Сергій БІЛОКІНЬ В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір ЕРНСТ (Початок)

14 травня 2016

Джерело: Білокінь Сергій. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2006. – 286 с.

 

Передмова

Працюючи над цією розвідкою, автор користав із цінних порад, свідчень та матеріалів, що їх люб'язно надали дружина вченого Тамара Львівна, акад. М.П.Алексеєв, М.І.Вязьмітіна, Н.В.Геппенер-Лінка, акад. А.М.Грабар, О.Т.Павленко, проф. В.О.Романовський, чл.-кор. АН СРСР А.А.Сидоров, проф. С.А.Таранушенко, М.В.Трубецька, Т.Г.Цявловська й Л.Г.Шелегова. Здається, всі вони давно відійшли у кращий світ, але я не можу не згадати нині добрим словом і їх, і ту допомогу, яку вони мені подали. Царство їм небесне!

Німець з роду, Федір Людвіґович Ернст все своє життя віддав глибинному студіюванню українського мистецтва й культури. Як неукраїнці Софія Налепінська-Бойчук [1], Володимир Гаґенмейстер (1887-1938) [2] та інші діячі української культури за цю свою пристрасть і відданість він заплатив найвищу ціну. “Я вірю в дух, а не в кров!” – повторювала як сокровенний життєвий набуток неукраїнка Поліна Кульженко [3], яку теж репресували. Усім їм була властива та сама ідеологія, яку сповідував нарком освіти Микола Скрипник. Коли почали брати людей для процесу «СВУ», на театральному диспуті він зацитував свій власний виступ на давнішому з’їзді Робосу:

«Тільки шовіністи й наші вороги, – повторив він, таким чином, двічі, – говорять про українців з крови, а ми говоримо про таких громадян України, що можуть взяти участь в створенні української культури, незалежно від того, якої б у них крови не було. Нам потрібна від них не їхня кров, а їхня культурна праця» [4].

1914 року Ернста було заарештовано вперше – як німецького підданого, хоча ще перед тим він подавав прохання про перехід у російське підданство. Юнака було заслано тоді до Сибіру, де у безвиході він пробув до лютневої революції.

Вдруге Ернста ув’язнили большевики, і сталося це 1933 року. Тоді він опинився на Біломор-Балтійському каналі, станція, що й звалася моторошно – ВЕДМЕЖА ГОРА.

16 липня 1941 року, на початку Другої світової війни його «узяли» втретє – вже в Уфі. Тюремники мордували його більше року. 28 жовтня 1942 року Ернста розстріляли. Багато-багато пізніше його удова Тамара Львівна Байкова [5] міркувала: «Від Німеччини як від батьківщини він відмовився, а Батьківщина, яку він вважав єдино справжньою, – відмовилась від нього». Типова підсовєцька ситуація.

Як культурологічний і психологічний тип постать Федора Людвіґовича в українській культурі виразна й своєрідна. Нормально, що затятий футурист Михайль Семенко [6], здавалося б, перебував із своїм суспільством у постійному конфлікті. Зі свого боку, неокласик Микола Зеров [7] якось навіть задерикувато усугубляв протистояння з неосвіченими й дикими дітьми своєї доби, що прагнули злетіти вгору на крилах конформізму.

Діяльність історика мистецтва, музейника Федора Ернста торкалась на порядок вужчого кола сучасників і начебто нікого не зачіпала. Тим часом він протистояв не кому, як панівному політичному режиму. Не в якихось окремих моментах, а всією своєю суттю, подібно до Миколи Костьовича, він був яскравий антаґоніст самого большевизму. Думалося, – що він Гекубі, що йому Гекуба, – але влада ходила за ним по п’ятах і за життя, й десятиріччя після того, як розстріляла.

Праці вченого відбиті у совєцьких покажчиках заборонених видань [8]. У найповнішому з них “Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці” (1954) опинились геть усі, дослівно всі Ернстові праці, що вийшли друком окремо, а також, коли не помиляюсь, усі збірники, що містили інші його капітальні студії [9]. До 1987 року, коли в Сумах з’явився перший список його праць і літератури про нього [10], цей – цензурний – покажчик (видання Книжкової палати!) містив його найповнішу бібліографію. І офіційна заборона на Ернста діяла аж до перестройки: її ніхто не відміняв.

І теж абсолютно типова українська ситуація. Ця книжка запізнилась із виходом на кілька десятиріч, коли ще були живі люди, які його знали, чули його голос, існувала жива традиція, позаджерельне знання [11]. Що ж до його монографії про Шевченка, що має вийти як продовження цієї роботи, то цю монографію йому, одному з фундаторів українського наукового мистецтвознавства, було замовлено ще 1932 року. І на момент його арешту 1933 року праця була цілком готова й прийнята до видання.

Коли наприкінці шістдесятих років манускрипт “Шевченко як маляр на тлі його доби” опинився у моїх руках вперше, – максимум, на що я тоді спромігся, це передрукувати його на машинці. Про видання-бо не міг і мріяти, адже й сам завжди перебував на марґінесі соціального життя, та й Федір Людвіґович (не тим будь згаданий) рясно цитував Олександра Петровича Оглоблина (хай царствують). У тридцятих роках ні один, ані другий не передбачали, що за німецьких окупантів Оглоблин стане київським міським головою, і протягом десятиріч совєцькі офіційні фальсифікатори його виклинатимуть [12].

У шістдесятих роках, коли я почав працювати, приступна література про Ернста була дуже вбога, а іншої по суті й не існувало. Коли не рахувати старої газетної хроніки, у загальних фондах бібліотек вона зводилась майже тільки до енциклопедій [13]. „Українська Загальна Енциклопедія” виглядала ледве досяжною мрією. Примірник її стояв у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки (тепер Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського), на етажерці у його завідуючого М.П.Візиря. Під’їхавши до нього, можна було часом випрохати якусь довідку. Але це не бувало часто й довго. Так – на якусь хвилину-півтори, поки прогорнеш. Лише в Публічній історичній бібліотеці у Москві на Старосадському провулку мені видавали її легально, причому співробітниця (свята людина) сказала мені, що за всі роки користування в ній не знаходили помилок. (Розуміється, це перебільшення).

Галицьку енциклопедію звали в побуті „УЗЕ”, що трохи скидалось на антагоністичну їй УРЕ. Нічого й казати, що в останній дату Ернстової смерті давали фальшиву. Відповідно до вказівки КГБ при СМ СРСР № 108 сс [совершенно секретно] від 24 серпня 1955 року, як і в інших подібних випадках [14], чекісти повідомили Тамарі Львівні фіктивну дату смерті – 17 серпня 1949 року, не пояснюючи, де ж саме він перебував з моменту ув’язнення 1941-го [15]. Насправді Ф.Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року [16].

Коли я вступив до аспірантури (1974), у тій самій Москві я вперше побачив „Енциклопедію українознавства” в натурі. Там був інший режим, зовсім інша атмосфера, і Є.К.Дейч, до затишного помешкання якої мене запровадили Танюки, привезла це видання з Парижа. Зрештою, й ця енциклопедія мала свої недоліки. У статті про Ернста, наприклад, знаходимо явну помилку: „1939 знову засланий, дальша доля невідома” [17]. Нічого й казати, що в Києві це видання було абсолютно неприступне.

Наскільки мені відомо, до арештів початку 1970-х років про Федора Людвіґовича в СРСР існувало лише дві спеціальні статті, та й то газетні [18].

Січнем 1973 року датується моя розвідка „Життя й праця Федора Ернста”, що підсумовувала перший етап досліджень його життя й наукової діяльності й ніколи досі не була видана. Вона мала три аркуші. Я пробував всунутись із нею у щорічник „Київська старовина”, де безіменно вийшло кілька праць Брайчевського. Видання за це зарубали (І.Ф.Курас цим майже пишався), а тоді минули роки, коли теж покійний нині археолог Ярослав Боровський передав мені мою статтю після редпідготовки. Машинопис мав паґінацію третього тому отого, забороненого збірника. Передав і зміст другого й третього випусків.

З кінця 1965 року (до його вісімдесятиріччя) я займався Георгієм Нарбутом. Оскільки Ернст входив до його найближчого оточення, влітку 1967-го бойчукістка Марія Володимирівна Трубецька [19] підказала мені познайомитись із Зинаїдою Миколаївною Заболотною [20]. Сестра архітектора, вона здавна приятелювала з Ернстовою дружиною Тамарою Львівною, надсилала їй до табору посилки.

Це був дарунок долі. Одержавши адресу Тамари Львівни, я їй написав листа [21]. Вона мешкала в Сибіру, в Маріїнську, неподалік від тих місць, де тривало її ув’язнення. Перший її лист датується 25 липня 1967 року. Невдовзі, разом з листом від 3 лютого 1968 року Тамара Львівна надіслала мені спогади про свого покійного чоловіка – це був коштовний людський документ, з якого можна довідатись про поневіряння благородних душ в умовах тоталітарного режиму. Вона померла за рік, 26 серпня 1969 року. Уривок з цих спогадів я опублікував [22].

Кілька слів про неї. 7 серпня 1926 року в Одесі було зареєстровано шлюб 34-річного Федора Людвіґовича Ернста й 21-річної Тамари Львівни Байкової [23]. Федір Ернст зазнав у житті небагато людських радощів, проте одружився, якщо можна так сказати про ті часи, щасливо. Високо освічена й тонко організована душа його дружини щонайкраще відповідала його власній душі. Народилась Тамара Львівна 1904 чи 1905 року в Петербурзі. Батько її був генерал. В одному з листів приятелька Тамари Львівни останніх років її життя Лілія Ґріґор’євна Шелєґова розповіла мені про нього:

«Видимо, это был известный человек в своих кругах, т.к. на крестинах Т.Л. присутствовал один из великих князей, что вызвало много вопросов после ареста Т.Л. со стороны следователей, т.к. была обнаружена фотография с этим князем» [24].

І у Федора Людвіґовича, й у Тамари Львівни це був перший і єдиний шлюб. Дітей подружжя не мало, і в їхніх умовах це теж вийшло на добре.

За рекомендацією академіка АН СРСР Михаїла Павловича Алексеєва 24 листопада 1972 року я звернувся до вихованця київської гімназії В.П.Науменка, Андрія Миколайовича Грабаря [25]. Б.Н.Лосський, а він знав його особисто, назвав Грабаря одним з найвидатніших представників російської еміґрації:

“Если говорить о вкладе русской ученой эмиграции во всеобщую культуру, ему как византологу следует отвести место у вершины шкалы ценностей наряду с такими ее представителями, как археолог Михаил Ростовцев или социолог Питирим Сорокин” [26].

Останні двоє теж не були чужі Україні. М.І.Ростовцев закінчив київську Першу гімназію [27]. Три його праці прорецензував Михайло Грушевський [28]. Що ж до Сорокіна, то нехай не він сам, а інший представник народу комі Калістрат Жаков (у свою чергу вчитель Михайля Семенка) навчався в Університеті св. Володимира – разом з Д.Щербаківським та Л.Беркутом [29].

Грабар жив у Парижі й написав мені два докладні мемуарні листи. Для характеристики морально-психологічної атмосфери, яку формували довкола себе ті люди, яких я тоді застав, наведу початок листа А.М.Грабаря від 27 грудня 1972 року:

«Глубокоуважаемый Сергей Иванович, Вы доставили мне большое удовольствие своим письмом, которое всколыхнуло во мне очень давние, но дорогие для меня воспоминания. С удовольствием сообщу Вам, что помню, но, как Вы увидите, мои воспоминания не дадут Вам как историку особенно ценных (и, главное, точных) сведений о киевской культурной жизни 1917-1920 годов».

Пригадується популярний жарт Фаїни Раневської, поширений у фольклорі московської інтелігенції: «Я такая древняя!.. Я еще застала порядочных людей». Справді, до 1960-70-х років ще добули люди, здавалось, зовсім іншої породи, аніж homo sovieticus.

Мій покійний друг археолог Валерій Отрішко дістав для мене від старшого колеги – С.М.Бібікова [30] – адресу [31] Софії Миколаївни Олтаржевської, дружини рідного брата – Миколи Львовича Ернста (нар. 23 квітня 1896 року, побралися вони на початку 1928-го). У 1974-77 роках ми з Софією Миколаївною також листувалися.

Симпатизуючи моїй роботі, дочка царського міністра народної освіти Ґ.Е.Зенґера [32], славетна пушкіністка Татьяна Ґріґор’євна Цявловська у 1960-х роках розшукала в своїх збірках і дала співробітниці „Литературного наследста” Марґариті Ільїнічні Бєляєвій скопіювати для мене 13 листів Ф.Ернста до неї, її чоловіка Мстислава Александровича Цявловського (1883-1947) [33] та її брата Н.Г.Зенґера [34], разом з яким Федір Людвігович відбував свій термін. Листи датуються 1936-39 роками [35].

У перестройку розкрились нові обрії, з’явились нові можливості. Ясна річ, не для всіх. На жаль, працювати у складі спеціально зформованих тоді груп – умовно кажучи, Юр. Кондуфора та Олексія Мусієнка, – тих, що одержали доступ до архівно-слідчих справ різних міст України і могли виписувати справи навіть з Росії (у нашому випадку – з Уфи), мені не було дозволено. Зараз мій текст, природно, застарів. Всі ці сюжети, маючи пряме відношення до історіографії, заслуговують на ширше й окреме висвітлення.

Напередодні перестройки, – тим більше коли, словами Горбачова, „процес пішов”, – вивчення Ернстового життя та його спадщини (якщо висловитись псевдонауковим стилем) пожвавилось [36]. Передусім я звів свою студію 1973 року з текстом своєї ж таки публікації Ернстового щоденника [37] та розвідкою про його шевченкознавчі праці [38]. Те, що вийшло, допрацьовую, оскільки за вікном початок нового тисячоліття.

Примітки

1. Див.: Сидор Олег. Магічний світ Налепинської-Бойчук // Наука і культура. Вип. 23. К., 1989. С. 468-474;

Білокінь С. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Миргородський керамічний технікум; Історія, діячі, навчальний процес: Матеріали ювілейної наукової конференції. Миргород, 1996. С. 44-51;

Його ж. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 46-49;

Його ж. Софія Налепінська-Бойчук // Наше життя. New York, 1998. Жовтень. Ч. 10. С. 3-7, 29.

2. Білокінь С. «Білі круки» подільського друкарства: [Про видання Кам'янець-Подільської художньо-промислової профшколи, 1921-31] // Пам’ятки України. 2000. Ч. 3-4 (128-129). С. 33-45.

3. Білокінь С. Гіркий спогад про Поліну Аркадіївну Кульженко // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 136.

4. Скрипник Микола Олексійович (13/25 січня 1872, сл. Ясинувата Бахмутського пов. Катериносл. губ. – 7 липня 1933, Харків). Театральний трикутник: Кінцеве слово на театральному диспуті // Рад. театр. 1929. Вересень-жовтень. № 2-3. С. 12.

5. Ернст (дівоче прізвище Байкова) Тамара Львівна (1904 чи 1905, СПб. – 26 серпня 1969, Маріїнськ, Кємєровська обл., Сибір). Дочка царського генерала (?). У 1920-х жила з матір'ю в Одесі. Вийшовши заміж (8 серпня 1926), переїхала до Києва. Після звільнення чоловіка виїхала до нього до Алма-Ати. 28 квітня 1938 була ув'язнена. 12 жовтня 1938 трійка при УНКВД по Алма-Атінській обл. дала їй 10 років ИТЛ. 2 квітня 1939 слідча частина НКВД КазССР реабілітувала її за недоведеністю складу злочину. Потім вона викладала французьку мову у Маріїнському лісотехнікумі.

6. Див.: Білокінь С. Чи був Михайль Семенко футуристом? // Сучасність. 1990. Жовтень. Ч. 10 (354). С. 25-29.

7. Білокінь С. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. Луцьк: Терен, 2006. С. 199-272.

8. Див.: Зведений алфавітний список книжок, що увійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 по 1 липня 1947 року включно. К., 1947. С. 44. ДСК.

9. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. ДСК.

10. Білокінь С. Федір Ернст: Бібліогр. покажчик. Суми, 1987. 34 с.

11. Білокінь С. Шляхи розвитку літературознавчого джерелознавства // Рад. літературознавство. 1977. № 10 (202). С. 75-81.

12. Пор.: Сарбей Віталій Григорович (30 січня 1928, с. Янчекрак Василівськ. р-ну Запорізької обл. – 22 квітня 1999, Київ ). Пан Оглоблін в ролі фальсифікатора української історіографії // УІЖ. 1960. № 5. С. 150-152. Див.: Сарбеївські читання. Перше зас. всеукр. "круглого столу" 30 січня 2003 року. К., [2003]. 126 с.

13. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста // Перший піврік існування Української Академії Наук у Київі та начерк її праці до кінця 1919 року. К., 1919. С. 92-93; Ернст […]. Українська Загальна Енциклопедія. Том 3. С – Я. Львів; Станиславів; Коломия, без року. Стовп. 1344 [Додаток]; Ернст […] УРЕ. Том 4. Данте – Ешелон. К., [1961.] С. 520; Ернст […] // УРЕС. Том 1. А – Кабарга. К., [1966.] С. 693; Матеріали до словника мистецтвознавців УРСР // Українське мистецтвознавство / ст. бібліограф Т.М.Радзієвська; кер. колективу упорядників Ю.Я.Турченко. Вип. 4. К.: Наукова думка, 1970. С. 105.

14. Див.: Листування з удовою священика Степана Горового з приводу дати його смерті // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 32-35; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. С. 55-56.

15. Ернст […] // УРЕ. [Вид. 1.] Том 4. Данте — Ешелон. К., [1961]. С. 520. Ця дата мандрувала з однієї публікації до іншої, див.: Ernst Fedir // The Encyclopedia of Ucraine / Edited by Vol. Kubijovyč. Vol. I: A-F. Toronto; Buffalo; London, [1985]. P. 834-835.

16. Нестуля Олексій Олексійович (нар. 25 березня 1957). Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 101-113; Шемшученко Юрій. Зигзаги долі // Культура і життя. 1991. 7 грудня. № 49 (3126). С. 6: фото.

17. Ернст Федір // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. [Кн.] 2. Paris; New York: Молоде життя, 1955-57. С. 641: фото.

18. Киселенко Петро Іванович. Історик мистецтва Ф.Л.Ернст // Народна трибуна. Глухів, 1964. 15 серпня. № 97 (394). С. 4; Білокінь С. "Київ мене породив" // Молода гвардія. К., 1971. 21 грудня. № 249 (2901). С. 3.

19. Трубецька Марія Володимирівна (14 березня 1897, Київ – 16 березня 1976, там само) – художниця.

Правнука декабриста Ал-дра Петр. Трубецького. Навчалась у приватних майстернях І.Селезньова та А.Сабатовського, з травня 1918 – в УДАМ. Учениця Мих. Бойчука. Її твори – «Молодь співає» (фраґмент оформлення київської опери до першого з'їзду рад 1919; репр.: Хмурий Василь. Український революційний плякат. [Х.:] Рух, 1932. Табл. 9), темпера «Коупера. Кам'янське» (Перша художня виставка АРМУ. Київська філія. Січень 1927. [К., 1927.] № 84) та ін. Зазнала переслідувань і цькування: т.зв. мистецтвознавча критика двадцятих-тридцятих років облюбувала для своїх “аналітичних” вправ ту обставину, що учениця М. Бойчука Катря Бородіна була дочка генерала, а Марія Трубецька – князівна. На першому пленумі спілчанського оргбюро А.Хвиля промовляв:

«Не будемо говорити вже про таких людей, як Щербаківські і інші. Візьмемо, наприклад, таких, як Трубецька, Антонович, Львова, Бородіна, які були вичищені з образотворчого фронту. Трубецька, як відомо, була княжна, Антонович – жінка емігранта, Львова – домовласниця, Бородіна – дочка генерала і т.ін.» (До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 16).

Зацькований М.Бойчук гнівно картав демагогів, що носилися “як “дурень з писаною торбою” з княжною, що колись училась у моїй майстерні, для того, щоб представити мене і всіх, хто вчився в мене, як контрреволюційне кубло” (Там само. С. 117. Пор. с. 82). В архіві Ф. Ернста зберігається рисунок-портрет М. Трубецької роботи Георгія Лукомського 1919 року, за свідченням вченого, абсолютно не подібний (ІМФЕ. Ф. 13–6. Од. зб. 560. Арк. 2). Помічниця зав. музеєм та бібліотекою УДАМ Ф.Ернста (1918-27). Брала участь у розподілі майна кабінету мистецтв ун-ту після смерті Павлуцького. 1944-52 завідувала бібліотекою київ. музею західного та східного мистецтв. Після війни мешкала на вул. Леніна, 27, пом. 6, над художнім салоном. У 1960-70-х охоче допомагала дослідникам культури Розстріляного відродження – Д.Горбачову, А.Парнісу, мені. 1974 І.Батечко виконав її екслібрис (Сучасний український книжковий знак. Каталог виставки. Суми, 1984. С. 9). Вона зробила екслібрис мені й Л.Кореневичеві. Коли я навідав його у Москві, Леонід Хижинський кинув у розмові, що М.В. не відогравала у 20-х роках якоїсь ключової ролі, але ж ми обоє знали, що тих, хто саме відігравав, давно не було на світі. Чол. (з 1927) скульптор М.І.Гельман.

Дж.: Холостенко [Є.]. Перший досвід // Критика. 1929. № 1. С. 85; Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 592.

20. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 178-179.

21. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 56-57.

22. Ернст Тамара Львівна. Із спогадів // Пам'ятки України. 1989. № 2. С. 60-61.

23. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 1. Арк. 18.

24. Лист Л.Г.Шелегової до мене від 1 жовтня 1970 року. У довіднику «Весь Петроград на 1917 год» жодного Лева Байкова не зазначено. При цій нагоді зауважу, що в кол. Імп. Публічній бібліотеці (тепер Російська національна) цього річника і попередніх (після 1913) улітку 2005 не виявилось. Я придбав електронне репринтне видання досить випадково у гардеробі цієї самої книгозбірні у видавця – В.Н.Рихлякова. Не виключено, що йдеться про полковника Льва Матвеєвича Байкова, який з 1888 служив старшим ад»ютантом штабу Одеського Воєнного округу (Русская интеллигенция: В собрании С.А.Венгерова. Т. 1 (2001). С. 102).

25. Грабар (Grabar) Андрій Миколайович (26 червня / 7 липня 1896, Київ – 5 жовтня 1990, Париж), візантолог.

Рід Г. походив з північної Чернігівщини і, здається, не пов’язаний з родом галицьких Грабарів. Батько Микола Степанович (15 липня 1852, Погар Черніг. губ. – 5 липня 1924, Страсбурґ, Франція) голова Київ. окружного суду, голова департаменту Київ. судової палати, з поч. світової війни сенатор, потім вийшов на еміґрацію. Мати дочка генерала барона Притвіця, виросла в Петербурзі. Родина мешкала на Вел.-Житомирській, 4, навпроти Присутствених місць.

Майбутній вчений закінчив київську гімназію з золотою медаллю. Університетський курс він почав у Києві та Петрограді (у Д.В.Айналова та Н.П.Кондакова), але залишив його буквально за кілька днів, як большевики захопили там владу. Тому доучуватись він вирушив до Одеси, де й склав випускні іспити 1919. Наприкінці січня 1920 виїхав до Болгарії, де працював у Софійському археологічному музеї, зібравши у світлинах звід монументальної спадщини країни. Наприкінці 1922 виїхав до Франції. Майже 15 років викладав у Страсбурзькому університеті. 1946-66 проф. Collège de France. Праці про равеннські мозаїки, мистецтво східноєвропейського середньовіччя, візантійські скарби ризниці св. Марка у Венеції, творчі шляхи спільного мистецтва християнського Заходу та Сходу.

Ф.Ернст прорецензував його працю 1915 "Фрески Апостольского придела Киево-Софийского собора" (Наше минуле. 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 224-227). Дійсний член паризької Académie des Inscriptions et des Belles Lettres (1955) і член-кореспондент багатьох національних академій, а також доктор honoris causa університетів Старого й Нового світу.

Брат – фундатор фр. імунології Пьотр Ніколайович (10 вересня 1898, Київ – 26 січня 1986, Париж), одруж. з Ніною Ніколаєвною Івановою (1899 – 1974, Париж). Др. д-р медицини Юлія Ніколаєвна Іванова (+ 14 вересня 1977, Булонь-92, р-н Парижа). Діти: Олег і Миколай. Перший із них 26 серпня 1995 писав мені: "Я востоковед и историк искусств, не имею никаких отношений с эмиграцией и считаю себя французским ученым русского и украинского происхождения, живущим в Америке". Залишив акварелі й рисунки.

Дж.: Нова рада. 1918. 13 вересня. № 163. С. 4. Шп. 2; Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно – 19 березня 1951, Мюнхен). Історія України 1917-1923 рр. Том П. Ужгород, 1930. С. 367; Лосский Б.Н. Памяти Андрея Грабара // Вспомогательные исторические дисциплины. [Том] ХХІІІ. Лгр.: Наука, ЛО, 1991. С. 311-314 (спершу – Русская мысль. 1990. 9 ноября. № 3853); Dagron Gilbert. André Grabar // Annuaire du Collège de France 1990-1991: Nécrologie. Paris, 91-e année. P. 91-94; Maguire Henry. André Grabar // Dumbarton Oaks Papers. # 45. 1991. P. xiii-xv; Toubert Hélène. André Grabar // Revue de l'Art. Paris, 1992. P. 96-97; Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. Вадим Никитич Чуваков (28 серпня 1931 — 21 січня 2004). Том 2: Г – З. Москва: Пашков дом, 1999. С. 203. Російські еміґранти писали його прізвище без м"якого знака.

26. Лосский Б.Н. Памяти Андрея Грабара. С. 311.

27. Столетие Киевской первой гимназии, 1809-1811-1911 гг. Том 1. Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников гимназии. К.: С.В.Кульженко, 1911. С. 380-381.

28. Див.: Левицький Іван Омелянович (1850-1913). Реєстр наукових і літературних праць проф. Михайла Грушевського // Науковий збірник, присьвячений професорови М.Грушевському учениками й прихильниками з нагоди його десятиліття наукової праці в Галичині, 1894-1904. Л., 1906. С. 33. № 401; Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергієвича Грушевського. [Том] ІІІ. Матеріяли до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905-1928 р.р. / Упоряд. Дмитро Андрійович Балика (1894-1971), Ольга Євдокимівна Карпинська (1880-), Никанор Гаврилович Козель (? – грудень 1960), Н.Ципкина; доповнення Володимира Вікторовича Дорошенка (1879-1963). К., 1929. С. 80.

29. Белоконь С. Зырянский Фауст: [Про К.Ф.Жакова] // Даугава. Рига, 1988. № 5 (131). С.112-124; Його ж. Зирянський Фауст // Вітчизна. 1990. № 6. С. 200-203.

30. К 70-летию Сергея Николаевича Бибикова // Первобытная археология – поиски и находки. К., 1980. С. 3-9; 70-річчя члена-кореспондента АН УРСР С.М.Бібікова // Вісник АН УРСР. 1978. № 10. С. 98.

31. Алушта, вул. Баґлікова, 8/1, потім мешкала на Симферопольській, 20, пом. 44.

32. Зенґер (Зенгер) Ґріґорій Едуардович (13 березня 1853 – 7 липня 1919), філолог-класик, рос. держ. діяч, член-кор. СПб. АН (1908).

В.о. екстраорд. проф. Ніжинського іст.-філол. ін-ту (1877-85). В.о. доц., доц., проф., декан іст.-філол. ф-ту (1896-97), ректор (1897-99) Варшавського ун-ту. Тов. міністра (листопад 1901 – 1902), управитель (квітень 1902 – 1903), міністр (квітень 1903 – січень 1904) нар. освіти. "Заметки к латинским текстам" друкував у "Известиях Нежинского ист.-филол. ин-та кн. Безбородко" (1880-1910-ті). Тв.: "Дополнительные разъяснения спорных текстов Горация" (Киев, 1882), "К латинским стихотворениям Яна Кохановского" (Киев, 1904), "Заметки к текстам Сенеки" (Киев, 1906), "Заметки к латинским текстам" (Одесса, 1912).

Дж.: Историко-филологический институт князя Безбородко в Нежине, 1875-1900. Нежин, 1900; Те саме, 1901-02. Нежин, 1913. С. 26-30; Круковский А. Старое педагогическое гнездо: Из восп. о Нежинском Ист.-филол. ин-те // Филологические записки. Воронеж, 1911. Вып. 6; Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры: Биогр. словарь. Том 1. Императорская Публичная библиотека, 1795-1917. СПб., 1995. С. 224-226 (Д.Б.Азиатцев); Русская интеллигенция: В собрании С.А.Венгерова. Т. 1 (2001). С. 432-433.

33. Цявловський Мстіслав Алєксандрович (1883-1947), рос. літературознавець, д-р філол. наук (1940). Викладав у вищих навч. закладах Москви (з 1921). Досліджував життя й творчість А.С.Пушкіна, редаґував і коментував різні зібранні творів поета, зокрема академічне видання 1937-59.

34. Зенґер Ніколай Ґріґор'євич (1897, Варшава – 16 березня 1938) – співробітник Держ. Ермітажу, син царського міністра народної освіти (1902-04). Ув'язнений 16 березня 1938 року в м. Александрові Владімірської обл. Розстріляний. Дж.: Шилов Д.Н. Государственые деятели Российской империи: Главы высших и центральных учреждений, 1802-1917: Биобиблиогр. справочник. Изд. 2. СПб., 2002. С. 286. Довідку про Зенґера-сина вміщено у виданні "Книга памяти Владимирской обл."

35. Білокінь С. Із останніх листів Федора Ернста (1936-1939) // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України: Зб. наук. праць: Матеріали п'ятої науково-практичної конференції (18-19 травня 2006 р.). Глухів, 2006. С. 166-185.

36. Див., напр.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик / Упор. С.Білокінь. Суми, 1987. 34 с.; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 506-511; Його ж. Федір Ернст // Сучасність. Мюнхен, 1990. Липень-серпень. Ч. 7-8 (351-352). С. 86-98; Нестуля Олексій. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 101-113; Олтар скорботи: Мукомела О. Ернст Теодор-Ріхард (Федір) Людвіґович // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 98-99 та ін.

37. Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини у 1920-1930-х роках: Публікація текстів // Пам’ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 61-137.

38. Білокінь С. Шевченкознавчі праці видатного історика мистецтв Ф.Ернста // Пам'ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 42-60.

Дореволюційний період

Гімназія

Як писав Федір Ернст в одній із своїх праць, система централізованого абсолютизму Росії середини ХІХ ст. гальмувала культурний зріст України. Історик з фаху, вчений брав до уваги швидкий економічний зріст краю та перепродукцію кваліфікованої сили на Заході. Отож дослідник показав, що на той час і місто українське, й панський маєток були повні діячів мистецтва – чужинців, насамперед вихідців з Німеччини. І довести цю тезу не справило Ернстові жодного труду:

«Не спиняючись, звичайно, на сотнях німецьких імен, – писав він, – серед київської адміністрації, війська, професури, навчителів, музик, фабрикантів, лікарів, підприємців, садівників тощо, пригадаймо, що, напр., в ділянці архітектури в одному тільки Києві під цей час усім збудуванням київської фортеці керує інженір Отто фон-Фрейман, що видатні своїми розмірами будування «присутственных мест», кадетського корпусу, старого оперового театру, Володимирського собору, лютеранської кирхи доручається І.[ванові] Штромові – майстрові, щоправда, характерному вже для доби занепаду; що А.[лександр] Шіле будує міську «думу» та будинок колегії П.Ґалаґана [39]; що коло цього ж часу тут будують ще К.[остянтин] Ганф, П.[авло] Шлейфер (що перероблює будинок 1 гімназії), та низка інших; навіть в «твердині православія» – Київській Лаврі – працюють Отто Гейнце, Енгельгард, О.Бергіус [40] та інші.

Додамо до цього, що великий монумент цього часу – князя Володимира – виконує барон Клодт фон-Юргенсбурґ; що ціла низка директорів та майстрів Києво-Межигірської фабрики, яка розвиває в 1840-х роках найбільшу продукцію, були також німці, як і навчителі музики, як і художники-літографи, що увічнили нам тодішній Київ (В.Шперк, І.Вальнер, Гельд, В.Тімм, В.Лангер, Лауфер та інші). Ту ж саму картину – мабуть, менш яскраво виявлену, – спостерігаємо й по всій тодішній Україні, особливо Правобережній» [41].

Те саме стверджував інший український мистецтвознавець – Микола Голубець. Ось що він писав про старий Львів:

«На південному сході від княжого підгороддя, над Полтвою розсівся новий Львів Казимира. Обведений оборонними мурами з баштами і брамами, обезпечений двома замками, набрав Львів Казимира відразу західньо-європейського, а краще кажучи німецького характеру. Бо не поляки з Казимиром на чолі, а німці були будівничими нового Львова, німецьким був і характер життя, яке тут розвелося» [42].

Крім сказаного, у розвідці «Портретист Гольпайн» Ернст навів іще докладніші списки київських малярів – німців з походження, так що серйозність і масштабність цього явища стали вже цілком незаперечні. Тут можна було б тільки додати, що до наведеної низки імен логічно дописується ще одне – самого Федора Ернста.

Предки вченого з боку батька переселились до України з Німеччини на початку ХІХ ст. Дід його, фабричний майстер-сукнар, з 1815 року працював на поміщицьких суконних фабриках у Полтавській, Волинській та Київській губ. Батько шкільної освіти не одержав – хлопцем служив за прикажчика в київських торгівельних фірмах, а згодом був службовцем страхового товариства „Надежда” [43]. За соціальним станом він вважався купцем другої гільдії [44]. Тамара Львівна підкреслювала, що був він текстильник. Справді, у Глухові на Рильському шляху [45] він мав невеличку фабрику з виробництва вірьовок [46].

Діда Ернстового з боку матері, Даніїла-Ніколая Ніколайовича Неезе (нар. 1818, Рига), року 1854 рада Київського університету обрала у вчені аптекарі із званням ад’юнкт-професора [47]. Його дочка, Ернстова мати Христина одержала домашню освіту [48]. Щоб повніше визначити суспільний прошарок, із якого вийшов учений, вкажу також, хто були його хрещені батьки: Марія Тецлефф – дочка сукнаря, Ріхард Коммерелль та Карл Ернст – купці, Елла Неезе – гувернантка [49]. Цікаво, що ще один Неезе, Християн (нар. 1861) навчався у київській Першій гімназії разом з батьком великого українського графіка Георгія Нарбута Іваном [50]. Мине багато років, і Федір Людвіґович видасть про Нарбута-сина низку ґрунтовних праць, що дадуть підставу говорити про комплексну наукову дисципліну – нарбутознавство [51].

Теодор-Ріхард Людвіґович-Едуардович (Федір Людвіґович) Ернст народився 28 жовтня (9.ХІ ст.ст.) 1891 року в Києві [52]. Охрещено його 26 грудня за ст.ст. у євангеліко-лютеранській церкві [53]. Батькові належав будинок на Прорізній вулиці, де розташовувалась друкарня Костянтина Миколайовича Мілевського. Тут було видруковано поважну працю Ол.Лазаревського «Сулимівський архів» [54].

У родині росло п’ятеро дітей: старший син Георгій (нар. бл. 1883), який, за словами Тамари Львівни, материних надій ні в чому не виправдав [55], за ним Миколай, що став дослідником кримської історії та археології [56], нарешті молодший Теодор (Федір), а також три сестри – Євгенія (нар. бл. 1877), Олена (нар. бл. 1880) та Віра (нар. бл. 1887) [57]. Євгенія й Олена 1906 року взяли участь в організації художньої виставки у Глухові, про яку йтиметься нижче [58]. Щонайменше одна з сестер наприкінці Другої світової війни виїхала до Німеччини. В архіві УВАН (Нью-Йорк) мені трапився лист митрополита Іларіона до Вол. Міяковського з важливою нотаткою: “Митрополитальний Комітет опіки над скитальниками” незабаром вишле пачки родинам історика мистецтва Ф.Ернста та шевченкознавця Мих. Новицького” [59].

Отже, Теодор у родині був наймолодший.

Року 1900 Ернсти втратили батька [60]. Після його смерті родині довелось переїхати до Глухова, оскільки треба було стежити за виробництвом. Ці обов’язки лягли на плечі матері [61]. Погіршення матеріального становища родини змусило Федора з 14 років самостійно заробляти приватними лекціями. Друкарня Мілевського 1911 року діяла на Володимирській, 31.

19 серпня 1900 року Федора Ернста було зараховано до глухівської гімназії, де на кілька років раніше йшов великий український графік Георгій Нарбут. У роки Визвольних змагань, уже в Києві, Ернст зійшовся з ним ближче й заприятелював. Ф.Л. заклав основи досліджень Нарбутового життя й творчості. Їхньої гімназії Ернст не любив, і в його монографії про Нарбута знаходимо таке:

«Гімназія, куди оддали його, мало заохочувала до науки. На чолі її стояв тоді М.Ф.Лазаренко – старий, типовий чиновник часів Побєдоносцева, місцевий поміщик. Цілий педагогічний склад був своєрідний калейдоскоп типів, що заслуговує – в умовах глухої провінції та лютої реакції 1880–1890-х років – мабуть, чи не спеціяльної монографії» [62].

Мабуть, Ф.Л. не був цілком об’єктивний. У противагу всім труднощам на рубежі двох сторіч у цій гімназії навчалися такі визначні потім діячі української культури, як графік Георгій Нарбут [63], археолог Микола Ернст, історик та архівіст Віктор Романовський [64], мовознавець Петро Горецький [65]. Словесність викладав там етнограф Олександр Малинка.

У ті часи Глухів був визначним культурним центром. 1903 року глухівське земство відкрило при міській публічній бібліотеці збірку предметів місцевої старовини й мистецтва. Як практикувалось у ті часи, колекцію поповнювали за рахунок добровільних пожертв. Розповідаючи про Нарбута, Ф.Ернст згадував, що в земській бібліотеці той міг „знайти невеличкий музей місцевої, переважно козацької, старовини – багато зброї, цілу колекцію люльок, універсали й т.и.” [66]. Хоча 1919 року цей невеличкий музей пограбували, невдовзі туди надійшли рештки ярославецького музею гр.Кочубея та інших дворянських гнізд, багато пам’яток старовини, серед якої звертала на себе увагу порцеляна Миклашевського. Разом з матеріалами земської збірки це склало музей, відкритий для публіки 1920 року, який поповнювався археологічними знахідками, старовинними церковними речами тощо. 1925 року музей розташовувався в десяти кімнатах великого кам’яного будинку. Одинадцята кімната була готова для влаштування сільськогосподарського відділу. Взимку музей завмирав, оскільки приміщення не опалювалось. Завідував музеєм викладач гімназії Василь Андрійович Мальченко [67].

У 1970-71 роках мені випало познайомитись і листуватись з В.Романовським [68]. Після ув’язнення Віктор Олександрович Романовський осів у Ставрополі, де завідував кафедрою. Попереджаючи: „Я знов пишу Вам, диктуючи лаборантці, яка не знає по-нашому” (мабуть, через хворобу Паркінсона він мав дуже лихий почерк. – С.Б.), Романовський розповідав:

„Самым близким моим другом и товарищем по классу был Федор Эрнст. Во время гимназии мы очень с ним сдружились, дружили и в студенческие годы. […] Эрнст, как Вы знаете, много писал по искусству, был членом-корреспондентом Зубовского института [69]. Очень жалко, что ранняя смерть унесла его от науки и от его друзей. Если сохранился его архив, то там должны быть и мои письма [70]. Наша украинская компания даже переделала его фамилию на украинский лад и называла его Эрнстенком» [71].

Така форма його прізвища стала загальноприйнятна. Так звертались до нього і Вадим Модзалевський (1882-1920) [72], і Микола Зеров (1920-1922) [73]. Таку форму вживали й поза Києвом – наприклад, одесити. 4/17 березня 1920 року співробітник архівного відділу Н.Арґамаков писав із Одеси Вадимові Модзалевському: «Бувайте здоровеньки та во всем удачливи; витаю п.п.[панів] Нарбутенко, Ернстенко та инших и Вашу фамилію» [74].

Національне питання, як правило, існувало для всіх чутливих людей. Приміром, брат Модеста Гофмана [75], приятеля Вадима Модзалевського, писав йому:

“Отец у меня немец – мать русская, и во мне все время борятся эти элементы; я бросаюсь из стороны в сторону, ни к чему не могу прийти и теперь в конце концов совершенно запутался. Думаю, что схожу с ума. Пока решил как можно менее сидеть дома, а то когда я один в комнате, то Бог знает, что со мной делается. […] Одному оставаться опасно” [76].

На межі 1960-70-х років, занурюючись в архівні матеріали, я спостеріг певну метаморфозу в ідеологічних позиціях молодого Ернста. Віктор Олександрович написав мені про це:

„Вы спрашиваете: «Был ли Эрнст эмигрантом?» Никогда в жизни. Я с ним учился с первого класса гимназии и до окончания. Он всегда проявлял интерес к местной истории, искренно любил все украинское. В своем семейном кругу Эрнсты отметили 100-летие со дня рождения Гоголя в 1909 г. […] Дружил он со студентами-украинцами левобережного направления. Эти студенты в шутку переделали фамилию Эрнста на Эрнстенко. Поэтому Ф.Л. может считаться украинизированным немцем. Девизом на закрытом конверте своей медальной работы Эрнст написал „Kijovia me genuit”, что значит – Киев меня породил. Таким образом, история украинского искусства не может забыть имя Эрнста” [77].

І таку саму думку висловила сестра академіка М.П.Алексеєва, художниця Наталя Павлівна Ґорбунова. Вона писала:

„Меня только удивляет в Вашем письме, что Вы называете Ф.Л. эмигрантом – по-моему, он им никогда не был и не пришлось ему превращаться в искреннего патриота – он им был всегда” [78].

Менш-більш те саме говорив і А.М.Грабар:

“Моим старшим товарищем там [в Петербургском университете] был Шероцкий. Но с 1917 года я жил снова в Киеве, как и тот же Шероцкий. В Киеве мы быстро вошли в круг молодежи, интересовавшейся искусством и особенно киевской стариной. Мы основали то «Общество исследования искусств», которое Вам известно. […] Эрнст представлял науку о киевских памятниках времен барокко, и мы уважали его знание и преданность этой специальности. Мне кажется, что у него она была связана с любовью к украинскому прошлому вообще” [79].

Як згадував потім сам Ф.Л., у вересні 1904 року глухівське повітове земство влаштувало сільськогосподарську виставку, де Нарбут дебютував своїми першими творами. Митцеві минуло 18 років, Ернстові – лише 13, і вони ще не були навіть знайомі, – Ф.Л. розповідав про цю виставку за споминами брата Миколи [80]. На початку життя різниця у віці має велике значення. Зате трохи пізніше, коли Ернстові минуло 15, у квітні 1906 року він узяв участь в організації наступної виставки, спеціально художньої, яку організував місцевий гурток аматорів. Нарбут знову експонувався, – він якраз закінчував гімназію, а Ернста допустили до участі в організації виставки – першої в його житті [81]. Він із замилуванням згадував:

„Це було в великому будинкові місцевого аристократа, відомого фундатора „Воздвиженського брацтва”, М.М.Неплюєва [82]. Багато умебльований, з прекрасними старовинними портретами з роду Неплюєвих, серед яких було декілька першорядних речей, він стояв завсіди порожній, з завішаними шторами й чехлами на меблях та люстрах. До Неплюєва й звернулися організатори виставки. В чотирьох чи п’яти кімнатах та залях глядач, крім оздоби самого будинку (там були, крім портретів, ще розкішний сервіз старого саксу, деякі картини, бронзи), міг ознайомитись і з творами Айвазовського, Яблочкина, деякими прекрасними акварельними портретами та мініятюрами з місцевих поміщицьких домів (були між ними й портрети пензля […] А.М.Мокрицького), порцеляною фабрики Миклашевського, бронзами Лансере та меблями в стилі модерн, виконаними за проєктами співучасниці виставки, К.П.Гулевої. Ось до участи в цій виставці притягли й Нарбута” [83].

У досить докладній автобіографії Ф.Ернст нотував:

«Брав участь у революційних рухах 1905/6 рр.: входив до нелегального «союзу учащихся», писав статті в нелегальному журналі, що видавав названий союз, брав участь у складанні «петицій», гімназіяльному страйкові, збирав й виучував революційну літературу й прокламації, одвідував нелегальні мітинги й масовки» [84].

У гімназійні роки він тричі перебув поліційні труси, причому під час останнього (1908) у нього забрано всю літературу, комплект журналу, в якому він брав участь, чернетки статей та збірку прокламацій [85].

Про те, що він переховував нелегальщину, жандарми довідались агентурним шляхом. З’явились вони 16 травня 1908 року о сьомій ранку. Біля кімнати Віри Людвіґівни було виявлено револьвер системи „Бульдог”, а в самій кімнаті – якусь німецьку брошуру, гектографовану „Песнь о бюрократе” й вісім зв’язок листів російською та німецькою мовами. У Федора Людвіґовича цікаві для ранніх візитерів папери лежали в столі.

Глухівський поліцейський наглядач Вас.Акімов брав усе підряд – гектографовані зшитки брошур і журналів „Удар”, „Начало”, „Луч”, „Свобода” з програмою РСДРП, вірші революційного характеру, гектографований „Устав Союза учащихся г.Глухова, утвержденный первым делегатским собранием”, есерівську відозву „К братьям крестьянам” тощо [86]. Ф.Л. захищався дуже добре. Він пояснив, що в грудні 1907 року два числа журналу „Луч” хтось поклав йому в театрі до кишені пальта. Рушниця залишилась у родині після батькової смерті, а решта матеріалів лежала в столі його брата Миколи, коли той від’їхав до Німеччини. Як і вся родина, брат мав німецьке підданство і навчався тоді в Марбурзькому університеті: „Брат мой Николай, – казав Теодор, – теперь поселился в Германии на постоянное жительство и в Россию не приезжает” [87]. Ясна річ, йому не дуже-то повірили.

Справу вів помічник Чернігівського жандармського управління в Ніжинському повіті Бакуринський [88], який здійснив і ідеологічну експертизу. Він ствердив, що частина паперів мала приватний характер, зошит – ліберальний напрямок, журнал „Начало” – шкідливий, а гектографовані вірші – революційний. Зайве з того, що набрав Акімов, Бакуринський повернув власникам назад. Попри грізний висновок, що гектографовані журнали свідчать про існування серед глухівських гімназистів революційної організації, жандарми не роздували цієї справи, визнали цілковитий провал своїх заходів і припинили справу „за отсутствием в исследуемом событии состава преступного деяния» [89].

Хоч там що, 5 червня 1909 року Ф.Ернст успішно закінчив повний восьмирічний курс глухівської гімназії (шість п’ятірок, п’ять четвірок). Офіційний документ урочисто проголошував:

“Беручи до уваги стало відмінну поведінку й старанність, а також відмінні успіхи в науках, особливо у фізиці й історії, педагогічна рада ухвалила нагородити його срібною медаллю […]” [90].

Примітки

39. Див.: Білокінь С. Колегія Павла Ґалаґана // Київ. 1988. № 8. С. 144-149.

40. Останні троє сучасній україністиці невідомі. У довіднику Володимира Тимофієнка „Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть” (К., 1999) вони відсутні.

41. Ернст Федір. Портретист Гольпайн // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 98. Пригадаймо, що монографію про німецько-українські зв'язки та аналогії написав Дмитро Антонович – “Deutsche Einflusse auf die ukrainische Kunst (Німецькі впливи на українське мистецтво)” (Ляйпціґ, 1942).

42. Голубець Микола. Історія Львова від найдавнійших часів // Львів: Провідник по Львові. [Л.:] Червона калина, 1925. С. 44.

43. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18, 26.

44. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 1; ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934. Арк. 14.

45. ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934. Арк. 14, 16. З мікрофільмом, на якому було знято лише частину справи, я ознайомився 21 листопада 1974 року.

46. Лист Софії Миколаївни Олтаржевської до мене від 5 грудня 1974.

47. Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН. Ф. 320. № 1639 (формуляр 1863); Биографический словарь профессоров и преподавателей Имп. Университета Св.Владимира. К., 1884. С. 467-468. Неезе – було дівоче прізвище матері Всеволода (Карла-Казиміра-Теодора) Мейєрхольда (Макагонова Т.М. Архив В.Э.Мейерхольда // Записки отдела рукописей [ГБЛ]. Вып. 42. Москва, 1981. С. 122).

48. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18-26.

49. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 1. Про Єлисавету (Еллу) Карлівну Неезе див.: ДАМК. Ф. 55. Оп. 2. № 177 А.

50. ДАМК. Ф. 108. Оп. 53. № 14. Без паґ.

51. Див.: Білокінь С. Перспективи дослідження мистецької спадщини Георгія Нарбута // Образотворче мистецтво. 1986. № 3. С. 16-18.

52. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 1. Подаючи дату свого народження за новим стилем, сам Ф.Ернст вказував не 9 листопада, а 10 (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7, 11, 18, 26).

53. Э.П.П. Евангелическо-лютеранская церковь в России, Украине, Казахстане и Средней Азии // Православная энциклопедия. Том XVII: Евангелическая церковь – Египет. М., 2008. С. 15-28.

54. Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей, ХVII- ХVIII в. К.: Тип. К.Н.Милевского, 1884. [2], ХХII, 316 с., [5] арк. з іл.

55. Перед революцією наступник справи Рудольфа Блюма (агентство, комісія, довідки, інкассо – Хрещатик, 45). Див.: НБУ. ІР. Х, 5132. Арк. 1 зв. 5 грудня 1974 дружина Миколи Людвіґовича (Львовича) писала мені, що він рано відійшов від родини й мешкав у Москві, у 20-х роках – на Тверській, в Анастасьїнському провулку, близько старого монетного двору, збудованому в російському стилі. Служив він чи не в управлінні річкового транспорту. Від першої дружини мав сина й дочку. Друга дружина – Марія Михайлівна Туманова (?), оперова співачка (меццо-сопрано).

56. Див.: Микола Львович Ернст: До 75-річчя з дня народження // Археологія. 1964. Т. 16. С. 232-233.

57. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 1, 5; ДАМК. Ф. 151. Оп. 1. № 73; ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк.17. Була ще двоюрідна, багато старша (нар. бл. 1863) сестра Марія Бештак.

58. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 21.

59. Архів Української вільної академії наук, Нью-Йорк. Лист від 25 червня 1948 року.

60. Мати його померла року 1920.

61. Лист Софії Миколаївни Олтаржевської до мене від 5 грудня 1974 року.

62. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С.17.

63. Див.: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.

64. Романовський Віктор Олександрович (18 січня 1890, м. Глухів – 16 лютого 1971, Ставрополь) – архівіст, історик. 1909 закінчив глухівську гімназію, 1914 – історико-філологічний факультет Університету Св.Володимира. У 1921-31 завідував Центральним архівом давніх актів. Був репресований. Доктор історичних наук. Див.: Бутич Іван Лукич (нар. 21 вересня 1919). Романовський В.О. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 286-288; Мага Ірина Миколаївна. Рукописна спадщина В.О.Романовського // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 278-286. (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири); Історичний факультет Київського національного університету (2004). С. 280.

65. Листуючись із дружиною Миколи Львовича Ернста та Віктором Олександровичем Романовським (Малинка помер ще до війни, а родичів його я не розшукав), я хотів порозмовляти ще з П.Горецьким. За рекомендацією Г.П.Кочура телефонував йому, але він, пригадую, говорив зі мною роздратовано й прийняти мене для розмови не схотів. Видно, боявся.

66. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 19.

67. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 368.

68. Білокінь С. Із старого листування: (Віктор Олександрович Романовський, 1890-1971) // Збереження історико-культурних надбань Сіверщини: Матеріали третьої науково-практичної конференції (16 квітня 2004 р.). Глухів, 2004. С. 129-145. Тираж 150 прим. (8 листів, 16 приміток); Його ж. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120. Тираж 200 прим. (10 листів, 60 приміток).

69. Мається на увазі, що 1928 року Ф.Ернста було обрано на члена-кореспондента Державної академії мистецьких наук (ГАХН) у Москві (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 5. Арк. 4). Граф Валєнтін Платонович Зубов (10 листопада 1884 – 8/9 листопада 1969, Париж) навчався в університетах Петербурґа, Гайдельберґа та Ляйпціґа. Живучи у Флоренції, зібрав матеріали й захистив дисертацію на ступінь доктора (фрески Вазарі) у Берлінському університеті. У 1910-15 був прирахований до Імп. Ермітажу. 2 березня 1912 відкрив у Петербурзі Інститут з історії мистецтва, був його незмінний директор. 16 червня 1925 еміґрував. Мешкав в Італії, Німеччині, Англії та Франції (Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. В.Н.Чуваков. Том 2. Москва: Пашков дом, 1999. С. 640).

70. На жаль, архів зберігся далеко не повністю, і листів Романовського я в ньому не виявив.

71. Лист В.О.Романовського до мене від 5 листопада 1970 року.

72. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 53. Арк. 1-2.

73. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 57. Див.: Зеров Микола Костьович (1890-1937). [Лист] До Федора Ернста, 29 травня 1922 р. // Зеров М. Українське письменство / Упор. Мик. Сулима. К.: Основи, 2003. С.1038.

74. НБУ. ІР. ІІІ. 31994.

75. Гофман Модест Людвіґович (1890-1959), поет, історик літератури, пушкініст. – Архів: ИРЛИ (Пушкінський Дім). Р. І. Оп. 5. 21 справа. 1912-1923. – Дж.: Краткий справочник по архивам АН СССР (1979). С. 151.

76. Лист Всеволода Людвіґовича Гофмана до В.Л.Модзалевського, 19 жовтня 1901 року з Москви (НБУ. ІР. ІІІ. 32356).

77. Лист В.О.Романовського до мене від 27 січня 1971 року. Ці відомості остільки на мене вплинули, що цей девіз став назвою першої моєї, Ернстові присвяченої, публікації: Білокінь С. «Київ мене породив» // Молода гвардія. 1971. 21 грудня. № 249 (2901). С. 3.

78. Лист Н.П.Ґорбунової до мене від 8 січня 1971 року. Наталя Павлівна Ґорбунова-Алексєєва, сестра Михаїла Павловича Алексєєва, була студенткою Української державної академії мистецтв, навчалась у майстерні Ф.Кричевського. Брала участь у 2-й звітній виставці ([Ернст Ф.] Каталог 2-ї звітної виставки Української Академії мистецтв: Осінь 1921 року // Каталог виставки Української державної Академії мистецтв. К., 1987. С. 2). Після війни мешкала в Ленінграді. Першим шлюбом була за театральним художником Іваном Григоровичем Курочкою-Армашевським (1896 – 9 серпня 1971, Торонто). Гол. художник Київ. опери за німців (Дніпров К. Поновлення роботи Київської опери // Укр. слово. 1941. 8 жовтня. Ч. 25. С. 3; Київ у дні нацистської навали за документами радянських спецслужб. К.; Львів, 2003. С. 224). Еміґрував до Канади, де жив під прізвищем Ів. Кубарського (Скиба Іван і Марта. Іван Кубарський // Наша батьківщина. 1972. Лютий. № 272. С. 30, 32; Марунчак Михайло (нар. 1914). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. С. 353).

