Людмила ЖИРНОВА Бібліотека в часи випробувань. За матеріалами бібліотечних архівів в роки окупації. 1941-1944

1 березня 2016

Довгі роки цю тему чомусь обходили, замовчували.

Писали про героїзм бібліотекарів, які врятували найцінніші фонди та евакуювали їх до Середньої Азії, про втрати бібліотеки, частину книг якої загарбники вивезли за кордон. І ніколи жодного слова про те, як існувала публічна бібліотека під час окупації, як жили і працювали її співробітники. Тож давайте спробуємо зазирнути в минуле і відкрити ще одну сторінку пам'яті.

Кінець жовтня 1941 року. Після місяців опору радянські військові частини залишили Одесу. Наукова бібліотека ім. М.Горького опинилася серед установ, евакуювати які було практично неможливо. У вересні працівникам бібліотеки пощастило вивезти 52 ящики найцінніших видань до Ташкента, де вони й зберігалися до визволення Одеси. Проте 1 730 000 одиниць зберігання, книг і періодичних видань, залишилися в окупованому місті, в унікальній бібліотечній будові, яка на початку ХХ ст. вважалася кращою в Російській імперії.

У ці холодні осінні дні після бомбардувань і артобстрілів на бібліотеку не можна було дивитися без болю.

Масивні дубові вхідні двері повністю вивернуті, як і віконні рами вестибюлю. Дах над головним читальним був пробитий снарядом. В усіх 180 вікнах бібліотеки було вибито скло. Приміщення продувалося вітрами, дощ заливав стіни й підлогу, калюжі стояли на дубовому паркеті, усіяному уламками скла й штукатурки...

Бібліотека волала про допомогу. І рятувати її почали колишні працівники, які залишилися в Одесі.

Директором бібліотеки 1 листопада 1941 року стала Олександра Миколаївна Тюнєєва, колишня працівниця Публічки, та сама, яка 1922 року створила відділ рідкісних видань і рукописів. Бібліотекознавець і бібліограф, чиї статті з питань історії книги й бібліотеки неодноразово друкувались у різних журналах Радянського Союзу й за кордоном, у квітні 1930 року "без права працювати в радянських установах" була "вичищена" з бібліотеки. Тоді Тюнєєву звільнили за зберігання архівних матеріалів осіб, яких було кваліфіковано як ворогів радянської влади. Мабуть, саме тому окупаційна влада і запропонувала їй цю посаду.

Новий директор був затверджений на посаді в листопаді, фактично ж рятувати бібліотеку працівники і сама Тюнєєва почали ще у жовтні, використовуючи всілякі підручні засоби:

знімали скло з портретів, вітрин, шаф, фанеру з виставочних щитів і стелажів, використали всі запаси дошок. Позабивали двері вестибюля, вікна двох нижніх ярусів книгосховища й ліхтарі в даху, щоб хоч якось закрити, захистити будівлю і книги від вологи та крадіїв. Бібліотечний архів зберіг прізвища двох немолодих людей, які в сувору негоду, ризикуючи життям, вилазили на дах, щоб якось його ремонтувати. Це розкладник О.Корочин, який пропрацював у бібліотеці 36 років, і комендант О.Кушмирський.

Матеріалів для ремонту було обмаль. Можна уявити, скільки довелось О.Тюнєєвій побігати й "пооббивати начальницькі пороги", вимолюючи хоч якусь допомогу. Нарешті отримали 250 листів фанери, 25 листів покрівельного заліза й цілих 10 дошок! Та ще й транспорт, щоб перевезти це багатство до бібліотеки. І це у листопаді 1941 року, в зруйнованому, спустошеному місті!

У звіті бібліотеки за листопад - грудень 1941 року все це  називалося стисло: "завдяки турботам директора". Так ось: завдяки саме цьому та ще ентузіазму працівників (а їх на кінець року було 26 осіб, десять з них – техперсонал), до 1 січня 1942 року засклили 16 вікон у службових приміщеннях, забили дошками й фанерою ще 103 вікна, 5 внутрішніх дверей і внутрішню частину вестибюлю. Бібліотеку знову підключили до електромережі, і хоч опалювальна система ще не працювала, О.Тюнєєвій вдалось отримати для бібліотеки 7 т вугілля й дозвіл ще на 40 т палива на зимовий сезон.

Протягом листопада представники румунської адміністрації обстежили бібліотеку й склали акт, в якому книжкове майно було оцінене у чотириста мільйонів лей.

Нова влада диктувала свої вимоги, які невеличкому штату працівників доводилося виконувати поряд з ремонтнорятувальними роботами. Це було незвичне, дивне, але все ж життя! З 16 листопада службовці бібліотеки почали отримувати пайки: щоденний хлібний (400 г на особу) і щомісячний продуктовий. Щоденне розважування хліба по грамах проходило в самій бібліотеці й завідував цим 67-річний комірник О.Жуковський.

