Роман ГОЛИК Легенда львівського Оссолінеуму: постаті, видання та соціальна роль бібліотеки Оссолінських в уявленнях галичан ХІХ–ХХ ст.

9 березня 2016

Установа, яка спочатку називалася Національним закладом ім. Ос­солінських, а згодом стала Львівською національною науковою бібліотекою України імені В. Стефаника, уже давно перетворилася на один з символів Львова. Ще з середини ХІХ ст. її будівля є одним з тих архітектурних силуетів, за якими розпізнають місто.

Інституційна історія бібліотеки вже довго слугує об’єктом нау­кових студій. Натомість мемуарна традиція оповила львівську книго­збірню цілою «павутиною» міфів та стереотипів, і дана праця є спробою їхньої часткової систематизації та аналізу, вона покли­кана простежити, якими були і як еволюціонували уявлення про Оссолінеум, його соціальну функцію та культурну роль у свідомості жителів Галичини (а також їхніх сусідів) впродовж ХІХ–ХХ ст.

У ментальності цього часу Оссолінеум асоціювали насам­перед з людьми, які були його фундаторами й спричинилися до його перетворення на один з наукових і просвітницьких центрів. Засновник бібліотеки — Юзеф Максиміліан Оссолінський — став канонічною постаттю польської культурної традиції. Його уявляли як культурного героя — рятівника польської національної ідентичності, відданого єдиній справі — колекціонуванню книжок та рукописів: «ерудит, глибокий знавець історії та літератури (...) чуйний, неймовірно, попри сліпоту, рухливий, користав з кожної нагоди, щоб збільшити улюблену колекцію» [10, с. 9]. Львівські шкільні хрестоматії початку-середини ХХ ст. теж зображали графа затятим бібліофілом, який невтомно збирає скарби національ­ного духу: «надивився я, з якою насолодою [він] оглядав давні шпаргали й старі книжки, які за день до того наловив по давніх монастирях й костельних захристіях. Усе хотів мати, кожну стару книжку придбати. Набувати книжки за дармо вдавалося йому в галицьких дворах, де були вони непотрібні і де з охотою їх віддавали»* — цитував Казимир Гартлєб спогади А. Грабов­ського [11, с. 264-265]. Ще один приклад схожої рецепції — есе Мечислава Опалека 1925 р., присвячене відкриттю книгарні За­кладу ім. Оссолінських. В центрі цього нарису — уявна манд­рівка графа Оссолінського крізь віки, у міжвоєнний Львів. Тут постать засновника бібліотеки, який потрапляє в інституцію свого імені, обростає цілим шлейфом риторичних формул ХІХ ст. В цій фантасмагорії Оссолінський постає «мужем незабутніх заслуг, великим фундатором й магнатом духа», по суті, навіть не лю­диною, а персоніфікацією книжкової культури: «вогник якийсь живіший блисне під повікою старця, випростаються плечі, згорб­лені колись при столі, повному фоліантів, паперу і гусячих пер, понадтинаних про запас (...). Від прибульця в довгім плащі з ман­тильками б’є особливий запах старих книжок й рукописів, якого не змогло вбити навіть райське сонце ані запах небесних геліо­тропів, хоч ними дихає пан Оссолінський уже майже сто літ» [16, c. 34-35]. Водночас у візії Опалека ця ілюзорна постать вті­лювала, передусім, польську шляхту та її культуру: «Опадає ста­реча голова на груди, похилена постать (...) стає напіввидимим видивом, аж врешті розпливається й зникає. І лише голосом, ніби посланим з далека, дрижить мудрість оссолінська словами: «Наука не менш, аніж шабля, створила наше шляхетство» [16, с. 35]. Таке сприймання діяльності Оссолінського було досить розпов­сюдженим. Невипадково його ініціативу створити у Львові біб­ліотеку бачили в контексті прихованої конкуренції між поль­ськими магнатськими родинами — змагання, де львівський проект здобув перевагу над іншими: «Не сам лише Оссолінський плекав таку ідею в ХІХ столітті. Але власне його зерно вистрілило понад сподівання й заколосилося на львівській ниві стократно. Більшою мірою, аніж заміри Свідзінських у Варшаві, Дзялинських у Кур­ніку, Рачинських в Познані», — стверджував один з колишніх «оссолінців» Станіслав Василевський [19, с. 121].