79. Лист від А.М.Грабаря до мене від 27 грудня 1972 року.

80. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 21.

81. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 5.

82. Див.: Сомин Н.В. Кресто-Воздвиженское трудовое братство и его основатель Н.Н.Неплюев // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 р.). Глухів, 2003. С. 60-68.

83. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 21.

84. Автобіографія вченого: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11.

85. Там само.

86. ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934.Арк. 11 – зв.

87. Там само. Арк. 27 – зв.

88. Модзалевский Вадим Львович (1882-1920). Бакуринские // Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 1: А – Д. К., 1908. С. 31-40.

89. ЦДІА України. Ф. 1439. Оп. 1. № 934. Арк. 8, 29.

90. ІМФЕ. Ф.13-1. Од. зб. 1. Арк. 2-2 зв.; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста // Перший піврік існування Української Академії наук у Київі та начерк її працї до кінця 1919 року. К.: Друкарня УНТ, 1919. С. 92.

Університет

Бажаючи вивчати історію, але не маючи для продовження освіти достатніх коштів, Ф.Ернст мусив погодитися на пропозицію свого дядька, відомого в Києві окуліста Ернста Миколайовича Неезе (1850, Рига – 5 чи 6 березня 1930 [91]). Родич запропонував допомогти братам – Миколі й Федорові – одержати вищу освіту, щоправда, з неодмінною умовою, що вчитимуться вони у Берлінському університеті, який свого часу закінчив він сам [92].

Із цієї причини, після короткого перебування в Петербурзі [93], 8 листопада 1909 р. Федір Ернст вступив на історичний відділ філософського факультету Берлінського університету. З жовтня 1909 до липня 1910 року Ернст слухав лекції таких блискучих вчених, як Едуард Майєр (курс «Історія й пам’ятки старого Сходу. І частина»), Ганс Дельбрюк («Війна як культурний чинник»), Георг Зіммель («Вступ до філософії») [94]. «Тоді ж таки почав співробітництво кореспонденціями з Німеччини в російській провінціальній пресі», – згадував він. Першою його публікацією була стаття «Суперечка про «Флору» Леонардо да Вінчі» [95]. Брат Миколай у Берлінському університеті навчався до самого кінця курсу [96].

Влітку 1910 року Ф.Ернст об’їхав низку старовинних міст Німеччини й Австрії, де оглядав музеї Дрездена, Ляйпціґа й Праги, цікавився переважно пам’ятками романського, готичного й ренесансового стилю [97].

У вересні 1910 року Ернст «з великими труднощами (через неможливість здобути поліцейське свідоцтво про «благонадійність») поступив до Київського університету, де незабаром перейшов на фах історії та теорії мистецтва» [98]. На допиті 1 листопада 1933 року про своє навчання в Києві він розповідав так:

„Приблизительно начиная с 1912 года я вошел в кружок студентов, товарищей своих по историко-филологическому факультету, среди которых были Зеров, Горецкий, Филиппович, Романовский, К.Кравченко, Ткаченко и др.[угие], посещавшие заседания «Украин.[ского] научного о-[бщест]ва им. Шевченко», где делали доклады М.С.Грушевский, [В.Н.] Перетц, [А.М.] Лобода, Ор.[И.] Левицкий, [И.М.] Каманин и др.[угие] члены т.наз. «Старой громады». Заседания эти происходили в помещении украинского клуба «Родина» [99], где бывали Лысенко и др.[угие] члены той же «громады», пропагандировавшие украинскую музыку, этнографию, литературу, искусство и т.п.” [100].

Я не вмію прокоментувати разючої неточності – Ф.Ернст переплутав Українське наукове товариство (УНТ) з Науковим товариством ім. Шевченка (НТШ). Невже київське УНТ було для чекістів 1933 року таке страшне, адже він прямо називав імена. Для нас важлива в цьому вимушеному спогаді його смислова суть. Вчений свідчив, що увійшов в українське середовище задовго до революції, разом з приятелями знав дорогу до українського клубу, бачив там Миколу Лисенка, слухав лекції Михайла Грушевського, Ореста Левицького та інших. Подібними спогадами пишався Микола Зеров, який у листі до І.Айзенштока від 19 червня 1926 роду писав:

„Я, що чув спогади К.П.Михальчука, О.О.Русова, О.І.Левицького (розуміється, усні), знаю, скільки цікавого пропало з ними безповоротно. Те, що записано (напр., Русов в «Укр.[аинской] жизни» [101]), лише клаптик, лише невеличка частина того, що можна було почути” [102].

Ясна річ, до кінця життя проніс подібні враження і кожен з їхніх друзів.

Хочу звернути увагу на те, що, перелічуючи своїх університетських товаришів, Ф.Л. першим із них назвав Миколу Зерова. У праці “Київські архитекти XVIII віку” він згадав про нього: “Вважаю обовязком висловити щиру подяку д. М.К.Зерову за велику допомогу в справах стилю, термінології та инш.” [103]. Вони приятелювали й далі, аж до Ернстового арешту.

Повернувшися з Німеччини туди, де він народився, у місто, що, як сам він казав, його породило, – Ернст перейшов на фах історії та теорії мистецтва. Навчався він у професора Григорія Павлуцького [104], який з 1885 року протягом двох десятиліть займався виключно античною культурою і лише з 1904-го перейшов на україніку [105], але на тривкій основі класики виховав кількох визначних вчених.

Під час перебування в Київському університеті Ф.Ернст поринув у громадське життя. Він узяв участь у революційних виступах київського студентства з нагоди смерті Л.Н.Толстого (1910) [106], самогубства Є.С.Сазонова (1910) [107], заборони Шевченківського ювілею 1914 року [108]. У 1911/12 навчальному році Ф.Ернст вступив до історико-етнографічного гуртка при університеті [109], де розпочав музейницьку діяльність. Разом із І.Альтшуллером та А.Шпаківським його відразу обрали до комісії, що мала вишукувати засоби для поповнення археологічного музею при гуртку новими предметами [110]. На засіданні гуртка, що відбулося в 1912/13 учбовому році, Ф.Ернст прочитав свою рецензію на книжку З.Шамуріної «Культурные сокровища России. Вып. ІІ. Киев» [111].

Починаючи з 1912 року, більше двох літ Ф.Ернст працював над ґрунтовним дослідженням на т. зв. медальну тему. В уже цитованому листі від 5 листопада 1970 року цю розвідку згадував В.Романовський: “Во время гимназии мы очень с ним сдружились, дружили и в студенческие годы. Одновременно мы писали сочинения, хотя и на разные темы, но оба мы получили золотые медали”. Темою праці В.О.Романовського був „Економічний устрій [побут] Чернігівського полку в XVII-XVIII ст.” [112]. З-під Ернстового пера вийшла праця «Київська архітектура ХVП–ХVШ ст.» [113]. У цій праці виявилась характерна риса дослідника, притаманна й подальшим його роботам.

Студії Ф.Ернста з тематики історії мистецтв писано переважно не в плані мистецтвознавчої науки, якої тоді ще не існувало, а як передусім суто історичні, стисліше сказавши – як праці із спеціальної історичної дисципліни мистецтвознавчого джерелознавства. Як мистецтвознавця виявляє себе Ернст у дуже нечисленних роботах, причому мистецтвознавчий аналіз використовує відверто лише за підставу для аналізу історичного [114]. Лише відтоді із синкретичного, нерозчленованого джерелознавства мистецтвознавство разом з іншими дисциплінами гуманітарного циклу розійшлися віялом. Буквально на очах однієї ґенерації вчених, їхніми власними зусиллями формувалась мистецтвознавча наука. З цих міркувань за мистецтвознавця треба вважати Федора Людвіговича, чи за історика мистецтв – це не наша забаганка, а в цьому є свій сенс [115].

Рецензуючи дослідження «Київська архітектура ХVП–ХVШ ст.», його вчитель, проф. Григорій Павлуцький відзначав:

«Не можна не віддати належного копіткій роботі добору й вивчення джерел і літератури; праця авторова цілком заслуговує на похвалу за значну ерудицію (твір споряджено величезною кількістю посилань)» [116]. І далі: «Автор усе своє дивовижне терпіння витрачає на те, щоб набрати з наявних у його розпорядженні джерел фактів, що стосуються історії київських церков, їхньої реставрації і т. ін.» [117].

Тим часом рецензент-мистецтвознавець незадоволений із того, що «серед довгого та стомливого ряду історичних дрібниць цілком губляться відомості про архітектуру» [118]. Він пише:

«Але мене цікавить автор, як історик мистецтва (Гр.Павлуцький, як бачимо, цей термін вживає трохи некоректно. – С.Б.). З цього боку йому не вдалося стати в ряди піонерів-дослідників; він лишився тільки на ролі популяризатора. Автор має попередників, та замість того, щоб заглибитись далі, він поширює межі застосування відкрить. Тому головний недолік його – се відсутність яких-будь істотних нових результатів» [119].

Таким чином, пропонуючи нагородити Ф.Ернста золотою медаллю, Гр. Павлуцький поставив до студії історичної вимоги іншої дисципліни. 22 грудня 1913 року, тобто дуже заздалегідь, киян сповістили про вручення медалей [120]. А за місяць, 26 січня 1914 року в залі урочистих зібрань університету Федір Ернст одержав золоту медаль. У річному університетському звіті ректор коротко переказав рецензію Павлуцького [121]. Слід відзначити, що у порівнянні з Павлуцьким Микола Біляшівський [122] та Данило Щербаківський [123] оцінили вартість Ернстової роботи з більшим ентузіазмом.

“Пригадую цікавий епізод, – згадував потім Ф.Ернст, – як М.Ф.Біляшівський та Д.М. [Щербаківський], вирішивши надрукувати в першому числі цього видання мою університетську медальну працю, визнали за потрібне, за науковою етикою, забезпечитись згодою проф. Г.Г.Павлуцького, при кафедрі якого цю працю було написано. Д.М. розповідав потім, сміючись, як на засіданні Комісії Старого Києва він “припер до стінки” (власний вираз) Павлуцького, питаючи, чи немає у нього часом праці по Старому Києву. Коли той дав нерішучо-негативну відповідь, Д.М. продовжував – “А, мабуть, єсть у когось із ваших учнів?” І не одстав, аж доки той нарешті не назвав моєї роботи” [124].

Дослідження «Київська архітектура ХVП–ХVШ ст.» мало увійти до першого випуска «Известий Отдела Старого Киева при Киевском городском музее» [125], де Ернст уже тоді фактично працював. Перше засідання комісії відділу відбулось 16 березня 1912 року. В обговоренні його діяльності брали участь Г.Шлейфер, М.Василенко. М.Біляшівський, В.Щербина, В.Данилевич.

Якщо Ернстові вручили медаль 26 січня, то, як свідчить офіційне музейне діловодство, буквально за кілька днів, 31 січня 1914 року на засіданні комісії саме професор Павлуцький запропонував видати цю працю [126]. Ще менш як за тиждень, 4 лютого зміст проектованих “Известий” київського музею було оголошено друком: нарис історії організації відділу “Старий Київ” Миколи Біляшівського, Ернстова розвідка “Архітектура Києва XVII-XVIII ст.”, витяги з протоколів комісії відділу, програма відділу, статті Володимира Іконнікова, Володимира Щербини, Ореста Левицького, Данила Щербаківського та ін. Обсяг мав скласти 5-6 друк. аркушів [127].

15 березня 1914 року зміст першого тому було зкореґовано: він мав скластися з таких матеріалів: Передмова, Програма відділу, статті Федора Ернста й Дмитра Дорошенка, а також Miscellanea. Нарешті, 2 червня Біляшівський запропонував вмістити Ернстову розвідку про архітектуру київських церков повністю, а для другого випуска – доручити В.Романовському обробити том Румянцевського опису, що стосувався Києва [128]. 20 червня українська газета “Рада” сповістила, що перше число вийде у вересні. “Головне місце в новому журналі буде займати стаття Ернста “Об архитектуре киевских церквей XVII, XVIII веков”. Стаття ця буде багато ілюстрована” [129]. Як бачимо, громадянство сприйняло появу нового українського вченого зі щирою радістю.

Але із усіх цих заходів не вийшло нічого. 28 червня Гавриїл Принцип убив Франца-Фердінанда. У зв’язку з початком війни справа з виданням поламалася, а всі кліше, – виготовляла їх фотоцинкографія Бутковської, – згодом загинули в Петрограді [130]. Ернст довідався про це, правдоподібно, 1922 року, приїхавши до Петрограда у справах нарбутівської виставки.

Нічого не вийшло і з інших планів. Історико-етнографічний студентський гурток організовував екскурсію до Пскова й Новґорода на XVI археологічний з’їзд (22 липня – початок серпня). Як повідомляла преса, записатись можна було саме в Ернста (тоді ще Теодора; Кругло-Університетська вулиця, 4, помешк. 4). Подібну екскурсію організовували й слухачки Вищих жіночих курсів. Запис на неї провадила А.Дорошкевич – вул. Тарасівська, 20, пом. 6 [131]. На засіданні історично-етнографічного гуртка Ернст прочитав реферат «Памятники Пскова» [132].

Року 1913 вийшла друком перша журнальна Ернстова публікація – невелика розвідка, присвячена невідомій у науці церкві села Нові Петрівці біля Києва, яку тоді саме розбирали. З’явилась вона в дуже культурному журналі, який випускав Василь Кульженко “Искусство в Южной России” (назва журналу змінювалась) [133]. «Оскільки церква, – писав Ф.Ернст, – навіть у цьому вигляді (наполовину розібрана. – С.Б.) становить значний інтерес і, наскільки мені відомо, ще не була науково вивчена, я дозволю собі повідомити деякі результати мого побіжного огляду» [134]. Зробивши аналіз архітектурних форм церкви, він додав до статті її план та фото.

Інша дореволюційна Ернстова розвідка [135] являє цінну добірку матеріалів про долю руїн давньоруської Ірининської церкви, які розкопав у 1833 р. Кіндрат Лохвицький. Надруковано цю розвідку з приводу розкопок храму, які провадив у 1913–14 роках його старший на один рік товариш – Сергей Петрович Вельмін (1890 – ?) [136].

Ф.Ернст прорецензував літературні новинки – праці З.Шамуріної, Фьодора Фьодоровича Горностаєва (1867-1914), Миколи Шумицького та ін. [137]. Рецензент не формально реферував ці праці, а дозволив собі відверті оцінки: він з’ясував цілковиту безграмотність Шумицького, його незнайомство з пам’ятками світової архітектури, незнання історії архітектури української. Більше того, Ернст відзначив його невміння провадити наукове дослідження [138].

У ці роки вченого захоплювали, здається, тільки зовнішні вияви творчих натур, позосталі пам’ятки як самодостатні мистецькі явища. Можливо, молодий Ернст міг недобачати зафіксованих у творах життєвих колізій, легковажачи те, що в пам’ятках мистецтва відбилися й людські тривоги, біль, надії – цілком конкретні кожного певного разу.

Примітки

91. ЦДАМЛМ України. Ф. 113. Оп. 1. № 36. Арк. 2; Университетские известия. 1901. № 7. Научная хроника. Протоколы. С. 68-69; Столетие Киевской первой гимназии. Том І. К., 1911. С. 363; Левитський Михайло Андрійович (1871 – ?). Є.М.Неєзе // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1930. Березень. № 3. С. 17-19. Пор.: Білокінь С. “Київ мене породив” // Молода гвардія. 1971. 21 грудня. № 249 (2901). С. 3.

92. Спогади Т.Л.Ернст (народж. Байкової). Див.: Календарь, адресная й справочная книга г.Киева на 1915 год. [К.], Издание правления Общества скорой медицинской помощи в г.Киеве, [1914]. С. 294.

93. Тут 24/11 вересня він одержав паспортний журнал № 702, яким імп. германське генеральне консульство прохало "всі громадські й військові установи надати пред'явнику цього, германському підданому п. Федорові Ернсту вільний і безперешкодний проїзд звідси до Німеччини й назад до Росії, а також, у разі потреби, подати йому захист і допомогу" (ДАМК. Ф. 16 Ун-ту. Оп. 464. Од. зб. 12160. Арк. 10). Пор.: Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

94. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 7 зв.

95. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

96. Лист С.М.Олтаржевської від 14 січня 1975 року.

97. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18, див. арк. 7; НБУ. ІР. Ф. Х. № 5130. Арк. 1; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

98. Автобіографія вченого: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11.

99. Кальницький Михайло, Федорова Лариса. Житловий будинок серед. 19-20 ст. // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1. К., 1999. С. 266-267. Адреса: вул. Володимирська, 42 (ріг Золотоворітського проїзду).

100. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 17.

101. Русов Александр Александрович (7 лютого 1847, Київ – 8 жовтня 1915, там само). Как я стал членом «Громады» // Укр. жизнь. 1913. № 10. С. 40-49; Його ж. Из воспоминаний о П.П.Чубинском // Там само. 1914. № 1. С. 39-43.

102. Автографи у приватній збірці.

103. Ернст Федір. Київські архитекти ХVIII віку // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 98.

104. Павлуцький Григорій Григорович (19 січня 1861, Київ – 15 березня 1924, там само) – мистецтвознавець.

З 1897 проф. Університету Св.Володимира. Займався античним мистецтвом та архітектурою.

Тв.: Історія українського орнаменту / Попередні завваги В.Ханка // Образотворче мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 17-18. Дж.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 38; Ернст Ф. Григорий Григорьевич Павлуцкий // Среди коллекционеров. М., МСМХХІV. Май-июнь. № 5-6. С. 58-59; Удріс Ірина. Григорій Павлуцький: діяльність і спадщина // Образотв. мистецтво. 1991. Ч. 1. С. 16-19: фото; Пучков Андрей. Материалы к биографии Г.Г.Павлуцкого // Теорія та історія архітектури і містобудування. Вип. 2. К., 1998. С. 168-179; Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 269; Сторчай Оксана Вікторівна. З історії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія Павлуцького // Студії мистецтвознавчі. Число 1 (5). К., 2004. С. 58-70.

105. Найвідоміший його увраж – Павлуцкий Г. Древности Украины. Вып. І. Деревянные и каменные храмы. К.: Изд. Имп. археологич. об-ва; Тип. С.В.Кульженко, 1905. 6, ІІІ, 124 с., ХІ вкл.

106. Толстой Лєв Ніколаєвич (28 серпня / 9 вересня 1828, Ясная Поляна – 7 / 20 листопада 1910, ст. Астапово Рязано-Уральської залізниці, похований у Ясной Полянє), рос. прозаїк, граф. Див.: Лавров Павел Арсеньевич (29 червня 1903 – 1 червня 1973, Київ). Толстовские дни в Киевском университете в 1910-12 гг. // Труды Тбилисского гос. университета им. Сталина. Том 10. 1939. С. 137-143.

107. Созонов (Сазонов) Єґор Сєрґєєвич (26 травня 1879, с. Пєтровськоє Уржумськ. пов. Вятськ. губ. – 27 лист. 1910, Ґорний Зєрентуй, тепер Читінської обл., Росія), есер, терорист. Виконав партійне доручення – убити міністра внутрішніх справ В.К.Плєве (1904). Одержав вирок – безстрокові каторжні роботи, які відбував на Нєрчинській каторзі. Протестуючи проти тілесного покарання, прийняв отруту (БСЭ – 3. Т. 24. Кн. 1. М., 1976. С. 131).

108. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18 зв. Див.: Гермайзе О. Шевченківська демонстрація в Києві р. 1914: По матеріалах архіву Київ. губ. жандармського управління // Черв. шлях. 1924. № 3. С. 121-147; Alma Mater: Університет Св.Володимира напередодні та в добу Української Революції. Кн. 1. К.: Прайм, 2000. С. 620-627.

109. Барановский Михаил. Отчет о деятельности Историко-этнографического кружка при Университете Св. Владимира за 1911 / 12 учебный год // Универс. известия. К., 1914. Октябрь. № 10. С. 1 – 12-ої пагінації.

110. Там само. С. 2.

111. Яницкий Николай Федорович (20 серпня 1891, Старокостянтинів Вол. губ. – 15 вересня 1979), Секретарь. Отчет о десятилетней деятельности Студенческого Историко-Этнографического кружка при Университете Св.Владимира // Юбилейный сборник Историко-этнографического кружка при Университете Св. Владимира (на тит. арк.: Юбилейннй сборник статей). К.: Тип. 2-й Aртели, 1914. С. 5. Передрук: Alma Mater. Кн. 1. С. 385-386.

112. Литературная летопись // Укр. жизнь. 1914. Январь. № 1. С. 116; Мага Ірина. Особовий архівний фонд В.О.Романовського // Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела. Вип. 4: Проблеми архівознавства і джерелознавства. К., 2001. С. 95.

113. Пор.: Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92. Після того, як дослідника Ернстової спадщини було звільнено з роботи, хтось, кому було незручно назватися, 1984 року це дослідження опублікував: Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева XVII в.: [Деревянное церковное строительство. Колокольни. Каменная архитектура XVII в. Католические костелы. Каменные церкви. Частное и крепостное строительство XVII в.] // Киев в фондах Центральной научной библиотеки АН УССР: Сб. науч. трудов. К.: Наукова думка, 1984. С. 12-61. Публікацію здійснено за рукописом НБУ (X. 18973), причому кепсько датовано („статья написана в 20-х годах”). Рукописа ІМФЕ не використано. Тим часом текст супроводжує таке попередження:

„Следует, однако, отметить, что автор в ряде случаев придерживается неверной концепции, объясняющей создание некоторых памятников только меценатством гетмана и казацкой старшины, игнорируя тот факт, что воссоединение Украины с Россией обусловило общность дальнейшего развития двух братских народов и оказало благотворное влияние на развитие Киева как экономического и культурного центра украинских земель” (С. 12).

114. Див., напр.: Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові: До історії культурних взаємин України з Москвою в кінці ХVII століття // Чернігів і північне Лівобережжя. [К.], 1928. С. 355–362.

115. До речі, так він ідентифікував і сам себе. Саме таку дефініцію знаходимо в іменному покажчику прижиттєвого (1931) видання, де Ф.Ернст опублікував нотатку “Обуховка”. Див.: Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Том 1. М., 1931. С. 460.

116. Павлуцкий [Г.Г.], Проф. Х. Отзыв о сочинении на тему "Киевская архитектура ХVII–ХVIII веков" // Универс. известия. 1914. Сентябрь. № 9. Часть I – официальная. С. 25 першої паг.

117. Там само. С. 26.

118. Там само.

119. Там само. С. 25.

120. В университете: Присуждение медалей // Киевская мысль. 1913. 22 декабря. № 353. С. 7.

121. Цытович Н.[иколай Мартинианович (1861-1919)], Ректор. Краткий отчет о состоянии и деятельности Императорского Университета Св.Владимира в 1913 году // Универс. известия. 1914. Июль. № 7. Часть I – официальная. С. 40 перш. паг.; ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 10. Рукопис цієї праці зберігається в архівному фонді її автора: ІМФЕ. Ф. 13-4. Од. зб. 67–169. Пор.: Од. зб. 162-165. Про Цитовича див.: Alma Mater. Кн. 1. С.355-358.

122. Ернст Ф. Академік М.Ф.Біляшівський // Життя й революція. 1926. Квітень. Ч. 4. С. 120; Його ж. Николай Федорович Беляшевский: Некролог // Киевский пролетарий. 1926. 22 апреля. № 91 (253). С. 5; Його ж. Памяти Н.Ф.Беляшевского // Известия. М., 1926. 25 апреля. № 95 (2726). С. 6; Білокінь С. Лицарі українського мистецтва // Літ. Україна. 1986. 25 вересня. № 39 (4188). С. 7.

123. Щербаківський Данило Михайлович (17/29 грудня 1877, с.Шпичинці Сквирського пов. Київської губ. – 6 червня 1927, Київ) – мистецтвознавець, музейник.

Закінчив 3 київ. под. гімназію (1897) з золотою медаллю та іст.-філ. ф-т ун-ту св.Володимира (1901). З 1902 був постійним кореспондентом і нештатним співробітником (узяв жваву участь в організації двох т.зв. «кустарних» виставок), а з 1910 і до смерті працював зав. іст.-побутовим відділом та відділом нар. мистецтва Київ. худ.-пром. і наукового музею (згодом Всеукр. іст. музею ім. Шевченка). Вчений секретар та академік Укр. держ. Академії мистецтв, вчений секретар Секції мистецтв Укр. наук. т-ва (вересень 1918 – травень 1919), багато працював у галузі охорони пам'яток. У роботі над музейною експозицією та виставками розкрив зміст нар. декоративних виробів як творів мистецтва.

У 1920-х Щ. став найавторитетнішим знавцем укр. мистецтва XVI-XVIII ст. та укр.нар.мистецтва. Один з організаторів Київ. археолог. ін-ту, де керував відділом мистецтва, та Етногр. т-ва. Тов. голови Всеукр. археол. к-ту (ВУАК), до бібліотеки якого надійшла згодом його власна книгозбірня. Викладав в Архітектурному ін-ті, Київ. худ. ін-ті, керував підготовкою аспірантів на катедрі мистецтвознавства при ВУАН (Є.Спаська, К.Білоцерківська, Н. та М. Венгженовські, Д.Мулявка та ін.), що склали школу дослідників нар. мистецтва. Рятуючи для музеїв кращі речі з конфіскованих під час голоду 1922 виробів золотарства (це привело до створення колекцій із 5 тис. виробів), Щ. узагальнив свої спостереження у студіях «Готичні мотиви в укр.золотарстві» (Україна, 1924, № 4), «Золотарська оправа книжки в XVI- XIX ст.» (Бібліологічні вісті, 1924, № 1-3), «Оправи книжок у київських золотарів XVII-XVIII ст.» (Труди Укр. наук. ін-ту книгознавства, Т. 1, 1926).

1924 разом із Біляшівським на підставі зібраної колекції укр.килимів (понад 700 номерів) організував виставку з 300 найкращих зразків. Зробив першу спробу систематизації відповідного матеріалу в огляді «Укр. портрет до кінця XVIII ст.» (у випущеному разом з Ф.Ернством каталозі «Укр. портрет». К., 1925). Не витримавши цькування з боку настановленого від влади директора А.Винницького і його поплічників А.Онищука та Є.Дзбановського, наклав на себе руки. У передсмертному листі до свого учня й товариша П.Курінного писав:

«Я втомився. Залишити Музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою подлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу» (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1).

Курінний передрукував цього листа у п'яти примірниках і зустрівши в Академії в коридорі Кримського й Студинського, дві копії передав до Львова. Потім з промови Скрипника він довідався, що за кілька днів листа було надруковано, причому „з контрреволюційними коментарями” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 55). „Не думаю, щоб це зробив радянський академик Кирило Студинський”, – міркував у кабінеті слідчого Курінний (Там само. Арк. 56). На процесі СВУ Щербаківського не раз згадували як ворога, отже, він був приречений. Невдовзі було зрівняно з землею і саму його могилу. Дехто з ув'язнених 1933, як-от той самий Курінний, називав покійного керівником антирадянської київської організації: йому це не могло зашкодити (Там само. Арк. 46).

Див.: Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський: Пам'яти дослідника // Бібліологічні вісті. 1928. № 1 (18). С. 127-136: іл.; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 71 (Серія: Скрипти ч. 37); Спаська Євгенія. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура: Україна: Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286: 4 іл.; Білокінь С. "Музей України. Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. С. 113-117; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 247-248; Білокінь С. Спогади Данила Щербаківського про Г.Нарбута // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Четвертої науково-практичної конференції (21-22 квітня 2005 р.). Глухів, 2005. С. 218-233.

124. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський: Памяти дослідника // Бібліологічні вісті. К., 1928. № 1 (18). С. 129.

125. Отдел "Старый Киев" // Киевская мысль. 1914. 4 февраля. № 35. С. 3; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92. На початку 1970-х років у Музеї книги й друкарства України столовою ложкою Андрій В'юник робив з кліше обкладинки цього видання відбитки.

126. ДАмК. Ф. 304. Оп. 1. № 27. Арк 17.

127. Отдел “Старый Киев” // Киевская мысль. 1914. 4 февраля. № 35. С. 3.

128. ДАмК. Ф. 304. Оп. 1. № 27. Арк 18 зв. – 19 зв.

129. У Київі: “Старий Київ” // Рада. 1914. 20 іюня (3 липня). № 138. С. 3.

130. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 4, 18-18 зв.; Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 129. НБУ. ІР. Ф. Х. Од. зб. 17339. Арк. 8–9.

131. Экскурсия в Псков и Новгород // Киевская мысль. 1914. 30 мая. № 146. С. 4.

132. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.

133. Див.: Рудзицкий Артур. Журналы "Искусство и печатное дело", "Искусство. Живопись. Графика. Художественная печать", "Искусство в Южной России": Указатель содержания. К., 1991.

134. Эрнст Теодор. Разобранная церковь села Новые Петровцы // Искусство в Южной России. К., 1913. № 9-10. С. 451-453: 2 іл.

135. Эрнст Теодор. К раскопкам у памятника Св.Ирины: Архивные данные из истории развалин церкви // Юбилейный сборник Историко-этнографического кружка при Университете Св.Владимира. [На тит. арк.: Юбилейный сборник статей.] К., 1914. С. 99-109. Були окр.відбитки.

136. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43178 ФП / кор. 914. Арк. 290 зв.; № 64454. Т. ІХ. Арк. 4 зв. – 5 зв.; Каргер Михаил Константинович. Древний Киев: Очерки по истории материальной культуры древнерусского города.Том ІІ. М.; Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 1961. С. 216-226; Богусевич В.А., Юра Р.О. Капітальна праця про древній Київ // УІЖ. 1962. Травень-червень. № 3. С. 131-133.

137. [Ернст] Т. [Рец. на кн.:] Культурные сокровища России. Вып.ІІ. Шамурина З. Киев. М., 1912. Вып.VШ. Горностаев Ф.Ф. Дворцы и церкви Юга. М., 1914, Стр. 92. Изд. т-ва "Образование" // Україна. 1914. Кн. 1. С. 140-142 (авторство встановлюється на підставі публікації: Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92).

138. Эрнст Теод. [Рец.на кн.:] Шумицький Микола. Український архітектурний стиль. Київ, 1914 // Искусство в Южной России: Графика – Живопись – Художественная Промышленность. 1914. № 5-6. С. 225-226.

Перший арешт

З початку війни у суспільстві не могли не поширитись антинімецькі настрої [139]. Оформлювали їх, природно, державні силові структури. У зв’язку зі справою Сухомлінова почали шукати пов’язаних з ним німців. Керівником німецько-австрійської розвідки виявився Олександр Оскарович Альтшіллер (нар. бл. 1855 в Австрії), що мав власний будинок у Києві, на Кузнечній, 24. Для прикриття він відкрив комісійну контору, пізніше став директором Київського машинобудівного заводу. 1910 року відкрив у Петербурзі контору “Южно-русского машиностроительного завода” [140]. Лише за 1909 рік німецька розвідка витратила майже мільйон крон. На подарунки дружині Сухомлінова Альтшіллер витратив 100 тис. карб. [141] Власник київського кінотеатру (Хрещатик, 38) Антон Шанцер [142] теж виявився активним агентом німецько-австрійської розвідки. Полтавський вчений сталінської доби Федір Редько (ректор інституту) відзначав: “На використані кінофільми він записував агентурні відомості і відправляв їх закордон” [143].

У ці роки з’явилось чимало протинімецьких видань – книжки письменників С.Городецького, Б.Лазаревського, М.Кузьміна, Ф.Сологуба та інших. Під час Другої світової війни їх було зведено у німецькі цензурні списки (для окупованих територій) «Изымаемые авторы и отдельные произведения до 1917 г.» [144].

Федора Ернста яко громадянина Німеччини 7 серпня 1914 року було заарештовано. Перебуваючи на еміґрації, Дмитро Чижевський згадував, що на романо-германському семінарі, де панував дух В.Маккавейського [145], „від когось з колеґ […] довідався про ту сумну долю, яка спіткала Бурґгардта [146] разом з більш мені знайомими істориками мистецтва, братами Ернстами та ще деким – про їх інтернування – як „німців” [147]. До 23 серпня його тримали в „дворцовом участке”, – потім відправили до Оренбурґа [148].

Бюрократичний апарат спрацював не зразу: з університету його звільнено допіру 15 вересня як підданого «Германии, ведущей войну с Россіей» [149]. У дореволюційних документах, як-от у звіті про десятирічну діяльність студентського історико-етнографічного гуртка, він фіґурував ще з ініціалом „Т.” [150]. Миколу Ернста 1 травня 1914 року було обрано на посаду бібліотекаря Київського комерційного інституту, але правління відмінило цю постанову: юнака було заслано до Волоґодської губ. [151]. Рідну сестру Федора й Миколи Ернстів Віру Людвіґівну, яка закінчила Глухівську жіночу гімназію й була за класну наглядачку в першім класі Київської жіночої гімназії Аделаїди Володимирівни Жекуліної яко пруську піддану було звільнено з посади з 4 серпня 1914 року, хоч вона теж подавала прохання про перехід до російського підданства [152]. 3 Києва було вислано всю родину Ернстів, навіть його стару матір. Вони повернулись лише восени 1917 року [153].

Федора Людвіґовича заслали за кілька сотен верст за Челябінськом. Він писав директорові київського музею Миколі Біляшівському:

„Время […] моего возвращения в Киев зависит или от окончания войны, или от принятия моего прошения о переходе в русское подданство, которое я подал еще в октябре прошлого [1913] года” [154].

Надія, як-то кажуть, вмирає остання, але ситуація була майже безнадійна. Визволила Ернста зовсім інша обставина, якої він не міг передбачити, – Лютнева революція 1917 року.

У Сибіру Федір Людвіґович зазнав численних знущань. Так, одного дня з наказу оренбурзького губернатора його було відправлено етапом до Челябінська, щоб він там відсидів три дні за якесь порушення дисципліни. Перебував він взагалі «в дуже тяжких умовах, живучи в землянках, заробляючи собі на життя лекціями серед інших засланих, працею батрака на сільсько-господарських роботах тощо» [155].

«Живется мне здесь, – писав він приятелеві мистецтвознавцю Всеволоду Зуммеру [156], – на редкость гнусно. Вряд ли Вы даже себе представляете, что это значит – изрядно пошатавшись по беду свету, вкусивши от древа познания добра и зла – попасть в этакую трущобу и сидеть, не смея двигаться, как замаринованный в банке. От каждого деревенского Матюхи ожидать плевка или трехэтажного выражения, благоговейно пожимать руку стражнику и трепетать перед г-ном урядником. Не говорю уже о г-не волостном писаре, который лишь в случае очень хорошего расположения духа протягивает мне два пальца. […] Давно бы уже повесился – но ближайший телеграфный столб в 60-ти верстах отсюда » [157].

Після лютневої революції, 4 квітня 1917 року, у присутності протоієрея с.Куртамиш Челябінського повіту та голови Куртамиського комітету безпеки Ф.Ернста було приведено до присяги «на вірність Росії та її Тимчасовому уряду» й звільнено [158]. Оскільки на той час текста цивільної присяги вироблено ще не було, її довелось скласти йому самому. Того ж самого дня Ернст одержав посвідку від Куртамишського комітету громадської безпеки «въ удостоверение того, что к его выезду из с.Куртамыша и к безпрепятственному следованию до г.Киева препятствий не имеется» [159].

Особливо вражає в цій історії те, що ще 23 жовтня 1913 року Ф.Ернст подав клопотання про перехід до російського підданства, – Київське губернське правління задовольнило його 30 листопада 1914 р. [160]. Про це рішення Ернст дізнався в лютому 1915 р., та офіційне повідомлення наспіло лише за два з половиною роки. Повернувшися до Києва, Ернст довідався, що рішення губернського правління «приховував один з чиновників київського губернатора, сподіваючись на хабаря» [161].

Примітки

139. Липранди Александр Павлович (псевд.: А.Волынец). Как остановить мирное завоевание наших окраин? Немецкий вопрос, сущность и значение его в юго-западной России: Статьи и заметки. К.: Тип. ген. Бруна, ар. Л.И.Блехманом, 1890. 79 с.;

Його ж. Германия в России. Харьков: Мирный труд, 1911. [2], 148 с.;

Барвинок Владимир Иванович (1879 – ). Давняя борьба русских с немцами. Пг.: Синод. тип., 1915. 23 с.;

Титов Федор Иванович (8 лютого 1864, м.Суджа Курської губ. – 20 грудня 1935, Бєлґрад). Настроение сектантов Киевской епархии и поведение их во время войны: К вопросу о русском сектантстве как одном из видов немецкого засилия в России. К., 1915;

Семенников Владимир Петрович (1885-1936). Романовы и германские влияния во время мировой войны (1914-1917 г.г.). Лгр.: Красная газета, 1929. 150, [2] с.;

Сейдаметов Д. и Шляпников Н. Германо-австрийская разведка в царской России. М.: Воениздат, 1939. 72 с.;

Тюльпанов С.И. Германский экономический шпионаж в России в период мировой империалистической войны // Труды Ленинградского Краснознаменного химико-технологического института им. Ленсовета. Вып. VII. М., 1939.

140. Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. К.: С.М.Богуславский, 1911. Стовп. 81, 703, 799.

141. Редько Федір Андрійович. Німецька колонізаційна агресія на Україні // Наукові записки Полтавського державного педагогічного інституту: Ювілейне видання, 1921-1946 рр. Т. VІ. Полтава, 1946. С. 27-28.

142. Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. С. 253; Рибаков Михайло Олександрович. Хрещатик відомий і невідомий: Краєзнавчі нариси. К.: Кий, 2003. С. 172-174.

143. Там само. С. 27.

144. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 71.

145. Маккавейський Владімір Ніколаєвич (1893 чи 1891, Київ – 1920, там само) – поет, перекладач. Син священика, згодом проф. КДА. Дж.: Глебов Ю.Н. Маккавейский В.Н. // Русские писатели, 1800-1917: Биогр. словарь. Т. 3. К – М. Москва, 1994. С. 476-477; Маккавейскій Владиміръ. Избранныя сочиненія / Ред. и сост. Кравец В., Руссова С. К.: Знание (sic), 2000. 277 с. 300 прим.. Нещодавно в Києві перевидали магістерську працю його батька, професора духовної академії: Маккавейский Николай Корнильевич (1864-1919). Археология истории страданий Господа Иисуса Христа. К.: Пролог, 2003. 374, [2] с.

146. Клен Юрій (Бургардт Освальд Федорович [Фрідріхович]; 4 чи 6 жовтня 1891, с.Сербинівка Подільської губ. – 30 жовтня 1947, Авґсбурґ) – поет-неокласик, перекладач, літературознавець.

Навчався на романо-германському відділі філологічного факультету Університету Св.Володимира. Російською мовою написав літературознавчу працю «Новые горизонты в области исследования поэтического стиля» (К., 1915). Того року засланий до с. Мар'їна Ґора біля Арханґельська, після чого до 1918 перебував у Курську. У 1920–21 читав курс всесвітнього письменства в економічному технікумі с.Баришівки. Ув'язнений ЧК 1921, звільнений на клопотання В.Короленка. Автор статей про Шеллі, Ібсена, німецький експресіонізм, екзотику та утопію в німецькому романі.

За редакцією К. вийшли збірки творів Дж.Лондона (30 тт.), Б.Шоу (8 тт.), твори Діккенса, Гамсуна, Ґете. 1931 одержав дозвіл на виїзд до Німеччини. З 1934 викладав російську та українську мови у Мюнстерському ун-ті, де написав і захистив німецькомовну докторську дисертацію “Лейтмотиви в творчості Леоніда Андреєва”. Досвід життя під большевиками узагальнив у ліро-епічній поемі “Прокляті роки” (1937) та епопеї “Попіл імперій” (1946). З 1943 викладав у німецькому ун-ті Праги. Редаґував літ. журнал “Літаври” (Зальцбурґ, 1947). Його переклади сонетів М.Зерова на німецьку увійшли до збірки В.Державина “Gelb und Blau” (1948).

Літ.: Вибрана бібліографія // Координати. Том І. Б.м., 1969. С. 347-349;

Галан А. Пам’яті Поета // Пороги. № 2. 1949. Листопад. С. 14;

Державин В. Історична епопея Юрія Клена // Пороги. № 14/15. 1950. Листопад-грудень. С. 2-4; № 16/17. 1951. Січень-лютий. С. 7-8; № 18. Березень. С. 2-5; № 19/20. 1951. Квітень-травень. С. 2-5; № 21/22. Червень-липень. С. 2-5;

Клен Ю. Про ґенезу поеми «Попіл імперій» // Нові дні. Ч. 10. 1950. Листопад. С. 2-3;

Державин В. Неопубліковані твори Юрія Клена // Укр. самостійник. Мюнхен, 1951. 7 січня;

Рибчук А. Юрій Клен // Пороги. № 25/27. 1951. Жовтень-грудень. С. 23;

Гординський Св. Юрій Клен. Попіл імперій.. // Київ. Філядельфія, 1957. Вереснь-жовтень. Ч. 5. С. 217-219;

Державин В. «Попіл імперій» Юрія Клена і новітня спроба переоцінки його поезії // Визвольний шлях. 1958. Ч. 10. С. 1175-1179; Ч. 11. С. 1295-1299; Ч. 12. С. 1407-1410; 1959. Ч. 1. С. 94-104; Ч. 2. С. 195-204;

Костецький І. Мій Юрій Клен // Сучасність. 1966. Ч. 7. С. 55-73;

Тарнавський О. Поет, учений, громадянин // Слово. Зб. 3. Нью-Йорк, 1968. С. 354-366;

Тарнавський О. Відоме й позавідоме. К., 1999. С. 308-319;

Лавріненко Юр. Освальд Бурґгардт – Юрій Клен // Лавріненко Юр. Зруб і парости. Б.м., 1971. С. 217-227;

Міяковський В. Юрій Клен // Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 417-424;

Boshyk Y. Guide (1988). P. 54;

Рахманний Р. Дмитро Донцов і Юрій Клен // Рахманний Р. Україна атомного віку. Том ІІ. С. 501-525;

Шум-Стебельська А. Натхненний літописець долі України, її традицій і звичаїв // Народна творчість та етнографія. 1998. Вересень-грудень. Ч. 5-6 (264-265). С. 114-118;

Еппель Веніямін. З нових матеріялів до Словника українських псевдонімів // Відкритий архів. Т. І (2004). С. 425.

147. Чижевський Дмитро Іванович (1894-1977). Юрій Клен, вчений та людина: Із спогадів // Збірник „Укр. літ. газети”, 1956. Мюнхен, 1957. С. 159.

148. ДАМК. Ф. 304. Оп. 1. № 27. Арк. 131-132.

149. Alma Mater. Кн. 1. С. 287.

150. Яницкий Николай Федорович. Отчет о десятилетней деятельности Студенческого Историко-Этнографического кружка при Университете Св.Владимира // Юбилейный сборник Историко-этнографического кружка при Университете Св.Владимира. К., Тип. 2-й Aртели, 1914.

151. ДАМК. Ф. 153. Оп. 1. № 391. Арк. 8, 16.

152. ДАМК. Ф. 151 гімназії А.В.Жекуліної. Оп. 1. Од. зб. 73. Арк. 5, 8, 9

153. Див.: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11 зв.

154. ДАМК. Ф. 304. Оп. 1. № 27. Арк. 131-132.

155. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 18 зв.

156. Зуммер Всеволод Михайлович (15 вересня 1885, с.Тальне Уманськ. пов. Київ. губ. – 16 грудня 1970, Остер) – мистецтвознавець, проф. (1924). Арештований 21 жовтня 1933 (Побожій Сергій Іванович. Олена Нікольська: Портрет на тлі тоталітарної доби // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 122; 2-й Відділ БАМЛАГ'у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. С. 7). Повернувшись до України, жив в Острі (вул. Хмельницького, 77). Його папери я перевіз після його смерті до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР, уже після того, як мене звідти вигнали. Див.: Парнис Александр Ефимович (нар. 18 квітня 1938). Заметки к теме "Вячеслав Иванов и Александр Иванов" // Вячеслав Иванов и его время / Сергей Аверинцев, Роземари Циглер (Ред.). Frankfurt am Main, etc., 2003. S. 293-305.

157. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 47. Арк. 1 зв. – 2.

158. ДАМК. Ф. 16. Оп. 464. Од. зб. 12160. Арк. 1, 11.

159. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 12.

160. ДАМК. Ф. 16. Оп. 464. Од. зб. 12160. Арк. 1, 3.

161. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11.

Роки української державності

Хто не переймався геополітичними ідеалами імперії, на перших порах за нею не дуже й тужили. Натомість відродження України вітали гаряче й палко. Згодом на кількох найбільших діячах, як-от трубадур Української Центральної ради Павло Тичина, большевики поставили диявольський експеримент. Вони залишили їх живими й розтоптали душі. Те, що носії гучних імен лишилися, мало приховати глобальний масштаб терору. Але на початках розбудова Української держави йшла повним ходом, передусім у сфері культурі.

Ставлення до української державності досі не вирівнялося. Замість говорити про українську державність і її періоди (напр., Центральну раду), деякі історики називають щось зовсім інше – “українську революцію” чи “національно-визвольний рух” [189]. В адміністративно-територіальних архівосховищах (центральних, обласних чи міських) українську архівну спадщину грубо поділено на дві частини: до 1917 року й після 1917-го. Номери фондів, що належать до другої частини, позначено літерою “р”, – інакше кажучи, архівісти досі стверджують, що української державності не існувало. Але національний потенціал, вийшовши з берегів, виявився остільки потужний, що швидко зупинити його не вдалося ні 1920 року, ані 1921-го. Те, що розпочав у роки державності національний організм, нехай і деформовано, продовжувалось, умовно кажучи, до 1933 року. В українській культурі продовжувались ті самі ідеї (Тичина, Хвильовий, Курбас, – все Розстріляне відродження). Видавничі плани, як-от видавничого товариства “Друкарь”, складений між 13 вересня 1919 року (смерть К.Широцького) і 23 травня 1920 року (Г.Нарбут ще живий) [190], показують, що виконували їх ще добрий десяток років. Докладно простежений життєпис конкретної людини, як-от Федора Ернста, з’ясовує нам, що хронологічні рамки української державності можна визначити багато ширше, аніж прийнято вважати. Якщо її нижня межа справді збігається з лютневою революцією, то горішню можна вбачати не у 1920 чи 1921 роках, а наприкінці українізації [191]. Тут треба мати на увазі передусім перепинення органічної традиції, але ми мусимо простежити різні й численні показники, серед них відхід з політичної арени таких українських політичних лідерів, як чільні боротьбисти й укапісти. Здається, творення двох Україн на одній території стало цілком реальною справою.

Ф.Ернст писав: «Довге перебування в Сибіру й вимушена перерва в освіті й науковій роботі викликали в мене особливу жагу – віддатися цілком науці». Тож по приїзді до Києва 17 квітня 1917 року, він насамперед відновив навчання в університеті [192].

У травні 1917 року разом із Сергієм Гіляровим [193] Федір Ернст став одним із фундаторів «Товариства студіювання мистецтв» (1919 року – товариш голови), яке виникло серед молодих академічних кіл. У приватному листі А.М.Грабар писав:

“Моим старшим товарищем там [в Петербургском университете] был Шероцкий. Но с 1917 года я жил снова в Киеве, как и тот же Шероцкий. В Киеве мы быстро вошли в круг молодежи, интересовавшейся искусством и особенно киевской стариной. Мы основали то «Общество исследования искусств», которое Вам известно. Это был в сущности маленький кружок, но объединявший людей образованных и стремившихся к серьезному знанию. Собрания это[го] кружка происходили в квартирах участников. В них участвовали и Ф.Л.Эрнст, и Зуммер. Эрнст представлял науку о киевских памятниках времен барокко, и мы уважали его знание и преданность этой специальности. Мне кажется, что у него она была связана с любовью к украинскому прошлому вообще” [194].

Пам’яткою про «гурток освічених людей», як висловився про них Грабар, став «Список книг, принадлежащих Обществу Исследования Искусств», писаний рукою Ернста [195]. Усі вони мали, розуміється, більші чи менші збірки книжок, але 1918 року склали 27 вишуканих видань, що стали їхньою спільною власністю. Цей список гарно характеризує характер самих членів товариства. Вони дарували свої власні книжки – мистецтвознавчі дослідження, поезії. Жоден із них не приніс книжок українською мовою. Була одна німецькою, ще інша – англійською. Симеон Маслюк подарував збірку власних віршів «Символы – призраки мой души» (К.: тип. акц. о-ва «Петр Барский», 1914) і винятково рідкісне видання, що вийшло на правах рукопису, «Поэма «Часы» (Конотоп: Академия поэзии, 1918). Доволі відомий письменник Олександр Федорович Радченко (1858 – ) [196] – останні збірки поезій «Мз прошлого» (Спб., 1908) та «К свету» (К., 1914), на яку відгукнувся К.Р. Кілька книжок стосувалися театра. В.М.Зуммер подав свою першу вагому працю «О вере и храме Ал. Иванова» (вид. журнала «Христианская мысль». К., 1918). Свої перші окремі видання презентував і Ф.Ернст – «К раскопкам у памятника св. Ирины» (К., 1914) та «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году» К., 1918). Нарешті, Поліна Кульженко подарувала путівник по Києву Широцького, що був присвячений їй самій. Видав цю книжку її чоловік – Василь Стефанович Кульженко

За півтора року свого існування товариство відбуло біля 40 відкритих зібрань, на яких було прочитано до 60 доповідей. Перераховуючи їх, Ф.Ернст назвав реферати, присвячені українському мистецтву. Серед них відзначилися „Художній путівник по Києву К.В.Широцького”, „Майстри київського барокко” та „Скарби мистецтва Києва, які постраждали в 1918 році” його самого [197]. Кілька доповідей виголосили метри – „Музеї на Україні та перспективи на будуче” (М.Біляшівський), „Український архітектурний стиль” (Ф.Шміт) [198], „Іконостас Софійського собору” (Г.Павлуцький). Виділивши, таким чином, реферати, присвячені українському мистецтву, Ернст описав також першу в Києві серію популярних лекцій під загальною назвою „Мистецтво та старовина Києва”, які збирали навесні 1918 року дуже численну аудиторію [199].

Як щойно зазначено, 5 вересня 1917 року в ХІ аудиторії університету під головуванням С.О.Гілярова відбулось чергове, восьме відкрите засідання Товариства студіювання мистецтв, присвячене розбору щойно виданого тоді путівника по Києву Костя Широцького [200]. Відкрив засідання Ф.Ернст, який виступив із «великою й дуже змістовною доповіддю» (так оцінила її газета «Киевлянин»). Ернст привітав появу першого художнього путівника по місту, ознайомив присутніх із планом викладу, спинився на заслугах К.Широцького й дав ґрунтовний розгляд книги, «відзначаючи значні фактичні помилки авторові, викликані чи його недостатнім знайомством із літературою питання, чи зайвим «локальним патріотизмом», намаганням бачити українські риси навіть там, – пише «Киевлянин», – де їх немає» [201]. В обговоренні виступили вчені старшого покоління Григорій Павлуцький і Володимир Щербина, а також їхні учні – Василь Базилевич, Руткевич, Геннадій Жураківський, Сергій Гіляров, Михаїл Алєксєєв та ін.

На засіданні 15 листопада 1917 року Микола Біляшівський прочитав доповідь „Історія музеїв в Україні й перспективи на майбутнє”. Фундатор Національного музею, він висвітлив музейну справу в широкій історичній перспективі. В обговоренні доповіді виступили С.Гіляров, В.Зуммер, Л.Тумковський, Ф.Ернст та інші [202]. На жаль, ми не знаємо, що говорили на обговоренні доповіді Біляшівського молоді вчені. Але після його смерті Ернст оцінив його діяльність у київському музеї (1902-23) дуже чітко:

“Ця чверть століття музейної праці створила собою цілу епоху в історії української музейної справи. До того Київ мав тільки археологічний музей в університеті та музей церковної старовини в кол. духовній академії на Подолі. Приватні колекціонери збирали західньо-европейське та російське мистецтво. Незабутньою заслугою М.Ф.Біляшівського було те, що він одразу узяв курс на створення українського національного музею, почав збирати все, що характеризує культуру українського народу в усіх її галузях. Це була нелегка справа в умовах царської Росії – створити під “бдительним оком начальства” – вогнище української культури, їздити на поклон до генерал-губернаторів, архієреїв, випрошувати гроші для купівлі експонатів – у тодішніх багатіїв – і влаштовувати щороку численні експедиції, екскурсії, розкопи по Україні та за її межами – для здобуття потрібних експонатів з галузі української старовини й мистецтва” [203].

Публікуючи 1926 року цей некролог, порівнюючи атмосферу цих двох епох, Ф.Л., безсумнівно, запрошував читачів поміркувати, що вони здобули і що втратили.

Тогочасну Ернстову діловитість можна добре зрозуміти. Що ж до змін у його громадській орієнтації, то про це нам говорить його лист до брата Миколи від 15 червня 1917 року: «Лінію політики ще остаточно не намітив, але гадаю, що зовсім не зашкодить поступово anbandeln [204] з українцями. […] Взагалі думаю, що українці тепер стануть силою, і на них можна зіпертися, хоча й зі старими сваритися не варт» [205]. Політичний Ернстів прагматизм, що виявився в адресованих братові словах, з часом переріс у завзятий український патріотизм, перед яким тьмяніють декларації багатьох „професійних” українців. В Ернста це не були декларації, – за свої позиції він заплатив найдорожчу ціну, повірмо вже чекістським експертам.

9 серпня 1918 року у V аудиторії університету на XXXIV засіданні Товариства студіювання мистецтва Ф.Ернст прочитав свій знаменитий реферат про мистецькі скарби, що потерпіли 1918 року за Муравйова – “Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.” [206]. Ця праця, вийшовши друком у журналі “Куранты” й одночасно окремим невеличким виданням, набула небувалого резонансу серед громадянства [207]. В основі роботи лежали протоколи огляду київських пам’яток – дзвіниці Військово-Микільського соботу, його вівтарна апсида, “Палатна башта” у Лаврі, вівтарної апсиди Золотоверхо-Михайлівської церкви, пошкоджені під час облоги Києва. Описано загиблі колекції Михайла Грушевського та Василя Кричевського на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної.

У роки терору 1933-34 років, процитувавши цю брошуру, Євген Холостенко писав: “[…] цей запеклий ворог, в якого, очевидно, на саму згадку про більшовиків з’являлась піна скаженого собаки […]” [208]. Природна річ, це видання було заборонене [209] й офіційно зберігатись могло лише у спецфондах. Заборонили й окреме видання статті Холостенка [210]. Навіть після знаменитого ХХ з’їзду КПРС, за цю працю вченого довго не реабілітовували. Вийшовши з концтабору, його удова вкотре звернулась з відповідною вимогою до начальства. Послужливий чекіст заклав у справу витяг з тих самих “Художественных сокровищ Киева”, тож за кілька днів, 29 квітня 1958 року голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко затвердив висновок старшого слідчого КГБ майора Дідура: “Заявление Эрнст Тамары Львовны о пересмотре решения по делу Эрнста Федора Людвиговича и реабилитации его оставить без удовлетворения” [211]. Зате всі мої знайомі кияни, митці й мистецтвознавці, – мабуть, С.А.Таранушенко, М.В.Трубецька, Н.В.Геппенер, М.І.Вязьмітіна (дарчий напис графові Бобринському), К.І.Білоцерківська, – що належали до того покоління, пам’ятали муравйовську навалу й пізніші масові репресії, берегли цю маленьку книжечку як святість. З автографами й без них, – я бачив її у багатьох помешканнях. Якщо 1918 року український вчений Федір Людвігович Ернст витримав тест на людську, громадську порядність, то у 1960-х роках проходили такий тест його сучасники.

