Руслана МАНЬКОВСЬКА Репресії серед музейних працівників в кінці 1920-30-х рр.

27 березня 2016

Проблема масових незаконних репресій 20-30-х років знайшла широке висвітлення на сторінках наукових та періодичних видань. Із забуття повертаються імена достойних синів та доньок нашої Батьківщини, яких спіткала трагічна доля, визначена безжалісним сталінським режимом. Архівні матеріали, наукові публікації дають змогу простежити поширення репресій серед музейних працівників.


Кінець 20-х – початок 30-х рр. увійшов в історію народів СРСР як період «великого перелому», який торкнувся усіх сфер соціального, економічного, політичного і духовного життя. В політиці він характеризувався встановленням режиму одноосібної влади, усуненням з політичної арени інакодумців, форсованим формуванням і утвердженням командно-бюрократичної системи.
Відчутнішим стали ідеологічний тиск, адміністрування і в музейництві, що, в свою чергу, було наслідком негативних тенденцій, що домінували в галузі суспільних наук. В Україні майже припинився розвиток ряду гуманітарних напрямків науки. Репресій зазнали практично всі наукові школи. Чисткам були піддані академічні наукові організації, в них були викриті «гнізда української контрреволюції» 1.
Музеї поступово набували ознак соціальних інститутів, ставали політосвітними установами. В постанові ВЦВК і РНК РРФСР «Про музейне будівництво» від 20 серпня 1928 р. підкреслювалось, що вся робота музеїв повинна сприяти загальним завданням розвитку індустріалізації та колективізації сільського господарства. Одночасно вказувалось на «рутину і незадовільне відображення завдань соціалістичного будівництва» 2. Почалась перебудова музеїв, в ході якої значно змінився склад їх наукових кадрів і керівництва.
В 30-ті рр. на них, хранителів людської пам'яті, обрушується шквал репресій. По опублікованим даним до 1936 р. в жорнова репресивної машини потрапило не менше третини працівників центральних музеїв, а осередки, підпорядковані Наркомосу, позбулись до цього часу приблизно кожного четвертого співробітника 3.
Так втілювалась в життя вимога Сталіна, висловлена на XVI з'їзді ВКП(б), про те, що «репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу» 4.
Навесні 1930 р. відбувся процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ). Керівником цієї міфічної організації було оголошено віце-президента ВУАН С.О.Єфремова. Крім нього, на лаву підсудних потрапило 45 чоловік. З музейників за цією справою проходили: А.З.Носов, В.Є.Козловська, Є.Я.Рудинська та ін. 5.

Анатолій Зіновійович Носов народився в 1883 р. на Полтавщині, в сім'ї чиновника. В 1913 р. закінчив університет у Петрограді, став антропологом.
Після повернення в 1918 р. до Києва, він, як учень відомого вченого Ф.Вовка, активно сприяв становленню Кабінету – музею антропології та етнології, що носив ім'я вчителя. Цього було достатньо, щоб стати підозрілим елементом.
Був заарештований в 1929 р., повторно – в лютому 1933 р. 6.
«Процес СВУ вдарив по мені арештом моєї сестри, яку я вважав надзвичайно чесною людиною. Це було як грім серед ясного неба» 7, – згадував археолог М.Я.Рудинський про свою сестру Євгенію, «завербовану» в організацію С.О.Єфремовим. Є.Я.Рудинська закінчила Вищі жіночі курси ім. Бестужева у Петрограді, вчителювала в Полтаві, а з 1920 р. завідувала відділом етнографії у Пролетарському музеї. В 1925 р. – переїздить до Києва, очолює музей українських діячів науки і мистецтва, в якому нараховувалось 2,5 тис. експонатів (в 1929 р. їх кількість збільшилась до 20 тис.). «Я працювала не покладаючи рук над створенням нової оригінальної установи при Академії наук, захоплювалась ідеєю музейного будівництва. Три з половиною місяці ув'язнення надто тяжка річ» 8. В квітні 1930 р. Євгенію Яківну звільнили з-під арешту за відсутністю необхідних доказів.