Схожою аурою в текстах мемуаристів наділені й послідов­ники Оссолінського, пізніші працівники бібліотеки, — «оссолін­чики». Мечислав Ґембарович й Казимир Тишковський у своєму нарисі наводять довгий список прізвищ тих, хто віддав Оссолі­неуму «молодість або осінь життя» [10, с. 15-16]. Адам Фішер у власній історії Оссолінеуму робить спеціальний акцент на осо­бистостях галицьких аристократів, які стали меценатами закладу, а потім розділяє список працівників Інституту ім. Оссолінських за службовою ієрархією на літературних та економічних кура­торів, директорів, кустошів і віце-кустошів, скрипторів, бібліоте­карів, асистентів, стипендистів та допоміжний персонал [7]. У міжвоєнному десятиріччі такий поділ вже був, значною мірою, реліктом традиції, яка опиралася на вищості аристократії супроти решти суспільних станів. Натомість панорамну галерею портретів оссолінських співробітників дають, зокрема, спогади того ж Ста­ніслава Василевського та Станіслава Лемпіцького. В «Оссолін­ських споминах» Лемпіцького [13] образ львівської книгозбірні взагалі трансформується у довгий ряд силуетів її співробітників. У пам’яті мемуариста Оссолінеум початку-середини ХХ ст. — це кілька поколінь адміністраторів та вчених. Старшу ґенерацію в цих спогадах репрезентують постаті Антонія Малецького (віце-куратора бібліотеки та відомого мовознавця, автора шкільної «Граматики польської мови», якого вважали «Нестором поль­ської філології»), керівника музею Любомирських Едварда Пав­ловіча, Войцєха Кентшинського (чи Адальберта фон Вінклера, довголітнього директора бібліотеки, учасника повстання 1863 р., науковця і поета, який в молодості змінив німецьку ідентичність на польську [13, с. 19-24]), Александра Гіршберґа (кустоша за­кладу, професора Львівського університету, історика-дослідника ранньомодерної доби [13, с. 24-28]), його конкурента Броніслава Чарніка (віце-кустоша бібліотеки) [13, с. 28-31]), скриптора уста­нови, історика літератури Вільгельма Брухнальського [13, с. 31-37], ще одного скриптора й керівника «Читальні для молоді» при бібліотеці Тадеуша Чапельського, а також Владислава Белзи (творця відомого «Катехизму польської дитини», керівника видавництва при Оссолінеумі), кустоша Музею Любомирських Броніслава Губ­риновича (автора біографії Юзефа Максиміліана Оссолінського) тощо. Молодше покоління «Оссолінеуму» в сприйманні Лемпіцького представляли куратор закладу князь Анджей Любомирський, а також стипендисти Оссолінеуму — Юзеф Залеський, Тадеуш Раціборський, Єжи Коллер; Юліуш Кляйнер (один з провідних істориків літератури), той же Станіслав Василевський (вчений, журналіст і письменник), романіст і етнограф Адам Фішер, ди­ректор закладу у міжвоєнний час Людвік Бернацький тощо. (До числа оссолінців-стипендіатів входив і сам Станіслав Лемпіцький — пізніше знаний літературознавець). Зрештою, до колективу Оссо­лінеуму початку ХХ ст. Лемпіцький вписував навіть т. зв. «возних»: Міхала Сатурського та Стефана Гербута. У своїх мемуарах вчений змоделював уявну «словесну світлину» тогочасного Закладу ім. Ос­солінських: «У споминах вимальовується цілість допасована, гар­монійна. В глибині — старші: Малецький, Кентшинський, Павловіч, Гіршберг, Белза. Ближче — ті середні: князь Куратор посере­дині, потім — Чарнік, Губринович, Чапельський, а попереду наша молода маса асистентів і стипендистів, така рухлива, неспокійна,

ніби хоче вийти з рамок пам’яткової фотографії. І по боках ті два «старі слуги» Закладу: Гербут і Сатурський, ніби Протазій і Гервазій» [13, с. 97]. Віртуальна фотокартка зі спогадів Лем­піцького, значною мірою, — данина літературній традиції, сти­лістиці і поетиці початку ХХ ст., але водночас — відображення реальної спільноти людей. Тому вона споріднена з картиною «ідеального Оссолінеуму», яку подав скриптор закладу, відомий славіст Вільгельм Брухнальський. Різниця між цими описами — лише у наборі значущих постатей. Дискурс Лемпіцького зосере­джений на «оссолінцях» перших десятиліть ХХ ст., а Брухналь­ський асоціює Оссолінеум з його старшими працівниками (Б. Чар­ніком, В. Кентшинським, А. Гіршбергом, Г. Копією тощо). Однак риторика обох текстів майже тотожна: «Тодішня спільнота пра­цівників Інституту, особливо молодих, (...) презентувалася як добірне товариство; вистарчить згадати, що до нього належали Броніслав Чарнік, Станіслав Собінський, (...) Кароль Ніттман..., Мар’ян Лінде. (...) І старші, й найстарші оссолінчики не стано­вили окремого за походженням чи становищем клану, а злива­лися у товариське ціле», — підкреслював В. Брухнальський у нарисі про Б. Губриновича [6, с. 558]. Ще один стипендіат біб­ліотеки, Станіслав Василевський, нерідко згадував тих, кого зустрів «під куполом львівського Оссолінеуму», в дещо іронічно-гумори­стичному тоні [21]. Однак у своєму путівнику по Львові публіцист описував бібліотечний колектив кінця ХІХ–ХХ ст. як унікальне зібрання найвідоміших представників польської науки й культури, символ об’єднаної Речі Посполитої: «Згромадилася до праці челядь та майстри звідусіль. Кожна з дільниць присилає ніби свого де­легата (...) З рук прусаків силою виривається Кентшинський, А. Ма­лецький засідає в кураторії, українські станиці дають В. Бєльов­ського, Білорусь — бібліографа Пшиленцького, розспіваний литвин Павловіч влаштовує музей, К. Годебський і Белза не зробили встиду Варшаві. Галицькі тубільці не дають себе перегнати в відданості. Директор Слотвінський, ув’язнений за злочин друкування (...) Міц­кевича, літами страждань в Куфштейні засвідчить свою любов до Оссолінеуму; Шайноха решту очей посвятить каталогові» — у такому героїчно-ігровому стилі міжвоєнний автор розповсю­джував образ Оссолінеуму як національної святині — пантеону відродженої Польщі [19, с. 122-123].

