Наталія КОРНІЄНКО Рєпніни. До історії художнього зібрання в Яготині

21 березня 2016

В.Л.Боровиковський. Портрет М.Г.Репніна. 1806 (Київський музей російського мистецтва)

 

1919 року Федір Ернст у своєму щоденнику занотував:

"7.VI. був у Чичериної у супроводі, голови дом(ашнього) комітету (розшукував збірки Рєпніних) - повела нас до флігеля, де показала біля 50 картин переважно франц(узької) та італ(ійської) шкіл. Четвер 12-го призначив скласти списки і докласти ВУКОПИСу, в п'ятницю - суботу перевезти до Муз(ею) Ханенка"1.

16 червня, згідно з описом2, до музею було передано 82 твори, які свого часу прикрашали яготинський палац князів Рєпніних. Збірка виявилася різноманітною та складалася із творів образотворчого мистецтва західноєвропейських і вітчизняних художників. До її складу входило 29 портретів представників кількох поколінь Рєпніних, а також Розумовських, Волконських і Шереметьєвих. Загалом колекція становила типове для XVII - поч. XIX ст. дворянське зібрання. У родових маєтках надзвичайно важливим вважалося створення певного середовища, в якому б присутні відчували нетлінність зв'язків часу та поколінь, воскресала б пам'ять про близькі та далекі події. До своїх картинних галерей титуловане дворянство обов'язково включало твори західноєвропейського мистецтва "на манер імператорської". Відбирали для себе те, що було їм найближче за душевним складом. Це і називається "художнім смаком". У XVIII ст. воно є одним з найголовніших понять естетики. Художній смак індивідуальний, оскільки складається з особистих уподобань. Колекція Рєпніних, започаткована гетьманом Малоросії Кирилом Розумовським, включала портретну галерею, пейзажі, натюрморти, жанрові сцени, баталії, твори релігійного змісту.

Повернімось до історичних подій початку XX ст. Як свідчать архівні матеріали Національного художнього музею України, колекцію з Яготину було перевезено до Києва 1918 року гувернанткою Рєпніних Корою Фальчионі "за допомогою німецьких офіцерів, що одступали"3. Про те, що евакуація творів проводилася поспішно, свідчить опис картин, зроблений 1919 року консерватором музею А.С.Дахновичем: зафіксовано відсутність рам і незадовільний стан збереження - потертості, подряпини і навіть дірки4. Зрозуміло, що у тих складних воєнних умовах транспортувати живопис було зручніше без рам, а його стан говорить про відсутність належної упаковки. На творах, що сьогодні зберігаються у нашому музеї, при їх детальному обстеженні виявлено написи на підрамниках, зроблені олівцем:

"Большой дом", "Ср(едний) флигель", або паперові наклейки - "Сверху от диванной".

Евакуація художніх творів, інакше цю подію не назвати, відбувалася вже за відсутності господарів яготинського палацу. Микола Васильович Рєпнін, який відписав яготинський маєток дітям, мешкав у Києві й помер 1.VI.1918 р. (Він був маршалок київського дворянства, Гофмейстер Імператорського двору, член Державної Ради Росії.) Останній володар маєтку князь Ігор Вадимович Рєпнін знаходився у діючій білій Добровольчій Армії. 1920 р. виїхав з родиною до Парижа5.

Отже, наявний факт намагання врятувати художнє зібрання від погромів, пожеж та знищення. Документ про надходження збірки до музею, напевне вже в еміграції, був переданий Рєпніним Корою Фальчионі. Копію акту надіслано до музею кілька років тому Алою Стравінською, яка спілкується з нащадками Рєпніних.

Тема "Рєпніни та історія художнього зібрання в Яготині" виявилася надзвичайно широкою і захоплюючою. З вирію подій, образів, думок, здогадок, припущень - прямих і побічних - з архівних матеріалів, історичної та художньої літератури - необхідно було відібрати те, що, на нашу думку, найближче стосується культурологічного дослідження.

До асоціативних, образних наших уявлень входило все, що складало життя родини, оточення, ставлення до історії, культури, мистецтва. Таких прикладів чимало. Оголюється генетичне коріння цього роду, незрозумілі без знання біографічних даних. Із документів, спогадів і свідчень сучасників вимальовуються образи людей, які відігравали визначну роль в історії та культурі нашої держави. Рід Рєпніних - це розгалужена гілка на дрєві української та російської історії, - походить ще від чернігівських князів. Кожне покоління висувало яскравих особистостей - військових, дипломатів, державних діячів, письменників, людей високоосвічених, причетних до культурних традицій.

Історія роду варта історичного роману.

Але зупинимося лише на окремих його представниках6.

