Валерій ЖУКОВ Проблема "спецфондів" та переміщених культурних цінностей

9 лютого 2016

Доля культурних цінностей, конфіскованих та в подальшому переміщених країнами-переможницями в якості контрибуції, турбує наукове коло дослідників та представників громадськості з багатьох країн. Цій темі присвячено багато наукових праць як в контексті обґрунтування необхідності повернення конфіскованих цінностей країнам – власницям переміщених трофеїв, так і з точки зору юридичної легалізації предметів мистецтва, вилучених в якості контрибуції.

Особливо цікаві дискусії у цьому напрямку спостерігаються на міжнародних конференціях, присвячених “трофейним  цінностям”,  а  також  із  залученням засобів масової інформації під час звернень російських вчених та чиновників, таких як М. Швидкой, М. Губенко, М. Адріанов, К. Акінша, Г. Козлов, українських експертів С. Кота, О. Петрової, Н. Українець та багатьох західних дослідників з країн ЄС.

Офіційна Україна на жаль немає чіткої, визначеної політики щодо шляхів розв’язання проблеми “спецфондів”, а за всі роки незалежності вітчизняними чиновниками від Мінкультури не зроблено жодної спроби у напрямку легалізації “трофейного мистецтва”. Отримавши від СРСР у спадок переміщені цінності, керівництво України продовжує використовувати принцип “замовчування проблеми” без врахування національних інтересів.

Так, політика колишнього радянського уряду була помилково побудована таким чином, що тривалий час взагалі заперечувалася та приховувалася будь-яка інформація про наявність на території Радянського Союзу переміщених цінностей та їх зберігання у так званих, “спецфондах”. Не було зроблено жодного кроку в напрямку їх юридичної легалізації, незважаючи на наявність досить ґрунтовних підстав (конференції Великої трійки, рішення Потсдамської конференції, повна та беззастережна капітуляція Німеччини).

При цьому радянським, а в подальшому й українським урядом не зроблено   майже   нічого   у  напрямку   пошуку   власних   культурних   цінностей, переміщених німецькими загарбниками. Вважалося, що зробити це майже неможливо, оскільки більшість вкрадених цінностей знаходиться у  приватних колекціях.

У  Німеччині,  навпаки,  з  часу  окупації  державні  чиновники,  наукова громадськість, представники культури і мистецтва не припиняли спроб з встановлення місцезнаходження переміщених культурних цінностей. Більш того, німецька    громадськість   активно    підтримує    ідею    повернення    в    ФРН переміщених культурних цінностей. Ця робота іноземними опонентами проводиться  поступово,  іноді  навіть,  агресивно,  у  тому  числі  під  прикриттям міждержавного наукового обміну між працівниками українських та західних музеїв,  в  рамках  спільних  конференцій,  під  час  відвідування  вітчизняних експозицій. Здійснюється постійний моніторинг наших музейних фондів на предмет виявлення предметів, які можуть зберігатися у “спецфондах” та мають “військово-трофейне” походження.

Працівник Мінкультури Росії Г.Козлов у статті “Реституція: мистецтв, звільнене  з  полону”, підтверджує,  що  підписання  договору  про  дружбу  і співробітництво між СРСР та ФРН восени 1990 року тільки посилило проблему “трофейних цінностей” [12]. Зокрема, відповідно до статті 16 цього документа: “сторони проголошують, що вкрадені або незаконно вивезені художні цінності, виявлені  на   їх  території,  будуть  повернені  законним  власникам  або   їх спадкоємцям”. Незабаром у пресі з’явилася інформація: у Росії є секретні сховища, де вже півстоліття зберігаються сотні тисяч витворів з Німеччини та інших країн Східної Європи, включаючи картини імпресіоністів і знамените “Золото Трої”.

