михайлівські фрески прописали олійною фарбою, але їхній малюнок при цьому зберегли. Мозаїки, певне, в цей час також частково підмалювали фарбами. У такому вигляді мистецькі пам'ятки простояли до руйнування собору в 1934-1936 роках.

Протягом кінця XIX - першої третини XX століття мистецька спадщина Михайлівського Золотоверхого собору в Києві перебувала в центрі уваги багатьох дослідників культури доби Київської Русі. Описи мозаїк і фресок наведені в працях таких відомих учених, як Н.Кондаков та І.Толстой (1891), М.Петров (1897,1898), Д.Айналов і Є.Редін (1900), П.Муратов (1916), Ф.Шміт (1915), К.Широцький (1917), М.Сичов (1929), Ф.Ернст (1930) О.Некрасов (1937).

Демонтаж мозаїк і фресок

Коли більшовицьке керівництво вирішило долю Михайлівського Золотоверхого собору, єдине, чого змогли добитися оборонці пам'ятки (нарком освіти УСРР В.Затонський називав їх "старьевщиками"), - це перед його зруйнуванням зняти зі стін найцінніші мозаїки й фрески. 11 квітня 1934 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило провести відповідні роботи й створити з цією метою спеціальну комісію у складі членів політбюро М.Попова, П.Балицького та В.Затонського. Всі визначені заходи мали закінчитися до 1 жовтня 1934 року.3

Шиферні плити на південному фасаді Михалівського собору до демонтажу в 1934 р.Зважаючи на стислий реченець і брак в Україні фахівців відповідної кваліфікації, Наркомат освіти УСРР звернувся до Всеросійської академії мистецтв у Ленінграді з проханням надати допомогу у фіксації і знятті цих мистецьких творів. Того ж таки місяця до Києва з Ленінграда прибув керівник мозаїчної майстерні Всеросійської Академії мистецтв проф. В.Фролов, який очолив підготовку до зняття мозаїк. Демонтажем фресок займався запрошений з Москви фахівець з технології живопису й реставратор проф. Д.Кіплік. Участь у цих роботах брали також київський реставратор проф. М.Касперович і московський - П.Юкін. 9 серпня мозаїки було повністю знято, що зафіксував В.Фролов у своєму робочому щоденнику.4 Одночасно від стін собору відокремлювали фрески. З огляду на неповноту введених до наукового обігу відомостей наразі немає можливості назвати точну кількість і подати перелік зображень, демонтованих 1934 року. Також ми ще не можемо напевне встановити, чи всі мозаїки й фрески, що їх зафіксували науковці, були тоді зняті (особливо, якщо орієнтуватися на найповніший список А.Прахова). Але є вагомі причини гадати, що під час робіт відкрито фрески, не виявлені 1888 року і не знані А.Прахову та наступним дослідникам. До них можна зарахувати фрагмент постаті невідомого святого, постать мученика і фрагмент постаті мученика, які вперше зазначені серед мозаїк і фресок з колишнього Михайлівського Золотоверхого собору в документах 40-х років, тобто вже після його знищення. Отже, логічно припустити, що їх відкрито не раніше від 1934 року.

У процесі демонтажу творів стародавнього мистецтва зняли також зі стіни південної прибудови (XIX ст.) дві шиферні плити з барельєфними зображеннями святих вершників, їх було знайдено в різний час на території монастиря (одну - імовірно наприкінці XVIII ст., коли ремонтовано собор, другу - під час розкопів 1887 р.), а в 1888 році вмуровано в прибудову до собору. На думку фахівців, ці зображення присвячені Ярославу Мудрому й Ізяславу Ярославичу та їхнім покровителям св. Юрію (Георгію) і св. Дмитрію Солунському.

Після демонтажу всі фрагменти мозаїк і фресок вантажівкою перевезли до Державного історико-культурного заповідника "Музейне містечко "Києво-Печерська лавра", на території якого розпочалися закріплення й монтаж мозаїк і фресок на нові основи.

Виставка пам'яток культури з Михайлівського Золотоверхого собору та монастиря в Державному українському музеї в Києві. Між квітнем 1937 - липнем 1938 р. Репродукція з довоєнних фондів Софійського заповідника (нині архів проф. О.Повстенка). Опублікована 1947 р. на еміграції.Попри намагання якомога краще убезпечити пам'ятки, коли їх перевозили до Музейного містечка, є свідчення про ушкодження деяких з них від струсів і вібрації під час транспортування бруківкою. Зокрема про це писав уже згодом на еміграції свідок подій, відомий український мистецтвознавець проф. О.Повстенко.

В архівних документах є згадки про те, що окремі мистецькі пам'ятки демонтували зі стін Михайлівського Золотоверхого собору в 1935 році. Однак ці дані потребують додаткових уточнень і перевірки.

Консервація і монтаж знятих мозаїк і фресок собору тривали майже до початку війни. Згідно з початковим задумом, їх мали зібрати в одному місці. Такої думки дотримувався передовсім В. Фролов. Авторитетний науковець і реставратор уважав, що найдоцільніше експонувати демонтовані мистецькі твори всі разом і бажано поблизу місця первісного розташування. Такий був підхід і керівництва Наркомату освіти УСРР.5 Тож на другому поверсі південної зовнішньої галереї Софійського собору в Києві приготували спеціальне приміщення. Додатково збудували з дерев'яних паль напівкруглу стіну, що повторювала форму апсиди вівтаря Михайлівського собору, на якій містилася мозаїка "Євхаристія". На ній окремі ділянки мозаїки змонтували в 1935 році, там вони лишаються й досі. Логічно припустити, що саме тоді до Софійської філії Музейного містечка потрапила й значна частина поодиноких фрагментів михайлівських мозаїк і фресок, які зберігалися в його фондах.

Не передані до Софійської філії інші твори з Михайлівського собору після реставрації спочатку перебували деякий час у Музейному містечку на території Києво-Печерської лаври, що підпорядковувалося тоді Народному комісаріатові освіти УСРР. На це, зокрема, вказує датована серпнем 1937 року інформація директора державного Українського музею П.Ніколаєнко щодо обстеження ряду "знятих у 1934-1935 рр." пам'яток з колишнього собору, які "опинилися" в Музейному містечку. Викликаний для визначення стану збереженості мозаїк В.Фролов обстежив мозаїки "Дмитрiй Солунський", "Архідиякон Стефан", "Святий Фадей". У документі зазначалося, що фрагмент мозаїчного орнаменту на жовтому тлі ще "залишається на складі Музейного містечка".6 Цілком можливо, що, крім мозаїк, там були й інші пам'ятки з собору, зокрема фрески. На це вказують документальні згадки пізнішого часу, пов'язані з дальшими переміщеннями його мистецької спадщини. Так, у документах початку - середини 40-х років починають фігурувати фреска із зображенням хреста і три фрагменти фрескових орнаментів.

Мозаїка ''Дмитрій Солунський'' ХІІ ст. Державна Третьяковська галерея (Москва)Згідно з наказом наркома освіти В.Затонського від 1 травня 1935 року "Про розташування музеїв у м. Києві", законсервований на той час Всеукраїнський історичний музей імені Т.Г.Шевченка (тогочасна абревіатура ВІМ), фонди якого, до того ж, були розкидані по місту, перейменовано на Центральний історичний музей і він мав покинути своє приміщення на вул. Кірова, 29 і перебратися на територію Музейного містечка, забезпечуючи надалі також адміністративне та методичне керівництво заповідником. При цьому бібліотека й частина фондів ВІМу відповідного профілю (зокрема частина археологічних експонатів) мали бути передані заснованому в його приміщенні Українському музеєві народного мистецтва. Відповідно до постанови РНК УСРР від 11 листопада 1935 року Центральний історичний музей повинен був відкритися 15 липня 1936 року. Остаточний розподіл фондів між новоутвореними закладами передбачалося завершити до 20 лютого 1937 року.7 А вже в квітні того ж року музей українського мистецтва офіційно відкрито під назвою Державний Український музей (з 1939 р. - Державний музей українського мистецтва, згодом - Державний музей українського образотворчого мистецтва, нині - Національний художній музей України). Ще раніше (рішення уряду від 14 квітня 1936 р. і 25 березня 1937 р.) цей музей передано в підпорядкування Українського управління в справах мистецтв при РНК УРСР (утворене 8 лютого 1936 р.). Так само змінило підпорядкування і Музейне містечко, яке під офіційною назвою Український музейний городок з березня 1937 року також фігурує в системі закладів новоутвореного управління.

