Любов ДУБРОВІНА М.В.Геппенер – український архівіст і палеограф та його архівні матеріали у фондах ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України

26 січня 2016

Особа Миколи Володимировича Геппенера до недавнього часу була маловідома не лише широкому загалу дослідників давньоруської літератури,а й вузькому колу славістів-палеографів, кодикологів, археографів,які працювали у галузі вивчення проблем опису слов’янських рукописних  книг XI—XV ст. Його основні надруковані наукові праці, зокрема «До історії старої української повісті» //Записки історично-філологічного відділу ВУАН (1927.— Кн. 12.— С. 40—47); «К истории перевода повести о Трое Гвидо де Колумна»/ / Сборник статей, посвященных акад.А.С.Орлову. (Л., 1933.— С. 351—360); «Рукописна спадщина Т. Г. Шевченка» // Пам’яті Т. Г. Шевченка. Ювілейний збірник АН УРСР. (К.,1939.— С. 11—27); «Слов’янські рукописи XI—XIV ст.» (К., 1969), стали бібліографічною рідкістю, оскільки частково побачили світ у довоєнний час і мали невеликий наклад. Життя Миколи Геппенера, людини талановитої, надзвичайно працездатної і чесної, з початку і до кінця є відображенням суворої долі української інтелігенції. Народжена для інтелектуальної творчості, вона, проте, всі свої сили віддала боротьбі за фізичне існування, так і не використавши багатьох своїх можливостей. Водночас, згадуючи покоління цих вчених, їх трагічну долю, неможливо говорити про невдале життя, оскільки завдяки їм, неймовірно дорогою ціною були збережені історичні традиції та культурні зв’язки поколінь. Особливе значення має збереження наукових традицій, зникнення яких призводить до непоправних втрат і виродження самобутнього суспільства.

Останнім часом особа М. В. Геппенера, завдяки Патриції К. Грімстед та Геннадію Боряку, дослідникам долі українських культурних скарбів у період Великої Вітчизняної війни, стала широко відомою серед істориків та архівістів як людини, яка врятувала від пограбування та знищення українські рукописні та архівні фонди ЦНБ та ЦДІА у Києві.

Опинившись в столиці України за часів німецької окупації, М.В.Геппенер працював у ЦНБ, а потім півтора року перебував у полоні, доглядаючи рукописи, і доклав великих зусиль до повернення вивезених архівів.

Досі не було відомо, що багато архівних матеріалів врятовано ним і в період його роботи у відділі рукописів під час війни. Але це була не єдина його заслуга. Надзвичайна роль М. В. Геппенера полягала в тому, що після Великої Вітчизняної війни він був практично єдиною людиною, яка не лише підтримувала, а й розвивала камеральні археографічні традиції в галузі вивчення слов’янських, та українських рукописних, книг феодальної доби. Своєю практичною діяльністю щодо опису пам’яток слов’янської та української писемності вчений сприяв їх палеографічному та кодикологічному вивченню. Вагомим внеском в українську археографію та кодикологію були підготовлені ним наукові каталоги «Слов’янські рукописи XI—XIV ст.» (опубліковано за участю М.Візиря та Й.Чубінського 1969 p.), рукописні книги XV ст., дослідження окремих рукописів, що зберігаються в Інституті рукопису ЦНБ АН України.

Своєю працею ця людина заслуговує глибокої пошани, проте ім’я її протягом кількох десятиліть було забуте.

Цілком закономірно, що архів М. В. Геппенера надзвичайно малий і налічує лише 172 одиниці зберігання (якщо не враховувати матеріали архіву Інституту рукопису ЦНБ про його діяльність на посаді зав.відділом та співробітника бібліотеки). Матеріали архіву дуже скупо, але виразно відтворюють життєвий шлях та наукову діяльність М. В. Геппенера.

Микола Володимирович Геппенер народився 12 вересня 1901 р. у Кронштадті. Його батько, Володимир Андрійович Геппенер, військовий лікар, росіянин з Москви (але серед його предків були прибалтійські німці), одружився з українкою, Марією Леонтіївною Данилевською.

Через два роки батько пішов у відставку й сім’я переїхала до Києва.

В. А. Геппенер продовжував працювати у медичних установах, а його син закінчив гімназію.