Крім університету, юнак відновив свої давні стосунки і з міським музеєм. 24 липня 1917 року він одержав від нього відрядження до Ніжина для огляду й опису пам’яток церковної та світської старовини [212].

Поза такими спорадичними заробітками виникла необхідність і чогось сталішого. У грудні 1917 року на запрошення проф. Гр.Павлуцького Ф.Ернст поступив на державну службу – на посаду помічника діловода відділу пластичного мистецтва при Генеральному секретарстві освіти.

«Якоїсь серйозної роботи, – згадував він, – там не провадилось, сам Павлуцький не знав гаразд, куди скерувати працю відділу, сам приходив на кілька хвилин, а решту часу співротники відділу нудьгували. Апарат відділу залишився в такому ж таки складі і за першого перебування Радянської влади у Києві (січень-лютий 1918 р.), коли на чолі [в] нар.[одному] секретарстві УРСР став т.Затонський, і під час німецької окупації 1918 р. […]» [213].

Різні форми самоорганізації й самодопомоги були в ті місяці й роки дуже поширені. Наприклад, 1-й Союз колишніх офіцерів організував кооператив „Трудова самодопомога” (вул. Прорізна, 2). Продукти продавали тут за картками й за вільними цінами [214]. Київське товариство самодопомоги трудовій інтелігенції («КОСТИ») разом з Товариством студіювання мистецтв проводило свої акції у приміщенні 8-ої гімназії (до революції – „Группы родителей”, Миколаївська пл., 4 – біля театру „Соловцов”), оскільки ним керував її викладач А.Ольшевський [215]. Музично-художня секція цього товариства, за домовленістю з радою Товариства студіювання мистецтв, організувала серію лекцій під загальною назвою «Мистецтво й старожитності Києва». Крім доповідей: Андрія Грабаря «Образ і пам’ятки великокнязівського Києва» (після вступного слова проф. Гр.Павлуцького, 28 січня 1918) та «Св. Софія Київська» (4 лютого), Всеволода Зуммера «Кирилівська церква» (11 лютого), Лева Тумковського «Київський empire» (25 лютого) та Сергія Гілярова «Музеї та колекції Києва» (4 березня), – проектувалася четвертою, 18 лютого – доповідь Ф.Ернста «Образ і пам’ятки Києва ХVІІ й ХVІІІ ст.» [216]. Очевидячки, у зв’язку з подіями муравйовщини цей план реалізовано не було. Принаймні за кілька місяців, у травні, в журналі «Куранты» з’явилось повторне повідомлення про ці читання. Серед шістьох лекцій, запланованих у ХV аудиторії університету у неділі між 7 квітня й 19 травня, лекція Ф.Ернста «Київське барокко» була знову четверта [217]. Як згадував за багато десятиліть Андре Грабар, Ернстова лекція вийшла сухувато, у його викладі не відчувалося захоплення, емоцій. Найкраще сприймали Зуммера.

Для доповіді на з’їзді діячів українського пластичного мистецтва Ернст узяв споріднену тему – «Київське барокко і перспективи на будуче». Він сприймав барокко як архітектурний вияв українськості [218].

Тим часом, разом з іншими спорідненими явищами того часу Ернстова доповідь дала підставу Вікторові Домонтовичу (Петрову) широко розгорнути її культурологічний контекст. Ось що він писав: „Друга половина 10-х років пройшла під знаком захоплення барокком. Том грабарівської „Історії мистецтв”, малюнки Г.Лукомського в репродукціях листівок „Община св. Євгенії”, Нарбутові бароккові стилізації, зроблена ним обгортка „Нашого минулого”, студії й доповіді Ф.Ернста, Вс.Зуммера, Шульгина, Язловського, Жураковського, читані в семінарі проф. Г.Павлуцького, довгі мандрівки по Печерському й Подолу в розшуках бароккових пам’яток, – були виявами цього культу. Але в сприйнятті барокка ніхто з нас не переступав за рамки естетичного переживання архітектурних пам’яток. Ми сприймали барокко як абстраговану форму архітектури” [219]. Тема барокко йшла в Ернста до кінця, себто до арешту. Наприклад, у листопаді 1928 року він прочитав у Домі вчених доповідь “Українське бароко в минулому й сучасному” [220].

Лекції товариства самодопомоги об’єднали гурток молодих ентузіастів, долі яких склались дуже по-різному, чи не найтрагічніше – у Л.Тумковського, оскільки він не встиг і розгорнутись, реалізуватись. Син таємного радника, Лев Миколайович народився 9 серпня 1894 року в Хабаровську. Як і М.П.Алексеєв (і Рильський), закінчив гімназію Науменка (1913). Почав студіювати в університеті, але коли почалась війна, був мобілізований. Через хворобу був евакуйований з діючої армії [221]. Наприкінці 1960-х років я зустрічався з його сестрою, Анастасією Миколаївною Гудим-Левкович (вул. Леніна, 35; померла 1992 року, похована на головній алеї “нового” Байкового кладовища). За її словами, брат помер бл. 1924 року на Волзі. Захоплювався якимись заняттями, в дитинстві збирав комах (як підкреслювала вона, страшенно акуратно), потім гербарій у Подільській губернії. Незважаючи на дощ, під час екскурсії міг незворушно продовжувати розповідь про якийсь ампірний будинок. Дуже любив книжки. Прагнучи, щоб їхня оправа відповідала змісту, підбирав на товкучці матерію. З нього міг би виробитись видатний вчений, але висипний тиф його забрав.

У першу чергу Ф.Ернст повернувся до київської архітектури. Року 1918 на матеріалі одного з розділів медальної роботи він написав статтю про київських архітекторів ХVШ ст. [222], невдовзі заборонену [223]. З цієї теми була це одна з перших праць, – як на той час написано її досить ґрунтовно. Тут автор зробив огляд відомостей про таких «архітектів-киян», як Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, «придворних архітектів» Йогана-Готфріда Шеделя, Бартоломео Растреллі, Івана Мічуріна, Андрія Квасова, а також Себастіано Брачі, Йосипа Старцева та Федора Старченка. У дещо популярнішому викладі матеріал про Ів.Григоровича-Барського майже одночасно Ернст опублікував у журналі «Куранты» в супроводі п’яти чудових фотографій роботи Сергія Аршеневського. Тут ішлося про магістратський майдан на Подолі з Сампсоніївським водограєм, братські келії Межигірського монастиря, браму Кирилівського монастиря та Покровську церкву на Подолі [224]. За вісім років Ф.Ернст надрукував дещо допрацьований інший розділ медальної роботи – про підтримування й репарації київських церков у ХVП–ХVШ ст. Решта матеріалу світу досі не побачила [225].

Ернстове свідоцтво про закінчення університетської освіти датується лютим 1918 року [226]. Навесні 1918 року молодий вчений склав останні іспити, а навесні 1919 року – державні [227].

4 квітня (за документом – улітку) 1919 року, за большевиків, його вирішено залишити при університеті як стипендіата для готування до викладацької діяльності за кафедрою теорії та історії мистецтва [228]. Для цього 8 квітня 1919 року на засіданні Історико-філологічного факультету було розглянуто подання проф. Григорія Павлуцького про залишення при університеті його учня. Вирішили клопотатись про статус, залишивши юнака без коштів, оскільки їх просто не було, але з наданням йому першої вільної стипендії [229]. 13 квітня за кафедрою загальної літератури залишили С.Кулаковського [230]. Сергій Юліанович Кулаковський прожив довге життя. Одержавши наукове відрядження до Варшави, до СРСР він не повернувся. До кінця своїх днів служив професором кафедри філології Варшавського університету. Помер у Варшаві 1949 року [231]. Машинописну збірку його віршів, присвячених Анні Карпеко-Артоболевській, я бачив у 1970-х роках у її книгозбірні.

1918 року Ф.Ернста було обрано на дійсного члена Історичного товариства Нестора-Літописця. Наступного, 1919 року він уже був членом восьми товариств, зокрема Українського Наукового Товариства, Товариства діячів українського пластичного мистецтва, Українського товариства архітектів, Центрального комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва на Україні, членом київського «Общества охраны памятников старины и искусства» та ін. У цих товариствах він виступив із низкою прилюдних доповідей та лекцій [232].

Для підготовки керівників історичними екскурсіями по Україні в липні 1918 року при Київському Українському університеті були відкриті спеціальні курси, де викладали проф. Григорій Павлуцький, Вячеслав Прокопович [233], Валерія Козловська, Федір Ернст, Микола Біляшівський та Андрій Грабар. Ф.Ернст прочитав серію лекцій «Мистецтво й старожитності Києва» на інструкторських курсах для підготовки керівників екскурсій по Києву [234]. У зв’язку з цими екскурсіями проходили краєзнавчі дослідження, що сполучали архівно-бібліотечні студії з дослідженням натури. У Росії вважається, що було вироблено навіть екскурсійний метод навчання, а за фундатора цього методу там вважають одного з керівників петроградського екскурсійного інститута проф. І.М.Гревса [235]. Цікаво, що, як бачимо, ті самі ідеї захоплювали людей у різних місцях.

Тим часом активність Ф.Л. набирала все більший громадський резонанс. З осені 1918 року діяла Секція мистецтв Українського наукового товариства в Києві. На першому засіданні 20 вересня 1918 року головою Секції було обрано Дмитра Антоновича, а секретарем – Данила Щербаківського. Ф.Ернста на пропозицію Дмитра Антоновича було обрано в члени секції (с. 154). З 16 листопада 1918 року головували Григорій Павлуцький, Микола Макаренко та Данило Щербаківський. На сьомому засіданні 30 травня 1919 року його одногодосно обрали на секретаря секції (С. 156), тож, починаючи з восьмого засідання (5 липня 1919 року) протоколи вів як правило він. Тоді ж таки він запропонував доповідь «Наукова класифікація дерев’яних українських церков». 28 грудня 1919 року на дванадцятому засіданні – він узяв участь в обговоренні доповіді Вадима Модзалевського [236] «Нові архівні дані про штихаря Григорія Левицького», а на наступному засіданні 4 січня 1920 року – доповіді Василя Данилевича «Вага нумізматики для студіювання історії мистецтв». 18 січня 1920 року (14 зас.) сам Ф.Ернст зробив доповідь «Будинок старої бурси в Києві», а 7 лютого (16 зас.) його обрано на керівничого-організатора комісії із складання словника діячів українського мистецтва при секції. Професійно реферуючи зміст доповідей і виступів в обговореннях, Ф.Ернст зберіг багато думок провідних українських мистецтвознавців тієї доби. Наприклад, саме тоді, в добу Української державності (16 травня 1920 року) Данило Щербаківський вказав на „необхідність заборонити вивіз речей мистецтва за межі України” [237] – принцип, яким керувались українські пам’яткоохоронці протягом десятиріч, і фактично, попри всі перепони, керуються досі. 30 травня 1920 року (22 зас.) Ф.Ернст оголосив правила керування й користування бібліотекою [238].

Деякий час, – мабуть, дуже недовго – він працював також і як секретар бібліотечного відділу Управління театрів при колегії мистецтв Київської ради робітничих депутатів [239].

“За панування «денікінщини, – згадував Ернст, – [я] буквально голодував, один час був раптом заарештований на вулиці під час облави на «дезертирів». Мене теж обвинуватили в дезертирстві і з великим натовпом людей (чоловіків із 600) одвели до луцьких касарень, звідки я з великими труднощами через 3 дні звільнився, довівши, що яко професорський стипендіят при університеті маю відстрочку до 30-тирічного віку (тобто до 1921 року) […]. З приходом поляків (травень-червень 1920 р.) робота знову занепала; я ще не зовсім одужав після тифу й голодував як ніколи ні до, ні після того. […] Влітку 1920 р. через голод був змушений ходити за 65 верстов від Києва пішки з різними хатніми речами для обміну на продукти” [240].

Київські 1918-19 роки позначились не лише ревною працею українських діячів, які щосили розбудовували національну культуру, а й шалом большевицького терору – 1918-го це був Муравйов, рік 1919-й закарбувався в пам’яті киян чрезвичайками. У паперах Ф.Ернста збереглось „Удостоверение” часів муравйовщини – „секретарства освіти Народного секретаріату Української робітничо-селянської республіки” від 18/5 лютого 1918 року. Воно засвідчувало, „что он [Ф.Эрнст] состоит на службе в Народном секретарстве просвещения. Обыску, задержанию и аресту не подлежит, […] подписью и приложением печати удостоверяю» [241].

Хоча вчені різних національностей віддавна студіювали на Україні мистецькі пам’ятки чи комплекси пам’яток, відносили вони їх переважно до мистецтва польського та російського. Праці Федора Вовка, Василя Горленка дали початок дослідженню українського мистецтва, науці, що почала систематично розбудовуватися лише на переломі XIX й XX сторіч, а особливо бурхливо – з 1917 року. Федір Ернст був отже один із перших вчених, хто свідомо взяв за предмет своєї праці історію українського мистецтва й дав зокрема перші суцільні, синтетичні її огляди. Він належав до славної когорти дослідників (Кость Широцький, Данило Щербаківський, Вадим Модзалевський, Стефан Таранушенко та ін.), розквіт діяльності яких припав на роки Визвольних змагань, а тоді за інерцією (скільки кому випало жити й творить), тривав до арештів чи загибелі.

Увіходячи до гуртка діячів, що об’єднувався коло журналу “Наше минуле”, Ф.Ернст багато сили віддав рецензуванню поточної літератури [242]. Саме до цього часу належить і етапна праця українського мистецтвознавства – його нарис історії мистецтва XVII–XVIII ст. [243], згодом заборонений [244].

Примітки

189. Український національно-визвольний рух, березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. 1024 с.; Солдатенко В.Ф. Українська революція: Концепція та історіографія. К.: Книга пам’яті України; Просвіта, 1997-1999. 416, 508 с.

190. Науковий архів Інституту археології України. Ф. 9 Д.Щербаківського. № 61. Арк. 1 – 2 зв.

191. Див.: Політика коренізації в радянській Україні (1920-1930-ті рр.): Науково-допоміжний бібліогр. покажчик / упоряд. та авт. вступ. ст.: П.Бондарчук, В.Даниленко, Г.Єфіменко. К., 2003. 219 с.; "Українізація" 1920-1930-х років: передумови, здобітки, уроки. К., 2003. 392 с.

192. ДАМК. Ф. 16. Оп. 464. Од. зб. 12160. Арк. 1. За постановою факультету, на засіданні 19 грудня 1917 він мав вісім зарахованих півріч (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 1. Арк. 15).

193. Ханенківські читання. Вип. 4. К.: Кий, 2002. С. 108.

194. Лист від А.М.Грабаря до мене від 27 грудня 1972 року.

195. ІМФЕ. Ф. 13-. Од. зб. 466. Арк. 1.

196. Стихотворения (Ковна, 1901), Отклики (Спб., 1904), На распутьи (Спб, 1905), Из затишья (К., 1914).

197. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.

198. Див.: Белоконь С. Рец.: Шмит П. Ф. Список печатных работ Ф. И. Шмита (Византийский временник. Т. 37. 1976) // Сов. библиография. М., 1977. № 5 (165). С. 83.

199. [Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв (Общество исследования искусств) в Київі // Наше минуле. 1918. Листопад-Грудень. № 3. С. 139–140 (Автор визначається за його власним свідченням: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 2).

200. Широцький (Шероцький) Костянтин Віталійович (псевд. К.Ладиженко; 26 травня / 7 червня 1886, с. Вільшанка-Бершадська Ольгопольського пов. Под.губ., тепер Крижопільського р-ну Вінницьк. обл. – 13 вересня 1919, с. Білоусівка Гайсинського пов. Под. губ.) – історик мистецтва, шевченкознавець.

Син священика. Закінчив Тульчинську дух. школу, Кам.-Под. духовну семінарію, де був членом укр. громади (через переслідування семінарського начальства закінчив Новочеркаську семінарію), та Кам.-Под. худ.-промислову школу, де навчався у В.Розвадовського. Виїхавши до Петербурґа, закінчив Археол. ін-т (1911) та іст.-філол. фак. ун-ту (1912). Учень проф. Д.Айналова. Був членом, а в 1908/09 членом правління «Гуртка українознавства при СПб. ун-ті», де виступав з мистецтвознавчими рефератами, які згодом обробляв у вигляді наукових розвідок. Багато працював у Музеї Імп.Рос.Археол.т-ва, дійсним членом якого був обраний 1911.

1913 залишений при ун-ті як професорський стипендіат, з 1915 і до жовтневого перевороту 1917 читав курс історії старого київського і галицького мистецтва як приват-доцент Петроґр. ун-ту по кафедрі історії мистецтва. У 1914/15 читав лекції для студентів у клубі «Наша школа», заснованому при укр. громаді. Протягом усіх років перебування в Петербурзі-Петрограді енергійно вибирав по місцевих сховищах різноманітні матеріали, що стосувались укр. культури. Його виписки склали коштовні тематичні збірки, що зберігаються нині в архіві Нац. музею укр. мистецтва. Був ініціатором розписування церкви в с. Білоусівці Гайсинського пов., де служив на парафії його батько, в укр. стилі (худ. Г.Золотов; див.: Основа, 1915, кн. 2).

Належав до СПб. т-ва укр. поступовців та партії соціалістів-федералістів. Входив до правління Благодійного т-ва видання дешевих і корисних книжок. 1914 відбув 3-місячну подорож до Італії, обірвану через воєнні події. Став одним із фундаторів видавничого т-ва «Друкарь» (1916). 1917 був комісаром Городенського пов. у Галичині від Тимчас. уряду (крайовий комісар із правами ген.-губернатора Д.Дорошенко), де студіював пам'ятки мистецтва цього краю. Виїхавши до Києва, узяв участь в організації Секретаріату освіти Центральної ради, згодом – Мін-ва нар. освіти, де завідував худ.-пром.відділом, потім – Секцією охорони пам'яток старовини й мистецтва. Наприкінці 1917 читав лекції з мистецтва в київському Укр. народному ун-ті.

Улітку 1918 обраний екстраорд. проф. Кам'янецького укр. держ. ун-ту, але там до лекцій не приступив через хворобу, що звела його у могилу (туберкульоз). Член Укр. наук. т-ва.

Почав друкуватися 1904, вміщуючи в «Под.епарх.вед.» статті краєзнавчого змісту. З 1907 широко публікувався в «Записках» НТШ, журналах «Сяйво», «Украинская жизнь», «Искусство в Южной России», газеті «Рада» (тут вміщував також численні кореспонденції з Поділля та Петербурґа), після повернення до України – у журналах «Наше минуле», «Книгарь». Автор розвідок про мистецьку спадщину Т.Шевченка: «Брюллов і Шевченко» (Укр.жизнь,1913), «Ґравюри Т.Шевченка» (там само,1914, № 2), «Т.Шевченко як ілюстратор» (Шевченківський зб., т. 1. СПб., 1914), Г.К.Левицького (Искусство в Южной России, 1914, № 5-6) та В.А.Тропініна. Видав капітальні нариси з історії декоративного мистецтва України п.н. «Худ.убранство укр. дома» (Искусство в Южной России, 1913, №№ 4-6, 9-10; 1914, №№ 1-6 і окремо), у співавторстві з П.Балицьким – «Буковина и ее прошлое» та «Иллюстрированная история Галичины» (обидва вид. – Пг., 1915, підп.: К.Баладыженко).

Автор першого путівника по мистецьких пам'ятках укр. столиці «Киев» (К., 1917; перевид. 1994). Не мав змоги читати коректури, тому у виданні лишились численні помилки. Мріяв перевидати його укр. мовою. Серед перших синтетичних курсів історії староукр.мистецтва – праці Ш. «Старовинне мистецтво на Україні» (К., 1918) та «Укр. штука за часів старокнязівських та її виучення» (Наше минуле, 1918, № 1). Напередодні смерті закінчив капітальний курс історії укр.мистецтва у 2 томах (доля рукопису невідома). Ілюстрації до цієї праці з'явились у вид-ві «Друкарь» у вигляді 144 листівок у 13 серіях. Працював над вступною розвідкою до альбому «Укр.старовинний портрет». Ш. належить багато статей з історії укр. і рос. малярства, мистецтва укр. стародруків, про писанки, архітект. пам'ятки, археологічні розкопки тощо. Систематично рецензував поточну мистецтвознавчу літ-ру. Ввів у науковий обіг величезну кількість цінних фактичних даних.

Дж.: Середа Антін Хомич (30 січня 1890, с. Шкарівка Васильк. пов. Київ. губ. – 11 серпня 1961, Корсунь-Шевченківський, похований у Києві). Кость Віталійович Широцький // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К., 1921; Биковський Левко Устимович (10 квітня 1895, с. Вільхівка Звенигород. пов. Київ. губ. – 11 січня 1992, США). Бібліографія праць К.В.Широцького // Там само; Білокінь С. Широцький (Шероцький) К.В. // УРЕ, вид. 2. Том 12. К., 1985. С. 408: іл.; Ханко Віталій. Кость Широцький // Образотворче мистецтво. 2005. Ч. 1. С. 90.

201. Афіша про засідання – ІМФЕ. Ф. 13-7. Од. зб. 662. Арк. 1. Новый путеводитель по Киеву // Киевлянин. 1917. 7 сентября. № 210. С. 3. Шп. 2.

202. В Обществе исследования искусств // Последние новости. Утренние. 1917. 23 ноября. № 4794. С. 4.

203. Ернст Ф. Академик М.Ф.Біляшівський // Життя й революція. 1926. Ч. 4. С. 120.

204. Тут: наблизитися (нім.).

205. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 48. Арк. 4-4 а.

206. Б.[азилевич] В. // Голос Киева. 1918. 13 августа. № 79; З варварств ХХ століття // Діло. 1918. 22/9 серпня. Ч. 189 (9749). С. 2; Б.[азилевич] В. // Голос Киева. 1918. 10 ноября; П.П. // Русский голос. 1918. 13 октября. № 109; Щербаківський Д. // Наше минуле. К., 1918. Вересень-жовтень. Ч. 2. С. 228-229; Наш понедельник. 1918. 25 ноября. № 1; Адарюков В. // Среди коллекционеров. Москва, МСМХХП. Июль-август. № 7-8. С. 74; Сумцов Микола Федорович, Акад. (1854-1922) // Наука на Украине. Х., 1922. № 4. С. 418-419 (витинки – ІМФЕ. Ф. 13-7. Од. зб. 625. Арк. 33-34; Од. зб. 631. Арк. 2-4).

207. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. Окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с.: іл. Обложка, надпись, буква и концовка работы С.М.Губина. Переклад: Ернст Ф. Мистецькі скарби Києва, потерпілі в 1918 році / Пер. Миколи Шудрі // Розбудова держави. 1994. № 7. С. 33-37.

208. Холостенко Євген Вячеславович (травень 1904 – 1945, Югославія). Етапи зростання: Основні моменти розвитку мистецтва Радянської України за 16 років // Образотворче мистецтво. Альманах 1. X.; К., 1934. С. 104. Вийшло також окремою відбиткою.

209. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102; Сводный список книг, подлежащих исключению из библиотек и книготорговой сети. Часть П. М.: Изд. Всесоюзной книжной палаты, 1961. С. 452.

210. Зведений покажчик застарілих видань. С. 372.

211. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 2. Арк. 150.

212. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 1.

213. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7, 11 зв., 18 зв.

214. Весь Киев в кармане. К.: Книжник, [1918]. С. [35].

215. Киевское общество самопомощи трудовой интеллигенции // Киевлянин. 1917. 4 октября. № 231. С. 3; Толочко Леся. Історія утворення майдану І.Франка у Києві // Київська старовина. 2001. Листопад-грудень. № 6 (342). С. 179.

216. Искусство и древности Киева // Киевлянин. 1918. 14 января. № 11. С. 3. Шп. 1. Див.: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.; Од. зб. 171. Пор.: Лекції по історії українського мистецтва // Відродженнє. Відень, 1918. 5 мая / 22 цвітня. Ч. 17. С. 5. Шп. 1.

217. Искусство и древности Киева // Куранты. 1918. Май. № 1. С. 3 обкл.; [Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв. С. 140.

218. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.

219. Домонтович Віктор [Петров Віктор Платонович; 1894, Катеринослав – 1969, Київ]. Болотяна люкроза: З приводу „Спогадів про неоклясиків” // Безсмертні: Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 264.

220. Літературно-мистецька праця в Домі вчених // Літ. газета. 1929. 15 березня. № 6 (49). С. 7; Робота літературно-мистецької комісії Дому вчених за 1928 рік // БКСНР. 1929. Лютий. № 2. С. 25-26.

221. ДАМК. Ф. 16. Оп. 464. № 10655. Арк. 1-3 зв. 3 серпня 1918 він заносив до нотаріуса Д.Скрипниченка документи Ольги Карпеки для засвідчення копій. Мешкав тоді на Володимирській, 75. Ольга Данилівна й познайомила мене з сестрою Тумковського.

222. Ернст Федір. Київські архитекти ХVIII віку // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 98-118. Окремо: К.: Друкарь, 1918.

223. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102.

224. Эрнст Федор. Иван Григорович-Барский, киевский архитектор ХVШ века // Куранты. 1918. Июнь. № 3. С. 8-11.

Аршеневський Сергій Дмитрович – київський фотограф років Визвольних змагань. Робив ілюстрації для праць В.Модзалевського, фотографував М.Грушевського, Г.Нарбута. Відомі його фото – вибух на Звіринці та група київських музейників і діячів мистецтва – друзів Музею Ханенків (1919). У 1970-х оповідали, що після війни він працював фотографом у Кремлі. Московський колекціонер Р.І.Олексіїв казав, що стару україніку, наприклад, комплект журналу “Наше минуле”, купував в удови Аршеневського Георгій Сергійович Ніц. 1978, перебуваючи у Москві, я розшукував подружжя Аршеневських. Вони мешкали, здається, на Каховській, 90. На жаль, мені не пощастило: незадовго перед тим він помер. З його удовою Любов Антонівною зустрітись я теж не зміг. На вхідних дверях було прикріплено печатку. Сусіди сказали, що вона лежала у лікарні. Невдовзі померла і вона. Переказували, що хтось приїздив із Києва, запевнив, що організовується “Музей Аршеневського”, відтак забрав – ніби для цього музею – його дорогоцінні фото. Не виключено, що у такий спосіб його матеріали збереглись і ще випливуть. У книгозбірні І.Я.Олійника зберігається книжка Ф.Ернста “Контракти та Контрактовий будинок у Київі” (1923) з інскриптом: “Дорогому Сергею Дмитриевичу Аршеневскому на добрую память от вечно признательного автора. Киев 21. IV. 1924”. Придбано її в Києві у середині 1970-х. Пор.: Шаховской Д.М. Общество и дворянство Российское. Том 2: Апо-Аск. Ренн, 1979. С. 107-123.

225. Ернст Федір. Київська архітектура ХVІІ віку // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. [К.:] ДВУ, 1926. С. 125-165.

226. Alma Mater. Кн. 1. С. 287.

227. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11 зв., 24.

228. Там само. Од. зб. 1. Арк. 15; Од. зб. 2. Арк. 19, 24; Од. зб. 4. Арк. 24; Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92.

229. ДАМК. Ф. 16. Оп. 465. № 1298. Арк. 96 зв. – 97.

230. Там само. № 1307. Арк. 26.

231. Пучков Андрей Александрович. Юлиан Кулаковский и его время. Изд. 2. СПб.: Алетейя, 2004. С. 90.

232. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 2, 18 зв.; Од. зб. 6. Арк. 1 зв. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92. В оригіналі вказується, що Ернст був членом Наукового товариства ім. Шевченка. Гадаючи, що це звичайна помилка, виправляю назву товариства на Українське Наукове, що працювало в Києві.

233. Прокопович Вячеслав Костянтинович (10 червня 1881, Київ – 7 червня 1942, Besancourt біля Парижа). Історик, політ. діяч.

Син протоієрея. У червні 1913 Зеров був уже близько з ним знайомий, і в листі до Бориса Чигиринця писав: "Прокопович – людина настроєна дуже націоналістично – і хоче, щоб навчав [польського] графа [Тарновського] неодмінно "українець" (Зеров Мик. Corollarium: Збірка літ. спадщини / Під ред. М.Ореста. Мюнхен: Ін-т літератури, 1958. С. 174). З 1 грудня 1914 був обраний на посаду бібліотекаря київського міського музею замість Дмитра Дорошенка, котрий від цієї посади відмовився (Отчет Киевского художественно-промышленного и научного музея имени Государя Императора Николая Александровича за 1914 год. К.: 1 Киев. артель печ. дела, 1914. С. 4). Член ред. комітету часопису „Independance de L’Ukraine” (Рада. 1919. 1 лютого. № 23. С. 1. Шп. 1-2). Прем'єр-міністр УНР (1920, 1926-39). Ред. тижневика „Тризуб” (1925-39). Масон (Ніковський Андрій. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни // Генеза. 1996. № 1 (4). С. 153-156, 158-159). "Антологія" М.Зерова (К., 1920) має присвяту: "В.К.Прокоповичу на знак пошани і приязні". Юрій Магалевський виконав його портрет (Гурток діячів українського мистецтва у Львові. Українська мистецька виставка: Катальоґ. Львів, 1922. С. 11).

Дж.: ДАмК. Ф. 151. Оп. 1. № 52; Білон Петро о. (4 січня 1879, Васильків Київ. губ. – 7 серпня 1959, Пітсбурґ, США). Памяти В.К.Прокоповича // Дніпро. Филаделфія, 1942. Листопад. Ч. 11. С. 6, 13; Марголин Арнольд (1877 – 29 октября 1956). Украина и политика Антанты. С. 66, 76-77, 135, 162, 189, 236, 264, 293, 332; Ковальський М. Вяч.Прокопович // Свобода. 1957. 26 червня. Ч. 121. С. 2-3.

234. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 4; Од. зб. 6. Арк. 1 зв. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92; Студіювання старовини // Наше минуле.1918. Вересень-жовтень. № 3. C. 213.

235. Вялова С.О. К творческой биографии профессора И.М.Гревса // Из истории рукописных и старопечатных собраний: Исследования; Обзоры; Публикации. Ленинград, 1979. С. 123.

236. Е.[рнст] Ф. + Вадим Львович Модзалевський, 1873-1920 // Збірник Секції мистецтв [УНТ]”. [Том] I. К., 1921. С. 132-133; Білокінь С. Генеалогические материалы в архиве В.Л.Модзалевского // Археографический ежегодник за 1979 год. М.: Наука, 1981. С. 266-273; Його ж. Матеріали в історії мистецтва в архіві В.Л. Модзалевського: Етюди з мистецтвознавчого джерелознавства // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. К.: Наукова думка, 1992. С. 186-210. (= Укр. археогр. збірник. Том. 4); Його ж. Вчений, якого я люблю // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249: 2 іл.

237. Ернст Ф. Протоколи засідань Секції мистецтв Укр. Наукового Т-ва в Київі // Збірник секції мистецтв. [Том] 1. К., 1921. С. 163.

238. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12. Ернст Ф. Протоколи засідань Секції мистецтв Укр. Наукового Т-ва в Київі // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К., 1921. С. 154-164.

239. Документ 17 квітня 1919 (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 13).

240. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12-12 зв.

241. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 2.

242. Ернст Фед. [Рец. на кн.:] Астряб Матвей Григорьевич. Лубенский Мгарский Свято-Преображенский монастырь. Отдельный оттиск из ХШ вып. „Трудов Полтавской ученой архивной комиссии”. Полтава, 1915. С. 52 // Наше минуле. 1918. Листопад-грудень. № 3. С. 167-168,

Його ж. [Рец. на кн.:] Иконникова А.Л. Киев, мать городов русских. К., 1915. 55 с.; Крылова М.А. Старый Киев / Под ред. проф. А.А.Кизеветтера. М., 1916. 144 с.; Нелидова Е. Киев; Пг., 1915. 218 с.; О-[брем]ский В.[севолод Адольфович.] Золотые ворота в г.Киеве. К., 1915. 23 с. // Там само. С. 175-177;

Його ж. [Рец. на кн.:] Українське мистецтво: Серії листівок. Видавниче Т-во "Друкарь" // Там само. С. 179-182;

Його ж. [Рец. на кн.:] Справоздання о станові колекцій інститута кн. Безбородько на 1-е січня 1918 р. // Шлях. 1918. Січень. Ч. 1. С. 62-63 (підписано: Н.; авторство встановлено за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 2; Од. зб. 6. Арк. 1);

Його ж. [Рец.на кн.:] Кругликов-Гречаный Леонид Петрович (13 квітня 1880, Київ – ?, там само). Киев в прошлом. Вып.1. К., 1913. 56 с.; Стельмашенко М., Свящ. Карманный путеводитель по Киеву, с указанием трехдневного маршрута. К., 1913. 47 с.; Rawita-Gawroński Fr. Kijów. K.; Warszawa, 1915. 243 s.; Грабарь А. Фрески Апостольского придела Киево-Софийского собора. СПб., 1915. 9 с., табл.; Kennst du Kiew? К., 1918. 68 S. + 12 мал. // Наше минуле. 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 224-227;

Його ж. [Рец. на кн.:] Фомин П.[етр Георгиевич, 1866-1938], Прот. Церковные древности с.Бездрика Сумского уезда. X., 1916. 15 с. + 7 мал. // Там само. С. 227-228;

Його ж. [Рец.на кн.:] Weibel W. Russland. München, 1916. ХХIX с. + 96 // Книгарь. 1919. Квітень. Ч. 20. Стовп. 1300-1301;

Його ж. [Рец.на кн.:] Виньоля де-Пош. Пам'ятка для артистів-архітектів, домовладик та мулярських майстрів. К., 1918. 55 с., 54 табл. // Книгарь. 1919. Травень. Ч. 21. Стовп. 1410-1411;

Його ж. [Рец.на кн.:] Горленко В. Дмитро Левицький. Полтава, 1919. 22 с.;

Його ж. Володимир Боровиковський. Полтава, 1919. 33 с.; Сластьон О. Порфирій Мартинович. Полтава, 1919. 23 с.; Р.[удницький] М. М.Ярошенко. Полтава, 1919. 12 с. + 16 мал. // Книгарь. 1920. Січень–Березіль. Ч. 1–3 (29–31). Стовп. 65–66;

Його ж. [Рец. на кн.:] Рудинський Михайло. Архітектурне обличчя Полтави. Полтава, 1919. 35 с. // Там само. Стовп. 41-42.

Пізніші рецензії див.: Ернст Ф. [Рец.на кн.:] Мастера современной гравюры и графики. М.–Л., 1928. ХІХ + 415 с. // Бібліологічні вісті. К., 1928. № 1 (18). С. 142-143;

Його ж. [Рец.на кн.:] Українське народне мистецтво. Степова Україна. Одеса, 1929 // Хроніка археології та мистецтва. 1930. Ч. 1. С. 82-83.

243. Ернст Федор. Українське мистецтво XVII–XVIII віків. [К.:] Криниця, 1919. 32 с.: іл. + 24 табл.

244. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102.

Українська державна Академія мистецтв й Ф.Ернст: загиблі надії

Заснування Академії

Дореволюційна Україна вищої художньої освіти не мала. Існували тільки малювальні школи в Одесі (з 1865), Харкові (з 1869) та Києві (з 1875), низка приватних шкіл та студій. Звичайно, “ці школи відіграли велику роль у підготовці українських національних художніх кадрів” [245], проте розмах і якість їхньої діяльності були явно недостатні. Неперехідним явищем у мистецькому житті України стала Українська державна академія мистецтв (УДАМ).

Такими словами розпочав я 1973 року, себто безпосередньо після другої хвилі політичних арештів, що відбулись після ХХ з’їзду [246], свою статтю про Академію. Ще жили десятки колишніх її студентів, які чудово знали історію цієї установи і свою власну, пам’ятали не раз репродуковану світлину її фундаторів [247]. Фото вернісажу й обидві фотографії засновників я вже на той час виявив серед паперів Бориса Реріха [248] і на них у тій статті покликався [249]. Крім митців, на одній із них були зображені голова Центральної ради Михайло Грушевський, на підвалинах дому якого на Паньківській вулиці стояв наш будинок [250], і генеральний секретар освіти Іван Стешенко [251], дочка якого, акторка театру «Березіль», стала видатною перекладачкою Шекспіра, Мольєра та інших світових класиків і мешкала в Києві на Пушкінській, 20, пом. 31.

Усі знали: якщо Українську Академію наук (УАН) [252] та Всенародну бібліотеку України (ВБУ) заснував гетьман, то Українську державну академію мистецтв (УДАМ) створила Центральна рада. Добре знали це й члени редколегії “Вісника Київського університету”. Голова редколегії докладно пояснив мені, що саме треба написати, аби стаття вийшла, і я навів чудову як на той момент, хоч трохи безумну цитату з Павла Тичини:

“Сонце друге на небі України засвітилося! – сонце, що проливало тепер уже на весь народ своє тепло і світло! Ім’я йому – Партія більшовиків. […] Українська радянська влада заснувала Академію Наук і Академію Мистецтв у Києві” [253].

А далі я писав про ще не реабілітованого тоді Федора Ернста, про Павла Ковжуна, колишніх студентів, а на той час політеміґрантів з так само яскравими біографіями Роберта Лісовського, Василя Кричевського-молодшого, Івана Курочку-Армашевського. Здається, це були перші згадки їхніх імен в СРСР.

Мушу сказати, що жодного критичного відгуку на цю статтю до мене не дійшло. Навпаки, Оксана Трохимівна Павленко прочитала її в рукопису й 2 квітня 1972 року написала мені великого листа з додатками й міркуваннями:

“Уважно читала Вашого нариса про УДАМ і багато дещо з подробиць, признаюсь, довідалась [щойно] з Вашої праці. Зрозуміло, що в ті часи я була лише студенткою, тому не все, що діялось “зверху” округ Академії, мені могло бути відомо. Так що зібраний Вами матеріал з ріжних джерел: документів, спогадів, архіву, записів тощо уже є цінною працею”.

УДАМ була перша висока школа, закладена в Україні після скинення царської влади і перша в Україні мистецька школа найвищого рівня [254]. Львівський мистецтвознавець Микола Голубець вважав її утворення як загальнонаціональне досягнення українства:

«В 1917 р. повстала в Києві, начебто з нічого – Українська Академія Мистецтв. Несподівано й неждано для ширшого загалу найшлися для неї вчителі, а поміж ними такі величини, як ґеніяльний ґрафік Ю.Нарбут, европейської міри маляр О.Мурашко, творець нового монументального малярства М.Бойчук, а далі браття Кричевські, пейзажист Бурачек і цілий ряд інших, про яких відношення до мистецтва, а головно до українського мистецтва, за малими виїмками, не було серед громадянства хочби й приблизного уявлення. Для загалу громадянства, виключаючи втаємничених, було це обявлення, одушевляючий результат – української революції. Ми бачили, як довкола названих учителів найшлися учні, що теж для загалу несподівано зявилися не знати звідкіля, а чейже, скільки їх там не було, то в кожного був уже окремий шлях мистецької освіти і свій ідеал, своя мистецька реліґія. Нині більшість з цих учнів це вже закінчені мистці, з закріпленим мистецьким світоглядом і з замкненим кругом не тільки мистецьких інтересів, але й знову ж таки учнів та консументів довкола себе.

Це й є той мистецький рух, ця атмосфера, що похожа на лявіну, що все пориває на свойому шляху. Серед змінених умов суспільного життя й державного устрою, перемінилася не тільки назва Української Академії Мистецтв у Києві на «Художній інститут», але змінилися в цій установі люди, вчителі й учні, а разом з ними й їх мистецькі ідеали. Поминаючи ті зовнішно-формальні переміни, не можна не признати, що тут на ґрунті київської мистецької школи, еволюціонувало само мистецтво – ширшало в досягненнях і різничкувалося в засобах. Згори кинуто клич – примінення мистецтва до вимог життя, і то своєрідно понятого життя тоді, коли в нутрі установи проходила криза, боротьба утворених чільними представниками школи гуртків, що мов реліґійні секти в найкращій вірі й найшляхотніших замірах поборювали себе і нищили взаїмно» [255].

Інакше кажучи, Українська державна академія мистецтв всебічно, усією своєю короткою історією була пов’язана з українською державністю.

Думка “заснувати в Києві українську мистецьку академію, поставити, нарешті, справу утворення українського мистецтва на твердий шлях, мати право й можливість вчитися у себе на Україні, а не їздити за наукою по чужих краях”, як писав один з професорів-фундаторів Микола Бурачек, – [256] здавна володіла діячами українського мистецтва. У численних джерелах маємо чіткі й конкретні вказівки. Зіставляючи їх, одержуєм докладну картину подій довкола Академії і в ній самій. Так, наведу згадку дружини мистецтвознавця Дмитра Антоновича Катерини про давніші часи: “Ми всі тоді вірили, що буде незалежна Україна; з усіх кінців бувшої Росії, в якій ішла революція, почали на Україну з’їздитись ті, що почували себе українцями, і що хотіли працювати для України. І ось у Києві зібралось між іншим багато мистців” [257]. Катерина Антонович вважала, що ініціював заснування Академії мистецтв її чоловік Дмитро:

“В нашому домі збирались мистці, щоб обговорювати деталі організації високої школи. Дехто, як Василь Кричевський і Михайло Бойчук, спочатку протестували проти назви Академія; боялись вузьких академічних рамок, а не свобідної школи, де кожен професор міг би вільно по своєму власному плянові провадити науки… Але нарешті всі погодились, згадуючи традицію Могилянської Академії старого Києва. Дуже приємно було, що всі якось порозумілись, бо всі хотіли інтенсивно працювати, не спиняючись перед ніякими дрібницями” [258].

Можливо, саме так і було. Бо подібну ситуацію відтворив і мистецтвознавець Вадим Павловський [259]. Сам він 1917 року мав лише 10 літ, але під старість, коли готувалась його стаття, як прийомний син Василя Кричевського орієнтувався в мистецькому житті старого Києва як мало хто. І ось що він писав про старий будинок Антоновичів на розі Жилянської, 20, і Кузнечної, 40:

“Передові українські мистецькі кола Києва давно мріяли про створення власної, української, мистецької школи. Про це часто розмовляли в хаті мистецтвознавця Дмитра Антоновича. По четвергах до Антоновичів сходились українські мистці, актори, поети й науковці. Ці журфікси набули значення справжнього мистецького клюбу під час війни, коли український клюб “Родина” відступив своє приміщення під лікарню для поранених. Тоді на “четвергах” у Антоновичів збиралося до 30-40 осіб мистецької еліти Києва. Там обговорювали багато питань, сперечалися про потребу створити модерний український театр, про можливості організації української кінематографії, або мріяли про такі нездійсненні речі, як Українська Академія Мистецтв” [260].

До речі, подібним чином – як ініціатора численних громадських справ – характеризував Дмитра Володимировича й Гнат Хоткевич: «Сам Антонович («Муха») належав до типу тих людей, що як стовпи придорожні: іншим дорогу показують, а самі по ній не ходять» [261].

Отже, можна спокійно повернутись до вже цитованих споминів господині тих “четвергів” – Катерини Антонович:

“Збиралась там на свої засідання “Стара Громада”, – згадувала вона вже на еміґрації, – збирались на збори члени РУП – Революційної Української Партії. Збирались артисти-малярі, і відтам вийшла ідея організувати в Києві Академію Мистецтва, збирались артисти театру Садовського і сам Садовський, збирались артисти молодого театру Курбаса і сам Курбас” [262].

Тож улітку 1917 року мистецтвознавець, на той час активний член Центральної Ради Дмитро Антонович [263], проф. історії мистецтва Університету Св.Володимира Григорій Павлуцький [264] та директор Міського музею Микола Біляшівський обговорили питання про створення Академії мистецтв з головою Центральної Ради проф. Михайлом Грушевським та генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком. І якщо раніше розмови про Академію були виявом звичайного українського мрійництва, тепер це стало реальною справою. На сторінках “Історії української культури” Івана Тиктора Микола Голубець наголосив, що

“сам факт отворення й хоч би тільки непосильного змагання академії з тяжкими умовинами революційного часу свідчить про ті розвоєві можливости, що їх розкривав перед українською образотворчістю поворот нації до власної державности” [265].

В одній з публікацій «Нової ради» (від 24 листопада) мимохіть названо також приватну зустріч 28 липня, на якій Микола Бурачек і Михайло Жук розмовляли про бажаність утворення УДАМ з першою леді тодішньої України – Марією Грушевською. Їхня розмова була остільки важлива, що не забувся ані сам факт зустрічі, ані навіть сама її дата. Можна припустити, що після тієї їхньої бесіди, власне, Дм. Антонович, Гр. Павлуцький і Мик. Біляшівський і зустрілися з чільними діячами Центральної Ради – Михайлом Грушевським та Іваном Стешенком, коли справу було погоджено принципово. У «Новій раді» було сказано буквально таке:

«В склад комісії ввійшли почасти члени зібрання 28 липня (п.п. Бурачек, Жук і п-ні Грушевська), почасти члени [Українського] Наукового Товариства (Ол. Грушевський, проф. Павлуцький), педагоги (п. [Петро] Холодний), директор музею (п. Біляшевський), авторитетні українські малярі, які відомі своєю педагогичною діяльністю (п.п. В. Кричевський, [Ол.] Мурашко, Ф.Кричевський). Комісія ця і виробила статут і обрала професорів Академії» [266].

Початок роботи комісії В.Павловський впевнено датує, і тут не може не простежуватися свідчення В.Кричевського, кінцем серпня [267]. Отже, з доручення генерального секретаря з освіти Івана Стешенка було створено комісію, що мала провести підготовчу працю. Очолив її Григорій Павлуцький, а входили до неї, крім майбутніх професорів, також Дм. Антонович, Мик. Біляшівський, Пав. Зайцев, Дан. Щербаківський. Очевидна річ, комісія повинна була визначитися в головному – щодо мистецьких засад і загального напрямку. Організаційно ініціатори справи мали виробити статут і обрати ректора. Вони мали визначитись у стосунках УДАМ із всеросійською системою мистецької освіти й конкретно Петербурзькою Академією художеств. Нагадаймо, що діялося це за старих умов, задовго до виходу Четвертого універсалу. Треба було визначитись у взаєминах із Київським художнім училищем. Нарешті, фундатори мали подбати про приміщення, чого за браком досвіду не зробили. За кілька місяців їм довелось у своїй легковажності гірко розкаятися. Лишається фактом, що не дуже вдалий досвід Грушевського з організацією УДАМ розохотив його декларувати заснування Академії наук. Можливо, він сподівався певної еволюції суспільства в самоорганізації. 8 червня 1918 року, навідавши його, В.І.Вернадський записав у щоденнику: «Гр[ушевский] говорил, что мог бы и деньги найти сколько угодно, и организовать А[кадемию] н[аук], но не торопился в трудное переходное время» [268].

Серед лівацьки орієнтованої молоді переважала опозиція до самого слова “Академія”, що асоціювалось із старим політичним режимом і її структурами. Так само, й “погляди Василя Кричевського на ролю тодішніх академій в мистецькій освіті були дуже скептичні. Він [Кричевський] побоювався, що і в новій Українській Академії Мистецтв скоро розвинеться стара рутина і тяжіння реґляментувати живий, вільний творчий рух” [269]. Переважив погляд Дм. Антоновича, “що нова Академія не повинна повторювати чужу рутину, а навпаки – має створити свої власні, національні мистецькі традиції”. А які саме традиції, це, мовляв, “буде справа самих мистців” [270]. Один із фундаторів УДАМ Василь Кричевський про побудову закладу писав: “Зорганізувати академію комісія постановила по системі індивідуальних майстерень” [271].

Треба сказати, що справу Академії виніс на широке обговорення загалу видатний український мистецтвознавець Кость Широцький [272]. Повернувшись із Петрограда, він ще не відновив питомого відчуття мови, тому формально текст його статті виглядає ніби трохи штучно. Багато важливіша стаття за своєю суттю, оскільки відтворює головні лінії, за якими простежувалась розбіжність організаторів Академії. Йдеться про те, що комісія працювала все-таки кулуарно. Не відбулося широких зборів митців і зацікавлених осіб, не було зібрано, тим більше, не обговорено багатьох ключових питань. Зокрема петербуржець Широцький, що провів багато років на півночі, дуже гостро сприймав питання національне. Його стаття вперше широко ставила перед громадянством справу залучення до Академії митців, умовно кажучи, російських. Як відомо, в атмосфері Української держави ця ідея несподівано набула підтримку з боку гетьмана. Природно, що гурток київських живописців, хоч би з кого він не склався, цій ідеї особливо співчувати не міг. Так чи сяк, стояло питання про митців неукраїнських, тож комісія вирішила його подібно до політиків Центральної Ради, залучивши до складу професорів представника національних меншин. Нарешті, Широцького не порадувало, як вирішувалось питання з ректором, якого обирала Рада Професорів. Отже, ось як виглядала стаття Широцького:

«Українська Академія Мистецтва.

Академія Мистецтв у Київі вже заснувалася, і 22 жовтня мають відбутися вибори ректора. До пишного і свіжого вінця українського відродження має вплестися нова квітка (китиця? – С.Б.) артистичної культури, занедбуваної і приглушуваної сотні років проклятою системою старого ладу. Тепер вона розцвітає не просто яко забаганка багатих людей, а яко внутрішня потреба духовного життя українських артистів і маси, для котрої і від імени котрої вони говорять. Рідна Академія повинна розбудити й допомогти піднятися рідній штуці. Це діло достойне інтелігентних високоосвічених патріотів, і ми мусимо його вітати, не дивлячись на деякі не зовсім ясні моменти цеї справи в цілому, бо підготовча організація Академії провадилася досить далеко від громадського ока. Не може бути сумніву, що всю справу Академії ведуть найцінніщі люде, повні благородного ентузіазму, але хотіло би ся, щоб розуміння відповідальности теперішнього моменту за світлу будуччину рідної штуки впадало на долю ширшого громадянства, нехай би й воно пережило те захоплення, що будить високі стремління художньої творчости, бо лиш колектив, лиш тверда підстава громадського розуміння, а не артистичного об’єктивізму може прискорити і зміцнити утворення великого будинку національної культури.

Тим то й конче потрібно, щоб далі громадянство знало, що робиться на полі його штуки, необхідно й те, щоб така значна справа, як вибори ректора Академії, відбулася гласно і нормально, аби взяли в тім участь всі намічені професорські сили, а вони, як то чути, тепер якраз не всі сидять в Київі; нарешті, потрібно, щоб Академія мала на оці всі галузі мистецтва і щоб негайно подбала про запровадження класу іконописі, потреба в якому при теперішньому убозстві церковної штуки й при великому попиті на неї забагатілого селянства є прямо-таки нагальною. Заінтересоване Академією громадянство мало би право також бачити і критикувати статут Академії, а також чути про ті точки, з яких Академія виходитиме в справах освіти; бо національно розвиненої штуки ми досі не мали, а давню традицію загубили і, очевидно, що національний стиль ще повинен чекати наукового та артистичного вирозуміння і ще не скоро оплодотворюватиме творчість артистів. Це важно нагадати для того, щоби було ясно, де шукати далі професорів для незапроваджених ще виділів. Коли культура повстає не раптово, а шляхом еволюції, то певно прийдеться стати на таку позицію, котра б дала змогу утворити її не просто з допомогою чужих нам представників від меншостей по згоді з представниками пануючої маси, а може инакше – силами теж чужих, але яких-небудь визначних чужинців, се б то запросивши до Академії такі сили з-за кордону.

Чужі високорозвинені люде не тільки дадуть досконалу технику учням, а й самі піднесуть до можливих високостей готові паростки національної штуки. Наш нарід, що утворив був цілком своєрідне мистецтво в минулому, ніколи не відгорожувався мурами від чужинців і завше вбирав в себе здобутки Європейського світу через тих же чужинців, так само й наші українські художники пішли на чужу Москву й утворили підвалини для чужої нам штуки великоросійської. На молодіж чужі добрі сили можуть мати тільки добрий вплив, далеко користніщий, аніж професорі з українців нинішнього дня, котрі досі свідомо цуралися українства, були російськими художниками і душа котрих лежала в осередку чужих, неукраїнських настроїв. Для розвитку штуки потрібні головним чином техника і чуття, – технику можуть дати чужинці – тим на чужині засвоювали її й нинішні наші професорі, – а чуття походить від душі; для того не важно, щоб навчання техничних засобів виходило конче від українців. Треба дбати, щоби наша Академія зразу стала на твердий ґрунт і давала освіту не тенденційну, а правдиву Європейську, котра від себе вже дасть підвалини до утворення шляхетної національної штуки.

К.Ш-ий» [273].

Як побачимо, сам напрямок Академії Комісія визначила певним чином. Добре чи погано з точки зору тих, хто сумнівався, комісія зробила свій вибір. Як-то кажуть, всім не вгодиш. За великим рахунком вибір виявився правильним, принаймні це було реальне рішення.. Першим і найважливішим арґументом і доказом на користь зробленого вибору можна вважати представлені на вернісажі твори. Було домовлено, що професори на вернісажі покажуть “товар лицом” – кращі свої твори, щоб заявити рівень і напрямок нової установи. Це було дуже слушно. Виставка мала цілковитий успіх. Федір Ернст, що виступив на відкритті УДАМ, свідчив: “Вернісаж був одним з найбільш вдалих, які довелось бачити. Всі були окрилені надіями – для українського мистецтва наступала нова ера” [274].

У списку кандидатів було близько 20 імен. Конкретних імен забракованих претендентів ніхто не називав, але можна не сумніватись, що серед них був Широцький. Його доля склалась трагічно. Невдовзі йому було призначено місце в Українському університеті в Кам’янці-Подільському. На жаль, приступити до роботи йому не довелось. Він помер 13 вересня 1919 року у своїй Білоусівці на Поділлі. Так чи сяк, на професорів УДАМ комісія обрала таких вісьмох митців:

1. Михайло Бойчук (30 жовтня 1882, с. Романівка на Галицькому Поділлі – 13 липня 1937).

2. Микола Бурачек (4/16 березня 1871, с. Летичів, тепер смт Хмельн. обл. – 12 серпня 1942).

3. Михайло Жук (8/20 вересня 1883, м. Каховка, тепер Херсон. обл. – 7 червня 1964).

4. Василь Кричевський (19/31 грудня 1872, с. Ворожба, тепер Лебедин. р-ну Сумськ. обл. – 15 листопада 1952).

5. Федір Кричевський (10/22 травня 1869, м. Лебедин, тепер Сумськ. обл. – 30 липня 1947).

6. Абрам Маневич (25 листопада 1881, м. Мстиславль, тепер Бєларусь – 30 червня 1942, Нью-Йорк).

7. Олександр Мурашко (26 серпня / 7 вересня 1875, Київ – 14 червня 1919, там само).

8. Георгій Нарбут (25 лютого / 9 березня 1886, маєток Нарбутівка, Глухів. пов. Чернігів. губ. – 23 травня 1920, Київ).

