Сергій БІЛОКІНЬ Поліна Кульженко (1891-1984)

19 лютого 2016

Усім, хто потерпає на морі нескінченності, – милість.

Ренан

Покоління людей, що встигло здобути освіту й сформуватись до революції, – скінчилося. Воно відійшло назавжди. Якогось зовсім не прекрасного дня я нарахував у своєму старому блокноті 239 хрестиків. Це «капище мого серця», як писав той самий Долґоруков, люди, «з ким я був у різних стосунках» [1]. Музейники двадцятих років, автори Історично-фіологічного відділу ВУАН. Одні з них активно будували нашу культуру, інші просто знали когось із видатних діячів. Мистецтвознавець Стефан Таранушенко, книгознавець Юр Меженко, бібліограф Федір Максименко – усі вони потрапили до УРЕ, хоч формально не мали на це права (в АН УРСР не вважались ні за академіків, ані за член-корів, навіть за докторів!). Надто вагомий був їхній внесок до культури, і цього не могли заперечити навіть у тодішнім СРСР. Важкі долі, страшні обставини. Ці люди перебули добу репресій, всілякі нещастя й дожили до 1960-70-х років. Тепер їх уже немає на світі. Ось одна така доля.

Знайомство

Поліна Аркадіївна Кульженко – український мистецтвознавець, дружина одного з найвидатніших українських друкарів Василя Стефановича Кульженка, сина Стефана Васильовича.

Про те, що вона ще живе, я довідався від учениці Михайла Бойчука княжні Марії Володимирівни Трубецької (2). Якось зайшов (мешкала вона проти опери, над художнім салоном у будинку Екстер), – вона гортала повість про Янтарну кімнату, видану в пригодницькій серії (3).

– Тут згадують Поліну Аркадіївну, але під іншим прізвищем, Руденко. – Марія Володимирівна розмовляла зі мною завжди тільки українською. Тоді помовчала. – Погана повість.

Марія Володимирівна опікувалася моїми «нарбутознавчими» пошуками, тому відразу підказала:

– Вона повинна б Нарбута пам’ятати. Добре було б її знайти. Кажуть, що вона живе у Костромі.

Наприкінці шістдесятих років у таких розмовах не було нічого дивного, і розмови з княжною Трубецькою виглядали доволі буденно. Голова Львівського АНУМ’у пані Слава Музикова у Львові, директор ЦДАДА Віктор Олександрович Романовський у Ставрополі, керівниця Музею діячів Євгенія Яківна Рудинська, княжна Татьяна Серґеєвна Щербатова (Шев’якова) у Тбілісі були такі цікаві співрозмовники (часом, на жаль, заочні – у листах)! А ще бойчукістка Антоніна Іванова. Дружина Остапа Вишні – акторка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко. Дружина Федора Ернста, що так і лишилась у Сибіру в Маріїнську. Дружина Миколи Зерова. Марія Щепотьєва й Катерина Білоцерківська. Знаменита тепер завдяки своїм мемуарам Надія Віталіївна Суровцева. Незабутні Іван Георгійович Спаський, нумізмат (працював в Ермітажі), і його сестра, учениця Д.Щербаківського, Євгенія Юріївна Спаська (померла в тій самій Алма-Аті, де колись опинилась)… – Майже всі побували в таборах. Іван Георгійович Спаський оповідав, як після звільнення просиджував вечори в публічній бібліотеці Салтикова-Щедріна, а його «хвіст»… теж мусив нудитися цілий вечір… бодай за «Огоньками»! 239 душ, – як ще недавно вони брали телефонну слухавку, відгукуючись на дзвоника, чи відповідали на листи з запитами!..

Що було відомо про родину Кульженків, – нічогісінько! По війні про них не вийшло жодної книжки, жодної брошури, жоднісінької статті. Знали хіба тільки «дачу Кульженка», що звалась іще «Кинь-грусть». Цю назву тоді старанно пов’язували з Катериною ІІ чи Петром І, хоч у Феррарі існує палац Скіфанойя, що означає достеменно те саме – «Кинь грусть» (4). Зв’язавшись із костромським адресним бюро (їхнє повідомлення – 5 жовтня 1970 року), я написав Поліні Аркадіївні листа. Відповіді не одержав.

За кілька років, коли я навчався в Москві в аспірантурі, звідти надіслав про всяк випадок до адресного бюро нового запита. Одержав багатомовну відповідь: «п/о Обломихино Костромского р-на, Первомайский дом-интернат престарелых». Тут уже стало ясно, що треба поспішати. Оскільки Поліна Аркадіївна не відповідала, а я вже знав, що ні з ким із киян вона не листується, треба було їхати.

Кострома – це далеко на Волзі. Звідси починалась історія дому Романових. Сусанін – це теж Кострома. І Іпатіївський монастир. Але виглядало місто надто вже провінційно і, сказать по правді, бідно.

Будинок перестарілих розташовувався за містом у лісі. Споруда нова, звичайної для тих часів, мабуть, типової архітектури. Все було начебто функційно продумано й зрештою чистенько. Але свіжій людині, коли вона заходила до середини, ставало трохи моторошно. По-перше, якийсь специфічний запах. По-друге, дуже своєрідні, причому трохи дикуваті обличчя. Там жили самотні люди, не включені навіть до костромського життя, такі собі костромські маргінали, і було їх там 420 душ.

Попросив викликати Поліну Аркадіївну Кульженко. За кілька хвилин вийшла ставна невисока, але поважна така пані виразно несовєтського вигляду. Здається, тримала руки за спиною. Сказав, що я киянин. Ми сіли собі в куточку, розмовляли досить довго. Я розповів їй, що займаюсь Нарбутом. Розшукую те-се. Принагідно згадував імення мистецтвознавців двадцятих років – Данила Щербаківського, Ернста, Шміта, Макаренка. І кожне нове ім’я, що виникало в нашій розмові, так її вражало, що викликало в Поліни Аркадіївни ревний плач. Ми розмовляли кілька годин, і ці кілька годин вона проплакала.

Вона прекрасно пам’ятала старий Київ. Пам’ятала людей, кого в самому Києві не пригадував уже ніхто – Вікентія Хвойку, Біляшівського і навіть Карла Болсуновського. Раптом їй захотілося продемонструвати свою пам’ять, вона сказала мені записати («Ні, Ви все-таки запишіть!») назви розділів із спогадів Паустовського, зокрема той, де йшлося про її покійного чоловіка, щоб я потім звірив і сам переконався, що вона ніде не помилилася. Я не перевіряв цього ніколи, бо знав, що тут помилки справді не могло бути. Вона мала блискучу, зовсім ясну пам’ять. Ми домовилися, що я надсилатиму їй питання, а вона на них відповідатиме. Так мали скластись її спогади.

Повернувшись до Москви, відразу написав свої перші питання, – відповіді на них чомусь не одержав. Написав другого листа. Знов нічого. Не відповіла вона й на третього листа. А що розмовляла вона зі мною ніби прихильно, доброзичливо, за цією мовчанкою могло ховатися щось і зовсім погане. Сподіваючися, що вона все-таки жива, написав їй знову (16 лютого 1976 року), українською мовою (потім ми листувались російською): «Чи запанував у Вас деструктивний погляд на потреби українського культурного життя, чи хочете забути про нього, чи тут третє щось, однак із минулої весни Ви не відповідаєте на мої листи. Яка причина цьому, я не знаю. Знаю лишень, що протягом життя Вашого доля Вас зводила із чудовими людьми, які давно зійшли із світу й про кого теперішня публіка зеленого поняття не має. У Вас чудова пам’ять, і лише Ви – на всьому світі одні! – пам’ятаєте розмаїті зустрічі, розмови, факти, для культури нашої безцінні. Ні по архівах, ані по газетних хроніках цього немає. З Вами піде шмат України, ніде не зафіксований, незнаний, зганьблений. Ви заберете з собою те, що можливо іще якось відновити, повернути до культури. Чи думали Ви про те, кому це на руку? – Лише тим, кого Ви самі пізнали занадто добре, а більш нікому». Написав коротко, над якими темами працював протягом 75-го року (Нарбут, Лесь Лозовський, Модзалевський, предмет історії дореволюційної української книги тощо), приклав до листа кілька статей, і додав: «Якщо Ви не відповісте мені на цього листа, – повірте, що спогади Ваші я запишу в Обломіхіні. […] Хто зміг пережити, повинен мати силу пам’ятать. Се Ваш обов’язок перед тими, хто відійшов».

Минуло трохи часу, прийшла відповідь (від 23 лютого, – їй щойно минало 85): «Одержала Вашого агресивно-грізного листа, але не злякалась». І за кілька місяців, 1 липня: «Після деяких міркувань я вирішила передати Вам мій невеличкий архів». (Як самотньо їй, видно, велося!)

5-9 квітня 1977 року я провів у Костромі (потім приїздив ще). Ми зустрічалися день у день. Уранці я приїздив до її інтернату, вона розповідала, я робив нотатки – спочатку ніби ненароком, а за годину і так уже до кінця – вже зовсім легально. Кажуть, хтось із відвідувачів Толстого записував його слова, щоб він не бачив, – у кишені! Потім вона йшла обідати й відпочивати, а я повертався до готелю, щоб опрацювати свої записи в цілісний текст. На другий день прочитував те, що в мене вийшло. Поліна Аркадіївна часом виправляла:

– Це слово так тоді не вживали.

Одного разу спіткнулась на чомусь і задумано промовила:

– А на допитах я розповідала менше.

Перед революцією

Разом з дочкою та  чоловіком - Василем Кульженком, Київ, 1916

Вона народилася в Києві 31 травня [5] 1891 року в родині педагога Аркадія Ґріґор’євича Ґолубкова (батько помер 1920 року). З його кузиною був одружений маляр А.Маневич. Навчалась у гімназії С.І.Львової на розі Прорізної й Хрещатика (де тепер Міністерство інформації), яку закінчила 1909 року. Гімназистки захоплювались театром і поділялись на «ґорєловок» і «чужбіновок» [6] – за прізвищами акторів. П.А. виявляла великі успіхи з гуманітарних наук і ледве тягнула з математики. 1913 року вона закінчила ще Вищу театральну школу Київського товариства мистецтва й літератури, яку заснував начальник Південно-західної залізниці А.А.Желябужський [7]. Ще навчаючись у театральній школі, прізвище героїні Островського з «Безприданниці» Лариси Оґудалової [8] узяла собі за основу сценічного псевдоніму – Ґудалова. Потім вживала його і в побуті: її пізніша стаття «Японська кольорова гравюра на дереві на виставці мистецтва Далекого Сходу» [9] та каталог «Японська гравюра на виставці мистецтва Далекого Сходу» (К., 1928) [10] підписані – «П.Гудалова-Кульженко». А Островський, до речі, теж походив із Костроми, – якби, виходячи на сцену, вона уявила на мить перспективу свого життя й побачила обломіхінський будинок-інтернат, де ми з нею сиділи й тихо розмовляли навесні 1977 року!..

З 1909 року Поліна Аркадіївна працювала білетером у міському музеї, директором якого був Микола Біляшівський, згодом академік ВУАН. З цікавими подробицями пам’ятала, як проходили виставки Маневича (відкрилася 5 грудня 1909 року в залі праворуч від входу), Альберта Бенуа (1910), польсько-чесько-моравських мистців, «Союзу російських художників». На останній вона вперше зустрілася з творами Александра Бенуа в ориґіналах. З приводу однієї його речі – «Ранок поміщика» [11] – вела переговори між якоюсь панею Янковською, що побажала її придбати, і самим маестро. Янковська запропонувала суму меншу, ніж була зазначена в каталозі, – 500 карбованців. П.А. написала запита Бенуа, – він відповів телеграмою: «Згодний». Мабуть, – міркувала П.А., – Янковська не мала досить коштів. Мешкала вона на розі Михайлівського провулка й Ірининської в будинку гінеколога Пісемського, на першому поверсі. Придбавши ориґінал Бенуа, сказала:

– Тепер я багато в чому повинна собі відмовити [12].