Одним з найвідоміших діячів катерининьської епохи, бойовим генералом і вдалим дипломатом виявився Микола Васильович Рєпнін (1734-1801). Вже 14-річним хлопчиком він брав участь у поході свого батька на Рейн, потім довго жив за кордоном, отримав "дельное немецкое образование". Був повноважним міністром у Прусії, Польщі, очолював російське посольство в Туреччині, дипломатичні місії в Берліні та Відні, обіймав посаду губернатора у Ризі, Ревелі та Литві; він учасник російсько-турецьких воєн. За військову та дипломатичну діяльність імператриця щедро нагороджувала Рєпніна орденами, грамотами, цінними подарунками, будинком в Санкт-Петербурзі, маєтками в Росії та Білорусії.

Іван Лопухін писав у спогадах: "с видом величавым, гордою осанкой, возвышенным челом (...), соединял он веселый нрав, был обходителен, добр до крайности; удивлял всех своей начитанностью, редкой памятью; свободно изъяснялся и писал на российском, французском, немецком, итальянском и польском языках". Стомлюючись від державних справ Микола Васильович брав "відпустки" для подорожей у чужі країни для "отдохновения от трудов"7.

Не зупиняючись на подробицях життя, звернімо увагу на деякі обставини, що розкривають генерал-фельдмаршала Рєпніна як людину, обізнану в мистецтві. Так, з історичної літератури дізнаємося про цікавий факт появи в Ермітажі копії ватиканської ложі Рафаеля:

"1 сентября 1778 г. императрица с утра была не в духе вслед-ствии дурной погоды и вдруг ей попались в руки гравированные листы, изображающие фресковую роспись ватиканских лож. Рассматривание их ее намного успокоило."

Вона пише Гриму: "У меня к этим ложам и потолкам такое благоговение, что я в честь них жертвую средства на постройку здания, и не буду иметь ни покоя ни отдыха, пока все не будет окончено"8.

Естампи, що так вразили Катерину, були надіслані їй 1775 p. М.В.Рєпніним. У листі до Н.І.Паніна Микола Васильович писав: "Банкір Теппер повідомив мені із Варшави, що отримав для мене із Рима два екземпляри кольорових естампів із зображенням лоджій Рафаеля і один - Фарнезіні (...) Я попросив Теппера надіслати їх Вам (...) і передати від мого імені її Імператорській Величності"9. Треба додати, що Фарнезіні - ім'я володаря вілли, яку було зведено також за проектом Рафаеля. Інтер'єри палацу великий майстер та його учні прикрасили живописом міфологічного змісту.

Одразу постає питання: чи був спроможний Рєпнін зробити таке замовлення, не маючи особистих естетичних, емоційних і зорових вражень?! І чи не говорить красномовно цей факт про його художні смаки та вподобання?

Отже, поява в Ермітажі Лоджії Рафаеля до певної міри зобов'язана Рєпніну. Якщо припустити, що під час своїх подорожей Європою князь відвідував Італію, знайомився з унікальними пам'ятками архітектури і живопису, то поява в яготинському зібранні двох полотен Антоніо Йолі "Внутрішній вигляд храму св. Петра в Римі" та "Внутрішній вигляд Пантеону" - річ зрозуміла. Пантеон - це єдина пам'ятка монументальної архітектури часів античності. Інтер'єри Пантеону вражали ще більше, ніж фасад. І саме в Пантеоні було поховано Рафаеля.

Собор Св. Петра теж пов'язаний з іменем великого майстра, адже на певному етапі Рафаель очолював архітектурну майстерню і нагляд за будівництвом споруди. Тому можна припустити замовлення Рєпніним названих творів художнику Йолі (роки життя їх збігаються), хоча з цього приводу є й інші припущення та міркування10.

Існують свідчення і про зв'язки Рєпніна із сучасними художниками Франції та Росії. Так, відомо, що в Паризькому салоні 1762 року було виставлено мармуровий бюст Миколи Васильовича роботи французького скульптора Деферне. Ця робота згодом потрапила до музею Жакемар-Андре (за свідченнями 1912 р.)11. Дізнаємося також, що за три роки до цього, у 1759 p., Рєпнін перебував у лавах французької армії маршала Контада. Напевне тоді й було створено згаданий портрет. Замовлення робилися і вітчизняним художни-кам-живописцям, зокрема Дмитру Левицькому та Володимиру Бо-ровиковському. Портрети, що належать їх пензлю, сьогодні прикрашають експозиції київських музеїв.