1920 р. Микола Геппенер пішов працювати санітаром у київський Військовий шпиталь і одночасно навчався в київському Інституті народної освіти. Невдовзі, 1921 p., через захворювання легень він був звільнений з військової служби, але навчання не залишив, і 1924 р. закінчив літературно-лінгвістичний відділ факультету Профосвіти. Інтерес до давньоруської літератури, слов’янських рукописних книг та наративних джерел, їх палеографічного та археографічного вивчення визначився під впливом семінарів В. М. Перетца та С. І. Маслова. За час навчання Микола Геппенер оволодів, крім німецької та французької, які він знав з дитинства, також англійською та слов’янськими мовами (старослов’янською, болгарською, сербською, чеською, польською).

Після закінчення інституту М. В. Геппенер працював у 5-й трудовій школі Києва, де викладав у старших класах протягом п’яти років. Бажання вивчати палеографію та текстологію давньоруської літератури визначило його намір вступити до аспірантури Бібліотеки Академії наук за спеціальністю історія та бібліографія рукописної книги, де він працював вже з 1927 р. бібліотекарем, продовжуючи викладацьку роботу в школі.

Після закінчення аспірантури він залишився в бібліотеці, спочатку як науковий співробітник відділу рукописів, а потім — як завідуючий відділом.

1938 p. М. Геппенер перейшов на роботу до відділу історії давньої української літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Тут він брав участь у складанні та редагуванні підручника й хрестоматії для вищих шкіл з історії давньої української літератури, викладав палеографію для аспірантів Інституту літератури, Інституту історії Академії наук, педагогічного інституту та університету. Водночас М. В. Геппенер увійшов до складу редколегії академічного ювілейного видання творів  Т. Г. Шевченка, у зв’язку з чим ретельно вивчав автографи поета в відділах рукописів академічної бібліотеки та Інституту літератури. Протягом двох років Микола Володимирович підготував і здав до друку декілька статей.

1940 р. він завершив дисертацію на тему «Повісті про Троянську війну в літературі східних слов’ян XV—XVII ст. (Повісті Гвідо де Колумна в новому білоруському перекладі XVI ст.)» і захистив її у квітні 1941 р.

А в червні почалася війна, яка перевернула не тільки особисте життя М.В.Геппенера, а й всю його наукову діяльність.

На початку липня за набором ЦК КП(б)У М. В. Геппенер був призваний до лав Червоної Армії як перекладач (тому що через хворобу був знятий з військового обліку 1923 p.), а в вересні під Золотоношею потрапив у оточення із запасним полком. Через 12 днів полону він був відпущений до Києва як людина невійськова та хвора. Тут у нього лишилися дружина з сином, що народився в серпні, та хвора теща, яка взагалі не піднімалася з ліжка. Без жодних засобів до існування, хворий на туберкульоз, Микола Володимирович поступив на роботу до Бібліотеки Академії наук. Спочатку бібліотека називалась Академічною і належала міській управі. З 1942 р. був утворений бібліотечний комбінат як Центральна бібліотека на чолі з д-р Бенцігом. Академічна бібліотека набула назви Краєвої. Очолив її М.В.Геппенер, оскільки вільно володів німецькою мовою. Наприкінці вересня 1943 p., як пише М. В. Геппенер у автобіографії, «німецьке управління архівів, бібліотек та музеїв примусило мене з родиною виїхати як супроводжуючого та охоронника і вантажника з цілим транспортом найцінніших київських архівних матеріалів XVI —XVIII ст. (+ 9 ящиків бібліотечних матеріалів) до Кам’янця-Подільського, далі, в січні 1944 p., до Опави (Східна Чехія) і, нарешті, в лютому 1945 p., до села Триісти (Західна Чехія), де німці сконцентрували найціннішу частину київських архівів, а також архівні та музейні матеріали з Риги» 2. Умови, за яких працював Микола Володимирович та його сім’я, визначалися його статусом «східного робітника» (незважаючи на те, що ще в Києві він міг зареєструватись як «фольксдойч», але від цього відмовився).

Насамперед він турбувався про архівні фонди, що перекидалися з місця на місце і не завжди зберігались у належних умовах, багато зусиль докладав до складання охоронних описів. Завдяки його турботам вдалося зв’язатися з радянським командуванням у Празі та врешті-решт повернути архіви в Україну 3. Про перипетії повернення архівів М. В. Геппенер неодноразово писав у доповідних записках та поясненнях, що зберігаються в його особистому фонді разом з обліковими документами, актами та довідками (ф. 169, № 161—167). Але його власна доля була вирішена остаточно.