Служба в музеї білетеркою мала ті вигоди, що давала змогу повсякчас спілкуватися з мистецькими творами й бачити зблизька визначних людей. Кілька разів приїздила, наприклад, Варвара Николівна Ханенко. Про її приїзд було відомо загодя, і ця звістка приводила в рух усіх служителів. Варвара Николівна була нижча середнього зросту. Увійшовши й роздягаючись, непомітно тицяла служителям гроші, потім проходила до Миколи Федотовича, який зустрічав її ввічливо, але, звичайно, без жодної улесливості. Досить стримано ставився Біляшівський до Богдана Івановича: «Коли я одержую від нього листа, – казав він, – знаю, що буде неприємність». П.А. вважала, що, крім певної сухості, Ханенко міг викликати холодність з боку Біляшівського у зв’язку з утримуванням музею і його власним колекціонуванням. Натомість дуже заприязнений був директор з бароном Федором Рудольфовичем Штейнгелем [13], фундатором свого власного музею в Городку, згодом загиблого в евакуації, і часто обідав у нього в Липках [14].

Згодом П.А. познайомилася з Варварою Николівною Ханенко ближче [15]. Після смерті Богдана Івановича з удовою лишилась його кузина – сумирна й безініціативна істота, що служила при бібліотеці. Але найвірнішим другом В.Н. лишилась камеристка Євдокія Мартинівна Шерстюкова (Дуся), що 19 чи 20 разів супроводжувала її в подорожах за кордон. Якось, – розповідала П.А., – я навідала В.Н., коли та хворіла. Дуся раз по раз заходила до кімнати й давала їй то порошки, то якусь мікстуру. Ось, – підсумовувала урочисто П.А., – найкращий доказ мого висновку, якого я дійшла після багаторічних роздумів: я вірю в дух, а не в кров! У цих словах П.А. відчувалося щось дуже особисте. І запам’ятався такий діалог з Василем Стефановичем. Коли вона працювала над виставкою тканин, на відкриття прийшли і Щербаківський, і Микола Федотович.

– А знаєш, хто дивився на тебе з ніжністю? – запитав Василь Стефанович.

– Ну хто, ти?

– Ні, Євдокія Мартинівна.

Ця непомітна жінка навіки склала собі ім’я в українській культурі [16], поставивши хреста на могилі своїх благодійників на Видубичах: «Ханенкам від Дусі» [17]. Чи це, справді, не тріумф духу над усім марксизмом-ленінізмом і його теорією боротьби класів?!

У музеї П.А. познайомилася з видавцем Василем Стефановичем Кульженком. Вони почали зустрічатися. Мистцеві Льву Ковальському Кульженко замовив її портрет, репродукований згодом у журналі «Искусство» (Див.зліва) [18], що його він видавав. 1 липня 1912 року П.А. й Кульженко обвінчалися [19]. Вона мала 22 роки, Василь Стефанович був багато старший, йому було 47 [20]. У 1913-14 роках вони провели по чотири місяці за кордоном, мандруючи Німеччиною, Італією, Францією, Данією та Швецією. У Ляйпціґу, під час світової виставки друкарської справи, їх захопила війна [21]. Разом вони прожили 22 роки і два місяці. «Це були найкращі роки мого життя», казала П.А. Вона розповіла про всіх членів цієї великої родини, але це окрема тема.

Подружжя Кульженків мешкало на Пушкінській, 4, де містилась і друкарня (будинок не зберігся). Спочатку займали п’ятикімнатне помешкання в подвір’ї ліворуч на двох поверхах [22], де одна кімната належала Костеві Широцькому. Коли 1917 року з будинку, що виходив на вулицю, виїхали сусіди, Василь Стефанович з дружиною зайняли п’ять кімнат на четвертому поверсі (шосту відвели знову Широцькому). Чоловік дуже любив Костя Віталійовича, – передбачалося, що він зовсім увійде в родину. У Широцького був роман з дочкою брата, невропатолога Олексія Стефановича Кульженка і співачки Єлизавети Іванівни Мусатової – Лелею (називний відмінок – Лђля, через «ять»). Розвиток подій перервала раптова смерть молодого вченого [23]. Пам’яткою їхньої дружби з родиною Кульженків лишився путівник по Києву Широцького, присвячений П.А. [24]. З Пушкінської большевики згодом Василя Стефановича з дружиною виселили, й наприкінці листопада 1923 року вони переїхали на Михайлівський провулок, 28, помешкання 16 [25].

З великим пієтизмом ставилось подружжя Кульженків до пам’яті Врубеля, твори якого Василь Стефанович репродукував у багатьох числах свого журналу. Важлива деталь, яку розповіла П.А. У 1910-12 роках, себто вже під час її знайомства з майбутнім чоловіком, до Києва приїхав Степан Петрович Яремич. Він водив Кульженка до Кирилівської церкви й звернув його увагу на те, що на врубелівських намісних іконах почала відшаровуватися фарба. У крамниці Ґорєлова [26] було замовлене найкраще скло, і Григорій Золотов власноручно заправив у нього всі чотири образи – Богоматері, Христа, Кирила Олександрійського й Афанасія.

У Венеції, 1914

Після народження дочки Людмили (24 серпня 1913 року) [27] у сценічній діяльності П.А. настала перерва, після чого вона вступила у Другий міський театр (режисер Савінов), що містився біля Публічної бібліотеки (у саду Шато-де-Флер, Олександрівська, 12). Збереглась угода, підписана 15 квітня 1914 року з керівником трупи Д.Фон-Мевеса, що витратив на це своє дитя усе майно. П.А. зобов’язувалася служити в цьому театрі з 1 вересня 1914 року до 31 січня 1915-го. У своєму життєписі вона зазначала, що з 1915 по 1919 рік включно працювала в київському драматичному театрі «Соловцов» як артистка [28]. Зберігся подарунок від глядачів – срібний кулон у вигляді кленового листка з написом на звороті «Театр «Соловцов». Сезон 1915/16 г. «Осенние скрипки» [29].

 

Музейна робота (1924 – 1941 рр.)

Залишивши театр, у 1920-24 роках П.А. навчалась на катедрі мистецтвознавства Київського археологічного інституту [30], слухала лекції Зуммера, Ґілярова, Дахновича, Дінцеса. Стала послідовницею професора Федора Шміта (Любов Мулявка [31] називала її – «шмітовка»!).

– Коли я хоч що-небудь розумію в Софійському соборі, цим я зобов’язана Шмітові. Це мій вчитель. Він зробив і Моргілевського, згодом свого страшного ворога (такі бувають парадокси!), адже Іполит Владиславович ориґінально був хіміком і навчався у КПІ [32]. Ах, – сплеснула руками П.А., – який був семінар з візантійського мистецтва, – чекаю, було, цього дня як найбільшого щастя! Він міг, не дивлячись, узяти з полиці потрібну книжку. Одного разу нею стало апокрифічне Євангеліє від Іоакима грецькою мовою, яке він зацитував нам відразу в перекладі. Дуже гірко було мені слухати, як на Шміта (у нас же за чайним столом, у 1924-25 роках) нападав за віщось, уже не пригадаю, Айналов [33].

Удома на Михайлівському пров.у Києві (1927)

Катедра мистецтвознавства з 2 листопада 1924 року оформила П.А. стажування у Музеї мистецтва ВУАН (кол. Музеї Ханенків). Директором музею був тоді – до свого арешту 1925 року – Микола Омелянович Макаренко. П.А. відзначала його широкі знання, захоплення, з яким він віддавався бібліофільству, але говорила й про грубість до людей. Слуги Ханенків особливо не могли йому вибачити, що він виявив велике невдоволення, навіть розсердився, коли після смерті Варвари Николівни вони перенесли її тіло до залу. Сказали йому: «Вона господиня». Адже служителі, – підкреслювала П.А., – лишались ті самі – і швейцар Франц Матвійович, колишній камердинер, і дворецький Григорій, і інші.

20 листопада 1926 року разом з М.І.Вязьмітіною [34] П.А. було затверджено на аспірантку (аспірантський стаж закінчився 20 грудня 1929 року). Крім згаданого каталогу японської ґравюри, уже за підписом «П.А.Кульженко», в цей час з’явилось ошатне видання дослідниці «Виставка тканини: Каталог» (К., 1927) [35]. Вона написала дисертацію «Срібна сасанідська чаша в Музеї мистецтва ВУАН», доля якої склалась трагічно. У Харкові на з’їзді, присвяченому іранському мистецтву, вона зробила доповідь за цією працею. «Тоді, – писала вона мені 20 квітня 1977 року, – проф. Ґордєєв запропонував мені надіслати йому рукопис доповіді, щоб опублікувати в «Працях» з’їзду. Ґордєєва не стало в Харкові [36], рукопис пропав». І була ще одна втрата (лист від 18 грудня 1976 року): «До речі, чи живий і чи працює в університеті професор Веденський чи Введенський [37], історик? […] Йому я передала машинопис моєї праці «Срібна сасанідська чаша» для друку в якомусь виданні. Це було перед самісінькою війною [навесні 1941 року. – С.Б.]. Усе поламалось, усіх рознесло в різні боки. Ориґінал (рукопис) згорів. Раптом зберігся примірник машинопису?! Бувають добрі дива, тільки ж рідко-рідко» [38].

У січні 1930 року за конкурсом (обирали між нею та Аделаїдою Артюховою [39]) П.А. одержала місце зав. відділу ґравюри в Київській картинній галереї (музеї російського мистецтва) [40]. Директором був тоді Ф.Кумпан, малоосвічений, але, по суті, гарний чоловік (співробітники між собою називали його «Кумпол»), потім – Лука Калениченко [41]. Навесні 1934 року П.А. з музею пішла [42]. Пішла через нового директора Костянтина Степановича Кравченка (поза очі його називали «Кінь»). Він знімав з експозиції Рєпіна.

Як і всі кращі київські гуманітарії того часу, слідом за С.Єфремовим, А.Лободою, Ол.Новицьким, О.Корчак-Чепурківським, В.Ляскоронським, разом із Євг.Спаською [43], Н.Коцюбинською [44], М.Вязьмітіною, М.Щепотьєвою [45] та кількома десятками інших вчених Поліна Аркадіївна 1927 року підписала листа до редакції газети «Пролетарська правда» з вимогою провести слідство у справі самогубства видатного мистецтвознавця Данила Щербаківського [46]. Відомчим белетристам і через три десятиліття по тому зачіпати самогубство київського вченого не випадало. У читача «Таємниці Янтарної кімнати» могло виникнути питання, а що ж, власне, до цього призвело, а тоді, чого доброго, пішла б іще низка дальших, не менш дражливих питань. Тому, «аналізуючи логіку морального падіння» Кульженко, вони написали так:

«Коли це почалося? Важко сказати. В усякому разі, не в той день, коли Ангеліна Павлівна [так у повісті називають Кульженко. – С.Б.] пішла працювати до німців. Можливо, це було тоді, коли вона, ще перебуваючи в аспірантурі, разом з групою націоналістів у 1926 (sic) році підписала пройняту злістю і люттю декларацію з приводу арешту (sic) одного антирадянськи настроєного (sic) професора» (с. 159).