Маємо свідчення і про будинок М.В.Рєпніна у Петербурзі. Свої враження залишив Георгі в "Описании города Санкт-Петербурга" у 1794 p.:

"Загородный дом князя Репнина по левой стороне дороги на 17 версте имеет английский сад и деревянные строения, со всем в китайском вкусе (...) Главное строение имеет множество малых комнат с китайскими обоями, картинами, коврами, стульями, постелями для отдохновения, фарфором, идолами, куклами"12.

Захоплення так званою "китайщиною" у XVIII ст. набуло широкого розповсюдження по всій західній Європі, не залишилась осторонь і Росія. Ця мода особливо позначилась на інтер'єрах палаців Оранієнбаума і Царського Села13.

Мода на "китайський стиль" не обійшла і М.В.Рєпніна.

Мав фельдмаршал і маєток під Москвою в селі Воронцове, в якому доживав свої останні роки. Граф Олексій Кирилович Розу-мовський часто навідувався до старого генерала, з яким мав добрі стосунки, і привозив з собою старшу доньку Варвару.

А. Васильчиков у книзі про Розумовських писав: "Старик охотно беседовал с умной и красивой графиней и решил женить на ней своего старшего внука. С этой целью он выписал из Петербурга молодого и блестящего князя Николая Григорьевича Волконского в то время флигель-адъютанта и любимца Павла 1-го"14. 1801 р. помирає фельдмаршал Рєпнін. З ним почав згасати і славний рід. Олександр І повелів князю Миколі Волконському прийняти прізвище Рєпніних. У 1802 р. Микола Григорович одружується з графинею Розумовською. Як посаг за нареченою переходить до Рєпніних яготинський маєток Розумовських з картинною галереєю, бібліотекою, архівом.

Микола Григорович як особистість вартий уваги. Учасник війни з Наполеоном, генерал, член Державної Ради, генерал-губернатор Саксонського королівства, генерал-губернатор Малоросії, знавець мов, історії, літератури, мистецтва - цей перелік не вичерпує інтересів і занять Рєпніна.

Лев Толстой використав епізоди з життя та військової кар'єри Миколи Григоровича для свого героя роману "Війна і мир" - Андрія Волконського, що є свідченням про те, що письменнику були відомі нотатки князя, які зберігалися в яготинському архіві15.

У жовтні 1813 р., у зв'язку із закінченням війни з Наполеоном, Рєпніна було призначено генерал-губернатором Саксонії. Країна була на той час украй виснажена, і Рєпнін докладав багато зусиль для її відродження16. Безкоштовно або на пільгових умовах населенню видавалися продовольчі товари, зерно для посівів, відпускалися матеріали на будівництво, знімалися податки. У Дрездені через Ельбу було поновлено кам'яний міст та ін. Історики відмічають, що російський генерал-губернатор особисто для себе нічого не нажив, а витрачав власні кошти на благодійні справи.

Зупинимось на маловідомому факті, який для нас, музейників становить неабиякий інтерес.

1960 р. наші колеги, працівники Дрезденської галереї видають монографію, присвячену історії цього всесвітньо відомого зібрання17. Так, у розділі "Картинна галерея XVIII століття" подаються відомості про те, що 4 листопада 1813 року генерал-губернатор князь Рєпнін конфіскував усю власність короля Саксонії - прибічника Наполеона, за винятком "регалій і родових маєтків".

До конфіскованої власності належала і королівська картинна галерея. На той час більшу частину художніх творів було евакуйовано королем до Кенігштейна. Оскільки для Саксонії більше не існувало військової загрози, Рєпнін віддає наказ про повернення всіх творів до Дрездена. Князь мотивував своє рішення тим, що "згідно з установленим порядком об'єкти, що належать до місцевих художніх зібрань, мають бути повернені до відповідних колекцій, під нагляд компетентних хранителів". Король сперечався, але Рєпнін наполягав на тому, щоб унікальні твори мистецтва "стали доступними населенню і служили на користь прогресу у сфері науки і мистецтва, а також розвивали добрі смаки."

Таким чином у Дрездені почалося поступове обладнання приміщення під галерею, а твори готувалися до експонування. Німецькі дослідники стверджують, що істинними намірами російського генерал-губернатора, який конфіскував картинну галерею не як воєнний трофей, було повернення її до Дрездена і відкриття для загалу.

Під впливом ідей Просвітництва Європа робила вже перші кроки у створенні загальнодоступних музеїв. Зокрема, першим публічним музеєм за декретом французького революційного Конвенту 1792 року став Лувр. Ці погляди поділяв і Микола Григорович. На прикладі Дрезденської галереї є підстави говорити про демократичну, прогресивну на той час спрямованість його поглядів, про високу освіченість князя Рєпніна.