Справа в тому, що Німеччина, посилаючись на міжнародні конвенції, виходить  з   того,   що  вивезені  трофейні  предмети  мистецтва  залишаються власністю Німеччини. Так, згідно із (ст. 15, 15–1) Законом України “Про музеї та музейну справу” до державної частини Музейного фонду України належать музейні  предмети,  музейні  колекції,  музейні  зібрання,  що  є  державною власністю, зберігаються у державних музеях…, в музеях, які належать до сфери управління місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також у музеях, створених при підприємствах, в установах, організаціях і навчальних закладах державної та комунальної форм власності…”, а положення про Музейний фонд України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Зокрема, відповідно до Постанови КМ України № 1007 від 03.11.2010 р. “Про внесення змін до Положення про Музейний фонд України” державна частина музейного фонду складається:

- з основного фонду – музейні предмети, відомості про які занесені до фондово-облікової документації.  Зазначені  предмети  підлягають  науковій інвентаризації і належать до державної частини Музейного фонду України;

- з науково-допоміжного фонду – частина музейного зібрання, що не належить до основного фонду та державної частини Музейного фонду України, складається з науково-допоміжних матеріалів, зібраних або створених музеєм для  постійної  експозиції  або  виставок  як допоміжний  ілюстративний  або інформаційний матеріал (муляжі, макети, зліпки, реконструкції, копії, плани, карти,  схеми,  діаграми, креслення та  інші наочні матеріали, які спеціально виготовлені або відтворені і використовуються для розкриття експозиційно- виставкової теми).

У науково-допоміжному фонді можуть бути виділені фонд сировинних матеріалів та експериментальний фонд.

Таким чином, ми бачимо, що у вітчизняному законодавстві взагалі відсутні будь-які посилання на наявність так званих “спецфондів” або “спецхранів”, які сформовані з переміщених цінностей та знаходяться у запасниках провідних музеїв.

Водночас в Україні періодично лунають скандали, пов’язані з виявленням тієї чи іншої колекції, переміщеної за часів Другої світової війни, претензії щодо права власності до якої пред’являють уряди та музеї країн ЄС. Відомі випадки відвідування співробітниками Посольства ФРН музеїв з подальшим пред’явленням ноти протесту щодо повернення переміщених цінностей. Так, у 2008 році в Сімферопольському музеї іноземною стороною виявлені 87 картин, що належали художньому музею м. Аахен. При цьому показовим прикладом ефективної роботи західних наукових та музейних установ на фоні провальної державної вітчизняної політики є інший випадок – вже безповоротно втрачена для України так звана “колекція Кенігса”.

Відомий  український мистецтвознавець та  художник Ольга  Петрова  у 2004 році у виданні “Дзеркало тижня” опублікувала декілька статей, в яких виклала долю зібрання європейських малюнків ХV–ХVІ століть із, “колекції Кенігса” (139 малюнків і три офорти Альбрехта Дюрера та інших художників, які  працювали на  межі Середньовіччя та  Ренесансу), що  понад  півстоліття зберігалися у “спецхрані” Київського музею західного і східного мистецтва (сучасна назва – музей ім. Варвари та Богдана Ханенків) [17]. Ця колекція до початку  Другої  світової  війни  була власністю  німецького  фінансиста  та підприємця Франца Кенігса. Внаслідок фінансової кризи, за сприяння директора музею “Бойманс” (м. Роттердам) колекція була продана в особистий музей Адольфа Гітлера (у м. Лінц планувалося створити кращий у світі музей образотворчого мистецтва) в обмін на преференції для голландського бізнесмена в галузі вугільної промисловості. Саме цей факт в подальшому став підставою для  конфіскації зібрання малюнків  на  користь  СРСР  в  якості  контрибуції. Законність прав СРСР та країн-союзників на конфіскацію власності Адольфа Гітлера визнана на конференціях “Великої трійки” 1945 року і підтверджена на симпозіумах з “трофейної” проблематики у Нью-Йорку (1995 рік) та Вашингтоні (1998 рік).

У подальшому колекція була розподілена на дві частини: перша (найбільша) спрямована до Державного музею ім. Пушкіна (м. Москва), друга – в музей ім. В. і Б. Ханенків (м. Київ). У 2004 році цю колекцію, за посередництва колишнього Президента України Л. Кучми, повернуто у Нідерланди внаслідок відновлення на неї прав іноземної сторони як країни, що постраждала від гітлеризму.