Одночасно з роботою в музеях П.А. викладала. У 1921-25 роках читала історію мистецтва та історію поліграфії в київській школі поліграфічного виробництва (поліграфшкола ФЗУ). З 1925/26 по 1927/28 навчальні роки читала на курсах дошкільної освіти при Окрнаросвіті, зокрема в 1927/28 році -українознавство. З 1 вересня 1931 року і до самої війни вона працювала в Київському художньому інституті на катедрі історії мистецтва – спочатку як асистент, а з 1935 року виконувала обов’язки доцента. Серед своїх слухачів пам’ятала Тетяну Яблонську та Георгія Меліхова. 1939 року Вища атестаційна комісія при Комітеті у справах вищої школи СРСР затвердила її в ученому званні доцента на кафедрі історії мистецтва. З 3 березня 1935 року і також до початку війни викладала як доцент з історії мистецтва на історичному та філологічному факультетах у відновленому Київському державному університеті. У 1935-41 роках вона читала цикли лекцій з історії образотворчого мистецтва в Київському університеті культури (22 лекції на рік) [47]. Останні передвоєнні місяці працювала ще на т.зв. факультеті особливого призначення (ФОН), влаштованому для персональних занять із висуванцями – співробітниками управління у справах мистецтв. Ранками займалась, наприклад, з якимось Компанійцем.

Крім того, у 1921-32 роках П.А. водила екскурсії по Києву – працювала в Лекційно-екскурсійному бюро Окрполітосвіти, Українському екскурсійному товаристві та (1930) Київській філії Всеукраїнського товариства пролетарського туризму та екскурсій «Укртуре». Разом провела 1100 екскурсій-лекцій.

У серпні 1924 року до Києва приїхала група ленінградських учених-медієвістів – Ґеорґій Петрович Федотов з дружиною Єленою Николаївною, ученицею Лоського, та інші. Перед від’їздом Федотов вручив киянам, що приймали пітерських колег і показували їм архітектурні й мистецькі пам’ятки, жартівливу поему, де кожному (зокрема Н.Полонській та В.Базилевичу) було приділено кілька рядків. Починалась поема так:

Софийной жаждою томимы,

От невских хладных берегов

Нестройным скопом пилигримы

Пришли к гряде святых холмов.

Поліні Аркадіївні було присвячено більше, ніж іншим – три строфи:

И ты, пленительная муза,

Кумир и жрица алтаря,

Во храме вечного союза

Между сегодня и вчера.

Ты память мертвых охраняешь,

Блюдешь покой драгих могил,

Плющом и лавром венчаешь

Чело отшедших милых лиц.

Тебя назвал бы Мнемозиной

Псевдоклассический пиит,

Но имя нежное Полины

Для сердца больше говорит [48].

Мистецькі явища вона вміла живописати словом. Розповідала дуже картинно, яскраво, буквально чарувала своїх слухачів. Була популярна. Як пригадувала ревна відвідувачка лекцій Кульженко Оксана Міяковська-Радиш [49], аудиторія надавала П.А. особливого ореолу:

– Щаслива! Вона сама бачила все, про що розповідає.

На той час поїздки за кордон були вже майже неможливі.

Правда, дехто казав, що коли виходив з її лекції, то ніби нічого й не залишалося. Тобто вона відживляла явище, а потім усе зникало, як надхмарний замок.

Надзвичайно високо ставила П.А. ленінградського мистецтвознавця Пуніна, який приїздив до Києва 1935 року на запрошення КХІ читати тридцятигодинний курс, присвячений Відродженню:

– Я побачила його вперше в інститутській бібліотеці, де працювала як асистент. Обличчя його сіпалося, здавалося, що він гримасує. Дівчата, що сиділи поруч, вирішили навіть, що він їм підморгує. Але коли він вийшов на кафедру, від тику не лишилось і сліду. Він виріс, став якийсь незвичайний. Його лекції стенографували, а слухати його приходили навіть професори, наприклад, Федір Кричевський. Його курс потім продовжувала я, але мені самій він дав дуже багато. Пунін пробув у Києві тижнів зо два, був у мене в гостях. Потім я зустрілася з ним восени того року на всесвітньому іранському конгресі в Ленінграді. Він запросив мене до себе, і я години три провела в Шереметєвському домі – у нього й Анни Андріївни Ахматової.

Склалося так, що після самогубства Щербаківського, після арешту Ернста, смерті Олексія Петровича Новицького серед мистецтвознавців вона вийшла зовсім на перший план – поруч Сергія Ґілярова й Іполита Моргілевського, тим більше в тематиці світового мистецтва. У 1939-41 роках вела семінарій з роботи над підручниками історії з учителями 8-10 класів середньої школи. У 1940/41 навчальному році провадила заняття з аспірантами київських музеїв і Художнього інституту. У 1940-41 роках була старшим ученим консультантом у Київській картинній галереї. – Її життєва активність декого дратувала. Десь у ці останні передвоєнні місяці, всівши не зовсім тверезий до трамваю, в якому їхала Надія Володимирівна Геппенер (Лінка), Моргілевський прокричав їй через увесь вагон: «Надійко, Ви знаєте новину, – Поліна розцвіла махровим чортополохом!..» Не підтримував, перешкоджав Ґіляров. Кульженко дратувала його своєю віддачею: «Адже вона любить своїх екскурсантів»! Це було йому незрозуміло, він людей не любив.

Перед війною у П.А. зібралась низка робіт, що не були опубліковані, рукописи яких, правдоподібно, загинули:

– Пам’ятник середньовічної пластики в Музеї Мистецтва ВУАН. 1928.

– Портрет донського отамана Даніли Єфремовича в Київському музеї українського мистетцва. 1930.

– Портрет лаврського ченця кн. Долґорукова в Київському музеї українського мистецтва. 1932.

– Збірка мініатюр у Київській картинній галереї. 1932.

– Пушкін в образотворчому мистецтві. 1937.

– Шевченко як художник. 1937.

– Тринадцять (біографії-характеристики художників, що вийшли 1863 року з Імператорської Академії Мистецтв). 1938.

Німецька окупація

Коли прийшли німці, 1 жовтня 1941 року Київська міська управа [50] призначила Поліну Аркадіївну директором музею російського мистецтва [51]. Щоб зберегти приміщення від реквізиції під радіостанцію (існував такий план) спішно відтворили експозицію. Музей вважався на консервації, екскурсій у ньому не проводили. Музейники, а їх у штаті було всього дев’ятеро, причому науковим співробітником стала тільки одна Лідія Андріївна Пелькіна (1911-1994) [52], займалися внутрішньою роботою, хіба зрідка приймали якихось поважних відвідувачів за особливими записками д-ра Георга Вінтера [53], що керував київськими музеями, книгозбірнями й архівами. Зрештою, в музеї лишалося тоді мало чого, адже експонати великою мірою евакуювали. Отже, в Києві лишили тільки ту частину речей, що, з погляду тодішнього совєтського музейного начальства особливої вартості не мали. Наприклад, лишались ікони (sic!). Внаслідок серії розпоряджень Управління в справах мистецтва пощастило евакуювати 583 твори малярства, графіки й скульптури. Евакуйовано твори Вєрєщаґіна й Врубеля з їхніх виставок, що належали Миколаївському та Одеському музеям. Оскільки існувало спеціальне розпорядження вивозити предмети з металу, крім невеликих скульптурних творів П.Клодта, Є.Лансере та інших майстрів, вивозили бра, канделябри, вази й навіть самовари (sic!) [54]. Музейне діловодство, як і по всіх інших київських установах, було знищено [55].

Дещо, правда, додавалося. Зносили й звозили музейні речі, виявлені в різних місцях Києва. Мистецтвознавець і музейник Микола Чорногубов [56], якого невдовзі убили (так і не зовсім ясно – хто), здійснив передачу ікон із Лаврського «Музейного містечка». Серед них були чудотворна лаврська ікона Влахернської Божої Матері та ікона Ігорівської Богоматері [57]. У жовтні 1942 року, розбираючи в школі на Ново-Левашовській речі, перевезені з Лаври, Поліна Аркадіївна виявила ікони з відомої колекції єпископа Чигиринського Порфирія Успенського (1804-1885) [58]. Відібрані ікони співробітники перенесли на руках до музею, продезінфікували, заінвентаризували, склали на кожну з них наукову картку. Студіюючи кожну ікону, вони забували про ту страшну дійсність, що їх оточувала [59].

Під час війни, розповідала П.А., люди швидко виявляли свою суть. Характерно, що з розкритими обіймами зустрічали німців якраз ті, хто раніше особливо активно демонстрував свою відданість большевикам. Так, наприклад, змінився Дубровський, котрий у 1928-29 роках особливо ревно відбирав у музеях коштовні речі для продажу за кордон за золото. Під вилучення потрапив тоді дуже коштовний гобелен Музею мистецтв ВУАН 1512 року із ктитором [60]. Цікаві речі розповіла П.А. про Штепу. Розповіла навіть, хто персонально написав на неї донос, за яким її викликали до гестапо. У жінки, що видавала перепустки, казала вона, витягнулось обличчя, коли вона почула, що П.А. потрібно до 320 кімнати. Офіцер, що допитував її, показав їй цього доноса і запитав, чи знає вона цих людей (підписалося троє [61]). Цих людей знали всі кияни навіть уже в мої часи. Треба сказати, що становище П.А. за німців було особливо хистке, адже вона була жидівка. Але ніхто з киян, – жоден із тих, хто її знав (а знали її сотні людей), не подумав про це «сповістити».

У вересні 1943 року д-р Вінтер розпорядився підготувати речі для вивезення до Кам’янці-Подільського. Він пояснив, що Київ німцям доведеться залишити. Будуть бої за саме місто, отже, речі треба убезпечити. Поліні Аркадіївні він запропонував їх супроводити.

Почали пакуватися. Як і інші музейники, вона не знала, що робити. Запаковувати другорядні, третьорядні речі, а важливіші десь ховати? Вона, природно, не мала зв’язків з жодним підпіллям, вона була просто собі музейник. У статті Пелькіної й Факторовича читаємо: «Більшість позосталих експонатів була захована в потаємних місцях – у такий спосіб намагався врятувати їх від викрадення працівник музею Г.Вдовиченко» [62]. Не йметься віри, щоб це робилось потаємно від директора, але ж про директора говорити щось добре було не заведено! Так один ставав «хороший» і рятувався коштом іншого. Отож 22 вересня 1943 року Поліна Аркадіївна вирушила слідом за тим, що стало стрижнем її життя, вирушила за експонатами до Кам’янця. Везти довелось чимало. Разом виходило 15 ящиків з експонатами музею російського мистецтва (із них дев’ять з іконами), 11 ящиків із колишнього музею Ханенків, і кілька пакетів, для яких ящиків не вистачило. Однозначної характеристики того, що вивозили німці, немає. З одного боку, існує «Список експонатів», складений 1945 року на основі зацілілих інвентарних книг та інших документів. Тут зареєстровано 835 малярських творів, 54 акварелі й рисунки, 222 ікони, 17 естампів. З другого боку, збереглися німецькомовні описи, що складались під час запаковування скринь, – мабуть, точніші, але, здається, неповні. Так, малярських творів тут зазначено менше (578), зате ікон виразно більше (350). Не вказуючи на джерело, Пелькіна й Факторович навели заяву директора Прусського музею мистецтв д-ра Альфреда Роде, мовляв, він одержав приблизно 800 ікон – найбільшу, як він заявив, збірку ікон у світі [63].

Водночас П.Кульженко залишила в Києві свою особисту бібліотеку, збірку діапозитивів з історії мистецтва – дві з половиною тисячі штук, стільки ж негативів [64], меблі з червоного дерева, корельської берези, чудовий зліпок з ориґіналу Венери Мілоської, вилитий на її й чоловіка замовлення у майстерні Лувру. Після війни Венера єдина з кульженківських речей (принаймні, великих!) лишалась у помешканні за нових пожильців. П.А. сказала, що за її заявою в управління у справах культури цей зліпок було передано до музею західного й східного мистецтва [65].