Наприкінці 1814 p., залишаючи Дрезден, генерал-губернатор звернувся з промовою до магістрату. Він говорив: "Вас ожидает счастливое будущее. Саксония остается Саксонией; ее пределы будут ненарушенные. Либеральная конституция обеспечит ваше политическое существование и благоденствие каждого! Саксонцы! Вспоминайте иногда того, который в течении года составлял одно целое с вами ,.."18

1816 року Рєпніна призначено генерал-губернатором Малоросії. Не вдаючись до подробиць, зазначимо, що йому були притаманні широта політичних поглядів, гуманність, відстоювання інтересів українського козацтва тощо19. Місцем перебування генерал-губернатора була Полтава, яка і сьогодні пам'ятає про добрі вчинки, діла та справи Миколи Григоровича. Підкреслимо, благодійництво - характерна риса родини Рєпніних. Активну роль у ньому відігравала Варвара Олексіївна, дружина Миколи Григоровича.

Відомо, що Рєпнін - ініціатор викупу з кріпацтва актора М.С.Щепкіна, під його заступництвом працювали українські історики, зокрема, Д.М.Бантиш-Каменський - автор першої історії України, драматург І.П. Котляревський, п'єсу якого "Наталка-Полтавка" було видано завдяки Рєпніну.

Як генерал-губернатор він користувався великою повагою та довірою20.

За сприяння Рєпніна у Полтаві засновуються "Інститут шляхетних дівчат", Полтавський кадетський корпус, богоугодний заклад "смирительный дом" (першими пройшли тут лікування військові), зведено пам'ятник на місці перебування Петра І у Полтаві та ін. Як відзначили сучасники, він щедро офірував добрі справи21.

Але адміністративну та політичну діяльність Миколи Григоровича було спаплюжено доносами, наклепами, заздрістю. Не останню роль у відставці відіграло й те, що його рідний брат Сергій Волконський мав пряме відношення до грудневого повстання 1825 р. на Сенатській площі.

Розчарований, пригнічений, у 1838 році він від'їжджає за кордон. Протягом чотирьох років родина Рєпніних проживає у Женеві, Дрездені, Флоренції, Римі22. 1842 р. посімейство повертається до яготинського маєтку, який залишився єдиним у власності Рєпніних.

Помирає Микола Григорович 7 січня 1845 року; поховано його у Густинському монастирі на Чернігівщині.

Про те, що собою представляв Яготин часів Розумовських-Рєпніних ми дізнаємось лише з досліджень дворянської культури, опублікованих на початку XX століття. Сьогодні не побачимо ані розкішного палацу з парком, ані виняткової церкви-ротонди. Революційні події, війни і, загалом, вандалізм радянських часів стерли з лиця землі унікальну пам'ятку архітектурного та садово-паркового мистецтва.

Ось і доводиться звертатися до спогадів А.Глаголева, який відвідав Яготин у 1823 році: "Местечко Яготин стоит при большом озере (...) Прекрасное месторасположение Яготина открывается с Полтавской стороны уже по прибытии в самую слободу и производит такое же действие на проезжающего, как великолепная декорация в театре по открытии занавеса. Самое расположение княжеского дома с флигелями и садом есть игра прихотливой фантазии архитектора.

Дом отделяется от озера цветником и стоит против острова, покрытого густым лесом; флигели, состоящие из отдельных домиков, выдаются уступами на зеленую площадь двора; от них проведена через сад аллея, направленная к тому же острову, как к центру и основанию всей перспективы"23.

Будівництво та облаштування яготинського палацу проводилося Кирилом Григоровичем Розумовським і його сином Олексієм. Вони і започаткували художнє зібрання, бібліотеку та архів, значно поповнені за часів Рєпніних. Бібліотека на поч. XX століття нараховувала 36 тисяч томів. Дослідниця бібліотеки Рєпніних -Г.Чикаленко-Келлер, розподілила книжки на п'ять категорій: за часом і місцем придбання, належністю до збірок Кирила та Олексія Розумовських, Куракіних, Миколи Рєпніна та членів його родини.

Про Миколу Григоровича, авторка пише:

"Сучасники Рєпніна свідчать про його культурні інтереси, як він завжди був у курсі літературних новин, нових книжок і т.д. Він також приятелював із письменниками, як от із Гоголем, і прихильно ставився до Шевченка"24.

У цьому інтелектуальному середовищі зросла і донька Миколи Григоровича - Варвара. Під псевдонімом "Лизверська" багато друкувалась в російських журналах. В історію української культури Варвара Миколаївна ввійшла як янгол-хранитель поета Тараса Шевченка.