Така ж доля спіткала Валерію Євгенівну Козловську – відомого музейника та археолога. Члени комісії ЦК КП(б)У по обстеженню наукової та експозиційної роботи київських музеїв характеризували її роботу як «музейне рутинерство» 9. В 1943 р. В.Є.Козловська була змушена виїхати до Німеччини10.
Незадовго до процесу над членами «СВУ», в червні 1927 р., покінчив самогубством, доведений до відчаю, талановитий музеєзнавець та мистецтвознавець Д.М.Щербаківський – завідувач відділом етнографії Всеукраїнського історичного музею. У своєму передсмертному листі до завідувача Всеукраїнським музейним містечком П.П.Курінного він писав: «Я втомився. Залишити музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили, боротись з кваліфікованою підлістю Онищука і Вінницького вже не можу» 11.
Наукова громадськість не залишилась осторонь цього трагічного випадку. В листі до редакції газети «Пролетарська правда» група вчених високо оцінила Данила Михайловича як вченого-професіонала, людину –енергійну, чесну, глибоко-етичну, виклала вимогу: розвіяти «задушливу атмосферу дрібного інтриганства і безсовісного цькування чесних людей та бюрократичної байдужості й повільності наших установ» 12. Проте на засіданні секретаріату ЦК КП(б)У 30.06.1927 р. вирішили листа не друкувати, слідство провести в найкоротші терміни 13.
В середині 30-х рр. партійні органи оголосили рішучу боротьбу з буржуазним націоналізмом. У відповідності з рішеннями XVII з'їзду ВКП(б) розгорнувся справжній терор в Україні, «де в даний момент головну небезпеку становив собою місцевий, український націоналізм, що змикався з імперіалістичними інтервентами» 14.
В 1933 р. розгрому зазнали наукові установи ВУАН в Харківській, Чернігівській та Вінницькій областях. З них було звільнено 507 чоловік —«петлюрівців», членів контрреволюційних організацій, 189 «куркулів» та стільки ж «попів, фабрикантів, поміщиків, торговців» 15. Така ж доля спіткала мистецтвознавчі кафедри у Києві, Харкові. Скасовано було дві найкращі мистецько-промислові школи у Кам'янці, Межигір'ї. Наукові дослідження проголошувались небезпечними «фашистсько-націоналістичними ухилами».
Навіть модерний конструктивізм визначався «українською націоналістичною вигадкою» 16.
Під кампанію боротьби з буржуазним націоналізмом підпали досвідчені музейні працівники, що віддали чимало сил збереженню кращих українських національних традицій. Багато з них було дискредитовано, знято з роботи, заарештовано, страчено.
Характерною у цьому відношенні стала ситуація у Дніпропетровському музеї. В постанові бюро Дніпропетровського міськкому Компартії України «Про стан крайового музею» від 5 серпня 1933 р. стверджувалось: «...Музей під керівництвом українського націоналіста академіка Яворницького разом з усім штатом класово-ворожих елементів, які скупчилися в музеї, — являє собою впродовж тривалого часу, аж до сьогоднішнього дня, один з організаційних центрів націоналістичної контрреволюційної роботи на Україні» 17. Наклепи підхопила місцева преса. Автор однієї із публікацій вбачав «антирадянські націоналістичні дії» працівників музею у тому, що останні пропагували історичне минуле і своєрідність культури запорожців:  «Кому і для чого потрібна легенда про своєрідність культури запорожця? Ця вигадка потрібна куркульству, потрібна націоналістичній контрреволюції» 18.
В 1933 р. було знято з посади директора музею Д.І.Яворницького, який 31 рік беззмінне очолював цей всесвітньо відомий культурний та науковий осередок. В 1934 р. із 17 службовців залишилось тільки двоє: прибиральниця і доглядачка. Всі інші були репресовані в різний спосіб. Серед них: Я.Ходак, Н.Садовий, В.Греков, А.Добровольський, П.Козар, М.Філянський, І.Мартенс, П.Смолич, Т.Кіранів, В.Грінченко, К.Болтенко та інші 19.