У Вейлау (Східна Прусія), 1944

Спершу роботи не було. Та в середині жовтня д-р Вінтер привіз із Києва ще 46 ящиків. Довелося розбирати їх один за другим, складати списки, нумерувати, інвентаризувати: автор чи доба, матеріал, техніка, розмір, збереженість. Один примірник такого опису Поліна Аркадіївна клала до ящика, другий здавала д-рові Вінтеру, третій залишала собі. На початку грудня оголосили наказ рейхскомісара вантажити ящики й відправити їх до Кеніґсберґа. Зрештою, вона була готова їхати за ними на край світу, отже в січні музейне майно у 78 ящиках відправили до маєтку Рішау, за 60 кілометрів від міста. Поліна Аркадїівна одержала ключа від кімнати, де їх було складено, робила зондажі. Тут вона розпочала монографію, присвячену іконопису. 13 листопада 1944 року ящики перевезено до маєтку Вільденгоф за 70 кілометрів від Кеніґсберґа, тільки з протилежного до Рішау боку. Так минули листопад, грудень. Настав січень 1945 року, почався наступ Совєтської армії. День за днем, година за годиною описала дослідниця перебіг подій, коли наступало військо, коли біженці зайняли графський будинок, коли палац… згорів разом з усім, що в ньому було [66]. Потім про свій арешт, про те, хто її допитував, коли і що вона казала. Це вже я цитую її власні спогади, писані її рукою. Про них уперше згадано в повісті про Янтарну кімнату, що потрапила до рук Марії Володимирівни Трубецької.

Персонаж повісті, що розшукував цю кімнату, – природно, співробітник КҐБ, тільки про це в книжці ніхто не говорить («все простые советские люди»), – приїхав до Костроми до Поліни Аркадіївни Кульженко (у повісті – Ангеліни Павлівни Руденко). Вона познайомила його зі своєю «сповіддю, що починалася словами знаменитого Ренана: «Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, – милість…» (с. 179). В ранішому епізоді (с. 159) інтелектуал з КҐБ вголос перекладає це місце з французького ориґіналу, ще не бачивши «сповіді».

«- Ви… ви навмисне? – зривистим голосом спитала жінка» [67].

Усе це вигадано. Чекіст у неї вдома не був взагалі, тому не міг бачити жодного французького видання з цим текстом, а відтак не мав причини демонструвати свої лінгвістичні здібності. Слова Ренана «Всем, терпящим крушение на море бесконечности, – снисхождение» узято за мотто до двотомника: Гиляров А.Н. Философия в ея существе, значении и истории: Руководство к изучению философии, Часть І-ІІ. К.: Книгоизд. И.И.Самоненко, 1918-19. П.А. у своїх спогадах відтворила саме цей – ґіляровський – переклад, літера в літеру.

Так, це був життєвий крах. Поліна Аркадіївна Кульженко опинилась поза батьківщиною і втратила все. Залишитись у такій ситуації без нічого – найстрашніше, що могло б випасти на долю музейника й ученого. Директор Публічної бібліотеки (під час війни звалась Академічною, Крайовою, тепер -це бібліотека ім. Вернадського) Микола Геппенер, що супроводив до Чехії транспорт з книжками, зв’язався з радянським командуванням у Празі, допоміг перетягти його до совєтської зони і таким чином урятував. Він ніколи потім не мав права на роботу за фахом, навіть на київську прописку, служив в ортопедичному інституті, а жив у Бучі. Видатний археограф, неофіційно продовжував свої студії, що не публікувалися, зокрема працював над книжкою, яку потім рік у рік ставив собі у робочий план інший «дядя». Так склалася доля бібліотекаря, який державне майно врятував [68]. На що могла сподіватися Кульженко [69]? Як репатрійована вона працювала реєстратором на 148-му збірно-пересильному пункті, якимось чудом пройшла перевірно-фільтраційний пункт у Кібартаї (де цей Кібартай? я не запитав, а на карті тепер не можу знайти [місто в Литві, на кордоні з Калінінградською областю. – Ред.]), повернулась в Україну, але приїхати до Києва не зважилась. З 10 липня 1945 року до 15 серпня 1946 року працювала медсестрою в лікарні цукрового заводу в селі Синяві Рокитнянського району. Тут померла особливо близька їй після смерті рідних няня-францисканка Марія Костянтинівна Лісовська, литвинка, яка пройшла за нею увесь її шлях.

П.А. охоче про неї розповідала:

– Вона трималась духом, щось ніби випромінювала. Від неї йшов, ллявся спокій. Красиво їла. Носила освячену обручку – була ніби Христова наречена. Коли я обмовилась, що «Ігорівська згоріла», – вона заперечила: «Богоматір не могла згоріти, це дошка згоріла!..» Разом з тим, вона любила читати газети, в усьому орієнтувалась – просто жила в іншому світі. Одного разу сказала курйозну річ: «Толстой пише, як наш Крашевський». Бачите, справа не в умертвінні плоті, а в любові до людини.

В ув’язненні. В Костромі

Зрештою, минув час, і Поліна Аркадїівна подумала, – якщо її не беруть, чого б їй не повернутись? Вона була досконалим фахівцем і багато більше користі могла принести в Київському художньому інституті. Отож у липні 1946 року, працюючи в синявській лікарні, вона написала оці свої спомини, ніби звіт про весь час, який перебула під німецькою окупацією, й привезла їх до Києва. Тут понесла цей матеріал до управління культури, персонально до Ол.Пащенка (був такий графік, до речі, дуже не поганий). Вручаючи йому свою сповідь, сказала, що хоче ефективніше працювати для свого народу.

На другий день, 31 серпня 1946 року о 10 годині ранку (вона зупинилась у 19 корпусі Лаврського заповідника) по неї прийшли [70]. Зберігся протокол обшуку і квитанція, згідно з якою в неї «прийнято» – «брошь в оправе ж/м» (жовтого металу!), ощадну книжку, акредитиви тощо. Такими речами установа цікавилась, як відомо, чи не в першу чергу. 3 грудня військовий трибунал військ МВД Київської області (без участі звинувачення і оборони) ухвалив вирок – десять років ИТЛ з позбавленням прав на п’ять років та конфіскацією майна. Далі потяглися довгі роки неволі. Вона працювала в Ярославській області, у підрозділі п/я № ЮН 83/12.

Коли час її перебування в ув’язненні підійшов до кінця (звільнилась вона 10 березня 1955 року) [71], виникло питання, де вона могла б працювати далі, бо Україна відпала відразу. Щоб одержати якусь надію на посаду, вона повинна була заручитись підтримкою авторитету. В особовому листку для обліку кадрів Головного управління у справах мистецтв Міністерства культури СРСР було передбачено спеціальне питання: «23. Хто з керівних працівників може дати ділову характеристику щодо попередньої роботи?» Звернулась до члена-кореспондента АН СРСР В.Н.Лазарєва, відомого мистецтвознавця. Він написав:

«Характеристика.

Я знаю Поліну Аркадіївну Кульженко з 1927 року як музейного працівника і як лектора з історії мистецтва в Київському державному художньому інституті. Можу рекомендувати її на будь-яку музейну роботу як висококваліфікованого фахівця і як людину глибоко віддану своїй справі.

Чл.-кор. Академії наук СРСР проф. В.Лазарєв.

6/VI. 55».

Цей папірець відкрив Поліні Аркадіївні можливість продовжити свою діяльність музейницьку, мистецтвознавчу. 1 серпня 1955 року на підставі наказу директора Костромської обласної картинної галереї [72] у її трудовій книжці з’явився запис: «Прийнята тимчасово на посаду касира (виділення моє. – С.Б.) з зобов’язанням проводити екскурсії й лекції з мистецтва, а також працювати над складанням каталогу». На жаль, була це вже не Україна, а глуха, страшнувата (я так розумію) Кострома, де не існувало того товариства, того середовища, до якого вона звикла була в Києві. Боюся, не всі костромичі знали, що з Костромської губернії родом і єпископ Порфирій Успенський, і академік УАН Микола Іванович Петров, фундатор славетного Церковно-археологічного музею Київської духовної академії, де порфирівська збірка осіла. Отже, у Костромі П.А. служила в обласній картинній галереї (з 1 червня 1956 року завідувала фондами; звільнена 15 вересня 1957 року). З 30 серпня 1955 року вона читала лекції з історії мистецтва в художньому училищі при педінституті ім. Некрасова, звідки 1 липня 1961 року вийшла на пенсію за віком. Нарешті, вона публікувала статті на мистецтвознавчі теми в місцевих газетах – «Северная правда» та «Молодой ленинец». Ці кілька десятків статей (я знаю рівно 80) друкувались у 1956-76 роках. Вони поділяються на три цикли. Перший присвячено титанам світового мистецтва – Мікеланджело, Рембрандтові, Рубенсові, Родену. Другий цикл – це діячі російського мистецтва – Сильвестр Щедрін, Брюллов, Федотов, Ґе, Шишкін, Рєпін, Суріков. Третій цикл – мистці костромської землі: Поляков, брати Чернєцови, Лаврентій Сєряков, Ладиженський, Колесов, Яблоков, Корабльов. Підготувала тут кілька каталогів [73]. З її передмовою вийшов також доволі показний альбом «Художники Костромы» (Ленинград: Художник РСФСР, 1965). Серед костромських публікацій Поліни Аркадіївни тим часом ЖОДНОЇ статті, присвяченої українському мистецтву чи якимось чином з Україною пов’язаної, я не знайшов. Це було відрізане, як і все її минуле. Зрідка, правда, вона все-таки приїздила, йшла на Байкове до своїх рідних, ночувала в родичів [74] і поверталася назад до Костроми. Стосунків із жодним київським музейником, жодним мистецтвознавцем вона не підтримувала.

Звичайно, свою ролю відіграли і суто людські обставини. Тим музейним працівникам, хто залишився під час окупації в Києві, це теж, природно, не спустили. Їх теж допитували, і вони себе якось виправдали (документально це відбито у її слідчій справі). Поліна Аркадіївна знала про це. Згадувала, що під час окупації мистецтвознавець Прахов «допомагав собі», організувавши на Бесарабці комісійну крамничку, де мистецькі твори купували німці й румуни. Він і тоді не надто бідував (ох, гріхи наші, прикро рахувати чужі статки), та й тепер, бачте, вийшла його книжка споминів (задля об’єктивності відзначу, що вийшла вона посмертно; мабуть, і йому не «вибачили»). Йому є дорога, він має змогу працювати, а їй, Кульженко, ходу ніде немає і вже ніколи не буде. До речі, коли П.А. виїздила «на той берег», саме в тій крамниці лишилась акварель Федора Шавріна (+ 1915) [75] «Різдво в окопах». Ще влітку 1912 чи 1913 року Василь Стефанович визволив із психіатричної лікарні талановитого мистця Шавріна й приставив до нього за «дядьку» ченця з Феофанії о.Михайла Грошового. На прохання П.А. 1914 року Шаврін виконав дивовижну річ на тему із світової війни, де серед солдатів зобразив Богоматір з дитям. Цю акварель він їй подарував. При цій нагоді додам ще одну деталь про Шавріна. Василь Стефанович замовив йому зняти копії з врубелівських «Плачу Богоматері» та «Ангела з кадилом».

– Про їхню якість, – розповідала П.А., – можу тільки сказати, що Пунін гадав, ніби це ориґінали, а коли я пояснила йому їхнє походження, він заявив: «Мені навіть не соромно, що я помилився».