Як бачимо, засновники Академії були молоді люди, що мали здебільшого по 30 з лишком років. Найстарший Федір Кричевський мав більше – 48 років. Наймолодшому Нарбутові виповнилось 31. Що до педагогічної практики, то з-поміж професорів її мали одиниці: Федір Кричевський викладав у Київському художньому училищі, Олександр Мурашко мав власну студію. Неформальним лідером групи монументалістів був Михайло Бойчук, який разом з учнями й експонувався. Таким чином, основу нової Академії повинні були скласти майстри-професіонали, тобто реалісти, що мали авторитет серед української громадськості. Доти на київських виставках не бачили творів Нарбута й Бойчука, але багато років стосунки з останнім підтримував Грушевський [275].

Примітки

245. Афанасьєв Василь Андрійович (1 січня 1922, с. Кониченське, тепер Федорове Кустанайської обл., Казахстан – 22 липня 2002, Київ), Касіян Василь Ілліч (1 січня 1896, с. Микулинці, тепер у складі м. Снятина Івано-Фр. обл. – 26 червня 1976, Київ). Вступ // Історія українського мистецтва в шести томах. Том 4, кн. 2. К., 1970. С. 13.

246. Білокінь С. ХХ з’їзд КПРС на півсторічній відстані // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 10. К.: Ніка-Центр, 2006. С. 100-111.

247. Українське мистецтво. Львів, 1926. Падолист. Ч. 2. С. 53; Бібліологічні вісті. К., 1927. Ч. 1 (14). С. 99; Павловський Вадим Методійович (4 жовтня 1907, Київ – 10 лютого 1986, Нью-Йорк). Українська державна Академія мистецтв // Нові дні. Торонто, 1957. Ч. 95. С. 23.

248. ІМФE. Ф. 14-9. Од. зб. 662. Арк. 54-68. Див.: Киркевич Виктор Геннадиевич (нар. 17 серпня 1945, Київ). Киевское содружество Рерихов. К., 2005. 128 с.

249. Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні // Вісник Київського університету. Серія історії. № 15. К., 1973. С. 53. Написану на основі дипломної роботи, кафедра історії УРСР рекомендувала цю статтю до друку 22 червня 1971 (підпис зав. кафедрою П.А.Лаврова, рецензував її також Г.І.Сургай).

250. Білокінь С. Садиба Грушевських – серце Латинського кварталу // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 6. К.: Кий, 2006. С. 104-134.

251. Стешенко Іван Матвійович (1873 – 1918), перекладач, літературознавець. Як зазначалось у постанові на арешт його дружини Оксани Михайлівни (1941), яку підписав нарком ҐБ Павло Мешик, убили його червоні. Як видно з протокольного запису її допиту 22 липня 1941, те саме заявив її слідчий (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 237-238)

252. Перший Президент УАН написав начерк її історії 18 травня 1943 у Боровому. Опубл.: Vernadsky Vladimir. The First Year of the Ukrainian Academy of Sciences (1918-1919) // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. XI. New York,1964-1968. № 1-2 (31-32). P. 3-31; Вернадський Володимир Іванович. Із спогадів: Перший рік Укр. Акад. (1918–1919) // Наука і культура. 1988. Вип. 22. С. 39-64. Треба сказати тільки, що дезинформація щодо року заснування почалася задовго до війни (Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 9).

253. Тичина Павло Григорович (15/27 січня 1891, с. Піски Черніг. губ. – 16 вересня 1967, Київ). Розвиток української радянської культури за 25 років // Українська література. Уфа, 1943. Січень-лютий. № 1-2 (15-16). С. 148.

254. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1968. Ч. 7. С. 45.

255. Голубець Микола. ХХХ-ліття українського мистецтва // Новий час. Львів, 1935. 12 жовтня. Ч. 227 (2150). С. 4.

256. Бурачек Микола Григорович (4/16 березня 1871, с. Летичів – 12 серпня 1942, Харків). Спогади про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 92.

257. Антонович (з дому Сєрєбрякова) Катерина Михайлівна (1884, Харків – 22 лютого 1975, Вінніпеґ, Канада). З моїх споминів. Частина 5. Вінніпеґ: УВАН, 1973. С. 188. Дж.: Марунчак Михайло (нар. 1914). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. С. 27.

258. Антонович К. З моїх споминів. Частина 5. С. 188.

259. Павловський Вадим Методійович (4 жовтня 1907, Київ – 10 лютого 1986, Нью-Йорк), мистецтвознавець.

Син журналіста, співробітника газ. "Рада". Навчався в КХІ та КПІ (закінчив 1931). Працював у Київ. ін-ті науково-судової експертизи (1935-43), фотографував її співробітників. 1943 виїхав на еміґрацію, 1947 – до США. У мене збереглося 57 його листів до кол. колежанки, помічниці І.Моргілевського Катерини Олексіївни Данкевич (1975-81; мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1). Автор монографії "Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість" (Нью-Йорк: УВАН, 1974), статей про Українську державну Академію мистецтв (Нові дні. Ч. 95. 1957. Грудень. С. 22-27: 4 іл.; Нотатки з мистецтва. Ч. 7. 1968. Травень. С. 45-56), Д.Щербаківського (Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16) та ін. Архів в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 91). Дж.: Ясь Ол. Павловський В.М. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 260-261.

260. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 45.

261. Хоткевич Гнат Мартинович (19/31 грудня 1877, Харків – 8 жовтня 1938). Єфименкова // Збірник науково-дослідчої катедри історії української культури. Том Х. Х.: ДВУ, 1930. С. 38.

262. Антонович Катерина. З моїх споминів. Частина 5. С. 201.

263. Антонович Дмитро Володимирович (2 листопада 1877, Київ – 12 жовтня 1945, Прага), політ. i гром. дiяч, мистецтвознавець.

Син укр. iсторика В.Б.Антоновича. Один iз засновникiв i лiдерiв РУП (1900-05) та УСДРП (1905). Ред. рев. видань “Гасло”, “Селянин” (Чернiвцi, 1902-03); “Воля” (Харкiв, 1905). З 1912 викладач iсторiї мистецтв в приватних драм. школах Києва. В перiод першої свiтової вiйни — уповноважений Всерос. земського союзу. 7 березня 1917 обраний тов. гол. Центр. ради. У вереснi 1917 обраний тов. гол. Київ. мiської думи. У жовтнi 1917 за дорученням ЦР вiв переговори з командуванням Чорноморського флоту про українiзацiю флоту. В листопадi призначений на емiсара до Одеси. З 21 листопада 1917 ген. секретар (мiнiстр) морських справ. У липнi 1918 призначений на ген. консула Укр. Держави в Швецiї. Член укр. делегацiї на переговорах з країнами Антанти (лист. 1918). Голова дипл. мiсiї УНР у Римi. Один з фундаторiв, ректор i проф. Укр. вiльного ун-ту у Вiднi та Празi, куди переїхав улітку 1921. Дир. Музею визвольної боротьби України. Автор одного з перших курсів історії укр. мистецтва (1923), нарисів про Т.Бойчука та ін.

Тв.: Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923; Українське мистецтво: Вступ до кн.: Антонович Дм. Скорочений курс історії укр. мистецтва. Прага, 1923 / Підготував до друку Василь Пуцко // Образотворче мистецтво. 1993. Ч. 1. С. 44-47.

Дж.: Ульяновська Світлана, Ульяновський Василь. Дмитро Антонович // Українська культура : Лекції за ред. Дм. Антоновича. К.: Либідь, 1993. С. 505-514; Суровцова Н. Спогади (1996). С. 97, 111, 114, 143, 201; УЦРада (1996-97). Т. І. С. 5, 8, 9, 13, 31, 34, 188, 194, п. 11, п. 296; Т. ІІ. № 21, 22, 24, 26, 27, 29, 30, 34, 35, 40, 41, 43; Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 36.

264. Павлуцький Григорій Григорович (19 січня 1861, Київ – 15 березня 1924, там само) – мистецтвознавець.

З 1897 проф. Університету Св.Володимира. Займався античним мистецтвом та архітектурою, згодом архітектурою українською. Тв.: Історія українського орнаменту / Попередні завваги В.Ханка // Образотворче мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 17-18. Дж.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 38; Ернст Ф. Григорий Григорьевич Павлуцкий // Среди коллекционеров. М., МСМХХІV. Май-июнь. № 5-6. С. 58-59; Пучков Андрей. Материалы к биографии Г.Г.Павлуцкого // Теорія та історія архітектури і містобудування. Вип. 2. К., 1998. С. 168-179; Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 269; Сторчай Оксана Вікторівна. З історії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія Павлуцького // Студії мистецтвознавчі. Число 1 (5). К., 2004. С. 58-70.

265. Історія української культури / Під заг. ред. д-ра Івана Крипякевича. Львів: Іван Тиктор, 1937. С. 641.

266. Академія Мистецтв // Нова рада. 1917. 24 листопада. № 193. С. 4.

267. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 45.

268. Щоденник В.І.Вернадського. Записи 12 травня, 6, 8 та 9 червня 1918 / Публікація С.М.Кіржаєва // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 1. К., 1992. С. 327.

269. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 39-40.

270. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 46.

271. ІМФЕ. Ф. 13-4. Од. зб. 245. Арк. 1. Опубліковано вперше: Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19: іл.

272. Див. посил. 200.

273. Широцький Костянтин. Українська Академія Мистецтва // Нова рада. 1917. 22 жовтня. № 169. С. 1. Підп.: К.Ш-ий.

274. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [Каталог. К.:] ДВУ, 1926. С. 61.

275. Див.: Білокінь С. Михайло Бойчук і проблеми монументалізму // Пам'ятки України. К., 1988. № 2. С. 12 (публікація листа М.Бойчука до М.Грушевського від 18 травня 1912 р.); Мушинка Микола. Михайло Бойчук Михайлові Грушевському // Образотворче мистецтво. 1991. № 6. С. 37-39 (первісна публікація: Невідомі листи М.Бойчука до М.Грушевського // Свобода. 1991. 6 вер. Ч. 170. С. 2; 7 вер. Ч. 171. С. 2); Юрчишин Оксана. Михайло Бойчук і Михайло Грушевський: Нові відомості про львівський період творчости визначного майстра // Сучасність. К., 1994. № 7-8. С. 140-148.

Відкриття Академії

Не можна обійти подробиць політичного життя. Саме відбулось повстання робітників арсеналу. 29-31 жовтня на вулицях точились барикадні бої з “батальйонами смерти” Керенського, і обох сторін з українськими частинами.

Не зайве навести дуже конкретну Ернстову згадку:

“Пам’ятаю цей момент – середину листопада 1917 року. Нарбут і Мурашко, сидячи в тимчасовій канцелярії академії, в будинкові Педагогічного Музею, надписують на картках з запроханням до урочистого відкриття академії адреси почесних гостей та переправляють рукою видруковане число відкриття – на 22 листопада. Оригінал запрохання намальовано Нарбутом – старим українським шрифтом. Робота кипить – ледве встигають наділяти присутніх та розсилати по місту” [276].

Нині ориґінал і друкарська відбитка запрошення зберігаються в Харківському художньому музеї [277]. Правдоподібно, набув його директор – Стефан Таранушенко, який у березні 1928 року приїздив для цього до Києва. У щоденнику Ф.Ернста 29 березня занотовано: «З 12 до 5 працював в Музеї на вист.[авці] Нарбута [Стефан] Таранушенко, давав йому пояснення. Була В.П.Нарбут в справах забирання з виставки речей» (Арк. 64 зв.). Придбання харківського музею датується саме цим часом. У звіті харківського Музею за 1927-1928 роки, що його склала Олена Іллівна Чудновська, читаємо:

«В 1928 році Музей набув 2 портрети олійною фарбою роботи О.Мурашка, малюнки проф. В.Кричевського і К.Мощенка та цінну збірку графічних і акварельних творів Нарбута, що характеризує останні роки його творчости й між ними такі шедеври, як абетка 1920 року» [278].

Наведу текст запрошення:

“Генеральний Секретарь по Народній Освіті і в.о. ректора української Академії Містецтва (sic) мають честь запросити Вас на одкриття Академії, яке одбудеться у суботу 18 [закреслено; збоку приписано: 22] листопада в помешканню Педагогічного Музею, о 5 год. дня” [279].

Правдоподібно, внаслідок широкого громадського обговорення справи з Академією, А.Ніковський і С.Єфремов надрукували в «Новій раді» у чималих витягах значну частину доповідної записки до законопроекту секретарства освіти:

«Академія Мистецтва.

Поясняюча записка.

Думка про заснування у Київі Академії Мистецтва зародилася вже давно. Причини, що викликали таку думку, дуже ріжноманітні.

Петроград дуже мало придатний до художньої праці. Розуміється, що природа Петрограду, як всяка инша природа, дає безодню художніх мотивів. Але навчитися у Петрограді трудно, бо там дуже темно, в осені і зімою змушені люде працювати при лямпах. З цього боку Київ засігди приваблював до себе очі малярів, які з жалем казали, що у Київі бракує Академії Мистецтва.

Друге: в ХІХ столітті утворилася нова грань у мистецтві і у настрою художників. По романтичному захопленню східніми вежами, готичними замками і крикливими ефектами чужої, головним чином, італійської, природи прийшли до зрозуміння, що художник може любити тільки свою рідну природу, що він може художньо віддавати тільки те, що пізнав, відчув, з чим споріднився, над чим довгий час провадив свої обсервації. Природа, як і сама людина, в ріжних країнах має свої особливости, свій тип, свій склад. Художники не можуть одриватися од рідного ґрунту. Самий Київ найгарніше місто в Росії, на кожному перехрестю вулиць примушує спинятися зачарованого артиста. Але хто з них розповів нам про ту красу?.. Поки що ніхто. А села українські і типи мешканців? Тип гарних україн[ок]-жінок давно вже вихваляли і вихваляють поети і письменники; це тип видатний по красі, а така коштовність до цеї пори лишається захованою для малярів. Природа України, народній побут і, нарешті, її історичне минуле дають невичерпане джерело найкращого матеріялу для художника. Тепер, коли демократична ідея в сфері державній привела до децентралізації урядування, – якраз на часі закласти Академію Мистецтва у Київі і тим утворити вільну і благородну професію в Країні штуки, да й життя до виявлення у художній творчости місцевих окремішностей – природи, національного і культурного почуття. У Германії істнує кілька Академій Мистецтва – у Берлині, Мюнхені, Дюсельдорфі, і всі вони звуться «Академіями». Те ж саме треба сказати і про Італію.

Ще треба показати один пункт, на якому базувалася комісія. В дану хвилину цілком можливо утворити справжнє українське мистецтво, український національний стиль, а саме на ґрунті принципів, форм і ідей, вироблених історичним минулим України. Розуміється, що трудно говорити про утворення Національного Мистецтва, ідеї і форми якого мали б широку європейську вагу, бо художня культура має свою історію розвитку; перехід тої культури від одної нації до другої не залежить від бажання окремих людей і народів. Але казати про утворення Національного Мистецтва в межах форм і людей, вироблених історичним минулим України, зовсім можливо; українська ікона, гетьманські портрети, портрет XVIII віку (Левицький, Боровиковський), старовинне українське деревляне будівництво, українське бароко – все це великі по своїх результатах періоди мистецтва. І можливо утворити національне Мистецтво дорогою взаємности сил національної і загальнолюдської культур так, що художник, посідаючи всі технічні та ідейні сторони свого часу, буде користуватися ними для вислову найбільше близького, зрозумілого йому світу.

На Україні є багато здорових талантів, яким тільки не стає школи і потрібної гарної техники. Це дає можливість з певною вірою пророкувати, що через кілька літ буде істнувати національно-українське мистецтво (так само, як дуже давно істнує українська література)» [280].

У монографії, присвяченій Василеві Кричевському, Вадим Павловський писав: “5/18 листопада Центральна Рада затвердила статута Академії” [281]. Виходить, того дня мало відбутись і відкриття, перенесене на пізніше. Павловський провадить далі:

“Скоро по тому Рада Професорів Академії, на своїм першім засіданні, одноголосно обрала Василя Кричевського на першого ректора Академії. Але він просив Раду звільнити його від адміністративних обов’язків. Тоді після нього обрали ректором його брата, Федора Кричевського” [282].

19 листопада (2 грудня) 1917 року, а тоді ще двічі, большевицький Совнарком обговорив діяльність Центральної Ради. Це призвело до проголошення ультиматиму Центральній Раді і рейду на Київ муравйовських банд. Тож усе, що робили на півдні для української культури, було ніби приречено на поразку. Але, як казала Леся Українка, без надії сподівались. 22 листопада / 5 грудня 1917 року в київському арсеналі відбувся великий мітинг (згідно газети “Пролетарская мысль”, був він “многотысячный”). Провокуючи робітників, Гамарнік – ніби громадянин «цієї держави» – виступив з промовою “Об организации власти”. Резолюція, яку він запропонував, закликала до державного перевороту [283]. Але того самого дня, в середу, (повторюю: 22 листопада / 5 грудня 1917 року) Українську державну Академію мистецтв все-таки було відкрито. Це відбулось у Педагогічному музеї, себто в Центральній Раді [284]. Цікаво, що істпартівське видання, яке вийшло за десять років, під цією датою подало відомості про що завгодно, крім відкриття Академії мистецтв.

Цей історичний момент Федір Ернст описав так:

“Нарешті відкриття. То були пам’ятні для Київа дні – час повного розпаду, повної дезорганізації всього громадського життя. Допіру припинились бої на вулицях Київа поміж козаками та юнкерами Керенського, військом центральної ради й робітниками-більшовиками. Життя не налагоджено, вугілля, хліба, води немає. З неймовірними труднощами дістали все потрібне, щоби влаштувати першу виставку професорів молодої академії. Вже вечір, в залях Педагогічного Музею темніє, збираються гості й публіка – але електрика ледве мигтить – майже темно. Проходить година-дві – все ще темно. Здобули десь свічки – аж поки нарешті стало світло. Залунали промови, привітання. В верхніх залях [на третьому поверсі] гостей чекала прекрасно влаштована виставка – здебільшого зі знайомих киянам кращих полотен Мурашка, Василя та Федора Кричевських, Маневича, Бурачека, Жука; цілковитою новиною були лише твори Нарбута й Бойчука. Нарбут виставив тут свої мотиви руїн, свій сильветний автопортрет, деякі аркуші “абетки”. Це було несподіванкою для Київа” [285].

Уже вийшовши на еміґрацію, Вадим Павловський доповнив цю розповідь:

“По закінченні офіційної частини гості пішли нагору дивитись виставку праць професорів-засновників Академії. Вона була влаштована у величезній експозиційній залі Педагогічного музею; там порозгороджували частини приміщення щитами, на яких розвішали картини. Василь Кричевський, що жив недалеко Центральної Ради, приніс гарні українські килими зі своєї збірки для оздоблення виставки” [286].

Політичну оцінку дано українській акції в непідписаній передовій статті газети «Нова рада» [287]:

«Київ, 24 листопада 1917 року. Академія Мистецтва.

Українську Академію Мистецтва урочисто одкрито саме в той час, як у Київі одбуваються конференції українських політичних партій, коли заплутано і складно рішається справа про мир чи перемирря, коли прапорщик Криленко [288] нахваляється підбити штиками полковника Павленка, коли по краєві пішли анархія, руїна і грабунки. Відкрито Академію, коли величезна більшість можливих учеників цеї Академії та й значно нижчих од неї шкіл перебуває на сумнівно-почесних становищах політичних діячів, проводирів і вершителів нашого безладдя й безголов’я. Словом, відкрито Академію Мистецтва під час найменшого інтересу до неї, під час переваги політики й політиканства в нашому національному життю.

Ми весь час од початку революції йшли шляхами найбільшого політичного розгону, національного максималізму на ті високости завоювань – і часто одвоювань од неіснуючих ворогів, – що далі вже йти й нікуди. Але йшли майже не закріпляючи одвойованих позицій, кидаючи свій тил в стані великого заколоту, безладдя й непорозумінь. І ця гонитва не може привести Україну до певного національно-державного становища, коли переважатиме тільки політика, та ще з тими прикрасами, які їй надає війна й дух воєнних відносин. Наша культура не може далі лишатися в стані забуття й занедбання, бо тільки вона творить рацію державного існування народа і тільки її здобутки витримують удари меча та хуртовини політичних пригод.

Тому відкриття такого великого огнища культури, як Академія Мистецтва, треба вітати, бо такі культурні заклади найбільше потрібні в часи лихоліття та переваги політичного моменту над усіма иншими проявами народнього життя. Культурні організації в часи реакції чи просто втоми од політики в[и]тримують найдовше і відограють найкориснішу ролю в життю кожного народа. Але й для біжучої історичної хвилі вони мають безпосереднє значіння того незмінного ферменту, який розпалену, роздратовану й поріжнену партійною діяльністю націю єднає в щось одно, в ціле і солідарне, бо вони дають абсолютні цінности для людини взагалі без ріжниці класового чи політичного становища. Нарешті розвиток культурних закладів не тільки очищає атмосферу національних і політичних відносин кожного краю, але й відтягає від політики ті елементи, які або ж до неї не доросли, або ж в кращому разі можуть бути тільки об’єктами, а не суб’єктами політичної діяльности. Тому відкриття Української Академії Мистецтва дозволимо собі записати в безсумнівний актив українського руху взагалі і даного історичного моменту особливо» [289].

Один із гостей, директор видавництва «Час» у Києві, редактор журналу «Книгар» журналіст Василь Королів-Старий написав до газети про свої враження. Його текст було відтак тиражовано, й він зберігся. Стаття складається з двох частин, відмінних між собою і тематично, й фактографічно, й стилістично. Перша, писана під впливом, умовно кажучи, Власа Дорошевича, містить міфологізований загальний огляд доби. Розуміється, це український відповідник Дорошевича. Тут «святі слова», «наш народ – затурканий закутий раб», «чиста лілея вічної краси», «дихання вічної краси», «заплакані музи». Якби автор обмежився лише цим рядом понять, вийшло б банально й прикро. Однак він дуже точно живописав історичний момент, починаючи від жахів Світової війни, передчуваючи інакші, не менш страшні події. Ішлось про «трівожні вогники ляку», «вандальське вбивство культури». У другій частині газетного допису містяться подробиці про те, як усе відбувалось: хто був присутній, яка була атмосфера свята, хто на ньому виступив :

«Свято мистецтва.

Vita brevis, ars longa – святі слова, що стояли перед очима, я певен, не тільки у мене в цей прекрасний «вечір свята мистецтва», що відбувся в середу в будинку Педагогичного музею.

Генеральне секретарство освіти одкривало першу українську художню академію – вище вогнище мистецтва малярського, що повинно стати осередком виховання артистичного смаку нашої людности. Покладено підвалину до вищої духової культури, покладено основу тому, щоб наш народ – затурканий закутий раб, оточений вищою красою чарівної природи своєї отчизни, зрозумів хоч згодом, які вічні й абсолютні багацтва краси зберігає в собі для великої радости людини наша, хоч і не нами «благословенная», земля.

Цей вечір, на який зійшлися представники місцевої інтелігенції – своєї й чужої – од початку й до кінця пройшов як справжнє й величнє свято. Без ажіотажа, без палких азоричних (sic) дискусій, в акордах хороших світлих слів, в гармонії чарівної музики, артистичного співу, на фоні святочно прибраних кімнат – галєреї, з стін якої дивились на численну публіку прекрасні твори талановитих майстрів. І коли люде чинно проходили поміж дивної краси старовинних килимів, коли точилася розмова не про чергу за хлібом та гасом, не про кулемети Криленка та наміри всякого роду тимчасових урядів, – спочивала душа, поверталось людям їхнє справжнє обличчя, зникали з очей трівожні вогники ляку, а з уст – крива саркастична усмішка. В цих залах, де чулося дихання вічної краси, не було місця буденщині життя; відціль вилетіли всі примари страхітньої вулиці, всі нервози й психози мітингових і урядово-громадських заль. І коли часами в око впадала постать вартового-матроса, що кам’яною поставою стремів в кутку, стиснувши в руках рушницю, – думка на мить верталась з цього вечора казки і сну до реальности.

Згадувалась відома всім дивна картина Котарбинського [290], де з рощілини поміж каміння тече червоно-чорний струмок крови самовбивця, а над ним виростає ніжна й чиста, біло-прекрасна лілея. І так хотілося вірить, що самовбивству духа, вандальському вбивству культури минає час, надходить кінець, і що на місці тих океанів людської крови, що пролито як наслідок всесвітнього психозу, виростає світлоосяяна чиста лілея вічної краси…

За ці часи бурхливі й дражливі, коли з-за одного слова, з-за якогось лозунга, часто ефемерного як сьогодняшній день, розумні й освічені люде здатні гризти один одному горло, – за ці страшні часи я бачу другий радісно-світлий промінь: перший – то був з’їзд «Просвіт», де люде, вимивши руки од крови борні, простягали їх до сонця освіти, благали науку наблизитись до них й тепер – коли радісні погляди оберталися до промінчастого сонця краси.

І, певно, більшости з тих, що були тут, знову і знову заболіло серце од розуміння контрасту між тим, що є, й тим, що повинно бути. Досить вже крови й гризні; пора вже вертати на покинутий шлях справжньої радости життя, яку ми забули, якої так рішучо і так безбожно надовго відцурались…

І в цих залях новонародженої Академії мистецтва, де буде зростати талан і хист нашого, щедро обдарованого природою, люду, – вірилось, що життя повертає на нову стежку; що ось-ось злетяться прекрасні заплакані музи, розігнані гуркотом гармат та тріском кулеметів…

Нехай же швидче воскресне омита кров’ю та сльозами культура в сяйві мистецтва, як ожила в сяйві волі наша заплакана Україна…

На свято зійшлося багато люду: артисти міських українських і російських театрів, професура, письменники, політичні й громадські діячі, чужоземні консули, художники, музики, аматори штуки.

Хорошу, чулу промову сказав секретарь освіти д. Стешенко; щирі привітання виголосили представники ріжних культурно-художніх товариств; з підйомом проспівав кілька пісень хор під орудою д.Кошиця [291].

В верхніх світлицях з любов’ю й великим смаком уряджено виставу картин – кращих творів перших професорів Академії – М.Бурачека, Манєвича, обох Кричевських, Нарбута, Мурашка та инших. В одній з світлиць сервировано чай, в другій – поставлено естраду, де гості-артисти співали й деклямували.

Все було упорядковано старанно, з смаком, відповідно до урочистости моменту, робило якнайкраще вражіння і являлось наочним доказом тому, що наша воскресла нація має всі права і досить життьової творчої сили, щоби віднині ж стати поруч з иншими культурними націями Європи» [292].

Цікаво, що зразу, буквально на другий день, Федір Людвіґович Ернст написав братові Миколі, молодому археологові, докладного листа з трохи шаржованим описом усієї події. Веселий і легковажний, цей лист містить силу подробиць про саму подію:

“Вчера торжественно открыли украинскую академию художеств. Были приглашены особыми, очень красиво нарисованными билетами 500 почетных гостей. Кроме того, была битком набита галерея. В начале торжество было несколько омрачено в буквальн.[ом] смысле этого слова, ибо электрич.[еская] станция что-то закапризничала, и в зале была темнота. Когда воцарился свет, генер.[альный] секретарь просвещения Стешенко, обладающий довольно сапожнической наружностью, прочитал очень хорошую, уснащенную эпическими образами, речь [293].

Потом очень скверно говорил наш маэстро, маркиз Павлуччины (профессор Павлуцкий. – С.Б.). Затем я громовым голосом (повергшим в изумление моих добрых знакомых), прочитал приветствие от нашего О-[бщест]ва [294], где фигурировали и «праздник искусства», и великие киевские князья, и барокко, и лазурное небо Украйны. Дальше следовал жид [295], который констатировал факт, что революция нетолько не потушила (?) культуры, а как раз наоборот, революционная демократия и проч.

Дальше были два поляка (один от О-[бщест]ва польских архитекторов), говорившие по-польски и по-украински, затем представитель О-[бщест]ва искусства и литературы, потом еще один жид (мы решили, что представитель от сионизма), еще какой-то олух, маленький пинтакс (?) выскочил сверх программы и начал громовым голосом, размахивая кулаками и курчавой шевелюрой, нести невообразимую околесину. Хор Укр.[аинского] Национ.[ального] театра с Кошицем исполнил гимн (Ще не вмерла Україна), [нрзб.] и еще какую-то кантату.

После этого почетные гости перешли в верхние залы Педагогич.[еского] музея, где была устроена выставка лучших работ профессоров академии – Нарбута, обоих Кричевских, Мурашко, Маневича, Жука и др. Работы Нарбута умопомрачительны, это – гвоздь выставки, хотя их было немного. Если он будет долго жить, то он на веки вечные сделает репутацию украинскому искусству. Я возобновил с ним знакомство – он немного облысел, но типично хохлацкая физиономия, женат и решил совсем обосноваться в Киеве.

Выставка была очень красиво декорирована старинными коврами и растениями. В последнем зале был сервирован чай с бутербродами, пирожными, печеньем, фруктами и т.д. Было много артистов (м.[ежду] пр.[очим,] Воронец [296]) и прочей публики, очень шумно и весело. Когда выяснилось, что угощение даром, члены нашего общества принялись чрезвычайно добросовестно за уничтожение запасов – я лично, по самым скромным подсчетам, слопал, наверное, на две красненькие. В другом зале на эстраде двое голосистых мужчин спивали, потом была декламация одного очень интересного актера Молодого Украин.[ского] Театра. В общем, осталось очень приятное впечатление. В общем, в Украинской республике живется, ей-Богу, лучше, чем у проклятых кацапов. Тут тишь да гладь и Божья благодать, и кроме того – атташе союзных правительств. Скоро будут и официальные английский и французский послы. Здорово!? [297].

Цей лист було адресовано “Кіулі”, і я запитав удову Федора Людвіговича, з якою тоді листувався, – хто це. 22 жовтня 1967 року із сибірського містечка Кємєрово вона відповіла: «Киулей» он называл в шутку брата своего Николая Людвиговича, с которым был дружен и связан общими научными интересами”.

30 листопада большевики підняли новий заколот проти Центральної Ради, яка їх роззброїла.

Затвердження ректора – ще одна віха – відбулось на засіданні Генерального секретаріату 7 грудня 1917 року, де були присутні Володимир Винниченко, Михайло Ткаченко, Микола Порш, Олександр Шульгин, Симон Петлюра, Олександр Золотарьов, Микита Шаповал, Іван Стешенко, Гаврило Одинець, Микола Ковалевський, Всеволод Голубович і товариші генерального секретаря Кость Мацієвич, Леонід Абрамович та Євген Сокович (Сакович). У протоколі це було оформлено так: “Слухали: Пропозицію Генерального секретарства освіти затвердити Федора Кричевського на посаді ректора Української Академії мистецтв”. Постановили: “Федора Кричевського затвердити на посаді ректора Української Академії мистецтв” [298]. Зайнятий справами з”їзду рад (4-6 грудня), Грушевський на самому засіданні присутній не був.

Відразу після відкриття у будинку Центральної ради розпочались і заняття. Вони проходили в тому самому розгородженому щитами залі, де відбулась виставка.

Ця ідилія тривала недовго, лише місяць. У середині січня, готуючись до призначених на 22 січня Всеукраїнських Установчих зборів, Центральна рада звернулась до Федора Кричевського з проханням зайняте приміщення звільнити. На жаль, організовуючи УДАМ, члени підготовчої комісії питання про приміщення чомусь не вирішили. Більше того, до історії увійшла чиясь фраза: коли обговорювали як варіант приміщення колишньої Терещенківської школи, хтось прорік: “Полити гасом і запалить!” Секретар освіти Іван Стешенко надав Академії інше приміщення – школи Терещенка на Великій Підвальній, 38. Тут Академія перебула муравйовщину [299]. Оскільки сутужно відчували себе в ту пору українські установи, видно з того, що УДАМ мала прихистити в своєму приміщенні ще й Національну книгозбірню УАН. На 72-му засіданні Тимчасового комітету для заснування Національної бібліотеки в Києві 27 червня 1919 року Анатолій Носів доповів, що в пошуках приміщення для книгозбірні її представник разом з представником секції з охорони бібліотек оглянув два будинки Терещенка. При цьому секція з охорони бібліотек пропонувала саме той будинок на Великій Підвальній, де розташовувалась Академія мистецтв [300]. За кілька днів, 4 липня академік Дмитро Багалій повідомив комітетові, що, згідно заяви Вадима Модзалевського ректор УДАМ Георгій Нарбут запропонував бібліотеці зайняти частину будинку № 38 по Великій Підвальній, де решту займала Академія. Тимчасовий комітет доручив Носову вести переговори з Нарбутом, а заодно і з академіком Липським, делегованим від УАН [301]. Невдовзі, 8 липня Анатолій Носів повідомив, що відносно помешкання для Національної бібліотеки мав переговори як із Нарбутом, так і з заступником комісара внутрішніх справ Поповим. Переговори з Нарбутом, – як записали в протоколі, – закінчилися повним порозумінням і згодою. Було вирішено, що УДАМ і надалі займатиме ту частину будинка, де вона встигла розташуватись у січні. До Національної бібліотеки відходив перший поверх і всі приватні помешкання, що існували при цьому будинку, окрім однієї, яку зайняв один із професорів УДАМ. З такою пропозицією вдалися до комісара Панченка, котрий наклав резолюцію про свою згоду на таку комбінацію, відправивши її для виконання у шкільний відділ Наркомосвіти [302]. Навесні 1919 року, за большевиків, Академія втратила навіть приміщення [303]. За денікінців знайшовся несподіваний вихід. Георгій Нарбут прилаштував її у приватних помешканнях будинку, де жив сам [304]. Ось що розповідав Ернст про ці часи: «Це був справжній курятник, на горищі якого стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлестала вода, де майстерні одділялися від проходу великими полотнами – творами професорів» [305].

Очевидячки, вже в перші місяці існування Академії при ній склалася невелика книгозбірня, необхідна в навчальному процесі. Паралельно в молодій Академії заснувався музей. Їхньої появи вимагав час, бо сам Ф.Л. сприймав його дуже гостро. У виданій за кілька місяців брошурі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году” (К.: Гуро, 1918), що набула величезної популярності, Федір Ернст писав:

«Кто не посетил Терещенковского дома [306] в дни владычества в Киеве советской власти, тот, конечно, не может себе составить и приблизительного понятия о произведенном здесь разгроме. Особенно тяжелое впечатление производили остатки великолепных полотен первоклассных художников, разодранных на клочки или бессмысленно иссеченных сабельными ударами. Ряд картин был просто вырезан из рам при помощи ножа или сабли – как вырезана была кожа из сидений стульев и кресел.

Украденными оказались 40 картин различных мастеров русской школы, 188 этюдов и эскизов Верещагина, одна гравюра Крамского, 3 бронзовых статуи и 44 художественных альбома. Среди картин особенно обращают на себя внимание Врубелевская «Одалиска», две картины Репина («Монахиня», «Петрушка»), три – Маковского, и далее имена Бодаревского («Водосвятие»), Риццони, Шадрина, Сведомского, Волкова, Святославского (8 полотен), Верещагина «Кремль», «Индийский дворец»), Кузнецова, Мурашко («Искушение Антония»). Среди художественных альбомов интересны папки с гравюрами, драгоценные издания Ровинского (между ними «Рисунки Рембрандта»), гравюры и офорты Шишкина, издание «Древностей Российского Государства» и др.

Наконец, среди разбитого и изодранного мы находим 1 мраморный бюст, 4 этюда Верещагина и 24 картины. Между последними портрет Екатерины ІІ – Лампи (отца), несколько вещей Васнецова («Богоматерь», «Варяги»), Шишкина, Сурикова («На баштане»), Поленова («Христос на Генисаретском озере»), Кузнецова «Козак» Соколова (sic) и «Натурщица» Врубеля.

То, что удалось спасти от разгрома, сохраняется теперь частью в Академии Художеств на Подвальной, частью в Городском музее» [307].

Колишня студентка Академії, визначна художниця Оксана Павленко розповідала:

«Пригадую, як наприкінці січня – на початку лютого 1918 р. я брала участь у своєрідних походах для поповнення бібліотеки та картинної галереї УДАМ. Із числа студентів, певно, з ініціативи Федора Ернста, складалися загони охочих. Із відповідним «мандатом» ми вирушали до тих чи інших будинків – інколи пограбованих, а інколи й поруйнованих, – де були цінні збірки мистецьких творів та бібліотеки. Завдання наше полягало в рятуванні того, що лишилося. Добре пригадую такий похід до будинка Терещенка на Бібіковському бульварі. Там був страшенний розгордіяж і стояла озброєна варта, яка нас із нашим мандатом не пустила ні в будинок, ні навіть у двір. Київ тоді був щойно взятий радянським військом, і комендантом був Дибенко. Отже, ми пішли до Дибенка – він скріпив нашого мандата своїм підписом і печаткою та ще дав із нами одного червоноармійця. Отак ми до того будинку зрештою дісталися і з того розгордіяжу все ж таки багато дечого для Академії врятували. Картини майже всі були вирізані з «золотих рам» (рами пограбовано…) і валялися просто на долівці. У залах та на подвір'ї, в грязюці, купами лежали альбоми художніх творів, книжки, були й античні камеї… Звісно, з Ернста був добрий організатор, коли й за тих важких умов він зумів щось для Академії використати» [308].

Діяльність Данила Щербаківського й Федора Ернста, що докладно описали завдану київським святиням шкоду, їхні відчайдушні заходи, спрямовані на рятування того, що збереглося, викликали шану й пієтизм одних і зненависть інших.

Примітки

276. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 60.

277. Див.: Безхутрий Микола. Георгій Іванович Нарбут в колекції музею. [Х., 1973]. С. 38.

278. Чудновська О. Звіт Музею українського мистецтва за 1927-1928 р. Арк. 5. Після смерті С.Таранушенка надійшов до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР (тепер Інститут рукопису НБУ НАН України).

279. Харківський художній музей. ГрУ 785 та ГрУ 784; ІМФE. Ф. 13-3. Од. зб. 48. Арк. 6-7 зв.

280. Академія Мистецтва: Поясняюча записка // Нова рада. 1917. 5 грудня. № 201. С. 2-3.

281. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 39-40.

282. Павловський Вадим. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 39-40.

283. 1917 год на Киевщине: Хроника событий / Сост.: А.Иргизов, В.Манилов, Ф.Ястребов. [К.:] Истпарт, 1928. С. 401.

284. Ернст Федір. Георгій Нарбут та нова українська книга // Бібліологічні вісті. К., 1926. № 3 (12). С. 13; Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні. С. 52-60; Його ж. Становление высшей школы графического искусства на Украине: Мастерская Г. И. Нарбута в Украинской Академии искусств // Книговедение и его задачи в свете актуальных проблем советского книжного дела: Вторая Всесоюзная научная конференция по проблемам книговедения: Секция искусства книги: Тезисы докладов. М., 1974. С. 33-36; Його ж. Українська Державна Академія Мистецтва // Образ епохи, культурне середовище Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст.; Міжнародна наукова конференція: Тези доповідей. К., 1995. С. 48-49.

285. Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 60-61.

286. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 49.

287. До списка публікацій Сергія Єфремова Ігор Гирич цієї статті не ввів (Гирич Ігор. Публікації С.О.Єфремова в газеті «Нова рада», 1917-1919 рр. (За архівним примірником з бібліотеки літературознавця) // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 2. К., 1993. С. 336-375).

288. Криленко Ніколай Васільєвич (2 травня 1885, с. Бєхтєєво Сичовського пов. Смоленської губ. – 29 липня 1938), під час перевороту 24-25 жовтня 1917 один з керівників захоплення й охорони найважливіших об'єктів Петрограда. У сталінські часи розстріляний.

289. Нова рада. 1917. 24 листопада. № 193. С. 2.

290. Котарбінський Вільгельм Олександрович (30 листопада 1849, Неборув, тепер Польща – 4 вересня 1921, Київ), польський і український живописець.

291. Кошиць Олександр Антонович (31 серпня / 12 вересня 1875, с. Ромашки Київ. губ. – 21 вересня 1944, Вінніпеґ), хоровий дириґент і композитор.

292. Старий В. Свято мистецтва // Нова рада. 1917. 24 листопада. № 193. С. 2.

293. В.Павловський твердив, що з промовами виступили М.Грушевський, І.Стешенко, Г.Павлуцький, Д.Антонович, К.Широцький та інші (Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. С. 49).

294. «Товариство студіювання мистецтв» заснували у травні 1917 року Сергій Гіляров та Федір Ернст. Воно виникло серед молодих академічних кіл. За півтора року свого існування товариство відбуло біля 40 відкритих зібрань, на яких було прочитано до 60 доповідей ([Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв (Общество исследования искусств) в Київі // Наше минуле. 1918. Листопад-Грудень. № 3. С. 139–140 (Автор визначається за його власним свідченням: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 2).

295. Слово „жид” большевицька цензура заборонила у зв'язку зі справою „СВУ” 1929 ([Розпорядження Упрнауки] // Бюлетень Народнього комісаріяту освіти. 1929. Грудень 24-31. № 51 (190) – 52 (191). С. 8). Пор.: Єфремов Сергій Олександрович (1876-1939). Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 467, 634, 740-741, 750-751.

296. Воронець-Монтвід (з дому Монтвід) Катерина Дмитрівна (1883 чи 1884, Харків – до 22 червня 1955, Мюнхен), артистка опери (лірико-драматичне сопрано) і камерна співачка. Дж.: Пружанский Аркадий Михайлович. Отечественные певцы, 1750-1917: Словарь. М.: Сов. композитор, 1991. С. 106; Лисенко Іван Максимович. Словник співаків України. К.; Джерзі ситі, 1997. С. 54; Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. В.Н.Чуваков. Т. 1: А-В. Москва: Пашков дом, 1999. С. 629.

297. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 48. Арк. 6-6 зв.

298. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у двох томах. Том 1. К.: Наукова думка, 1996. С. 520.

299. Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нові дні. Торонто, 1957. Ч. 95. С. 22-27; Нотатки з мистецтва. Філядельфія, 1968. Ч. 7. С. 49.

300. Архів Національної бібліотеки України. Оп. 1. Од. зб. 1. Арк. 113.

301. Там само. Арк. 116.

302. Там само. Арк. 118.

303. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість. С. 81.

304. Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К., 1930. С. 326-327; Сімзен-Сичевський Олексій. Два будинки в Києві, де жив Т.Г.Шевченко 1859 р. // Шевченко. Річник другий. [Х.:] ДВУ, 1930. С. 330; Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. 1968. Ч. 7. С. 50; Білокінь С. Нарбут і Шевченко // Сучасність. 1989. Ч. 9 (341). С. 59-68; Світи Тараса Шевченка: Зб. статтей до 175-річчя з дня народження поета. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 227-236 (= ЗНТШ. Том 214).

305. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість. С. 81.

306. Як уточнив сам вчений, ішлося про збірку картин Михайла Івановича Терещенка, розташовану в будинку його батька Івана Миколовича на Бібіковському бульварі, 34 (пор.: Ковалинский Виталий Васильевич (нар. 2 жовтня 1941). Семья Терещенко. К.: Преса України, 2003. С. 169-175).

307. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. К.: Гуро, 1918. С. 12, 14. Виділив я.

308. Відредаґований уривок листа до мене від 2 квітня 1972 року Оксана Трохимівна авторизувала. Пор.: Череватенко Леонід. "Промовте – життя моє – і стримайте сльози"… // Наука і культура. 1987. Вип. 21. С. 360-384, 5 фотогр., 19 репрод.

1919 – 1941 роки

На початку 1919 року большевики прийшли до Києва вдруге [309]. 22 лютого 1919 р. за рекомендацією новообраного ректора Академії проф. Георгія Нарбута Федора Ернста було настановлено на бібліотекаря й завідувача академічною Галереєю [310]. Як розповідала мені Марія Володимирівна Трубецька, разом із Ернстом у бібліотеці працювали учні проф. Михайла Бойчука – сама вона (1918–27) та Іван Липківський, син митрополита Василя Липківського [311].

Очевидячки, початком 1919 року слід датувати проект статуту книгозбірні УДАМ, який Ф.Ернст склав, не оглядаючись на зовнішні труднощі. У бібліотеці, – планував Ернст, – повинні бути каталоги: а) інвентарний, куди заносяться всі видання й рукописи в порядку їх придбання, б) алфавітний, в) систематичний, г) каталог рукописів, д) по можливості бажане заведення бібліографічного покажчика літератури за всіма фахами та спеціальними питаннями (§ 3). Крім того, в бібліотеці повинні бути: а) книги для запису видань, що виносяться до майстерень, б) книга для статистики кількості відвідувачів, характеру й кількості вимог, в) книга дезідерат для запису заяв професорів та студентів про видання, які бажані для придбання, г) списки дублетів (§ 3). Бібліотека має окремий відділ рисунків, архітектурних креслеників, рукописів, стародруків, гравюр тощо (§ 4).

«Користування книгами та виданнями бібліотеки дозволяється виключно в приміщенні бібліотеки і спеціально призначеній для того кімнаті. В окремих випадках, по заяві професора, книга з окремого, кожний раз, дозволу завідуючого бібліотекою може бути відпущена в майстерню, за відповідальністю професора. Кожне видання можна тримати в майстерні не більш трьох днів. Перед початком канікул всі видання обов'язково повертаються бібліотеці. Особливо рідкі[сні] та дорогоцінні видання, рукописи, малюнки, штихи, першодруки, архітектурні кресленики в майстерні не видаються; користуватись ними в приміщенні бібліотеки можна лишень з спеціального дозволу завідуючого бібліотекою» (§ 14).

Право користування книгозбірнею належить усім професорам та лекторам Академії, всім штатним працівникам та студентам. Сторонні особи можуть займатися в бібліотеці лишень з дозволу ректора (§ 15). У випадку псування книги від особи, яка в цьому винна, вимагається повернення коштів за книгу за сучасними риночними цінами. Коли книгу зіпсовано не так, щоб уже не можна було надалі нею користуватися, суму визначає бібліотечна комісія, а попсоване видання залишається у власності бібліотеки (§16). «Коли пропав нумер періодичного видання або один том з багатотомного видання, вимагається – в першому випадкові ціна цілого року, в другому – цілого видання» (§ 17) [312].

Параграфи проекту здебільшого й лишались параграфами. Коштів не було зовсім. Документів про надходження книжок до бібліотеки УДАМ небагато.

«Розписка

Від І Державного Музею одержано для Бібліотеки Академії Мистецтв «Старые Годы» за роки: 1911, 1912, 1913, 1914, 1915.

Бібліотекар Академії Мистецтв

Ф.Ернст

20. VI.1919 р.» [313]

На посаді, яку він обіймав, Федорові Ернсту довелося формувати музейну експозицію тричі: Академія кілька разів переїздила з одного приміщення до іншого. Саме тут, на Георгіївському провулкові, 11, він створив 1920 року першу експозицію музею УДАМ [314]. Коли 1920 року не стало Нарбута й Модзалевського, Академія переїхала з їхнього приватного помешкання на вулицю Гершуні (тепер – Олеся Гончара) [315]. Тут, 1921 року Ф.Ернст створив другу експозицію свого музею [316]. Восени того самого, 1921 року вчений організував чергову звітну виставку професорів та учнів [317]. Він уклав і добротний каталог цієї виставки, виданий 1987 року [318].

У другій половині 1922 року київський губпрофос приступив до реорганізації академії, – її перетворено на Інститут пластичного мистецтва [319].

Як представник Інституту мистецтва, а згодом усіх художніх вишів Києва, 1922 року, тобто з самого початку її існування, Ф.Ернст увійшов до складу Бюро міської секції наукових працівників. Тут він пропрацював чотири роки [320].

Збереглось посвідчення: Ф.Ернст виїжджав у відрядження до Петрограда для участі в посмертній виставці творів Нарбута. 8 липня 1922 року йому було доручено “придбання інших речей мистецтва, книг та видань для Бібліотеки та Музею Академії” [321]. З найскромнішими засобами до п’ятиріччя з дня заснування Академії навчальний заклад вирішив відкрити також посмертні виставки фундаторів Академії – Олександра Мурашка (1922) та Георгія Нарбута (1926) [322].

Виставку творів Мурашка, “яку технічно було лекше перевести в життя”, Ф.Ернст організував в одному з невеликих залів Інституту пластичного мистецтва, на який перетворилась тоді колишня Академія мистецтв на вул. Гершуні. На цій виставці було представлено 72 оригінали – 35 закінчених картин та 37 етюдів та ескізів. Це була більша частина мистецького матеріалу, що збереглася в майстерні митця. На центральному місці висів оздоблений вінком автопортрет на тлі килима [323]. Ті твори, – відзначав Ернст, – «що перебувають також в Києві по державних інституціях та в приватних руках, довелося, через тісноту помешкання та брак коштів, лишити за бортом» [324]. Виставка відкрилась 3 грудня 1922 року. На відкритті її виступив ректор Інституту проф. Лев Крамаренко й Федір Людвіґович, який подав біографію митця й підкреслив його значення в історії нового українського мистецтва, як «шукача нових шляхів у проблемах кольору й світла» [325]. Він підготував каталог виставки й надрукував статтю про неї [326]. Цими роботами Федір Ернст поклав початок дослідженням життя й творчості Мурашка [327]. Ще раз повернувся він до Ол. Мурашка 1929 року [328].

Третю експозицію академічного музею Ф.Ернст створив 1923 року у приміщенні на вул. Нероновича [329].

У дещо пізнішому листі до Степана Яремича Ф.Ернст скаржився:

“По-старому завідую книгозбірнею й Музеєм нашої Академії Мистецтв, та заняття це мало захоплює мене, бо сидиш на точці замерзання. За 5 років існування (довелося) сім разів перевозити їх з місця на місце, причому й надалі передбачаються нові переїзди; ані найменшої можливості придбати нову книжку чи малюнок [330].

Лист до Яремича недатований, але у постскриптумі сказано: “Посылаю при сем Вам только что полученные несколько экземпляров моей книжки о контрактах [331] […]” [332]. Таким чином, лист приблизно датується першими місяцями 1924 року [333].

15 березня 1924 року помер Ернстів університетський учитель професор Павлуцький, – у його затишному Кабінеті мистецтв студенти проводили кращі дні своєї молодості. Марія Володимирівна Трубецька розповідала, скільки зусиль пішло на порятунок його скарбів. Микола Макаренко писав:

“Цей кабінет, обслуговуючи навчання, був за наочного свідка того, як еволюціонували художні ідеї та форми у різних народів світу, що про них була мова в лекціях. У цій збірці були й уніки, що заслуговували на почесне місце в щонайкращих музеях. Була тут і книгозбірня з дуже рідкими виданнями. Та це зібрав Гр.Гр. виключно своїми силами. Тільки ж, на превеликий жаль, скоро він помер, різні установи порозбирали чисто всі його збірки” [334].

Вища школа України перебувала в ці роки великі пертурбації. Вищі жіночі курси увіллялись в університет. Медичний факультет перетворився на окремий інститут. 1920 року Університет св. Володимира взагалі ліквідували (у Росії університети існували й надалі), перетворивши його на Інститут народної освіти (ІНО). Природно, що керівництво Інституту пластичних мистецтв прагнуло продовжити традиції Павлуцького, в першу чергу перебравши його збірки. Тим більше ця ідея була близька його прямому учневі Федорові Ернсту. На противагу йому Микола Макаренко обстоював інтереси університету, що фактично вже не існував:

“Хіба ж студенти ІНО, – писав він далі, – що готуються навчати робітництво й селянство, не потрібують знати художнє виробництво та творчість минулого? Од цих майбутніх навчителів художні й технічні здобутки минулого таким чином сховано. І от, коли вони сами навчатимуть молодь, то, натрапивши на художнї пам’ятки, муситимуть мовчати, бо не зможуть пояснити дітям, що перед ними є” [335].

В результаті Кабінету мистецтв не стало ні в ІНО, ані в Художньому інституті.

1924 року Інститут пластичного мистецтва “одержує першу ґрунтовну матеріальну допомогу й об’єднується з Архітектурним інститутом в одну міцну вищу школу – теперішній Художній інститут” [336]. Першим ректором КХІ став член колегії прокурорів київського ревтрибуналу Іван Врона [337]. Свого часу – недовго – він навчався в майстерні Бойчука. Врона активно підтримував бойчукістів, що намагався збалансувати пропаґандою “ліваків”.

У ті самі роки в Художньому інституті організувався жартівливий мистецький орден „Санта Сафра”, про який мені перша розповіла Марія Володимирівна Трубецька. Віктор Романовський згадував: „Сафра” организовалась, когда Георгий Иванович [Нарбут уже] умер. В нее входили Ф.Эрнст, В.Кричевский, художник [Леонид] Хижинский, Лев Динцес, В.Романовский, М.Трубецкая” [338].

В Інституті пластичного мистецтва, а згодом у перетвореному з нього Художньому інституті Ф.Ернст працював до 19 травня 1925 року [339]. Із сумовитою гордістю відзначив він у своїх паперах, що створив «цілком заново й без жодних коштів чималу мистецьку бібліотеку й музей» [340]. А читач «Червоного шляху» в 1923 році міг прочитати таке:

«При І.[нституті] м.[истецтва] є музей по кількості і вартості речей і книжок дуже гарний. Організація музею належить т. Ернсту. Поширення повних можливостей праці Інституту йде поволі. Причина – матеріальний стан. На це треба звернути увагу, бо зацікавленість в громадянстві росте, орієнтація на І.М. є, а Інститут Мистецтв пнеться зо всіх сил, але все відстає од других мистецьких вузів СРСР” [341].

У ювілейному виданні КХІ (1927) жодних інформацій про Ернста не знаходимо. Характерно, що того року в інституті техніку музейної справи почав викладати нештатний професор ІІ групи Антін Онищук [342].

Саме того 1927 року, навесні, у Київському художньому інституті відбулась напівзакрита виставка проектів пам’ятника Шевченка, і Ернст на ній виступав [343]. І ще одна деталь з 1927 року. У вересні почалися роботи по обстеженню стану, в якому знаходилася Золота брама в Києві. Студенти Київського художнього інституту під керівництвом проф. Іполита Моргілевського провели її обміри. Що ж до археологічного дослідження ґрунту довкола брами, то його мала провести комісія, до якої входили Ф.Ернст (того разу як представник Окрінспектури), заступник голови ВУАК'у Сергій Гамченко [344] й члени ВУАК'у – проф. Василь Ляскоронський та Василь Осьмак [345].

Звісно, це казуїстичні викрутаси діловодства. З 1931 до грудня 1933 року Ернст вважався у Київськім художнім інституті на посаді професора [346]. Насправді ж він був арештований на два місяці раніше, 24 жовтня [347]. Влітку 1931 року з доручення Наркомосу й Всеукраїнського Товариства культурного зв’язку з закордоном, заснованого наприкінці 1928 року [348], Ф.Ернст узяв участь в організації та проведенні декади української культури в Грузії [349]. Делегацію, що прибула 1 липня, очолив заступник наркома освіти Олександр Полоцький, голова комітету культурних зв’язків Мазуренко, голова правління Держвидаву Кріх, начальник „Главискусства” Аркадій Бенькович, Василь Кричевський-старший і Федір Ернст – від Київського художнього інституту. 27 червня прибув увесь склад „Березоля” [350].

Ернст, Кричевський, Меллер, Рудяков та кілька інших осіб приїхали до Тифлісу трохи заздалегідь – 19 червня. Їм треба було провести підготовчу роботу, передусім з організації експозиції. Ф.Ернст керував організацією виставки українського мистецтва, відкритої в академічних залах національної галереї Грузії в Тифлісі, на яку було привезено кращі експонати українських музеїв [351].