До кінця грудня 1941 року в канцелярії поставили кахельну колонку, і це було єдине приміщення в бібліотеці, де службовці могли обігрітися. У 1941 і 1942 роках бібліотекарі працювали в неопалюваних приміщеннях.

У квітні 1942 року за наказом румунської адміністрації було розпочато перегляд усіх каталогів бібліотеки для відокремлення карток на літературу з питань марксизму-ленінізму та "вибірки карток з тем комуністичної пропаганди й тенденційного агітаційного характеру". Під час відбору й диференціювання матеріалів усі вилучені картотеки переносилися до спеціально відведеної кімнати. 1942 року працівники розпочали також оформлення другого ярусу книгосховища для зберігання радянської літератури. У вересні того ж року, згідно з розпорядженням Губернаторства Трансністрії бібліотека почала отримувати спеціальну літературу, яку потрібно було зберігати в особливому приміщенні, для чого терміново було звільнено кімнату у флігелі.

Колектив бібліотеки був дуже невеликим, а роботи було дуже багато, при цьому вимагалося суворе дотримання дисципліни. І навіть три прибиральниці, які були у штаті бібліотеки, мусили згідно з наказом від 20 грудня 1941 року "час, не зайнятий безпосередньо прибиранням приміщення в межах трудодня, використовувати на упорядкування книжкового фонду".

Нові порядки, нова ідеологія. Наказ по бібліотеці від 9  вересня 1942 року сповіщав:

"Наказом Губернаторства Трансністрії від 4.09.42 введено обов'язкове вітання підняттям правої руки для всього населення Трансністрії (римський салют).

На підставі даного наказу наказується:

Для всіх працівників Одеської міської публічної бібліотеки єдиний засіб вітання – підняття правої руки, як на вулиці (не знімаючи головного убору), так і в приміщеннях бібліотеки при зустрічі один з одним працівників.

При вході до приміщення бібліотеки високопоставлених осіб працівники зобов'язані вставати й вітати вищезазначеним способом".

Можна тільки уявити 74-річну Марію Михайлівну Дерібас, найстарішу працівницю бібліотеки, яка встає з цим самим "римським салютом". Це були реалії воєнного часу. А життя тривало. Звертає на себе увагу фраза з наказу від 23 січня 1943 року: "Розподілення хліба, пайка, театральних квитків тощо має укладатися або в обідню перерву, або проводитися після роботи". Отже, не хлібом єдиним! Розподілялися й театральні квитки, а в тому ж наказі зазначено, що "...

працівникам пропонується відігріватися в робочій кімнаті".

У всі роки існування бібліотеки на вулиці Пастера, 13, на її території існував і бібліотечний сад, який любили працівники. Згідно з наказом муніципалітету, в порядку трудової повинності вони були зобов'язані упорядковувати його: обкопувати й білити дерева, підмітати територію. Мешканці флігеля були суворо попереджені, що за псування насаджень будуть притягнуті до відповідальності аж до позбавлення права займати квартиру.

Аналізуючи скупі бібліотечні документи часів війни, віддаєш данину поваги О.Тюнєєвій за її піклування не лише про бібліотеку, а й про її працівників. З 1 лютого 1943 року спеціально для працівників виписувалося три газети: "Одесская газета", "Одесса" і "Молва". Газети видавалися працівникам тільки під час перерви або після роботи, додому, до наступного ранку. Читання газет у службовий час категорично заборонялося. Прочитані працівниками газети передавалися для користування читачам. А ось наказ по бібліотеці від 22 квітня 1943 року хочеться навести повністю:

"Беручи до уваги необхідність для працівників мати спеціальний одяг, дозволяється всім працівникам бібліотеки отримати у зав. господарством по 4 м тканини на халат.

Зав. господарством п. Бергеру Г.М. доручається видати тканину, для чого використати старі занавіски. Працівники отримують під розпис із зобов'язанням пошити собі халати до 1 травня ц. р. і носити їх на роботі в бібліотеці. Протягом року, тобто до 1 травня 1944 року халати будуть вважатися майном бібліотеки, яке підлягає поверненню в разі залишення працівником служби. По закінченні цього терміну халати  стають власністю працівників".

На початку 1943 року бібліотека була вже практично готова прийняти читачів. Відкриття було намічено на початок лютого. Терміново закінчувався внутрішній ремонт будинку й інвентарю. У головному читальному залі було натерто підлогу, оновлено столи, розвішано портрети і прапори (на жаль, у наказі не згадується, які саме портрети і які прапори), підготовлено книжкову виставку румунської тематики. Бібліографічний відділ терміново складав картотеки з богословських наук, з питань сільського господарства і промисловості  Трансністрії і навіть з фольклору Трансністрії. Було складено картотеку наказів і розпоряджень уряду Трансністрії.