Що можна сказати тепер про трагічну історію самої Поліни Аркадіївни Кульженко в широкій історичній ретроспективі? Дивлячись з історичної точки погляду, можна припустити, що влада прагнула, можливо, репресувати всіх, хто перебував на «тимчасово окупованій території». На це, звісно, вона не мала фізичної сили. Зате спромоглася всіх і кожного, хто «перебував», десь діставав якусь платню, отже, незалежно від фаху й функцій, «співробітничав», оголосити під підозрою. Кожен став кандидатом на посадку [76]. Хтось сів – хтось викрутився. Влада поляризувала людність: ті, хто потрапив до її лап, став темніший, ніж був насправді (на таку людину дозволялося вішати все). Хто викрутився, – вийшов світліший. Це лишалось на рівні підсвідомості. У статті Пелькіної-Факторовича, говорячи про вивезення музейних цінностей, автори твердять: «Безперечно, до цього причетна П.Кульженко, вдова відомого видавця, власника друкарні в дореволюційному Києві» [77]. Хочеться запитати, чому в цьому, зрештою, делікатному й обережному контексті названо тут одну лишень Кульженко? Чи не були «причетні» до вивезення… і всі інші, хто працював на той момент у музеї? Ясно, що були, але внаслідок психологічної й юридичної поляризації підхід до них і самоідентифікація стали різні. Але підлість режиму полягала в тому, що все одно ніхто ніколи не дістав справжнього прощення. Лишався, наприклад, невиїзний тощо. Подібним чином, у Німецькій Демократичній Республіці багато визначних посад, зокрема й партійних, і це було секретом полішинеля, посідали колишні діячі ІІІ Райху (бо де було взяти інших людей?), і комуністична влада мусила їх терпіти. Але хтось був потрібний владі й на ролю жертви, відповідальної за злочини. Не тому, що був більш грішний за інших, а тільки тому, що так обернулося. Тільки на Страшному суді, розуміємо ми, здійсниться правосуддя істинне. Нині наша юриспруденція довела «невинність» Кульженко [78]. З нинішньої офіційної точки зору, до неї немає претензій. Але чи не було злочином тодішньої влади, що, розшаровуючи, поляризуючи своїм звичаєм суспільство (завжди придасться для «класової» боротьби!), вона, влада, до смерті відірвала фахівця від матеріалу? А ми, на жаль, надто добре знаємо, хто позаймав місця репресованих, хто здебільшого керував у нас закладами культури, хто сидів у Лаврі, по музеях! Чи не було злочином те, що назавжди знівечили життя, вирвали з ґрунту фахівця, зрештою, просто людину? Хто ж засудить тепер – режим – за ці (з точки зору теперішньої нашої юриспруденції) злочини? І невже не породить зло сам цей комплекс злопомсти?

Будь що будь, фізичне життя Поліни Аркадіївни на новому місці все-таки якось налагодилось. Вона потроху стала на ноги, у неї з’явилось нове оточення. Багато втіхи принесло їй, наприклад, листування з акторкою Алісою Коонен.

Брехня про її посібницто гітлерівцям

Аж ось раптом у московському журналі «Молодая гвардия» з’являється повість Веніаміна Кролевського «Таємниця Янтарної кімнати» (1960. № 5) і в ній розділ «Хто вона така?» Розгнузданим тоном відомчого фейлетоніста (братів Тур називали колись «перьями ОГПУ») тут було докладно розказано, що от, мовляв, у місті Костромі живе Поліна Кульженко. Під час війни вона співробітничала з німцями. І так далі.

Люди, що шукали Янтарну кімнату, змарнували час і нічого не знайшли. Результат вийшов у них нульовий, але їм хотілося що-небудь з того все-таки витягти. Вони й придумали драматизувати ситуацію, перехрестили шлях Янтарної кімнати зі шляхом київських музейних експонатів, які охороняла й не вберегла Поліна Аркадіївна. Одне слово, прив’язали її ім’я до історії зі злощасною Янтарною кімнатою. Ворог живе серед нас, писалось у журналі. Кульженко їздила під час війни до Берліна, – очевидно ж, по вказівки. Десь там її начебто зловили партизани, а вона вкусила когось за руку і втекла!

Типова «совєтська» інфернальна ситуація. Доходячи до цього місця, бідолашна старенька з жаху починала тремтіти.

Тим часом, здавалося, все покотилось у якусь чорну діру. То в одному, то в іншому виданні під різними прізвищами час від часу почали з’являтися на цю тему варіації [79]. Янтарна кімната увійшла в «моду». А з нею… і Поліна Кульженко.

– А я, вірите, – бачила її в житті лише один раз, перед війною, – сказала вона мені, спинилась, а тоді додала: – І уявіть собі, ця кімната не справила на мене жодного вражіння!

У Костромі реакція на ці публікації була, ясна річ, жахлива. Почалася обструкція. Ті, хто їй начебто співчував, тепер, забачивши її, переходили на інший бік вулиці. Усі людські стосунки перервалися. Вона була як затюрмлена.

Ісаакові Мойсейовичу Мар’янчику, який до неї реально приїздив, Поліна Аркадіївна написала листа:

«Мене вразив цей розділ. Він остаточно підірвав мої останні сили, адже мені 69 років (тоді ще «тільки» 69. – С.Б.), які я від усього свого змученого серця віддаю педагогічній роботі в галузі історії й мистецтва. Невже правильно й гуманно всенародно цькувати людину, що вже зазнала покарання за роблені помилки? Адже я пробула в ув’язненні вісім з половиною років [80] і була звільнена для того, щоб усім своїм подальшим життям, себто роботою довести, що маю право бути членом великої радянської сім’ї. Про мою роботу легко довідатися. Навіщо ж мене так жорстоко травмувати, нищити й заважати працювати? До того ж, у розділі про мене є ціла низка, мабуть, нарочитих помилок. На с. 173 сказано, що 1941 року вона (Кульженко) виїхала до Берліна, за призначенням вищої влади її скерували на роботу до Кеніґсберґа, куди вона прибула разом з коштовностями київських музеїв. Ніколи я в кеніґсберзькому музеї не працювала, до Берліна не їздила. До 22 вересня 1943 року безвиїзно мешкала в Києві. На с. 172 (унизу) надруковано таке: «Знайомство відбулось на квартирі Кульженко. Добре вбрана літня жінка зустріла нашого посланця трохи насторожено». Невже можна так викривлювати правду?! На помешканні в себе я Вас не приймала, оскільки мешкала на приватній квартирі, винаймаючи куток (буквально). Ви можете сказати, що така неточність у статті – дрібниця. А все ж таки! Та й сама назва розділу – «Хто вона така?» – хіба я ховаюсь від кого? Хіба мене не знають люди, з ким мені доводилось і доводиться зустрічатись і працювати? Навіщо ж так принижувати й оточувати мене якоюсь низькою таємничістю, як у бульварних романах? Хіба всі установи, де я працювала й працюю, не знають, що я перебувала в ув’язненні й за яку провину, але невже це конче потрібно виносити на загальний розгляд? Хіба за одну й ту саму помилку карають двічі? Хіба тактовно, педагогічно, чуйно – ятрити рану? Адже розділ «Хто вона така?» доконав мене. Та він і зайвий у статті. Користі від нього жодної, а завданий біль такий, що працювати після цього неможливо. Чи думав автор розділу «Хто вона така?», що пише він не про мертву, а про живу людину, якій радянська влада дала змогу працювати, приносити користь, заслужити повагу своєю працею? Чи думав автор, що він руйнує робоче життя людини? Думаю, що ніхто не давав йому такого доручення».

Перед ким вона сповідалася? Кому, кому вона все це писала?! Зрештою, психологічно навіть цікаво, до якої міри КҐБ приватизувало в СРСР і монополізувало почуття патріотизму. Виходило так, ніби не для музейника втрата всього майна – найбільша трагедія, а це ВОНИ «переживали цю втрату», а вона ПЕРЕД НИМИ повинна була виправдовуватися! Причому ніколи, ніколи не буде їй виправдання!

У якому ж психологічному стані жила дальші роки Поліна Аркадіївна в далекій Костромі? Минули роки, поки стали гоїтися нові рани. З’явились люди, що просто із людського, християнського почуття почали якось її підтримувати, допомагати, серед них дуже зворушлива родина Ільїних – дружина й дві дочки видатного місцевого графіка. А що вона жила сама і була вже старенька, – зрештою, її участь у діяльності різних культурних установ повинна була вичерпатися. Вона роздала свої книжки, картини, що висіли в неї, всілякі фіґурки, й перейшла спочатку до Обломіхінського будинку перестарілих, а тоді до будинку перестарілих у селі Рассказово, теж під Костромою. Там вона й провела останні роки свого життя.

1981 року з Києва надійшло кілька приємних звісток. У шостому томі УРЕ з’явились короткі енциклопедичні статті про Стефана Васильовича, свекра, і Василя Стефановича, її чоловіка [81]. 14 січня у приміщенні колишнього німецького консульства, де на той час містилось товариство книголюбів, відбувся вечір, присвячений видавцям. Збори надіслали їй вітання [82]. Притлумилось, отже, відчуття, що вона зганьбила прізвище свого чоловіка.

 

 

 

 

У Костромі, 1960-ті

Свою смерть Поліна Аркадіївна передчула. 2 лютого 1982 року датується її останній власноручний лист: «Пишу й не бачу. Пишу востаннє. Зовсім нікудишня. Якщо не приїдете, знищу всю решту. […] Кінець може настати будь-коли. Серце не працює». Після нашої зустрічі було ще кілька надиктованих листів, останній – від 16 червня: «Прощаюся з Вами, бо скінчилися сили в мені […]. Не згадуйте лихом». 24 липня 1982 року вона померла – у тій-таки Костромі. Там її й поховано.

Вже 1990 року (!) у Москві вийшла книжка Євґрафа Кончіна «Эти неисповедимые судьбы», де про П.А. говориться, що вона, дослівно, «во время оккупации Киева помогала фашистам грабить музейные ценности (!), она сопровождала их в Восточную Пруссию и была свидетельницей гибели картин. Кульженко была поймана (!), предстала перед судом, который воздал ей должное» [83]. Цей автор теж навідав її: «Бодрая, даже веселая старушка. […] Кульженко, доселе весьма словоохотливая, вдруг замыкается и только пожимает плечами. Но явно (!) она что-то знает» [84]. Правду казав Зеров, що літературні репутації живуть своїм окремим і не залежним від людини життям… А згодом у популярній російській серії «Досье» вийшло дві книжки Віталія Аксьонова. В обох ідеться про Кульженко:

«Встреча состоялась в доме подруги юности Кульженко – Полины Ефимовны Ильиной. Вид Кульженко поразил Авенира Петровича – не старуха из провинциального интерната, а модная дама из Европы. […] Кульженко обращается к своей подруге:

– Поленька, пускай все останется там, где есть.

– А твои архивы, документы? – спрашивает Полина Ефимовна.

– Все уже передано куда надо и кому надо.

А потом Полина Ефимовна выяснила, что примерно за год до этой встречи многие документы Кульженко отправила в Киев некоему Белоконю, следы которого отыскать не удалось» [85].

Вона казала, що зроблена, мабуть, із булижника, коли витримала усі злигодні, всі удари долі. «Намагаюсь тримати себе у формі, – писала вона наприкінці 1977 року, – зовнішньо, а в душі й на серці пекло». Можна тільки уявити, з яким почуттям згадувала вона в Костромі старий Київ, тих чудових людей, що її оточували, серед них Хвойку, Біляшівського й навіть Карла Болсуновського! Адже цілковито ясна пам’ять не лишала її до останніх днів її страшного життя [86].

Примітки

1. Див.: Долгоруков И.М. Капище моего сердца, или Словарь всех тех лиц, с коими я был в разных отношениях в течение моей жизни. Изд. 2. Москва, 1890.

2. Бойчукові завжди дорікали, що у нього навчалася княжна Трубецька, дочка царського генерала Катря Бородіна й домовласниця Львова (пор.: До перебудови образотворчого фронту. [К.:] Мистецтво, 1934. С. 16; Хвиля А.А. Образотворчий фронт // Образотворче мистецтво. Альманах 1. Х.; К.: Мистецтво, 1934. С. 21).

