Тит ГЕВРИК Проєктування і реконструкція Києва в 1930-их роках та їхні наслідки

12 лютого 2016

Какь сказочные исполины возникли и прюдЪлись тогда вь барочныя одежды св. Софія, Михайловскій монастыр, Лавра, Братство. Этому способствоваль общій характерь всей культуры старой Украйны сь ея вычурнымь великолЪтем, борьба съ католичествомъ при помощи заимстованныхь оть ного же, но перерабанныхь по свсему пышныхь художественныхь формь, положеніе города — холмы и яры, и бурливый Днъпрь; все это какь нельзя больше компоновалось сь игривымь видомь построекъ, у которыхь такіе роскошные фасады. Почти на каждой улицъ, на каждомь видЪ Кіева замечаешь теперь любопытные обрывки этого барочного стиля.

К.В.Шероцкій, Кіевь, путеводитель, Київ: 1917, Изданіе В. С. Кульженко, стор. 6.

Золотоверхий Михайлівський собор в Києві, 1934

Постараюся розглянути, як у серпні 1930-их років Київ перетворився на столицю Радянської України, простежити радянські намагання змінити історичне місто на столицю нової соціалістичної  ери.

Не буду тут детально описувати результатів цієї акції — знищення архітектурних пам’яток Києва. Натомість зосереджуся на способі, яким радянська влада, безпосередньо по Великому голоді, змусила професію архітектів розробляти пляни реконструкції Києва і легітимувати партійну акцію.

Характер плянування перебудови Києва та реалізації плянування в 1930-их та 1920-их роках. Для порівняння подивімся спочатку на будову першої столиці Радянської України — Харкова.

Наводжу цей приклад з кількох причин:

1. Архітекти й містобудівельники Радянської України в 1920-их роках були здатні не лише запроектувати складний урбаністичний ансамбль будівель, але й виконати далекосяжний плян споруджування цього комплексу.

2. Проектування і конструювання харківського Урядового  центру тривало приблизно десять років.

3. Харківський ансамбль збудовано в тодішньому авангардному стилі — конструктивізмі. Своїми розмірами та характером Урядовий центр Харкова був унікальним не лише в Україні чи Радянському Союзі, але й в усій Европі.

4. Харківське плянування і проектування установил и розмір потреб столиці УСРР: об’єм кожного з головних урядових будинків харківського центру коливався між 250 тисяч і 300 тисяч куб. метрів.

В 1923-1924 роках Харківське плянувальне бюро, під керівництвом головного інженера Войткевича, розробило плян розбудови міста.1 Місцем майбутнього Урядового центру столиці вибрали незабудовану ділянку між новим і старим містом. Новий центр запляновано як монументальний майдан, оточений головними державними будинками Радянської україни. Плян майдану (тепер він площа імени Дзержинського) складався з округлого простору 300 метрів у діяметрі, до якого,з південносхіднього боку прилягала прямокутна частина площі. Три маштабні будівлі державних установ: Дім трестів (тепер Будинок держпрому), Дім проектних організацій, Дім кооперації — оточували округлу частину майдану. Будинок Центрального Комітету Комуністичної партії України, Будинок Уряду Радянської України (тобто Ради Народних Комісарів і Центрального Виконавчого Комітету), готель і парк оточували прямокутну частину майдану. В 1925 році оголошено архітектурний конкурс на проект першого будинку округлої площі — Будинку Державної промисловости (або Держпрому). Влітку 1933 року розбудова Урядового центру наближалася до кінця. Архітекти проектували останню споруду імпозантного ансамблю — Будинок Уряду.2 (Цікавим явищем харківського будівництва було те, що запроектувавши великомаштабний і маєстатичний ансамбль Урядового центру, найперше будували (в контрасті до київського плянування), приміщення для різних державних установ, а щойно останнім — Будинок Уряду).

Були також інші пляни. До речі, улюбленим проектом комісара освіти Микола Скрипника був будинок Українського державного театру на 4 тисячі місць. В 1930 р. оголошено міжнародний конкурс на архітектурний проект цього театру. Із 144 проектів, поданих на розгляд жюрі, близько ста проектів надійшло з країн Західньої Европи, Японії та США. Між визначними архітектами, що взяли участь у конкурсі, були такі відомі архітекти, як Волтер Ґропіюс та Марсель Броєр. Перше місце в конкурсі призначено знаним архітектам москвичам — братам Веснінам.

В 1933 р. працівники Дніпроміста (Державного інституту проектування міст) ще далі працювали над планами столиці в Харкові, але вже в січні 1934 p., коли вийшов офіційний розпорядок про перенесення столиці з Харкова до Києва, все це плянування очевидно, припинилося.1

В цей час архітектурну професію в Радянському Союзі переорганізовували в центрально контрольовану Спілку архітектів Радянського Союзу. Саме в грудні 1933 p., тобто місяць перед повідомленням про перенесення столиці Києва, відбулося перше пленарне засідання організаційного бюра Спілки архітектів України. Опублікований в журналі Червоний шлях звіт цих нарад дає уявлення про ставлення урядових та партійних кіл до української архітектурної професії. Згідно з цим дописом, головною причиною скликання нарад було ’’Викорінити ворожі впливи на українську архітектуру, викрити націоналістичних недобитків, петлюрівців, що намагаються спантеличити молоду радянську архітектуру, до кінця розторощити шовінізм і розчистити шлях архітектурі” . Голова оргбюра, Іван Малозьомов, вичислив минулі недоліки українських архітектів: ’’Колишнє ОСАУ (Об’єднання сучасних архітектів України) було носієм принципу конструктивізму, що відкидає елементи мистецтва в архітектурі. Через брак революційності серед архітекторів в архітектурі закублились були націоналістичні тенденції, що їх носіями є архітектор Дяченко, та його послідовники” . Останнє обвинувачення стосувалося намагання відтворити елементи українського барокко в сучасній архітектурі.5