Ще одною складовою оссолінського міфу в текстах мемуа­ристів стали знакові образи читачів, які користали з фондів Ос­солінеуму в ХІХ — першій половині ХХ ст. У спогадах С. Лем­піцького читацький загал бібліотеки формує значна частина ін­телектуалів польського та єврейського Львова цього періоду: Александр Брюкнер, Освальд Бальцер, Людвік Кубаля, Тадеуш Войцєховський, Шимон Ашкеназі, Казимир Гартлєб, Генрик Бі­геляйзен, Фердинанд Бостель, Майєр Балабан, Кароль Бадецький, Станіслав Рахвал, Станіслав Грабський, Евгеніуш Кухарський тощо. На цьому тлі пам’ять оссолінця зафіксувала тільки поодинокі постаті читачів-українців: насамперед Івана Франка та Михайла Грушевського, а також представника галицького москвофільства Антона Петрушевича й прибульця з тогочасної Росії Володи­мира Перетца. В уяві польського мемуариста ці постаті репре­зентували Інший, чужий Оссолінеуму світ. Іван Франко у його трактуванні — старша немічна людина «з українською народною сорочкою з червоними вишивками, без ковніра та краватки», яка з трудом гортає сторінки нечитабельних рукописів та диктує щось своєму секретареві. При цьому польські читачі бібліотеки Оссолінських дивляться на свого українського сусіда подвійним поглядом: і як на автора «антиміцкевичівської» статті про «Поета зради», і як на дослідника старопольських текстів та приятеля Яна Каспровича [13, с. 106-107]. Натомість Грушевський у візіях «оссолінчиків» — однозначно представник Іншої культури: анти­польськи настроєний, хоч і дуже ерудований, «російський про­фесор старої дати» [13, с. 112-113]. І це не дивно. Пам’ять ме­муаристів відображала реальний національно-культурний поділ між польською, єврейською та українською Галичиною ХІХ–ХХ ст., в епіцентрі якого опинився й Інститут ім. Оссолінських.

Ще однією темою споминів про Оссолінеум став сам процес, механізм чи ритуал читання. Тут мемуаристи, зокрема, виділяли читання Шимона Ашкеназі і Людвіка Кубалі. Перший працював над книгами й рукописами дуже швидко й імпульсивно, керу­ючись досвідом та науковою інтуїцією, що викликало захоп­лення у середовищі оссолінців. Ті вважали, що вчений керується «не лєктурою, а попросту нюхом чи дотиком (...). Водив носом по картках — натрапляв — зазначав — відкладав — уже мав» [13, c. 112]. Той же Станіслав Василевський образно описував метод читання Ашкеназі як чаклування над манускриптами: «Чорнокнижник, (...) вишептав (...) формулку інкантації (...). Після чого вирушив до атаки (...). Підскакував, занурювався й виринав зі (...) скирти однаково оправлених рукописів. Змішував у ній й знову вибирав. В одних були старі листи (...), в інших — військові документи, мемуарні записки. Деякі відкладав, інші відкидав з відразою, що часом замінювалася в погорду. Одним кодексом  пожбурив з пасією у кут. (Не згіршуйся, Оссолінський, якщо чуєш у небі!)» [20, c. 54]. Протилежний стиль читання для оссолін­ських мемуаристів уособлював інший львівський інтелектуал, відомий польський історик Людвік Кубаля — втілення серйоз­ного, священно-ритуального ставлення до нагромаджених у біб­ліотеці манускриптів: «розважно відправляє службу Людвік Ку­баля, статечно спілкуючись з кожною карткою рукопису сім­надцятого століття (...) Рідко промайне йому через губчасте обличчя тінь усміху або докладно вивірене слово» [20, c. 55].