Ці складні процедури відомчого перерозподілу культурних закладів певною мірою можуть прояснити ймовірні шляхи дальшої міграції мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору, бо якихось документальних відомостей про переміщеннях їх дотепер не виявлено. Єдине з архівних документів достеменно відомо, що 1937 року ціла низка михайлівських пам'яток уже перебувала у фондах щойно відкритого Державного Українського музею. Зокрема в документах музею згадуються мозаїки "Дмитрій Солунський", "Святий Фадей", "Архідиякон Стефан", фрески "Богородиця", "Архангел Гавриїл" (обидві - фрагменти "Благовіщення"), "Пророк Самуїл" та фрагмент орнаменту, два шиферні барельєфи із зображеннями святих вершників, саркофаг-гробниця з Десятинної церкви, що складалася із 7 шиферних плит.8

Перед Державним Українським музеєм стояло завдання показувати історію розвитку мистецтва в Україні від кам'яного віку до сучасності. З-поміж його семи тематичних відділів один був присвячений мистецтву Київської Русі. В пресових повідомленнях з нагоди відкриття музею натрапляємо на таку згадку: "Шостий відділ дає уявлення про розвиток образотворчого мистецтва, скульптури і графіки на Україні, починаючи з часів Київської Русі. Тут представлені рідкісні оригінали ХІ-ХIII ст. - мозаїка, фрески, шиферні барельєфи, а також вироби з металу".9 Докладніше уявлення про цей розділ експозиції дає унікальна світлина, опублікована по другій світовій війні на еміграції проф. О.Повстенком. На цій світлині зафіксовано виставку Михайлівських реліквій, організовану в складі експозиції розділу.10 Серед іншого досить точно можна атрибутувати мозаїки "Дмитрій Солунський", "Архідиякон Стефан", фрески "Богородиця" (фрагмент "Благовіщення") та "Пророк Самуїл", 2 шиферні барельєфи із зображеннями святих вершників, саркофаг-гробницю з Десятинної церкви.

Певно, впродовж 1936-1937 років ці предмети (крім фрагменту мозаїчного орнаменту на жовтому тлі) передано до Державного Українського музею, і ці всі пам'ятки перебували тоді на постійному зберіганні у його фондах.

Є певні дані для припущення, що деякі мистецькі твори із собору могли потрапити до Київського музею російського мистецтва. Однак, документи, за якими б було можливо встановити точну кількість та час надходження пам'яток до його фондів, поки що не відомі.

Тим часом з 1938 року відбувається зворотний процес - зосередження мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору в Софійській філії Українського музейного містечка (від 7 березня 1939 р. - це самостійний музей "Софійський заповідник" з кількома філіями). За наказом Управління в справах мистецтв при РНК УРСР за актом від 10 лютого 1938 року мозаїки "Святий Фадей", "Архідиякон Стефан", фрески "Архангел Гавриїл", "Богородиця", шиферний барельєф із зображенням двох вершників та гробницю з Десятинної церкви, що складалася з семи шиферних плит, передали Софійському заповідникові.11

Також відомо, що за актом від 19 березня 1941 року з Київського музею російського мистецтва до Софійського заповідника передано деталі фрески "Данило Стовпник" (у списках А.Прахова 1888 р. вона значиться "Стовпник").

Згідно з відомими авторам цієї статті обліковими документами і актами внутрішньої передачі 1940-1941 років, загальна кількість михайлівських пам'яток, що зберігалися у фондах Софійського заповідника (цілими чи у фрагментах), становила тоді 8 мозаїк та від 27 до 31 фресок (без урахування творів, умонтованих у стіну приміщення Софійського собору).

На жаль, повністю зосередити в єдиному комплексі спадщину Михайлівського Золотоверхого собору тоді так і не вдалося. Уже в другій половині 30-х років ціла низка унікальних мистецьких творів, що належали до неї, опинилася в Москві, розпочавши відтоді свій кочовий шлях по російських музеях.

Обмін чи реквізиція?

Фреска ''Святий Миколай'' ХІІ ст. Державна Третьяковська галерея (Москва)Ще в 1934 році, коли стало остаточно зрозуміло, що Михайлівський Золотоверхий собор у Києві буде знищено, а його найцінніші мозаїки й фрески демонтовано, московські музейницькі кола задекларували своє бажання скористатися із ситуації і здобути бодай деякі з тих пам'яток. Роботи тільки-но почалися, а завідувач музейного відділу Наркомату освіти РСФРР Фелікс Кон у листі від 17 липня 1934 року до наркома освіти УСРР В.Затонського запропонував "виділити" для Третьяковської галереї дві мозаїки - "Дмитрія Солунського" і "Архідиякона Лаврентія" (так атрибутовано в листі постать Стефана), а також одну з фресок. На думку Ф.Кона, ці твори були "не пов'язані з основною композицією собору" "Євхаристією" і тому могли бути "виділені" до Москви "без шкоди" для майбутньої експозиції в Києві. Крім того, в листі наголошувалося: "Означенные памятники имеют колоссальное значение для экспозиции ГТГ, в которой искусство Киевской Руси представлено крайне слабо, несмотря на существенное значение, которое оно имеет в общем развитии русского искусства".12

Цей вибір не був випадковий, у ньому відчуваються поради кваліфікованих фахівців. Адже зображення св. Дмитрія Солунського серед михайлівських мозаїк - одне з найбільш показних. І це не дивно. Воїн Дмитрій був не лише надзвичайно популярний святий у слов'янських народів. Християнське ім'я Дмитрій мав князь Ізяслав - батько фундатора Михайлівського собору. Тож, розташовуючи зображення святого Дмитрія на одному з чільних місць у вівтарі, князь Святополк, безперечно, мав на меті уславити ім'я свого батька князя Ізяслава-Дмитрія. А що це зображення було особистим замовленням будівника храму, то й виконував його найдосвідченіший майстер (можливо, той, що керував усією групою мозаїстів і фрескістів, які працювали в Михайлівському соборі). Досить поширена думка, що у виконанні михайлівських мозаїк і фресок брав участь відомий київський іконописець Аліпій Печерський. Він студіював у греків, які прибули до Києва для оздоблення Успенського собору, побудованого на три десятиліття раніше від Михайлівського. Однак тепер це ніхто вже не зможе ні заперечити, ні беззаперечно довести. Та хай там як, а очевидним є те, що деякі з михайлівських мозаїстів, безумовно, були добре обізнані з витонченими зразками столичного мистецтва Візантії. І до найобдарованіших серед них належав виконавець зображення Дмитрія Солунського, принаймні лику в його постаті.

Художню цінність михайлівських пам'яток розуміли і в Україні. Навіть тогочасна українська комуністична номенклатура не могла погодитися на таку втрату. Нарком В.Затонський відповів Ф.Кону категоричною відмовою. У листі від 27 липня 1934 р. він писав:

"Ф[еликс] Я[ковлевич].

Откуда вы взяли, что мозаики Михайловского собора не связаны с композицией и пр. Пока что мы мозаики и фрески снимаем. Вопрос их экспозиции будем решать особо. Но понятно, я буду стараться их использовать в Киеве".13

Здавалося б, питання вичерпано. І відповідь наркома освіти УСРР щодо можливості передачі реліквій Михайлівського собору до Москви була однозначною і не передбачала подвійного трактування: мозаїки й фрески мали залишитися в Києві. Цей момент принциповий з огляду на дальший перебіг подій. Адже за кілька років справа несподівано набула нового порядку.