У  статтях,  присвячених “Колекції Кенігса”,  О. Петрова  запитує: якщо юридична  правота СРСР не  піддавалася  сумніву світовим  співтовариством, навіщо було понад півстоліття приховувати колекції в “спецхранах” як в Художньому музеї ім. О. Пушкіна, так і в Музеї ім. В. та Б.Ханенків?

І навіщо Україна повернула Нідерландам частину власної колекції без отримання відповідної компенсації – повернення хоча б частини цінностей, вивезених фашистами з України? [18].

Нідерландська сторона  в  свою чергу обґрунтувала власну позицію на підставі Лондонської Декларації Союзних і Сполучених Держав від 5 січня 1943 року, підписаної, в тому числі, Урядом СРСР, відповідно до положень якої: “визнаються недійсними усі угоди з противником, навіть ті, які зовні мають “законну форму” або такі, що засновані на добровільному характері такої угоди або передачі”.

Автор підтримує думку О. Петрової про те, що від самого початку було політичною  помилкою радянського  керівництва  приховувати  переміщені  в СРСР культурні цінності та не легалізувати їх відповідним внутрішнім нормативним актом (наприклад постановою Пленуму КПРС або іншим шляхом) з подальшим  офіційним  внесенням  до  музейного  фонду.  Можливо на  ці  дії  у радянського уряду були власні аргументи, як варіант переміщені цінності могли зберігатись в якості “недоторканого запасу” з метою їх подальшого продажу за валютні кошти приватним колекціонерам, як це вже було у 20–30-ті роки ХХ сторіччя.

Сьогодні вже важко дати впевнену відповідь на це запитання. Однак завдяки цим діям, або, скоріше, бездіяльності, Україна отримала у спадок проблему, яку   можна   розв’язати  виключно  законодавчим   шляхом   після   тривалого публічного обговорення.

Посилило  цю  проблему  створення  прецеденту  повернення  Україною переміщених культурних  цінностей  без  врахування  національних  інтересів. Так,  у  2001  році  за односторонньою  ініціативою  колишнього  Президента України Л. Кучми, Україна повернула Німеччині “Архів Баха”, який зберігався у Державному архівному фонді та до Другої світової війни належав Берлінській співочій академії, у 2004 році в Нідерланди – “Колекцію Кенігса”. Що далі? Фактично для покращення власного політичного іміджу в очах європейської спільноти та вирішення “локальних” питань окремими керівниками нашої держави розтрачувалися без належного еквівалентного обміну цінності, які на правах міжнародного права належать всьому українському народові.

Більш цікавим для України у цьому напрямку є досвід Російської Федерації: російська сторона відмовила Нідерландам у поверненні її частини так званої “колекції Кенігса”, посилаючись саме на  рішення “Великої трійки” та  інші міжнародні договори. Це рішення для Росії теж було не простим, однак, там понад дев’ять років тривали громадські дискусії.

На думку професора М. Адріанова та інших російських юристів, переміщення  культурних цінностей  з  Німеччини  було  законним,  проводилося  на підставі  актів  Союзної  контрольної влади  та  військових  адміністрацій  зон окупації, тому вони поверненню не підлягають. Однак німецькі юристи, в свою чергу, посилаються на положення статті 56 IV Гаазької конвенції “Про закони і звичаї сухопутної війни” (1907) і вважають незаконною конфіскацію вказаних цінностей.

Створивши прецедент повернення переміщених цінностей, при цьому не розв’язавши питання юридичної легалізації конфіскованих цінностей, що залишаються у “спецхранах” та діючих музейних і архівних фондах, Україна найближчим часом “стане обличчям” перед проблемою примусового повернення  цих цінностей без  їх еквівалентного заміщення музейними експонатами, втраченими самою Україною внаслідок фашистської окупації.

Зокрема, польський науковець Мацей Матвійов у статті “Оссолінеум – розвіяна по вітру бібліотека”, надрукованої за результатами Нью-Йоркського симпозіуму “Військові Трофеї” (1995 рік), розповідає про безперервні, починаючи  з  1946  року,  спроби  польського  уряду  та громадськості  відновити цілісність Оссоліньского фонду [15]. Він пише, що Польща за часів Другої світової війни зазнала значних втрат не тільки внаслідок фашистської окупації,  але і через дії радянського уряду, після розділення Польщі на радянську та німецьку зони окупації у 1939 році (пакт Молотова-Рібентропа). Найбільш болючою втратою для польської нації стала конфіскація культурних цінностей, розташованих на східних територіях Польщі (сучасні Львівська і Волинська області), які становили третину від загальної польської території.