За цими художніми образами приховувалася реальна проб­лема, яку можна сформулювати так: «Оссолінеум і його читачі». Вона має відразу кілька аспектів. Так, для науковців та інтелек­туалів Галичини цей заклад був водночас і бібліотекою, і нау­ковою інституцією, яка оберігає значні книжкові багатства. Зок­рема, для польського читача ХІХ–ХХ ст. заклад ім. Оссолінських асоціювався з рукописами Юліуша Словацького, читання і до­слідження яких було частиною своєрідної  сакралізації поета в суспільній свідомості взагалі та в гуманітарних науках зокрема. Особливо акцентував на цьому Станіслав Василевський. Неви­падково у його путівнику по Львові вміщена спеціально відко­ментована фотографія «Словацький в Оссолінеум: секретарик, мініатюра мами, волосся, малюнки» [19, c. 111]. У спогадах цього письменника та журналіста бібліотека Оссолінських перших де­сятиліть ХХ ст. взагалі фігурує як метафоричний «Дім Словаць­кого», осередок розповсюдження культу поета. Читання його манускриптів у цьому закладі для Василевського та його ровес­ників — майже містичне дійство, схоже на екстаз, але водночас і гостра інтелектуальна дискусія: «Як на прощу, як до причастя, йдуть адепти полоністики площею Фредра, вулицею Фридрихів, зрештою вул. Калічою, аби хоча б торкнутися квадратних й прямокутних шматків паперу, на яких (...) не друковані, разом позліплювані строфи «Гера Вірменина» чи архітрави й розділи «Самуеля Зборовського». Унікальним богослужінням здається кожна лекція критики тексту. Мені випало бути міністрантом, який у порядку черги пильнував, аби не побилися головусі дослід­ники текстів, приймаючи намащення з оглянутих й спробуваних  на дотик аркушів «Короля-Духа» чи «Завіші Старого» [20, c. 59-60]. Невипадково серед особливо символічних публікацій Оссолінеуму опинився проект повного зібрання творів Словацького, а також ілюстрована фотокопіями з оссолінських рукописів тритомна монографія про поетову творчість пера Юліуша Кляйнера, яка впродовж 20-х рр. ХХ ст. вийшла двома виданнями [12, с. 315].

Багато тогочасних галицьких інтелектуалів зауважували на прикладі Оссолінеуму значну еволюцію читацьких практик та бібліотечних порядків. Так, у пам’яті Станіслава Лемпіцького бібліотека кінця ХІХ–ХХ ст. залишилася простором без обрядів і табу, з зовсім іншим, аніж згодом розподілом ролей між чи­тачем і бібліотекарем. Це — інституція з майже вільним доступом до книг і рукописів, ставлення до яких — максимально просте й безпосереднє. У такому середовищі, з ностальгією зауважував мемуарист, формувалася ідеальна читацька спільнота, заснована на рівноправності творчих особистостей, спільнота, яка згодом зникає. Цій «давній» бібліотеці Оссолінських Лемпіцький при­свячує цілий панегірик: «не було у тому старому Оссолінеумі з — перед літ (...) жодної немудрої цензури (...), яка б поділяла пра­цівників на гідних та негідних торкнутися рукопису чи старо­друку, на патентованих науковців, які можуть «отримати все», і на «шмаркачів», яким можна читати лише нові друки ХІХ і ХХ ст. (і то у визначеній кількості), але годі їм до манускриптів (...). Не було карт вступу до читацького залу, ані позначених номе­рами місць, (...) ані строгих бібліотечних правил, (...) ані грізних написів: «Вхід заборонений». Студентське посвідчення було до­статнім документом до користування (...) майже усіма скар­бами величезної національної книгозбірні. Вірили, що, хоч збере­ження фондів — дуже важлива річ, а статус бібліотекаря як сторожа цих фондів дуже шанований, то усе ж бібліотека має слугувати читачам (....), бути живим й вічно готовим поміч­ником дослідника» [13, c. 16-17]. Запровадження дисципліни й нагляду у бібліотечних залах й сховищах сигналізувало для мемуариста кінець «читацького раю» і початок нової, «гіршої» епохи. Cхожі алюзії давній Оссолінеум викликав і в Мечислава Опа­лека. Його еволюція як читача — це перехід з молодіжного залу до наукової робітні бібліотеки. В уяві Опалека молодіжна чи­тальня закладу ім. Оссолінських також постає територією, де панує демократія читання — читання публічного у повному розумінні слова. Не дивно, що тут читали переважно шкільну та художню літературу — в основному польську: «У правому крилі будівлі на партері у продовгуватому приміщенні, освітленому рядом вікон, містилася читальня для молоді (....) Лекторій, справжню оздобу якого становили високі стелажі з гарно оп­равленими книгами, втішався великою відвідуваністю та часто, особливо взимку, був комфортним пристанищем для тих, хто ходив «поза школу» («гінтер»). Я читав тут найохочіше поезію і ознайомився з творчістю Богдана Залеського, Корсака, Віт­віцького, Ґарчинського, Ґославського, Поля та інших» [15, c. 170]. Однак і в такому контексті  молоді читачі сприймали наукову читальню як вищу за ієрархією «святиню знань», а вступ до неї — як інтелектуальне й емоційне випробування: «Через якийсь час (...) почав я заходити також крутими залізними сходками до нау­кової читальні (...). Залізними сходками ступав я дуже обережно, з острахом, що сходи піді мною заскриплять й звернуть увагу на мізерну особу неофіта, який, може, зарано пнеться до достой­ного місця, яке зветься науковою читальнею» [15, c. 170-171].