24 січня 1934 p. XII З ’їзд Комуністичної партії України та Центральний Виконавчий Комітет офіційно вирішили перенести столицю Радянської України з Харкова до Києва. За день перед тим, як провід уряду і партії переїхав до Києва, американський кореспондент, Геролд Денніс, у спеціяльному повідомленні до  Нью-Йорк Таймзу під підзаголовком ’’Район був центром контрреволюції, але цього в ж е не боються", писав: ’’Перенесення уряду назад до Києва має політичне, як також історичне, економічне та суспільне значення. Це свідчення для закордону, що Радянський Союз тепер уважає свій режим без опозиції саме в цім місті, де радянська влада була загрожена ворогами ззовні і контрреволюційними силами в середині” .6

Рішення перенести столицю до Києва висунуло, в очах радянської верхівки, потребу надати містові такого характеру, який би відповідав політичній доктрині радянської держави. Згідно з радянською пресою ’’виросла потреба реконструкції” міста. Ця фраза повторюється в радянських публікаціях протягом останніх сорока років.

Радянські плянування 1930-их років трактували Київ як невпорядковане скупчення церковних та комерційних будівель.

Єдиною позитивною рисою міста була, в їхніх очах, мальовнича топологія. Архітектурну спадщину історичного міста зовсім ігнорували.

Влада середини тридцятих років дивилася на бароккову спадщину міста як на втілення українських національних почуттів.

Центральні газети Правда та Известия писали про перетворення Києва в найкраще та найздоровіше місто, першоклясну фортецю матеріальної та духової соціалістичної культури. Журнал Спілки архітектів Радянського Союзу осуджував спроби перетворювати, синтезувати і пристосовувати спадщину українського дерев’яного народного будівництва чи українського барокко до нових матеріялів та технічних засобів як намагання ’’знову відтворити старі націоналістичні і шовіністичні архітектурні форми” .7 На сторінках того ж журналу Київ уважався твердинею націоналістичної контрреволюції. Що ж до київських новозабудов ” в його архітектурі особливо яскраво відбилися прояви клясово-ворожої ідеології”.8 Нові будівлі, споруджені в стилю конструктивізму, були засуджені і архітектам було доручено проектувати  зміни в їхнім зовнішнім вигляді. Недавно збудований (1928-1930) київський вокзал скритиковано в січні 1935 р. на сторінках журналу Соціалістичний Київ як ’’сполучення українського барокко — стилю українського шовінізму — з оголеним конс тру к тивізмом”.9 Архітекти в 1935 р. уже проектували змінення зовнішнього вигляду вокзалу.

Заки прийдемо до перегляду київського плянування 1934-36 років, слід описати найголовніші риси тогочасного Києва. Розташоване на горбах правого (себто західнього) берега Дніпра, місто розвинулося в XIX ст. на основі трьох поселень: ’’Княжої гори” або "Старого міста” , ’’Подолу” — частини внизу при березі річки, і ’’Печерська” — на горбах, трохи вниз по течії Дніпра.

Широка долина, відома як Хрещатий Яр, відділяє Старе місто від інших горбів уздовж правого берега Дніпра. На тих горбах, у теперішньому Печерському районі, міститься славетний манастир —Києво-Печерська Лавра.

Плянування Урядового центру в Києві зовсім відрізнялося від плянування 1920-их років у Харкові. Рішальною особою в плянуванні реконструкції був Павло Постишев — наставник Сталіна, що приїхав на Україну з надзвичайними повноваженнями. Постишев і його співробітники не тільки визначали основні фізичні контури і основний характер проектувальних та плянувальних робіт у середині 1930-их років, але й диктували специфічні шляхи їхнього розвитку. Виконання цієї програми доручили Спеціяльній урядовій комісії, очолюваній Всеволодом Балицьким, народним комісаром внутрішніх справ (НКВД) Радянської України. Нагляд над всіма проектами реконструкції та генерального пляну великих міст Радянського Союзу провадила Москва, про що вирішено в урядовій постанові СРСР 27 червня 1933 року.

Генеральний плян розбудови Києва почали розробляти значно пізніше, після затвердження головних напрямних перебудови районів міста.

Хоч офіційну постанову про перенесення столиці з Харкова до Києва прийнято, як згадано, в січні 1934 року, плянувальне проектування, правдоподібно, розпочали раніше, ще в кінці 1933 року. Б. Мікорський (поет Михайло Орест), подає, що в результаті початкового проектування, місце на Урядовий центр столиці вибрано тоді в Печерську — на плоскогір’ї високо над берегами Дніпра, да знаходився комплекс історичних будов колишнього Микільського манастиря (’’Великий Микола” , "Військово-микільський собор” ).10 Згідно з Мікорським, в результаті, того вибору, щоб підготовити місце на будову Урядовго центру, манастирський комплекс будов зруйновано. Цього твердження про початкове проектування Урядового центру на території Микільського манастиря не можна підтвердити доступними радянськими джерелами. Останні приступні фотографії манастирського комплексу мазепинського Великого Миколи є з 1934 року, коли довколишні дерева вже були вкриті листям.11