Серед   них   одним   з   найбільших   центрів   польської   культури   був Оссолінський національний  інститут  (Оssolineum),  заснований  у  Львові  в 1817 році, який складався з бібліотеки, Любомирського музею і видавництва. До  1939  року  бібліотечні  та  музейні  фонди Оссоліньського  національного інституту вважалися найбільш значущими, до складу яких входили зібрання рукописів та автографи провідних польських письменників і поетів, періодичні видання   та   колекції   старовинних   польських   гравюр   XV–XVIII   століть.

Внаслідок включення Львова у 1939 році до складу СРСР, фонди Оссолінеума були підпорядковані Академії наук УРСР, а в 1945 році на їх базі створений ок- ремий польський сектор Львівської бібліотеки.

Остаточне  встановлення  польсько-радянського  кордону  в  1945  році  і практично повне виселення польського населення протягом 1945–1946 років зі Львова  й  інших колишніх східно-польських територій загострили проблему переміщених польських культурних цінностей. І на даний час польська громадськість не може змиритися з тим, що колекція Оссоліньського національного інституту залишається на території України.

“Факт перенесення кордону не повинен мати вирішального значення на долю фондів Оссолінеума, так як ця колекція”, – на думку польської сторони, – “повинна залишитися власністю нації, яка її створила і збирала, і депортованому населенню необхідно було надати можливість вивезти цю колекцію у Польщу”.

У 1946–1947 роках Радянським Союзом було частково повернено Польській народній соціалістичній республіці зазначену колекцію – приблизно 30 відсотків від загальної кількості фондів, на основі якої, в якості спадкоємця Львівського інституту, у Вроцлаві відновлений Оссолінський національний інститут. На даний  час  керівництвом  Оссолінеума  та  польським урядом  не  припиняються спроби вирішення, у тому числі дипломатичним шляхом, питання щодо повернення зазнаних фондів.

Водночас, незважаючи на тривалі дискусії, в Росії громадськість була налаштована категорично проти повернення до Німеччини будь-яких предметів мистецтва, переміщених в якості репарацій. 15 квітня 1998 року Державною Думою РФ прийнятий Федеральний Закон “Про культурні цінності, переміщені в Союз РСР в результаті Другої світової війни і, які знаходяться на території Російської Федерації”, відповідно до якого так звані, “трофейні цінності” повинні залишитися в Росії і визнані її національним надбанням. Виняток є тільки для трьох категорій культурних цінностей, що належали на правах власності: 1) країнам, окупованим нацистами; 2) благодійним та релігійним організаціям, які не  служили  фашизму;  3)  приватним  особам, репресованим  нацистами  за політичними, расовими або іншими причинами (які повинні домагатися повернення належних їм предметів мистецтва в судовому порядку).

При цьому, Федеральний Конституційний суд ФРН у своєму рішенні від 18 квітня 1996 року вказує, що визнання законності і правомірності здійснених в роки Другої світової війни вилучень власності, їх незворотності і виключення їх перегляду або ревізії судами Німеччини або іншими державними органами було однією з умов, на яких СРСР дав свою згоду на возз’єднання Німеччини в 1990 році. Дана умова має зобов’язуючу силу і по відношенню до Німеччини, і по відношенню до Російської Федерації як правонаступниці СРСР.

На думку автора, для розв’язання проблеми “спецфондів” держава в особі Міністерства культури повинна негайно створити робочу групу з метою підготовки відповідного проекту Закону України, який би легалізував наявні цінності у “спецхранах”, у тому числі шляхом їх включення до державного музейного фонду України, а вирішення питання щодо повернення державам-власницям тих чи інших предметів з фонду “переміщених цінностей” можливе лише за умови  схвалення  Верховною  Радою  України  після  тривалих  громадських дискусій та затвердження профільного комітету.

Література

1.   Акинша К. Реституция художественных цінностей / К. Акинша // Отечественные записки. – 2005. – № 1.