Натомість для багатьох студентів та для масового «зовніш­нього» читача Оссолінеум кінця ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. тривалий час асоціювався передовсім з шкільними підручниками, університетськими посібниками, а також з художньою літера­турою для дорослих та дітей, які публікувало видавництво при закладі ім. Оссолінських. Репертуар оссолінських видань першої половини ХХ ст. справді був дуже неоднорідним, розрахованим на широку й строкату читацьку авдиторію. Поступово у ньому виникло кілька конкуруючих видавничих програм. Першу з них — популярну — репрезентували книжки для шкіл та гімназій, а також художня література. Видавництво пропонувало читачам букварі, читанки та підручники з різних навчальних дисциплін: від польської мови та літератури, історії, літургіки, релігії, «знань про сучасну Польщу», граматики латинської мови — до хімії, алгебри, географії, біології тощо. На межі між популярною та науковою літературою, яку випускав заклад, перебували підруч­ники для гімназій та вищих шкіл на кшталт «Kultury antycznej w zarysie» Яна Щепанського (1927) чи «Psychologji» Владислава Витвицького (1930), або ж фонетики французької мови (під назвою «Współczesna wymowa francuska») Зиґмунта Черного. За популярністю зі шкільними та університетськими книжками змагалися оссолінські видання польських класиків: зібрання творів Генрика Сєнкевича (і коротких цитатників/збірничків його афо­ризмів), Юліуша Словацького, Адама Міцкевича, Александра Фредри, художні тексти Владислава Реймонта, Яна Парандов­ського (зокрема «Dwie wiosny»), Юліуша Каден-Бандровського, Владислава Оркана; переклади Гомера, антологія модерної фран­цузької лірики, дитяча література (від «Katechizmu polskiego dziecka» Владислава Белзи до книжечок Зофії Рогошувни), «по­читні» мемуари й краєзнавчі нариси (зокрема т. зв. «література подорожей») тощо. Особливу нішу між цими виданнями зай­мали праці з воєнної науки та історії військової справи Казимира Гартлєба та Мар’яна Хелма-Пірґо. Нарешті, частина книжок Ос­солінеуму залишалася у межах чистої та прикладної гуманіта­ристки. Цю групу, традиції якої були закладені ще у знакових для історії Закладу «Словнику» Лінде та публікаціях першо­джерел за редакцією Августа Бєльовського й Антонія Малецького, згодом формували праці Яна Птасьніка та Людвіка Бернацького з історії польського книговидання, серія етнографічних робіт Адама Фішера, біографічні нариси пера Броніслава Губриновича та Станіслава Лемпіцького тощо. У пам’яті мемуаристів-оссо­лінчиків і в оцінках пізніших дослідників усі видання бібліотеки Оссолінських становили єдине багатоманітне ціле. Саме так — як калейдоскоп «бібліотек і бібліотечок, полоністики та історії, підручників шкільних та академічних» — зобразив їх у спо­минах Станіслав Лемпіцький [13, с. 172-197]. Водночас було очевидним, що популярні видання Оссолінеуму мали кращу читацьку рецепцію, аніж наукові, і, отже, були окупнішими у будь-яких обставинах. Натомість навіть віце-кустош бібліотеки Адам Фішер, видаючи у 1921 р. свою етнографічну роботу про поховальні ритуали, мусів виправдовуватися перед читачами, що пропонує не зовсім відповідний для своєї ж установи текст: «Папір, як відомо, йде сьогодні на вагу золота, друк сьогодні — не до оплати, видавець шукає тільки «rem venalem». Однак зі справді меценатською допомогою прийшла авторові Кураторія Оссолінеуму, директор же, Людвік Бернацький, хоч тема моно­графії і відбігає (...) від наукових видань Інституту, зволив її прийняти до їхнього чудового почту. Нехай же це буде під­креслене з особливою вдячністю!» [8, с. VI-VII].