В Житомирі було ліквідоване наукове ядро Волинського науково-дослідного музею. Ще у вересні 1929 р. у справі СВУ тут було заарештовано В.Г.Кравченка – відомого вченого, музеєзнавця, одного із засновників музею.
В 1937 р. місцева преса виявила в музеї «притулок для неперевірених і темних елементів, для буржуазних націоналістів, що нахабно створюють і перекручують історію українського народу» 20. Серед них: Снігур, Дмитрук, Лук'янович, Бруховський. «Майже нема такого відділу в музеї, до якого б не приклала своїх брудних рук ця зграя, що звила собі міцне кубло в затишних стінах музею» 21. Незабаром вісім співробітників музею було заарештовано.
У грудні 1937 р. заарештували В.І.Бруховського і засудили до 8 років виправно-трудових таборів особливого режиму. Саме він – відомий орнітолог, завідувач відділом природи музею, з клеймом «ворог народу» – в листопаді 1943 р., ризикуючи життям, заховав у підвалі Преображенського кафедрального собору скарби картинної галереї музею 22.
10 червня 1938 р. був розстріляний Н.К.Дмитрук – талановитий краєзнавець, збирач і дослідник народної творчості Волині, учень В.Г.Кравченка, завідувач історичним відділом музею.
В 1932 р. комісія ЦК КП(б)У «викрила» у Всеукраїнському музейному містечку «теплу кампанію українських націоналістів» на чолі з директором П.П.Курінним, якого арештували на початку 1933 р. Він народився в сім'ї приватного адвоката на Уманщині. З 1917 р., після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету, вчителював в Уманській гімназії. Став організатором і директором Уманського соціального музею. В 1924 р. переїхав до Києва і очолив Лаврський музей, з 1925 р. був дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, а згодом – його вченим секретарем. Активно працював над проблемами музейної справи 23. В червні 1933 р. П.П.Курінного звільнили з-під варти, влітку 1934 р. справу було закрито, після чого він працював старшим науковим співробітником в Інституті археології АН УРСР, в 1943 р. виїхав до Німеччини 24. В результаті цих дій весь науковий і технічний персонал музеїв був замінений 25.
Гострій критиці піддавались не тільки співробітники Всеукраїнського історичного, а й музею мистецтв, археологічного, театрального, ВУАН, етнографічного, діячів науки та мистецтва, їх звинуватили у «фальсифікації» марксизму, алілуйстві, пропаганді попівщини. Однією з пропозицій для покращення роботи стала вимога — протягом 1932 р. розгорнути експозиції, які б «висвітлювали діяльність партії як керівного органу соціалістичних перетворень» 26.
Повсюдно спостерігалась картина, коли люди, що приходили працювати в музей, не мали не тільки фахової освіти, а й відповідного досвіду роботи. Так сталося з відомим подільським краєзнавцем Ю.Й.Сіцінським, якого ще в 1922 р. було усунено від завідування історичним музеєм. Його наступником став студент першого семестру Кам'янецького сільськогосподарського інституту, зовсім незнайомий з музейною справою 27.
Самого ж Сіцінського протягом 30-х рр. двічі заарештовували, а в 1937 р. він тяжко захворів і помер.
Своє обурення з приводу ставлення влади до музейників описує в листі до колеги із Швейцарії – професора Б.Є.Петрі – М.О.Макаренко: «Роботу я вів не за гроші, ідея примушувала мене витрачати всі мої сили. В 1925 р. оголошено гоніння на директорів музеїв Д.Яворницького, М.Рудинського, М.Біляшівського, С.Дложевського, В.Шугаєвського На моє місце призначили комуніста, не зачепили тільки повітових музеїв». В 1934 р. вченого і музеєзнавця арештували, в 1938 р. М.О.Макаренко був розстріляний 28.