Поява Шевченка в Яготині була пов'язана із замовленням Г.Тарновським копії портрета Миколи Григоровича роботи Й.Горнунга. Портрет знаходився в картинній галереї Рєпніних і, безумовно, Тарас Григорович мав змогу ознайомитися зі всім зібранням.

Що ж собою являла художня колекція Рєпніних? Знову звертаємося до спогадів мандрівника А.Глаголєва:

"В доме богатое собрание картин, оставшихся после Графа Алексея Кирилловича Разумовского. Из произведений итальянской школы лучшее есть Тицианова Даная (...); - Мать кормящая детей, произведение Лазарини; две картины Гвизольфа, представляющие Христа проповедующего в храме, Пантеон и своды Церкви Св. Петра Антиоли; Велизарий с мальчиком неизвестного художника; две новые картины: слепец с мальчиком и Св. Магдалина и травля кабанов Снейдерса также составляет украшение галереи"25.

У 1910 році барон Врангель писав про наявність першокласних робіт у маєтках Росії, зокрема в Яготині, - йдеться про картини Гюбера Робера26.

У 1914 році про яготинське зібрання в журналі "Столицы и усадьбы" В.Георгієвський відмічає: "... коллекция картин почти вся цела и до сих пор не описана и не издана, как она по справедливости заслуживает. Нет сомнения, что знатоков живописи ожидают здесь многие сюрпризы"27.

Кожна колекція, як і людина, має свою долю, свою історію...

Надійшовши 1919 року до Музею Ханенків, вона в подальші роки розійшлася по музеях України та Росії.

У 1925 р. родинні портрети Рєпніних (так само як і портрети Ханенків) було передано до Історичного музею ім. Т.Г.Шевченка28 та Київської картинної галереї, зокрема портрет М.П.Шереметьева роботи Н.Г.Аргунова29 (місце знаходження сьогодні невідоме). Твори західноєвропейського живопису передавались: у 1931р. - до Поліського крайового музею (?); у 1945р. - до Миколаївського музею30, у 1947 р. - до Донецького (Ворошиловоградського) художнього музею31, передавалися як "навчальний" матеріал до Київського художнього інституту та реставраційних майстерень32. Значну частину творів втрачено під час другої світової війни. Наявність творів у збірках київських музеїв, робота наших колег з архівними матеріалами виявила, що надходжень з Яготина було значно більше, ніж за Актом 1919 р. У документах і матеріалах Академії Наук України, у Протоколі Спільного зібрання УАН від 12 квітня 1919 р. повідомляється:

"3. На телеграму Полтавського губкомісара, відрядити від УАН уповноваженого до Яготина для захисту архіву кн. М.Г.Рєпніна постановлено відрядити урядовця УАН П.Н.Лозієва та бібліотекаря Л.Ю.Биковського асигнувавши на експедицію 5 тис. крб"33. Можна припустити, що разом з архівом до Києва надійшли і художні твори. В архіві музею зберігаються відомості від 5.IV.1920 p., які свідчать, що "... в опись (мається на увазі книга обліку - Н.К.) не внесено находящиеся в секретерской следующее предметы: картины и бронза кн. Репнина, его же гравюры (хранящиеся в запечатанном сундуке) ,.."34. Знову виникає питання. Та, досить велика кількість гравюр, акварелей, мініатюр і малюнків, що зберігається сьогодні в київських музеях, чи не походить саме з цього "сундука"? Чи не залишились яготинські твори в УАН? На останнє нас зорієнтував запис у Протоколі засідання комітету Музею мистецтв ім. Ханенків від 20 жовтня 1923р., в якому йдеться про бажання оглянути художні речі, що знаходяться "в помешканні Правління ВУАН"35.

До вивчення історії колекції Рєпніних звертаються і російські дослідники.

Із наукових праць останніх років нашу увагу привернула робота П.І.Мягкова, присвячена історії яготинської збірки, зокрема творам, що зберігаються нині в Ермітажі. Як засвідчує дослідник, у 1923 р. через Державний музейний фонд до Ермітажу надійшло 17 полотен, що належали до яготинської збірки; на сьогодні відомі лише вісім. Наведемо цитату із згаданої праці: "Сейчас трудно представить точный количественный состав собрания в Яготине, но то что все писали о нем именно как о галерее, указывает на его солидное количество. Включало оно, как можно судить по произведениям, принадлежность которых к этому собранию установлена, произведения итальянских, французских, нидерландских, фламандских, немецких художников и охватывала период с XVI по конец XVIII в. Искусство разных стран было представлено неравномерно и с неодинаковой полнотой. Наряду с картинами известных мастеров, обладавших высокими художественными достоинствами, были работы малоизвестных либо анонимных авторов"36.