Справді, у рецепції багатьох читачів Оссолінеум був просто видавництвом шкільних та гімназійних книг, тоді як для фа­хівців-гуманітаріїв залишався науковою установою, мета якої — випускати монографії, бібліографічні довідники та публікувати першоджерела. У такій рецепції відобразилася суперечність між двома візіями інституції всередині самого Оссолінеуму, «між Бібліотекою-Закладом і Видавництвом (...). Там наука — тут торгівля; тут сучасний ризик — там старі, шановані традиції» [13, с. 8]. Ця прихована опозиція інтелектуального й прагма­тичного стала джерелом напруження між видавцями та науков­цями бібліотеки ще в міжвоєнний час і причиною фактичного розриву їхніх стосунків в період Другої світової війни. Крім того, оссолінські видання демонстрували також і певні видозміни у візуальній репрезентації бібліотеки. Наприклад, на обкладинці «Zwyczajów pogrzebowych ludu polskiego» А. Фішера вміщене досить помпезне, майже гербове, зображення головного будинку бібліотеки. Він намальований з боку входу та огорожі; над ку­полом будівлі розвівається (очевидно, польський) прапор. Позаду неї сходить символічне сонце (національного відродження і про­світництва), вище від малюнка вміщена корона й колове обрам­лення з пояснювальним написом. Воно, у свою чергу, увінчане лавровим вінком, зображеннями книг та розгорнутих актів з пе­чаткою. У такому вигляді бібліотека Оссолінських виглядала справді «святинею духу». Однак більшість видань закладу ім. Оссолінських виходило під максимально простою емблемою — майже схема­тичним зображенням будинку Оссолінеуму з характерним куполом та колонами. У цій перспективі заклад виглядав дещо приземленіше — лише як одна з важливих і впізнаваних суспільних інституцій.

Попри те, в житті й уяві польської спільноти Галичини Ос­солінеум постійно відігравав особливу роль. Його називали «костелом пам’яток минувшини, кузнею духа й культури», але

водночас наділяли тими ж рисами, що й польський Львів загалом, тобто вважали бастіоном, «який ефективно боронить «гонор Поляків», вручений йому Вітчизною на східних кордонах Речі Посполитої» [10, с. 14, 18]. Образ закладу як храму і фортеці, а водночас і осердя Львова, став особливо популярним у між­воєнний час. Невипадково Станіслав Василевський використовував ці епітети, щоб пафосно підсумувати багатофункціональність львівської бібліотеки у різні історичні періоди: «Була вищою школою і Академією Наук в часах онімеченого університету і в мороку сонної, просто отруєної, атмосфери. Була прапором польської культури, гордо заткнутому на могилі польської дер­жавності. (....) Але передовсім настрій цих стін! Настрій ко­стьольний, бібліотека-святиня, бібліотека-твердиня. Тут (...), під куполом, живе й пульсує серце Львова. Cor ardens» [19, с. 123-124]*. Такі окреслення стали особливо частими під впливом львівських боїв 1918–1919 рр., коли бібліотека Оссолінських була одним з пунктів україно-польського збройного протистояння. У цей час польська спільнота міста була шокована тим, що її На­ціональний Заклад, разом з іншими знаковими об’єктами, пере­творився у плацдарм для українських військових сил: «Цитадель, Сейм, Оссолінеум і Пошта плювали потоками вогню на поль­ських солдатиків» — скрушно констатував Ян Гелля [9, с. 151]. Не дивно, що оссолінські сюжети посіли своє місце у міфології «Оборони Львова». Той сам Гелля спеціально вмістив у книжці фотографію, на якій було зображено «барикади з книжок в Ос­солінеумі» [9, с. 225]. У контексті його книги це сприймали, оче­видно, як доказ «варварства» українських військовиків. Свідченням такої «нецивілізованості» згодом слугували також світлини по­стріляних книжок з бібліотеки та ушкоджень з виставкової зали музею Любомирських при Оссолінеумі [4]. На «українській окупації» бібліотеки акцентували також міжвоєнні польські історіографи закладу, хоча й підкреслювали її «малу шкідливість»: «руські війська в бою за будівлю головної пошти вмістили в самій книгозбірні особливо вигідний шанець, господарюючи там кілька тижнів без справжніх господарів. Доля, однак, була ласкавою, страти — від­носно невеликими: трохи постріляних й подертих книжок, обозний безпорядок, бруд, сліди куль — от і все. Зрештою, не­сподівана втеча небажаної залоги не допустила до більших спустошень» [10, с. 12-13].

Українці ж закидали полякам руйнування культурних об’єктів українського Львова. Їхнє ставлення до Оссолінеуму було двояким. З одного боку, читачі з числа української (руської) інтелігенції відвідували Оссолінеум та цінували його книжкові та рукописні фонди й публікації, активно використовували їх у власній праці тощо. Водночас вони розглядали Заклад ім. Оссолінських як «польську національну Установу» та «польську бібліотеку й музей» [5]. Так, Іван Крип’якевич у своєму історичному провіднику по Львові описував саме «польський національний інститут ім. Ос­солінських», відзначаючи, що в його багатій книгозбірні знахо­диться й «дещо з українських стародруків» [3, с. 119]. «Рідним» аналогом Оссолінеуму львівські українці кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. бачили, фактично, бібліотеку Наукового Това­риства ім. Шевченка [2, с. 409]. Москвофіли ж вважали «своєю» бібліотеку Народного Дому і також дистанціювалися від Оссолі­неуму. Очевидно, вони поділяли думку російського художника Васілія Верещагіна. Відвідавши Львів у 1914–1915 рр., він кате­горично заявив, що фонди бібліотеки Оссолінських мають дуже вузьке національне спрямування, а це в його очах знецінювало книгозбірню: «Інтерес цього зібрання, однак, (...) має мало за­гального значення, стосуючись майже виключно польської іс­торії та життя» [1, с. 103].