Вже в кінці 1933 р. – на початку 1934 р. органи ДПУ УСРР сфабрикували справу так званого «російсько-українського фашистського блоку», до якого, начебто, входили співробітники музеїв та пам'яткоохоронних установ Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Житомира, Полтави, Вінниці, Умані, Конотопа, Бердичева, Миргорода, Ніжина тощо. Слідством було «виявлено» 40 осередків організації та біля 100 її членів, які прагнули до об’єднання «всіх контрреволюційних, націоналістичних елементів, як російських, так і українських», проводили курс на «збройне повалення радянської влади, встановлення в країні націонал-фашистського ладу, активну вербовку повстанських кадрів» 29.
В Харкові за цими звинуваченнями були заарештовані відомі музеєзнавці В.Дубровський, С.Таранушенко, В.Зуммер, О.Берладіна, О.Нікольська, О.Поплавський, Я.Стешенко, Д.Чукін та інші.
Та це був не перший удар. Ще в 1930 р. музейна група «Войовничий матеріаліст» піддала критиці «ворожі ідеології в музейній практиці», яка торкнулася В.Дубровського – голови музейної секції Укрнауки. Останньому дорікалося за антимарксистську концепцію побудови Національного музею України (УНМ), яка не враховувала класову боротьбу в ході розвитку історичного процесу в Україні. Були також звинувачені О.Федоровський – автор проекту археологічного відділу Національного музею України та директор Археологічного музею Харківського університету за його проект УНМ, охарактеризований як «один із чинників витворів, безперечно, консервативного «антимарксівського порядку», а також автор проекту мистецького відділу С.Таранушенко – директор музею українського мистецтва – за безкласовий підхід до мистецтва; директор музею Слобідської України П.Г.Ковалівський, який «не виносить наслідків революційного руху,
революційної боротьби... що виникла після революції поміж трухлявими буржуазними, затурканими, старими краєзнавцями-етнографами і сучасними молодими краєзнавцями-марксистами» 30.
Трагічна доля спіткала В.В.Дубровського, який народився в 1897 р. на Чернігівщині в родині священика, навчався в духовній академії. В 1919 р. закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут. На початку 20-х рр. викладав історію в Чернігівському інституті народної освіти. В 1923 р. переїхав до Харкова, де закінчив аспірантуру і захистив дисертацію. Згодом працював інспектором охорони пам'яток культури в Управлінні наукових установ, а з 1925 р. завідував музейною секцією в Управлінні науки НКО УСРР 31. В листопаді 1933 р. професора В.В.Дубровського заарештували, а в 1934 р. засудили до ув'язнення в таборах, де він знаходився до 1939 р., в 1943 р. виїхав до Німеччини, де в 1966 р. помер 32.
Всіляких утисків зазнав О.С.Федоровський. Народився він 4 березня 1885 р. в містечку Лебедин Харківської області, в сім'ї службовця. В 1911 р. закінчив природничий факультет Харківського університету і пов'язав свою долю з дослідженням історії, археології, геології. Викладав в Харківському університеті, інституті народної освіти. З 1920 р. був директором Харківського археологічного музею. Автор цілого ряду наукових праць, активний член ВУКОПІСу, ВУАКу, ВУКОПКу. 18 серпня 1939 р. помер від тяжкої хвороби 33.
За приналежність до міфічної контрреволюційної організації музейників у Києві восени 1933 р. був заарештований Ф.Л.Ернст. П'ять разів продовжувався термін перебування Ф.Л.Ернста у в'язниці. Звинувачували його у проведенні контрреволюційної роботи в галузі музейництва, пропаганді національно-буржуазної романтики та буржуазно-поміщицького побуту України. Після трьох років виправно-трудових таборів Ф.Л.Ернст жив та працював на ниві музейництва в Алма-Аті, Уфі. В 1941 р. його знову арештували, а 28 жовтня 1942 р. – розстріляли 34. Реабілітований в 1989 р.