Після повернення на батьківщину він як людина, що знаходилася в окупації, змушений був багато років «тимчасово» мешкати в маленькій кімнаті з трьома дітьми, дружиною та тещею у селищі Буча біля Києва та працювати не за фахом: секретарем заводоуправління Бучанського скляного заводу, співробітником Київського науково-дослідного інституту ортопедії, Інституту мікробіології, бібліографом бібліотеки стоматологічного і медичного інститутів, а також зав. бібліотекою та молодшим науковим співробітником відділу інформації Київського інституту ортопедії та травматології. Помер М. В. Геппенер 17 листопада 1971 р. від раку легень 4. Права працювати за фахом він так і не отримав, незважаючи на неодноразові прохання та звертання до керівництва Академії наук та Міністерства освіти, про що виразно свідчить його листування (ф. 169, № 74-78, 81-83).

Але його власне призначення археографа, палеографа, текстолога, літературознавця завжди було сенсом його життя. В роки війни, незважаючи на важкі умови, на посаді працівника (фактично завідуючого відділом рукописів), а потім і директора Краєвої бібліотеки, він продовжував працювати над монографіями «Література XIII — першої половини XVIII ст.» (ф. 169, № 41), «Переводные повести с домонгольского периода  по 18 ст.» (Там само, № 42), статтями: «Нові українські інтермедії XVIII ст.», «Происхождение русского шрифта» (Там само, № 43), «Заметки к изучению Киевских глаголических листков. К истории открытия рукописи» (Там само, № 45), почав працювати над зведеним каталогом слов’янських рукописів XI—XV ст. у відділі рукописів. Ця робота продовжувалась і після повернення з Чехії та протягом двадцяти п'яти років офіційної праці за життєвим призначенням. Неофіційно він повернувся до відділу рукописів як постійно працюючий читач, допомагав співробітникам оволодіти навиками палеографічного та кодикологічного аналізу, дуже ретельно і уважно займався пошуком, описом та дослідженням найцінніших рукописів слов’янського та українського походження XI—XV ст. Всупереч тенденції поверхового та більш бібліографічного, ніж археографічного, опису рукописних книг, що була характерною для радянської археографії 50—60-х років (в Україні така тенденція знайшла свій вияв у формі бібліотечної каталогізації), М. В. Геппенер зберіг та підтримував археографічні традиції «старої школи», що ставилася до рукопису як до особливого явища писемної культури слов’ян і яку він вивчав ще у семінарі акад. В. М. Перетца та улюбленого педагога проф. С. І. Маслова. Система опису рукописної книги та історично-літературної пам'ятки М. В. Геппенера грунтувалася на ретельному науковому вивченні походження, змісту та історії рукопису і суттєво відрізнялася від поверхового інформування щодо основних візуально визначених ознак, яке було типовим явищем у археографії вищезгаданого періоду.

Залишаючись персоною «нон грата», Геппенер своєю скромною працею та надзвичайною працездатністю заслужив визнання відомих фахівців у галузі давньої книги, таких, як Є. Е. Гранстрем, Д. С. Лихачов, В. І. Малишев, І. ГІ. Єрьомін, М. М. Розов, А. І. Рогов, А. І. Білецький, В. О. Істрін та інші, про що яскраво свідчить листування з ними (ф. 169, № 89—126). Клопотанням співробітників відділу рукописів (і передусім зав. відділом рукописів ЦНБ М. П. Візиря) згадане видання «Слов’янські рукописи XI—XV ст.» побачило світ. Однак багато вельми цікавих праць ще не опубліковані. Серед них такі, наприклад, монографії: «Література XIII — першої половини XVIII ст.» (Ф. 169, № 41), «Переводные повести с домонгольского периода по XVIII ст.» (Там само, № 42), «Троянская история Гвидо де Колумна в новом западно-русском переводе конца XVI ст.», «Славянские рукописи XV в. в фондах отдела рукописей ЦНБ АН УССР»); матеріали: огляд, описи, знімки, виписки (Там само, № 169); статті: «Нові українські інтермедії XVIII ст.», «Происхождение руського шрифта» (Там само, № 43); «Текстологические наблюдения над Словом о Лазареве воскресении» (Там само, № 49), «Перші бібліотеки України-Руси» (Там само, № 52); «О «соборном деянии» — фальсификации, вышедшей из Никольского Пустынного монастыря» (Там само, № 168), «Киевская рукопись 1411 г.» (Там само, № 170).