Згідно з найновішим каталогом Третьяковської галереї, дані якого спираються на відповідні записи в інвентарній книзі за 1936 рік, до фондів її надійшли того року дві пам'ятки з Михайлівського Золотоверхого собору - мозаїка "Фрагмент постаті невідомого апостола" (ноги фігури) і фреска "Святий Миколай". За версією галереї, їх добровільно передав їй Київський музей російського мистецтва.14 Однак документів, що підтверджували б акт передачі, в архіві галереї немає (про це, зокрема, інформували співробітники закладу у відповідь на наші запити). Як уже згадувалося вище, в Київському музеї російського мистецтва справді могли бути окремі мистецькі твори з Михайлівського Золотоверхого собору. Проте в наявній фондовій документації музею відсутні будь-які згадки про зберігання в його фондах пам'яток з собору взагалі і відповідно немає жодних матеріалів стосовно передачі їх будь-кому. Не згадується про цей факт і в доволі інформативних публікаціях з історії формування збірки цього музею.15

Мозаїка ''Невідомий апостол''. Фрагмент. ХІІ ст. ТретьяковкаЗазначимо, що Музей російського мистецтва в Києві як один з центральних художніх музеїв України відкрито 1936 року, а наступного - підпорядковано Українському управлінню в справах мистецтв при РНК УРСР. Проте засновано його значно раніше - 1922 року як Київську картинну галерею, 1931 року вона дістала статус і назву Національної картинної галереї. У 1934 році під час реорганізації галерея ввійшла як сектор російського мистецтва до єдиного Державного художнього музею, що підпорядковувався Наркоматові освіти УСРР.16 А вже на його основі постав музей із сучасною назвою і профілем. За даними науковців, у 1932 році до збірки цього закладу надійшла група пам'яток давньоруського іконопису (38 творів), передана з фондів Музею мистецтв ВУАН (з колекції Ханенків). Інших надходжень творів тієї доби у відомих дослідникам документах не зареєстровано. Тож поки що достеменно не відомо, чи взагалі були мозаїка - фрагмент постаті апостола і фреска "Святий Миколай" у Київському музеї російського мистецтва. Коли це підтвердиться, то треба відповісти й на питання - як і коли михайлівські речі могли потрапити до його фондів, якщо зважити на тогочасні спроби здійснити чіткий розподіл музейних закладів Києва за профілями, що спричинили масовий перерозподіл їхніх фондів. Зазначимо, що реставрацію і монтаж цих пам'яток П.Юкін завершив щойно в 1936 році. А влітку того ж року для ознайомлення з ними до Києва приїжджав завідувач відділу давньоруського мистецтва Третьяковської галереї А.Леонов.

На наш погляд, не слід відкидати й варіант, що наявні тепер у фондах Третьяковської галереї пам'ятки вивезено до Росії за поки що не з'ясованих обставин безпосередньо з Музейного містечка на території Києво-Печерської лаври, де вони перебували після зняття їх зі стін собору.

Однак ця втрата для київських музеїв була не останньою. В 1938 році у зв'язку з проведенням виставки до 750-річчя "Слова о полку Ігоревім" до Москви для тимчасового експонування з Державного Українського музею на прохання Державної Третьяковської галереї було передано мозаїку "Дмитрій Солунський" та низку інших пам'яток. В архіві Національного художнього музею України зберігається оригінал акта передачі. Наведемо його повністю:

АКТ

Составлен 23/VII-38 г. в том, что зам. директора Гос. Укр. музея тов. Гуляев Е. Н. и зав. фондами того же музея т. Ребенок Н. И. передали, а старший научный сотрудник Государственной Третьяковской галереи тов. Антонова В. Н. приняла для выставки 750-летия "Слово о полку Игореве", организуемой Третьяковской галереей, следующие художественные произведения:

1) "Дмитрий Солунский". Мозаика ХІІ-го века из бывш[его] Михайловского монастиря.

2) Два всадника - шиферный барельєф ХІІ-го века, из бывшего Михайловского монастыря.

3) "Самуил", фреска ХІІ-го века, из бывшего Михайловского монастыря.

4) Орнамент, фрагмент фрески ХІІ-го века, из бывшего Михайловского монастыря.

5) "Музыкант", Копия П.И.Юкина, фрески ХІІ-го века, из Софийского собора.

Передали:

зам. директора ГУМ (Гуляев)

Зав. фондами (Ребенок)

Приняла: старший научн[ый] работ[ик] ГТГ (Антонова)17

Ще один мозаїчний фрагмент Третьяковська галерея отримала на виставку з Софійської філії Музейного містечка.

Проте передані на тимчасове експонування реліквії після закриття виставки так і не повернулися в Україну. Нині вони поділені між Третьяковською галереєю в Москві й Російським музеєм у Петербурзі. Відомо, що Третьяковська галерея згодом не лише передавала частину цих творів на виставки до інших закладів, де вони перебували по 10 - 15 років (наприклад, до Ермітажу), що фіксується виданими каталогами, а й використовувала їх для обмінів з метою одержати потрібні їй пам'ятки, таким чином далі розпорошуючи спадщину собору. Так, фрески "Пророк Самуїл", поясна фігура невідомого святого та фрагмент орнаментального фризу у результаті обміну на дві ікони Кашинського ряду, потрапили з Третьяковської галереї до Російського музею в Петербурзі, що засвідчено актом від 28 жовтня 1946 року.

Шиферна різьблена плита із зображенням св. Дмитрія та невідомого св. Воїна. ХІІ ст. ТретьяковкаУсі вимоги української сторони щодо повернення втрачених реліквій відверто нехтувано. Зокрема проф. Людмила Миляєва згадує, що, працюючи над упорядкуванням фондів і архіву ДМУОМ у перші повоєнні роки, вона натрапила на акт передачі михайлівських пам'яток на виставку до Москви. Вражені і, зрозуміло, окрилені можливістю повернути до музею цінні твори, його співробітники звернулися до союзних інстанцій, прохаючи допомогти їм у цьому. Проте з Москви від сумнозвісного тодішнього міністра культури СРСР "товариша" К.Фурцевої надійшла різко негативна відповідь з настійливою рекомендацією ніколи більше не зачіпати цієї проблеми. Нічим завершилися й спроби повернути михайлівську спадщину на початку 70-х років. За свідченнями відомого українського мистецтвознавця Д.Горбачова, тоді Державний музей українського образотворчого мистецтва на підставі того самого акта знову листовно звертався до Третьяковської галереї з проханням повернути отримані нею для тимчасового експонування культурні цінності. Однак і цього разу звернення українських фахівців до їхніх російських колег не дало жодного результату. Спроби порушити клопотання на урядовому рівні, ініціатором однієї з яких була директор Софійського заповідника В. Ачкасова, за її спогадами, гасилися ще в Україні на рівні ЦК КПУ. Слід зазначити, що в українських архівах наразі не виявлено додаткових документальних матеріалів, які б могли докладніше висвітлити всі обставини неповернення з Москви в Україну переданих 1938 року на виставку предметів. Можливо, ці документи разом з іншими були знищені при відступі з Києва Червоної армії в 1941 році.

А проте нещодавно несподівано виринув новий документ, що походить з архіву Третьяковської галереї. Частково він пояснює механізми "експропріації" з України михайлівської спадщини. Це копія акта з незазначеною датою (імовірно 13 травня 1939 р.), відповідно до змісту якого нібито відбувся обмін унікальної давньоруської мозаїки XII століття "Дмитрій Солунський" на кілька картин українських та російських художників середини - кінця XIX століття. Подаємо його текст:

Копия.

Акт №136

Составлен в том, что ГТГ в лице т. Сильверсван Е. В. на основании разрешения ВКИ за подписью т. Леонова и директора Кеменова В. С. № 25 м/5, 17.ХІІ-38 г. - выдала, а представитель Киевского Украинского музея принял следующие вещи, передаваемые Украинскому музею в обмен за мозаику "Дмитрий Солунский" (поступившую в ГТГ на в[ыстав]ку "Слово о полку Игореве").

1. Трутовский - У колодца. 5891/19.

2. --- || --- Пейзаж. 5881/30

3. Васильковский - Украинская деревня. 20915.

4. Крыжицкий - Пейзаж. 20871.