Тоді ж постраждали від репресій музейники К.В.Мощенко, М.Я.Рудинський, Я.М.Струхманчук, А.З.Носов та інші 35.
Восени 1933 р. опинився за ґратами спецв'язниці в Ленінграді Ф.І.Шміт.
Йому приписали керівництво осередками профашистської організації в гуманітарних наукових установах Ленінграду. Пройшовши тюрми Казахстану, Узбекистану, Ф.І.Шміт 3 грудня 1937 р. був розстріляний 36.
В 1933 р. був «викритий» осередок Української військової організації (УВО) у Вінниці. Його організація приписувалась заступнику директора Вінницького краєзнавчого музею Нарушкевичу. В націоналізмі були також звинувачені Г.В.Брілінг, засновник музею Висоцький, Лабунський, Михайловський, Довальчук, засновник Тульчинського музею І.Ч.Зборовський 37.
Нелегкі часи довелося пережити Чернігівському державному музею, коли було репресовано цілий ряд працівників закладу: В.Дроздова, Б.Луговського, Б.Шевелєва, Б.Пилипенка, Г.Смолічевата інших 38.
Переслідування та трагічна доля спіткали Ф.Мовчанівського, Н.Онацького, С.Гапєєва, М.Болтенка, Я.Риженка, В.Білого, Ф.А.Козубовського, О.Михайловського, І.Скуленка, О.Полоцького, В.Грінченка, І.Капустянського, Ф.Камінського, Є.Спаську, Н.Коцюбинську та багато інших натхненних подвижників українського музейництва. В пресі того часу їх просто називали «троцькістськими та націоналістичними покидьками» 39.
Чимало довелося витримати Є.Ю.Спаській. Народилась вона в 1892 р. в Ніжині, в сім'ї священика. В 1914 р. закінчила Московські вищі жіночі курси, історично-філософський факультет. Потім жила в Криму, доглядала хворого брата. До Києва переїхала в 1923 р., згодом стала вільним слухачем семінарів в Археологічному інституті, які вели Д.М.Щербаківський, О.С.Гіляров, Ф.Л.Ернст та ін. Працювала в сільськогосподарському музеї, що розміщувався в Марийському палаці, проводила етнографічні дослідження. В березні 1934 р. Є.Ю.Спаську арештували. Покарання відбувала в Уральську з дворічним сином та трьома дітьми свого чоловіка. Коли термін скінчився, її направили до Саратова, потім Семипалатинська. Не дивлячись на всі труднощі, слабке здоров'я (інвалід II групи), Є.Ю.Спаська працювала, виховувала дітей. В 1947 р. їй було відмовлено в знятті судимості.
Реабілітована в 1989 р. посмертно 40.
Драматичні події спіткали відомого музеєзнавця Ф.А.Козубовського.
Народився він в 1895 р. на Поліссі. В 1915 р. закінчив педагогічний інститут в Смоленську. В 1918-20-х рр. перебував у лавах Червоної Армії, потім вчителював, а в 1924 р. – очолив Коростенський окружний краєзнавчий музей41. В кінці квітня 1936 р. Ф.А.Козубовського арештували. В цей час він обіймав посаду директора Інституту матеріальної культури АН УРСР. Під час допитів він своєї вини не визнав. І тільки можна здогадуватись, що довелося витримати Ф.А.Козубовському, якщо перебуваючи у Лук'янівській психіатричній лікарні, він звертався до лікарів з проханням отруїти його. 2 вересня 1938 р. вченого розстріляли. Реабілітований 12 серпня 1958 р. 42.
Розгром музейних кадрів, відмова від використання їх досвіду в музейній практиці призвели до згубних наслідків у музейній справі. Вони позначились на побудові експозицій. Останні перетворилися в своєрідні стенди з соціалістичного будівництва Експозиції не обходились без численних цитат класиків, уривків з рішень та постанов партії та уряду Таке спрямування Ігнорувало специфіку музею, який може плідно розвиватись тільки на базі науково-дослідницької роботи над власними фондами.