Завершуючи огляд особистого архівного фонду цієї людини, яка змогла перемогти трагедію особистого життя, необхідно додати розповідь і про інші матеріали, що збереглися в архіві ЦНБ та архіві діяльності власне відділу рукописів і стосуються діяльності Миколи Володимировича Геппенера та його співробітників. Ці документи торкаються часів його перебування на посаді співробітника бібліотеки та її директора в роки німецької окупації. Колосальна роль М.В.Геппенера у поверненні архівів з Чехії та Німеччини, але не менш значна його роль у врятуванні української культурної рукописної та книжкової спадщини від загибелі періоду окупації Києва. Важко переоцінити самовіддану роботу бібліотечних працівників (кількість яких не перевищувала 40 чоловік) та врівноважену політику директора, в результаті якої вони змогли докласти значних зусиль до комплектування Бібліотеки книжковими та рукописними зібраннями, що були покинуті власниками під час евакуації, залишалися у зруйнованих будинках після їх загибелі або опинилися в інших несприятливих умовах. Не менш важкою справою було утаїти справжню цінність цих матеріалів та книжок від окупантів і зберегти те, що було призначено ними для знищення.

Довідка М.В.Геппенера про наявність у замку Трпіст архівних і бібліотечних матеріалів, вивезених нацистами з Києва. Складено 10 червня 1945 р. за його особистим підписом.  (ІР НБУВ, ф. 169, спр. 162, арк. 1–2.)

Загальні обсяги врятованих книг і матеріалів, їх духовна цінність для історії та культури України вражають. За звітом бібліотеки періоду окупації (від 1 листопада 1941 до 25 жовтня 1943 p.), «було виявлено та завезено до приміщень Бібліотеки 850 000 кн. одиниць, 472 пачки рукописних матеріалів та 4000 нот...

Перевезено та збережено бібліотеки:  Інституту літератури — 33 148 кн. од.; Інституту історії — 3000 кн. од.; Інституту фольклору — 7412 кн. од.; Інституту мовознавства —12 530 кн. од.; кабінету академіка Крилова — приблизно 12 000 кн. од.; Інституту фізики — 12 765 кн. од.; Інституту математики — 11 150 кн. од.; Інституту академіка Патона — 6027 кн. од. та 1222 пр. проектів; Інституту будівельної механіки — 11 012 кн. од. та залишки склепу видань АН УРСР — 137 000 кн. од.

Крім цих збірок було перенесено та збережено бібліотеки: проф. Попова П.М.— 8413 кн. од.; академіка Холодного М. Г.— 3414 кн. од.; рештки бібліотеки академіка Богомольця О. О., проф. Медвєдєвої Н. Б., проф. Серенсена С. В. (7000 кн. од.) та ін.

Перенесено та збережено також відділ «Орієнтологія», якому загрожувала небезпека і частина якого (приблизно 10 000 кн. од.) була викинута німцями на вулицю в сніг та бруд. Усього у відділі «Орієнтологія» пощастило врятувати біля 200 000 кн. од.» 5 Ця робота провадилася силами всього невеликого штату, який, крім того, сортував, обліковував та систематизував книжки. Книжки підбиралися та переносилися на руках (пізніше для цього було знайдено двуколку) співробітниками бібліотеки.

Так, протягом 8—9 днів вони на власних руках перенесли у приміщення Краєвої бібліотеки бібліотеку відділу народів Наркомпросу (до 200 000 прим.), якій загрожувало відправлення до штабу Розенберга 6, та багато інших. І це завдяки дипломатичним здібностям та нестандартним рішенням М. В. Геппенера, його відданості Україні та розумінню громадянського обов’язку.

Але найнеоціненніше значення має власна робота М. В. Геппенера щодо врятування та приховування архівних матеріалів видатних українських письменників, учених та громадських діячів, давніх рукописних книг та стародруків, колекцій історичних документів та рукописів з мистецтва, ще не вивезених з Києва. Як людина освічена та пунктуальна, М. В. Геппенер не тільки добре розумів реальну цінність документів та книг для історії України, а й організував пошук та збирання архівів, провів найдетальніший облік та реєстрацію надходжень до відділу рукописів.

Серед них власні архіви Івана Ле, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Семена Скляренка, Петра Панча, Натана Рибака, Юрія Яновського, Павла Тичини, Максима Рильського, Олександра Богомольця, Андрія Головка, Сергія Діелухіна, Бориса Зданевича та багатьох інших.

Вдалося зібрати рукописні матеріали Інституту історії, зібрання Інституту літератури (зокрема, давні рукописи та рукописи XIX — поч. XX ст.), Інституту мовознавства, фольклору та етнографії, архів Українського науково-дослідного інституту книгознавства, фонди Музею діячів України (серед матеріалів якого були архіви Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, родини Лазаревських, Василя Ляскоронського, Олександра Кістяківського, Володимира Винниченка, Євгена Чикаленка та ін.), рукописи з фондів Києво-Печерської лаври 7.