Особливу увагу привертають:

- "Святий Бавон" Гертгена тот Синг Янса (?), Нідерланди. Кін. XV ст.;

- "Натюрморт" Пітера Класа. Голландія. І пол. XVII ст.;

- "Полювання на вепря" Ю.Якобсона. Німеччина. II пол. XVII ст.

Знаходяться в колекції Ермітажу і - парні панно (пандан) французького майстра Гюбера Робера:

- Вілла Мадама під Римом та

- Павільйон з каскадом, які датуються 1767 роком.

З приводу останніх наші музейні архіви свідчать, що у серпні 1929 р. Комісія Наркомпросу УСРР та Укрдержторгу в справі експорту музейних речей вилучила з колекції два краєвиди художника Гюбера Робера, які належали до яготинського зібрання, для продажу на аукціоні з оцінкою в 500 крб.37. І це вже було не вперше.

Як засвідчує архів38, у 1928 р. на підставі розпорядження НКО УСРР і телеграми заст. Наркомосвіти, Укрдержторгові передавались для експорту твори з колекції Рєпніних:

- Пейзаж фламандської школи XVIII ст.

- Робота італійського художника XVIII ст. Донато Креті "Сівілла".

Першу роботу було оцінено в 50 руб., другу - у 75 руб. Сьогодні їх місцезнаходження невідоме. Треба зазначити, що у 20-ті роки з метою продажу мистецьких творів на аукціонах з нашого музею пішла досить велика кількість робіт, серед яких "Адам і Єва" Кранаха, яка тепер прикрашає музей Нортона Сімона в м. Пасадена (Каліфорнія, США).

П.Мягков у згаданій вище статті подає відомості і про наявність у збірці Ермітажу портрета княгині Наталії Олександрівни Рєпніної (Куракіної) невідомого французького художника XVIII ст., а в Державному російському музеї Санкт-Петербурга зберігається портрет Григорія Семеновича Волконського роботи Ф.С. Рокотова.

Що собою являла в 20-30-х роках така установа, як Державний музейний фонд і яким чином до неї потрапили твори з Яготина, нам невідомо через відсутність будь-якої інформації.

З ермітажного каталогу дізнаємось і про наявність в його збірці портрета Льва Кириловича Розумовського. Подається і його зображення, яке повністю відповідає опису в наших старих інвентарях.

Як вже згадувалося, портретна галерея в яготинському маєтку була чисельною.

Привертає увагу такий факт. У згаданому Акті за 1919 р. серед портретних зображень Рєпніних, Розумовських, Волконських, Шереметьєвих був лише один портрет царської особи - Павла І, роботи В.Боровиковського (місцезнаходження нині невідоме). Дослідник яготинщини Олександр Луценко подає нам цікаву версію: "У 1842 році хворий, зламаний, але не скорений князь М.Г.Рєпнін з сім'єю повертається до яготинського маєтку (...) На знак протесту він роздав усі портрети імператорів з яготинської картинної галереї"39. Це наводить на думку про особливе ставлення володаря колекції до історичної особи Павла І.

Вивчаючи записи старих інвентарних книг, вилучаючи все, що належало за описом до яготинського зібрання, ми звернули увагу на збірку родинних портретів Оскерок (разом 16). Першим висновком, з огляду на загадковість такого факту, було припущення про помилковий запис у графі надходжень - "з колекції Рєпніних". Але те, що інвентаризація проводилася комплексами і портрети Оскерок шли поміж інших Рєпнінських творів, наштовхнуло зайнятись з'ясуванням наступних питань. Хто такі були Ос-керки? Чи мали вони якесь відношення до Рєпніних? І врешті - куди поділись усі портрети?

В енциклопедичному словнику Ф.Брокгауза та І.Ефрона подаються такі дані: "Оскерки" - дворянський рід, відомий з кінця XV ст. і внесений до родовіду книги Волинської, Гродненської та Мінської губерній.

Інформація надто скупа. Допомогли наші друзі з Польського інституту в Києві. Вони надали матеріали з історії роду Оскерок, які містяться у словнику Polski Slownik Biograficrny40.

У XVII-XVIII ст. Оскерки належали до найзаможніших родин Польщі та мали маєтки у Білорусії, яка входила на той час до складу Речі Посполитої.

З біографії фельдмаршала Миколи Васильовича Рєпніна відомо, що він безпосередньо мав відносини з представниками роду Оскерок, зокрема Гервазієм Людвигом (бл. 1700 - 1771) та Яном Міколаєм (1735-1796). їх портрети і були у згаданій колекції.