5. Маковский - Хоровод. 09318.

6. Похитонов - Сумерки зимой на Украине. 1886.

7. Светославский - Улица провинциального города. 980.

8. Соколов - Украинка (сепия). 3354.

9. Васильковский - Остатки векового леса. 3539.

10. Маковский - Женская голова. 20921.

Картина Платонова "Наймичка" будет Вам вислана дополнительно.

Сдала - Е. Сильверсван

(Печатка ДТГ)

Принял - Зав.отд[елом] уч[ета] и хранения ГУМ (Підпис)

(Печатка ДУМ) Зав. отд[елом] живописи, скульптури й графики ГУМ (Підпис)

Примечание:

Картина худ[ожника] Ва-сильковского "Украинская деревня", инв[ентарный] № 20915 имеет дефект - выпадение в двух местах краски на сантим[етр] - в верхней части, слева.

Зав. отд[елом] живописи, скульптури и графики (Підпис).

13/V-1939г.

Упаковщик Климов.

Копия верна: Е. Сильверсван.18

Фрагмент фрескового орнаменту. Репродукція з довоєнних фондів Софійського заповідника (нині архів проф. О.Повстенка). Опубл. 1947 р. на еміграціїУ результаті перевірки фондової документації, проведеної з допомогою співробітників Національного художнього музею України, встановлено, що музей справді одержав малярські твори, направлені згідно з актом від 13 травня 1939 року в Україну замість "Дмитрія Солунського", за винятком картини Х.Платонова "Наймичка" (її так і не надіслали). В інвентарних картках цих творів зазначено попередній інвентарний номер Третьяковської галереї, що підтверджують і записи в інвентарних журналах, внесені дещо пізніше. На жаль, книга обліку надходжень експонатів музею за 1939 рік не збереглася. Крім того, ще до війни з Третьяковської галереї до Державного Українського музею надійшла велика колекція малюнків К.Трутовського (до 1 тис. од.). Вони були в поганому стані й до передачі в Київ зберігалися не в мистецькому, а в архівному фонді галереї. Можливо, саме таким був встановлений "Третьяковкою" еквівалент на українські пам'ятки світового рівня, і відтоді справу вона вважала закритою?

Та пригляньмося пильніше до цього документа. Насамперед впадає в очі неадекватність т. зв. обміну. На це нині звертають увагу не лише українські, а й навіть російські автори. Щоправда, бачать її вони у специфічному світлі. Зокрема зацитуймо відверто погордливі зізнання, оприлюднені на шпальтах московської газети "Комерсантъ-daily": "Советская зпоха была - для допущенных в лоно ее Высокой Культуры - эпохой редкой интеллектуальной абстракции, не запятнанной какими-либо отношениями собственности. К тому же в конце 30-х годов московские аристократы искусствознания, обученные византиевистике еще до революции, безусловно, с усмешкой и презрением смотрели на киевских простаков, удовлетворившихся картинками типа "Малоросска у плетня".19 Виникає логічне запитання: невже українські музейники справді могли піти на такий "обмін" самохіть, з власної волі та ініціативи? У це важко повірити.

Нині цей фрагмент фрескового орнаменту зберігається в Новгородському державному іст.-архіт. музеї-заповіднику (росія). Копія світлини з фондової документаціїЗміст і форма наведеного вище документа дають підстави стверджувати, що акція т. зв. обміну явно мала некоректний щодо Державного Українського музею характер, супроводилася порушенням етичних і юридичних норм міжмузейних стосунків, спиралася на силові та примусові дії. Зосібна рішення про "обмін" Всесоюзний комітет у справах мистецтв ухвалив 17 грудня 1938 року вже далеко після того, як по завершенні виставки михайлівські речі мали повернутися до Києва. Отже, можна припустити, що справжня мета цих дій полягала в тому, щоб "де юре" зафіксувати небажання Третьяковської галереї повертати їх в Україну. Акт не датований (єдина дата - та, яку зазначив пакувальник картин на документі). На початку тексту подано неточну назву Державного Українського музею. У документі відсутні будь-які прізвища представників української сторони, котрі мали б приймати експонати від галереї. Тож очевидно, що на момент складання акта в Москві їх не було.

Рішення дозволити т. зв. обмін Всесоюзний комітет у справах мистецтв ухвалив ще в середині грудня 1938 року, а картини, виділені для цього, направили (надіслали!) в Київ лише в травні наступного. Принагідне нагадаємо, що одна з картин, яку обіцяно надіслати згодом (Х.Платонов "Наймичка"), так ніколи в Україну і не надійшла. Слід особливо підкреслити, що в документі немає й згадки про інші пам'ятки, взяті з Києва на московську виставку і не повернені назад. То невже в разі добровільного обміну київські музейники не поставили б питання про інші, теж надзвичайно цінні твори стародавнього мистецтва? Постає також питання - чому не зберігся оригінал акта, а є лише його копія, виготовлена, судячи з помітки на берегах аркуша, у 1941 році? Копію засвідчила та ж таки "т. Сільверсван", посада якої не зазначена в жодному з документів. Тим часом акт, складений за кілька місяців перед тим, має зовсім інший вигляд, у чому легко переконатися, порівнявши обидва документи.

Не оминути й таких питань: чому після виставки цінні пам'ятки не повернуто, згідно з правилами, в Україну? Чому якраз тоді, коли вони були в Москві, з'являється рішення Всесоюзного комітету в справах мистецтв з дозволом Третьяковській галереї обміняти кілька картин саме на "Дмитрія Солунського", на якого вона претендувала ще в 1934 році? Отже, ініціатором "обміну" була саме Третьяковська галерея, яка скористалася із ситуації і надужила статусом всесоюзної установи.

Характерно, що в загалом добре впорядкованому архіві Національного художнього музею України не виявлено ні оригіналу, ні копії документа, ідентичного тому, якого в 1941 році у вигляді копії з акта 1939 року склав працівник Третьяковської галереї. Додамо, що до інвентарних книг галереї одержані з Києва на виставку михайлівські пам'ятки внесли аж у тому ж таки 1941 році.

Фрагмент фрескового орнаментуЗа нашими даними, отриманими з Третьяковської галереї, є ще кілька інших документів, що відбивають ситуацію навколо т. зв. обміну. Вони потребують докладного розгляду. Проте вже попередній аналіз змісту виявлених матеріалів дає підстави стверджувати: українські музеї були ошукані, а документи про "обмін" - сфальшовані.

Потребує також пояснень імовірна поява в 30-х - на початку 40-х років у Третьяковській галереї лицьової фрески, атрибутованої як "Невідомий святий" (через брак репродукцій, використовуючи дуже схематичні описи, ми попередньо вважаємо її зображенням севастійського мученика в медальйоні). Серед інших пам'яток Михайлівського Золотоверхого собору вона 1946 року надійшла на обмін до Російського музею з Третьяковськоі галереї. Певно, вона потрапила до "Третьяковки" в 1936 році разом з фрескою "Святий Миколай" та фрагментом мозаїки із зображенням нижньої частини постаті невідомого апостола.

За інформацією, одержаною нещодавно від директора Новгородського державного об'єднаного історико-архітектурного та художнього музею-заповідника М. Ґриньова, щонайменше два фрагменти орнаментів з Михайлівського Золотоверхого собору разом з двома фресковими орнаментами з чернігівського Єлецького монастиря наприкінці 30 - на початку 40-х років потрапили до фондів заповідника з України. Архівних документів, що пояснювали б, як це сталося, не виявлено. Як розповіли колишні співробітники цього закладу, пам'ятки нібито привіз без будь-яких супровідних документів до Новгорода відомий ленінградський учений-археолог М.Карґер, який у ті роки активно обстоював ідею створити на базі новгородських пам'яток Всесоюзний музей фрески. Зазначимо, що М.Карґер був причетний до вивезення з України сотень (а може, й тисяч) цінних експонатів, які він здобув, проводячи археологічні розкопи в Києві, Переяславі-Хмельницькому, Володимирі-Волинському й на місці стародавнього Галича. Усі вони тепер зберігаються в російських музеях. Тож це цілком імовірна версія.