На початку 1934 року, Архітектурно-плянувальне управління (АПУ) Міської ради Києва виробило схематичні варіянти проектів Урядового центру у п'ятьох різних місцях столиці. Перегляд пропонованих місць дасть нам уявлення про можливості вибору, які були до диспозиції радянського уряду.12

Місце ч. 1. Починаючи з XVIII ст. Печерське було адміністративним центром, осідком царських губернаторів на Україні. Може йдучи за цією традицією, і беручи до уваги відносно незабудований характер Печерська, група архітектів запропонували розмістити новий адміністративний центр на нових територіях Печерська. Таке розміщення дозволяло запроектувати Урядовий центр великого маштабу, подібний до того, який якраз кінчали споруджувати в Харкові. Це місцеположення також давало змогу зручно пов’язати новий центр з мережею вулиць Києва. Врешті розміщений високо на Дніпром, Печерський район є дуже мальовничою місцевістю.

Будування нового центру на Печерську мало вже свою історію .13 Перед Першою світовою війною Звіринецька долина на Печерську була забудована дрібними будиночками та садками. В результаті саботажу, під час вибуху артилерійських склепів у червні 1918 p., уся ця частина міста була цілком зрівняна з землею.

Тоді ж за гетьмана Скоропадського виник проект перенести сюди урядовий центр гетьманської столиці, збудувати всі центральні установи. В 1919 році робота головного управління для забудування Звіринця розгорнулася ще ширше, але, з перенесенням столиці УСРР до Харкова, вона припинилася.

В 1934 р. над проектом Урядового центру в Печерську працювали архітекти Михайло Холостенко, Михайло Гречина та Василь Онащенко.

Місце ч. 2. Вулицю Хрещатик визнано центром Києва XX століття. Група архітектів з Київського будівельного інституту запропонувала використати обставини та розбудувати новий в Киеве в 1934-1936 годах (Мюнхен: Институт для изуч. истории и культуры СССР, 1951, стор. 6.)   урядовий центр у північнім кінці цієї вулиці, на майдані Третього Інтернаціоналу (колись Олександрівської, тепер — Площі Ленінського Комсомолу). Тут Хрещатик зливається з головними магістралями міста, які провадять на Поділ (колись Олександрівська, тепер Володимирський спуск) і Печерське (колись Олександрівська, тепер Кірова).

Місце ч. 3. Одна з найпривабливіших частин Печерського району, вкрита липовим гаєм, на схилах від Печерських горбів униз у бік Хрещатика, дістала назву Липки. У передреволюційні  роки це була т. зв. аристократична дільниця Києва. Тут не було громадських чи комерційних будівель. Лише 49% землі були  забудовані.14

Київський архітект Павло Альошин запропонував розмістити Український центр на південь від Липок, там, де в XIX-ому столітті була пляцпарада Гарнізону — високо над Дніпром, колишнім Царським палацом (тепер — Маріїнським) і Маріїнським (тепер — Радянським) парком.15

З цього місця відкривалася така сама велична панорама Лівобережжя і Дніпра, як і з Старого міста над Подолом. Головною різницею між цими двома місцями було те, що на Печерську не треба було зносити споруджених уже будов. Крім того, пропозиція Альошина давала можливість включити колишній Царський палац до нового ансамблю Урядового центру. Саме тоді палац призначили для вжитку Центрального Виконавчого Комітету УСРС, і тому плянувалися потрібні реставраційні роботи.16

Місце ч.4.   В намаганні зберегти архітектурні пам’ятки Старого міста, професор Василь Кричевський із своїм помічником Петром Костирком запропонували дуже винахідливу розв’язку, рисунок якої був опублікований в українському і російському архітектурних журналах у грудні 1934 р.17 Кричевський запроектував  збудувати Урядовий центр частково в околиці Звіринця в Печерському районі, а частково — в Старому місці. Віядук і нова маґістраля мали сполучувати ці дві частини міста. В одному кінці віядуку мав бути Будинок Центрального Комітету Комуністичної партії, а в другім кінці Будинок Ради Народних Комісарів.

В цей спосіб визначний архітект хотів не лише зберегти історичні пам’ятки Старого міста, але також використати і включити їх до загального ансамблю, сполучити віядуком дві  віддалені одна від одної частини міста та створити імпозантний центр сучасної столиці.

Спогади архітекта Євгена Нольде,18 очевидця пленарного засідання київської Міської ради в 1934 p., інформують нас про незадоволення Постишева зі спроб зберегти пам’ятки архітектури Києва. Постишев тоді відверто говорив про те, ”що треба раз назавжди знести з лиця землі весь цей «історичний хлам», який своїм існуванням живить коріння у країн ськогк буржуазного націоналізму” .19

Це незадоволення пояснює, чому Кричевського, одного з найкращих архітектів України того часу, не запрошували до дальших трьох закритих конкурсів на Урядовий центр. Інші визначні архітекти України також не брали участи в тих конкурсах, наприклад, архітект Самуїл Кравець, співавтор харківського Держпрому. Він працював у Москві, де він став головним архітектом московського метрополітету.20

Місце ч. 5. Правдоподібно вже навіть у ранній стадії проектування існувало готове рішення щодо остаточного місця розташування нового Урядового центру, бо із сімох ескізних проектів — три пропонували створити Урядовий центр на території найстаршої історичної частини Києва — Старого міста. Три групи архітектів (дві під керівництвом Петра  Юрченка і Якова Штейнберґа, а третя група з Будівельного інституту) проектували центр у Старому місті. Це було зроблено незважаючи на те, що, згідно з радянськими джерелами, Старий Київ ’’був найбільш забудований (77%) і становив найкраще впорядковану частину міста” .21

Незважаючи на те, і зігнорувавши унікальний історичний характер Старого міста, на початку квітня 1934 р. комісар Балицький, голова Спеціяльної урядової комісії для реконструкції Києва, затвердив проект, розроблений групою архітекта Юрченка.