3. Дмитрієв В., Єрашов В. Таємниця Янтарної кімнати: Повість. К.: Молодь, 1962. Я так-таки ніколи й не запитав у Поліни Аркадіївни, чи тримала вона в руках це видання.

4. Костецький Ігор. Мій третій Рим: З «Книги подорожей» // Сучасність. Мюнхен, 1964. № 10 (46). С. 65.

5. Коли Поліну Аркадіївну випускали з табору, у паспорті її та іншої ув’язненої переплутали дати народження. У П.А. проставили – 31 жовтня. Вона не наважилась повернути документ для виправлення, – з того часу ця дата офіційно за нею закріпилась.

6. П.А. мала на увазі київських акторів Серґєя Івановіча Ґорєлова (1877-1916) та, можливо, Тимофія Александровіча Чужбінова (справжнє прізвище Ґрінштейн; 1852-1897).

7. Його дружина Марія Федорівна вигадала собі сценічний псевдонім від його імені – Андрєєва. Школою керував фактично Николай Александрович Попов, що мав досвід роботи в Малому театрі та у Станіславського у Художньому. Очевидячки, цю школу можна ідентифікувати з театральним училищем Київського товариства мистецтва й літератури (вул. Фундуклеївська, 10), яким 1915 року завідував Н.І.Ніколаєв (Календарь, адресная и справочная книга г.Киева на 1915 год. К.: Правление Об-ва скорой мед. помощи, без года. С.198, 242).

8. Див.: Шалимова Н.А. Лариса Огудалова // Энциклопедия литературных героев. М.: Аграф, 1997. С. 223.

9. Бібліологічні вісті. 1927. № 4. С. 129-130.

10. Зразково надруковано цей каталог у майстернях поліграфічного факультету Київського Художнього Інституту (КХІ) тиражем 500 примірників. Я маю два примірники цього каталогу – один з набірною обкладинкою, на обкладинці другого – відтворення ґравюри Кор’юсаї. Обидві оформив та виконав студент КХІ В.Бубликів.

11. У каталозі позначена як «24. Помещик в деревне» (Каталог выставки картин Союза русских художников. К.: Городской музей, 1910. С. 6). Г.Нарбут експонував на цій виставці дві речі – «147. Сумерки (Кабинет ученого)» та «148. Вечер: Город будущего (Собств. И.Я.Билибина)» (с. 14). Перша акварель із цих двох зберігається тепер у мене.

12. Розповідь П.А., записана у квітні 1977 року, після перевірки виявилась точною до найменшої деталі – і щодо адреси, і навіть щодо належності будинку. Янковську звали Наталя Іванівна, адреса її була – Ірининська, 8 (Календарь, адресная и справочная книга г.Киева на 1915 год. К.: Правление Об-ва скорой мед. помощи, без года. Адресный указатель. С. 206).

13. На шостому з’їзді Центрального комітету партії кадетів обраний до складу ЦК (Политические партии России; Конец ХІХ – первая треть ХХ века: Энциклопедия. М.: РОССПЭН, 1996. С. 767). Визначний масон. Майстер-намісник ложі «Київська зоря» (заснована на поч. 1909 року), з 1912 року венерабль у Верховній Раді (Николаевский Б.И. Русские масоны и революция / Ред.-сост. Ю.Фельштинский. [М.:] Терра, 1990. С. 56, 67, 69, 138, 143; Платонов Олег. Терновый венец России: Тайная история масонства, 1731-1996. Изд. 2, испр. и доп. М.: Родник, 1996. С. 381). Див.: Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 8. С. 120, 132, 134, 142; № 9. С. 133; № 11. С. 129.

14. Адресу можна уточнити. У довідниках початку 1910-х років вказано, що Штейнгель мешкав на Виноградній (кол. Еспланадній), 18 (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1910 г. К.: С.М.Богуславский, 1910. Адресный указатель. Столб. 713; Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. Адресный указатель. К.: С.М.Богуславский, 1911. Столб. 767). Пізніші довідники подають іншу адресу – Інститутська, 34 (Календарь, адресная и справочная книга г.Киева на 1915 год. [К.:] О-во скорой мед.помощи, [без года]. Адресный указатель. С. 201).

15. Останнім часом з’явилось кілька присвячених їй публікацій: Крутенко Наталя. Варвара Ханенко // Жінка. 1993. № 5. С. 12-13; Її ж. Ханенки // Пам’ятки України. 1996. Ч. 3-4. С. 62-72; Рябикина Зоя. Жемчужина Музея Ханенко // Зеркало недели. 1997. 15 февраля. С. 11.

16. У двадцятих роках вона мала статус нештатної постійної співробітниці Музею – прибиральниці (Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1927 рік. К. 1928. С. 126).

17. Саме такий, а не інший підпис, крім свідчення Кульженко, цитував мені батько, автор замітки про сусідню могилу Беца, а тепер потверджують співробітниця Музею західного та східного мистецтва Олена Миколаївна Рославець і фахівець із графіті киянин Сергій Олександрович Висоцький.

18. Ковальский Л.М. Портрет г-жи Г.[олубковой] // Искусство: Живопись – графика – художественная печать. 1912. № 11-12. Табл. [VIII].

19. Того року Поліна Аркадіївна мешкала на Подолі, на Олександрівській, 67, у домі інженера Ів.Жуковського (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1912 г. К.: С.М.Богуславский, 1912. Адресный указатель. С. 167). У довіднику позначено її матір, модельєрку з фаху, Ревекку Йосипівну (дівоче прізвище Затуранська).

20. Це був другий його шлюб, він розлучився, дітей у першому подружжі він не мав, але нічого більше П.А. про цей епізод мені не розповіла: «Вторгнення в інтимне життя – річ зайва», – писала вона з цього приводу.

21. Див.: Международная выставка печатного дела и графики в Лейпциге 1914: Каталог русского отдела. [СПб.: Тип. «Сириус», 1914]. С. 247. Там пропали деякі речі Василя Стефановича, зокрема найкращі з його килимів, які він дав на цю виставку.

22. Див.: [Їдальня-кухня у домі В.С.Кульженка в Києві ] // Шероцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины, [Кн.] І. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем. К., 1914. С. 98. 4 червня 1977 року П.А. відповіла мені на питання про авторство зображених на фото речей: «Панно в нашій їдальні (старий бандурист і дві дівчини) написав Григорій Олександрович Золотов, а панно-фриз «Весільний бенкет» – Федір Шаврін». (Де тепер ці речі?)

23. Папери Широцького, що зберігались у Кульженків, забрав Юрій (Г.Ф.) Красицький (1890, Липовець – ?), урядовець для доручень відділу охорони пам’яток (з квітня 1918 року), консерватор відділу мистецтв Музею Українського наукового товариства (1920; КОДА. Ф. р-4156. Оп. 1. № 4. Арк. 165), згодом протоієрей Cофійського собору, який спеціально займався архіваліями. Дуже теплі спогади зберіг про нього митрополит Василь Липківський (Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Вінніпеґ, 1961. С. 93-94, 102, 169). Його проповіді, що відображали події релігійно-національного відродження, у харківському журналі «Церква й життя» були вилучені (Явдась М. В чому неправда проф. Івана Власовського ? // Церква й життя. Чікаґо, 1962. Вересень-жовтень. Ч. 5 (32). С. 10). Був ув’язнений 7 серпня 1929 року, засуджений до концтабору строком на 3 роки, загинув на Сибіру. Див. про нього: Нестуля Олексій. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні. К.; Полтава, 1994. С. 155. Стаття Ол.Оглоблина 1934 року документує перебування паперів Широцького в Музеї діячів ВУАН (Оглоблін О.П. Буржуазна історична школа Довнар-Запольського // Записки Історично-археографічного інституту, № 1. К., 1934. С. 204-205). Тепер вони в двох сховищах – рукописному відділі ЦНБ і Державному музеї українського образотворчого мистецтва.

24. Шероцкий К.В. Киев: Путеводитель. К.: Изд. В.С.Кульженко, 1917. Після титулу, на окремому присвятному листку – напис: «Посвящают / Полине Аркадьевне / Гудаловой / Автор. / Издатель».

25. Наука и научные работники СССР. Часть VI. Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. С. 205. Двокімнатне помешкання містилось на третьому поверсі, у подвір’ї. У 1925-30 роках разом з ними, у кабінеті Василя Стефановича, жила Євгенія Спаська (Там само. С. 400). Вона читала увесь час, навіть коли взувалася, – і то буквально й не раз. Поруч, у 30-му номері, пом. 7, теж у подвір’ї, жили Кореневичі – фотограф («мистець фото») Олександр Андрійович, що виконав фотопортрет П.А., та його брат Іван Андрійович (пом. 7), окуліст (Там само. С. 185). Батько їхній був священик. Олександр Кореневич (1887, Західна Волинь – ?) мешкав у Києві з 1915 року. За завданням «Пресфото» фотографував Любченка й Хвилю, у зв’язку з чим бував у них удома. Ув’язнений 5 лютого 1938 року, засуджений до 5 років ИТЛ (ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 58494 ФП / кор. 1477). Вони мали ще одного брата, Олексія.

26. Це дивовижно, але пам’ять не підвела П.А. і цього разу. Довідники по Києву знають торговельно-промислову фірму П.Т.Ґорєлова, що спеціалізувалась на склі – Хрещатик, 22 (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. К.: С.М.Богуславский, 1911. Столб. 1134). А втім, асоціативний зв’язок тут очевидний. Як уже відзначалося, актор Ґорєлов був кумиром тодішніх ґімназисток!

27. Доля дочки склалася сумно. Вона перехворіла на скарлатину, що відбилось на її здоров’ї, й померла 20 травня 1932 року. Похована на Байковому кладовищі, у родинній огорожі.

28. Большевики націоналізували театр «Соловцов» 15 березня 1919 року, відтак він існував як Другий державний драматичний театр УСРР ім. Леніна (Городиський М.П. Київський театр «Соловцов»: Нарис. К., 1961. С. 117-118, 121). «З приходом денікінців театр припинив свою діяльність».

29. Ця п’єса йшла свого часу у МХАТ’і, – належала Іллі Дмитровичу Сурґучову (1881-1956). Див. про нього: Булгаков Валентин. Словарь русских зарубежных писателей. New York, N.Y., c 1993. Р. 141; Струве Г. Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. Париж; Москва, 1996. С. 364.

30. Див.: Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 103-122. «Саме там вона потрапила під вплив українських буржуазних націоналістів», – писали у своїй повісті Дмитрієв та Єрашов (С. 159).

31. Див.: Білокінь С. Любов Мулявка: остання з славетних // IV Гончарівські читання, Колективне та індивідуальне як чинники національної своєрідності народного мистецтва: Програма, тези і резюме доповідей. К., 1997. С. 14-16.

32. Справді, 1918 року І.Моргілевський закінчив хімічне відділення КПІ за фахом інженера-технолога (Скібіцька Тетяна. Храми його долі: Роздуми над фототекою І.В.Моргілевського // Генеза. К., 1997. Том 1 (5). С. 164).

33. Ф.Шміт висунув ґіпотезу, згідно з якою давньоруська архітектура похідна не від візантійської, а від кавказької. Заперечуючи йому, Айналов доводив, що на Кавказі маємо таке саме наслідування Візантії, як і в Київській Русі, і що першовзором для останньої була все-таки Візантія. У науці усталилась думка Айналова.

34. Вважається, що М.І.Вязьмітіна проходила аспірантуру в Ол.Новицького (Пам’яті Марії Іванівни Вязьмітіної // Археологія. 1995. № 1. С. 153). Вона померла 3 квітня 1994 року, не доживши двох років до свого століття.