2.   Акинша К. Трофейное искусство. В поисках сокровищ в российских запасниках /К. Акинша, Г. Козлов. – Мюнхен, 1995.

3.   Акуленко В. І.  Гуманізм  і  варварство: про  врятування культурних цінностей  у період Великої вітчизняної війни 1941—1945 рр. / В. І. Акуленко. – К., 1987.

4.   Александров Е. Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов / Е. Александров. – София : София Пресс, 1978.

5.   Арцибасов И. Под охраной международного права. Защита культурных ценностей в случае вооруженного конфликта / И. Арцибасов // Советский красный крест. – 1975. – № 5. – С. 26–27.

6.   В Украину едет директор немецкого музея, требовавшего вернуть симферопольские картины. Інтернет-видання ”kazok.net”, 16.01.2009 р.

7.   Возвращение  по-украински  –  о  судьбе  Баховского  архива.  Культура  сегодня. Deutsche Welle від 23 січня 2001 р.

8.   Гришин И. А. Тегеранская конференція / И.А. Гришин, М.Г. Ємельянов // Советско-Германский военный словарь. – Готовая книга. – 252 с. – (Боевое искусство стратегии).

9.    Жуков Г. К. Воспоминания и размышления: в 2 т. / Г. К. Жуков. – М.: Олма-Пресс, 2002.

10. Закон України “Про музеї та музейну справу”. – Голос України, 1995, 15 серпня.

11. Ковальський В. Введение в международное законодательство по реституции призведений искусства, захваченных во время вооруженных конфликтов. Войцех Ковальський, професор кафедри авторського права, факультет права і управління, Силезський університет в  Катовице (Польща) : матеріали роботи Нью-Йоркського симпозіуму “Військові Трофеї”, 1995 рік, / В. Ковальський.

12. Козлов Г. Реституция: искусство освобожденное из плена / Г. Козлов // Вокруг Света.

13. Конвенция УНИДРУА о  похищенных или  незаконно вывезенных культурных цінностях // Московский журнал международного права. – 1996. – № 2. – С. 227–237.

14. Кот С. І. Українські культурні цінності в Росії: проблема повернення в контексті історії та права / С. І. Кот. – К., 1996. – С. 80–81.

15. Матвийов М. Оссолинеум – развеяная по ветру библиотека / М. Матвийов. – Оссолиньский фонд, Вроцлав: Матеріали роботи Нью-Йоркського симпозіуму “Військові Трофеї” 1995 рік.

16. Николас Л. Похищение Европы: судьба европейских культурных ценностей в годы нацизма / Л. Николас. – М.: Логос, 2001.

17. Петрова О. Подарунок із чужої кишені / О. Петрова // Дзеркало тижня, 2004, № 27(502) 10 16 липня.

18. Петрова О. Коллекция Кенигса в Києве / О. Петрова // Дзеркало тижня, 2004, № 14 (489) 10 квітня. –

19. Себта Т. М. Архівні джерела про українські культурні цінності, вивезені нацистами в роки ІІ світової війни 2000 рік : автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.06 / Т.М. Себта ; НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознав. ім. М.С. Грушевського. – К., 2000. – 20 с.

20. Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.: сб. док. Том IV. Крымская конференция руководителей трех союзных держав – СССР, США и Великобритании (4–11 февраля 1945 г.). – М.: Издательство политической литературы, 1979.

21. Тригуб В. Картина Лермонтова: тайна пропавшего эсесовца Особистий блог редактора журналу “Музеї України”, координатора Фонду розшуку культурних цінностей / В. Тригуб.

22. Трофейное искусство / Библиография международной литературы о судьбе культурных ценностей, перемешенных из Германии в Союз ССР в результате Второй мировой войны и находящихся теперь на территории Российской Федерации и других стран Союза Независимых Государств. – München 2003.

 
Джерело: Жуков Валерій. Проблема "спецфондів" та переміщених культурних цінностей// Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : Збірник наукових праць / М-во культури і туризму України, Нац. акад. керів. кадрів культури і мистецтв, Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ : Міленіум, 2011. - Вип. 26. - С. 89-95