Однак треба докладніше опрацювати дані щодо кількості й характеру вивезених ним до Новгорода михайлівських пам'яток у зв'язку з помітними, за нашими даними, розбіжностями в інформації М.Ґриньова і об'єктивною картиною наявності й руху по різних закладах мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору. Слід також завважити, що коментуючи повідомлення з Новгорода, проф. Л. Миляєва вважає, що М.Карґер не міг вивезти до Росії згадані пам'ятки. На її думку, має бути інше пояснення факту появи їх у Новгородському заповіднику.

Отже, маємо ще одну проблему до розв'язання.

Характерно, що всі наведені факти збігаються з періодом розгортання масових сталінських репресій, від яких передусім потерпіла українська культура. Слідом за довгим і трагічним списком визначних науковців, музейників, діячів літератури та мистецтва прийшла черга і вищої комуністичної партноменклатури. 29 липня 1938 року, не витримавши цькувань, застрелився член Політбюро ЦК КП(б)У, нарком освіти В.Затонський, який свого часу був проти вивезення михайлівських мозаїк і фресок за межі України. Приблизно тоді ж з посади усунено голову Українського управління в справах мистецтв при РНК УРСР А.Хвилю, що з осторогою ставився до відправлення з України цінних пам'яток на виставки до Москви, за що не раз у 30-х роках накликав на себе звинувачення "у підриві всесоюзного характеру виставок". Його життя обірвалося 1939 року. Новий голова управління М.Компанієць зайняв кабінет свого попередника, коли там (з розповідей родичів) ще панував цілковитий розгардіяш після вчиненого енкаведистами трусу. Він сам день у день чекав арешту. Зрозуміло, що в деморалізованих і заляканих репресіями українських офіційних відомствах та установах ледве чи міг тоді пролунати голос на захист національних культурних надбань.

Тож симптоматично, що саме в цей час Україна зазнала перших втрат мистецьких пам'яток, урятованих з Михайлівського Золотоверхого собору.

Bоєнна одисея михайлівських реліквій

Попри втрати, все ж таки напередодні війни в Софійському заповіднику зберігалася ще значна кількість мозаїк і фресок (включно з невеликими фрагментами) з мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору.

В актах повернення з реставрації і внутрішньої передачі експонатів, інвентарних описах 1940-1941 років значаться лицьові й орнаментальні зображення. Згідно з недатованими витягами з інвентарної книги (акт звірки?), у фондах заповідника було 8 мозаїк, які разом із вмонтованими в Софійському соборі композиціями та фрагментами налічували десь 12-13 одиниць. За цим же документом, там зберігалися також 27 фресок і фрескових фрагментів. У квітні 1941 року документально зафіксовано передачу з відділу фондів до архітектурного відділу заповідника 31 фрески й фрескових фрагментів. При цьому в акті не зазначено фреску, що в інших документах числилася під № 161 (100x100 см). Натомість з'являється низка фрескових фрагментів (невеликого розміру, без інвентарних номерів), а також лицьова фреска під назвою "Данило Стовпник" (без подання інвентарного номера і розмірів). Слід відзначити й істотні відмінності наведених в акті розмірів багатьох фресок порівняно з попередніми фіксаціями.

З початком другої світової війни фонди Софійського заповідника не евакуювали. Після визволення Києва від німецької окупації Надзвичайна Державна комісія з обліку заподіяної агресором шкоди (1943-1944) задокументувала факт вивезення окупаційною адміністрацією михайлівських мозаїк і фресок. У підписаному П.Барановським, С.Гіляровим, Н.Геппнер, К.Данкевич і П.Ємцем 1 грудня 1943 року акті НДК по Софійському собору в Києві вказувалося, що з його фондів вивезено 14 фресок з.колишнього Михайлівського Золотоверхого собору. В тому числі називалися: "Богородиця з Благовіщення", "Архангел Гавриїл з Благовіщення", "Захарій", "Невідомий святий без напису". Окремо згадувалися 10 фресок з орнаментами. Проте надалі в тогочасних офіційних публікаціях ці дані змінено - зазначалося, що загалом із Софії вивезено 14 фресок і мозаїк, з яких лише чотири фрески пов'язувалися зі спадщиною Михайлівського Золотоверхого собору. Наводилися назви трьох із них: "Діва Марія" (так названо фреску "Богородиця"), "Архангел Гавриїл", "Пророк Захарія".20 І саме ця неповна інформація закріпилася в наступних дослідженнях і публікаціях. Ба навіть директор Софійського заповідника Г. Говденко в перші роки після визволення Києва у своїх даних вказував лише на три названі вище втрачені михайлівські фрески.

Нині михайлівські пам'ятки, названі в публікації НДК як вивезені нацистами, зберігаються в Києві, отже їх повернено в Україну. Проте подробиці переміщення в роки війни й наступної реституції стародавніх київських фресок і мозаїк тривалий час лишалися невідомими, так само як і доля тієї значної частини їх, яка не була повернена і розшукувалася протягом повоєнних десятиріч. Дещо в цій справі пощастило з'ясувати на основі архівних документів і найголовніше - шляхи переміщення мозаїк і фресок з Києва.

У період німецької окупації Софійський заповідник припинив свою роботу. Проте його фондами дуже цікавились представники німецької адміністрації. Доглядач заповідника Павло Ємець намагався приховати ключі від фондових приміщень, але його заарештувало гестапо і по кількох днях ув'язнення він був змушений передати ключі уповноваженим окупаційної влади.21 Через деякий час на базі фондів Софійського заповідника окупаційна влада відкрила Архітектурно-історичний музей у м. Києві (інша назва, що трапляється в документах, -Архітектурний музей). Цей крок німецької адміністрації має логічне пояснення - у довоєнні роки в Софії Київській було зосереджено унікальну збірку матеріалів з історії української архітектури, що налічувала тисячі обмірів, креслеників, світлин, малюнків, акварелей і картин, оригіналів і копій старовинних мозаїк і фресок. Німецькі фахівці приділяли значну увагу вивченню й опису цих фондів. Про це свідчать, зокрема звіти та інформації начальника Крайового управління архівами, бібліотеками й музеями Г.Вінтера та референта Архітектурно-історичного музею професора О.Повстянка.22

Деякі мистецькі твори, що належали до спадщини Михайлівського Золотоверхого собору, опинилися у створеному наприкінці 1941 - на початку 1942 року Крайовому музеї (в інших документах - інституті) прадавньої та давньої історії у Києві (він містився на вул. Короленка в приміщенні колишнього Педагогічного музею, а перед війною - Музею Леніна; нині - Будинок вчителя). У зв'язку з цим нововідкритим закладом фігурують оригінальні фреска із зображенням шестикінечного хреста і три фрескові орнаменти. Також туди потрапили кілька копій - михайлівської мозаїки із зображенням апостола (роботи П.Юкіна) і чернігівських фресок "Св. Текля" (роботи М.Касперовича) та "Шість апостолів" (роботи ленінградської мисткині Е.Евенбах).23 На наш погляд, найімовірніше, що до Крайового музею ці пам'ятки надійшли з Музейного містечка. Зокрема в документах Наркомату освіти УРСР воєнних років є дані про перевезення в січні 1942 року за розпорядженням німецького командування з території Лаври до музею Леніна археологічних матеріалів з найдавніших часів до ХIIІ століття включно. Історико-художні й етнографічні пам'ятки тоді ж перевезли до приміщення Державного Українського музею (вул. Кірова, 29).24

Крайовий музей (інститут) очолював спочатку проф. Ґрімм, а згодом - проф. Штамфус. Заступником директора був відомий український археолог та музеєзнавець Петро Курінний. До роботи в цьому закладі залучили тоді ще молоду, проте вже відому з фахового боку дослідницю-археолога Євгенію Махно, яка готувала експозицію відділу черняхівської культури. Працювали там і інші українські фахівці, що залишилися в окупованому Києві.