За кілька днів до арешту, 8 жовтня 1933 року Ф.Ернст записав у щоденнику: “В К.[иївському] х.[удожньому] і.[нституті] чистка партосередку (обговорення)” (Арк. 126 зв.). 9 жовтня: “В КХІ почалась персон.[альна] чистка” (Там само). На жаль, 1941 року, на початку війни, крім випадкових студентських особових справ, інститутське діловодство було спалено. Отже, якихось поважних слідів його професорування не збереглося. Щоб вичерпати достоту джерела, згадаймо лист Ф.Л. до Н.Д.Полонської-Василенко від 26 травня 1941 року з такими відомостями:

„Сейчас Киевский художественый институт поднял вопрос о моем привлечении. Я рад, конечно, но боюсь, что это не настолько авторитетная организация, чтобы ее представления были приняты в расчет” [352].

Примітки

309. Білокінь С. Період чрезвичайок // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 4. К., 2001. С. 308-316; Вип. 5. К., 2001. С. 160-166.

310. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7 зв., 12; Од. зб. 4. Арк. 11. Сам Ф.Ернст мав у лютому 1919 р. бібліотеку з 1000 томів. Тоді він одержав на неї й на своє помешкання охоронне свідоцтво від Комісаріату по головному управлінню мистецтв та національної культури за підписами комісара Юр.Мазуренка та керуючого канцелярією А.Хмелевського. (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 10).

311. Закінчив малярський факультет КХІ 1927 (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 29).

312. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 454. Арк. 1-2.

313. Національний художній музей України. Фонди. Од. зб.2. Арк. 12.

314. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 3.

315. Білокінь С. та ін. Будинок Київського відділення Російського технічного товариства // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1. С. 307.

316. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 3.

317. Рецензію на цю виставку див.: Д.[інцес] Л.[ев]. Осіння виставка Української Академії Мистецтв // Шляхи мистецтва. 1922. Ч. 1. С. 75-77.

318. [Ернст Ф.] Каталог 2-ї звітної виставки Української Академії мистецтв: Осінь 1921 року // Каталог виставки Української державної Академії мистецтв. К., 1987.

319. Врона Іван Іванович (29 вересня 1887, с. Остроч, Холмщина — 5 січня 1970, Київ). Мистецька освіта на Україні за 1922 рік // Шляхи мистецтва. Харків, 1923. Ч. 5. С. 67.

320. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 15 зв.

321. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 67.

322. Эрнст Федор. Письма с Украйны // Среди коллекционеров. 1922. № 11–12. С. 57; Динцес Лев. Открытие посмертной выставки проф. А.А.Мурашко // Прол. правда. 1922. 8 декабря. № 282 (395). С. 3; Ернст Ф. Посмертна виставка картин Олександра Мурашка в Києві // Червоний шлях. 1923. Травень. № 2. С. 267. Про виставку Г.Нарбута йдеться окремо.

Дінцес Лев Абрамович (Адольфович; 23 червня 1895, Вільно – 31 серпня 1948) – археолог і мистецтвознавець. Закінчив Київський комерційний та археологічний (1920) інститути. В останньому для підривання „оплоту контрреволюції” зсередини входив до складу ревколективу студентів (Матяш Ірина Борисівна (нар. 1961). Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні: З історії Київського археологічного інституту // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3/4. К., 1999. С. 281). Вів курс із трипільської культури (1923-24). Наприкінці 1924 переїхав до Ленінграда. Як аспірант працював у ГАИМК, до червня 1942 – у Рос. музеї, де організував відділ нар. мистецтва. У монографії про картину Рєпіна "Запорожці" дослідив його першоджерела (1939. 2 авт. арк. Макет нездійсненого видання у Держ. рос. музеї). На іст. факультеті Ленінгр. ун-ту прочитав основний курс з укр. мистецтва (1944-1946). Улітку 1946 узяв участь у Закарпатській експедиції Ін-ту етнографії, матеріали якої втілились у доповідях і статтях. Лишив розвідки "Трипільська культура та її орнамент" (1919-26. 7 авт. арк. Опубліковано один розділ: "Прочерченный трипольский орнамент культуры А" // ГАИМК. Бюро по делам аспирантов. Сб. 1. Ленинград, 1929), "Ист. общность русского и украинского народного искусства" (Сов. этнография. 1941. Кн. 5. С. 21-58), "Дохристианские храмы Руси в свете памятников народного искусства" (Сов. этнография. 1947. № 2. С. 67-94), "Задачи изучения народного искусства Закарпатской области" (1947. 2 авт. арк.), "Основные черты народного искусства Закарпатской области" (1947. 3 авт. арк.). – Дж.: ДАмК. Ф. 16. Оп. 464. № 3211; Бломквист Е.Э., Каменская М.И., Фалеева В. Л.А.Динцес // Сов. этнография. 1949. № 1. С. 203-208; Пастернак Яр. Археологія України. Торонто, 1961. С. 568.

323. НБУ. ІР. Х, 18975.

324. Ернст Ф. Посмертна виставка картин. С. 267.

325. Динцес Л. Открытие посмертной выставки. С. 3.

326. Ернст Ф. Посмертна виставка картин. С. 267-269.

327. Членова Лариса Григорівна (1927-2002). Олександр Мурашко: Сторінки життя і творчості. [К.:] Артанія нова, [2004]. С. 13.

328. Ернст Федір. Пам'яті Олександра Мурашка: З нагоди десятих роковин з дня смерті 15 червня 1919 р. // Прол. правда. 1929. 15 червня. № 135 (2349). С. 3.

329. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 3.

330. Архів Державного Ермітажу. Ф. 5 С.П.Яремича. № 457. Арк. 3.

331. Ернст Федір. Контракти та Контрактовий будинок у Київі, 1798-1923: Культурно-історичний етюд. К.: ВУАН, 1923 (на обкл.: 1924). 96, IV с., [16] с. іл.

332. Архів Державного Ермітажу (СПб.). Ф. 5 Яремича. № 457. Арк. 4 зв.

333. У цьому листі Ернст згадує ще минулорічні екскурсії до Канева, Переяслава, Чернігова й Ніжина, які відбув він із студентами Археологічного інституту (Арк. 4). Відомо однак, що ці екскурсії відбулися 1922 (Ернст Ф. Експедиції для студіювання української старовини // Червоний шлях. 1923. Листопад. № 8. С. 282–284). Датування експедицій у хронологічно першій статті про них ("протягом червня м.[ісяця] цього року") помилкове (Ернст Ф. Студіювання пам'яток мистецтва м. Чернігова // Червоний шлях. 1923. Вересень-жовтень. № 6-7. С. 228). Вказівку в листі, що працює Ернст в Археологічному інституті другий рік (він викладав там з 1923), можна тлумачити так, що йдеться про перший семестр 1923/24 навчального року після роботи в другому семестрі 1922/23. Таким чином, листа можна датувати другою половиною 1923. Отже, п'ять років існування Академії Ернст рахує не до моменту написання листа, а до сьомого переїзду.

334. Макаренко Омелянович (4 лютого 1877, с. Москалівка Ромен. пов. Полт. губ. — 4 січня 1938, Новосибірськ). Григорій Григорович Павлуцький // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. К.: УАН, 1927. С. 3-4.

335. Там само. С. 4.

336. Врона Іван. Мистецька освіта на Україні за 1922 рік // Шляхи мистецтва. Харків, 1923. Ч. 5. С. 67.

337. Врона Іван Іванович (29 вересня 1887, с.Остроч, Холмщина – 5 січня 1970, Київ) – партійний функціонер (1920 року перейшов від боротьбістів до більшовиків), мистецтвознавець.

У щоденнику С.Єфремова під 22 лютого 1927 є такий запис:

"А от Врона, теперішній комуніст, за гетьмана служив у міністерстві віроісповіданій і своєму шефові, міністрові Зіньківському, зробив "усерднейшее приношение" – образ Христа, що сам змалював… Сьогодні мені цей образ показували. Думаю, багато дав би сьогоднішній комуніст Врона, щоб не було того, що хробив колишній гетьманський службовець Врона…" (Єфремов С. Щоденники (1997). С. 469).

1919 року Врона входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу, потім до Наркомюсту УСРР. Перший ректор КХІ (1924). В.о.директора Музею мистецтв ВУАН. Докладніше див.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали (К., 2006. 476 с.).

338. Лист В.О.Романовського до мене від 3 жовтня 1970 року. Див.: Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120.

339. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19; Од. зб. 4. Арк. 83.

340. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19.

341. Інститут мистецтва. [Добірка "Київ" у відділі: На Радянській Україні] // Червоний шлях. 1923. Вересень-жовтень. № 6-7. С. 220.

342. Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25.

343. В культкомісії УАН: З приводу пам’ятника Шевченкові // Прол. правда. 1927. 6 квітня. № 77 (1690). С. 5.

344. Довженок В.И. и Линка [Геппенер] Н.В. Научный архив С.С.Гамченко // МИА. № 108. 1963. С. 102-113.

345. Обслідування та обміри "Золотої брами". [Рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1927. 21 вересня. № 215 (1828). С. 4.

346. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 24 зв.

347. Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини. С. 63.

348. Виставки // Літ. газета. 1929. 1 липня. № 13 (55). С. 8.

349. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19 зв.

350. Бухникашвили Г. Декадник украинской культуры // На рубеже Востока. 1931. № 7-8. С. 20-27.

351. Димний М. Україна гостем у Грузії. Місячник української культури. [Х.:] Рух, [1932]. С. 83. Пор.: Сокол В. Выставка украинского искусства // На рубеже Востока. 1931. № 7-8. С. 28-30; Баканідзе Отар. Скріплена мудрістю ленінського вчення // Літ. Україна. 1972. 21 липня. № 58 (2961). С. 2.

352. Верба Ігор Володимирович (нар. 30 жовтня 1962). Лист Ф.Л.Ернста до Н.Д.Полонської-Василенко від 26 травня 1941 р. // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Том 2. К., 1997. С. 515. Цитую за автографом.

Федір Ернст як нарбутознавець

Але однією з провідних тем власних досліджень Ф.Ернста була життя й творчість його щирого друга, перед генієм якого він схилявся, – Георгія Нарбута. Ернстова праця щодо фіксації, збереження, вивчення та популяризації його творчої спадщини – справді титанічна. Держава сприймала цю роботу, м’яко кажучи, без ентузіазму. У суботу, 5 лютого 1927 року вчений записав у щоденнику: «В ДПУ в справі конфіскації брошури «Георгій Нарбут та нова українська книга» (Арк. 31 зв.). Йшлося про окрему відбитку з журналу «Бібліологічні вісті» (1926. № 3. С. 5-35). І запис 8 лютого: «Послано до Харкова листа в справі конфіскації моєї брошури» (Арк. 32). А наступного дня, 9 лютого Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику таке:

„А останнню книжку „Бібліологічних Вістей” таки конфіскували – за статтю Ернста про Нарбута! Автора „кликали”. Деталів допиту ще не знаю. Здається, питали його, навіщо він написав, що не використав закордонної про Нарбута літератури через те, що її сюди не пускають. Лишалося Ернстові сказати, що тому й написав, що це правда. Видко, справді – правда очі коле…” [353].

Коли не рахувати принагідних нотаток М.Радлова у книжці “Современная русская графика” (Пг.,1917), – перу Ф.Ернста належить перша доволі докладна біографія митця – його некролог [354].

8 липня 1922 року ректор Академії Федір Кричевський видав Ернстові посвідчення, що його відряджено до Петрограда „з метою перевезення річей покійного професора і ректора Академії Г.І.Нарбута до Київа, а також придбання инших річей мистецтва, книг та видань для Бібліотеки та Музею Академії” [355]. Збереглося запрошення – 4 серпня 1922 року у приміщенні відділення малюнків і ґравюр Російського музею відбулась Ернстова доповідь „Г.И.Нарбут на Украине” [356]. Обставин короткого перебування в Україні улюбленого митця петербуржці доти не знали. Природно, доповідь викликала величезне зацікавлення. Можна тільки уявити вишуканий склад аудиторії, що зійшлася тоді на доповідь. Гарно, що слухачі не були розчаровані: Ф.Л. щонайкраще надавався до оголошеної теми. 18-им днем датується подяка:

“Федору Людвиговичу Эрнсту. Совет художественного отдела, в заседании 8-го августа 1922 г., постановил выразить Вам глубокую благодарность за сделанное Вами 4 августа с.г. сообщение на тему «Г.И.Нарбут на Украине», вызвавшее глубокий интерес среди всех почитателей таланта покойного художника. О таковом постановлении Совета считаю приятным долгом Вас уведомить. Заведующий художественным отделом П.Нерадовский» [357].

Але на всю широчінь розгорнулась Ернстова діяльність, коли він став секретарем Комітету з організації посмертної виставки творів Нарбута (Київ, 1926) у Всеукраїнському Історичному музеї. Фактично він очолив цей комітет, адже головування в ньому Андрія Винницького було лише номінальне.

Свого часу Н.О.Лернер писав: «Чи пам'ятає Нарбута Київ так, як пам'ятає його Петербург? Навряд. У кожнім разі так спогадати його, як спогадала північна столиця (влаштуванням виставок 1922 р. – С.Б.), Київ не здогадався, а втім, ніколи б і не потрафив» [358] […]. Отже, великою мірою саме завдяки Ернстові петроградську виставку набагато перевищила саме виставка київська, яку він організував і тріумфально провів. Якщо на першій оригінальних творів Нарбута було 92, то на київській – 505, коли на петроградську організатори підібрали 89 видань в оформленні графіка, то на київській їх зібралося 223 і т.д. [359].

Ернстів партикулярний щоденник відбиває кожен з етапів не видної, не показної роботи музейника. Серія записів характеризує його роботу над діаріушем – колективним щоденником нарбутівського гуртка. 2 березня 1926 року вчений записав: „Приймання від Щербаківського діаріуша й иньших речей від ВУАК, складання актів. Остаточне оформлення кошторису на виставку. Почато запис до книги-інвентарю виставки Нарбута” (Арк. 8) [360]. 8 березня: „Запис нарбутівського Діаріуша у вистав.[очну] книгу” (Арк. 8 зв.). 9 березня: „Закінчено описання „Діаріуша” (крім вкладного матеріалу); очищення залі для виставки Нарбута” (Арк. 8 зв.). 10 березня: „Записано весь вкладний матеріал до „Діаріуша” (Арк. 8 зв.). Нарешті, 17 квітня: „Праця над Нарбутом (опрацювання Діаріуша)” (Арк. 10).

Вчений підготував посмертну виставку Нарбутових творів, яка відкрилась 26 вересня 1926 року (Арк. 20). У щоденнику зафіксовано, як довго вона діяла. 1 березня 1928 року перша дружина митця, Віра Павлівна [361], подала заяву про повернення речей. Очевидячки, закривалась виставка поетапно. 18 березня у цій справі відбулось засідання музейного комітету. 20 березня: «Була Нарбут В.П., повернув їй багато відбитків і книжок Нарбута з виставки (102 №№ за списком 27.V.1926 і решту №№ за списком 30.V.1926» (Арк. 95 зв.). 29 березня занотовано: «З 12 до 5 працював в Музеї на вист.[авці] Нарбута [Стефан] Таранушенко, давав йому пояснення. Була В.П.Нарбут в справах забирання з виставки речей» (Арк. 64 зв.). На той час Таранушенко був директором харківського Музею українського мистецтва. Запис 14 листопада 1932 року: «Був Данило Нарбут з листом від В.П.Нарбут. Забрав для продажу харківському музею «Енея», «Церкву в Хохловці» т.і. речі Нарбута, що були на виставці» (Арк. 104 зв.). Це було вже друге велике придбання. У звіті харківського Музею українського мистецтва за 1927-1928 роки читаємо: «В 1928 році Музей набув 2 портрети олійною фарбою роботи О.Мурашка, малюнки проф. В.Кричевського і К.Мощенка та цінну збірку графічних і акварельних творів Нарбута, що характеризує останні роки його творчости й між ними такі шедеври, як абетка 1920 року» [362]. На жаль, складаючи цей звіт, Олена Іллівна Чудновська звела тут докупи різні надходження: твори останніх років, привезені з Києва, й «Абетку», що надійшла з Ленінграда [363]. Що ж до акварелі “Церква в с.Хохловці” (1912), то вона має історичне значення, оскільки в цьому храмі Нарбут хрестився й вінчався. Не порадившись із сином, Данилом Георгійовичем, Віра Павлівна продала цей твір уже в сімдесятих роках колекціонерові Є.П.Клімову, що мешкав у м.Александрові під Москвою. Після смерті Клімова його збірка перейшла до його сина.

На київській виставці твори Нарбутові було репрезентовано дуже повно, а це сприяло їхній реєстрації. Федір Ернст уклав найповнішого досі каталога його творів [364]. Після підготовчої статті [365] […], де він спробував узяти тему ширше, для каталога він написав нову [366], досі не перевершену ні за глибиною культурологічного аналізу, ні за яскравістю стилю. Ф.Ернст вперше висвітлив проблему української стихії в творчості Нарбутовій, тож його погляди стали канонічні. На підставі зібраних і добре осмислених матеріалів Ф.Ернстові пощастило створити яскравий образ митця на виразному тлі оточення, умов та обставин, серед яких довелося йому працювати. У цій розвідці задокументовано усну традицію про Нарбута, тут міститься сила систематизованих відомостей, яких більше нізвідки взяти, тому розвідка Ернстова зберігає і назавжди збереже вартість першоджерела, без якої зрозуміти чи принаймні повно уявити особу Нарбута неможливо. Як співробітник музею Ернст подбав про те, щоб закріпити першорядні речі саме за Всеукраїнським Історичним музеєм ім. Шевченка (після реорганізацій і перейменувань ця частина нарбутівської спадщини перейшла до теперішнього Національного художнього музею України).

Ф.Л. інформував своїх колег про хід роботи. 30 липня 1926 року він писав згаданому вище П.І.Нерадовському: “Каталог заканчивается печатанием, хотя цензура строит невероятные препятствия и запрещает писать о том, что Нарбут был самостийнык. У меня вычеркнули цитату из чехонинской статьи в «Аргонавтах», где он пишет о самостийничестве Нарбута! Запрещена также фраза: «Нарбуту мы обязаны тем, что лучшие деньги, выходившие (?) на территории прежней России за все время революции и гражданской войны были деньги украинские»…” [367]. У листі до Ернста від 12 листопада 1926 року високу оцінку його праці дав петербурзький Нарбутів товариш із часів “Мира искусства”, визначний російський художник Д.І.Мітрохін:

«Глибокошановний Федоре Людвиговичу, читання Вашої статті в каталозі виставки Нарбута принесло мені багато милих хвилин, викликало спогади про перебуті в товаристві Г.І. години й наповнило мене вдячністю до Вас: Ви з такою любов’ю, так докладно й уважно зібрали й передали нам дорогоцінні риси рідкісної людини й чудового майстра. Вам поталанило розповісти про нього з такою виразністю, що образ Г.І. встає живий. Дуже гарно вибрано також ілюстрації в каталозі, особливо мені цікаві, звісно, речі українського періоду. Яка пишна, орнаментальна уява виявляється в них!! Ваша книжка для мене дорогоцінна» [368].

Що стосується спеціального аналізу творів Нарбутових, то у праці Ернста він не впадав в око, тож якийсь П.Г. (Петро Горбенко?) писав, що: “Автор начерку однаково захоплюється всіми творами Нарбута, означаючи їх одним епітетом “надзвичайно”, тому читачеві трудно орієнтуватись, в якій же частині своїх робіт Нарбут більш “надзвичайний”, а в якій менш” [369]. Дослідити творчий спадок Нарбутів можна було й згодом, але зібрати разом увесь необхідний для його зрозуміння біографічний матеріал, скажімо, нині, навряд чи пощастило б (так само як не можна було в Києві виконати обидва ці завдання року 1926).

Продовжуючи тему, Ф.Ернст опублікував великий матеріал до питання, піднятого в “Житті й революції” [370]. Автор зібрав тут великий фактаж, даючи підставу для аналізу зв’язків Нарбута з митцями, що прийшли трохи згодом. Ще 1923 року надрукував він досі єдину в “нарбутіані” історіографічну розвідку [371]. Ми вважаємо дуже цінним, що рівнобіжно з цими більшими статтями вчений надрукував також багато дрібних [372], де популяризував результати своїх студій, знайомив широкі кола з творчістю цього видатного митця та пропагував його виставку.

Ернстову діяльність в галузі нарбутознавства сучасники цінили дуже високо. На засіданні 3 лютого 1926 року наукова рада Українського наукового інституту книгознавства (УНІК’у) ухвалила утворити в Інституті комісію мистецтва книги. До комісії увійшли Микола Макаренко, Данило Щербаківський, Антін Середа, Федір Ернст, Петро Курінний, Василь Кульженко, Василь Кричевський-старший та інші [373]. Совєтологи мали рацію, коли за порядком розташування імен робили певні висновки про їхній статус. Не можна не відзначити, що діяльність 35-річного вченого притягала загальну повагу, ба навіть пієтизм. Уже на першому засіданні комісії мистецтва книги УНІК’у, що відбулось у приміщенні Інституту (вул. Пушкінська, 8, пом. 8), його звично обрали на секретаря цієї комісії [374]. 21 листопада в залі В.Антоновича відбулось присвячене Нарбутові прилюдне засідання, на якому Ернст прочитав доповідь „Г.Нарбут і сучасна книжна графіка” [375].

Нарбутівська виставка діяла з вересня. Ледачкувата людина могла б обмежитись розмовами “на тему” у виставочній залі. Справжній вчений поставив перед собою і вирішив спеціальне, непросте завдання – перед професійною публікою, яку склали київські гуманітарії, тему „Г.Нарбут і сучасна книжна графіка” він розкрив словесними засобами, аналізуючи її віртуально.

А на другий день, 22 листопада 1926 року у Всеукраїнському соціальному ім. Артема музеї у Харкові відбулось інше засідання, теж присвячене Нарбутові. Ініціатором цього засідання виступив, правдоподібно, Борис Кузьмович Пилипенко. З лютого 1926 року він завідував у цьому музеї відділом. Було прочитано рецензію на Ернстову книжку не названого чомусь автора, а зі спогадами-доповідями про митця виступили професори Стефан Таранушенко та Микола Бурачек [376].

А ще за кілька місяців, 27 травня 1927 року у згаданій київській академічній залі В.Антоновича цвіт київського громадянства відзначив сьому річницю Нарбутової смерті. Ф.Л. прочитав доповідь „Підсумки виставки Нарбута” [377]. Не диво, що в Чехії на початку 1927 року чутливий до пульсу громадського життя на батьківщині Дмитро Антонович прочитав реферат про культ Нарбута [378].

Не говорячи про буденну копітку роботу музейника та вченого, що фіксувалася в друці лише припадково, згадаємо ще тільки про діяльність Ф.Ернста із підготовки великого збірника присвячених Нарбутові досліджень і спогадів [379]. Редакційній колегії, до якої входили також Данило Щербаківський (+ 1927), Ярослав Стешенко, Антін Середа та Іван Врона, пощастило зібрати розвідки таких знавців, як В.В.Воїнов, Е.Ф.Голлербах, В.К.Лукомський, Д.І.Мітрохін, П.І.Нерадовський, В.Є.Січинський, С.А.Таранушенко, С.П.Яремич, а також спогади М.В.Добужинського, В.Г.Кричевського, С.М.Трійницького, О.Д.Карпеко [380]. Прецікавими спогадами поділився в листі до Ернста Яків Жданович [381].

15 грудня 1932 року Ернст занотував: «Був разом з [Ярославом] Стешенком в друкарні в справі друкування Нарбута. Розшукують кліше й видруковані аркуші. Ввечері був у т.Врони в справі видання Нарбута (відмовився від редагування)» (Арк. 105 зв.). Вираз «товариш Врона» виразно дистанціює Ернста від марксистського мистецтвознавця й перегукується з давнішим щоденниковим записом від 18 квітня 1927 року: «В ДВУ 1 ½ годинна розмова з Лакизою в надії обійтися в редакційній колегії нарбут.[івського] збірника без Врони (не пощастило)». В іншому місці Ернст назвав товаришем ще А.М.Костюченка (Арк. 97).

22 травня 1933 року Ернст зробив нотатку про неабияке відвідання: «Був у Музеї Крушельницький з Харкова, оглядав твори Нарбута» (Арк. 115). Син відомого совєтофіла Антона Крушельницького, Іван Крушельницький щойно приїхав до Совєцької України зі Львова. Він цікавився Нарбутом спеціально, і його нарис про мистця було випущено у Львові як недороге, але вишукане, бібліофільське видання [382]. У Львові він не міг бачити нарбутівських ориґіналів. 1932 року він переїхав на лікування до СРСР, сім місяців провів у Сухумі, після чого оселився у Харкові. Тут він вперше побачив справжнього “Нарбута” у харківському Музеї українського мистецтва. У Харкові Крушельницький довго не затримався. Невдовзі його було заарештовано, звинувачено в підготовці терористичних актів, а 14 грудня 1934 року розстріляно [383]. Його ім’я стало одіозне, і його екслібрис потрапив до слідчої справи музейниці, Ернстової помічниці Аделаїди Артюхової як “речовий доказ”, обтяжуючи вже її. Лишається додати, що 13 липня 1933 року було ув’язнено Врону, а 14 жовтня – й Стефана Таранушенка.

Цей збірник світу не побачив; вихідні матеріали до його рукопису майже цілком збереглися в кількох архівах Києва й Ленінграда. Зараз із додатком нових матеріалів, коментуванням та доопрацюванням старих книгу здано до видавництва.

Примітки

353. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 463-464.

Єфремов Сергій Олександрович (1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київ. губ. – 31 березня 1939, м.Ярославль) – журналіст, літературознавець, академік і Віце-Президент УАН. Ув'язнений у липні 1929. Ішов у процесі СВУ як головний обвинувачений. Помер у в'язниці за три місяці до закінчення строку (Болабольченко Ан. СВУ – суд над переконаннями. С. 79-80).

354. Е.[рнст] Ф. + Георгій Іванович Нарбут, 1886-1920 // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] 1. К., 1921. С. 130-132.

355. ІМФЕ. Од. зб. ? Арк. 67.

356. ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 136. Арк. 1.

357. ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 12.

358. Лернер Н[иколай Осипович]. Памяти Г.И.Нарбута // Современное обозрение. Пг., 1922. Октябрь. № 1. С. 12. Див.: Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. Ленинград, 1934. С. 210.

359. Каталог виставки произведений Г.И.Нарбута. Пб., 1922. 82 с.; Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів: Каталог. К.: ДВУ, 1926. 169 с.; В.[инницький?] А. [Повідомлення про виставку творів Нарбута] // Бібліологічні вісти.1926. № 3 (12). С. 95.

360. Ці три списки малюнків і паперів, вкладених до „Діаріуша”, опубліковано: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 35.

361. Лінкевич Віра Павлівна (дівоче прізвище Кир'якова, 23 березня 1892, с. Новаків Лубенського пов. Харківської губ. – 6 серпня 1981, Черкаси) – перша дружина Г.Нарбута.

362. Чудновська О. Звіт Музею українського мистецтва за 1927-1928 р. Арк. 5. Після смерті С.Таранушенка надійшов до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР.

363. Див.: Безхутрий Микола. Георгій Іванович Нарбут в колекції музею. [Х., 1973]. 47 с. Безхутрий став директором Харківського музею, одержавши спадщину по Таранушенкові. Стефан Андрійович побував у нього вдома. Оповідав потім, що побачив у нього на стіні репродукцію шишкінських “Ведмедів”. І, похитавши головою, додав: “Нічого більш і не треба казати”.

364. Ернст Федір. Каталог оригінальних творів Г.І.Нарбута // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. С. 89-110.

365. Ернст Ф. Георгій Нарбут в українському мистецтві: З нагоди п'ятиріччя з дня смерті – 23 травня 1920 року // Життя й революція. 1925. Травень. Ч. 5. С. 26-31.

366. Ернст Федір. Георгій Нарбут. Життя й творчість. С. 11-86.

367. Відділ рукописів Державної Третьяковської галереї (Москва). Ф. 31. Од. зб. 1862. Арк. 1.

368. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 61. Арк. 3 – 3 зв.

369. Вісті ВУЦВК. Культура і побут. 1926. 5 грудня. № 49. С. 7. Пор.: Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини. [Полтава,] 2002. С. 58.

370. Ернст Федір. Георгій Нарбут та нова українська книга // Бібліологічні вісти. 1926. Ч.3 (12). С. 5–35: іл. (окремо: К., 1927. 300 прим.).

371. Ернст Ф. Біжуча художня література про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісти. 1923. Грудень. Ч. 4. Стовп.1–12. Двоє дослідників 70-х років назвали цю працю «ґрунтовною» (Вовченко И.А., Каганов И.Я. На заре украинского советского книговедения: Укр. книговедч. периодика 20-х годов // Книга: Исслед. и мат. Сб. XXIII. М., 1972. С. 159).

372. Ернст Ф. Посмертна виставка творів Г.І.Нарбута в Київі // Червоний шлях. 1923. Кн.1. С. 263-264 (ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 633. Арк. 1);

Його ж. Посмертна виставка творів Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісти. 1925. № 1-2 (8-9). С. 180-181;

Його ж. Посмертна виставка творів Г.І.Нарбута // Життя й революція. 1925. Жовтень. № 10. С. 103-104;

[Його ж.] Виставка, присвячена худ. Нарбутові // Прол. правда. 1926. 6 січня. № 4 (1314). С. 5 (Авторство встановлено за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 6 зв.);

Його ж. Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів у Всеукраїнськім Історичнім музеї ім.Шевченка // Прол. правда. 1926. 26 вересня. № 222 (1532). С. 5;

Його ж. До влаштування посмертної виставки творів Г.І.Нарбута // Життя й революція. 1926. Квітень. Ч. 4. С. 116-117;

[Його ж.] До влаштування посмертної виставки творів Г.І.Нарбута // Прол. правда. 1926. 11 квітня. № 82 (1392). С. 6 (Авторство встановлено за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 6 зв.);

Його ж. Посмертная виставка произведений Г.И.Нарбута в Киеве // Красная нива. М., 1927. 16 января. № 3. С. 14.

373. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 114. Арк. 11.

374. ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф. 47. Од. зб. 62. Арк. 4.

375. ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф. 47. Од. зб. 62. Арк. 8; Од. зб. 70. Арк. 30.

376. Засідання, присвячене пам'яті Г.І.Нарбута // Вісти ВУЦВК: Культура і побут. 1926. 28 листопада. № 48. С. 8.

377. ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф. 47. Од. зб. 85. Арк. 25.

378. Антонович Дмитро. Культ Нарбута і мистецтво нової української книги: Витяги з реферату, читаного на засіданні Т-ва 3. 2. 27 // Книголюб. 1927. Кн. 1. C. 22-25.

379. Див.: Білокінь С. Нарбутівський збірник // Збереження історико-культурних надбань Глухівщини: Матеріали Другої науково-практичної конференції (17 квітня 2003 р.). Глухів, 2003. С. 76-85; Його ж. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 581-588.

380. Карпеко Ольга Данилівна (1 липня 1892 – 14 лютого 1977, Москва). Глухівська поміщиця, приятелька Г.Нарбута.

1911 року вийшла заміж за С.Гольдфарба-Глеваського (див.: Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109). Під час Першої світової війни працювала медичною сестрою. 1920 закінчила трьохмісячні курси статистиків. Узяла участь у першому перепису. Пропрацювавши у статбюро два місяці, під час чистки була звільнена: не входила до профспілки. Написала спогади про Г.Нарбута. 1933 була ув'язнена.

Через біржу праці влаштувалась на роботу на станції у Бортничах, оскільки Зиновієві Голов'янкові (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 86) були потрібні рахівники лісових шкідників. Закінчивши річні курси електроапаратури, працювала в санаторії Лапинського на розі Чехівського провулку та Бульварно-Кудрявської вул. Син Олександр (нар. 1912), арештований 27 квітня 1935, розповів слідчому: «Знакомые моей матери – это нищие разных категорий, которым она оказывает материальную поддержку, считая эту филантропию необходимым делом и обязанностью религиозного человека» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43786 ФП / кор. 632. Арк. 14). Глибоко віруюча, чарівна жінка. Мала бл. 70 похресників. Останній раз я бачив її за 2-3 дні до смерті. Див.: ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. Т. 2. № 3301. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 2. К., 1910. С. 337; Лукомский Г.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. СПб., 1914. С. 69, XLIX. Пам'яті її та її сестри Анни Данилівни присвячено статтю: Білокінь С. Доля української національної аристократії // Генеза. Кн. 1 (4). К., 1996. С.132-148.

381. Жданович Яків Миколайович (18 березня 1885, с. Хрінівка Городнянського пов. Чернігівської губ. – 5 квітня 1953, Москва) – архівіст.

Навчався в Полтавському кадетському корпусі (закінчив 1905) та Київському військовому училищі, звідки був виключений за зв’язки з Б.Жаданівським. У 1908-09 співробітник Чернігівської вченої архівної комісії, 1909-13 – архіву конференцій петербурзької Академії наук, у 1913-14 – секретар комісії та редакції видання «История Академии художеств». Брав участь у влаштуванні відділу «Малоросія» на виставці «Ломоносов та Єлизаветинська доба» (1912). Опублікував матеріали про перебування Т.Шевченка в Академії мистецтв (1914). У 1917-18 головував у комісії для збирання архівів Південно-Західного й Румунського фронтів. За гетьмана був архіваріусом у Військовому міністерстві (Справочна книга Армії й Фльоти. К., 1918. С. 8). Завідував охороною палаців та музеїв південного берега Криму («ОХРИС Наркомпроса Крыма»). У 1921-23 на пропозицію Дм.Багалія рятував бездоглядні архіви Чернігівщини. З 1923 один з організаторів Центрального архівного управління СРСР. Навесні 1918 року одружився з Ганною Олександрівною Ліндфорс (Галею; 1885 – 1937), племінницею Софії Русової. У Києві жив на Володимирській, 99, помешкання 2 (С.Русової; ННБ. ІР. ІІІ, 32640).

382. Крушельницький Іван. Георгій Нарбут: Мистецько-історичний нарис. [Львів:] Листки мистецтва, [1930.] 32 с.

383. Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: НТШ, 1955. С. 319-326; Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. С. 84-85; Боднарук Іван. Одна з жертв проклятих років // Визвольний шлях. 1965. Ч. 1. С. 92-102; Погребенник Федір. Іван Крушельницький //… З порога смерті… Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. С. 286-288.

Федір Ернст про гетьмана І. Мазепу як центральну постать української культури кінця XVII – початку XVIII ст.

В Ернстовій інтерпретації мазепинський Київ не може не відрізнятись від наших уявлень сьогоднішіх, оскільки на дослідників не може не впливати образ того міста, в якому вони живуть. А вершинні досягнення українського будівництва кінця XVII ст. большевики в 1930-ті роки знищили [384].

Розповідаючи про загальноєвропейський стиль барокко, що зайшов в Україну із Заходу, Ернстів провідник по українській столиці оповів, що з католицьких костьолів і замків цей стиль перейшов і в церковне будівництво православних, набравши тут і національного забарвлення.

«Найкращі його зразки це величезні муровані церкви, споруджені в Києві коштами Мазепи. Це «Великий Микола», пізніше військовий собор на Печерському і подібна до нього головна церква Братського манастиря на Подолі. Їх збудовано у 1690-х р.р. російським майстром Осипом Старцевим за вказівками гетьмана» [385].

Академічне видання викликало погромницьку рецензію «Прорив на ідеологічному фронті» [386] режимного критика С.Львовича. Книжку було заборонено. Вона проходить у цензурному покажчику 1954 року [387]. 26 січня 1933 року, себто за кілька місяців до свого арешту, Ернст записав у щоденнику, що власне збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста:

“Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого [мазепинського] й нового [тут розташовувалась духовна академія. – С.Б.] корпусів академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)” [388].

Прикро, що – не без задньої думки – ініціатори нинішнього капітального видання «Звід пам’яток історії та культури України. Київ» не знайшли форми, щоб представити пам’ятки історії та культури, яких не стало.

Одним із здобутків української державності 1917-21 років стало формування, інституціоналізація національного мистецтвознавства – заснування Української державної Академії мистецтв і видання перших курсів історії українського мистецтва. Федір Ернст саме й став одним із його фундаторів, оскільки 1919 року видав працю «Українське мистецтво XVII—XVIII віків», у якій виробив його канон, присвятивши гетьманові Мазепі спеціальний параграф [389]. Вчений обґрунтував свою позицію так:

«Доба Мазепи. Ледве встиг народ заспокоїтися після епохи руїни, як починається нова доба в його культурному житті, один з найбільш цікавих розділів в його історії – це кінець XVII і початок XVIIІ віку, які хронологічно зливаються з гетьманством Мазепи. Це окрема доба, яка характеризується надзвичайним піднесенням по всіх галузях тодішнього мистецтва, висуває на перший план новий тип меценатів – козацьку старшину, виробляє і в архитектурі, і в різьбі, і в малярстві, гравюрі, орнаментиці, прикладному мистецтві – свою особливу, своєрідну фізіономію» [390].

Розглянувши ситуацію в кожній з окремих галузей вітчизняного мистецтва, Ф.Ернст ствердив, що уся та епоха має по праву зватись іменням українського гетьмана.

Невдовзі (1922), причому навіть не завівши праці київського вченого до своєї докладної бібліографії [391], начерк історії українського мистецтва написав львівський мистецтвознавець Микола Голубець [392]. Як Ернстів щирий однодумець, він напряму поширив і поглибив його арґументацію:

«Вплив діяльности гетьмана Мазепи (1637-1709) на мистецьку культуру Подніпрівя кінця XVII ст. такий сильний, участь його в культурному життю така велика, а характер обоїх до тої міри опреділений, що кождочасний історик української культури мусітиме іменем безталанного гетьмана затитулувати дотичну главу» [393].

І далі – Голубцеві ширші міркування:

«Все те, що творилася на Подніпрівю до нього, було напів інстинктовним, полусвідомим змаганням до повноти і ширини духового життя, якого відносно скупе проміння проливалося зі Заходу. Мазепа, якого навіть ті, що зовуть «гетьманом-злодєєм», порівнують з Петром Великим, з повною свідомістю і рішучістю повернув розвоєвий хід української культури в бік Европи. Без нього, без мистецьких памятників його епохи, малярський ґеній в роді Левицького не дав би ся подумати. Нема здається на Україні ні одного храму, ні одного культурного подвигу, що сяк чи так, не був би звязаний з іменем гетьмана Мазепи. Часами його то гетьманування датується таке прим.[іром] поширення копій «Тайної Вечері» Ліонарда да Вінчі та картин в роді «Суду Пилата», характеристичних як зразки впливів тогочасного малярства Голяндії. За нього то міняється характер українського портрету з іконописно-протоколярного на малярський в західньо-европейському розумінню цього слова. Малярського а не як до тепер, іконного характеру набирають зображення божественних подій. Наглядним зразком такої переміни світогляду може послужити славна «Запорожська Покрова» з Переяслава» [394].

Що східний голос Ернста, що західний – Голубця, – одностайно підносились у сенсі української державності.

Так само конкретно про київські мазепинські храми писав (1923) їхній колега Дмитро Антонович, що вийшов тоді на еміґрацію:

«Також дуже струнка і легка церква Всіх Святих у київо-печерській Лаврі над економською брамою, збудована Мазепою в 1696-1698 роках має незвичайно елєганський вигляд. Це здається одинока церква із фундованих гетьманом Мазепою у Київі, яку виведено не базілікою, а по плану деревляної пятизрубної церкви. Принаймні якщо це її представлено на рисункові Іларіона Мігури між шости церквами, фундованими Мазепою у Київі, то вже і на цьому рисункові вона відріжняється своїм планом від иньших пяти церков, нарисованих поруч з нею» [395].

На всіх етапах свого життя Федір Людвіґович виявляв особливий інтерес до постаті українського гетьмана. Як мистецтвознавця виявив він себе в дуже нечисленних роботах, причому мистецтвознавчий аналіз використовував відверто лише за підставу для аналізу історичного [396]. Лише відтоді із синкретичної, нерозчленованоїархеології в її старому сенсі чи джерелознавства мистецтвознавство разом з іншими дисциплінами гуманітарного циклу розійшлися віялом. За наведеними щойно цитатами з текстів Ернста, Голубця й Антоновича ми бачимо, як стверджувались, поглиблювались і поширювались засадничі мистецтвознавчі ідеї. Буквально на очах однієї ґенерації вчених, більше того, протягом коротких років української державності 1917 року, власними зусиллями цих вчених формувалась мистецтвознавча наука. З цих міркувань є певний сенс у вирішенні питання, за мистецтвознавця треба вважати Федора Людвіговича чи за історика мистецтв [397]. Це не наша забаганка.

У першу чергу Ф.Ернст повернувся до київської архітектури. Року 1918 на матеріалі одного з розділів медальної роботи він написав статтю про київських архітекторів ХVШ ст. [398], невдовзі заборонену [399]. З цієї теми була це одна з перших праць, – як на той час написано її досить ґрунтовно. Тут автор зробив огляд відомостей про таких «архітектів-киян», як Степан Ковнір, Іван Григорович-Барський, «придворних архітектів» Йогана-Готфріда Шеделя, Бартоломео Растреллі, Івана Мічуріна, Андрія Квасова, а також Себастіано Брачі, Йосипа Старцева та Федора Старченка. У дещо популярнішому викладі матеріал про Ів.Григоровича-Барського майже одночасно Ернст опублікував у журналі «Куранты» в супроводі п’яти чудових фотографій роботи Сергія Аршеневського. Тут ішлося про магістратський майдан на Подолі з Сампсоніївським водограєм, братські келії Межигірського монастиря, браму Кирилівського монастиря та Покровську церкву на Подолі [400]. За вісім років Ф.Ернст надрукував дещо допрацьований інший розділ медальної роботи – про підтримування й репарації київських церков у ХVП–ХVШ ст. Решта матеріалу світу досі не побачила [401].

На початку ХХ ст. про форми української архітектури було відомо дуже мало, адже споруд кінця XVII століття майже не збереглось. Видатний український гуманітарій Вадим Модзалевський, любитель українського мистецтва і близький товариш Георгія Нарбута і Федора Ернста [416], звернув увагу на одну з відомих серед громадянства пам’яток тієї доби. Доля відпустила вченому дуже коротке життя – лише 38 років, але він встиг видати чотири капітальні томи «Малоросійського Родослівника» й залишив кілька праць, що вийшли посмертно, – серед них монографію «Гути на Чернігівщині». В одній з невеличких брошур (1918), якій судилося також стати одним з перших нарисів про українське мистецтво, він писав про так званий «будинок Мазепи». Бачимо його на одній з кількох ілюстрацій (роботи Павли Діденко), якій відповідає чітко сформульований текст:

«Наиболее интересным в этом отношении представляется так называемый «дом Мазепы» в Чернигове. Почему ему присвоено имя гетмана, – неизвестно. Вероятно, потому, что с этим именем очень долго связывалось в народной памяти представление о чем-то жестоком и мрачном… На самом деле, «дом Мазепы», как всякое старинное сооружение, имеет мало света, подвалы с нишами и крюками для навески дверей, – но и только: ничего специфически ужасного и мрачного это здание не вызывает в обозревателе, хотя мало-мальски знакомом с подобными типами построек. Повидимому, это была канцелярия Черниговского козацкого полка, легенда же рассказывает, что в подвальном этаже ее Мазепа морил голодом своих врагов…

Несомненно можно сказать про это здание только то, что оно построено в конце XVII – начале XVIII в.в. Настенные украшения на нем, отлично сохранившиеся до сих пор, особенно на западном фасаде, поражают своей безвкусицей и нагромождением одной детали на другую. Тут встречаются и мотивы чисто западного характера, и московского, и украинского. Мастер, строивший это здание, очевидно, налепил на стены все те мотивы украшений, которые только ему пришлось встретить, не заботясь на том, насколько эти украшения совместимы по своей разнохарактерности и отвечают архитектурным требованиям. По этим данным мы склонны думать, что зодчим этого сооружения был не украинец. Последний не допустил бы такого смешения стилей и такого безмерного обилия украшений» [417].

Наведений текст – міркування знавця-любителя. Наукове дослідження присвятив цій споруді за десяток років, уже після смерті Модзалевського, Федір Ернст.

Вперше його заняття цією пам’яткою зафіксовано на початку 1920-х років. У червні 1922 року він узяв участь в експедиції Київського археологічного інституту [418] до Чернігова. Професором цього інституту його було обрано наступного, 1923 року. Спочатку він читав тут курс «Українська архітектура ХVІІ–ХХ сторіч» (20 лекцій), а потім керував спеціальним «Семінаром з українського мистецтва», який заснував разом із Всеволодом Зуммером, а після його від’їзду до Баку провадив сам-один. Крім вивчення пам’яток мистецтва й старовини, метою експедиції була підготовка «молодих кадрів нових дослідувачів мистецтва, які студіюють мистецтво не по книжках – як це часто робиться й досі – а безпосередньо по оригіналах» [419]. Тож у Чернігові, оглядаючи собор Троїцького монастиря, Катерининську церкву, т.зв. дім Мазепи, будівлі класичного стилю початку XIX ст. тощо, він давав пояснення до пам’яток. Екскурсія закінчилася спільним засіданням чернігівської філії УНТ з київським археологічним інститутом, на якому Ф.Ернст зробив доповідь «Чернігівське мистецтво ХVП–XX століть» [420].

Після Модзалевського студіювання чернігівської споруди мало йти, природно, двома шляхами: через архівні розшуки й через вивчення самої споруди в натурі за допомогою дренажів і навіть розкопок. Ми гадаємо, що в двадцятих роках достатніх підстав для здійснення цієї програми не було, оскільки й знахідка Павла Федоренка, про яку скажу нижче, була об'єктивно випадкова. Працюючи над темою, Ф.Ернст вивчив літературу й пішов шляхом стилістичного аналізу архітектурних особливостей пам'ятки. Маючи перед собою численні фото, а також два кресленики С.Циби, Ф.Ернст розшукав численні аналогії в характері будинку та його орнаментальних оздобах до відповідних особливостей споруд Росії та України. Ернстова студія, надрукована в другому збірнику порайонних досліджень України, набула великого розголосу [421]. Вона була прочитана як доповідь спершу 12 грудня 1927 року на засіданні Комісії порайонного дослідження історії України [422], й мала бути прочитана вдруге – 17 лютого 1928 року у приміщенні Всеукраїнського Історичного музею [423]. Головний Ернстів висновок полягає в тому, що «весь цей напівварварський конгломерат стилів, форм різних діб, країн, в своєріднім перетворенні все це ясно вказує на руку типового московського майстра барокової доби, на будову в характері, що в російській науці одержав назву «наришкінського барокко» [424].

Таким чином, чи не найбільше значення статті Ф.Ернста полягає в тому, що він уперше показав відсутність зв’язку між спорудою в Чернігові й іменем Мазепи, відлучивши пам’ятку від мазепинської традиції. Як відзначав Микола Голубець,

“супроти таких даних стилевої аналізи треба, хоча й з жалем, кинути лєґенду про “мазепинськість” чернігівського арсеналу й погодитися з тим, що є це на тлі української архітектури очевидний інтруз, що будував його московський будівничий на замовлення й для потреб московської влади […]” [425].

Разом з тим львівський мистецтвознавець констатував, що

“найновіша студія про нього Ф.Ернста, при всій своїй ціннности, не дає остаточної відповіді на питання, хто, коли і для чого збудував цей будинок та чому його звязали з іменем Мазепи?” [426].

У деталях Ернстові міркування відразу піддав сумніву Володимир Січинський. Виходячи з того, що барокко рухалося із заходу на схід, він відзначив недостатність Ернстових аналогій і наголосив на потребі залучити до аналізу широке коло пам’яток західноєвропейських [427]. Виявилось однак, що найсерйозніші вади праці походять із недослідженості самої пам'ятки, через що не було визначено масштабів переробок. Взагалі Ф.Ернст рахувався з ними, пишучи зокрема, що «цей (головний. – С.Б.) фасад зазнав значних переробок: чотири півколони, що розділяли колись ці вікна, грубо обрізані, і під цими обрізками, зовсім не рахуючись з архітектурним обробленням стіни, варварськи прорізані чотири нових вікна» [428]. Але ж він не наважувався висунути положення, що з'явилося згодом у статті Михайла Павленка: «На сьогодні ми маємо лише частину колишньої будівлі, маємо дуже покалічений, перероблений будинок, що колись мав інший вигляд» [429].

Року 1930 Павло Федоренко надрукував наслідки вивчення «Дела о всех состоящих в Малой России казенных домах […]» (1781 року), що дали змогу значно уточнити висновки Ф.Ернста. Згодом на основі цієї справи ґрунтовну, досі не видану, монографію про урядові будівлі Гетьманщини написав Стефан Таранушенко. Як відзначав П.Федоренко, пошук шляхом аналізу архітектурних форм – це метод, що, безперечно, заслуговує на довір’я, але ж архівний матеріал показує, що т.зв. “Мазепин будинок” побудував собі в 1687–1698 роках Яків Лизогуб. Таким чином, заперечується посилка Модзалевського й Ернста, нібито це будувалася офіційна, казенна будівля, а рівнобіжно й висновок звідси: “Так будувати, цілком ігноруючи місцеві смаки, могла скоріш за все московська влада для потреб свого гарнізону чи адміністрування” [430]. Ігнорування місцевих смаків треба виводити тепер, отже, принаймні з переробок споруди, але вже не з його будівництва.

Аби показати невідповідність шляху, яким пішов у дослідженні споруди Ф.Ернст, звернімося до цінних спостережень Михайла Павленка. Автор оглянув зокрема фронтон лизогубового будинку ізсередини, з горища, й встановив, що напочатку він мав п’ять вікон форми цілком відмінної від сучасної, “а тому про типові для московської архітектури три вікна казати не можна” [431]. Він припускає далі – з надто великих як для горища вікон, – що фронтони – це «рештки стін другого поверху будинку, світлого, значно світлішого від першого поверху» [432]. План 1781 року потвердив припущення Дмитра Антоновича, що будинок мав старосвітський дерев'яний рундук [433]. Далі, з того, що вікна здогадного другого поверху надто широкі, а простінки між ними надто вузькі, М.Павленко повернувся знов до думки, що тут була відкрита аркатура-піддашшя, відсутність якого впала у вічі року 1857 доброму знавцеві старовинної будівлі Пантелеймонові Кулішу. М.Павленко констатував, нарешті, що «пізніші замуровки приходяться на ті місця, де тепер різні орнаментальні архітектурні прикраси» [434], а саме їм Федір Ернст надавав у своїм аналізі такої великої ваги. «Взагалі, – писав Павленко, – переробка цього будинку є надзвичайно цікава, – ніби майстер навмисне своєю роботою заплутав справу» [435].

У роки української державності 1917 року різко зріс інтерес українських вчених до автентики, пов’язаної з іменами Богдана Хмельницького й Івана Мазепи. До цих імен була прикута увага й тих діячів, що стояли по інший бік барикад. Вони вилучали пов’язані з ними пам’ятки й нищили. У заяві до Раднаркому УСРР від 26 квітня 1922 р., яку підписав зокрема й Федір Ернст, київські гуманітарії (як і належиться, російською мовою) писали:

«Ни одна страна в мире не пострадала в такой степени от империалистической и гражданской войны, как Украина. Ни в одной стране не погибло за короткое время такой массы культурных памятников, столько музеев, частных коллекций, библиотек, архивов, старинных усадеб и отдельных художественных предметов. Единственными сокровищницами старинного народного искусства, сравнительно мало пострадавшими, являлись до сих пор церкви и монастыри. Правда, и в них масса старины погибла в последние годы из-за нелепых эвакуаций 1915 года, из-за невежества духовенства, грабежей и бандитизма.

И вот теперь мы видим, что при недостаточно осмотрительном проведении в жизнь дела из’ятия материальных ценностей – могут погибнуть редчайшие, невосстановимые памятники искусства, материальная ценность которых ничтожна по сравнению с ценностью художественной. Произведение искусства, раз погибнув, не может быть более восстановлено. Ясно, что крест Богдана Хмельницкого, из’ятый из Музея Культа и Быта Киево-Печерской Лавры, или подарок Мазепы – царские врата, из’ятые из Черниговского собора – не смогут быть сделаны наново. Ясно, что византийский браслет, взятый из Черниговского музея, в тысячу раз дороже того серебра, из которого он сделан. Сплавить в слитки или продать эти вещи за-границу было бы тяжким преступлением перед народом, которое темным пятном ляжет на имена деятелей, допустивших подобный факт […]» [436].

У часи посилення тоталітарного режиму руйнувались і важливі з історичного боку світські споруди. 17 січня 1929 року в Ернстовому щоденнику занотовано: “Оглядав руїни Мазепиного будинку на Печерському (повідомив про руйнацію швед М.А.Кронман (Вел.Шиянівська, 5-3)”. Пікантно, що Ернст вирішив тут уточнити національність Кронмана.

Перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва дало большевикам добрий привід зруйнувати силу київських храмів, починаючи з часів Київської Русі [437].

Українські пам’яткоохоронці дбали не тільки про збереження культурної спадщини, а й про повернення речей, що опинились поза територією. Як відомо, Федір Ернст був одним із провідних наших пам’яткоохоронців [438], тож докладав зусиль для цієї справи попри всі труднощі. Не забудьмо, що ці події відбувались на тлі колективізації, процесу СВУ (1930) й напередодні голодомору.

25-28 березня 1930 року у Москві відбулась перша сесія засідань паритетної комісії, де на чолі української делегації стояв представник Головнауки УСРР Клим Коник. За кілька місяців він зніме Ернста з посади крайового інспектора. У «Пролетарській правді» того року читаємо:

«Паритетна комісія ухвалила покласти в основу обміну: 1) момент повернення окремих речей та цілих колекцій, вивезених наслідком централістичної політики царського уряду до колишніх імперських столиць, 2) наукову доцільність обміну, який має не тільки зберігати вже налагоджену дослідчу роботу, але всіляко сприяти ширшому розгортанню культурного будівництва обох республік.

Оскільки не всі цінності, що цікавлять кожну з республік, можуть бути відразу виявлені, було ухвалено надати роботі щодо обміну постійний характер. Оглянули Оружейну Палату в Кремлі, Історичний музей та Третьяковську галерею у зв’язку з заявками на українські матеріали в них. У низці випадків було досягнуто згоди. Так, Оружейна Палата погодилась передати до українських музеїв запорозького прапора 1688 року із слідами знищеного напису з ім’ям Мазепи, три інших прапори запорозького війська XVII-XVIII сторіч, євангеліє й хреста кошового Петра Калнишевського.

Справи з поверненням гармати, що стоїть у Кремлі, роботи глухівського майстра 1705 року з гербом гетьмана Мазепи, ще не вирішено. Комісія висунула додаткову заявку на речі зі скарбу ХІ-ХІІ ст., знайденого 1906 року на території київського Михайлівського монастиря. В Оружейній палаті вони переховувалися в одній вітрині з шапкою Мономаха. Речей, подібних до тих, що були в тому скарбі, не мав жоден український музей» [439].