Разом з О.А.Назаревським, який очолював відділ рукописів, вони збирали багато матеріалів від приватних осіб для зберігання. Так, О. О. Грушевська в лютому 1943 р. передала на тимчасове зберігання архів Олександра Грушевського 8. Більшу частину матеріалів після війни було повернуто власникам, про що свідчать акти за 1944—1945 pp. «Про повернення власникам рукописних матеріалів, що переховувалися у Бібліотеці під час тимчасової окупації м. Києва» 9.

Розгортання такої діяльності відбувалося без розголосу, оскільки німецьке командування відкрито забороняло збирати «місцеві» матеріали.

Природно, що основний потік надходжень припадає на кінець 1941—1942 p., коли бібліотека ще не була в центрі уваги німецького управління з архівних, музейних та бібліотечних справ. Надалі ця діяльність, природно, згорнулася, але її інтенсивність не спала. У відділі рукописів залишалося багато роботи і з тими рукописами, які не були вивезені в Башкирію. Тільки тепер стало відомо, що велика кількість архівних фондів та рукописів не була евакуйована. Записка М. В. Геппенера, який у жовтні 1941 р. прийшов працювати у відділ рукописів і передусім зробив детальний опис залишених фондів, яскраво свідчить, що в поспіху не змогли вивезти великі незаінвентаризовані масиви документів і збірок. Серед них матеріали: Духовної семінарії, Волинського музею, Київського університету, Уманського музею, колекція східних рукописів, Історичного музею, Софійського собору, Михайлівського монастиря (зокрема, особливо цінний рукопис 1486 p., писаний Ваською Писарем, що нині зберігається в ЦДІА у Києві), Духовної академії (дисертації випускників Академії), архів Фортеці св. Єлизавети (XVIII ст.). Це були, очевидно, досить великі неописані та незаінвентаризовані частини збірок, що зберігалися в стосах.

Із особистих архівних фондів у шафах відділу рукописів лишалися нерозібраними папери проф. С. Т. Голубева, Ф. І. Титова, А. І. Степовича, І. В. Дучицького, Б. Д. Грінченка, В. Б. Антоновича, М. П. Левицького, родинний архів Шодуарів та ін. 10

Під час вивезення німцями рукописів М. В. Геппенеру вдалося переконати німецьке керівництво в «другорядному значенні» цих матеріалів, за винятком кількох рукописних книг, приховати реальну цінність яких було зовсім неможливо: не тільки завдяки їх зовнішньому вигляду (срібні елементи оправи, оздоблення та ін.), а й тому, що вони були широко відомі серед іноземних учених-славістів ще з дореволюційних часів. І все ж абсолютна більшість документів і матеріалів залишалась у бібліотеці.

Таким чином були врятовані найцінніші духовні скарби України, якими тепер може пишатися не лише Академія наук, а й Українська держава.

 

1 Грімстед Кеннеді П., Боряк Г. Доля українських культурних цінностей під

час другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв.— К.; Львів, 1991.—С. 2 5 - 2 6 , 8 7 -1 0 8 .

2 ЦНБ АН України, IP .— Ф. 169, № 166.— Арк. 2.

3 Про ці події дуже докладно написано у згаданій роботі д-ра П.Грімстед і

Г.Боряка.

4 Линка Н[адежда [Владимировна]. Биография Геппенера Н. В. 16 апреля

1972.— ЦНБ АН України, IP.— Ф. 169, № 8 .— Арк. 3. (Линка Н.В.—сестра

М.В.Геппенера.)

5 Архів ЦНБ АН України.— Oп. 1, спр. 635.— Арк. 1—5; ЦНБ АН України, ІP. - Oп. 1, од. зб. 4 7 .— Арк. 3 7 -3 8 .

6 Там само.— Арк. 41.

7 ЦНБ АН України, IP .— Книга для запису нових поступлень до Відділу рукописів Бібліотеки УАН. 1941—1947 pp.— Арк. 1—9.

8 Там само.— Oп. 1, од. зб. 47.— Арк. 35—36 зв.

9 Там само.— Оп. 1, од. зб. 49.

10 Там само.-  Oп. 1, од. зб. 47.— Арк. 15 — 16.

Джерело : Укр. археогр. щорічник.— К.,  1993.— Вип. 2 (т.5)

[80 KB]