Це рішення ніяк не можна виправдати містобудівничим мірку ванням.

Вибране місце було розташоване на перехресті багатьох дрібних вулиць, віддалене від головних магістраль міста, на краю історичної Гори середньовічного Києва. Центром запропонованого архітектурного ансамблю мав бути величезний майдан та Будинок Ради Комісарів і Центрального Комітету Комуністичної партії України, а також монументальний пам’ятник Ленінові, споруджений між тими двома будівлями. Грандіозних розмірів майдан мав бути оточений будівлями державних установ УСРР. Це мав бути головний майдан республіки — місце парад, загальних мітингів, та демонстрацій.22

Затверджений проект вимагав зруйнувати середньовічну Трьохсвятительську церкву, середньовічну Михайлівську Золотоверху церкву та бароккові забудови Михайлівського манастиря, а також величезну адміністративну будівлю середини XIX століття.

Виконання цього пляну вимагало також знищення кількох бароккових споруд манастирського ансамблю катедрального Собору Св. Софії.

Коли вже формально ухвалено вибір місця Урядового центру у Старому місті, в квітні 1934 року проголошено перший з трьох закритих конкурсів на архітектурний проект нового центру.23

Запрошено до конкурсу шість архітектурних колективів — п’ять з України і братів Весніних з Москви. В цей самий час, хоч проекту ще не було розроблено, розпочали приготування до знищення історичних будівель.24 В результаті досліджень ядра церкви Св.Михаїла, особливо нартекса та поховань в нім, проведених від 8 червня до 9 липня 1934 p., недавно ’’прочищений” і реорганізований Інститут матеріяльної культури (Інститут археології до 1933 р. —), офіційно встановив, що Золотоверха Михайлівська церква не становить історично наукової цінности.25 Цей,очевидно, вимушений висновок дав радянській владі законну підставу ухвалити пляни щодо середньовічної церкви Св. Михаїла.26 Таким чином, не порушуючи закону про охорону пам’яток архітектури Радянської України з 1926 року, народний комісар освіти Володимир Затонський дозволив зруйнувати Михайлівський манастир. Установлено прецедент.

24 червня 1934 p., уряд і ЦК партії переїхали з Харкова до Києва. ЦВК зайняв відновлений Царський палац в Липках. Рада Комісарів оселилася на два квартали далі — також у Липках, а ЦК КП(б)У приміщено в Старому місті. Через два дні після прибуття уряду й партії до Києва, 26 червня 1934 p., почали знімати середньовічні мозаїки і фрески зі стін Золотоверхої Михайлівської церкви.27

Десь восени 1934 р. розібрали середньовічну Трьох Святительську церкву.28 В листопаді вже провадилися археологічні дослідження на території зруйнованої церкви. Дуже характеристично, що серйозного археологічного дослідження цієї церкви перед її руйнуванням не проводили взагалі.29

Від 4 до 9 листопада 1934 р. відбулися Перші всесоюзні наради Спілки радянських архітектів. Це була підготовча конференція перед Першим з’їздом Спілки архітектів СРСР.

Опублікована стаття про ці наради дає нам поняття про турботи радянських архітектів того часу. 30

З  55 учасників нарад, шість делегатів було з України: П. Ф. Альошин, М. В. Холостенко, П. П. Хаустов, І. І. Машков, І. Л. Шафран та Т. Д. Мамонтов. Очевидно, що три останні були включені в українську делегацію не тому, що були визначними архітектами, а радше через партійне довір’я до  них. Поведінка українських груп на цих нарадах є надзвичайно показова, особливо коли брати до уваги, що в Києві тоді с ко нцентрували всю увагу на реконструкцію міста і архітекти по-стахановському працювали над її плянами.

Архітект Хомутецький з Леніграду запропонував додати до порядку нарад перегляд охорони історично-архітектурних пам’яток. Єдиний голос, що спротивився цій пропозиції, був від делегата з України — Холостенка. Цей брак зацікавлення справою охорони історичних пам’яток з боку українського архітекта особливо тривожний тому, що Холостенко брав активну участь у плянуванні перебудови Києва і в проектуванні Урядового центру —як проектант і як критик-публіцист. Внесок Холостенка в ці наради обмежився до його участи в ди с кус ії над новою архітектурою сколективізованого села.

Тимчасом леніградські архітекти звітували про недавно проведений з’їзд леніградських архітектів. Одну третину нарад в Леніграді присвячено відношенню новозабудов до архітектурних пам’яток Ленінграду. У противагу ім, київські архітекти взагалі ігнорували справу охорони історично-архітектурних пам’яток у пленарному засіданні в грудні 1933 р. в Києві, а також у листопаді 1934 р. в Москві.

Ці останні наради закінчилися узгодженням порядку нарад першого з’їзду Спілки архітектів СРСР. Порядок нарад включав перегляд перебудови старих міст Радянського Союзу: Харкова, Баку, Москви і Ленінграду. Плянування Києва знова не було включене до порядку нарад. Виглядає, що інженер Хаустов, який був тоді відповідальний за проектування реконструкції Києва, не був зацікавлений включити плянування реконструкції Києва у порядок нарад першого з ’їзду. Другою причиною мовчанки київської делегації могла б бути свідомість низького професійного рівня київського проектування.