Мазепинські пам’ятки згадуються і в іншому дописі:

«Лише 2 сесія вирішила позитивно для УСРР долю: 1) цікавої гармати глухівського виробу 1705 року з цікавими окрасами, ім’ям майстра та гербом гетьмана Мазепи. Деякі нові знахідки на Україні та виявлення в Ермітажі нових гармат з ім’ям представників того ж роду майстрів (Карпо та Йосип Балашевичів) обіцяє поставити широке вивчення металообробної механіки на Україні при кінці XVII-го та на початку XVIII ст.ст. Також позитивно для нас вирішено питання 2) про невеличкий запорізький прапор (тканина “байберек”, що її виробили голяндські майстрі Збройної палати), проти передачі якого минулої сесії від представників Держермітажу були заперечення” [440].

Як провідний пам’яткоохоронець Федір Ернст входив до складу Реставраційної комісії у Всеукраїнському музейному містечку (тепер Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник). Керував майстернею фахівець високої кваліфікації, учень Михайла Бойчука, щирий чернігівець Микола Касперович (з 1924 року він працював реставратором Реставраційної майстерні відділу станкового малярства Музею культів та побуту). Після короткої перерви, коли він виїхав у Крим і Кавказ, наприкінці 1932 року Касперович повернувся до Лаври до Всеукраїнських художньо-реставраційних майстерень, де працював разом з Костянтином Кржемінським та іншими фахівцями [441].

Археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення:

“Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам’яток історії, культури та мистецтва. […] Большевики всіма засобами нищили всі пам'ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам'ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру. В порівнянні з ними совєтське будівництво та культура робили жалюгідне враження. Отже, ті національні пам'ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам’яток вже не бачили й не знали; тому їх нищили. Інспектори ж всіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво й ішли проти інтересів партії” [442].

Примітки

384. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. (окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с.: іл.);

Савицкий Петр Николаевич (15 травня 1895, Чернігів – 13 квітня 1968, Прага). Разрушающие свою родину: Снос памятников искусства и распродажа музеев СССР. Прага, 1936. 39 с.;

Його ж. Гибель и воссоздание неоценимых сокровищ: Разгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления. Прага, 1937. 38 с.;

Пачовський Василь (1878-1942). Розвал храмів у Києві // Життя і знання. Львів, 1938. Ч. 4 (127). С. 116-118;

Каміненко В. Знищені пам'ятки українського мистецтва // Наші дні. Львів, 1942. Березень. Ч. 4. С. 9;

Кульженко Поліна Аркадіївна (31. V. [за паспортом — 31.Х] 1891, Київ — 24.VII. 1982, Кострома). Церкви, знищені большевиками в Києві // Нове укр. слово. К., 1942. 5 квітня. № 77;

Міяковський Володимир. Як зруйновано Золотоверхого Михайла в Києві // Наші дні. Львів, 1943. Ч. 10. С. 1-2;

Форостівський Леонтій. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес: Микола Денисюк, 1952. С. 12-19 ("Червона Москва руйнує Київ");

Зеров Михайло. Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский;

Миллер Михаил Александрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам'яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен). Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1952. Том 3. Декабрь. С. 94-105;

Килимник Степан (5 січня 1890, Под. губ. – 10 травня 1963, Торонто). Зруйнування київських святинь // Віра й культура. Winnipeg, 1957. Листопад. Ч. 1 (49). С. 10-12; 1958. Січень. Ч. 3 (51). С. 17-20;

Sichynsky Volodymyr (Січинський Володимир Євтимович, 12 червня 1894, Кам'янець-Подільський – 25 червня 1962, в. Патерсон, штат Нью-Джерсі, США). Destruction of Ukrainian Monuments of Art and Culture under the Soviet Russian Administration between 1917-1957. New York, 1958. 24 p.;

Гребля В. Нищення большевиками культурно-історичних пам'яток у Києві // Український самостійник. Мюнхен, 1959. Ч. 4 (414). С. 9-14;

Геврик Тит (нар. 13 липня 1936, Дрогобич). Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. Вид. 2. Нью Йорк, 1987. 64 с. Перше видання альбома з'явилось у Нью-Йорку 1982 року.

385. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 74.

386. Львович С., Проф. Прорив на ідеологічному фронті // Войовничий безвірник. 1931. 21 грудня. № 36.

387. Пор.: Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 164.

388. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 108 зв.

389. Ернст Федор. Українське мистецтво XVII—XVIII віків. [К.:] Видавниче т-во “Криниця” у Київі, Друкарня польська, 1919. 32 с. з 2 іл., 24 табл. із 44 іл. Відбиток з вид.: Дорошкевич О. Хрестоматія по історії української літератури. Том І. Кн. П. — НБУ: Попов / 10433.

390. Ернст Ф. Українське мистецтво XVII–XVIII віків. С. 17.

391. З найновіших на той час тут зазначено берлінське видання П.Крістеллера 1921 року, львівські (В.Жили і власне) й паризьке 1920 року. М. Голубець прорецензував Ернстову працю трохи згодом: Стара Україна. Львів, 1925. Число 7/10. С. 170-172.

392. Микола Голубець: Бібліогр. покажчик / Уклад. Степан Костюк; Передм. Тарас Стефанишин. Львів, 2005. 150 с.: іл.

393. Голубець Микола (15 грудня 1891, Львів – 20 травня 1942, там само). Начерк історії українського мистецтва. Перша частина. Львів, 1922. С. 239-240 (Учітеся, брати мої. Число 4).

394. Там само. С. 240.

395. Антонович Дмитро Володимирович (2 листопада 1877, Київ – 12 жовтня 1945, Прага) Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923. С. 128.

396. Див., напр.: Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові: До історії культурних взаємин України з Москвою в кінці ХVII століття // Чернігів і північне Лівобережжя. [К.], 1928. С. 355–362.

397. До речі, так він ідентифікував і сам себе. Саме таку дефініцію знаходимо в іменному покажчику прижиттєвого (1931) видання, де Ф.Ернст опублікував нотатку “Обуховка”. Див.: Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Том 1. М., 1931. С. 460.

398. Ернст Федір. Київські архитекти ХVIII віку // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 98-118. Окремо: К.: Друкарь, 1918.

399. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 102.

400. Эрнст Федор. Иван Григорович-Барский, киевский архитектор ХVШ века // Куранты. 1918. Июнь. № 3. С. 8-11.

401. Ернст Федір. Київська архітектура ХVІІ віку // Київ та його околиця в історії і пам'ятках. [К.:] ДВУ, 1926. С. 125-165.

402. Варава Т.В. Основні етапи діяльності „Постійної комісії для складання Словника українських діячів науки, історії, мистецтва та громадського руху”, 1918-1933 // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 5. К., 2000. С. 130.

403. Після нього на цій посаді працювали академіки УАН Микола Прокопович Василенко й Сергій Олександрович Єфремов.

404. Після його смерті на керівничого було обрано Петра Стебницького. Коли помер і Стебницький (14 березня 1923), на цій посаді працював Михайло Могилянський. Див.: Академічна комісія для складання біографічного словника діячів України […] // Бібліологічні вісті. К., 1923. Грудень. Ч. 4. Стовп. 81; П.Я.Стебницький. 1862–1923. [К.:] Слово, [1925.] С. 63.

405. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 1.

406. Перший піврік існування Української Академії Наук у Київі та начерк її праці до кінця 1919 року. К., 1919. С. 82, 89-91; Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року. К., 1920. С. VII.

407. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 11.

408. Там само. Арк. 6, 7, 11 зв.

409. Там само. Арк. 11. На березі занотовано: «окремо».

410. Ернст Ф. Збірання відомостів про діячів українського мистецтва // Збірник Секції Мистецтв [УНТ]. [Том] 1. К., 1921. С. 152-153.

411. НБУ. ІР. Ф. Х. № 5137-5138.

412. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 292-293.

413. Затонський Володимир Петрович (1888—1938). Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму: Доповідь та заключне слово на січневій сесії ВУАН. К.: ВУАН, 1934. С. 40-41.

414. Див.: Білокінь С. Біографічна комісія ВУАН та її словник // Молодежь и актуальные проблемы исторической науки: Тезисы общественно-политических чтений, посвященных 70-летию комсомола Украины, 7-9 июня 1989 г., г. Черновцы. К., 1989. С. 292-294; Варава Т.В. Основні етапи. С. 130-138.

415. Див.: Рубльов Олександр, Фельбаба Михайло. Долі співробітників "УРЕ" на тлі репресивної політики 30-х років // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 2000. № 2/4 (13/15). С. 207-251; Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

416. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.

417. Модзалевский В.Л. Украинское искусство. Чернигов, 1917. С. 29-32.

418. Див.: Український Археольогічний Інститут ім. В.Антоновича в Київі // Вперед. Львів, 1919. № 138. Підп.: В.; Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту: Інформативне повідомлення // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 120, 122; Матяш Ірина Борисівна. Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3/4. К., 1999. С. 264-290.

419. Ернст Ф. Експедиції для студіювання української старовини // Червоний шлях. 1923. Листопад. № 8. С. 282.

420. Ернст Ф. Студіювання пам'яток мистецтва м.Чернігова // Червоний шлях. 1923. Вересень–жовтень. № 6-7. С. 228-230.

421. Ернст Федір. “Мазепин будинок” у Чернігові: До історії культурних взаємин України з Москвою в кінці XVII століття // Чернігів і Північне Лівобережжя. [К.]: ДВУ, 1928. С. 361 (= Записки УНТ. Том XXIII). Рец.: Січинський Володимир Євтимович (12.VІ.1894, Кам'янець-Подільський – 25.VІ.1962, м.Патерсон, Нью-Джерсі, США) // Україна. 1929. Травень-червень. Кн. 34. С. 139-142. Див. також: Павленко Михайло. Нові спостереження над чернігівським “Мазепиним будинком” // Україна. 1930. Вересень. Кн. 43. С. 48-54; Федоренко Павло. З історії старого Чернігова // Там само. С. 27-37.

422. Наукові засідання. Історична секція УАН. [Добірка: Культурно-мистецька хроніка.] // Прол. правда. 1927. 11 грудня. № 283 (1896). С. 5; Діяльність Історичної секції Всеукраїнської Академії Наук та зв’язаних з нею історичних установ Академії в році 1927. У Києві, 1928. С. 26. Відбитка з ХХ кн. “Записок Історично-Філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук”.

423. Доповідь проф. Ернста. [Добірка “Культурно-мистецька хроніка” в рубр.: Культура й мистецтво.] // Прол. правда. 1928. 16 лютого. № 40 (1952). С. 4.

424. Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові. С. 361.

425. Голубець Микола (15 грудня 1891, Львів – 20 травня 1942, там само). Стиль Мазепи. 4) // Діло. Львів, 1932. 12 травня. Ч.102 (13050). С. 2.

426. Голубець М. Стиль Мазепи. 3) // Діло. 1932. 11 травня. Ч. 101 (13049). С. 2.

427. Україна. 1929. Травень-червень. Кн. 34. С. 141.

428. Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові. С. 360.

429. Павленко Михайло Степанович (1895, Суми – 7 квітня 1942). Нові спостереження над чернігівським "Мазепиним будинком" // Україна. 1930. Вересень. Кн. 43. С. 51.

430. Ернст Федір. "Мазепин будинок" у Чернігові. С. 367.

431. Павленко Михайло. Нові спостереження. С. 52.

432. Там само.

433. Антонович Дмитро. Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923. С. 145.

434. Павленко Михайло. Нові спостереження. С. 53.

435. Там само.

436. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 299. Арк. 10; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 507. Повний текст: Його ж. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 81-83.

437. Білокінь С. Середина тридцятих у Києві // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 3. К.: Кий, 2003. С. 170-183; Його ж. Соціальна революція в СРСР і пам”ятки Золотоверхого Києва // Пам’ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96-106; Його ж. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 217-224.

438. Акуленко Віктор Іванович (нар. 1935). Охорона пам’яток культури в Україні, 1917-1990. К.: Вища школа, 1991. С. 34, 56, 78, 85, 100, 104, 120, 140, 141;

Заремба Сергій Захарович. Комісії ВУАН і її внесок у справу вивчення історико-культурної спадщини // Праці Центру пам’яткознавства. К., 1993. Вип. 2. С. 3-49;

Нестуля Олексій Олексійович (нар. 25 березня 1957). Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні (доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії). К.; Полтава, 1994. С. 6, 13, 45, 51, 58, 66, 74, 79, 84, 103, 121, 127, 150-151, 189, 224; Його ж. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 1. К., 1995. С. 8-9, 11, 47, 65-66, 104, 115, 136-137, 139, 143, 146, 149, 151, 165, 174-175, 181, 201-202, 207-208, 216-218, 235, 238, 240, 242, 244, 251; Ч. 2. К., 1995. С. 18-22, 45, 50, 52, 60, 66, 76, 78, 86, 115, 119, 121, 125, 130, 142-146, 149, 161, 178;

Духлій Є.В. Ф.Л.Ернст в пам’яткоохоронному русі України в 1920-30-х рр. // Історія України: маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. К.; Донецьк, 2001. Вип. 17. С. 77-79.

439. Обмін культурними цінностями між РСФРР й УСРР: Розмова з членом паритетної комісії від УСРР проф. Ф.Л.Ернстом // Прол. правда. 1930. 18 квітня. № 89 (2604). С. 4.

440. Обмін науковими цінностями між УСРР й РСФРР // Прол. правда. 1930. 15 червня. № 136 (2651). С. 5.

441. Див.: Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Микола Касперович – перший реставратор колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999]. С. 70-75; Її ж. Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71; Геппенер Надія. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко (2003). С. 148, 171.

442. Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. С. 118 (= ЗНТШ. Том CLXXIII).

У Біографічній комісії

Ще одним напрямком діяльності Федора Ернста було створення біо-бібліографічного словника діячів українського мистецтва. Загалом перші спроби створити біографічний словник українських діячів належать до половини 1890-х років, коли гурток молодих учених під проводом проф. Володимира Антоновича та Олександра Кониського опрацював значну частину матеріалу до літери К [443]. Коло біографічного словника українських діячів, учених та письменників заходжувалася бібліографічна комісія при бібліотечно-архівному відділі Генерального Секретарства справ освітніх Української Центральної ради. У газетах вміщувалися оповістки, прохалося матеріалів [444].

Наприкінці лютого 1919 року при Українській Академії Наук утворилася „Комісія для складання Біографічного словника діячів українського народу й української землі” (голова – акад. Дмитро Багалій [445], керівничий – Вадим Модзалевський [446]). В “Інструкції для співробітника Постійної комісії […]” відзначалося:

“До Словника мають увійти біографії діячів усіх національностей, які жили на Україні, починаючи від найдавніших часів аж до наших днів, і по всіх обсягах людської діяльності. Таким чином, Словник дасть біографії: усіх діячів національно-українських; українців по народженню при умові, коли діяльність їх мала зв’язок з Україною; українців по місцю народження та по походженню, якщо діяльність їх не була зв’язаною з Україною, але мала характер першорядний; діячів російських, польських, єврейських та інших, якщо діяльність їх впливала на діяльність українських діячів і історію України; діячів, які часове жили на Україні (головним чином, наукові діячі, адміністратори й т.ін. […]; чужоземних діячів, що ніколи не жили на Вкраїні, – якщо праці їх торкалися українознавства.

[…] Таким чином, Словник з одного боку має виявити все те, що дав для культури український нарід по всіх галузях людської діяльності, з другого – дати місце усім діячам, які працювали на Україні, незалежно від того, чи діяльність їх була корисною, або шкідливою для України” [447].

Як бачимо, Комісія поставила в основу діяльності комісії не класовий принцип, а національний. Большевики чинили перепони такій роботі.

Удосконалюючи принципи своєї діяльності, Комісія визначила склад редакторів за шістьма тематичними відділами. 2 березня 1919 року на редактора відділу діячів мистецтва всіх часів таємним голосуванням на засіданні Комісії одноголосно було обрано Федора Ернста. Іншими редакторами стали Павло Зайцев, Наталя Мірза-Авак’янц, Віктор Романовський та Петро Стебницький. За кілька днів, 8 березня чергове Спільне Зібрання УАН склад редакторів схвалило [448].

Невдовзі Ф.Ернст виробив структуру матеріалів свого відділу. У доповідній записці до комісії (недатована) він поділив усіх діячів мистецтва на десять груп: 1) архітекти, 2) іконописці, мозаїчисти й малярі, 3) скульптори, 4) сніцарі, 5) ювеліри, 6) гравери або штихарі, 7) діячі інших галузей прикладного мистецтва (меблі, порцеляни та ін.), 8) діячі музики, 9) діячі театру й балету і 10) дослідники й історики мистецтва та наук археологічних [449]. Ця схема вимагала уточнення – в процесі роботи додано було ще меценатів. Виникали питання, як бути з друкарями, наприклад, Стефаном Бериндою, чи приміщувати копіїстів, чи приміщувати, як меценатів, різних ктиторів старого часу, як бути з цивільними інженерами? [450]

Крім того, треба було вирішити справу з діячами археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики й т.п. – “або сполучити розділ цих наук з частиною історичною, або розглядати ще раз окремо – напр., В.Б.Антонович, як історик, як археолог, як нумізмат і т.п. Те саме питання стосувалося тих митців, які одночасно з тим були письменники, вчені і т.ін. (Шевченко), а також меценатів – політичних діячів (Мазепа, Рафаїл Заборовський, Розумовський, гр.Завадовський та ін.) [451]. У першому і єдиному томі “Збірника Секції мистецтв” Українського Наукового Товариства Ф.Ернст опублікував звернення до громадськості, в якому коротко інформував про завдання словника й свого відділу [452]. Крім того, він склав також “Списки головнійших джерел для збирання відомостей про діячів мистецтва на Україні” [453]. Працюючи на посаді редактора словника, Ф.Ернст на підставі наказу № 3, „як відповідальний радянський робітник, повинен бути звільнений од повільності окопних робіт”. Таке посвідчення підписали 27 серпня 1919 р. неодмінний секретар УАН акад. Агатангел Кримський, управитель канцелярії Петро Горецький та виконуючий обов’язки старшого діловода [454].

Незважаючи на важкі умови української державності, Біографічна комісія відразу розпочала доволі жваву діяльність: уже до кінця 1919 р. приготувала до друку цілком 18 і частково біля 40 біографій. Крім того, вона переглянула й використала близько 250 томів важливіших джерел, що дало біля 14000 карток як для списку імен, так і для покажчика до джерел [455]. 7 лютого 1920 р. на 16 засіданні секції мистецтв Українського Наукового Товариства, секретарем якої був Ф.Ернст, обговорено організацію комісії при секції – бібліографічної, архівної, видавничої тощо. На керівничого – організатора комісії для складання словника діячів українського мистецтва – обрано Ф.Л. Керівничим доручено скласти проекти діяльності і запросити до праці як членів наукового товариства, так і сторонніх осіб, після чого комісія мала б обрати собі голову – члена секції й секретаря – і розпочати роботу [456].

Від того часу Ф.Ернст працював над складанням словника діячів українського мистецтва. З 1 січня 1922 року, після загального скорочення штатів ВУАН, він провадив цю роботу безкоштовно, порядком громадського навантаження [457]. Протягом 1923 року він склав 361 нову картку (тобто більше за інших: Віктор Романовський вибрав їх біля 200, Михайло Могилянський – 170, Володимир Міяковський [458] – біля 30). З попередніми це склало 487 імен діячів мистецтва. Список опрацьованих видань (26 назв) наведено в звіті комісії. Крім того, він використав матеріали київських музеїв, насамперед Лаврського, чимало відомостей здобув під час наукових експедицій Київського археологічного інституту, з якими одвідав Чернигів (тричі), Канів, Переяслав та Ніжин. Особливо цінні ці відомості тим, що в літературі їх нема. Обраний у грудні 1923 року на завідувача художнім відділом Всеукраїнського Історичного музею ім. Шевченка, Ф.Ернст почав використовувати для своєї праці в біографічній комісії також і багатющі колекції цього музею [459]. Ф.Ернст писав, що

„переглянув сотні томів ріжних словників, каталогів, видань історичного змісту, об’їздив музеїв УРСР й цілого Союзу, збірав автобіографії, працював по архівах, бібліотеках приватніх збірках, тощо. Зібраний матеріял майже весь виносився мною на карточки […]” [460].

На 10 листопада 1928 року Ф.Ернст занотував уже біля 4000 імен архітектів, малярів, скульпторів, графіків, музичних діячів, меценатів, тощо. Топографічний покажчик складав біля 1,5 тис. карток [461]. Року 1932 Ернст вираховував кількість карток у понад 5 тис. [462].

Внаслідок послідовної, систематичної роботи великого колективу співробітників в одній із кімнат кол. пансіону гр. Левашової, де засідало Спільне зібрання УАН, відклалася маса інформації – картотеки, персональні досьє з біографіями й матеріалами до них, видання, газетні витинки, фото. Борис Бутник-Сіверський (+ 5 листопада 1983) оповідав мені, що це була довга й вузька – «як трамвайчик» (його слово) – кімната, де вздовж обох стін все це було поскладувано й накопичувалось далі.Це були добрі проекти, але дійсність поламала обидва.

Під час погрому ВУАН 17 липня – 2 серпня 1933 року академічні архіви обстежила спеціально комісія (Ф.Козубовський, І.Кравченко, Ол.Оглоблин та Апостол). Перевіряльники звітували вченому секретареві президії ВУАН І.А.Адамовичу:

“Виявлено незаінвентаризований арх[івний] матеріял діловодних фондів Комісії з 1919 по 1933 рр. та наукові матеріяли – автобіографії, біографії діячів України на літ[ери]: А, Б, В, К, О, П, Р, С. Всі ці матеріяли знайдено в жахливому неупорядкованому стані [видно, хтось в них копався, і ми тепер навіть знаємо, хто. – С.Б.] і їх так само опечатано в окремій кімнаті. В Комісії біографічного словника виявлено зовсім незаінвентаризовану бібліотеку на 2000 назв [П.Я.] Стебницького. Бібліотека ця подарована [П.Я.] Стебницьким ще в 1923 році і з того часу не упорядкована. Керівничий Комісії [М.М.] Могилянський нічого не зробив для того, щоб архів упорядкувати, а бібліотеку заінвентаризувати. Бібліотеку комісія опечатала в 3 дерев»яних шафах» [412].

Щоб врятувати уанівський словник, аби він вийшов хоч якось, до плану роботи довелось закласти принципи, що її звідома знецінювали: «Провадитиметься збір матеріялів для теми «Індустріялізація та колгоспне будівництво на Україні в біографіях їх передовиків та ударників». Зрештою, перший том – на літеру «А» – вийшов у світ. Можемо судити про це з тієї лайки, якою «привітав» його нарком Затонський. У погромній доповіді на січневій сесії ВУАН 1934 року про цю поважну роботу він говорив з глумом:

«14 років працювала біографічна комісія. Протягом цього часу вона спромоглася підготувати до друку лише одну літеру «а», почасти літери «б» й «в» (сміх). До біографічного словника, що виготувала комісія, попали й такі «українські діячі», як російський чорносотенний письменник Арцибашев, бандит Ангел, цукрозаводчик Бродський. Проте, «забули» включити т.Артема, т.Антонова-Саратовського, колишнього наркома внутрішніх справ УСРР. Можна було б пригадати ще сотні імен справжніх діячів, що не попали до цього словника. Не можна припустити, що це випадково, ніяк не можна» [413].

Оскільки Затонський у доповіді лаяв перший том словника, він не міг не мати на руках бодай сигнального примірника. Але й ті сигнальні примірники, коли навіть існували, були знищені. Жодного примірника цього видання ніхто досі не розшукав [414]. Подібним чином склалась доля першого тому «Української радянської енциклопедії». За розповідями Федора Сарани, його за списком було роздано тодішнім офіційним діячам і фахівцям, а потім за тим самим списком у них вилучено. Так само не збереглось жодного примірника [415].

Що ж до картотеки Ернстової, то вона зберігається нині в Інституті мистецтвознавства, фольклору й етнографії ім. М.Т.Рильського АН України.

Працюючи для Біографічної комісії, вчений зібрав чималий матеріал до історії кріпацьких капел. Невдовзі склалась чимала розвідка, і у вівторок, 15 січня в публічному засіданні Музичного товариства ім. Леонтовича (вул. Велика Підвальна, 15) Ф.Л. прочитав доповідь “Кріпацькі капели на Вкраїні” [463]. Стаття з’явилась у журнал „Музика”.

„В працях науково-дослід.[чого] характеру, – писав Федір Ернст, – [я] завжди звертав особиву увагу на збирання й систематизацію суворо перевіреного фактичного матеріалу” [464]. На етапі первісного встановлення фактів і явищ це, звичайно, найраціональніший шлях. Він однак містив у собі небезпеку, коли дослідник не досить заглиблювався в матеріал. Так трапилось з Ернстом, коли він надрукував загалом добрі, але не вичерпні добірки фактажу щодо кріпацьких капел на Україні [465]. За свідченням наукового максималіста С.Таранушенка, ці статті викликали незадоволення Дан. Щербаківського, який, заявивши, що їх писано ніби „з кондачка”, надрукував у тому самому журналі ще ґрунтовнішу працю. Щербаківський базувався не лише на загальній літературі, яка переважала у Ернста, але й на мемуарах, щоденниках тощо [466]. Ось що писав із цього приводу сам Ф.Ернст:

„Працюючи у складі біографічної комісії ВУАН над складанням словника діячів українського мистецтва (художників, архітектів, меценатів тощо) я натрапляв подекуди на вказівки про існування по панських маєтках старої України музичних та вокальних капел з власних кріпаків-селян. На прохання редакції „Музики” я й згрупував відомості, що в мене були, в невеликий нарис. Тема про капели давно цікавила Д.М. (Щербаківського. – С.Б.). “Пориюсь в моїх шпаргалах”, – сказав він задумливо після моєї доповіді в засіданні музичного Товариства ім. Леонтовича – і через кілька місяців вийшла з друку, розбита на два журнальних числа, монографічно опрацьована, найцінніша стаття про оркестри, хори й капели за панщини на Україні” [467].

Щасливіше працював Ернст, розробляючи окремі, індивідуальні сюжети. Мабуть, професійна совісність дослідника приносила найзначущіші результати, коли він зосереджувався біля вичерпливих питань.

Вперше в літературі подав Ф.Ернст відомості про український період такого видатного портретиста, як Гайнріх Гольпайн [468]. Всього він зафіксував 54 його твори, розподілив їх за роками й послідовно розглянув, повідомляючи принагідно численні дотичні теми подробиці, зокрема з історії самих портретів.

Інша публікація Федора Ернста врятувала для українського мистецтва доволі цікаву постать пейзажиста [469], який «лишив нам низку дуже цінних краєвидів та грандіозну панораму м. Київа» [470]. Велику копітку роботу авторову виявляє вже те, що він знайшов кілька підписних робіт цього художника в Ермітажі (Санкт-Петербург), у приватному зібранні інженера Гурецького (Київ), в будинку генерала Раєвського (Гурзуф), у музейному фонді Головнауки РРФСР (Москва) тощо. Ф.Ернст описав їх, зіставив між собою та встановив, що автор їхній був викладач малювання в київському інституті шляхетних панянок (1850–4) на прізвище Гроте (Grothe) [471].

Велику цінність для дослідження історії українського мистецтвознавства мають Ернстові некрологи його класиків, зокрема Вадима Модзалевського, [472] Григорія Павлуцького [473] та Миколи Біляшівського [474]. Важко переоцінити вагу його розвідки про Данила Щербаківського, де бачимо потужний мемуарний елемент [475]. Соратник трагічно загиблого вченого Ф.Ернст ґрунтовно узалежнив характер його праць не лише від опрацьованості тем та характеру джерел, але й від його власної вдачі й долі, від обставин суспільного життя. Зараз очевидно, що такого плану огляд праці дослідника дуже цікавий і перспективний. Слід вказати ще на загублені у винятково раритетних тепер виданнях огляд діяльності мистецтвознавця, директора Російського Музею в Ленінграді (1919-26) М.П.Сичова [476], а також життєпис самого Ф.Ернста. Цінність останнього полягає не лише в тому, що тут зазначено публікації, підписані криптонімами, а й кілька праць, що лише готувались тоді до друку, але у світ не вийшли. Отож, з’явилась лише одна, перша розвідка – “Київська архітектура XVII-XVIII віків”. Ніколи не було видано дві праці: “Кенігсберський богослов і чернигівський архитект Адам Церникау” та “В справі наукової класифікації типів деревляних церков” [477].

Примітки

443. Українська Академія наук, січень-квітень 1919 р. // Наше минуле. 1919. Січень–квітень. № 1–2. С. 171.

444. Український бібліографічний словник [Рубр.: Література, наука] // Нова рада. 1917. 30 грудня. № 219. С. 4; Український біографічний словник [Рубр.: Новинки] // Дїло. 1918. 2 лютого (20 ст.ст.). Ч. 24 (9584). С. 3.

445. Після нього працювали на цій посаді Микола Василенко й Сергій Єфремов.

446. Після його смерті на керівничого було обрано Петра Стебницького. Коли помер і Стебницький (14 березня 1923), на цій посаді працював Михайло Могилянський. (Академічна комісія для складання біографічного словника діячів України […] // Бібліологічні вісті. К., 1923. Грудень. Ч. 4. Стовп. 81; П.Я.Стебницький. 1862–1923. [К.:] Слово, [1925.] С. 63.

447. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 1.

448. Перший піврік існування Української Академії Наук. С. 82, 89-91; Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року. К., 1920. С. VII.

449. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 11.

450. Там само. Арк. 6, 7, 11 зв.

451. Там само. Арк. 11. На березі занотовано: «окремо».

452. Ернст Ф. Збірання відомостів про діячів українського мистецтва // Збірник Секції Мистецтв [УНТ]. [Том] 1. К., 1921. С. 152-153.

453. НБУ. ІР. Ф. Х. № 5137-5138.

454. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк 30.

455. Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року. С. VII–VIII.

456. Ернст Ф., Секретар Секції мистецтв. Протоколи засідань Секції мистецтв Українського Наукового Товариства в Киіві // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К.: Держ. вид-во, 1921. С. 155.

457. ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 2. Арк. 19.

458. Міяковський Володимир Варлаамович (6 липня 1888, Ковель – 22 березня 1972, Нью-Йорк) – історик, культуролог.

Арештований 21 серпня 1929 у справі СВУ. Засланий на 5 років до Корелії, де працював статистиком. 1943 виїхав до Праги, 1950 – до Нью-Йорка. Один з головних фундаторів УВАН.

Див.: Білокінь С. Ім'я з-поза меж УРЕ // Книжник. 1991. № 1. С. 22-23;

Його ж. Георгій Нарбут за часів "перестройки" та незалежності // Слово і час. 1996. № 2 (422). С. 21-23;

Його ж. Архівіст Володимир Міяковський // Архівна та бібліотечна справа в Україні доби Визвольних Змагань, 1917-1921 рр.: Зб. наукових праць. К., 1998. С. 213-222;

Його ж. Володимир Міяковський – діяч української книги // Вісник Книжкової палати. К., 1998. № 2 (20). С. 39-43;

Його ж. Таємниці архівів не вічні…// Сучасність. 1998. Ч. 10 (450). С. 57-80;

Його ж. Володимир Міяковський, 1888-1972 // Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 201-267.

459. Звідомлення Всеукраїнської Академії Наук у Київі за 1923 рік: З нагоди п'ятирічного існування Академії 1918–1924. У Київі, 1924. С. 79–80.

460. НБУ. ІР. Ф. Х. № 5157. Арк. 1; ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 2. Арк. 8.

461. Там само.

462. ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 2. Арк. 19.

463. Музичне товариство ім. Леонтовича // Більшовик. 1924. 11 січня. № 9 (907). С. 6.

464. ІМФЕ Ф. 13–1. Од. зб. 2. Арк. 19 зв.

465. Ернст Ф. Кріпацькі капели на Україні // Музика. К., 1924. Ч. 1–3. С. 33–38; Його ж. Ще про кріпацькі капели на Україні // Музика. 1924. Ч. 4–6. С. 48–49.

466. Щербаківський Дан. Оркестри, хори і капели на Україні за панщини // Музика. 1924. Ч. 7–9. С. 141–155; Ч. 10–12. С. 205–213.

467. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 134.

468. Ернст Федір. Український портрет від кінця XVIII століття до наших днів // Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет: Виставка укр. портрету XVII–ХХ ст. К., 1925. С. 34-35; Його ж. Портретист Гольпайн // Український Музей. Зб. 1. К., 1927. С. 95-120, 277-279 (7 вклейок; окремо: К., 1927).

469. Ернст Ф.Л. Види Київа середини XIX віку, що їх писав художник Гроте // Записки Історично-Філологічного відділу [УАН]. 1927. Кн. XIII–XIV. С. 404-415. Цю роботу автор мав зачитати 17 лютого 1928 р. в приміщенні Всеукраїнського Історичного Музею (Доповідь проф. Ернста. [Добірка "Культурно-мистецька хроніка" в рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1928. 16 лютого. № 40 (1952). С. 4.

470. Ернст Федір. Портретист Гольпайн. С. 99.

471. На жаль у шеститомовій „Історії українського мистецтва” не знайшлося місця ні для Гроте, ні для Гольпайна. Втім, не знаходимо тут і пейзажиста Дом.Гаґена, вчителя М.Ге Галле, художника Межигірської фабрики Е.Шварца та ін., хоч маємо В.Штернберґа, В.Тімма й навіть попередника Гроте на посаді викладача малювання Павла Шлейфера та наступника – Антона Ланґе! Чи не тому так, що згадка неминуче тягла за собою ім'я автора присвяченої йому єдиної статті – ворога народу Ернста?

472. Е.[рнст] Ф. + Вадим Львович Модзалевський, 1873-1920 // Збірник Секції мистецтв [УНТ]”. [Том] I. К., 1921. С. 132-133.

473. Ернст Ф. Григорий Григорьєвич Павлуцкий // Среди коллекционеров. М., МСМХХІУ. Май-июнь. № 5-6. С. 58-59.

474. Ернст Ф. Академік М.Ф.Біляшівський // Життя й революція. 1926. Квітень. Ч. 4. С. 120; Його ж. Николай Федорович Беляшевский: Некролог // Киевский пролетарий. 1926. 22 апреля. № 91 (253). С. 5; Його ж. Памяти Н.Ф.Беляшевского // Известия. М., 1926. 25 апреля. № 95 (2726). С. 6.

475. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 127-136. Пор.: Його ж. Подвижник музейної справи: Пам'яті передчасно загиблого Д.М.Щербаківського // Прол. правда. 1927. 9 червня. № 128 (1741). С. 6 (ІР. Х. 5136); Громадська подяка А.І.Онищукові: Лист до редакції // Прол. правда. 1927. 27 січня. № 21 (1634). С. 5.

476. [Ернст Федір.] М.П.Сичов: Рекомендація Всеукраїнського Історичного музею ім. Шевченка в Києві // Матеріяли до обрання нових академіків. № 93. К.: Упрнаука; ВУАН, 1929. С. 1-2 окремої паг. Тираж 250 прим. На правах рукопису. Див.: ІМФЕ. Ф.13-1. Од. зб. 2. Арк. 10; Од. зб. 6. Арк. 6.

Сичов Николай Петрович (1883 – 17 вересня 1964) – фахівець з візантійсько-української мистецької культури. Проф. Ленінгр. ун-ту, завідувач держ. реставраційних майстерень у Ленінграді. Брав участь у роботах ВУАК і Софійської комісії ВУАН над дослідженням і реставрацією розписів Софійського собору (1928) та Єлецької церкви в Чернігові. За ініціативою Ф.Ернста Сичова було висунуто на академіка УАН. Але влада дбала про обрання у першу чергу своїх кандидатів – В.Затонського, Г.Кржижановського, С.Семковського, М.Скрипника, Ол.Шліхтера, М.Яворського, доля яких складалась по-різному, інколи драматично. У провіднику по Києву опубліковано його спільну з Ернстом статтю "Кол. Золотоверхо-Михайлівський манастир" (Київ: Провідник. К., 1930. С. 361-364). Арештований 1930, 17 вересня 1933 (того разу звинувачений у належності до "Рос. нац. партії") та 1948 у Владимирі, де він тоді мешкав (Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 227, 233; Источник. 1995. № 6 (19). С. 95-96: фото). Дж.: Лазарев В.Н. Н.П.Сычев: Некролог // Византийский временник. Том 26. Москва, 1965. С. 291-292; Крюкова Т.А., Студенецкая Е.Н. Государственный музей этнографии народов СССР за пятьдесят лет советской власти // Очерки истории музейного дела в СССР. Вып. VII. М., 1971. С. 15.

477. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 93.

Музей мистецтв ВУАН

У 1923–24 роках Федір Ернст працював членом Комітету Музею мистецтв ВУАН (Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків). Його стосунки з цим музеєм пов’язувалися з іншим видатним гуманітарієм того часу.

У численних щоденникових записах фіґурує видатний український мистецтвознавець та археолог Микола Омелянович Макаренко [478]. В анналах української культури його ім’я назавжди збережеться як ім’я вченого, що відстоював від зруйнування Михайлівський Золотоверхий собор у Києві. Розстріляли його в Новосибірську. Коли київський Золотоверхий Михайлівський собор відбудували, на монастирській стіні було встановлено меморіальну дошку з Макаренковим погруддям.

Як відомо, вперше він був заарештований у грудні 1924 року у зв'язку з загальносоюзною операцією 1925 року з опанування музеїв, коли большевики арештували славного Дмитра Яворницького, директора Полтавського музею Михайла Рудинського [479], директора Одеського археологічного музею Сергія Дложевського [480], директора Лівадійських палаців-музеїв Миколу Тихого [481], фундатора Ялтинської картинної галереї Корнєєва [482]. Було зміщено з посад директора Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка Миколу Біляшівського, а також Валентина Шугаєвського [483]. Невдовзі, після самогубства Щербаківського, яке він тяжко пережив, Сергій Єфремов записав у щоденнику під 8 червня 1927 року, що Данило Михайлович кинув совєцькій системі важке звинувачення: “Це та система, що вигнала Біляшівського з музею й посадила Винницького, нетямущого хлопчака […]” [484].

Макаренка тероризували кілька років, і Ернст, що мав високий авторитет фахівця навіть для тогочасної влади, давав безсторонні свідчення. 4 лютого 1927 року Ернст записав: “З 12 год. до 2 експертиза в Ханенківському музеї, за викликом судового слідчого, в справі Макаренка” (Арк. 31 зв.). 22 лютого: “З 10-ї до 2-ї експертиза в Музеї Ханенків в справі Макаренка” (Арк. 34). 25 лютого: “Експертиза в Ханенківськім музеї з 10 до 2-ї” (Арк. 34). 1 березня: “Експертиза в Музеї Ханенків з 10 до 3” (Арк. 34 зв.). 4 березня: “Експертиза в Музеї Ханенків 11-3” (Арк. 35). 7 березня 1927 року щоденник задокументував доказ їхніх дальших товариських відносин: “У Макаренка оглянув фотографії, привезені ним з Миколаїва, портретів Гольпайна” (Арк. 35 зв.). У ті місяці Федір Ернст завершував дослідження про портретиста Гольпайна [485], і Макаренківські матеріали й поради стали йому в пригоді. 9 березня: “В Ханенківськім музеї в справі підпису акта, розмова з Харко (з Москви)” (Там само). 10 березня: “Підписав і передав до Ханенківського музею акт експертизи речей в зв’язку зі справою Макаренка” (Арк. 36). Нарешті, 21 квітня цей цикл записів завершився останньою нотаткою: “В Окрсуді здобував гроші за експертизу Ханенківського музею (не здобув)” (Арк. 41 зв.).

„Макаренківський” чи „ханенківський” цикл нотаток завершує запис, що стосується Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського (1778-1845) і Миколи Омеляновича Макаренка. Ідеться про того самого малоросійського генерал-губернатора (1816-34), що опікувався Шевченком і приймав його в себе, а його дочка Варвара була в поета закохана. У ту далеку добу люди жили ідеалами. У січні 1845 року Варвара Миколаївна писала йому:

„Мой добрый и грустный певец, выплачьте песню в память человека, которого Вы так умели уважать и любить! Моего доброго отца нет уже между нами! После долговременной и тяжелой болезни, изнуренный ужасными страданиями, он отдал душу свою Богу 7-го января. Вы поймете пустоту Яготина. Я начала было писать с дороги в Прилуку, куда мы повезли священные останки его, т.е. в Густынский монастырь [486]. Это было его желание: там возобновляются церкви, и одну хочет маменька возобновить над ним” [487].

Минули роки. 1927 року під час археологічних робіт потонув і був у Густині похований син Макаренка, якого звали скорочено Ор (офіційно Орест). В.Киркевич розповів:

„Могила юноши сохранилась под трапезной монастыря среди захоронений представителей именитого рода Репниных. Мне довелось побывать там, когда там был филиал вроде дома престарелых. Тогда по подземелью среди захоронений представителей княжеского рода Репниных, куч мусора и гор промозглой картошки безучастно бродили полуживые тени обитательниц бывшей монастырской обители. В 9-й погребальной камере мы с профессором Белодидом на стене прочитали: «Орест Макаренко. 1910-1927” [488].

18 березня 1932 року Федір Людвіґович записав у щоденнику:

“Був Макаренко, розповів про одержання листа від селькора з Прилуки про те, що якийсь зав. дитбудинком викинув з склепа в кол. Густинському [Троїцькому] манастирі поховання М.Г.Рєпніна, очевидно, ограбувавши його перед тим. Порадив йому негайно сповістити про це Наркомос” (Арк. 95 зв.).

Рєпнін помер 7 січня 1845 року в Яготині [489], а за сторіччя (трохи менше) “грядущий хам” (Дм.Мережковський) осквернив навіть саму його могилу.

Примітки

478. Макаренко Микола Омелянович (4 лютого 1877, с.Москалівка Ромен. пов. Полт. губ. – 4 січня 1938, Новосибірськ) – мистецтвознавець, археолог.

Син священика. Закінчив худ. школу барона Штиглиця у СПб. за 1 розрядом (1905) та СПб. археол. ін-т (1902). Пом. хранителя Імп. Ермітажу (1902-1919). У 1902-19 провадив розкопки в Новгородській, Полтавській, Катеринославській, Харківській, Херсонській губ. Статті про укр. старовину в журн. “Старые годы». Член ради з влаштування виставки “Ломоносов и Елизаветинское время” (1912). Голова секції мистецтв Укр. наук. т-ва (з 30 травня 1919). Директор Музею Б.І. та В.М.Ханенків (1920-24).

Вперше був заарештований у грудні 1924. У протоколі ч. 204 Спільного Зібрання УАН від 29 грудня 1924 року зазначено: "Прийнято до відома, що викликаний на сьогоднішнє Спільне Зібрання б. директор Музея ім.Ханенків М.Макаренко не міг прибути й зробити доповідь через те, що його з наказу слідчої власти заарештовано" (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314-15. Арк. 1). Проф. історії укр. мистецтва КХІ (1927).

За протест проти руйнування Михайлівського монастиря й проти плану руйнування Св. Софії 26 квітня 1934 ув'язнений, засланий до Казані, де він викладав у художньому технікумі. 24 квітня 1936 знову арештований в Уфі. Відправлений до Томської виправної трудової колонії, де був знову ув’язнений 15 грудня 1937. Місцева трійка визначила йому розстріл. Вирок виконано у Новосибірську.

Його довго не реабілітували. Архів не зберігся, рештки – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 21 – 6 од. зб.).

Тв.: Памятники украинского искусства XVIII века. СПб., 1908 (відбитка з журн. “Зодчий”, 1908);

З артистичної спадщини Шевченка // Шевченківський збірник. Т. 1. СПб., 1914. С. 120-126;

Школа Имп. Общества поощрения художеств, 1839-1914. Пг., 1914;

Музей мистецтв б. ім. Б.І. та В.М. Ханенків УАН. Х., 1924. 143 с.;

Чернигівський Спас: Археологічні досліди р. 1923 // ЗІФВ УАН. Кн. ХХ. 1928. С. 1-80: іл (окремо: К., 1929);

Маріюпільський могильник. К., 1933. 152 с.

Дж.: Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю. Полтава, 1913. С. 26-28;

Имп. Московское археологическое общество в первое пятидесятилетие его существования. Т. 2. М., 1915;

Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 9, 34, 54, 69, 89, 102-103, 169, 178;

Цвейбель Д. М.О.Макаренко // УІЖ. 1970. № 8;

Бурко Демид (1894-1989). Професор Микола Макаренко // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 381-386;

Білодід Олесь, Киркевич Віктор. Дорога до храму мудрості // Україна. 1988. 14 лютого. № 7 (1619). С. 11-14;

Їх же. Довга дорога до храму мудрості // Репресоване «відродження» / Упорядники О.І.Сидоренко, Д.В.Табачник. К.: Україна. 1993. С. 212-227;

Звагельський В.Б. Дослідник історії України М.Макаренко // Питання археології Сумщини: Матеріали науково-практичної конференції "Проблеми вивчення і охорони пам’яток археології Сумщини". Суми, 1990. С. 21-33;

Його ж. Невтомний у праці // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 161-167;

Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. К.: Наукова думка, 1992. 166 с.;

Ситник Анатолій. “Провина” страченого – причетність до Музею Реріха // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1. С. 189-191;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 172-174.

479. Рудинський Михайло Якович (2 жовтня 1887, Охтирка – 23 липня 1958, Київ) – археолог.

Керівник Пед. бюра Полт. губ. земства. Переклав першу частину „Пісні про Нібелюнґів” п.н. „Зіґфрід” (Полтава, 1919). Видав „розбірну хрестоматію” (дві в'язки по 10-11 та 15-16 брошур) „Віночок”, читанку „Ясні зорі” (4 вип.) тощо. Працював у Полт. науковому при ВУАН т-ві, був директором укр. гімназії. Вперше ув'язнений 1921 разом із сестрою Євгенією, К.Мощенком, В.Щепотьєвим, Ів. Марченком, Ів. Приймою та ін. (Соловей Дм. Розгром Полтави. Вінніпеґ, 1974. С. 103, 107, 130-133, 144-145, 152, 175), – звільнені за втручанням В.Короленка. Восени 1924 після відповідної перевірки М.Рудинського було вирішено «снять с работы как не сумевшего исполнить те задания, которые были даны Советской властью пролетарскому музею». Знову ув'язнений у березні 1934. Одержав 3 роки заслання, але відбув майже десять. Провадив розкопки на „Кам'яній могилі”. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 30 – 127 од. зб.).

Тв.: З приводу годинника роботи Томірової в картинній галереї Полтавського музею // Укр. музей. 1927. Зб. 1. С. 121-125;

Археологічні збірки Полтавського музею // Збірник / Полт. музей. 1928. Т. 1. С. 29-62;

Кам'яна могила. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 140 с.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 65995 ФП / кор. 1890;

Шовкопляс И.Г. М.Я.Рудинский // КСИА АН УССР. Вып. 8. 1959. С. 175-178;

Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. Пок.;

Рудинская Е.Я., Рудинская М.Я. Археолог М.Я.Рудинский // Краевед. зап. / Ахтыр. краевед. музей. Вып. 3. 1962. С. 82-89;

Ротач П. „Усе, що взяв у дорогу” // Пам'ятки України. 1988. № 3. С. 21-22;

Аббасов А.М. Роль Губкописа в создании краеведческих музеев Полтавщины // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею. Ч. 1. Полтава, 1992. С. 40-42;

Граб В.І., Супруненко О.Б. Доля Михайла Рудинського (1887–1958) // Археологія. 1992. № 4. С. 91–100;

Нестуля О.О. Невтомний дослідник пам'яток України // Репресоване краєзнавство. С. 273-278;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 202-203.

480. Пам'яті С.С.Дложевського // Хроніка археології та мистецтва. Ч. 3. К., 1931. С. 95.

481. Переїхавши до Харкова, він став вченим секретарем Українського комітету охорони пам'яток природи (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. С. 422).

482. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. М.: Москвитянин, 1993. С. 73.

483. Шугаєвський Валентин Андрійович (3/16 квітня 1884, Київ – 2 листопада 1966, США) – нумізмат, археолог, історик.

Учень Алексея Конст. Маркова. У 1910-17 працював у Ермітажі як вільнонайманий інвентаризатор. Займався каталогом римських монет (Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 191). Працював у чернігівських музеях. 15 жовтня 1919 прохав про місце у мюнц-кабінеті університету св.Володимира (ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. № 1299. Арк. 201 – зв.). З 24 квітня 1926 зарахований на працю у Всеукраїнському музейному містечку (фактично переїхав до Києва на початку 1927). Після смерті В.Ляскоронського призначений 1928 завідувати відділом нумізматики (Нумізматичним музеєм). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як завідувач Фонду нумізматики зі ставкою 275 карб. (Гришин Анатолій. Відомості про співробітників Заповідника (20-30-ті роки): Іст. довідка // Лаврський альманах. Вип. 7. К., 2002.С. 50). 1933 протягом 2 місяців перебував в ув'язненні. 1943 виїхав до Львова, звідти до Праги, 1947 – до США.

Автор праць "Монета и денежный счет в левобережной Украине в XVII веке" (Чернигов, 1918), "До питання про грошовий обіг та монету на Лівобережній Україні XVII в." (Наше минуле. 1919. Ч. 1-2. С. 229-232), "Чернігів XVIII ст. (НБУ. ІР. Х, 15064-66).

Дж.: Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 251;

Укр. вісті. Neu Ulm, 1951. 2 грудня. Ч. 96 (561). С. 3; 23 грудня. Ч. 102 (567). С. 3;

Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 191;

Boshyk Yury. A Guide to the archival and manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City. Edmonton, 1988. P. 107-108;

Курас Гр., Яушева-Омельянчик Р. В.А.Шугаєвський – історик, археолог, нумізмат // Київська старовина. 1995. №. 5. С. 88-96;

Білокінь С. Шугаєвський В.А. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 370-371;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 243-244;

Геппенер Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко (2003). С. 147, 161, 170. Фото: Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 117.

484. Єфремов С. Щоденники (1927). С. 513.

485. Ернст Федір. Портретист Гольпайн // Український музей. Зб. І. К., 1927. С. 95-120. В окремій відбитці (К., 1927; наклад 250 прим.) присвята: “Світлій пам'яти незабутнього Д.М.Щербаківського”. А.Хвиля писав про це видання:

“Так, наприклад, видана в 1927 році збірка “Український музей”, що присвячена члену СВУ Щербаківському, цілком просякнута націоналістичними думками, одверто скерована проти Радянської влади” (Хвиля А.А. Про музеї // Образотворче мистецтво. Альманах 2. К.; Харків, 1934. С. 22).

486. Густинський Троїцький Прилуцький чоловічий монастир. Був розташований у Полтавській губ., у 7-8 верстах на північний схід від Прилук, на острові Густині, на річці Удаї.

Заснували монастир бл. 1600 ієросхимонах Іоасаф, що прийшов з Афонської гори до Києво-Печерської Лаври, разом з ієромонахом Афанасієм, засновником Межигірського монастиря, – за благословінням останнього з метою „како бы и еще распространити хваление Богу Творцу”. З Межигір'я Іоасаф прибув сюди з двома іноками – Євфимієм і Генадієм. Завершив будівництво монастиря Ісайя Копинський, згодом митрополит Київський. За його допомогою на утримання монастиря землі й привілеї дав кн. Михаїл Корибут Вишневецький. Невелику Троїцьку церкву було збудовано 1614 (згоріла 1671, відновлено її 1674-76). Монастир славився чудотворною іконою Божої Матері. Тут перебував Св. Дмитро Ростовський. У 1786 монастир було ліквідовано. За клопотанням полт. єпископа (з 24 березня 1844 архиєпископа) Гедеона (Вишневського; + 1849) його було відновлено 1843-44. Успенську трапезну церкву XVIII ст. відбудувала кн. Варвара Рєпніна. Перейменовано її на Воскресінську у зв'язку з похованням під ним кн.Рєпніна.

Дж.: Зверинский В.В. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи. Вып. 1. СПб., 1890. С.133-134; Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. М., 1908. С. 678-679; Плотнікова Ірина. Життєпис Густинського монастиря // Українознавство. 2002. Ч. 1-2. С. 210-215.

487. Листи до Т.Г.Шевченка, 1840-1861 / Упор. Л.Ф.Кодацька. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. С. 43. Вперше опубліковано в журналі „Киевская старина” (1897. Февраль. С. 167-168.

488. Киркевич В. Киевское содружество Рерихов. К., 2005. С. 90.

489. Майков П. Репнин Н.Г. // Русский биографический словарь. [Том 16]. Рейтерн-Рольцберг. СПб., 1913. С. 125; Тимофієв Євген. Некрополь Густинського монастиря // Ханенківські читання. Вип. 6: Матеріали науково-практичної конференції. К., 2004. С. 62-64.

У музеях

Києво-Печерська лавра

В Успенському соборі Києво-Печерської лаври сліди сліди большевицького перебування зберігались довгі роки. На 17 лютого 1927 року академіка С.Єфремова запросили на зустріч з харківськими «чинами», що приїхали розслідувати громадський меморіал про стан справ у Художньому інституті. Довідавшись, що серед приїжджих – Юрій Коцюбинський, Віце-Президент УАН відмовився:

«Особа, з якою не хочу зустрічатися навіть у справах мистецтва. Його зацікавлення до мистецтва можна наочно побачити на вівтарній частині великої Лаврської церкви, де обведено лініями всі знаки від тих набоїв, що послав він 1918 р. А це тільки маленький слід його зацікавлення…» [490].

Архимандрит і намісник Києво-Печерської Лаври о.Климентій Жеретієнко у лютому 1918 року, себто відразу після муравйовщини, ініціював створення спеціального Церковно-археологічного музею. Він покликався на приклад музеїв, заснованих про інших монастриях, зокрема про Алєксандро-Нєвській лаврі в Петрограді. У такому музеї могли б зберігатися різноманітні залишки давніх лаврських споруд – надгробки, гравюри, рукописні й друковані пам’ятки, церковне облачення. На думку архимандрита Климентія, иакий музей міг би стати окрасою Лаври і сприяти кращому збереженню пам’яток історії.

Духовний собор Лаври виявив за необхідне доручити детальну розробку проекту Лаврській господарчо-будівельній комісії за участю послушника економічного відомства інженер-технолога В’ячеслава Іванова, а також запросити до складу комісії відомого вченого, професора КДА протоієрея Ф.І.Титова [491]. В державних інтересах справу її організації узяв на себе Департамент охорони пам’яток старовини і мистецтва Міністерства освіти УНР. У відношенні до Духовного собору Департамент просив допустити свого уповноваженого Георгія Федоровича Красицького з помічниками до всіх монастирських ризниць, скарбниць і схованок на території монастиря, з метою реєстрації, описування і фотографування пам’яток старовини й мистецтва [492].

Українські пам’яткоохоронці вирішили обороняти Києво-Печерську Лавру своїми специфічними – легальними – засобами. Почали конструювати структури спеціального заповідника – Всеукраїнського Музейного містечка, – зокрема навіть нібито антирелігійні. У 1922–23 роках Ф.Ернст працював членом комісії з організації Лаврського музею культів і побуту разом із Ф.Шмітом та Ф.Морозовим [493]. Саму Лавру було передано Наркомосові [494]. До новоствореного музею було перенесено з Подолу найкоштовніші речі Церковно-археологічного музею при КДА [495].