В акті НДК від 1 грудня 1943 року стверджувалося, що на початку жовтня того ж року бригада з шести німецьких військовиків і двох українців - працівників київських музеїв - відібрала й запакувала культурні цінності, що зберігалися в Софійському соборі. Через три дні ці речі вивезли, серед них - і фрески з Михайлівського Золотоверхого собору.

Однак протягом усіх повоєнних років не було відомо жодного архівного документа, який би однозначно підтверджував факт вивезення цих пам'яток німецькими військами напередодні відступу їх з Києва. Нарешті, нещодавно зусиллями української дослідниці Т.Себти виявлено й перекладено унікальні матеріали Айнзацштабу райхсляйтера А.Розенберга, що документально засвідчують і вивезення михайлівських мозаїк і фресок і | дають змогу простежити їхню дальшу долю. Зокрема йдеться про звіт Української філії Айнзацштабу від 2 грудня 1943 року з долученими до нього докладними списками І евакуйованих предметів, що належали Архітектурно-історичному музеєві й Крайовому музеєві прадавньої та давньої історії. Поряд із старовинними мапами, малюнками, планами, і негативами й світлинами архітектурних пам'яток у списках значаться й мистецькі твори.

Перший список (не датований, на 46 позицій) фіксує культурні цінності, що їх вивезли окупанти з Софійського заповідника. Серед них зазначені автентична мозаїка і 23 фрески з колишнього Михайлівського Золотоверхого собору - загалом 24 одиниці. Сім фресок і мозаїка мали лицьові зображення. Усі михайлівські речі були розміщені по окремих ящиках, позначених шифром "АМ" ("Aarhitecturmuseumve"). Абсолютна більшість фресок і мозаїк супроводилася виконаними з німецькою педантичністю оцінками характеру зображення, розмірів і стану збереженості (майже всі, крім двох, - "gut"), позначками про автентичність ("orig").25

Другий список (на 18 позицій без позначок) має проштамповану дату: 10 грудня 1943 року. У ньому зазначено культурні цінності, вивезені з Крайового музею прадавньої та давньої історії як "ілюстративний" (експозиційний) матеріал. Під №№ 1,2,4,6,7 фігурують чотири оригінальні фрески з Михайлівського Золотоверхого собору та одна копія мозаїки "Апостол" роботи П.Юкіна.26

Загальна кількість згаданих у німецьких документах пам'яток, що належать до михайлівської спадщини, становить 28 оригінальних предметів і 1 копію. Серед оригіналів - 1 мозаїка і 27 фресок, у тому числі 8 лицьових зображень, 18 фрагментів орнаментів, 2 зображення з невизначеними сюжетами.

За даними, люб'язно наданими нам Т.Себтою, їх вивезено з Києва 7 жовтня 1943 року у двох вагонах: "Мюнхен 92811" і "Кассель 76248". Місцем призначення був Краків, де планувалося здійснити детальне наукове опрацювання, фотофіксацію і перепакування пам'яток. Вантаж відправляли співробітник зондерштабу "Давня історія" проф. Штамфус і співробітник Айнзацштабу Розенберґа оберайнзацфюрер Шюллер, який керував евакуаційними роботами в Києві перед відступом німецьких військ. Музейні цінності супроводив разом з іншими особами П.Курінний. Можливо, це був не єдиний транспорт з михайлівськими пам'ятками. Бо ж відомо, що загалом до Кракова прибуло 8 вагонів культурних цінностей з Києва, причому два вагони були відправлені раніше - 6 жовтня.

Відправлений з Києва 7 жовтня 1943 року ешелон дістався Кракова через одинадцять днів. Тут вивезені предмети перебували кілька місяців. Певний час у цьому місті діяла філія Айнзацштабу Розенберга, підпорядкована Головній робочій групі України. Створена 18 жовтня, філія мала приймати й обробляти вантажі, що надходили з України.

Культурні цінності зберігалися на двох складах. Керував робочою групою гауптайнзацфюрер д-р Гюлле. У штаті філії працювали три німецькі і три українські фахівці. Вони приймали вагони, складали інвентаризаційні картки і списки, робили світлини. При цьому українцям було обмежено доступ до фондів. Згідно з планами роботи філії, працю передбачалося завершити до 1 січня 1944 року, проте з документів видно, що в січні 1944 філія ще існувала.

Як імовірне місце дальшого транспортування привезених до Кракова українських пам'яток у німецьких документах зазначалося місто Ратібор. Саме туди в грудні 1943 року були приставлені вивезені з України бібліотечні фонди та партархів з Дніпропетровська. Туди ж потрапила і частина українських музейних цінностей. Однак інші пам'ятки культури, включно з музейними фондами, на початку 1944 року були відправлені далі в райх. З урахуванням факту, що переважну більшість музейних (фондів згодом зосереджено в старовинному замку баварського міста Гохштадт, логічним виглядало припущення, що зрештою саме там урешті опинилися стародавні українські мозаїки і фрески. Як підтвердив названий син П. Курінного Юрій Дембський, який нині мешкає в Німеччині, потяг з культурними цінностями з українських музеїв справді дістався Кракова. Далі про його маршрут відомостей він не має, бо був направлений в інше місто. Проте зі слів Ю.Дембського відомо, що П. Курінний з дружиною, як і інші українські фахівці, на початку 1944 року одержав дозвіл переїхати з Кракова до Гохштадта, куди на той час уже були перевезені цінності з українських музеїв. Пам'ятки переховувалися в старовинному замку XV століття, де був спеціальний склад.

Після капітуляції Німеччини Гохштадт належав до зони відання американської військової адміністрації. Виявлені там культурні цінності пройшли обробку в мюнхенському збірному пункті. Серед кількох тисяч карток цього пункту, нещодавно виявлених і опрацьованих співробітниками Центру досліджень Східної Європи при Бременському університеті (ФРН) під керівництвом професора В. Айхведе, зафіксовані інвентарі, складені на ящики з пам'ятками Михайлівського Золотоверхого собору. Тобто остаточно встановлено кінцевий пункт воєнної одисеї цих реліквій.

У замку Гохштадт було знайдено музейні цінності не лише з Києва, а й з Вінниці, Керчі, Львова, Харкова, Чернігова та інших міст України. Внаслідок проведених з американською стороною переговорів експонати українських музеїв передали Радянській військовій адміністрації в Німеччині (РВАН).

З шифрованої телеграми уповноваженого Міністерства зовнішньої торгівлі при РВАН генерал-майора Леоніда Зоріна, яку він надіслав до Москви, відомо, що з американської зони окупації у вересні 1946 року до Східного Берліна загалом перевезли 4 вагони музейних цінностей (333 ящики).27

Інформація про знайдені в Баварії українські музейні фонди стала відомою в Управлінні музеїв Комітету у справах культосвітньої роботи при Раді Міністрів УРСР, яке терміново відрядило до Німеччини свого представника - заступника директора Києво-Печерського заповідника археолога В.Богусевича.

Треба особливо підкреслити, що прибулому 20 липня 1946 року з Києва до Берліна як українському представникові В. Богусевичу завідувач відділу реституції РВАН Ґуляєв категорично відмовив у в'їзді до Мюнхена для визначення предметів, вивезених з музеїв України. Щобільше, зі звітів В.Богусевича видно, що він не міг отримати жодної конкретної інформації стосовно того, як РВАН далі поведеться зі знайденими українськими цінностями. Йому було лише заявлено, що є два варіанти дій: відправлення всіх знайдених музейних фондів до ленінградського Ермітажу або ж організація розподілу їх безпосередньо в Берліні.28 Таке ставлення до українського представника було відверто дискримінаційним.

За даними західних дослідників, по війні з Німеччини до СРСР союзники загалом передали кілька сот тисяч одиниць культурних цінностей. Це 534 тисячі 120 об'єктів, з яких близько 167 тисяч 117 походили з Києва. За іншими даними, щонайменше 350 тисяч з числа переданих до СРСР пам'яток належали Україні. І це може бути дуже близьким до реальності. Адже практично вся територія України, на якій до війни діяли 174 музеї, була окупована.