Лише через кілька днів після закінчення цих нарад у Москві, 19 листопада 1934 року, затверджено архітектурну програму Урядового Центру в Старім місті історичного Києва. Цю програму встановили на підставі результатів недавно закінченого першого закритого конкурсу. Опісля оголосили другий конкурс на урядовий центр.31 В цей час писали, що два головні будинки заплянованого центру і гігантський майдан між ними будуть споруджені до 1938 року!32

Коли Старе місто було осередком уваги цих вправ у проектуванні, конкретні роботи розпочато деінде, в Липках. Десь восени 1934 p., а може навіть раніше, без будь-яких, виглядає, архітектурних конкурсів чи дискусій у професійних журналах, добре знаний архітект з Москви — Іван Ф омін — дістав доручення запроектувати найбільшу будівлю Києва 1930-их років — Будинок НКВД. Місце для цієї споруди вибрано на незабудованій ділянці, недалеко Царського палацу, на краю тієї самої території, яку на початку 1934 р. Альошин запропонував для нового Урядового центру. Тут виринає питання: чи в цей час у 1934 році вже було зроблено свідоме рішення споруджувати Урядовий центр не в Старому місті, а в Липках?

Наслідки першого конкурсу на Урядовий центр у Старому місті були опубліковані в українському і російському архітектурних журналах дев’ять місяців по переведенню конкурсу — в  грудні 1934 року.33 Примітним у цих оглядах ко нкур с у є те, що автори проектів та рецензій взагалі не звертають уваги на відношення нових забудов до історичної силюети міста — Софійського Собору чи Андріївської церкви. Виглядає, немов запропоновані ансамблі нових будівель запроектували і обговорювали в порожнечі.

У 1935-ому році проектування реконструкції Києва, хоча повне внутрішніх суперечностей, по-стахановському крокувало вперед:

1. 15 квітня 1935 р. десять архітектів (три з Києва, два з Харкова, чотири з Москви і один з Ленінграду), учасники другого конкурсу, подали на розгляд свої проекти. На підставі перегляду результатів другого конкурсу, шістьох архітектів (одного з Харкова, одного з Ленінграду і трьох з Москви) запрошено розробити свої проекти дальше і взяти участь у третьому конкурсі.34 В той самий час, на весні 1935 року, розпочато будівельні роботи над Будинком НКВД (230 тисяч куб. метрів) в Липках.35

2. На весні 1935 року почали знімати бароккові бані, побудовані над цегляними склепіннями Золотоверхої Михайлівської церкви.

3. В той самий час, у квітні 1935 p., оголошено, що під проводом Постишева розроблять у наступних 8 місяцях генеральний плян столиці.36

І дійсно, на відміну від тодішніх добре продуманих генеральних плянів Москви чи Харкова, київський плян по-стахановському закінчили до 15 грудня 1935 року. У протилежності до харківського генерального пляну, київський плян не був опрацьований найкращими талантами Державного інституту проектування міст, а лише місцевою плянувальною організацією Міської ради. Коли харківським проектуванням керував член-кореспондент Академії Архітектури СРСР, уродженець Донеччини — Олександер Л. Ейнгорн, київським проектуванням провадив колишній чернець з Томської губернії, інженер Павло П. Хаустов, якому в 1933 році дали звання архітекта для про форми. Але може найцікавійшим є те, що не зважаючи на голосно проголошений стахановський темп роботи над генеральним пляном 1935 року, Хаустові ця робота забрала два роки (1936-1938) — тільки весною 1938 року він помістив відносно коротку статтю про результат своего проектування у всесоюзному органі Спілки архітектів СРСР.37

4. У вересні 1935 р. місячник Спілки архітектів Радянського Союзу помістив статтю про стан проектування реконструкції Києва. Там пишеться, що генеральний плян ’’дає змогу обернути колишнє місто церков і манастирів на архітектурно викінчений, дійсно соціалістичний центр Радянської України”.38

Дійсно найбільше руйнування переведено в 1935 р. Біограф архітекта Йосифа Г.Ланґбарда, та Мікорський підтверджують пресові повідомлення того часу, що Постишев, Балицький і їхні співробітники не тільки визначали основні напрямні плянування реконструкції, але й брали активну участь в деталях архітектурного проектування, знищення архітектурних пам’яток тощо.39

5. З незначних причин, на третій і останній конкурс, восени 1935 p., подали проекти лише чотири архітекти: один з Ленінграду і три з Москви. Премійований проект ленінградця Йосифа Ланґбарда був рекомендований для дальшого опрацювання. В січні 1936 р. проект Ланґбарда вже був затверджений і готовий до спорудження.40 Роботи над конструкцією першого з двох будинків майбутнього Урядового центру (Будинку Ради Народних Комісарів) почалися на весні 1936 року.41

На сусідній ділянці, весною чи влітку 1936 р. (точної дати встановити не вдалося), обідрану будівлю Михайлівської церкви було підірвано динамітом.

Будинок нового Урядового центру, порівняно з новозабудовами майдану Дзержинського в Харкові чи Будинку НКВД (230 тисяч куб. метрів) у Києві, був відносно малий — мав лише

100 тисяч куб. метрів. Це вказує, що не було реалістичної архітектурної програми для цієї будівлі. І дійсно, після її спорудження будови призначено не для Ради Комісарів, а для Центрального Комітету КПУ. У травні 1938 року головний архітект Києва Хаустов писав про нову будову як Будинок Ради НК,42 але вже в липні того ж року сконструювану споруду називали Будинком ЦК Комуністичної партії України.43 Після Другої світової війни цю відносно малу споруду з 100 тисяч куб. метрів призначили для вжитку обласних організацій Київщини.