1764 року Катерина II направляє до Польщі князя Рєпніна. Головним завданням російського посольства було обрання у королі Польщі литовського графа Станіслава Августа Понятовського. За підтримки саме Оскерок 25 листопада 1764 р. Понятовського було короновано у Варшаві. Протягом шести років Рєпнін, при слабкому і нерішучому Станіславові, фактично керував країною від імені російської імператриці. Існує у Польському словнику і конкретний факт: 24 березня 1768 р. Гервазій Людвиг Оскерко був присутній на скликаному Миколою Рєпніним засіданні сенату і виступав за мирне розв'язання існуючої на той час політичної кризи. Але доля розпорядилася так, що ті ж самі Оскерки, за підтримки яких було короновано Понятовського, у наступні роки внаслідок протидій російському царату (вже за відсутності Рєпніна у Польщі), заарештовувалися і засилалися до Сибіру.

Конфісковані маєтки переходили у власність російського дворянства. У переліку нових власників земель Оскерків, зокрема згадується ім'я графа Сіверса, про якого ми знаємо, що він був бойовим соратником Миколи Васильовича Рєпніна, приятелював з Олексієм Кириловичем Розумовським, гостював у Яготині.

Можемо припустити, що Катерина II, даруючи Рєпніну земельну власність у Білорусії, наділила його і оскерковим маєтком, де містилася портретна галерея цього роду. Портрети згодом могли потрапити до Яготина. Але безумовно, це лише припущення, одна з версій, яка потребує документального підтвердження. Іншого пояснення, щодо належності портретів Оскерок до рєпнінського зібрання у нас немає.

Згадка про втрату величезних багатств Оскерок залишилася у білоруському прислів'ї "Пропало, як Оскєркове добро".

Сьогодні в колекції нашого музею портрети відсутні.

У 1946 році дев'ять з них разом із іншими творами було передано до Польської Республіки41, інші - вважаються втраченими і місцезнаходження їх невідоме. З існуючих інвентарних описів можна зробити висновок, що вони становили собою певний традиційний тип парадного портрету, характерного для польського та білоруського малярства XVII-XVIII ст. Як стверджують білоруські дослідники42, найбільш популярними для цього часу були аристократичні, ретроспективні з багатим антуражем, погрудні зображення на нейтральному фоні, а також портрети лицарського типу. Урочистість композицій поєднувалася в них з написами, гербами, атрибутами, які несли суто документальну інформацію про портретованих осіб.

Всі ці наведені ознаки маємо й в старих інвентарних описах портретів Оскерок. Але говорити про їх художню цінність за відсутності оригіналів неможливо.

Такими є основні віхи в історії яготинського зібрання, у досліджені якого зроблено перші кроки.

Упевнені, що завдяки нашій спільній праці до наукового обігу ввійдуть нові дані щодо ролі родини Рєпніних, їх художнього зібрання в історії та культурі України.

Маємо надію, що наша конференція надихне науковців на подальшу творчу працю.

І, насамкінець, зробимо ще одне припущення, або навіть наукову гіпотезу: про можливість впливу художнього зібрання Рєпніних на творчу долю Народної художниці України Катерини Білокур.

Нас давно хвилювало питання, на яке не було відповіді: коли і де саме вперше ознайомилася Катерина Василівна з творами образотворчого мистецтва? Писала ж вона у своїй автобіографії: "...коли я взнала за існування того святого малярства, стала дещо й собі спробувати"43. То де ж 14-15-річна Катря з Богданівки могла отримати таке сильне емоційне враження, яке визначило все її подальше життя? Це міг бути лише Яготин, де в маєтку Рєпніних серед художніх творів могла побачити і портрети, і пейзажі, і квіткові натюрморти.

В історії Яготина криються і витоки безмежної любові Катерини Білокур до Тараса Шевченка - людини, поета, художника.

І чи не викликає у нас подив її обізнаність і знання класичної літератури. Мистецтвознавець Л.Амеліна в статті про Рєпніних44 наводить розповіді, почуті нею у Богданівці, що Катерина Василівна користувалась книжками та художніми альбомами з яго-тинської бібліотеки.

Отже, феномен Білокур буде для нас незрозумілим і загадковим, доки ми не з'ясуємо, не вивчимо загальну історико-культурну ситуацію, в якій формувався світогляд художниці.

Але це тема іншого дослідження.


Список посилань

1. Щоденник Федора Ернста // Пам'ятки України. - 1993. - 1-6. - С. 130.

2. Опись № 131 старинных картин и портретов "Собрание кн. Репнина", хранившихся в д.№  4А по Крутому Спуску, в квартире Мисс Коры Фальчиони, и находившихся в распоряжении сес. мил. Чичериной, перевезенных во 2-ой Государственный Музей, сотруд. Музейн. секции ВУКОПИСа т.Фаренгольц. г.Киев. 16 июня 1919 года.