На початку грудня 1921 року інструктор-експерт київського Губкопмиса, що існував при музейній секції Губполітросвіти [496], Ф.М.Морозов отримав мандат на право обстеження та взяття на облік усього художнього та історико-архітектурного майна Лаври, що перебувало в ризниці, церквах та інших приміщеннях монастиря [497]. 1 березня 1922 року інструктори-експерти Губкопмиса Ф.М.Морозов та Ф.Л.Ернст за участю членів церковної лаврської громади склали акт про взяття на облік і виділення предметів, що мали історичне та художнє значення, для створення Музею культу та побуту Києво-Печерської лаври. Відібрані для музею речі були складені на хорах Успенського собору в окремому приміщення та запечатані печаткою Губкопмису [498]. Існують також акти про взяття на облік предметів з ризниці Дальніх печер (94 од.) та Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах (55 од.). Склав їх теж Федір Людвігович Ернст. В першому з них зазначено, що їх відібрано для створення Музею культу та побуту Києво-Печерської лаври, складено в окремій шафі й запечатано печаткою Губкопмиса [499]. 26 травня 1922 року київський Губкопмис прийняв постанову про організацію Музею культів та побуту – ядра майбутнього Музейного містечка. Таким чином, разом з Г.Красицьким [500] та Ф.Морозовим Федір Ернст став одним із його фундаторів.

Примітки

490. Єфремов С. Щоденники. С. 466-467.

491. Білокінь С. Титов Ф.І. // УРЕ, вид. 2. Том 11, кн. 1. К., 1984. С. 254; Ульяновский Василий Иринархович (нар. 6 серпня 1958, м. Тарногське Тарногського р-ну Вологодської обл.). Историческая записка к 300-летию КДА и ее автор Федор Титов // Титов Ф.И. Императорская Киевская духовная академия: Ист. записка. Изд. 2, доп. К., 2003. С. ІХ-СХХVІ.

492. ЦДІАК України. Ф. 128. Оп. 1 друк. Спр. 1400. Арк. 3. Кагамлик Світлана Романівна. Музей культів та побуту на теориторії Києво-Печерської Лаври: до історії створення та діяльності // Могилянські читання 2002: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 210. Про авторку див.: Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 296.

493. ЦДІАК України. Ф. 138. Оп. 3 заг. Спр. 616, 825, 857; ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. з6. 2. Арк. 19. Дахнович А. Київська картинна галерея // Український Музей. Зб. 1. К., 1927. С. 217; Рекеда Валентина Михайлівна. Міжнародні Могилянські читання у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику // Лаврський альманах. Вип. 14. К., 2005. С. 207.

494. Передача Лаври // Пролетарська правда. 1926. 30 листопада. № 277 (1587). С. 3.

495. Кагамлик С.Р. Музей культів та побуту. С. 208-212.

496. Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини (Губкопмис) був заснований у лютому 1919 року, коли до Києва прийшли большевики (Ковалева Л.І. Зміна назв Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника за 80 років існування // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 15. К., 2006. С. 13).

497. ДАКО. Ф. р-4156. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 91. Качан Роман. Розвиток музейної справи на території Києво-Печерської Лаври у першій чверті ХХ с. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 15. К., 2006. С. 9.

498. ДАКО. Ф. р-4156. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 202. Качан Р. Розвиток музейної справи. С. 10.

499. ДАКО. Ф. р-4156. Оп. 1. Спр. 15. Арк. 203 – зв. Качан Р. Розвиток музейної справи. С. 9-10.

500. Красицький Юрій Федорович (1891/92 – ?) – протоієрей.

Відомий своїми художніми відправами в Cофійському соборі. У протоколі засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини від 14 листопада 1922 (головував акад. Ол.Новицький) зазначено: слухали – «Об исключении из штатов хранителя Музея Софии Г.Ф.Красицкого как священнослужителя». Ухвалили: «Запросить от имени Губполитпросвета Госконтроль о возможности оставления священнослужителя как незаменимого специалиста в должности хранителя музея культа» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 11). Фактично покинув УАПЦ у вересні 1928 року, знявся з обліку в адмінвідділі 5 травня (?) 1929 року. Служив у Лаврському заповіднику. Ю.Красицький був ув'язнений 7 серпня 1929 року (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61 931 ФП / кор. 1636. С. 3, 6, 9.2, 104). Митрополит Василь Липківський відзначав, що у зв’язку зі справою СВУ

«з одного Києва пішли на заслання найкращі священики: [Юрій] Красицький, [Леонід] Карпов, [Дмитро] Ходзицький, [Микола] Хомичевський, протод.[иякон Іван?] Пивоварчук, що про СВУ чи будь-яку політику й не знали нічого, і багато інших, а багато й розстріляно» (Липківський Василь. Історія Української Православної Церкви. Розділ 7. Вінніпеґ, 1961. С. 169).

Засуджений до концтабору строком на 3 роки, загинув на Сибіру. Пор.: Ткачук Андрій. Розіп'яті на хресті // Українське слово. 1995. 4 травня. Ч. 18 (2766). С. 12.

О.Леонід Карпов (30 березня 1890, с. Павлівка Липовецького пов. Київ. губ. – не раніше 1930) став настоятелем Св.Софії після другого Собору УАПЦ 1927 року. Заарештований 3 липня 1929 року, засуджений до 10 років концтабору, загинув у хабаровському концтаборі. Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62952 ФП / кор. 1713. Арк. 2, 27 – 27 а, 78; Кучеренко Микола Олександрович, Панькова Світлана Михайлівна, Шевчук Галина Володимирівна. Я був їх старший син: (рід Михайла Грушевського). К.: Кий, 2006. С. 180, 186, 499, 520, 521, 524, 605.

Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка

Більш як на десять років Федір Ернст зв’язав своє життя з Національним українським музеєм – на той час Всеукраїнським Історичним. Поділений на кілька частин, цей музей ліг в основу кількох – Національного музею історії України, Національного художнього музею України, Державного музею українського народного декоративного мистецтва, Музею історії міста Києва. На початку 1919 року, з переїздом совєцького уряду з Харкова до Києва комісаріат по головному управлінню мистецтв було скасовано, – натомість виник Всеукраїнський Комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва (Вукопис), якому на місцях підлягали Губкописи [501]. У цій установі Ф.Ернст працював як вчений інструктор архітектурної секції.

“Робота наша полягала в тому, – писав згодом учений, – що ми обходили будинки й приватні помешкання, де були колекції з пам’яток старовини, брали їх, на підставі відповідного декрету Раднаркому РСФСР, на облік і, в разі небезпеки або одвертого грабіжництва, перевозили до найближчого музею – найбільше до 1 Держ.[авного] Музею (нині Всеукр.[аїнський] Історичний). В цей час мною особисто було взято на облік або врятовано від знищення дуже багато пам’яток культури, які великою мірою збагатили наші музеї” [502].

За іншою розповіддю, так формувався величезний Музейний фонд, що утворився під час націоналізації пам’яток мистецтва головно при Всеукраїнському Історичному Музеї ім. Шевченка. Утворилась комісія, що протягом кількох років відбирала речі з Музейного фонду для Київської Картинної галереї (тепер Музей російського мистецтва) [503]. Це було оформлено як членство в комісії з організації Київської Картинної галереї (1922–23 чи 22 травня – 12 листопада 1922) [504]. Ф.Ернст свідчив, що проведена в Україні під час голоду 1922 року конфіскація церковних цінностей, зусиллями напруженої праці трьох музейників збагатила наші музеї (Всеукраїнський Історичний ім.Шевченка та Лаврський, який відтоді лише почав організовуватись) „колекцією з не менш як 5.000 старих виробів з цінних металів” [505].

У грудні 1923 року Ернста було обрано на завідувача Художнім відділом Всеукраїнського Історичного музею ім.Шевченка [506] . До нього цієї посади не існувало. За 10 років (до жовтня 1933 р.) Федір Ернст збільшив свій відділ приблизно в 15–20 разів, зайнявши увесь горішній поверх музею систематично й науково підібраною збіркою українського малярства, графіки й скульптури [507]. Він згадував, що «здобув силу першорядних мистецьких творів з музеїв, палаців та фондів Ленінграду й Москви», влаштував кілька виставок.

Якщо не рахувати незакінченої й невиданої роботи Єлизавети Левицької, єдиною працею, спеціально присвяченою українському портретному живопису до видання монументальної монографії Платона Білецького лишався каталог київської виставки українського портрету (1925) [508], що його склали Д.Щербаківський та Ф.Ернст [509]. Сучасник констатував: “Настоящее издание, сделанное с большим вкусом и превосходное по внешности и своему декоративному убранству, служит объяснительным каталогом этой выставки” [510]. Видання мало й загальне довідкове значення, тим більше, що книзі Платона Білецького бракує чомусь покажчиків, і нею важко користуватись. Процитований сучасник-одесит зауважив лишень, що найменш цікавий на виставці 1925 року був відділ, присвячений революційному портретові, так ніби такий портрет взагалі існував (очевидно, йому йшлося про портрети Леніна, Троцького, Зінов’єва тощо).

У штаті відділу працювало лише двоє осіб – завідувач і лаборантка (Аделаїда Артюхова [511]). Ф.Ернст писав, що на нього припадала й уся технічна робота – «самому доводиться часто тягати картини, працювати з молотком, сокирою й ганчіркою» [512].

Багато сил віддав вчений виставці творів Георгія Нарбута (1926), Тараса Шевченка на тлі його доби (1927). Про його роботу над Нарбутом і Шевченком ітиметься на відповідному місці. В цьому огляді згадаю ще тільки виставки українського малярства ХVІІ–ХХ ст. (1929) [513], «Україна ХVШ ст.», «Україна першої половини XIX ст.», «Україна доби імперіалізму». На підставі музейного матеріалу він підготував кілька каталогів і низку розвідок, писав зокрема про нові надходження до фондів. А вони були поважні. Так, улітку 1928 року музей одержав з Росії 70 творів малярства й скульптури [514].

Для музейників пізніших було б важливо, що окрему увагу Всеукраїнський історичний музей приділяв мистецтву сучасному. Так, 1930 року було влаштовано першу персональну виставку ґравюр Олексія Кравченка [515]. У передмові до присвяченої йому пізнішої монографії М.Ю.Панов відзначив, що „Олексій Ілліч Кравченко належить до числа митців, завдяки яким радянський дереворит займає перше місце у світі” [516]. Саме тоді, 1929 чи 1930 року Українське бібліологічне товариство запланувало видати накладом ДВУ монографію Ф.Ернста про Кравченка [517]. У зв’язку зі справою СВУ видання це здійснене не було. Слідом їхніх взаємин лишився лист Ол.Кравченка (без дати):

“Глубокоуважаемый Федор Людвигович, простите, что отвечаю с большим запозданием. Я причисляю себя к украинским граверам, т.к. мои предки родом из Конотопского уезда, бежавшие от крепостного права на свободные земли в степь, за Волгу (г. Покровск, ранее село Покровское Самарск. губ.). Все мои родные говорят на украинском языке, конечно, испорченном долгим окружением русского языка. Если Вам нужны образцы каких-либо моих работ для репродуцирования, я их Вам с удовольствием вышлю. С искренним приветом А.Кравченко” [518].

У музеї протягом 1929–32 років Ф.Ернст керував також семінаром з історії й соціології українського мистецтва [519] для підвищення кваліфікації наукових працівників усіх київських художніх музеїв. Року 1931 Ернста було призначено в музеї на завідувача Кабінетом мистецтв.

Разом зі старшим товаришем Данилом Щербаківським Ф.Ернст написав також статтю, де розглянуто загальні питання організації художніх наук [520].

Влада примушувала музейників своїми руками деформувати загальний образ старого мистецтва. Про це свідчить запис в Ернстовому щоденнику від 7 березня 1927 року:

“Показував представникові паркому (sic) матеріял музею, який він міг би використати для антирелігійної пропаганди (в археол.[огічному] відділі, коли йому показали модель похорону з трупоспаленням, він страшенно зрадів – “Это инквизиция!”)” (Арк. 35).

Характерно, що ця ідеологічна “знахідка” увійшла в тодішній побут. Після перетворення заповідника на Український (sic) Центральний антирелігійний музей редактори довідника написали в довіднику (1940):

“З архівних документів відомо, що в печерних тюрмах, закуті залізними ланцюгами, сиділи селянин Кравченко, Шишкин (sic), Шаргородський, Гейскау. Це свідчить про те, що поруч з духовним поневоленням в лаврі широко застосовувались наймерзотніші заходи фізичного насильства і знущання. Сотні лаврських кістяків, знайдених під час розкопок, є жертви манастирської інквізиції” [521].

У музейних експозиціях картини, що були не співзвучні добі сталінських п'ятирічок, доводилось виносити з виставочних залів. 10 серпня 1932 року Ернст записав: “Ввечері засідання бригади по реекспозиції. Вирішено закінчити оформлення перевішаних двох заль і зняти релігійні твори Ге” (Арк. 103 зв.). І на другий день: “Обійшли бригадою залі і намітили, що ще зробити – зняти реліг.[ійні] твори Ге й “Христа” Рєпіна, закінчити перевіску залі” (Арк. 103 зв. – 104). 11 вересня 1933 року: “В Музеї працював над відбиранням матеріялу до показу куркульства у відділі імперіялізму (у фонді малярства)” (Арк. 124).

Ернстів щоденник містить відомості про боротьбу за безпосереднє рятування самих творів малярства. Вчений високо цінив твори Бойчукової робітні (майстерні) [522]. У 1923-24 роках група митців, учнів Михайла Бойчука виконала для кооперативного інституту серію портретів – Оуена, Кропоткіна, Райфейзена, Маркса, Енгельса, Затонського, Троцького, Луначарського та інших “у відповідних рамах”. У каталозі виставки портрету Ернст залучив їх до найцікавіших речей, створених після організації Української державної Академії мистецтв: “Цікава серія портретів, виконаних майстернею М.Л.Бойчука для кооперативного технікуму […]” [523]. Під час нагінок на бойчукістів Інститут вирішив позбутися цих творів. Коли над ними нависла загроза, Ернст про них згадав. 5 січня 1932 року він записав: “Був в кооперат.[ивному] інституті в справі придбання серії портретів Бойчука [524]” (Арк. 91 зв.). 6 січня: “Був у кооперат.[ивному] інстит.[уті]. Дістав згоду на передачу портретів Бойчука” (Арк. 91 зв.). 7 січня: “Перевезено 21 портрет роб.[оти] майстерні Бойчука з кооп.[еративного] інст.[итуту]” (Арк. 92). 1 травня з'явився запис: “В залі нового малярства додатково експоновані два бойчукістських портрети, і на сходах – три таких же портрети” (Арк. 97 зв.).

Чорна хмара винищення вже зависла над нацією і ним особисто, а музейник Федір Ернст, що не так давно вийшов із німецького підданства, розшукував сліди вивезених з немирівського маєтку речей. Можливо, саме про них 15 березня 1930 року оповів С.Глеваський-Ґольдфарб:

“Дело было так. В Киев была привезена редкая по красоте кровать красного дерева, до революции принадлежавшая б.кн. Щербатовой в г.Немирове. Ввиду того, что единственная присланная в то время из Харькова большая информация гласила о том, что и кровати старинные с прекрасной отделкой эпохи ампир имеют ценность на заграничном рынке, кровать эта была нами закуплена за сумму 275 руб. Приезжавшая спустя три месяца комиссия приемочная из Ленинграда в лице т.Ильина и т.Глазунова не могла точно сказать, является ли эта кровать экспортной или нет, а пообещала сообщить нам свое решение по этому вопросу из Ленинграда. Долго мы не получали ответа и только после настойчивых напоминаний получили ответ, что кровать вообще не экспортна. По указанию т.Белоцерковского Е.Г. я зашел в консульство и предложил консулу Зоммеру осмотреть эту кровать, стоявшую у нас на складе, и через день он приехал и купил у нас эту кровать за 400 руб. Таким образом, мы избегли возможных убытков и даже имели прибыль на этой неэкспортной вещи. Это было, если я не ошибаюсь, в конце 1928 года” [525].

29 січня 1928 року в Ернстовому щоденнику з'явився запис: “Знайдено на Десятинному переулкові, 3, пом.[ешкання] 2 у гр. Фіксмана два ліжка й инші речі. За одно ліжко, куплене за 30 крб., хоче 350, за друге ще не надумав ціни” (Арк. 57). Григорій Давидович Фіксман був київський антиквар [526]. С.Глеваський-Ґольдфарб 18 березня 1930 року розповів про нього:

“Также немного вещей я приобрел у гр.Фиксмана Д.Г., служившего в Киеве года три назад в антикварном магазине Главнауки оценщиком. Этот гражданин вскоре после поступления моего на службу в контору Антиквариат явился ко мне и сказал, что получил сведения о том, что в местечках и городках Подольской губ[ернии] имеется много у него адресов, где якобы сохранилась разная золоченая мебель и др. предметы, очень нас интересующие, и просил меня дать ему аванс для покупки этих вещей. Я взял в кассе 250 руб. под свою личную ответственность, но взял с него росписку в том, что он обязуется вернуть эти деньги вещами, годными для экспорта, в противном случае вернуть деньги через 10 дней, причем выданная сумма гарантируется находящейся у него старинной кроватью. Гр.Фиксман приехал через 8 дней, вещей не привез и возвратил мне 175 р.[уб]., а семьдесят пять рублей не отдал мне, которые я внес в кассу из своих собственных сумм” [527].

8 квітня 1928 року Ернст записав про набуток пам'ятки зі спадщини Тарновських: “Придбано у Тарновського бісерне сидіння з канапи у Качанівці за 400 крб.” (Арк. 66). Ернст намагався придбати також ориґінали Шевченка. 1-4 січня 1932 року датується запис: “Був у Степанової (Горовиця 3/3) в справі придбання портрету Кржесевич [528] пензля Шевченка” (Арк. 91 зв.). І другий запис з цього приводу, 26 лютого: “Була Степанова в справі придбання портрету Шевченка” (Арк. 94). Ще один запис віж 1-4 січня 1932 року: “Був у Пеньковської (Театральна, 1, пом. 102) в справі придбання портрету кобзаря Вересая пензля Отрішка” (Арк. 91). Нотатка від 4 травня 1926 року: “Запис № 1428 (“Качанівка” Кунавина)”(Арк. 11).

Працюючи в музеї, Федір Ернст провів незчисленну кількість екскурсій, прочитав силу-силенну лекцій. Ясна річ, їхній облік ніколи не провадився. Фіксувались тільки значущіші події. Наприклад, великого розголосу набула студія вченого про т.зв. “Мазепин будинок” у Чернігові, надрукована в другому збірнику порайонних досліджень України [529]. Вона була прочитана як доповідь спершу на засіданні Комісії порайонного дослідження історії України [530], вдруге – 17 лютого 1928 року саме в приміщенні Всеукраїнського Історичного музею [531]. Як відзначав Микола Голубець, “супроти таких даних стилевої аналізи треба, хоча й з жалем, кинути лєґенду про “мазепинськість” чернігівського арсеналу й погодитися з тим, що є це на тлі української архітектури очевидний інтруз, що будував його московський будівничий на замовлення й для потреб московської влади […]” [532]. Разом з тим львівський мистецтвознавець констатував, що “найновіша студія про нього Ф.Ернста, при всій своїй ціннности, не дає остаточної відповіді на питання, хто, коли і для чого збудував цей будинок та чому його звязали з іменем Мазепи?” [533].

15 грудня 1932 року Ернст записав: «Був у Музеї зав. сектором науки НКО й [С.А. [534]] Мінкевич, висловив побажання про перетворення музею на музей укр.[аїнського] мистецтва (огляд з 9 до 12 год.)» (Арк. 105 зв.). 27 грудня з’явилась нова нотатка: “Був у Врони і Калениченка в справі організації музею україн.[ського] мистецтва” (Арк. 106).

Зараз важко коментувати дальші записи, у яких мова йде про довідки, замовлені в Всеукраїнського історичного музею від харківського ЦК. Втім, немає сумніву, що нічого доброго ці довідки для українського мистецтва не передбачали. 26 липня 1933 року: “Після повернення довідався про термінову телеграму з ЦК КП(б)У з запитанням про кількість творів укр.[аїнського] малярства в нашім Музеї. З 10 до 10 ½ вечора був у Музеї й радився з [Ф.] Демидчуком [535] й Онищенком [Онищуком?] в цій справі” (Арк. 122) [536]. І запис наступного дня: “З 10 год. ранку до 5-ої складав відомости для ЦК КП(б)У (на запитання) про кількість експонатів з україн.[ського] мистецтва найвидатніших авторів і кількість творів кожного з них” (Арк. 122 – зв.) [537].

Примітки

501. Ернст Федор. Українське мистецтво XVII–XVIII віків.

502. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12. Омельченко Ю.А. Охорона пам’яток і музейне будівництво на Україні в перші роки Радянської влади // УІЖ. 1972. Січень. № 1 (130). С. 105.

503. Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К., 1930. С. 237.

504. Дахнович Андрій. Київська картинна галерея // Український музей. Зб. 1. 1927. С. 217.

505. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 132.

506. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19 зв.

507. Там само. Арк. 12 зв., 19 зв., 24 зв.

508. Ернст Федір. Виставка українського портрету ХVІІ–ХХ століть: Всеукраїнський Історичний музей ім. Шевченка в Києві // Життя й революція. 1925. Жовтень. Ч.10. С. 54-60: іл.; Листопад. Ч.11. С. 55-60, іл.; Його ж. Художественные сокровища Украины. Выставка украинского исторического портрета в Киеве // Пламя. X., 1926, № 8 (52). С. 8-9.

509. Ернст Федір. Український портрет від кінця XVIII століття до наших днів // Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет: Виставка укр. портрету XVII–XX ст. К., 1925. С. 24-42.

510. П., Б. // Известия Одесского губкома КПбУ, губисполкома и губпрофсовета. 1925. 23 августа. № 1715. С. 3.

511. Іванова-Артюхова Аделаїда Володимирівна (1903 – ?) – мистецтвознавець, музейний працівник.

Дочка вчителя. Із дворян. Закінчила КІНО 1924. Працювала у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка, помічниця Ернста. Промоційна робота «Соціальні коріння паралелей і розходжень між українською літературою і малярством доби промислового капіталізму» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 11). Вивчала українську графіку ХІХ-ХХ ст. – твори Трутовського, про якого видала монографію, та Ол.Кравченка. Друкувалась у журналі «Бібліологічні вісті». Виконала екслібрис Ол.Оглоблина. Чоловік – Сергій Григорович Титаренко (19 жовтня 1889, Ічня – 30 січня 1976, Боффало, США). Після конфіскації його друкарні на розі Хрещатика й Фундуклеївської головний редактор видавництва «Книгоспілка». 1919 подружжя мешкало на вул. Боричів Тік, 33, пом. 4. У них бували письменники-неокласики та мистецтвознавці (Ф.Ернст та ін.). У «Неокласичному марші» є таке місце:

Багато є у нас імен.

В нас Голоскевич, Титаренко,

Сковорода і де-Бальмен.

С.Титаренко був ув'язнений 1929 у зв'язку зі справою СВУ, засланий до Воронежа. Під час війни виїхав на еміґрацію (Зозуля Ол. На вигнанні // Нові дні. Торонто, 1982. Червень. С. 6-8). Остання адреса подружжя – вул. Франка Івана, 26, пом. 10. Артюхова була ув'язнена 3 листопада 1935. Свідок Ол.Гайденко 13 листопада 1935 розповідав:

«Я говорил о том, что украинцы должны знать своих людей и поддерживать один другого. Артюхова в знак согласия со мной вынула какой-то кусочек материала и показала мне, как она передавала передачи арестованным украинцам и как они переписывались. На этом лоскутке материи была написана благодарность за безпокойство» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 64684 ФП / кор. 1818. Том 1. Арк. 48 зв.).

У постанові помічника прокурора у слідчих справах УССР Диковського від 3 лютого 1936 зазначено, що справу Артюхової не можна передати до суду з оперативних міркувань – «свид.[етель] Гайденко в прошлом секретный сотрудник» (Там само. Арк. 70). Разом з тим на допиті 11 січня 1936 Артюхова оповіла про виявлений у неї лист, що написала його до вигаданої особи: «Этим письмом я хотела скрыть от [Полины Тимофеевны] Николаенко свою службу и показать ей на свою близость к украинским националистическим кругам» (Там само. Арк. 36). Рішенням Окремої наради при НКВД СРСР від 9 березня 1936 ув'язнена в ИТЛ на 3 роки. Відправлена до Маріїнська. Дальша її доля невідома. У 1960-70-х роках ніхто з моїх численних знайомих українознавців 1920-х років не згадував її ні серед живих, ані мертвих. Тим-то мене вразила звістка, ніби вона померла 1993 (Історія Національної Академії наук України, 1924-1928: Док. і мат. К., 1998. С. 615). Думаю, що це помилка.

512. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 13.

513. Українське малярство ХVII–ХХ сторіч. Провідник по виставці. К., 1929. С. 13-15; Ернст Федір. Виставка українського малярства ХVІІ–ХХ століття у Всеукраїнськім Історичнім музеї їм. Т.Шевченка // Прол. правда. 1928. 21 листопада. № 270 (2182). С. 5; Його ж. Лист до редакції // Прол. правда. 1928. 3 жовтня. № 230 (2142). С. 6.

514. Ернст Федір. Нові скарби українського малярства у Всеукраїнськім Історичнім музеї ім. Шевченка // Прол. правда. 1928. 8 вересня. № 209 (2121). С. 3; Його ж. Останні придбання Всеукраїнського історичного музею ім.Шевченка [Рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1928. 18 січня. № 15 (1927). С. 5.

515. Цій виставці присвячено його невелику замітку: Ернст Ф. До виставки гравюр О.І.Кравченка // Прол. правда. 1930. 15 червня. № 136 (2651). С. 5. Пор.: Михайлів Юхим Спиридонович. Виставка робіт О.Кравченка // Бібліологічні вісті. 1930. № 3 (24). С. 141-144.

516. Панов М.Ю. А.И.Кравченко. М.: Книга, 1969. С. 5.

517. Монографії про українських графіків // Літ. газета. 1929. 1 серпня. № 15 (57). С. 8.

518. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 50. Арк. 91.

519. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2? Арк. 15 зв. – 16.

520. Щербаківський Д., Ернст Ф. Ще про організацію «художніх наук» // Вісти ВУЦВК. Культура і побут. 1926. 23 травня. № 21. С. 2-3.

521. Український Центральний антирелігійний музей (колишня Києво-Печерська лавра): Короткий довідник / Ред. Шенгер А.М., Грекун І.М. К., 1940. С. 20-21.

522. Пор.: Білокінь С. З-під неправди повертається до нас видатний український художник Михайло Бойчук // Україна. 1988. 28 лютого. № 9 (1621). С. 11-12: 2 іл., 2 вкл.; Його ж. Останні тижні Михайла Бойчука // Розбудова держави. 1992. Грудень. Ч. 7. С. 52-62

523. Ернст Федір. Український портрет від кінця ХVІІІ століття до наших днів // Щербаківський Данило та Ернст Федір. Український портрет: Виставка українського портрету ХVІІ-ХХ ст. К., 1925. С. 42.

524. Дячина Ю. Литература и действительность // Пролетарская правда. 1925. 26 марта. № 68. С. 1.

525. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 27-28.

526. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43786 ФП / кор. 632. Арк. 14.

527. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 85-86.

528. Кржисевич (Кржесевич, Гжесевич, Гресевич; дівоче прізвище Задорожня) Марія Степанівна (1824 – 1905) – племінниця Г.С.Тарновського. З 1838 була знайома з композитором М.Глінкою, який протягом 1842-56 з нею листувався, подарував їй низку творів з авторськими написами. Знайома Т.Шевченка (згадується у “Журналі”, 6 травня 1858), який виконав її портрет (тонований папір, італійський та білий олівець, 1858). Мала один з примірників офорта 1858 “Притча про робітників на винограднику” (Шевченко Т. ПЗТ в 10 томах. Том 10. К., 1963. С. 17-18. № 26; С. 21-22. № 32).

529. Ернст Федір. «Мазепин будинок» у Чернигові. С. 361.

530. Наукові засідання. Історична секція УАН. [Добірка: Культурно-мистецька хроніка.] // Прол. правда. 1927. 11 грудня. № 283 (1896). С. 5; Діяльність Історичної секції Всеукраїнської Академії Наук та зв'язаних з нею історичних установ Академії в році 1927. У Києві, 1928. С. 26. Відбитка з ХХ кн. “Записок Історично-Філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук”.

531. Доповідь проф. Ернста. [Добірка “Культурно-мистецька хроніка” в рубр.: Культура й мистецтво.] // Прол. правда. 1928. 16 лютого. № 40 (1952). С. 4.

532. Голубець Микола. Стиль Мазепи. 4) // Діло. Львів, 1932. 12 травня. Ч.102 (13050). С. 2.

533. Голубець М. Стиль Мазепи. 3) // Діло. 1932. 11 травня. Ч. 101 (13049). С. 2.

534. Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 361.

535. Демидчук Федір – співробітник (з 1930), згодом заступник директора Всеукраїнського історичного музею (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 27). 20 травня 1933 Ф.Ернст занотував: „Ввечері з 6 1/2 до 10 розпочато працю в золотарському фонді з Демидчуком і Онищуком” (Арк. 115). Коли в листопаді 1933 внаслідок трусу "среди прочего имущества, не имеющего музейной ценности, [старший уповноважений КОУ ГПУ Спіноза] обнаружил 12 единиц вполне годного нарезного оружия", Демидчук у поясненнях записав: "Для работы научн.[ых] сотрудников музея оружие не нужно" (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 26867 ФП / кор. 138. Арк. 5 – зв.). Навесні 1934 року дав прикрі свідчення проти Євгенії Рудинської.

536. Уже за моїх часів (1979-81) завідуючий рукописним відділом ЦНБ АН УРСР М.Візир оповідав, що від нього та сама установа зажадала підрахувати обсяг фондів в аркушах (sic), і кілька тижнів співробітники гортали усі справи підряд, підраховуючи ту нікому не потрібну кількість аркушів. Прикинути приблизні обсяги й дати цифри сумарні ніхто, звісно, не наважився.

537. Етюд про співробітництво Ф.Ернста з Ґосторґом див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про діяльність Ґосторґу та пограбування українських музеїв // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 35-53 (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири).

Голод

Щоденник Ернста документує окремі, може, не найразючіші, зате автентичні прикмети голоду. Із становищем селянства цього, звичайно, не порівняти [538], але голод ударив і по місту, по інтелігенції.

У квітні 1932 року Всеукраїнський історичний музей очолив Андрій Максимович Костюченко [539]. 14 квітня Ф.Ернст занотував у щоденнику: “14-го прийомка золотарського фонду новим директором тов. Костюченком (комісія)” (Арк. 97). Те, що було потім, відбувалось саме за Костюченка.

23 січня 1933 року у щоденнику записано: “Була удова Пимоненка [540], просила підтримки музею, бо її знято з персон.[альної] пенсії (45 крб.) через відсутність заслуг перед республікою” (Арк. 108 зв.). Виходить, вона не мала на той час іншого, кращого захисту, як іти просити підтримки до Всеукраїнського історичного музею, де зберігались твори видатного мистця. У паперах Олекси Новицького відклався начерк Ф.Ернста „Оцінка праць митця М.К.Пимоненка” (1933) [541]. Цим начерком, очевидно, вчений намагався їй допомогти.

Опинився у важкій скруті Шевченків родич, чудовий маляр Фотій Красицький (1873-1944) [542]. Шістдесятирічний мистець потребував підтримки, – такою підтримкою за тих умов могла бути тільки „халтура”. 27 січня 1933 року Ф.Ернст занотував: “Був Фотій Красицький, просив придбати в нього речі або дати замовлення. Після наради з директором [Костюченком] і Пилипенком [543] мною запропоновано скласти з ним угоду й змальовувати портрети найвидатніших рев.[олюційних] діячів (в першу чергу [М.С.] Василенка [544], [М.Н.] Демченка [545] т.і., з натури)” (Арк. 109). Нічого видатного навіть з точки зору революції названі діячі не зробили – один був голова київського облвиконкому, другий – секретар Київського обкому. Вони залишаться в історії хіба що тим, що під час голодомору, 27-28 серпня 1933 року дурили в Києві французького прем’єра Ед.Ерріо [546].

До такого прийому музейники вдавались 1933 року не раз. Авторові “В’їзду Хмельницького до Києва” Миколі Івасюку [547] було теж замовлено портрети “вождів”, щоправда, першого ранґу. 6 червня 1933 року Ф.Ернст зафіксував: “З 6-ої до 7-ої складання акту з т. [Є.С.] Шабльовським [548] про портрети, писані Івасюком – Скрипника, Маркса, Леніна, Сталіна” (Арк. 116 зв.). Портрети актуальних вождів та корифеїв минулого завжди високо котувались. По війні в цьому жанрі успішно працював, наприклад, Михайло Хмелько, відомий портретом Богдана Хмельницького, 1956 року – Шевченка й Щепкіна. Із сучасниками не раз виникали проблеми. Є.Терпиловський подав на одну з виставок портрети большевицьких вельмож – Балицького, Дубового, Косіора, Попова, Амеліна й Постишева. Авторові однак не пощастило: невдовзі усі шестеро стали ворогами народу, а їхні портрети – відповідно – не могли не бути знищені [549].

Ще один український мистець, і запис від 8 березня 1933 року: “Удова Дядченка [550] приносила акварелі Дядченка на продаж” (Арк. 110 зв.). До історії українського мистецтва Григорій Дядченко увійшов як класик пейзажу. За большевиків, тяжко бідуючи, удова приносила його речі, щоб врятуватись від голоду.

Бідували родичі Миколи Мурашка (1844-1909). 5 серпня 1932 року Ернст занотував: “Переглянув матеріяли, принесені від Ол.[ени] К.[остянтинівни] Мурашко, – єсть 4 надзвич.[айно] цікаві листи від Рєпіна до М.І.Мурашка” (Арк. 103, 117). 8 серпня: “Ввечері переписав 5 листів Рєпіна до М.Мурашка” (Арк. 103 – зв.). 17 березня 1933 року записано: “З 10 до 4. Засідання комісії по придбанням річей (ухвалено придбати речі від О.К.Мурашко, декілька річей Дядченка, жанрову групу циган і т.д.” (Арк. 111). Але грошей не мав і музей. 28 лютого 1933: “Огляд і виділення з комісією у складі Онищука, Галяна й Мовчана [551] речей, що можуть бути ліквідовані з метою купівлі палива” (Арк 110). Правдоподібно, матеріалів Мурашко не пощастило закупити. 5 червня Ф.Л. занотував:

“Експертиза гравюр, принесених на продаж. [Пилип] Клименко запропонував д-рові Сіяку [552] придбати матерьяли, запропоновані музею О.К.Мурашковою (!). Категорично відмовив йому сприяти переходові до приватних рук таких матеріялів” (Арк. 116 зв.).

Не мав грошей і сам автор щоденника. 16 березня 1933 він записав: “Був у ЛіМ”і в справі фотографій до статті про Шевченка (не маю грошей для оплати фотографа)” (Арк. 111).

25 грудня 1932 року ВУАН розглянула пропозицію районного комітету профспілки Робос про утворення радгоспу для поліпшення харчування академічних працівників. У липні 1933 року в Ернстовому щоденнику з’явилися згадки про якісь ірпінські городи під картоплю, приділені співробітникам музею для обробки, де часом доводилось і ночувати. 6 липня Ф.Ернст записав: “Мали всім колективом о 4 год. їхати на городи, не дивлячись на дощ і холод, з ночівлею, але в останній момент, з огляду на проливний дощ, поїздку скасовано” (Арк. 120). На другий день, 7 липня Ернст занотував: “Зранку виїзд на городи. На 3 год. повернувся до Академії на доповідь […]” (Там само). 12 липня: “О 7-й год. вечора виїхав на Ірпінь на город копати картоплю, там-таки ночував” (Арк. 120 зв.). 13 липня: “З 5-ої год. ранку до 12 ½ полов на городі в Ірпені картоплю, в 3-ій год. приїхав до міста, засідання циклу ЛіМ [при ВУАН] не відбулось” (Там само). 22 вересня: “З 3 1/2 до 6 збори в музеї з приводу городів і городини” (Арк. 125). Такого роду заходи робились і в інших київських закладах. 2 грудня 1933 року ВУАН прийняла рішення: „Ухвалили створити закритий розподільник для наукових співробітників ВУАН як окрему господарчо-розрахункову одиницю” [553].

Датування дальших записів 1933 роком надає зовні нейтральним текстам більшого значення. Отже, запис 25 липня: “З 11 до 5 з’ясовував в Академії, Місцевкомі, в Буд.[инку] Учених і ПС [профспілці? – С.Б.] Учених справи з самомобілізацією на уборочну кампанію колективу ВУАН, з місцем в будинку відпочинку ім. Скрипника на серпень місяць і т.д.” (Арк. 122). Ідеться, правдоподібно, про будинок відпочинку в Преображенському скиту [554], задокументований у низці фотографій. У ті самі місяці ім’я Миколи Скрипника було надано Всенародній бібліотеці України. За кілька десятиріч її (на той час Центральній науковій бібліотеці АН УРСР) було названо ім’ям В.І.Вернадського.

26 липня 1933 року записано: “З 8 1/2 год.[ини] ранку до 9 1/2 веч.[ора] керував екскурсією будинку відпочинку ім. Скрипника з ”Преображення” до Межигір’я й Кирилівського Держ.[авного] Заповідника (у кількости 18 чол.[овік])” (Арк. 122). 28 липня: “В МК [місцевкомі] і Буд.[инку] Учених з’ясовував справу – чи їхати мені на уборочну кампанію, чи в будинок відпочинку (з’ясувалось, що МК останнє заборонив)” (Арк. 122 зв.). 4 вересня: “З 3 1/2 до 7 засідання музею, присвячене наслідкам збир.[альної] кампанії” (Арк. 123).

Київські вчені намагались порятуватися і через Секцію наукових робітників. 20 вересня 1933 року записано: “Ввечері на зборах в Буд.[инку] Учених пайовиків академпостачання” (Арк. 124 зв.).

Ці, повторюю, дуже незначні й побіжні нотатки мають однак певне історичне значення в силу своєї автентичності, оскільки їх роблено по свіжих слідах подій.

Примітки

538. Пор.: Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003.

539. Костюченко Андрій Максимович (нар. 17 жовтня 1902, с. Біленьке Сталінського району Запорізької міськради – ?) – совєцький функціонер.

Син селянина-середняка. Навчався в Херсонському ІНО (вступив 1924, закінчив 1926). На початку 1924 вступив у кандидати, у середині 1926 – у члени партії. Завідував черкаським педтехнікумом. 1929 перебував у Корсуні під слідством за звинуваченням у дискредитації та перевищенні влади. У 1930-32 викладав політекономію й діалектичний матеріалізм у Херсонському педагогічному інституті. У квітні 1932 очолив Всеукраїнський історичний музей. 14 квітня Ф.Ернст занотував у щоденнику: “14-го прийомка золотарського фонду новим директором тов. Костюченком (комісія)” (ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 97). За три тижні новий директор зняв з роботи мистця Якова Струхманчука, трохи згодом – історика Пилипа Клименка. Струхманчука було заарештовано 1 лютого 1933 (Нестуля О.О. Київський крайовий інспектор // Репресоване краєзнавство. С. 271), Клименка – 20 травня 1938 (Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375). Директор закрив експозицію відділу «Старий Київ», частину відділу українського мистецтва, експозицію історії гут. У щоденнику Ф.Ернста знаходимо запис від 12 жовтня 1933, згідно з яким Костюченко перевів його, класика українського мистецтвознавства, на півставки (ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 127). А за два тижні Ернста було арештовано.

Костюченко провів до 17 виставок, що склали основу майбутніх відділів. Організував чотири експедиції. За його правління на початку 1934 Всеукраїнський музей було згорнуто. За наказом А.Хвилі Костюченка було звільнено з посади директора 5 листопада 1934. Після цього він працював науковим співробітником бібліотеки АН УРСР. Під час перевірки партійних документів 1935 його виключили з партії. Мешкав на вул. Кірова, 29, пом. 1 (у приміщенні музею). Арештований 3 листопада 1935. Окрема нарада при НКВД СРСР від 16 березня 1936 дала йому мінімальний строк – 3 роки ИТЛ (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 15, 20, 26, 29, 133, 135; Ковтанюк Н.Г., Шовкопляс Г.М. Сторінки історії музею. С. 16).

540. Олександра Володимирівна Пимоненко (дочка художника Орловського) прожила довге життя: народилась у Петербурзі 1873 року – померла у вересні 1953 року в Києві. Після війни вона мешкала зі старшою дочкою Раїсою Миколаївною на Тарасівській вулиці, 28 (одна кімната в комунальному помешканні). Звідти її й ховали. Вона похована поруч із чоловіком, чого не зазначено у путівнику: Проценко Л., Костенко Ю. Лук'янівське цивільне кладовище: Путівник. [К.:] Некрополі України, [1998]. С. 85 (свідчення її правнука, бібліофіла М.А.Ґрузова, 13 лютого 1996 року).

541. Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 394.

542. Красицький Фотій Степанович (12 серпня 1873, с. Зелена Діброва Київ. губ. – 2 червня 1944, Київ) – живописець і графік. Внучатий небіж Шевченка. Освіта – Київська рисувальна школа (1888-92, у Пимоненка), Одеська художня школа (1892-94, у Костанді) та Петерб. Академія художеств (1894-1901, майстерня Рєпіна). Автор портретів Старицького, Лесі Українки, Шевченка й Франка. Дж.: Турченко Юрій Якович (нар. 7 листопада 1923). Київська рисувальна школа. К., 1956. С. 119; Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 332).

543. Пилипенко Борис Кузьмович (16 липня 1892, Чернігів – 3 листопада 1937, Сандармох) – музейник, графік.

Завідував відділами Чернігівського та Всеукраїнського соціального ім. Артема у Харкові (з лютого 1926) музеїв. У жовтні 1927 від останнього відокремився Харківський історико-художній музей (на чолі його стояв В.Зуммер), куди він і перейшов (Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 258, 260). З 1 листопада 1928 року вчителював на Чернігівщині. З весни 1929 працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка. Один з керівників АХЧУ. Улітку 1931 працював над виставкою “День урожаю”, до плану якої включив розділ “Збір урожаю в творах мистецтва”. Ув'язнений 25 лютого 1933 (звільнений 11 травня чи 16 липня 1934), невдовзі вийшла погромна стаття: Толкачов З., Холостенко Є., Томах С., Овчинніков В. Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Прол. правда. 1933. 8 травня. № 93 (8405). Ще раз його узяли 20 квітня 1935. Був “суджений” разом з М.Зеровим, П.Филиповичем, Марком Вороним та ін. Перебував на Соловках. У вересні 1937 у спецфонді Держ. укр. музеї зберігались його картини “Селянин” та “Розправа на селі” (Національний художній музей. Оп. 1. № 131. Арк. 6).

Розстріляний у Сандармосі (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. №№ 48570 ФП. Том 4; 49438 ФП; ІМФЕ. Ф. 13-3. № 82. Арк. 1-2; Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8). Див.: Нестуля О.О. Мистецтво було його мрією // Репресоване краєзнавство. С. 238-244; Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 179; Верба Ігор. Пилипенко Б.К. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 255-256.

544. Василенко Марко Сергійович (Савелійович; 4 березня 1895, с. Виповзове Остерського пов. Чернігівської губ. – 25 жовтня 1937, Київ) – рад. діяч.

З кінця 1928 до поч. 1932 секретар ВУЦВК у Харкові. Голова київського облвиконкому. Потім нарком фінансів УСРР. Мав орден Леніна. Делегат XVII з'їзду ВКП(б). Член комісії із складання Конституції СРСР. Славився поважною комплекцією. Ув’язнений 13 серпня 1937. Розстріляний (ДА СБУ. № 38019 ФП). Начальник управління лісоохорони та лісонасаджень при Головному Управлінні Раднаркому УСРР О.П.Лиждвой на допиті 22 вересня 1937 наводив його слова:

“Освобождение Украины от московского ига является уделом не только академиков и профессоров, но и нашим. […] был Союз Освобождения Украины из профессоров и академиков, теперь же настало время, что этот союз будет из тысячных масс народа. Для этого на Украине есть достаточные кадры” (Арк. 166).

7 вересня 1956 кол. співробітник 1 відділу (охорони уряду) УГБ НКВД УСРР Дмитро Коновалов (див.: Наше минуле. 1993. № 1. С. 60-64) свідчив:

“[…] во время следствия Василенко М.С. подвергался жестоким пыткам со стороны следователей, ведших его дело, особенно в применении пыток отличался начальник 4-го отдела [Давид] Перцов. После пыток Василенко М.С. доставлялся во внутреннюю тюрьму НКВД УССР в очень тяжелом состоянии и помещался в одиночную камеру” (Арк. 281 зв.).

Сина Василя, що перебував тоді на третьому курсі, арештували. Він пробув 9 років на Далекому Сході. 1946 повернувся до України, жив у с.Виповзові, бо ніде більше не міг знайти роботу й оселитись (Арк. 191 – зв.).

545. Демченко Микола Несторович (1886-1937) – секретар Харківського, потім Київського обкому. На момент арешту (1937) нарком радгоспів СРСР. Див.: Случевська С.Я. Полум'яний більшовик, талановитий організатор // УІЖ. 1971. № 5. С. 134-136; Щедріна Д.С. 90-річчя з дня народження М.Н.Демченка // УІЖ. 1986. № 5. С. 144-147; Ткаченко Б. Під чорним тавром // Україна. 1990. № 24. С. 13-15; № 25. С. 15-17; № 26. С. 17-19.

546. Височенко А. СССР без маски. Буенос-Айрес: Перемога, 1951. С.125-130.

547. Івасюк Микола Іванович (28 квітня 1865, Заставна, Буковина – 25 листопада 1937, Київ) – живописець.

Автор обкладинки до перших річників ЛНВ. Картини «В'їзд Николая ІІ до Львова» (протокол допиту Ф.Ернста між 13 і 21 листопада 1933: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 45) та “В'їзд Богдана Хмельницького в Київ” (2 варіанти; 1892-1912; див.: Сафонова Е. До історії створення картини Миколи Івасюка «Урочистий в'їзд Б.Хмельницького в Київ» // Архіви України. 1970. № 3. С. 69-71). Як розповідала його дочка, під час арешту ця картина стояла в кутку зкручена як килим, тому не звернула на себе уваги чекістів. «Словник художників України» подає як дату його смерті 1930 рік, щойно 30 грудня 1980 року Військовий трибунал КВО видав довідку про реабілітацію митця й відміну постанови трійки НКВД УРСР від 14 листопада 1937 року.

У вересні 1937 у спецфонді Держ. укр. музею зберігалась як ідеологічно шкідлива його картина “Вступ Миколи ІІ до Львова” (1914-15; Національний художній музей. Оп. 1. № 131. Арк. 6).

Дж.: Репин И.Е. Заметки художника // Книжки «Недели». 1894. № 1. С. 189-202;

Радюк К. Микола Івасюк: Проба характеристики його творів // Вістник: Орган т-ва «Наукова читальня». Рогатин, 1914. Червень. Ч. 2. С. 29-36; Липень-серпень. Ч. 3-4. С. 27-34;

Бабій Михайло. А де ж автор образу «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва»? // Укр. трибуна. Мюнхен, 1947. 25 травня. Ч. 37 (61). С. 5;

Вечерський В. Без права на пам'ять // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999.] С. 64.

548. Шабліовський Євген Степанович (27 квітня 1906, Камінь-Каширський Волинськ. губ. – 10 січня 1983) – літературознавець.

Член-кореспондент АН УСРР (1934), директор Інституту літератури ім. Т.Шевченка. 14 листопада 1935 був заарештований. Один з дуже небагатьох репресованих літературознавців, хто вижив. 27 вересня 1954 звільнений (… З порога смерті… Вип. 1. К.: Рад.письменник, 1991. С. 461-463). Вивчав впливи російських “революційних демократів” на Шевченка. Див.: Білокінь С. Шевченкознавчі праці видатного історика мистецтв Ф.Ернста // Пам’ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 42-60.

549. Білокінь С. Становлення соцреалізму як "творчого методу" // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003. С. 188.

550. Дядченко Григорій Кононович (25 вересня 1869, с. Кирилівка Звенигородського пов. Київської губ. – 25 травня 1921, там само) – живописець-пейзажист. Навчався в Київ. рисувальній школі (1884-89) та Петерб. Академії художеств (1889-1894). З 1895 викладав у Київ. рисувальній школі. Дж.: Турченко Юрій Якович (нар. 7 листопада 1923). Київська рисувальна школа. К., 1956. С. 116; Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 228).

551. На допиті 25 листопада 1935 Андрій Костюченко свідчив, що Поліна Николаєнко близько того самого 1933 звинуватила співробітників Історичного музею Д.Мовчана та [Д.С.]Галяна у розкраданні коштовностей. Оскільки Мовчан пропрацював у музеї 25 років (Галян – 15), місцевком за нього заступився, тому справу до суду не передавали, а просто його звільнили з роботи. Зі свого боку, 13 листопада 1935 П.Николаєнко оповіла, що Мовчан і Галян мешкали в приміщенні музею, часто робили закупки у торгсині. Мовчана арештувало ҐПУ й засудило. У нього ніби виявили два фіктивні рахунки на одну й ту саму роботу (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 18-19, 68).

552. 1937 року у Сандармосі до ювілею “великого Жовтня” було розстріляно двох братів Сіяків (Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8) Вони народились у Галичині, мали вищу освіту й були члени КП(б)У.

Молодший брат, Іван Михайлович Сіяк (8 квітня 1887, с.Ляшки, Львівщина – 3 листопада 1937) – член ЦК УСДП, 1919 за рекомендацією Леніна вступив до КП(б)У. Під іменем отамана «Швидкого» («Быстрого») оперував на Правобережжі (1919). Заступник голови Директорії Бесарабії. З осені 1930 (чи з 1931) до початку 1933 директор Укр. інституту лінгвістичної освіти. Ар. 2 лютого 1933. Винувачений у справі "УВО". 1 жовтня 1933 року за статтею 54/11 КК УСРР одержав від КОГПУ УСРР 10 років ИТЛ (Архів СБУ. № 48085 ФП. Том 1).

Його старший брат Микола Михайлович Сіяк (1872 – 3 листопада 1937) – прапорщик австрійської армії. Член Галревкому. Аспірант, викладач харківських вузів. Судова трійка при КОГПУ 23 вересня 1933 року за статтею 54/11 КК УСРР дала йому теж 10 років. Див.: Рубльов Олександр Сергійович (нар. 31 травня 1957, Київ). Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 619.

553. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 446.

554. Існують цікаві групові фото вчених, письменників і їхніх родичів на відпочинку. Серед них Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська з дочкою Веронікою та ін. Пор.: Щербина Володимир. “Преображенський скит” у Китаїві в його колишньому і сучасному стані. К., 1928. 8 с. Тираж 100 прим. Окрема відбитка з “України” (1928. Кн. 3).

Чистки

Можна уявити, як гірко було Федорові Людвіґовичу, коли у храм мистецтва вривались совєцькі варвари. А прийшли ж часи, коли Всеукраїнський історичний музей буквально колотило в пароксизмах погромів. 6 квітня 1933 року Ернст записав таке: “До 7-ої год. засідання, відкриті партзбори, присвячені виключенню з партії Граніта [555], критиці і самокритиці роботи Музею” (Арк. 112 зв.). Далі атмосфера густішала, 18 квітня з’явився запис: „З 8 до 1 3/4 ночі заг.[альні] збори колективу ВІМ з ухвалою працювати ударно до 1 травня” (Арк. 113 зв.). Навіщо було влаштовувати в музеї такі нічні спектаклі, коли не для нагнітання істерії? У каламутній воді хтось ловив рибку.

У ці моменти коло довкруги культурних діячів вужчало. 22 квітня 1933 року вчений занотував: “Увечері в музеї спостерігав, як без мене почали викидати мій стіл із фонду до залі Поділля, причому всі ящики були випотрошені. Розмова з директором з приводу цього” (Арк. 113 зв.).

Терор вдарив і по інших музейниках. Під 17 червня 1933 року Ернст занотував:

«В Музеї комісія по огляду Відділу февдалізму – кінцеве засідання. Запропоновано ряд висновків про хиби і зроблено пропозицію про кінцевий висновок – звільнення Клименка і догана [археологові Сильвестрові] Магурі [556]. Проти останніх двох пунктів заперечував, оскільки вони, на мою думку, не входять до компетенції комісії» (Арк. 118).

Наступний щоденниковий запис, зроблено за кілька місяців, 16 липня: “Від 6 до 12 1/4 сесія музею, моя самокритична доповідь і її обговорення” (Арк. 121). Можна хіба уявити атмосферу цієї “сесії”, що закінчилась у чверть на першу ночі. Машинопис макабричної Ернстової доповіді я пригадую в посіданні Марії Іванівни Вязьмітіної [557], – первісно вона належала акад. О.Новицькому. Правдоподібно, її передав Новицькому для збереження сам Ернст: він не мав дітей.

Дружина Ф.Л. відтворила позицію окремих людей, хто вирішив від вченого про всяк випадок дистанціюватися:

“Но наряду со многими благомыслящими людьми были и такие, которые рады были забросать имя мужа моего камнями и грязью. Навсегда запомнился мне возмущенный рассказ сотрудницы музея Артюховой о выступлении Пилипенко – художника и музейного работника, до того неизменно выражавшего моему мужу свое глубочайшее уважение. В своем старании опорочить его теперь Пилипенко бил себя в грудь, утверждая, что давно подозревал в нем врага, наблюдая, как «Ернст завжди [558] протаскує Нарбута»”.

Интересно, придерживается ли Пилипенко, если жив до сих пор, – такого же мнения о Г.И.Нарбуте и Ф.Л.Эрнсте [559]. Кстати сказать, незадолго до того Пилипенко сам находился под следствием, и мой муж, полный сочувствия к его жене, отдал ей свою зарплату «до возвращения мужа», когда увидел, с какой бессердечностью была встречена ее просьба выдать ей то, что полагалось получить ее мужу. По странному совпадению, из всех ex-libris’ов, которые авторы-художники посвящали Ф.Л.Эрнсту [560], у меня сохранился только один, а именно тот, который был преподнесен ему Пилипенкой в знак особого уважения со стороны последнего».

На початку тридцятих років українські мистецтвознавці й музейники підпали під вогонь шаленої критики. Це деформувало їхню тематику, манеру й навіть погляди. Зрозуміло: люди намагались вижити. Тоді це теж звалось перебудовою. 8 вересня 1933 року відбулося зразу два засідання. Вечірнє пройшло в музеї, де Лука Калениченко [561] зробив доповідь про наслідки чистки у Всеукраїнському музейному містечку. Потім, з 10 до 12 ночі, ніби для цього не було іншого часу, – а це тільки додавало настрою екстраординарності, надзвичайності й нервозності, – засідало Оргбюро Спілки художників. Доповідь зробили малописьменний С.Томах [562] і, навпаки, аж надто письменний Євген Холостенко [563]:

“Ввечері засідання у В[сеукраїнському] І[сторичному] М[узеї] – наслідки чистки В[сеукраїнського] М[узейного] Г[ородка] (доповідь Калениченка); з 10 до 12 год.[ини] засід.[ання] оргбюра Спілки художників, доповіді [Сергія] Томаха і [Євгена] Холостенка (Фашизм в укр.[аїнському] мистецтвознавстві)” (Арк. 123).

Щоб інформацію виділити виразніше, підкреслю: Найгаласливішим погромником цієї галузі українознавства був, на жаль, Євген Вячеславович Холостенко (1904-1945). 8 вересня 1933 року перед зтероризованими співробітниками Всеукраїнського Історичного музею ім. Т.Шевченка він прочитав доповідь “Фашизм в українському мистецтвознавстві” [564].