Проте для польського Львова цінність Закладу ім. Оссолін­ських стала однією зі світоглядних аксіом. Думку про Оссолінеум як «світську святиню» використовував у 1939 р. навіть один з тимчасових керівників закладу — Єжи Борейша. Парадоксально, але, вважаючи себе атеїстом й комуністом, цей виходець з єв­рейського культурного середовища порівнював важливість біб­ліотеки Оссолінських для поляків з цінністю Києво-Печерської лаври для українців [14, с.64]. Ще чіткіше значення львівської книгозбірні артикулював Станіслав Лемпіцький у своїх роздумах над причинами її культового статусу: «До Оссолінеуму збігалися усі думки польських наукових працівників і молоді. Тут була ро­бітня праці над підтримкою тремтячого на вітрі полум’я поль­ської культури, освіти і науки та над створенням нових цінностей у цих галузях. Тут була святиня польської книжки. Пильнували над її консервацією й безперервністю люди вибіркові. Львів’янин любить Оссолінеум» [13, с. 11-12]. На цих уявленнях ґрунту­вався й повоєнний культ Оссолінеуму як національної спадщини в польській культурі. Як і раніше, він залишався інтегральною частиною міфу (втрачених) «східних кресів» довоєнної Речі По­сполитої, образу Львова — «завжди вірного міста», «форпосту польського духу» тощо. Для галицьких українців таке тракту­вання ролі Закладу ім. Оссолінських від самого початку було чужим і навіть ворожим. Частково цим можна пояснити по­воєнні суперечки й конфлікти довкола постаті останнього ди­ректора львівського Закладу ім. Оссолінських у Львові Мечи­слава Ґембаровича та його оточення. У польській історичній пам’яті Ґембарович залишився видатним науковцем, шляхетним «майстром і вчителем», але головне — охоронцем національних цінностей, громадянином міста «Semper Fidelis», який ціною самозречення обороняв Оссолінеум перед «чужим» бібліотеці новим населенням Львова й Галичини [17, c. 43-67; 18, c. 235-241]. Невипадково в одному з польських гумористичних віршів 1946 р. було використано значущий каламбур, утворений від його імені (Мечислав): це — «Меч», яким «львівська цитадель» (Оссолінеум) воює з навколишніми недругами польськості — і не лише самої бібліотеки, але й Львова загалом [14, с. 247]. Така позиція була, очевидно, близька світогляду самого Ґембаровича. Свідок та учасник «боїв за польський Львів» у 1918–1919 рр. [17, c. 45], він вважав своїм обов’язком не лише передати усі цінності Оссолінеуму відродженій Польщі. Відкинувши мож­ливість репатріації, Ґембарович прагнув своєю присутністю в місті й надалі маніфестувати «історично польський» характер Львова й Галичини. Для галицьких українців така постава була неприйнятною. З одного боку, вони не відкидали наукового до­робку Ґембаровича як авторитетного мистецтвознавця. Водночас українські інтелігенти Львова прагнули дистанціюватися від лю­дини, яка, на їхню думку, позбавила Львів частини його культурних надбань й сповідувала реваншистські погляди стосовно Гали­чини. Позиція прихованого опору з боку Мечислава Ґембаро­вича та його співробітників нагадувала українцям міжвоєнне протистояння з поляками і, певною мірою, дратувала. Саме тому директор та давні польські працівники бібліотеки Оссолінських (Софія Рогаліна, Марія Бернацька, Вацлав Ольшевич) відчували соціальну ізоляцію [18, c. 204-217]. По суті ж, силою факту під­тримуючи діалог з українським оточенням на роботі, у при­ватному житті вони виразно надавали перевагу контактам з Польщею, щоб не асимілюватися у нерідному для себе соціумі. Так чи інакше, після фактичного зникнення «польського Львова» у 1946 р. перестав існувати й Національний заклад ім. Оссолін­ських. У кожному разі, з цього моменту колишні польські пере­селенці зі Східної Галичини відмовили цій інституції в «рації існування», передавши її повноваження новоствореній вроцлав­ській установі з тією ж назвою [14, c. 320]. Натомість в укра­їнському Львові образ давнього Оссолінеуму злився з образом нової установи, що кілька разів змінювала свою офіційну назву (Львівська філія Бібліотеки АН УРСР — Державна наукова бібліотека — Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН УРСР — Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України тощо). Попри усі історичні перипетії, нова бібліотека залишалася вже українським закладом зі своїми знаковими постатями, виданнями та суспільними функціями. Стан і статус нового Оссолінеуму у Вроцлаві за післявоєнний період також змінювався. Хоч цей заклад вів свою ґенезу від давнього Інсти­туту ім. Оссолінських, він отримав власну, уже «нельвівську» історію. Тому в українській та польській ментальності Оссолінеум й окутаний цілою низкою взаємовиключних стереотипів. Під цією назвою поляки розуміють, переважно, Заклад, який існував у довоєнному Львові на вул. Оссолінських, та його вроцлавський аналог. Українці ж асоціюють його з львівською науковою біб­ліотекою на вул. Стефаника, хоч «польська» історія бібліотеки ім. Оссолінських їм, в основному, чужа. Водночас в українській і польській візіях цієї установи можна добачити контури нового міфу: уявлення про Заклад як спільну культурну спадщину багато­національного Львова, що вплинула і на польську, і на українську спільноту [2, с. 82]. Як і кожен міф, нова легенда львівського Оссолінеуму схематична, утопічна і дещо анахронічна. Однак вона цілком може стати добрим підґрунтям для плідного польсько-українського культурного діалогу — зваженої й конструктивної розмови про бібліотеку та її скарби, про Львів та Галичину взагалі.