З двох згаданих варіантів дій, які розглядав РВАН, обрали другий. Культурні цінності зосереджували в Берліні на складах "Дерутра", де їх обробляли відряджені з російських музеїв фахівці. Минуло близько року, доки вони скомплектували вантажі відповідно до визначених адресатів. За даними, які вперше подав Є.Кончин, 7 листопада 1947 року з Берліна до Москви відійшов потяг спеціального призначення, в 11 вагонах якого перевозили 2500 ящиків з музейними цінностями. Дещо пізніше окремим ешелоном до Києва відправлено 8 вагонів з фондами українських музеїв.29 За архівними документами вдалося уточнити цю інформацію - потяг на Київ вирушив з Берліна 10 листопада 1947 року.30

Доправлені на початку грудня 1947 року до Києва культурні цінності приймала й розподіляла спеціальна комісія на чолі з начальником Управління музеїв Комітету в справах культосвітніх установ А.Вікторовим. Ця робота провадилася протягом 4 січня - 15 березня 1948 року на території Державного Києво-Печерського заповідника. В актах комісії документально зафіксовано розкриття двох ящиків, у яких була фреска із зображенням святого, в доброму стані, і мозаїка з Михайлівського Золотоверхого собору, що "зовсім розсипалася". Крім того, зазначалося, що "решту 27 ящиків з фресками, мозаїками і креслениками, що належали, певно, Академії архітектури, не розкривали, щоб уникнути зруйнування експонатів". За даними комісії, ящик з мозаїками було передано Державному Києво-Печерському заповіднику.31 Мозаїку, що розсипалась, так і не відновлено, вона зберігалася в зруйнованому стані у фондах заповідника. За деякими даними, окремі фрагменти її згодом розподілено між цілою низкою українських музеїв (можливо, деякі опинилися навіть у Симферополі). Долю інших матеріалів поки що точно не встановлено.

За даними комісії А.Вікторова, з отриманих із Німеччини 1136 ящиків і пакетів, 867 розподілено по музеях системи Комітету у справах культосвітніх закладів, 193 належало передати іншим відомствам і ще 49 -іншим республікам СРСР.32

Очевидно, серед переданих до Академії архітектури України предметів, були і цінності з Михайлівського Золотоверхого собору, оскільки Софійський заповідник з 1944 року підпорядковувався їй. На жаль, серед документів архіву Академії, зданих на зберігання до ЦДАВО України, жодних згадок про це не виявлено. Лише в наказі про ревізію в адміністративному підрозділі згадуються "художні цінності, що перебувають в будинку адміністрації Академії". Однак достеменно невідомо, чи йшлося взагалі про михайлівські речі. Можливо, вони ще тривалий час лишалися в Державному Києво-Печерському заповіднику.

Документом, що зафіксував повернення з Німеччини пам'яток Михайлівського Золотоверхого собору, є акт розкриття комісією Софійського заповідника ящиків з фресками (мозаїки в них не фігурують), переданих А.Вікторовим до Софії 20 червня 1949 року. Акта складено трохи пізніше - 25 червня. Згідно з цим документом, до Софійського заповідника тоді повернулися 10 ящиків з фресками. Майже всі з них були дуже ушкоджені, а в трьох ящиках - взагалі самі уламки. Актом стверджено одержання: 5 лицьових зображень (з восьми вивезених), а саме: "Пророк Захарія", "Архангел Гавриїл", "Діва Марія", "Невідома свята", ноги фігури (нижня частина фрески "Пророк Самуїл"); зображення шестикінечного хреста, атрибутований орнамент і 4 тоді не визначені комісією комплекти фрагментів. Після реставрації частини цих зображень у 1950-1951 роках вони й досі зберігаються в Софійському заповіднику. Однак це було менше половини вивезеного нацистами з Києва - разом із згаданою вище зруйнованою мозаїкою у документах достеменно зафіксовано повернення до Києва лише 11 ящиків з матеріалами Михайлівського Золотоверхого собору.

Тим часом, за відомими даними Мюнхенської картотеки, з Баварії до СРСР відправлено загалом 39 оригінальних фресок. На всіх картках німецькою мовою в графі "Переміщення" зазначається: "1943 з Архітектурного музею у Києві до Кракова за розпорядженням Східного міністерства, а згодом до Гохштадта". Збереглися матеріали на ящики, у яких були пам'ятки з Михайлівського Золотоверхого собору. У 14 картках прямо підтверджується належність фресок до собору і вказуються окремі номери ящиків, що відповідають спискам штабу Розенберґа 1943 року, в 6 картках ідентифікуються маркування й номери ящиків. Три картки дають лише тотожне маркування ("АМ"), а ще три - тільки розміри, за якими можна провести приблизну ідентифікацію з михайлівськими пам'ятками. Таким чином, у Мюнхенській картотеці зафіксовано щонайменше 26 ящиків з мистецькою спадщиною.

Михайлівського Золотоверхого собору. Ще 13 карток на фрески не мали жодних уточнювальних атрибутів, проте не виключено, що серед пам'яток, які вони фіксували, могли бути ще два (з 28 вивезених нацистами) михайлівських предмети.

Що ж до згадуваного вже ешелону з музейними цінностями, відправленого в 1947 році з Берліна до Москви, то після прибуття на станцію призначення частину вагонів скерували до Ленінграда.33 Серед вантажів, що опинилися в такий спосіб на базі в Павловську, за визнанням російських фахівців, були ящики з Михайлівськими пам'ятками.

Серед експертів, які провадили розподіл віднайдених музейних цінностей на берлінських складах "Дерутра", були відомий ленінградський мистецтвознавець Анатолій Кучумов, працівник філії Історичного музею в Зарядді під Москвою Георгій Антипін, представник Комітету в справах культосвітніх закладів при Раді Міністрів СРСР Давид Марчуков. їх відрядили до Берліна на початку жовтня 1947 року. Г.Антипін і А.Кучумов супроводили вантаж спочатку до Москви, а згодом - до Ленінграда.34 Чи була тоді допущена випадкова помилка при розподілі тисяч ящиків з музейними цінностями, а чи переважна більшість михайлівських фресок і мозаїк свідомо була відібрана для російських музеїв і відправлена під Ленінград, а звідти потрапила в Новгород, нині відповісти важко. Так само як важко знайти відповідь, чому на кілька запитів фахівців Павловського палацу-музею до Комітету в справах культосвітніх закладів при Раді Міністрів УРСР щодо відрядження експертів, які мали б забрати ці реліквії до Києва, жодної дієвої і результативної реакції від української влади тоді не було.

Це тим більш дивно, що архівні документи свідчать про надзвичайно наполегливі спроби українських фахівців розшукати втрачені цінності. Тільки-но стало відомо про знайдені в Німеччині фонди українських музеїв, як уряд УРСР просто-таки закидав союзні й російські інстанції телеграмами з вимогами надати інформацію з цього приводу. Не довіряючи відповідям, що до Москви ще не прибули культурні цінності, знайдені в Німеччині, з метою перевірки цих повідомлень улітку 1947 року до столиці СРСР було відряджено начальника Управління музеїв А.Вікторова. Жодних документальних свідчень про прибуття до Москви фондів українських музеїв він не знайшов (вельми показово, якщо врахувати, що за інформацією В.Богусевича, одержаною у відділі реституції РВАН, ще в березні 1946 року директор Науково-дослідного інституту музейно-краєзнавчої роботи Маневський вивіз до Москви 12 ящиків цінностей з музеїв і Києво-Печерського заповідника, знайдених у Вітштоку). Тож стосовно причин, через які Україна не змогла одразу забрати михайлівські фрески з Павловська, ще далеко не все зрозуміло, і звинувачувати тодішню республіканську владу передчасно.