На початку 1936 року проголошено закритий конкурс на Будинок засідань Верховної Ради Радянської України.44 Як було вже згадано, коли в червні 1934 року уряд УСРР переїхав до Києва, Центральний Виконавчий Комітет зайняв відновлений Маріїнський палац в Липках. Тому, правдоподібно, для задуманого будинку засідань вибрано місце не в запланованому Урядовому центрі у Старому місті, а в Липках, поряд з Маріїнським палацом.

Тут, на відносно малій та цілком не маєстатично положеній ділянці на розі перехрестя двох вулиць, архітект Володимир Заболотний збудував Будинок Засідань ВР—український парлямент...

Закінчений у Старому місті перший з двох будинків майбутнього  Урядового центру був гостро скритикований у контрольованій професійній пресі Радянського Союзу.45 Майже сорок років пізніше, всупереч твердженням тогочасних теоретиків радянської архітектури, біограф архітекта Ланґбарда ствердив, що в 1938 році ” ... стало ясно, що з усіх поглядів місце новозабудов було помилково обране” .46 Другої будівлі, симетричної з першою, заплянованої на місці зруйнованого Михайлівського Золотоверхого манастиря, уже не будували.

У 1938 році, після закінчення споруджування Будинку НКВД в Липках, його призначили не для НКВД, а для Ради Народних Комісарів.47 Місцеположення цієї величезної будівлі дуже не влучне і невдячне — на схилі гори, з виходом на похилу, вузьку та кругленьку вулицю Кірова. Ця споруда уважається одною з кращих будов України в стилю російського неоклясицизму.

Обидвом будовам — Будинкові Ради Народних Комісарів  і Будинкові засідань Верховної Ради Радянської України вповні бракує величности та ґрандіозности, які передбачалися в проектах конкурсів 1934-1935 років.

Пишучи про Ланґбардовий центр в Старому місті біограф ленінградського архітекта написав багато більше ніж хтонебудь з істориків української радянської архітектури:

В незакінченім виді сам будинок, не піддержуваний другими компонентами задуманої композиції, здається випадковим і чужим у сипюеті міста. Особливо невдало сприймається його фасада, обернена в сторону кручі і Подолу. Тут на місці згадати, що в ті самі роки в Києві був неуспішно розташований в загальноміській ситуації  Будинок Ради Міністрів УРСР, збудований за проектом І. А, Фоміна і П. В. Абросімова (1936-1938). Цю споруду збудовано на вузькій вулиці Кірова, недалеко Хрещатика, і обернено задньою стороною до міста. Цей приклад і праця І. Г. Ланґбарда свідчать, що в тридцяті роки для столиці України не було чітко і ясно розробленого генерального пляну і детального проекту плянування і організації його центрального району. Все це допроваджувало до випадкових і малообґрунтованих рішень в розташуванні поодиноких великих будинків і споруджень. У зв’язку з цим було б несправедливо класти всю вину за прорахування і помилки на архітектів, які збудували Дім Ради Міністрів і будинок ЦКП(б)У.

Проте, як і було запляновано 1934 року, в кінці 1938 року столиця УРСР вже мала свій осередок державних установ, хоч і був він не в Старім місті, а в Липках. У міжчасі, промотор Урядового центру в Старім місті — Постишев — у 1937 році був відкликаний Сталіном до Росії, а голову Спеціяльної урядової комісії для реконструкції Києва, народного комісара НКВД Всеволода Балицького, того ж самого року Єжов зліквідував.

Але проектування центру в Старім місті далі поступало: пиняво, без мети і без результатів. У 1938 році проголошено всесоюзний конкурс на великий готель в Урядовім центрі Старого міста. В результаті того конкурсу вирішено було не руйнувати великого урядового будинку середини минулого століття, як це первісно запляновано, а також обмежити розміри задуманного майдану. В 1941 році, згідно з рішенням уряду УРСР щодо побудови другого з двох будинків Урядового центру, проект архітекта Ланґбарда перевірили і поновно затвердили до будови.49

Але після Другої світової війни новий генеральний плян розбудови Києва вже схвалив як центр столиці — Хрещатик.

Підсумовуючи, треба ствердити, що радянський уряд України провів низку конкурсів на проект Урядового центру столиці в найстаршій історичній частині Києва. На ці закриті (та для архітектів фінансово дуже корисні) конкурси запрошували українських архітектів у 1934 році, але в кінці 1935 року обмежилися до росіян (нібито через їхню ’’ідеалістичну та творчу орієнтацію” ).. В очах радянських істориків архітектури, ці конкурси є важливим кроком на шляху поборення конструктивізму та боротьби за соціалістичний реалізм в українській радянській архітектурі.50 Саме в цей період ’’праці майстрів російської архітектури, завдяки їхній реалістичній якості, навчали архітектів України” .51

В 1937 році російський архітект та академік Олексій В. Щусев (який у своїх творах застосовував архітектурні історичні мотиви російської архітектури), уточнив тодішний погляд Москви на українських архітектів та містобудівників. У своєму виступі на Першім з’їзді архітектів України він прямо сказав, що в Україні немає визначних архітектів, котрі могли б, на протязі кількох років, виховати молоді талановиті кадри.52 Сказано це незважаючи на те, що в Україні, в той час працювали такі майстри, як В.Кричевський, П.Альошин чи О. Вербицький.