3. Амеліна Л. Слідами збірки Рєпніних // Вісник. - 2003. - № 1. - С.42-48.

4. Архів ММБВХ. Спр. № 34/10, оп. № 1, од. зб. № 28. - С 2-32.

5. Prince Michel Repnine. Les Princes Repnine. Preface du prince Dimitri M. Schakhovskoy. - Paris, 2002.

6. Там само.

7. http: //www.tuad.nsk.ru/~history/Author/Russ/B/Bantych-Kamensky/feld/d-31.html; отримано 28.02.03.

8. AT. Материалы для истории царских собраний // Старые годы. - 1913. - Июль. - С. 34-35.

9. AT. Материалы для истории царских собраний // Старые годы. - 1913. - Июль. - С.48.

10. Мягков П.И. Картинная галерея графа К.Г.Разумовского в Яготине Полтавской губернии // Памятники культуры. Новые открытия 1996. - М., 1998. - С.229-309.

11. Вейнер П. Собрание Алексея Захаровича Хитрово // Старые годы. - 1912. -Дек. - С. 13.

12. Врангель Н. Помещичья Россия // Старые годы. - 1910. - Июль. - С.40.

13. Вейнер П. Собрание Алексея Захаровича Хитрово // Старые годы. - 1912. -Дек. - С.12.

14. Васильчиков А. Семейство Разумовских. - СПб, 1880. - Т.П. - С.141.

15. Чикаленко-Келлер Г. Рєпніни та їх яготинська бібліотека // Бібліотечний вісник АН України ЦНБ ім. В.І.Вернадського. - 1993. - N9 1-2. - С.39-53.

16. http://www.museum.ru/museum/1812/Persons/Russ/ra.-r 08.html; отримано 28.02.03.

17. Ruth und Max Seydewitz "Das Dresdenev Galeriebuch. - Dresden, 1960. - S.71-75.

18. Текст біографії взято з третього видання альбому "Воєнная галерея Зимнего Дворца". - л., 1981.

19. Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство. 1802-1856. - К. 2001 -С.108-173.

20. Павловский И.Ф. Полтава в XIX столетии // Киевская старина - 1905 - Дек - С.230-237.

21. Там само. - С.297, 303, 306, 312.

22. Васильчиков А. Семейство Разумовских. - СПб, 1880. - Т.Н. - С.143-144.

23. Врангель Н. Помещичья Россия // Старые годы. - 1910. - Июль. - С.49.

24. Чикаленко-Келлер Г. Рєпніни та їх яготинська бібліотека. - С.39-53.

25. Записки русского путешественника А.Глаголева. - СПб, 1845. - Ч. I. - с.77-78.

26. Врангель н. Помещичья Россия // Старые годы. - 1910. - Июль. - С.24.

27. Георгиевский В. Яготин // Столица и усадьбы. - 1914. - № 3. - С. 5

28 Архів ММББХ. Спр. N? 27-а, оп.№ 1, од.зб. N° 41. - С. 8.

29. Там само. - С.31.

30. Там само. - С. 17.

31. Там само. - С.37-39.

32. Там само. - С.43.

33. Історія Академії Наук України. 1918-1923. - К., 1993. - С.439.

34. Архів ММБВХ. Спр. № 2-а, оп. N° 1, од.зб. N° 14. - С.101.

35. Архів ММБВХ. Спр. № 13. оп. N° 1, од.зб. N» 34. - С.50.

36. Мягков П.И. Картинная галерея графа К.Г.Разумовского в Яготине Полтавской губернии // Памятники культуры. Новые открытия. 1996. - М., 1998. - С.299-309.

37. Архів ММБВХ. Спр. № 8, оп.№ 1, од.зб. № 58. - С.31, 44.

38. Там само. - С.17.

39. Луценко О. Тарас Шевченко і Яготинський край. - Яготин, 1997. - С.18.

40. Polski Slownik Biograficzny. - Wroclaw; Warzawa; Krakow; Gdansk, 1979. - T.24. - C.355-366.

41. Архів ММБВХ. Спр. № 6 (II), on. № 67, од.зб. № 6. - С.34.

42. Жьівопіс Белорусі XII-XVIII стагоддзяу - Мінск, 1980.

43. Катерина Білокур. Я буду художником! Документальна оповідь у листах художниці, розвідках Миколи Кагарлицького - К., 1995. - С.57.

44. Амеліна Л. Слідами збірки Рєпніних // Вісник. - 2003. - № 1. - С 42

Джерело: Ханенківські читання. Матеріали науково-практичної конфекренції. - Вип. 6. - Київ: ВПЦ "Київський університет", 2004. - С. 5-22.