Примітки
1 Даниленко В М , Касьянов Г В , Кульчицький С В Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К., 1991. – С. 282-283.
2 Известия. – 1928. – 3 октября.
3 Юренева Т.Ю. Формирование кадров советских музейных работников 1917-1941. – М., 1991. – С. 11.
4 Сталин И.В. Сочинения. – Т. 12. – М., 1953. – С. 309.
5 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі – ЦДАГО України). –Ф. 263. – Спр. 61278. – Арк. 78-79.
6 Там само. – Спр. 66870. – Арк. 16.
7 Там само. – Спр. 65995. – Арк. 14.
8 Там само. – Спр. 52824. – Арк. 38.
9 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –ЦДАВО України). – Ф. 166. – Оп. 10. – Спр. 1397. – Арк. 33.
10 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Спр. 61278. – Арк. 71.
11 Там само. – Спр. 53538-ФП. – Арк. 124.
12 Там само. – Спр. 61278-ФП. – Арк. 31-34.
13 Там само. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 36. – Арк. 24-25.
14 Комуніст. – 1933. – 26 листопада.
15 Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Вказ. праця. – С. 213.
16 Січинський В. Мистецтво, як засіб національного виховання // Сьогочасне й минуле. Вісник українознавства. – 1939. – № 1. – С. 49.
17 Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні 1917-1941 рр. – Ч. 2. – К. , 1995. – С.159.
18 Горб А. Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди // 3оря. – 1933. – 27 серпня.
19 Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. – К. , 1991. – С. 316.
20 Костриця М.Ю., Мокрицький Г.П. Народознавець і «ворог народу» // Репресоване краєзнавство. – С. 90.
21 Дорошенко О., Сніговий Я. Хто орудує в Житомирському музеї // Радянська Волинь. –1937. – 30 вересня.
22 Костриця М.Ю., Мокрицький Г.П. Чорні дні і невідоме майбутнє (В.І.Бруховський) //Репресоване краєзнавство. – К. , 1991. – С. 218.
23 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 48628. – Арк. 1, 10, 59; Спр. 18055. – Арк. 12.
24 Енциклопедія українознавства. – К., 1993. – Т. 4. – С. 1240.
25 Багрій Н. Всеукраїнський музейний городок // Безвірник. – 1934. – № 10. – С. 32-34.
26 ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 10. – Спр. 1397. – Арк. 30-42.
27 Там само. – Оп. 2. – Спр. 1158. – Арк. 18-18 зв.
28 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Спр. 61278. – Арк. 100, 168.
29 Нестуля О.О. Вказ. праця. – С. 161.
30 Підгайний С. З концепцій українського історичного процесу в музейній практиці. – X., 1930. – С. 23.
31 ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 12. – Спр. 2342. – Арк. 7-31.
32 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Спр. 61278. – Арк. 149.
33 Маньківська Р.В. Федоровський та його вклад в пам'яткоохоронну та музейну справу//Історія України. Маловідомі імена, події і факти. Збірник статей. – К., 1996. – С. 57-69.
34 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 62089. – Арк. 3-91; Спр. 58204. – Арк. 84-85.
35 Репресоване краєзнавство. – К., 1991. – С. 65, 161, 267, 273.
36 Нестуля О.О. Понад усе ставив Істину (Ф.І. Шміт) // Репресоване краєзнавство. – К., 1991. – С. 51.
37 Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі. Історія і сучасність. – К., 1995. – С. 98-99.
38 Репресоване краєзнавство. – К. , 1991. – С. 239, 264, 274, 338, 344.
39 Гріншпон А. Вороги в музеях // Комсомолець України. –1937. – 9 вересня.
40 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 30353. – Арк. 3, 39.
41 ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 8. – Спр. 445. – Арк. 8.
42 ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 47912. – Арк. 2-205.

Джерело:  Маньковська Р. Репресії серед музейних працівників в кінці 20–30-х рр. //. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1997. — № 1/2. — С. 263–271