Так чи інакше, але є неспростовним фактом раптова поява в повоєнні роки в найбільших музеях Росії значної кількості мозаїк і фресок з Михайлівського Золотоверхого собору. Більшість з них до останнього часу не публікувалася і не експонувалася. А наявність у Новгороді фресок з Михайлівського собору тамтешній державний історико-архітектурний музей-заповідник у повному обсязі не підтверджує й досі. Аналіз засвідчує, що деякі з цих експонатів змінювали свою прописку, кочуючи з музею в музей. Так, директор Ермітажу М.Піотровський нещодавно був змушений визнати, що 1953 року одинадцять фрагментів фресок з Михайлівського Золотоверхого собору передані до його закладу саме з Новгорода. У Російському музеї у Санкт-Петербурзі по війні з'являється раніше не зафіксована в музеях Росії мозаїка-фрагмент орнаментального фриза (за різними версіями, він надійшов безпосередньо з Новгорода). Є відомості про наявність фрагментів мозаїчного орнаментального фриза з Михайлівського Золотоверхого собору також в Історичному музеї у Москві. Це зазначається, зокрема, в капітальному дослідженні відомого російського мистецтвознавця В.Лазарева, виданому в 1966 році.35 Однак музей офіційно спростовує ці відомості як такі, що не підтверджуються ні реальними матеріалами фондів, ні архівними документами.

На жаль, більшість михайлівських пам'яток, потрапивши до російських музейних фондів, перебувала на спеціальному режимі зберігання і була виведена з наукового й інформаційного простору. І саме тому дослідження їхньої історичної долі посувається з великими труднощами.

Що ж далі?

За нашими даними, нині на території Російської Федерації перебувають щонайменше 25 оригінальних пам'яток мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору - мозаїки, фрески і шиферна плита (без урахування даних по Історичному музею). Вони зберігаються в Державній Третьяковській галереї у Москві, Державному Російському музеї та Державному Ермітажі в Санкт-Петербурзі, Новгородському державному історико-архітектурному музеї-заповіднику (російська сторона оспорює наведену по Новгороду цифру п'ять одиниць зменшуючи її до двох).

З точки зору моральних і міжнародно-правових норм ці всі культурні цінності мають бути повернуті їхньому законному власникові - українському народові та зберігатися в музеях Києва.

Актом передачі на тимчасове експонування михайлівських реліквій до Третьяковської галереї з Державного Українського музею не передбачалася зміна права власності на них. Згідно з нормами міжмузейної співпраці, вони мали бути безумовно повернуті до Києва після завершення виставки. Те саме стосується і пам'яток, вивезених за нез'ясованих обставин.

Переміщені з території України під час німецької окупації мозаїки й фрески з Михайлівського Золотоверхого собору в процесі повоєнної реституції мали бути передані законним власникам - українським музеям відповідно до Декларації про повернення конфіскованого нацистською Німеччиною та її союзниками майна країнам - жертвам агресії (5 січня 1943 р.). Розв'язання цієї проблеми можливе і на основі низки повоєнних документів міжнародно-правового характеру: Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970 р.; ст. 4, 11, 13, 15); Конвенції ЮНІДРУА про викрадені або незаконно вивезені культурні цінності (1995 р.; ст. 9, п.1; ст. 10, п. 3). Мають, нарешті запрацювати й двосторонні українсько-російські документи, якими передбачено співробітництво в даній сфері: Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки та освіти (26 липня 1995 р.; п.5); Угода між Міністерством культури України і Міністерством культури Російської Федерації про співробітництво в галузі культури (від 26 березня 1994 р.; ст. 11). Ухвалений 15 квітня 1998 року російським парламентом Закон Російської Федерації про переміщені внаслідок другої світової війни культурні цінності, що перебувають на території Російської Федерації, зафіксував зобов'язання Росії повернути знайдені в російських сховищах історичні й художні реліквії колишніх республік СРСР, що потерпіли від німецької окупації (ст.7). Тож існують усі правові підстави для розгляду цієї проблеми на міждержавному рівні.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Архів Національного заповідника ."Софія Київська". - Ш.21. - Тека 7.

[2] Киево-Златоверхо-Михайловский монастырь: Исторический очерк. - К., 1889. - С. 10-11.

[3] Документи Політбюро ЦК КП(б)У // Пам'ятки України. - 1991. - Ч.2. - С.49.

[4] Собори наших душ: Фролов В. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам'ятки України. - 1990. - Ч.4/1991. - Ч.1. - С.39.

[5] Там само.

[6] Архів Національного художнього музею України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.13/146. - Арк.10-11.

[7] ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп.ІІ. - Спр.418. - Арк.26 - 32.

[8] Архів Національного художнього музею України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр. 8/42. - Арк. 94 - 95.

[9] Відкриття в м.Києві Українського державного музею // Молодняк. - 1937. - №4. - С. 140 - 141.

[10] Повстенко О. Фрески і мозаїки Михайлівського (Дмитрівського) монастиря в Києві // Українське мистецтво. - 1947. - Ч.ІІ. - С.3 - 13. О.Повстенко пояснює, що це експозиція "провізоричної (тимчасової. - С.К., Ю.К.) виставки в Історичному музеї в Києві". Очевидно, все ж таки йдеться про новий музей (ДУМ), що відкрився в колишньому приміщенні реорганізованого o Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка. Це видно хоч би з текстів перекладів цієї інформації, зроблених під світлиною самим О.Повстенком англійською, німецькою і французькою мовами. Для прикладу наведемо один з них: "Provisional exibition in the Muzwum od Art History in Кіеv". Тобто назву музею дослівно він подає як "Музей історії мистецтв у Києві".

[11] Архів Національного художнього музею України. - Ф. 1. - Оп.1. - Спр. 8/142. - Арк. 94.

[12] Із листування наркома В.Затонського / Вст. слово, публікація та прим. О.Рибалка // Пам'ятки України.- 1989. - Ч.1. - С.44.

[13] Там само.

[14] Государственная Третьяковская галерея: Каталог собрания: Древнерусское искусство X - нач. XV вв. - Москва, 1995. - Т. 1. - С.42-44. - № 22126, 22127.

[15] Каталог живописи.- К., 1992. - Вып. І. - С.9-10; Бабаева 3. А. Собирательская деятельность музея II, Сборник научных сообщений Киевского музея русского искусства. - К., 1992. - С. 8-17.

[16] Загальна реорганізація художніх музеїв Киш відбулася не пізніше від жовтня 1934 року, про що свідчить відкриття 20 жовтня для широкого відвідуванні відділу східного і західного мистецтва ДХМ, який успадкував фонди Музею мистецтв ВУАН, що вів свою історію від збірки Богдана й Варвари Ханенків.

[17] Архів Національного художнього музею Україні. - Ф.І. - Оп.1. - Спр. 8/142. - Арк. 94.

[18] Відділ рукописів Державної Третьяковськоі галереї. - 8.ІІ/4 (1941). - Арк.180.

[19] Цит. за ст.: Музиченко Я. Мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору: втрати й повернення // Час. - 1998. - 4-11 груд.

[20] Сообщение Чрезвычайной Государственной комиссии о разрушениях и зверствах, совершенных немецко-фашистскими захватчиками в городе Киеве. [Москва], 1944. - С.6-9.

[21] ЦДАВО України. - Ф. 4802. - Оп.1. - Спр.602. Арк.З.

[22] Там само. - Ф. 3206. - Оп.1. - Спр. 31.

[23] Там само. - Ф. 3676. - Оп. 1. - Спр. 225. - Арк. 274.

[24] Там само. - Ф. 2. - Оп. 7. - Спр. 1546. - Арк. 44 зв.

[25] Там само. - Ф. 3676. - Оп. 1. - Спр. 225. - Арк 271-273.

[26] Там само. - Арк. 274.

[27] Там само. - Ф. 4762. - Оп. 1. - Спр. 155. - Арк. 61.

[28] Там само. - Арк. 55.

[29] Кончин Е. В. Эти неисповедимые судьбы, - Москва, 1990. - С. 286.

[30] ЦДАВО України. - Ф. 4762. - Оп. 1. - Спр. 203. - Арк. 85.

[31] Там само. - Арк. 86, 89.

[32] Там само. - Арк. 85 - 90.

[33] Кончин Е. В. Зазнач. праця. - С. 286.

[34] Там само. - С. 283, 286.

[35] Лазарев В.Н. Михайловские мозаики. - Москва, 1966. - С.75.

 Джерело:  Пам’ятки України, 1999 р., № 1, с. 63 – 82