35. Ще один поліграфічний шедевр того часу. Тиражем 300 примірників надрукований у Першій фото-літо-друкарні на Сінному майдані, 14 (керував нею Ол.Сліпенький).

36. Дмитрій Петрович Ґордєєв був ув’язнений 9 листопада 1933 року, перебував у Байкало-Амурському таборі – спочатку на станції Урульга, де працював у канцелярії і як художник, згодом був постійним художником друкарні БАМлаґ’у в м. Свободному (sic!). Звільнений у серпні 1936 року.

37. Андрія Олександровича Введенського я ніколи не бачив. Він помер 13 вересня 1965 року (Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 168). Його дочка завідувала на факультеті історичним кабінетом (бібліотекою). Я запитав її, – псля війни вона викинула усі старі дисертації й дипломні роботи геть.

38. Я звернувся, пригадую, до дочки проф. Введенського, яка працювала в бібліотеці історичного факультету, але вона нічим не порадувала. Якісь дисертації, сказала вона, справді були в помешканні, але їх здано на макулатуру. Та й чи були там довоєнні?

39. Артюхова-Іванова Аделаїда Владимировна (липень 1902, Київ – ?) – мистецтвознавець, вивчала стару й сучасну українську графіку, зокрема творчість Трутовського. Дружина близького до неокласиків видавничого діяча Титаренка. Мешкала на Боричевому Току, 33, пом. 4 (1919) та на вул. Несторовській, 26, пом. 10 (1932). Ув’язнена 3 листопада 1935 року, засуджена до ИТЛ строком на три роки. Була відправлена до Маріїнська (ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 64684 ФП / кор. 1818). Співробітник Артюхової, зав.відділом і вчений секретар Історичного музею Ол.Г-ко, притягнутий до слідства як свідок, 13 листопада 1935 року згадував: «Я говорил о том, что украинцы должны знать своих людей и поддерживать один другого. Артюхова в знак согласия со мной вынула какой-то кусочек материала и показала мне, как она передавала передачи арестованным украинцам и как они переписывались. На этом лоскутке материи была написана благодарность за беспокойство» (Том 1. Арк. 48 зв.). Збереглася нотатка, що на суд справу передати з оперативних міркувань не можна, оскільки Г-ко «в прошлом секретный сотрудник» (арк. 70).

40. Без підпису опублікувала нариси: «Відділ графіки» (Національна картинна галерія: Бюлетень. К., 1933. Січень. С. 15-18) та «Відділ художньої промисловости» (Там само. С. 19-21).

41. Див. про нього: Заболотна Алла. Майстер зберегти і відновити // Вечірній Київ. 1998. 24 лютого. № 35 (159562). С. 6. Я писав про нього в книжці про Музей України Потоцького.

42. Цей рік у Картинній галереї був напружений. На засіданні центральної комісії із чистки ВКП(б) від 10 червня 1934 року виключили з партії заступника директора Абрама Ісаковича Слуцького (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 7, 59). Це був страшний рік і в житті П.А. Саме тоді помер Василь Стефанович Кульженко: «7 вересня в п’ятницю, о 9 год. 30 хв.», – уточнювала потім вона. Довелося продати Карпові Трохименку величезну олійну копію врубелівського «Зішестя Св.Духа», яку влітку 1912 року на замовлення Вас.Ст. виконав Ф.Шаврін.

Те, що П.А.пішла з музею російського мистецтва, врятувало її від гіршого. Над музеєм висіла небезпека, і невдовзі київська преса писала: «Не все гаразд і в музеї російського мистецтва. Запрошений [завідувачем музейного відділу Наркомосвіти, а згодом Управління мистецтв] Знойком з Харкова на роботу директора музею, [Сергій] Раєвський оточив себе родичами й сумнівними людьми. Фондами музею завідує якась Голдовська, яку свого часу було знято з роботи за намагання виставити в музеї портрети бандитів Троцького і Зінов"єва. Там же працює Чорногубов, не так давно вигнаний уже з багатьох музеїв» (Дунаєв Г. Музейні звалища // Пролетарська правда. К., 1937. 15 серпня. № 187 (4691). С. 4).

43. Див.: Спаська Є. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського // Наука і культура: Україна. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286; Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67.

44. Див.: Білокінь С. Н.Коцюбинська та Є.Спаська про свого вчителя Д.Щербаківського // Треті Гончарівські читання: Тези і резюме доповідей. К.: Музей Івана Гончара, 1996. С. 11.

45. Див.: Білокінь С. Дослідниця українського килимарства Марія Щепотьєва // Народне мистецтво Полтавщини. Полтава, 1989. С. 65-69.

46. Див.: Репресоване краєзнавство, 20-30-і роки. К., 1991. С. 412-414.

47. Лекції відбувались у фізичній аудиторії університету, потім перейшли до Будинку вчених на розі Пушкінської та Прорізної (колишній будинок цукрозаводчика Зайцева; не зберігся). На цих своїх лекціях П.А. пам’ятала Катерину Грушевську, – мабуть, вона приходила на них після смерті свого великого батька, щоб відпружитися.

48. «У мене був автограф усієї поеми, але він згорів уночі проти 18 лютого 1945 року», – писала вона в одному з листів, 30 серпня 1977 року. Дивовижна річ, – вище наведено кілька прикладів, яку гостру й ясну пам’ять зберегла до старості П.А. Інша справа вірші, – у листі вона пропустила два рядки, збилася з ритму і в одному місці втратила риму.

49. Розповідь 22 липня 1998 року, Нью-Йорк.

50. Як відомо, першим головою Київської міської управи 23 вересня – 29 жовтня 1941 року був проф. Ол.Оглоблин (Верба Ігор. Архівна Оглобліяна в Києві // Український історик. Том 120-123. 1994. С. 178; Його ж. О.П.Оглоблин: штрихи до портрета // Київська старовина. 1994. Листопад-грудень. № 6 (309). С. 83).

51. У списку наукових праць, датованому 1 квітня 1942 року, дослідниця зазначила «Короткий довідник культурно-історичних пам’яток України» з дивною датою – листопад 1941 року. Незрозуміло, для кого саме складала вона цей довідник і що хотіла сказати цим датуванням (німці ввійшли у Київ 19 листопада). Думається, вона зробила це з кон’юнктурних міркувань. Тим часом 1942 року в газеті «Нове українське слово» за прозорим криптонімом «П.К.» вчена опублікувала три статті: «Генріх Шліман» (4 лютого. № 26), «Мікель Анджело Буонаротті» (19 лютого. № 39) та, на Великдень, «Церкви, знищені большевиками в Києві» (5 квітня. № 77). В архіві Ф.Максименка збереглась витинка третьої з них. У повісті Дмитрієва та Єрашова зміщено хронологію. У зв’язку з цими публікаціями сказано: «Хазяї по заслузі оцінили лакейську вдачу своєї «співробітниці» і навіть кинули їй кістку – призначили завідуючкою Музеєм російського мистецтва» (С. 164).

52. Див.: Пелькина Л.А. Из воспоминаний // Выставка «Русская гравировальная школа XVIII – первой половины ХIX века»: Сб. материалов к 75-летию музея. К.: Киевский музей русского искуссства, 1996. С. 27-44; Пелькіна Лідія, Факторович Михайло. Евакуація і грабунок: Київські мистецькі цінності під час війни // Пам’ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 111-119.

53. Вінтер Георг (28 квітня 1895, Нойрупин – 4 червня 1961) – німецький архівіст. Під час Першої Світової війни брав участь у воєнних діях на Східному фронті, 1917 року – в Румунії, 1918 – в Україні. У лютому 1921 року закінчив Берлінський університет. З 1938 директор Берлінського таємного державного архіву. У жовтні 1941 року був відряджений до штабу окупованих областей СРСР «Південь». Працюючи в Берлінському штабі, розробив план німецького цивільного управління архівами в Україні. Влітку 1942 року перейшов у розпорядження Райхскомісаріату України, 16 грудня очолив Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями в Києві. У вересні 1943 року керував евакуацією цього управління до Кам’янця-Подільського, у січні 1944 року – до Тропау (Чехія), де служив до 31 березня. З 1 серпня 1952 року до 1 травня 1960 року був директором Бундесархіву. Див.: Mueller Wolfgang. Georg Winter und das Bundesarchiv // Archivalische Zeitschrift. 58 Band. 1962. S. 129-137; Rohr Wilhelm. Georg Winter // Der Archivar.1961. Band 3. S. 179-190; Дубик Марина. Архіви Києва часів німецької окупації, вересень 1941 – листопад 1943 // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 2. К., 1997. С. 538-539.

54. Пелькіна Л. Факторович М. Евакуація і грабунок. С. 112.

55. Пелькина Л.А. Из воспоминаний // Выставка «Русская гравировальная школа XVIII – первой половины ХIX века»: Сб. материалов к 75-летию музея. К.: Киевский музей русского искуссства, 1996. С. 34-36. Було спалено конторські книжки на київських кладовищах. І таке діялось по всіх українських містах. Юрій Смолич розповідав про Харків: „Пам’ятаю той страшний день. Сажею від спалених архівів різних установ були засипані центральні квартали міста – вітер стелив і волік по тротуарах і асфальтах вулиць чорний, обвуглений паперовий дріб’язок: то було моторошне й болісне видовисько’ (Смолич Юрій. Твори у восьми томах. Том 7: Розповіді про неспокій. К.: Дніпро, 1986. С. 389).

56. Чорногубов Микола Миколайович (17 березня 1873, Чухлома Костромської губ. – 21 жовтня 1941, Київ) – музейник. У 1902-17 роках старший вчений консерватор Третьяковської галереї у Москві, згодом до 1930 року охороняв збірки Харитоненків у Наталівці. Похований 26 червня 1943 року. Див.: Похорон М.М.Чорногубова // Нове українське слово. 1943. 1 липня. № 152 (470). С. 4; Пробоєм. Прага, 1943. Кн. 10 (123). С. 608; Чорногубова К. Життя і смерть М.М.Чорногубова // Україна. 1944. № 10. С. 34-36; Дубина К. 778 трагічних днів Києва. К., 1945. С. 50, 52; Валентин Серов в воспоминаниях, дневниках и переписке современников. Л.: Художник РСФСР, 1971, Том 1. С. 273, 303; Том 2. С. 341; Хто ж він, Чорногубов? // Пам’ятки України. 1990. Ч. 1. С. 8.

57. Фоторепродукцію з другої ікони після її розкриття, яке здійснив М.Касперович, див.: Курінний Петро. Три роки праці реставраційної майстерні Лаврського музею культів та побуту // Український музей, Збірник перший. К., 1927. Після с. 164. Пор.: Білокінь С. Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. Липень. Ч. 2. С. 49-54.

Цікаві відомості містяться в музейній інвентарній книзі, заведеній 1939 року (перший запис 20 лютого 1939 року; на титульному листку напис, виконаний друкарським способом: «Затв.[ерджую.] Заст.[упник] наркома освіти тов. Хвиля»; прізвище після його арешту 13 серпня 1937 року закреслене). Ікони передавались за актами, перший з яких датується 16 жовтня 1942 року, останній, № 16 – 18 лютого 1943 року. Здебільшого це були акти про передачу ікон з кол. Музейного містечка. Наприклад, перший запис такий: «Икона Ефрем Сирин. Грецьких (sic) писем кон. XVI ст. Акт № 1 від (sic) 16 жовтня (sic) 1942 р. (sic) про передачу икон из Лавры. Розколота (sic) вдоль. Глубокие выпады на лице, правой руке, свитке и на полях». Перед записами за цим останнім актом № 16 вписано ікони Ж-644 / Ж-742 з поясненням: «Акт от 16.ІІ 43 про передачу икон из штаба Розенберга, взятых из Лавры штабом». До інвентарної книги ікони почали переписувати 19 жовтня 1942 року, закінчили – 22 лютого 1943 року. Наведу записи про найважливіші ікони. Самих актів у музеї немає. Їх викрадено (знищено?) у короткий період безвладдя, поки в Києві не утвердились большевики, або вилучило НКҐБ-МҐБ. Можливо, акти було складено українською мовою. До інвентарної книги переписував відомості музейний співробітник (не Кульженко і не Пелькіна) російською, подекуди з використанням українських літер і слів. Записи цієї людини незвичайно важливі, адже ці речі вона бачила одна з останніх.