І ось, нарешті, 9 лютого 1943 року бібліотеку для читачів було відкрито. Обслуговування велося з 12 до 16 години згідно з інструкцією, яка надійшла з муніципалітету м. Одеси.

Видання, які вийшли після 1917 року, читач міг отримати лише за дозволом дирекції культури муніципалітету абодирекції бібліотеки. З 1 травня 1943 року користування літературою стало платним (2 марки щомісяця). За наказом румунської адміністрації було виділено приміщення для відділу "Нацмен книга".

У травні того самого року професорсько-викладацький склад університету одержав термінове завдання щодо розробки деяких тем, у зв'язку з чим бібліотека мала всіляко сприяти тим, хто працюватиме за цими темами. І навіть читальний зал було відкрито для них з 9 до 16 години. Такий режим роботи бібліотеки існував майже до кінця вересня.

О. Тюнєєвій, вочевидь, доводилося використовувати всі  свої дипломатичні здібності, щоб максимально захистити бібліотеку від зайвої уваги місцевої влади. Проте це не завжди вдавалося. Влітку 1943 року за розпорядженням субдиректора пропаганди Губернаторства одеські професори й викладачі були залучені до цензурного перегляду книжкових фондів міста, а працівники ОМПБ мусили "приділяти максимальну увагу правильній організації подавання потрібних книг і каталогів для перегляду".

Йшла щоденна бібліотечна робота, але війна нагадувала про себе. Наказ від 9 березня 1943 року стосовно організації ППО вимагав: "Для сховища на час повітряної тривоги, з урахуванням укриття в ньому персоналу й мешкаючих жильців, виділено приміщення в підвальному поверсі будинку.

Місце сховища має бути старанно прибрано й забезпечено лопатами, ломами, перев'язувальними засобами та питною водою. У сховищі мають бути для сидіння стільці й лави".

Вже потім, після визволення Одеси, у бібліотеці складалися списки втрат і збитків, що завдала війна, перелічувалися книги, які вивезли з міста окупанти, і жодного слова про тих, кому місто зобов’язане збереженням Одеської державної наукової бібліотеки. Про тих, хто залишився в окупованому місті та ще й працював при румунах, у кращому разі мовчали, у гіршому – вважали зрадниками. Однак цей невеличкий бібліотечний колектив воєнного часу служив не румунам чи німцям, а місту, бібліотеці, книгам, з якими пов'язав свою долю.

І ще один документ, складений уже після визволення Одеси, - доповідна записка Тюнєєвої в обласний відділ культури, в якій підкреслювалося, до яких хитрощів доводилося вдаватися, щоб уберегти книжкові фонди від вивезення. Наприклад, на вимогу дирекції юстиції муніципалітету видати їм весь комплект законів і розпоряджень Радянської влади з 1921 року був складений фіктивний акт про загибель цього комплекту під час пожежі палітурної майстерні, хоча цей комплект, єдиний у місті, заховали. Каталоги на марксистсько-ленінську літературу працівники відділу бібліографії переховували на горищі. Незважаючи на декрет румунських окупантів про видачу і знищення радянських видань, жодна книга не була знищена. І хоч окупанти вивезли з бібліотеки майже 7 тис. видань, 70 % з них були з дублетного фонду.

Списки цієї літератури бібліотекарі зберегли і після визволення міста передали до Державної комісії, яка займалася поверненням матеріальних і культурних цінностей. І саме завдяки цим спискам значну частину фондів вдалося повернути.

Маленький бібліотечний колектив зберіг майже двохмільйонний фонд, усі каталоги й інвентар. Більша частина радянських журналів, центральних та місцевих газет була навіть оправлена в палітурки. Крім того, всі книги й періодичні видання були розставлені на полицях. Саме тому вже через  тиждень після визволення міста бібліотека відчинила свої двері для читачів.

Хто ж вони, ті, що розділили з О.Тюнєєвою тягар окупаційних років, рятуючи рідну бібліотеку? Це М.Дерібас, Г.Абалкіна, О.Корочин, В.Шомпол, М.Пчелінцева, Г.Кудлач.

Усі вони пропрацювали в ОДНБ від 20 до 40 років. Майже всі бібліотекарі, які працювали з О.Тюнєєвою, були справжніми професіоналами. Відомості про чотирьох з них –О.Тюнєєву, М.Смирнова, О.Жуковського, М.Дерібас є в довіднику, виданому в Ленінграді 1928 року, "Наука и научные работники СССР".

Низький їм усім уклін від нас із сьогодення за те, що не змогли залишитися осторонь, коли бібліотека і книги потребували рятунку.

Джерело: Александра Николаевна Тюнеева : сб. материалов / Одес. нац. науч. б-ка им. М.Горького ; сост. : Л.В. Арюпина, Л.Н. Бурьян, Т.В. Щурова ; отв. за вып. О.Ф. Ботушанская ; ред. И.С. Щелестович. — О. : ВМВ, 2012