 

1. Верещагин В. Старый Львов / Верещагин В. — Киев, 2009. — 142 с.

2. Історія Львова : у 3 т. / за ред.: Я. Ісаєвича, М. Литвина, Ф. Стеблія. — Львів, 2007. — Т. 2. — 560 с.

3. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львову / Крип’якевич І. — Львів, 1991. — 167 с.

4. Кузьма О. Листопадові дні 1918 року / Кузьма О. — Львів, 2003. — 536 с.

5. Оссолінеум // Українська загальна енцикльопедія. — Львів ; Стани­славів ; Коломия, [193?]. — Т. 2. — Ст. 950.

6. Bruchnalski W. Między średńiowieczem a romantyzmem / Bruchnalski W. — Warzawa, 1975. — 630 s.

7. Fischer A. Zakład Narodowy imienia Ossolińskich: Zarys dziejów / Fischer A. — Lwów, 1927. — 96 s.

8. Fischer A. Zwyczaje pogrzebowe ludu polskiego / Fischer A. — Lwów, 1921. — 439+XII s.

9. Gella J. Ruski miesiąc / Gella J. — Lwów, 1919. — 234 s.

10. Gębarowicz M. Zakład narodowy imienia Ossolińskich we Lwowie / Gębarowicz M., Tyszkowski K. — Lwów, 1926. — 24 s.

11. Hartleb K. Kultura Polski od zarania dziejów po dni ostatnie. Wypisy źródłowe/Hartleb K.-Lwów, 1938.- 357 s.

12. Kleiner J. Juljuscz Słowacki. Dzieje twórczośći / Kleiner J.-Lwów; Warszawa; Kraków, 1928.-T. 3. — 335 s.

13. Łempicki S. Wspomnienia ossolińskie / Łempicki S. — Wrocław, 2006. — 254 s.

14. Matwijów M. Zakład Narodowy imienia Ossolińskich w latach 1939–1946 / Maciej  Matwijów. — Wrocław, 2003. — 350 s.

15. Opałek M. O Lwowie i mojej młodośći / Opałek M. — Wrocław, 1987. — 218 s.

16. Opałek M. Ze wspomnień lwowskiego bibliofila / Opałek M. — Rzeszów, 2001. — 232 s.

17. Rocznik Lwowski 1991. — Warszawa, 1991. — 224 s.

18. Rocznik Lwowski 2005. — Warszawa, 2005. — 278 s.

19. Wasylewski S. Lwów / Wasylewski S. — Wrocław, 1990. — 176+XIV s.

20. Wasylewski S. Niezapisany stan slużby / Wasylewski S. — Wrocław, 1957. — 184 s.

21. Wasylewski S. Pod kopułą lwowskiego Ossolineum: Pamiętnik stypen­dysty i asystenta Zakładu Narodowego im. Ossolińskich w latach 1905–1910 / Wasylewski S. — Wrocław, 1957. — 214 s.

 

* Тут і далі переклад автора статті.

* Насправді у різний час Оссолінеум сприймали не лише як культурну установу, але й як адміністративну споруду. Так, для львівського урядника середини ХІХ ст. Бенедикта Грегоровича Інститут Оссо­лінських, точніше його «sala Stanów», — був лише місцем прове­дення загальних зборів Товариства Галицької Ощадної Каси y 1843 р. (Pamiętniki urzędników galicyjskich. — Kraków, 1978. — S. 208-209).

Джерело: Збірник наукових праць / НАН України, ЛННБУ ім. В. Стефаника ; редкол.: М. М. Романюк (гол. ред.) та ін. — Львів, 2010. — 694 с.