На підставі вищерозгляненого мусимо зробити висновок, що мотиви проголошеної в 1934 році реконструкції Києва з рішенням побудувати репрезентативний Урядовий центр в історичному Старому місті, далекі від містобудівельних. Незважаючи на величезні витрати грошей та енергії для побудови центру в цьому місці, він був переміщений на приблизно три кілометри і споруджений деінде, а саме в Липках, поруч колишнього Царського палацу. Там збудовано дуже непомітний і непоказний осередок, якого з архітектурної точки зору навіть не можна називати архітектурним ансамблем. Сама ідея побудови монументального комплексу державних будівель і Грандіозного майдану пішла в забуття впродовж двох років.

Архітекти, які працювали над проектуванням реконструкції міста, в основному були знаряддям влади. В процесі проектування, архітектурна професія втратила свою живучість 1920-их років, та покорившися владі, творила в традиціях російського неоклясицизму. Розробляли пляни реконструкції не лише Старого міста, але й усіх інших районів Києва. Амбітні задуми дуже часто кінчалися упорядкуванням вулиць (малюванням головних будинків, асфальтуванням старих брукованих вулиць, насадженням придорожніх дерев, інсталяцією електричного освітлення) та зруйнуванням т. зв. ’’другорядних будов” . Руйнували на Подолі, на Печерську, довкруги центру та на передмістях.

Виробляючи генеральний плян міста, Архітектурно-Плянувальне управління Міської ради сміливо, але намарно, пробувало рятувати київські пам’ятки.53

Події середини тридцятих років у Києві не можна пояснити виключно д ією войовничого атеїзму, бо до певної міри руйнували селективно. Наприклад, режим зруйнував два унікальні шедеври бароккової архітектури фундації гетьмана І. Мазепи — Богоявленську церкву студентів Київсько-Могилянської Академії в Братському манастирі на Подолі та Микільський Собор на Печерську — але, цей самий примітивний атеїстичний фанатизм не знищив двох єдиних у Києві римо-католицьких костьолів (неоґотичного костьола Св. Миколая — з двома високими стрілчастими вежами з 1898-1909 pp. та неоклясичного костьола Св.Олександра в Старому місті з 1817-1842 pp.), ані також протестантського храму — лютеранської церкви з 1855-1857 р.

Кажуть, що місто без старих історичних будинків — це те саме, що людина без пам’яті. У випадку Києва 1934-1936 років, проектування плянів реконструкції міста легітимувало запляноване режимом знищення багатьох архітектурних та історичних пам’яток. В результаті тих вправ у проектуванні та приготуванні місць на ще незапроєктовані новобудови, змінено обличчя історичних районів Києва.

 

1. Г. Горвиц,"Становление архитектуры советского Харькова” , Архитектура СССР (Москва), 1974, стор. 42-43.

2. И.Сосфенов, ’’Площадь Дзержинского в Харькове". Apxитектура СССР, 1934, стор. 60-62.

3. Giulio Carlo Argan, Marcel Breuer (Мілян: Górlich editore Milano, 1957), стор. 68-69, 75-76: Ise (Frank) Gropius, Walter Gropius: Bauten und Projekte 1906-1969 Цюріх: Kunstgewerbemuseum, 1971), стор. 16; А. Г. Чиняков, Братья Веснины (Москва. 1970), стор. 128-130.

4. "Социалистический Харьков", Архитектура СССР, 1934, 2, стор.38-62.

5. "Перший пленум Оргбюра Спілки радянських архітекторів України", Червоний шпях (Харків), 1934, 1, стор. 191-192.

6. Harold Dennis, "Ukraine's Capital Restored to Kiev” , The New York Times (New York), 24 червня 1934, стор. 7.

7. А. Г. Молокин, ’’Архитектура Украины” , Архитектура СССР, 1935., стор. 16.

8. М. Холостенко, ’’Архитектурная реконструкция Киева” , Архитектура СССР, 1934, 12, стор. 19.

9. Бригада архітекторів: Костенко, Ліхтенберґ, Родін, "Реконструкція київського вокзалу” , Соціалістичний Київ (Київ), 1935, 1, стор. 8.

10. Б. Микорский,Разрушение культурно-исторических  памятников

11. Архів української архітектури Олекси І. Повстенка

12. М. Холостенко, стор. 19-23.

13. Федір Ернст, Київ (провідник) (Київ: ВУАН, 1930), стор. 706.

14. О. К. Касіменко, Історія Києва т. І (Київ: Академія Наук УРСР. 1960), стор. 546.

15. Репродукцію шкіцового проекту поміщено в: "Будівництво столиці УСРР” , Будівництво (Київ), 1934 5-6, стор. 12.

16. В. Козинський, «Зал засідань ЦВК УСРР», Соціалістичний Київ. 1936, ч. 7-8, стор. 8.

17. М. Холостенко, стор. 21; "Будівництво...", стор. 5.

18. Євген Нольде (Євген І. Наконечний, або ще Євген Блакитний); тоді студент архітектури, в 1938 році одержав другу нагороду на всесоюзнім конкурсі на готель в Урядовім центрі у Старому місті — див. у: С.В. Григор’єв, І. І. Машков, О. І. Повстенко, ’’Всесоюзний конкурс на проект готелю в Києві” , Арітектура РадянськоїУкраїни (Київ) 1939, 4, стор. 6-21.

19. Євген Блакитний, Василь Григорович Кричевський (Нью-Йорк: УВАН, 1963), стор. 28.