«Ж-279. [Записано] 10/ХІ – 42 р. Икона. Успение Богородицы. Чудотворная из Великой Успенской церкви Киево-Печерской Лавры. Д.[ерево,] т.[емпера. Розмір] 27,7 х 39,2. [Спосіб придбання. Посилання на документи.] Акт Музея Зап.[адно]-евр.[опейского] искусства в Киеве от 10 ноября 1942 г. [Примітки.] Много глубоких выпадов, дырочки от ризы. Не достает шпонки. По краям часть дерева обламаны (sic). [Приписано:] Выбыла во время немецкой оккупации согласно списка порядков. № 17». [Докладно про неї див.: Пуцко Василь. Печерська ікона Успіння Богородиці: легенда і дійсність // Родовід. Ч. 9. К., 1994. С. 65-72.]

«Ж-280. – ’ – Икона. Игоревская Богоматерь. Греческо-Киевских писем. ХІІ ст. (?) д.[ерево,] т.[емпера] 38,5 х 28,7. Акт Музея Зап.-евр. искусства в Киеве от 10 ноября 1942 г. Очень реставрирована, много заделок и осыпей. Вверху справа в углу свежий выпад». Пор.: Каталог произведений Киевского музея русского искусства, утраченных в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг. (Живопись, графика) / Сост. Е.И.Ладыженская, Л.А.Пелькина, М.Д.Факторович. К., 1994. С. 192-230. Тираж 500 прим. Фізично збереглись у збірках музею лише деякі ікони – очевидно, ті, що не вивозились.

58. Про нього див.: Толстой Юрий. Списки архиереев и архиерейских кафедр Иерархий и архиерейских кафедр Иерархии Всероссийской […]. СПб., 1872. С. 49. На Синаї, в Єрусалимі та на Афоні він зібрав колекцію з 42 ікон, серед яких були, зокрема, чотири енкаустичні ікони VI-VII сторіч. Цю збірку він заповів музеєві Київської духовної академії. Докладно про нього див.: Вздорнов Г.И. История открытия и изучения русской средневековой живописи: ХІХ век. М.: Искусство, 1986. С. 183-186. Порфир’ївську колекцію ікон було зареєстровано в музейному каталозі під №№ 3316-3357, див.: Петров Н.И. Указатель Церковно-археологического музея при Киевской духовной академии. Изд. 2, испр. и доп. К., 1897. С. 96-98. У своїй розповіді Вздорнов покликався на лист П.А.Кульженко (в іменному покажчику – Олександрівна) від 1 лютого 1980 року (С. 334).

59. На думку Дмитрієва та Єрашова, «мало не цілу добу сидіти у музеях» примушував Кульженко «страх перед відплатою за зраду Батьківщині» (с. 166). Така примітивна психологія.

60. Фландрський гобелен розміром 158 х 329 см. У композиції гобелену об’єднано два сюжети – «Обрізання» ліворуч та «Поклоніння волхвів» праворуч (Виставка тканини. С. 30. № 53). За архівною справою (ДАКО. Ф. 112. Оп. 1. № 85) про вилучення цього гобелена, не покликаючись на каталог П.Кульженко, говорить Жанна Арустамян (Арустамян Ж. Продано, перетоплено // Пам’ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 108-109). Той самий інвентарний номер і однакове датування свідчать, що йдеться про ту саму річ. Описуючи її у своєму каталозі, Кульженко навела напис, виконаний на бандеролі: «Iohannes le Gressier decretorum doctor scolasticus et officialis Namomensis» («Іоанн Ле-Ґресьє з Намюру, спеціаліст в декретах, вчений і суддя». Цікаво, чи вважає законним тодішній акт купівлі-продажу цього гобелена його нинішній власник? І хто він персонально?

61. Чи були одночасні три доноси, – я не уточнював.

62. Пелькіна Л. Факторович М. Евакуація і грабунок. С. 117.

63. Там само. С.116-117.

64. У листі П.А. від 30 серпня 1977 року знаходжу таке незрозуміле для мене місце: «Про мою бібліотеку і негатеку варто було б поговорити з М.І.Вязьмітіною».

65. Виходить, цю заяву вона повинна була лишити під час зустрічі з Пащенком.

66. Нещодавно про це згадувалось у виданнях: Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні, 1917-1990. К.: Вища школа, 1991. С. 165; Ковалинский В. Меценаты Киева. [К., 1995]. С. 228. Пор.: Рясний А. Пограбоване – повернути! // Культура і життя. 1988. 15 травня. № 20 (2941). С. 7; Каталог произведений Киевского музея русского искусства, утраченных в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг. (Живопись, графика) / Сост. Е.И.Ладыженская, Л.А.Пелькина, М.Д.Факторович. К., 1994. Крім музейних експонатів, загинули речі, що належали особисто П.А., серед них врубелівське «Благовіщення» (акварель і олія, 1884), репродуковане у вид.: Яремич С.П. Михаил Александрович Врубель: Жизнь и творчество (М.: І.Кнебель, [1911]. С. 22), акварелі Григорія Золотова – його серія квітів (він знав, що П.А. дуже любила квіти) тощо.

67. Уже тоді, прочитавши книжечку, почав я мріяти про цей манускрипт, – зараз він лежить переді мною, і ось тепер уперше публікується. Свого часу цей рукопис побував у руках калінінґрадця І.М.Мар’янчика, який, власне, й приїздив до Поліни Аркадіївни. У повісті він – Серґєєв. Він повернув його за належністю 11 жовтня 1958 року разом із малоприємним листом, що не залишав сумнівів щодо його основного фаху.

68. Див.: Дубровіна Любов Андріївна (нар. 30 вересня 1950). М.В.Геппенер – український архівіст і палеограф та його архівні матеріали у фондах ЦНБ ім. В.І.Вернадського АН України // Український археографічний щорічник. Вип. 2. К., 1993. С. 34-35; Ульяновський Василь Іринархович (нар. 6 серпня 1958). Микола Геппенер: доля вченого та його наукова спадщина // Київська старовина. 2002. Березень-квітень. № 2 (344). С. 143-175.

69. Аналогічна ситуація, але зовсім інше ставлення. Для евакуації речей із семи харківських музеїв на схід большевики виділили два ваґони. 10 жовтня 1941 року ешелон зупинився на станції Олексіївка, – тут його розбомбила німецька евакуація. Все пропало. Загинули: директор історичного музею Ісаак Меєрович Яблочнік, директор музею революції Семен Порфирович Компанієць, завідувач відділом історичного музею Іван Андрійович Максименко. Вони – герої (Кончин Евграф. Трагедия на станции Алексеевка // Кончин Е. Эти неисповедимые судьбы. М., 1990. С. 242-244).

70. Перед Пащенком П.А. встигла ще зустрітись у Києві зі своїм студентом Федором Деряжним, на той час директором лаврської школи. Домовились, що вона розповідатиме про Київ, – перша лекція мала відбутись у понеділок 2-го вересня.

71. Указ Президії Верховної ради СРСР «Про амністію радянських громадян, що співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» з’явився 17 вересня 1955 року (Известия. 1955. 18 сентября. № 222 (11911). С. 3). Витинка збереглася серед її паперів.

72. До Костроми вона приїхала 17 липня 1955 року.

73. Выставка произведений М.С.Колесова: Каталог. Кострома, 1956; И.Е.Репин: Каталог выставки. Кострома, 1956; А.И.Яблоков; Передвижная выставка: Каталог. Кострома, 1956; Выставка произведений Михаила Сергеевича Колесова. Кострома, 1965; Крылов Иван Александрович; Выставка произведений: Каталог. Кострома, 1967; Областная художественная юбилейная выставка: Каталог произведений. Кострома, 1967; Анатолий Иванович Яблоков: Живопись; Графика. Кострома, 1972.

74. У великій тузі написала вона 12 лютого 1977 року, що напередодні в Києві поховали її єдину сестру, але вона не змогла навіть приїхати віддати їй останній борг.

75. Бутник-Сиверский Б. Искусство Украины 1900-17 // БСЭ. [Изд. 1]. Том 55. М., 1947. Столб. 976.

76. Ось картка з обліково-довідкової картотеки Київського обласного архіву: «Анисенко Александра Георгиевна. Год рожд. 1904. [Адрес] г.Киев, П-Водица, Лермонтовская ул. № 300. Место службы и род занят.[ий]. В период немецкой оккупации работала в детском санатории. Наимен.[ование] и № фонда 0015. Опись № 2. Арх. № 14. Лл. 44. 18/VIII-48. Составитель н/с Фурман».

77. Пелькіна Л. Факторович М. Евакуація і грабунок. С. 113.

78. Тепер її реабілітовано, див.: Абраменко Леонід. Останній шлях княжни Тараканової // Вечірній Київ. 1997. 15 лютого. № 33 (15689). С. 5. Пор.: Кальницкий М. С вдовы знаменитого книгоиздателя… // Киевские ведомости. 1997. 6 октября. С. 12.

79. 22 лютого 1967 року варшавський комуністичний «Dziennik ludowy» надрукував присвячене Янтарній кімнаті інтерв’ю з самим Еріхом Кохом, у якому дано докладні топографічні вказівки і названо реальну людину, яку ще можна було опитати – колишнього обер-бургомістра Кеніґсберґа Гельмута Вілла (передрук: Наша страна. 1967. 19 сентября). Розповідь ішла в такому тоні, начебто лишалось тільки піти і «кімнату» із вказаного підземелля винести. На жаль, Кох виклав журналістові версію… московського КҐБ: «Українські мистецькі твори привезла до Кеніґсберґа (!) директорка міського музею й совєтська громадянка Кульженко, мистецтвознавець, що співробітничала з німецькою владою». Характерно, що «Кохові» вказівки в розшуках не допомогли.

80. Якщо точно – вісім з половиною років і один тиждень.

81. Білокінь С. Кульженки // УРЕ-2. VI (1981). 8.

82. Уже після її смерті опубліковано: Білокінь С. Поліграфісти // Вітчизна. 1986. № 12. С. 174-175; Його ж. Просвітителі // Рудзицкий А. Журналы «Искусство и печатное дело», «Искусство. Живопись. Графика. Художественная печать», «Искусство в Южной России»: Указатель содержания. К., 1991. С. I-VIII; Його ж. Кульженко В.С., Кульженко С.В. // Українська літературна енциклопедія, Том 3. К., 1995. С. 98-99; Його ж. Кульженки // Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 344-345.

83. Кончин Евґраф. Эти неисповедимые судьбы. Москва, 1990. С. 231.

84. Там само. С. 233.

85. Аксенов Виталий. Дело о янтарной комнате. СПб. (Нева); М. (ОЛМА-ПРЕСС), 2000. С. 206; Його ж. Любимый музей фюрера: Украденные сокровища. СПБ.; Москва, 2003. С. 271.

86. Див. про неї: Білокінь С. На перехресті війни // Хрещатик. 1992. 12 березня. № 48 (155). С. 6; Синявський Антін. Вибрані праці. К.: Наукова думка, 1993. С. 378; Мистецтво України: Біогр. довідник. К.: Укр. енциклопедія, 1997. С. 345.

http://www.s-bilokin.name