20. С. М. Кравец, ’’Историческое заседание”, Архитектура СССР. 1939, 12, стор. 10.

21. О. К. Касіменко, Історія Києва, стор. 546.

22. Проект задуманого майдану передбачав 150-200 тис. маршуючих демонстрантів на годину — див у: П. Хаустов, "Плянування і забудова Урядового майдану” , Соціалістичний Київ, 1937, 9, стор. 11.

23. А. Г. Молокин, "Проектирование правительственного центра УССР в Киеве” , Архитектура СССР. 1935, ч. 9, стор. 12-14.

24. В. Міяковський, "Як зруйновано Золотоверхого Михайла в Києві". Наші дні (Львів), ч. 10, жовтень 1943, стор. 1.

25. Ф. Молчанівський, ’’Археологічна розвідка на території кол. Михайлівського собору в Києві” , Наукові записки інституту історії матер:альної культури, 1937, 2, стор. 123-127.

26. Б. Жук, ’’Советские археологические музеи и их руководители”, Вестник института по изучению СССР, ч. 18, січень-березень 1956, стор. 89.

27. В. Г. Лазарев, Михайловские мозаики (Москва: Изд. "Искусство", 1966), стор. 67.

28. Д. Галіч, "На новобудовах Киева” , Соціалістичний Київ, 1935, 2-3, стор. 40.

29. М. К. Каргер, Древний Киев, т. II (Москва-Ленінград: Академія Наук СРСР, 1961), стор. 459.

30. ”1 Всесоюзное совещание советских архитекторов” Союз Советских Архитекторов, Информационный бюллетень (Москва), ч. 2, грудень 1934, стор. 15-23, 40-43; 3. Дельман, ’’Первое Всесоюзное совещание советских архитекторов” , Архитектура СССР, 1934, 11, стор, 15-16.

31. І. Моргілевський, "Нові проекти Урядового центру” , Соціалістичний Київ, 1935 6, стор. 5-8.

32. "В столице Украине", Вечерная Москва (Москва), 25 березня 1935, стор. 1.

33. Холостенко, стор. 19-23; ’’Будівництво ...” , стор. 5-12.

34. Ю. А. Нельговский, ’’Творчество выдающихся мастеров советской архитектуры А.В.Щусева, И. А. Фомина и В. А. Щуко на Украине” у книзі Зодчество Украины, ред. Н. П. Цапенко (Київ: Академія Архітектури УРСР, 1954), стор. 147.

35. Передній бік обкладинки журналу Соціалістичний Київ, 1935, 5.

36. К. Гербов,’’Перший етап” , Соціалістичний Київ, 1936, 1, стор. 3-4.

37. П. Хаустов, ’’Генеральний план реконструкции Киева”, Архитектура СССР, 1938, 5, стор. 4-9; В. 3. Алешин, ”П. П. Хаустов: градостроитель, ученый, педагог” , Строительство и архитектура (Київ), 1983, 11, стор. 29.

38. А. Г. Молокин, ’’Проектирование...” , стор. 11.

39. А. А. Воинов, И. Лангбард (Менськ: Изд. ’’Высшая школа” , 1976), стор. 197-211; Б. Микорский, Разрушение..., стор. 17-18.

40. А. Водопянов, ’’Будівництво Будинка Уряду” , Соціалістичний Київ, 1936, 1, стор. 13-13, 20.

41. I. Лангбард, ’’Будинок Уряду УРСР в Києві” , Соціалістичний Київ, 1937, 11, стор. 15-18.

42. П. Хаустов, ’’Генеральний...” , стор. 8.

43. О. М. Смик, ’’Архітектура будинку Ц. К. КП(б)У” , Соціалістичний Київ, 1938, 7, стор. 4-8.

44. В. Козинський, "Зал Засідань Ц. В. К. УСРР”Соціалістичний Київ, 1936, 7-8, стор. 9-11; В. Заболотний, ’’Будинок Верховної Ради УРСР” , Архітектура Радянської України, 1938, 1, стор. 17-21.

45. "Ансамбль Урядової площі в Києві” , Соціалістичний Київ, 1938, 7, стор. 4-9.

46. А. А. Воинов, И. Г. Лангбард, стор. 210.

47. И. Сосфенов, ”Дом Совнаркома УССР в Киеве”, Архитектура СССР, 1938, 9, стор. 54-58.

48. А. А. Воинов, И. Г. Лангбард, стор. 200.

49. Там таки, стор. 210.

50. М. М. Шулькевич, Киев, Историко-архитектурный очерк, (Київ: В-во ’’Будівельник” , 1968), стор. 118.

51. Ю. А. Нельговский,’’Творчество...” , стор. 147.

52. В. 3. Алешин, ”П. П. Хаустов ...” , стор. 29.

53. Олекса Порстенко, ’’Церква Різдва Христового в Києві на Подолі” Нові дні (Торонто), 1972, 4, стор. 14; Б. Микорский, ’’Разрушение...” , стор. 12, 14

Про Автора:  Тит Геврик  (нар.1936, м. Дрогобич) закінчив студії архітектури і містобудівництва в Пратт інституті у Нью-Йорку, працює директором проектування Пенсільванського університету в Філяделфії. В 1982 році був куратором виставки ’’Втрачена архітектура Києва” в Українському музеї в Нью-Йорку.

Доповідь, прочитана на VI11-ій Постійній конференції українських студій при Українському науковому інституті Гарвардського університету.    3-5 червня 1983 р.

Джерело:  Сучасність, липень-серпень 1984 - ч. 7-8 (279-280)