Євген Холостенко розробляв цю тему не вперше. Саме з публікацій такого типу складається здебільшого його наукова спадщина:

- Попівщина під забралом мистецької критики // Літ. газета. 1929. №№ 16-17;

- Музейные искусствоведы на Украине // Печать и революция. 1930. № 4;

- Об идеалистах из Украинской Академии и художественной критики // На литературном посту. 1930. № 15;

- Последние орхидеи из оранжереи идеализма // Книга и революция. 1930. № 23-24;

- Против возродителей и реставраторов // Молодая гвардия. 1930. № 5;

- Классовая борьба на фронте украинского искусства // Литература и искусство. 1931. № 5-6;

- Проти націонал-демократичної й троцькістської контрабанди на ділянці образотворчого мистецтва // Літ. газета. 1932. № 4-5;

- Викоренити петлюрівщину на фронті мистецтва // Пролетарська правда. 1933. 20 серпня;

- Викрити й розбити петлюрівщину на фронті критики й мистецтвознавства // Літ. газета. 1933. № 16;

- Кулацко-петлюровская вылазка на фронте искусствознания и археологии // Книга и пролетарская революция. 1933. № 4-5;

- Петлюровщина под вывеской советского издательства // Там само. 1933. № 7;

- Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Прол. правда. 1933. 8 травня. № 93 (8405). Підп.: З.Толкачов, Є.Холостенко, С.Томах, В.Овчинніков

Виступаючи на першому пленумі Оргбюра Спілки радянських художників і скульпторів УСРР восени 1933 року, Холостенко плямував Ернста, якого вважав за свого особистого ворога. Він пригадав свою стару образу:

„У музеї імени Шевченка, де також була аспірантура, орудували Ернст і компанія. Коли я прийшов до [академіка] О.Новицького [565], Новицький перечитував мою статтю в „На литературном посту” „Про ідеалістів з української академії і мистецької критики”, де мовилася мова й про його так звані „праці”, про махровий націоналізм і антинауковий мотлох. Певна річ, мої спроби далі вчитися скінчилися через це надзвичайно сумно. Зроблений мені „іспит” у кафедрі мистецтвознавства ВУАН під головуванням Новицького (в якому взяли участь Ернст, Гіляров, Козловська, Заклинський і ін.), звичайно, обернувся на своєрідну демонстрацію й на цілком виключне глузування. Справа скінчилася для мене, зрозуміло, надзвичайно сумно, і мені було заявлено тоді в цій кафедрі, що „з вашим марксизмом робити тут нічого” [566].

Холостенкова стаття „Об идеалистах из Украинской Академии и художественной критики” з’явилась у світ 1930 року. На першому пленумі Оргбюра він не посоромився виступити після Ернстового арешту.

Ф.Ернст демонстрував готовність колаборувати. Він відзначав: „Зразками нової методології є праці, що незабаром мають вийти з друку („Давній Київ” [567], „Українське мистецтво”, „Передмова” до монографії про Трутовського)” [568]. Але писати в річищі вимог соціологізованого мистецтвознавства, як м’яко називали пізніше конформізм часів тоталітаризму, в Ернста чомусь не виходило. Із перелічених робіт з’явилася друком, здається, лише одна [569]. Творчістю Трутовського спеціально займалась його помічниця Аделаїда Артюхова, яка залишила праці: „К.О.Трутовський – ілюстратор” [570], „Трутовський” [571] та ін. Передмову до книжки написав Ернст, але видання з’явилось без неї [572]. Ніколи не знаєш, де знайдеш і де загубиш, – добре, що заявлені праці здебільшого не вийшли.

Стосунки влади з українськими вченими визначились остаточно. З одного боку стояв директор Всеукраїнського історичного музею уже згадуваний партійний функціонер Костюченко. Він публічно похвалився, що класика українського мистецтвознавства Ернста, статті про якого є тепер в усіх українських енциклопедіях, 12 жовтня 1933 року перевів на півставки: “При обговоренні питання про “кадри” і закріплення сталих кадрів за музеєм Костюченко між іншим оголосив, що мене переведено на півставки” (Арк. 127). І 21 жовтня: “Костюченко від розмови в справі півставки ухилився” (Арк. 127 зв.). Ці записи фіксують останні взаємини вченого з адміністрацією. Як пригадуємо, 23-го жовня Ернста заарештували.

Тим часом у верхах розкручувався якийсь план. Ф.Ернст занотував: „[…] з 3-ї до 5-ї був Криворотченко [573], повідомив про плян перенесення Істор.[ичного] музею до Лаври і утворення Музею укр.[аїнського] мист.[ецтва] в ВІМ” (Арк. 116). На початку 1934 року за постановою урядової комісії Всеукраїнський Історичний музей ім. Т.Шевченка було, як тоді акуратно висловлювались, “згорнуто” [574]. Щойно 17 квітня 1937 року музей відкрився знову, коли Ернст був уже далеко від рідного міста. Але це вже був інший музей – не Всеукраїнський Історичний, а українського мистецтва. Він мав відділи: 1) народного мистецтва, 2) живопису, ґравюри та скульптури та 3) художньої промисловості [575]. Історик Сергій Кот ствердив:

“Для кривавих 1930-х років концепція музею була абсолютно унікальною. Унікальною та актуальною по своїй масштабній змістовній суті вона залишається і сьогодні як певний ідеал методологічного підходу до побудови мистецької музейної експозиції. Державний Український музей поставив перед собою завдання комплексно показати історію мистецтва на теренах України як єдиний безперервний процес його багатотисячолітнього розвитку від кам’яного віку до сучасності. Тим самим експозиція музею за своїм загальним задумом концептуально спиралася на досягнення історичної школи М.Грушевського, яка на той час вже офіційно зазнавала переслідувань і була розгромлена під гаслами боротьби за впровадження марксистської методології в історичну науку” [576].

У підвалинах музею лежала багаторічна жертовна праця Миколи Біляшівського, Данила Щербаківського, Федора Ернста та інших великих музейників України.

Примітки

555. Граніт Я.К. – співробітник Історичного музею. Член партії з 1918, кол. чекіст. А.Костюченко написав на нього дві заяви. У листопаді 1932, випивши, Граніт зайшов до Юхима Охтирка, зняв зі стіни листівку з портретом Сталіна й порвав її. Показавши на портрет Леніна, мовив: “Перед этим я преклоняюсь”. Будучи аспірантом, очолював парторганізацію музеїв м.Києва. Восени 1932 під час прийому до аспірантури Історичного музею Н.Кордиш і Галущенка був представником від парткомітету (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк.19, 35-37, 75; Верба І.В. Олександр Оглоблин – архівіст та археограф // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1. Дніпропетровськ, 1997. С. 250).

556. Історика Пилипа Васильовича Клименка (6 листопада 1887 – 8 липня 1955) було заарештовано 20 травня 1938 року (Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375. Пор.: Матяш Ірина. Пилип Клименко: Портрет історика-архівіста на тлі доби // Матяш І. Особа в українській архівістиці. С. 57-78). Археолога Сильвестра Сильвестровича Магуру (1897, м.Гусине Холмського пов. – не раніше грудня 1937) – 14 грудня 1937 року. Рішенням трійки при КОУ НКВД УРСР від 29 грудня 1937 розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 464 – зв.).

557. М.І.Вязьмітіна проходила аспірантуру в Ол.Новицького. Приятелювала з його дочкою Марією Олексіївною (Пам'яті Марії Іванівни Вязьмітіної // Археологія. 1995. № 1. С. 153). Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 34 – 197 од. зб.). М.І.Вязьмітіна померла 3 квітня 1994 року, не доживши двох років до свого століття. Маю 10 її листів 1973-80.

558. В ориґіналі помилково “завсегда”.

559. Як пригадуємо, у листопаді 1937 року Пилипенка розстріляли у Сандармосі.

560. Найпопулярнішим був екслібрис роботи Леоніда Хижинського (Новые книжные знаки // Труды Ленинградского Общества экслибрисистов. 1925. Вып. V-ый. С. 39-40; Виставка сучасної української ґрафіки: Катальоґ. Львів: АНУМ, 1932. С. 31; Екслібріс: Збірник Асоціяції незалежних українських мистців. Вип. І. Львів: Ізмарагд, 1932. С. 31, 45). У збірці Я.Бердичевського (Берлін) зберігається також Ернстів екслібрис роботи О.Усачова.

Хижинський Леонід Семенович (3 січня 1896, Київ – 27 грудня 1972, Москва) – графік, послідовник Нарбута. Навчався в Укр. держ. Академії мистецтв (1920-22) та петроградському ВХУТЕИН'і (у Д.І.Мітрохіна). 1923 виконав екслібрис для Ф.Ернста (репр.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик / Упор. С.Білокінь. Суми, 1987. Клапан). 1928 року студенти третього курсу КІНО тиражем 100 примірників видали свої записи лекцій Зерова з курсу українського письменства XIX ст. (до поетів «Основи»). До примірника Людмили Василівни Кошової Зеров додав рукописний перелік розділів і приклеїв свій екслібрис роботи Л.Хижинського. Згодом Кошова передала цей примірник С. Ф. Зеровій, а та, ще за кілька років,— Гр. Кочурові. 25 липня 1968 Л. Хижинський (у Москві) сказав мені, що виконав цей екслібрис на замовлення Софії Федорівни: передав дошку й одержав гроші. Сам він мав лише одну відбитку цього твору. 19 січня 1971 М.П.Алексєєв писав мені:

„Осталось в живых мало людей, кто может лично вспомнить эти далекие годы, в которые мы были с ним так тесно связаны. Кажется, еще жив художник-график Л.С.Хижинский, с которым я познакомился благодаря Ф.Л.Эрнсту и у него на квартире. Л.С.Хижинский последние годы жил в Ленинграде, – правда, я его уже давно не видел; но мы не раз вспоминали с ним нашего общего друга”.

Див. про нього: Голлербах Еріх. Графіка Л.Хіжинського // Бібліологічні вісті. 1927. № 1. С. 84-90.

561. Калениченко (Калиниченко) Лука Петрович (20 лютого 1898 – 5 серпня 1968) – художник-реставратор.

З кінця 1926 по червень 1929 працював директором і викладачем Миргородського художньо-керамічного технікуму. 1931 закінчив Київський художній інститут. Газета “Правда” писала про нього:

“Отдел искусства находится в руках буржуазного националиста Калиниченко, который был тесно связан с двумя недавно разоблаченными шпионами Онищуком и Розенбергом. Именно при Калиниченко был расхищен музей в Миргороде, обладавший уникальной коллекцией европейской, азиатской и местной керамики” (Вадимов Д., Лильченко Т. Кто хозяйничает в музеях Украины? // Правда. М., 1937. 25 сентября. № 265 (7231). С. 4).

У недатованій автобіографії, що зберігається в родині, К. розповідав:

“Партийных взысканий не имею, хотя в прошлом были. [В] 1929 году, когда работал директором Миргородского художественного техникума, за излишний академизм и допущенную засоренность состава студентов провертройкой по чистке был вынесен строгий выговор. В 1933 году я был временно командирован обкомом партии для восстановления работы Киевского музейного городка. Работая там, подписал бумагу о несдаче колоколов лаврской колокольни, подлежащих изъятию. Получил за это строгий выговор.

В 1937 году я сделался об'ектом бешенной (sic) травли группы клеветников и провокаторов в Киеве. Первичная партийная организация исключила меня из партии. Решение было отменено, но вынесли партвзыскание – строгий выговор. Невдо[нрзб] группа клеветников была выкрыта (sic) и осуждена Верховным судом УССР, я был реабилитирован полностью. Партвзыскания с меня сняты” (Пор.: Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва // Комуніст. 1937. 2 жовтня. № 227 (5502). С. 3).

У 1942-45 вчений секретар, потім заступник директора ІМФЕ. 1993 посмертно нагороджений архітектурною премією ім. І.Моргилевського (диплом № 2). Див.: Врона І. Пам'яті Л.П.Калениченка // Укр. мистецтвознавство. Вип. 3. К., 1969. С. 194-195; Калениченко Ніна. Митець і дослідник народної творчості Лука Калениченко // Народна творчість та етнографія. 1998. № 2-3 (261-262). С. 117-118.

562. Томах Сергій Іванович (21 вересня 1901, м. Велика Багачка, Полтавщина – ?). Член УКП з 1924, потім член ВКП(б). За допомогою Шмайонек, С.В.Якубовського та Золотарьова усунув Врону на посаді ректора Київського художнього інституту (1930), сам став ректором (Архів СБУ. № 38490). В Ернстовому щоденнику С.Томаха стосується ще один запис: «О 12 год. був в Худ.[ожньому] інституті; з 1/2 1 до 1/2 3 – засідання у ректора в справі організації на Україні Укр.[аїнської] Академії Мистецтва (дуже погано складена доповідна записка Томаха)» (ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 118).

Бойчукістка Марія Володимирівна Трубецька згадувала, що хтось із старих викладачів, зайшовши до нього на прийом, вийшов ошелешений. Ректор, відповідаючи йому, ввесь час повторював одне й те саме слово, якого той не розумів, – «Слабó». 1 жовтня 1935, допитаний як свідок у справі Бізюкова, сказав:

"Впоследствии Бизюков поддерживал связь с б. директором художественного института Вроной, активным украинским националистом-фашистом. […] Формализмом Бизюков маскировал украинский национализм" (Архів СБУ. № 30535 ФП. Арк. 88-89).

Автор олійних творів «Молочниця» та «Родинний портрет», які експонувались на ювілейній виставці мистецтва народів СРСР (Москва, 1927). 1935 голова обласної секції наукових працівників мистецтва в Києві. – Тв.: За культурну революцію на селі // Прол. правда. 1928. 5 серпня. № 181 (2093). С. 3; Петлюровщина под вывеской советского издательства // Книга и пролетарская революция. 1933. № 7. С. 8. Подп.: Е.Холостенко, З.Толкачев, С.Томах, В.Овчинников; Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Прол. правда. 1933. 8 травня. № 93 (8405). Підп.: З.Толкачов, Є.Холостенко, С.Томах, В.Овчинніков. – Дж.: Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини. [Полтава,] 2002. С. 187.

563. Холостенко Євген Вячеславович (травень 1904 – 1945, Югославія) – мистецтвознавець.

З 1930 заступник директора Київ. худ. ін-ту за часів Томаха. Разом з Толкачовим, Томахом та Овчинніковим (секретарем парторганізації КХУ) уфундував організацію „Жовтень” (Архів СБУ. № 38490). Родинний архів зберігається у ЦДАМЛМ (Ф. 1368; див.: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 2. К., 2005. С. 528). Його і його брата-архітектора Миколу Вячеславовича (1902-1978), як згадував С.Таранушенко, називали “брати-розбійники”. Покликаючись на праці Євгена Холостенка про бойчукістів, ілюстрації до яких часто лишаються єдиними зображеннями знищених творів, я зауважив якось Стефанові Андрійовичу, що в його діяльності було й щось корисне. Таранушенко заперечливо похитав головою: “Якщо Господь його прибрав, він, мабуть, мав для цього якісь підстави”.

564. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 123.

565. Холостенко мав тоді 26 років.

566. Холостенко Євген. [Виступ в обговоренні доповіді А.Хвилі] // До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 81.

567. Див.: ІМФЕ. Ф. 13. Од. зб. 139. Рукопис 1931 року. Рецензія В.Камінського – Од. зб. 270.

568. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 20.

569. [Ернст Ф. Українське мистецтво: Конспект лекції, прочитаної під час місячника; Тбілісі. 10.VІІ.1931] // Димний М. Україна гостем у Грузії: Місячник укр. культури. [X.:] Рух, [1932.] С. 86-116.

570. Артюхова А. К.О.Трутовський – ілюстратор. К., 1929. Відбитка з журналу “Бібліологічні вісті”. 1929. Кн. 2/3. С. 66-83.

571. Артюхова А. Трутовський. [Х.:] Рух, 1931. 23 с., 18 табл. Малоймовірно, але, можливо, передбачалось друге видання. Принаймні, у списку робіт Ернста передмова стоїть у 1932-33.

572. МФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 11 зв.

573. Криворотченко Михайло Григорович (псевд.: Тарас Воля; 6 лютого 1892, м. Зіньків Полт. губ. – ?), один з організаторів, голова виконкому "Юнацької спілки", діяч УСДРП, потм КП(б)У.

Директор Соціального музею в Харкові (1921). Перша Всеукраїнська краєзнавча конференція (травень 1925) обрала його заступником голови Українського комітету краєзнавства. 25 травня 1926 на засіданні Комісії для з'ясування моментів розходження Головполітосвіти й Головнауки виступив з вимогою повернути всю музейну політику на зміцнення радянської влади, «утворення політично грамотних свідомих громадян Радянської республіки» (Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 180). С.Таранушенко згадував його з винятковою відразою. М.К-ка заарештували 10 лютого 1934. 9 квітня судова трійка при колегії ГПУ УСРР дала йому 5 років ИТЛ. Як склалась його доля після цього, невідомо. Дж.: Данилюк Юрій Зіновійович (1958—2005). З любов'ю до рідного краю // Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 164-167; Бездрабко Валентина Василівна (нар. 25 вересня 1970). Криворотченко М. Г. // Українська журналістика. Вип. 6. Л., 1999. С. 157-159; Данилюк Ю.З., Юренко О.П. Один з організаторів українського краєзнавства // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. К., 1998. Вип. 3. С. 174–188

574. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 26.

575. Калениченко Лука. Державний український музей // Соціалістичний Київ. 1937. № 5. С. 17.

576. Кот Сергій Іванович (нар. 22 жовтня 1958). Один рік з історії Державного українського музею (1937-1938) від відкриття до розгрому // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999.] С. 29.

Щоденник Ф.Ернста 1925-33 років

Жанр щоденників, звичайний для передреволюційної доби, у ХІХ – на початку ХХ ст. був поширений щонайвищою мірою. Можна припустити, що їх провадили і численні студенти, й більшість гімназистів. Декотрі з писаних тоді текстів стали історичними пам’ятками: їх уже видано, їх вивчають дослідники новітньої історії, мистецтвознавці, літературознавці. Українське джерелознавство знає такі надзвичайно коштовні щоденники, що висвітлюють свою епоху з різних точок зору і в різних напрямках [577]. Це щоденники:

єпископа Чигиринського (1865-78) Порфирія (Успенського; 1804-1885) [578],

Олександра Кістяківського (1833-1885) [579],

Петра Фед. Курінного (1852 – ?) [580],

Олександра Несвіцького (1855-1942),

Євгена Чикаленка (1861-1929) [581],

Володимира Вернадського (1863-1945) [582],

Миколи Василенка (1866-1935) [583],

Михайла Грушевського (1866-1934) [584],

Павла Скоропадського (1873-1945) [585],

Сергія Єфремова (1876-1939) [586],

Костя Кушніра-Марченка (1877-1958) [587],

Володимира Винниченка (1880-1951),

Андрія Жука (1880-1968),

Вадима Модзалевського (1882-1920),

Михайла Слабченка (1882-1953) [588],

Микити Шаповала (1882-1932) [589],

Дмитра Донцова (1883-1973) [590],

Євгена Бачинського (1885–1978),

Остапа Вишні (1889-1956) [591],

Павла Тичини (1891-1967) [592],

Олександра Довженка (1894-1956),

Євгена Онацького (1894-1979),

Льва Ґеца (1896-1971),

Аркадія Любченка (1899-1945) [593],

Неллі Пташкіної (1901-1918) [594],

Юрія Яновського (1902-1954) [595],

Дмитра Заволоки (1906 – після 1959) [596],

Дмитра Замолоти (1906 – не раніше 1956) [597],

Анатоля Костенка (1908-1997),

Олеся Гончара (1918-1995),

Геннадія Луценка (1929 – не раніше 1994) [598],

Леся Танюка (нар. 1938) [599],

Ірини Жиленко (нар. 1941),

Петра Шелеста [600],

Георгія Дзіся [601] та інших.

Деякі щоденники ХХ ст. уже виявлено, але вони не тільки не видані, а й не досліджені. Це щоденники члена „Української мужицької партії” В.І.Лещенка (арештований 9 лютого 1927 року в Харкові), за яким нібито простежується діяльність харківського правого підпілля з 1922 року, щоденники студентів 1920-х років Михайла Гриба та Ази Зиниченко тощо [602].

Як відзначила Елеонора Соловей, оскільки офіціозна преса (а іншої просто не існувало!) одне викривлювала, а друге замовчувала, то уже Сергій Єфремов у двадцяті роки як більш правдиві свідчення розглядав розмови, перекази й чутки, навіть анекдоти своєї доби [603]. У ті часи історики й літературознавці, природно, не мали в своєму розпорядженні щоденників, принаймні як масового матеріалу. Зараз вони приступні. З-поміж усього безмежного кола джерел до історії тоталітарного суспільства такі джерела, як щоденники, листування та мемуари, займають, природно, особливе, я сказав би навіть – перше місце. Формуючись приватно, несанкціоновано, незалежно від влади, за усієї своєї суб”єктивності вони відтворюють життя відповідного історичного періоду багато адекватніше за джерела інших типів.

Щоправда, збереглося таких джерел порівняно небагато, принаймні у порівнянні з тією генеральною сукупністю, скільки їх було. 20 травня 1929 року С.Єфремов записав у своєму щоденнику, що відіграв таку велику роль на процесі СВУ: „З причини останніх арештів виникла справжня паніка з нищенням документів, листів і т.п. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати” [604]. Особа, що формувала їх і переховувала, наражалась на всілякі небезпеки, а це не могло катастрофічно не позначитись на практиці їхнього ведення та їхній репрезентативності в сучасних архівосховищах. Втім, маємо яскраві випадки, коли писання щоденників було намірене, передбачало і їхнє видання у майбутньому, а відтак і їхнє зберігання. Це випадки С.Єфремова [605] і, можливо, Леся Танюка.

Великий інтерес виявляє до цього типу джерел сучасна історіографія. Щойно тепер, коли політичні діячі й письменики прагнуть залишити тривкий слід на скрижалях української історії, принаймні в цьому середовищі щоденники знов набули колишньої популярності. Відомо, що провадили чи й провадять далі свої щоденники також Михайлина Коцюбинська, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Микола Горбаль [606] та інші. Все ж таки, коли переглянути всю соціальну вертикаль, треба сказати, що в нашу добу внаслідок технічної революції, коли люди майже перестали писати листи, жанр щоденників лишається занедбаний.

Для історії української культури 1920-30-х роках особливу цінність мають щоденники видатного історика мистецтва Федора Ернста. Збереглися два його фраґменти. Невеличкий перший 1993 року опублікував Сергій Побожій. Текст обіймає період від 22 травня 1919 року до 21 липня 1920 року [607]. Публікую другу частину Ернстового щоденника, з яким я працюю вже багато років [608].

Ця друга частина щоденника являє собою зошит у твердій палітурці. Як зазначено на форзацах, це «Работа предприятий гостреста «Киевпечать». Пушкинская, 4» [609]. Дарма, що виготовлено зошит уже по революції, – папір у ньому добрий (мабуть, використано старі кульженківські запаси). На обкладинці наклейка з написом – «Художній відділ [Всеукраїнського Історичного музею ім. Т.Шевченка]. 1925 г.» Текст займає 127 аркушів, дальші аркуші (до 135) не заповнені. В одному місці паґінація збилася – аркуш 128 повторюється двічі.

Хронологічні рамки щоденника: 3 червня 1925 року – 22 жовтня 1933 року. Перепущено два роки, що припадають на справу СВУ: немає записів між 23 лютого 1929 року і 11 лютого 1931 року. З поміж в’язнів, що пройшли за процесом СВУ, перших заарештували 5 й 6 березня 1928 року О.Болозовича й А.Залеського. Їх приточили до справи пізніше. У 20-х числах лютого Єфремов записав, що нечувані морози сягали – 25-30 °. По вулицях перед пекарнями стояли величезні хвости – за хлібом. Бориса Матушевського й Миколу Павлушкова узяли 18 травня 1929 року (за ними пішли інші), але масові арешти в цій справі, як оповідала мені Наталя Павлушкова, почались із дівчат. Сама вона пішла до подруги вчитись і не прийшла додому 3 квітня [610]. Зараз ми ще не знаємо, які події безпосередньо перервали тоді писання Ернстового щоденника.

Останній запис такий: “В Академії розмовляв з Козубовським [611] з приводу плану праці на 1934 р. Ввечері шукав відомости про етюд Свідомського, що в нашім фонді” (127 зв.). У спогадах Тамари Львівни Ернст, які я одержав у додатку до листа від 3 лютого 1968 року, ідеться про обставини другого ув’язнення Федора Людвіґовича. Вона вказала навіть точну дату арешту, яку в ті часи більше нізвідки було довідатись: “23-го октября 1933-го года утром Ф.Л., как обычно, направился в Издательство Академии, но домой больше не вернулся”. Виходить, той запис у щоденнику він зробив буквально за кілька годин до свого арешту [612].

Дуже лапідарний, писаний до того ж, на перший погляд, вкрай нерозбірливим почерком, щоденник Ернста розкриває широку панораму культурного життя. Він докладно трактує про справи музейницькі (сам вчений працював найбільше у Всеукраїнському історичному музеї ім.Т.Шевченка), про рятування мистецьких пам’яток від знищення, псування й різних деформацій. Там і тут трапляються деталі важкого повсякденного побуту, від 1933 року маємо записи про голод.

Нас не може не цікавити якість Ернстового щоденника як історичного джерела. Передусім хотілося б з’ясувати, наскільки повно відтворює він поточне життя вченого, задокументоване паралельно в інших джерелах, передусім у документах. Для цього щоденникові записи треба зіставити з документами, що зберігаються у різних сховищах та ілюструють його життя й діяльність, висвітлюючи ті чи інші його епізоди. Але це зовсім окрема робота. Зараз можна зробити хіба що припущення, що Ернстів щоденник не призначався до друку, і це вплинуло на його характер. Пригадую, мені кілька разів довелось занести на пошту грубезні листи однієї письменниці (часом дві штуки на день), писані до Олени Григорівни Смолич, а через її голову – до майбутніх ґлорифікаторів адресантки. Листи, безсумнівно, призначені для друку, захоплення і належного пошанування. В архівному фонді Олени Смолич зараз цих листів не виявилось, їх вилучено. Час для сенсації ще не наспів. Ернстів щоденник мав інше призначення.

Автор міг би робити свої записи багато докладніше. Якби він прагнув покрасуватися перед майбутніми читачами своїми авторськими чеснотами, його твір був би багато докладніший. Такі приклади теж добре відомі, – згадаймо передусім щоденник С.Єфремова. Здається, багато яскравих подій того часу зовсім не знайшли в розглядуваному рукописі свого відображення. Якби вчений прагнув виставити свою особу у виключно привабливому світлі, він мав би, далі, чогось непевного уникати, не висвітлювати, наприклад, своєї участі в діяльності Ґосторгу. Але він не цензурував вражень свого життя. Більше того – нотував кожен епізод їхньої взаємодії, кожен етап.

Ернстові близький жанр історичної хроніки. Пригадується оповідання Федора Пилиповича Максименка. Федір Ернст показував йому щоденника свого дядька-окуліста Неєзе [613]. У поважному віці, а він прожив вісімдесят років, старенький лікар описував свою останню хворобу – з одного боку, об’єктивні дані (температуру, тиск), з другого боку, відчуття суб’єктивні. І останній запис: “Настає природна смерть”. Тут виявляється щось родове, підкреслене і в некролозі Неєзе – “позитивна риса “німецького духу”, з його неухильною волею до праці, витриманістю і спокійною впертістю” [614].

Сучасники, які близько знали Федора Людвіґовича, в один голос говорили, що як людина він відзначався винятковою чесністю й порядністю. В умовах дестабілізованого суспільства це могло впадати в око. Так само чесний його щоденник – ось він перед нами. Це підносить його значення як історичного джерела.

Примітки

577. Останнім часом бібліографічний огляд щоденників зроблено у вид.: Винар Любомир, Гирич Ігор. Вступне слово // Барвінський Олександер. Спомини з мого життя. Ч. 1-2. Нью-Йорк; К.: Смолоскип, 2004. С. 11.

578. Порфирий, еп. Книга бытия моего: Дневники и автобиографические записки.

Т. 1. Годы 1841-1844. 1894. [4], ХIV, 777 с., 2 л. портр.

Т. 2. Годы 1844 и 1845. 1895. [4], 551 с. с черт.

Т. 3. Годы 1846-1850. 1896. [2], 718 с. с илл.

Т. 4. Годы 1850-1853. 1896. [2], 470 с.

Т. 5. Годы 1853-1854. 1899. [4], 536 с. с илл., 10 л. илл.

Т. 6. 1854. 1900. [4], 427 с. с илл.

Т. 7. 1854-1861. 1901. [4], 445 с. с илл., 6 л. илл.

Т. 8. 1861-1885. 1902. Х, 608 с.

579. Шелест Юлій Володимирович (нар. 25 травня 1935). Іван Бутич та його учена команда // Вечірній Київ. 1996. 14 вересня. № 189 (15570). С. 5.

580. Охоплює 24 березня 1896 – 1900, 1914 – липень 1919, березень 1921 – вересень 1922, лютий 1925 – липень 1926, травень 1928 – травень 1929.

581. Погребенник Федір Петрович. Невідомі щоденники Євгена Чикаленка // Слово і час. K., 1993. № 10. С. 25-30.

582. Гирич Ігор Борисович (нар. 23 вересня 1962). Між російськими і українськими берегами: В.Вернадський і національне питання (в світлі щоденника 1917-1921 рр.) // Mappa mundi : Зб. наук. праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк, 1996. С. 735-756.

583. Василенко Микола Прокопович. Московські вчені заздрять Українській Академії наук / І.В.Усенко, В.В.Вороненко // Вісник АН УРСР. К., 1991. № 2. С. 75-97.

584. Осадча-Яната Наталія. Спогади про Михайла Сергійовича Грушевського // Укр. історик. Нью-Йорк, 1982-83. № 3-4 (75-76); 1 (77). С. 150; Гирич Ігор. Щоденник М.Грушевського (1904-1910) як історичне джерело // Укр. історик. – Нью-Йорк, etc, 1991-1992. Ч. 3-4 (110-111), 1-4 (112-115). С. 344-351; Зашкільняк Л. Щоденники М.Грушевського – джерело до вивчення життя і діяльності вченого // Другий Міжнародний конгрес україністів. Історія. 1994. Т. 1. С. 288-291.

585. Папакін Георгій Володимирович (нар. 20 травня 1953, Київ). Щоденники Павла та Олександри Скоропадських 1904-1917 рр.: Історія ведення, зберігання, зникнення, спроба реконструкції // Архівознавство; Археографія; Джерелознавство: Міжвідомч. зб. наук. праць. Вип. 3. К., 2001; Його ж. Архів Скоропадських: Фамільні архіви української еліти другої половини XVII-ХХ ст. та архівна спадщина роду Скоропадських. К., 2004. 420 с.

586. Квіт Сергій. Дещо про дослідницьку об'єктивність // Слово і час. 1991. № 9. С. 67-68; Мусієнко Григорій. Сповідь Сергія Єфремова // Вечірній Київ. 1998. 26 вересня. № 185 (16112). С. 2.

587. Білокінь С. Сільський історик-генеалог // Пам'ятники України. 1987. № 3 (73). С. 59-62; Миронець Надія, Хоменко Іван. Подвижник історичного краєзнавства Кость Кушнір-Марченко // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 4, Част. 2. К., 2000. С. 534-567.

588. Шмельов Віктор Григорович. Доля академіка: Фраґменти із щоденника М.Слабченка, [1927] // Київ. старовина, 1992. № 2. С. 16-21.

589. Чапленко Василь. Щоденник Микити Шаповала // Прометей. Нью-Йорк, 1959. Ч. 3.

590. Щоденник Д.Донцова // Укр. Прометей. 1954. 30 вересня. Ч. 29. С. 4; Соловей Дмитро. Переворот 29.IV.1918 р. та щоденник Дм.Донцова // Вільна Україна. Ч. 21. Trenton, New Jersey, USA, 1959. С. 44-47.

591. Чапленко Василь. Остап Вишня в своєму щоденнику // Київ. Філяделфія, 1957. Липень-серпень. С. 4 (42). С. 150-154. На думку еміґраційного автора, який встиг відвикнути від тоталітарних умов життя, ортодоксальні висловлювання в приватному щоденнику – «це просто нечуване для жанру щоденника явище» (С. 150).

592. Галич Олександр. «Непереможно мене тягне до щоденників…»: [Про П.Тичину] // Вітчизна. 1991. № 4. С. 164-168.

593. З приводу друку “Щоденника Любченка” // Нові дні. Ч. 22. Торонто, 1951. Листопад. С. 27; Російська аґентура в Канаді і наш журнал // Нові дні. Ч. 30. 1952. Липень. С. 30; Шевчук Гр. [Шевельов Ю.] Так було чи так мало бути? // Нові дні. Ч. 28. 1952. Травень. С. 13-17 (передрук у його кн.: Не для дітей. Б.м.: Пролог, 1964. С. 169-181); Ще раз про “Щоденник” А.Любченка // Нові дні. Ч. 25. 1952. Лютий. С. 30.

594. Дневник русской девушки / Предисл. С.Сватикова // Последние новости. Париж, 1921. 26 июля. № 390. С. 2; Пташкина Н. Дневник, 1918-1920. Париж: Я.Поволоцкий, 1922. 321 с.

595. Яновський Юрій. Із щоденникових записів, 1927-1953 // Вітчизна. 1982. № 8. С. 106-121.

596. 1932-1933 роки очима партійного функціонера: З щоденника Д.Заволоки / Публ. підготували С.Богунов і В.Даниленко // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1995. № 1-2. С. 66-90.

597. Сахно Анатолій. Щоденник «контрреволюціонера». К.: Бланк-прес, 1999.

598. Перший зошит з нотатками про смерть Сталіна в автора було вилучено. Другий зошит (3 травня 1953 – осінь 1955) зберігся, й його опубліковано: Луценко Геннадій. Прощання з селом. К., 2009. С. 88-111.

599. Танюк Лесь. Щоденник, 1956-59 // Танюк Л. Слово, театр, життя. Вибране в 3-х томах. Том ІІІ: Життя. К.: Альтерпрес, 2003. 828 с.

600. Існує реконструкція автохроніки, власне щоденник охоплює час від 26 січня 1959 року по червень 1973 року (Петро Шелест: „Справжній суд історії ще попереду”: Спогади; Щоденники; Документи; Матеріали / За ред. Ю.Шаповала. К.: Генеза, 2003. С. 127-418).

601. Дзісь Георгій Васильович. В епіцентрі людської біди. К.: АртЕк, 2003. 208 с.

602. Ченцов Віктор Васильович. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. [К., 2000.] С. 119, 158-159.

603. Соловей Елеонора Степанівна. Суспільна й літературна доба в щоденниках Сергія Єфремова // Єфремов С. Щоденники (1997). С. 22.

604. Єфремов С. Щоденники (1997). С. 766.

605. Див.: Мусієнко Григорій. Сповідь Сергія Єфремова // Вечірній Київ. 1998. 26 вересня. № 185 (16112). С. 2.

606. Горбаль Микола. Один із шістдесяти: Спогади на тлі ювілейного року. К.: АртЕк, 2001.

607. Щоденник Ф.Ернста, 1919-20 // ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 297; Щоденник Федора Ернста: Охорона пам'яток культури 1919-1920 роки / Вступне слово, публікація і примітки Сергія Побожія // Пам’ятки України. 1993. Ч. 1-6 (96-101). С. 130-136.

608. Щоденник Ф.Ернста,1925-33 // ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам'ятка української культури 1920-30-х років // Північне Лівобережжя та його культура XVIII – початку XX століття: Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіґовича Ернста. Суми, 1991. С. 49-52; Анисимов Александр. Скорбное бесчувствие: На добрую память о Киеве, или Грустные прогулки по городу, которого нет (К.: Tabachuk Ltd., 1992. С. 154, 159, 161.

609. Націоналізована друкарня Стефана Кульженка.

610. Єфремов С. Щоденники (1997). С. 752.

611. Козубовський Федір Андрійович (15 липня 1895, с.Богушево, потім Вінницького округа – 2 вересня 1938, Київ) – функціонер, археолог, музейник.

Член ВКП(б) з 1926. Довший час вважалось, що Козубовського розстріляли німці разом з іншими психічно хворими 1943 (Полонська-Василенко Наталя (1884-1973). Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // ЗНТШ. Том CLXXIII. Париж; Чікаґо, 1962. С.35; Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Там само. С. 120). Насправді його доля склалась інакше. 29 липня 1937 ординатор Київської психіатричної лікарні Дунаєвська писала в акті: "В настоящее время Козубовский угнетен, мало спит по ночам. Очень раздражителен. Обращается к врачу с просьбой отравить его и тем прекратить его мученья" (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 70). 29 серпня 1938 трійка УНКВД по Київській області ухвалила натомість його розстріляти (Арк. 105). Докладніше див.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали (К., 2006. С. 35, 48, 196, 206, 207, 245, 455).

612. Див. також: Маньківська Р. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. С. 269.

613. Левитський М., Є.М.Неєзе // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1930. Березень. № 3. С. 17-19.

614. Там само. С. 19.

На сторожі культури

Рухомі й нерухомі пам’ятки

Сталося так, що в роки Розстріляного відродження пам’яткоохоронець, потім крайовий інспектор охорони пам’яток Федір Ернст став чи не головним оборонцем української культурної спадщини.

Ще наприкінці 1917 року в Києві Центральна рада заснувала відділ охорони пам’яток старовини й мистецтва (на чолі з Миколою Біляшівським), що керував також і музеями, – Ф.Ернст виконував його доручення. Навесні 1918 року відділ увійшов до складу Головного управління справами мистецтва й національної культури [615]. Робота в ньому Ф.Ернста частково відбилась у статті, первісне опублікованій у журналі «Куранты» [616].

Активну участь узяв Ф.Ернст у роботі Софійської комісії, де за гетьмана, восени 1918 року склалося дуже небезпечне становище. Як відомо, старі муровані київські храми, зокрема Софійський собор, протягом сторіч свій первісний вигляд втратили. На них відбивалася кожна зміна епох і смаків. На початку XX ст. Софійський собор був складним організмом із численними різнорідними нашаруваннями, живою хронікою століть. Ясно, що без найменшого з них його історико-мистецький образ був би збіднений, зфальшований. Незважаючи на це, підтримувана церковною верхівкою на чолі з митрополитом Антонієм (Храповицьким) [617], група архітекторів виступила з пропозицією реставрувати Софійський собор у “візантійському” стилі. Це була згубна думка, оскільки з реалізованих “возродительських” спроб відомо, що розуміння цього стилю відзначалося завжди безнадійною вбогістю. Тож на засіданні комітету 8 / 21 листопада 1918 року Ф.Ернст разом із кількома іншими діячами виступив в обговоренні доповіді Павла Голландського (1868-1939), вважаючи, що попри камуфляж застережень доповідач по суті пропонував “знести всі добудови ХVII–ХІХ сторіч”. Разом із Гр.Павлуцьким, Г.Нарбутом, В.Модзалевським та М.Біляшівським Федір Ернст голосував проти „капітальної реставрації” взагалі [618]. 30 листопада, на 39 зібранні Товариства студіювання мистецтв Ф.Ернст розповідав про реставрації Софійського собору, що відбувались у 1843–53 роках та наприкінці 1880-х [619].

У грудні 1918 року, після вигнання гетьмана, Микола Біляшівський запросив його до свого відділу на посаду фахівця [620]. Федір Ернст зміг нарешті покинути нудне діловодство й відразу включився в роботу.

“В січні-лютому 1919 р., – розповідав він, – тому що війська були розквартировані по приватних квартирах і особливо по всіх палацах і особняках, власники яких утекли – загинуло дуже багато художніх цінностей. Старовинна мебля йшла на паливо, картини рубались на шматки та прострілювались, рідк[існ]а порцеляна, шкло, цінний посуд – розбивались й т.ін. Відділ охорони старовини напружував усі сили, щоб урятувати що можна й перевезти до музею, але це вдавалось не завжди. Доводилось робити справжні труси або розкопки – так, з темної ями на горищі дому Бродського було витягнено портрет Бісмарка пензля Ленбаха. Праця була майже виключно добровільна, на перевозку не було ніяких коштів” [621].

На початку 1919 року, з переїздом совєцького уряду з Харкова до Києва комісаріат по головному управлінню мистецтв було скасовано, – натомість виник Всеукраїнський Комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва (Вукопис), якому на місцях підлягали Губкописи [622]. У цій установі Ф.Ернст працював як вчений інструктор архітектурної секції. Учений згадував потім, в чому полягала їхня робота. Пам’яткоохоронці обходили будинки й приватні помешкання, де були колекції з пам’яток старовини, брали їх, на підставі відповідного декрету Раднаркому РСФСР, на облік і, в разі небезпеки або одвертого грабіжництва, перевозили до найближчого музею – здебільшого до 1 державного музею (згодом Всеукраїнський історичний). Особисто Федір Людвіґович узяв на облік або врятував від прямого знищення дуже багато пам’яток культури, що й збагатили наші музеї [623].

З ініціативи Георгія Лукомського (1884-1952) [624], що стояв тоді на чолі архітектурного відділу ВУКОПИС’у, під керуванням Ф.Ернста проведено було реєстрацію усієї цивільної архітектурної старовини Києва, причому зафіксовано близько 160 будівель [625]. За ініціативою комісара церков В.В.Філатова-Волгіна Комісія по ліквідації майна релігійних установ (при Наркоматі соціального забезпечення) розпочала опис усіх церков, обмір церков періода Київської Русі та їхнє фотографування. Над цим працювали Іполит Моргілевський, Красовський, В.Лієр, В.Бібіков, Леонід Хижинський, Володимир Лесючевський [626] і Жедринський. Брали участь у роботах також Федір Ернст, Микола Макаренко й Борис Реріх, – все припинив прихід денікінців [627].

З наказу Наркомосу, після 26 серпня 1919 року, коли ліквідовано Вукопис, функції його перейшли до Академії Наук та спеціального комітету, утвореного при університеті, на чолі з проф. М.Довнар-Запольським. Ці інституції відповідали за охорону пам’яток під час перебування в Києві денікінців. Але зроблено було небагато. Університетський комітет взагалі вбачав своє покликання в тому, щоб вести обстеження «колекцій, пам’яток мистецтва, старовини й архівів, які були взяті на облік радянськими установами і перебувають у розпорядженні окремих осіб, приймати предмети і колекції у своє відання і вияснити належність предметів державі та приватним власникам і передавати їх по належності” [628]. Уся попередня робота перекреслювалася.

На щастя, період владарювання денікінців продовжувався порівняно недовго.

«Коли почалась евакуація денікінців, – писав Ернст, – голова радянського ВУКОПМИС’у т.Вольський, який жив у підпіллю, ще до вступу Червоної Армії вже скликав Комітет, в тому числі й мене, й ми відновили роботу по охороні пам’яток культури. […] рятуючи від плюндрування бібліотеку проф. Лук’яненка [629], я захворів (через інсектив) на [ви]сипний тиф і пролежав два місяці (лютий-березень 1920 р.) в ліжку» [630].

Ще раз перервав роботу з охорони пам’яток прихід поляків у травні 1920 року [631]. У цей час функції охорони знову взяла на себе Академія Наук, де організовувався комітет на чолі з академіком Миколою Біляшівським.

«Особливо багато, – розповідає Ернст, – прийшлося працювати над складом польського т-ва охорони старовини і мистецтва, що було затоплено під час гашення пожежі водою. Частину цих речей поляки перевезли в сухе помешкання, але не встигли вивезти. Майже всі речі, виявилось, попсовані водою. Пастелі і штихи цілком загинули, картини на полотні – частиною погнили, на міді – поцвіли, книжки обернулись в вогку масу. Ті картини і книжки, що збереглися, довелося «ученим експертам», як майже завжди, переносити до музеїв та бібліотек на руках. Решта речей, що лишилась на складі в пасажі, щезла в кінці літа 1920 року невідомо куди» [632].

З відновленням Радянської влади бачимо Ернста знову на посаді вченого експерта Губкопису [633]. На цій роботі у серпні 1920 року він захворів на ішіас і пролежав чотири місяці в ліжку – до кінця 1920 року. На засіданні біографічної комісії УАН 23 жовтня 1920 року її керівничий П.Стебницький доповів Ернстову заяву, що він „тяжко заслаб і потрібує матеріальної допомоги. Було ухвалено передати цю заяву до правління УАН, додавши від комісії прохання видати допомогу в сумі 10 тис. карб. [634]

Даючи характеристику роботі, що велася в роки громадянської війни, Федір Ернст відзначав: “Музейні діячі працювали як пожежна команда, часто в небезпеці, завжди таскали речі на власній спині, не дивлячись на голодне існування і на старцівську оплату їхньої праці” [635].

На початку червня 1921 року з будинку київської думи знято було міський герб – фігуру архангела Михаїла. Вол.Лесючевський змалював фіґуру архангела уже на бруківці. Перевезти його до музею довго не щастило через брак коштів [636]. Нарешті мандат Губкописа від 1 грудня 1921 року доручив інструкторові-експерту Ф.Ернсту перевезти фіґуру до 1-го державного музею [637].

Большевики принесли в Україну суспільний погром і побутовий нелад. Заховавшись у Баришівці, 18 квітня 1921 року [638] Микола Зеров як міг делікатно написав про совєцьку установу:

А над вертепищем Маркс і Лассаль…

В очах у Маркса залягла печаль,

Шляхетне серце тягота притисла:

Лассалю! Та невже в одвіті ми

За ці брудні й понівечені крісла,

За ці лихі й подерті килими!

Думка витала в повітрі, і трохи пізніше, у січні-березні 1925 року переконаний антисовєтчик М.А.Булґаков висловився (“Собачье сердце”) подібним чином:

“Почему убрали ковер с парадной лестницы? Разве Карл Маркс запрещает держать на лестнице ковры? Где-нибудь у Карла Маркса сказано, что второй подъезд калабуховского дома на Пречистенке следует забить досками и ходить кругом через черный двор? Кому это нужно? Угнетенным неграм? Или португальским рабочим? Почему пролетарий не может оставить свои калоши внизу, а пачкает мрамор?” [639].

Демонстративно виставляючи перед собою те, що могло б послужити як політичне алібі, письменники хотіли показати, що жодною мірою не пов’язують розрухи з особами чи то Маркса з Енґельсом, чи то Леніна з Троцьким. Це, мовляв, не система, а самі люди, більше того, окремі прикрі випадки [640].

На початку 1920-х років на Україні провадилося вилучення церковних цінностей ніби на допомогу голодним [641]. Усіх коштовностей по республіці було вилучено на суму 780 млрд. крб. (у цінах 1921 року) [642]. Українські музейники доклали величезних зусиль, щоб зберегти пам’ятки, які мають мистецьке й історичне значення. У протоколі засідання Ради охорони пам’яток мистецтва і старовини від 3 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Винницький, Ф.Ернст та С.Сандальжі) зазначено: слухали – «Заявление Ф.Л.Эрнста о вывозе в Харьков Киевским Внешторгом Межигорской керамики. – Ходатайствовать о невывозе этой керамики за пределы Украины и по мере возможности вернуть ее Киевскому Музею» [643].

Про одностайне подвижництво музейників красномовно свідчить лист до Ернста від Федора Шміта, датований 8 березня 1922 р.:

«Дорогий Федоре Людвиговичу, у Лаврі виявилася велика низка речей, яку ГубКОПИС своєчасно не взяв на облік – розмаїті панікадила, олтарі й т.ін. Серед цих речей є такі, що мають безперечну високу мистецьку й історичну цінність. Я дуже шкодую, що не маю мандата ГубКОПИСу, – я б одразу взяв усе це на облік, якнайшвидше, аби сьогоднішня Комісія ГубЮсту чогось не попсувала. Не відмовте зараз же піти до Лаври й зробити все потрібне. Ваш Федір Шміт» [645].

Ф.Ернст свідчив, що

“конфіскація церковних цінностей, переведена у Совєцькій Україні під час голоду 1922 року, в результаті напруженої роботи й величезних зусиль невеличкої купки музейних робітників м.Києва (фактично – трьох людей) – збагатила наші музеї (Всеукраїнський Історичний ім.Шевченка та Лаврський, який відтоді лише почав організовуватись) колекцією з не менш як 5.000 старих виробів з цінних металів” [646].

Серед того, що було тоді врятовано, – пам’ятник графові Бобринському. Граф Олексій Олексійович Бобринський (1800-1868) був одним із піонерів цукрової промисловості в Україні. 1872 року на Бібіковському бульварі йому було споруджено пам’ятник. Як відзначав Віталій Ковалінський, це був перший київський пам’ятник не самодержцеві чи військовому діячеві, а промисловцеві [647]. У квітні 1919 року колегія київського комунального господарства ухвалила:

“[…] вжити заходів до того, щоб не пізніш дня пролетарського празника – 1 травня – знести геть пам’ятники контрреволюції, які так поганять місто, а саме: Олександру ІІ, Миколаю І, Кочубею та Іскрі, Бобринському, Дрентельну (на Володимирській горі) та частини пам’ятника Столипіну. Крім того, ухвалено також прийняти погруддя Столипіну, що стоїть на його могилі в Київській лаврі. Колегія звернулась до комісії по охороні пам’ятників старини та мистецтва з проханням повідомити, які з цих пам’ятників цікаві з художнього боку. Ці пам’ятники будуть передані в музей на схованку, всі ж другі будуть передані на заводи для переплавлення їх на гільзи до снарядів для червоної армії” [648].

Після ліквідації пам’ятника гр. Бобринському на розі Бульвару Шевченка й Безаківської точилась боротьба довкола статуї. Початком 1923 року датується курйозний обмін думками між фахівцями Губкопису і місцевими большевиками. У газеті з’явилось повідомлення: “Губкопис просил о передаче памятника Бобринскому в Государственной Музей. Губисполком отказал в удовлетворении этой просьбы, так как памятник не является большой художественной ценностью” [649]. За кілька днів, 21 лютого 1923 року завідувачка відділом музеїв Наркомату освіти РРФСР Наталія Троцька [650] підтримала клопотання А.Винницького: “Необходимо прежде всего не препятствовать передаче Музеям гор. Киева памятника графа Бобринского – работы Шредера, как имеющего несомненный художественный интерес, и этим предохранить его от уничтожения” [651]. У протоколі засідання Комітету охорони пам’яток мистецтва й старовини від 24 лютого 1923 року (присутні були Ол.Новицький, Ф.Шміт, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, Ф.Ернст, В.Козловська та ін.) занотовано: “Ввиду постановления т.Раковского о передаче музею памятника Бобринского постановлено памятник поставить во дворе 1-го Гос.[ударственного] музея” [652]. Статую було перевезено до музею, а на його місці було вирішено збудувати щось большевицьке: “Губвиконком доручив Архитектурному Інститутові розробити, спільно з представниками бойовиків Січневого повстання, проект обеліску, який буде поставлено на місці кол. пам’ятника Бобринському” [653]. 10 листопада 1926 року Ернст записав у щоденнику: “Обговорення справи про місце поставлення в музеї статуї Бобринського” (Арк. 23). На другий день: “З 11-ої год. в арсеналі оглядав статую Бобринського” (Там само). На третій: “З 10-ї год. до 2-ої перевезення монументу Бобринського” (Там само). 1928 року статуя стояла у музейному вестибюлі [654]. Між 19 і 22 квітня 1932 року виявилась потреба кудись його пересунути: “[…] разом з усіма таскав статую Бобринського (2 дні)” (Арк. 97 зв.). Так місто втратило пам’ятника заслуженій людині, обеліска “бойовикам” Січневого повстання не побудували, що теж приємно, а монумента було тоді збережено.

10 жовтня 1925 президія Укрнауки, що перебувала у віданні Наркомосу (засідання ч. 44), затвердила своїм інспектором з охорони пам’яток природи О.Федоровського [655]. Невдовзі питання було поставлено на ширшу основу. 1926 було засновано Київську крайову інспектуру охорони пам’яток культури й природи. 27 лютого 1926 року Президія Укрголовнауки затвердила Ф.Ернста на посаді краєвого інспектора Київської комісії по охороні пам’яток матеріальної культури (по Київщині, Волині, Поділлю й Чернігівщині) [656]. Роботу провадилось у 16 округах. Інспектором охорони пам’яток природи працював М.Шарлемань, секретарював в інспектурі Г.Адольф [657], з 5 липня 1927 – друг Федора Людвіґовича Василь Базилевич [658]. Адреса – вул. Революції, 29.

Інші інспектури очолювали Стефан Таранушенко (Харків), Степан Дложевський (Одеса) [659] й Павло Козар (Дніпропетровськ) [660]. Функції інспекторів не були чітко визначені, тож залежали від ініціативності кожного з них. Ф.Ернст брав на себе дуже багато, втручався в різні сфери, – скільки сила, він намагався зберегти навіть історичні назви вулиць. 23 лютого 1929 року, наприклад, він записав у щоденнику: „Засідання в міськраді комісії по зміні назв – заборонив зміну назви Боричева тока, Предславинської вулиці” [661]. Можна тільки уявити, які назви тоді пропонували. Здавалось, він відчував себе відповідальним за всю українську культуру, за всю нашу спадщину.

Посада інспектора й невизначені функції допомогли Ернстові досягти конкретних перемог. Цьому сприяла загальноісторична ситуація. Україна перебувала на підйомі: кілька років тому відродилась українська державність, народ встав на боротьбу. Усі досягнення, якими могла пишатись українська культура у 1920-ті роки, – наслідок Визвольних змагань і політичних перемог часів Революції, інерція її переможної ходи. Ще в грудні 1917 року Раднарком РСФСР за підписом Леніна видав розпорядження всім музеям РСФСР повернути на Україну «все исторические документы, материалы, картины и т.д., которые имеют отношение к Украине, чтобы этим ликвидировать последствия угнетенного положения Украины и ограбления ее во времена царизма, начиная с ХVІІІ в., со времени первой и второй малороссийских коллегий и правления на Украине Румянцева-Задунайского». Але справа затяглася. Реально підштовхнув її несподіваний випадок. 1926 року, з нагоди керченської археологічної конференції ЦВК Кримської республіки зненацька виступив за передачу до керченського музею тих речей, що були викопані в Керчі засобами одеського товариства і тому потрапили до одеського музею. У зв’язку з цим знову було піднесено питання про загальний перерозподіл музейних цінностей поміж республіками Союзу, і Наркомос УСРР доручив Археологічному комітетові попередньо виявити, які саме історико-культурні цінності належить повернути на Україну [662].

Наприкінці 1920-х років щоденник Ф.Ернста ще фіксує деякі “перемоги на культурному фронті”, які без факту державності були б попросту неможливі. Скульптор Кость Бульдін, що виїхав згодом до Аргентіни, писав: “Пригадаймо: царська Росія була павуком, що на протязі століть висмоктував і тягнув не тільки з “окраїн імперії”, але й з усього світу в свої кубла–столиці цінності культури” [663].

Примітки

615. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток мистецтва й старовини у Києві // Збірник Секції мистецтв [УНТ]. [Том] І. К., Держ. вид-во, 1921. С. 149.

616. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. Окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с.: іл. Див.: Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 130.

617. Див.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit (1884-1968). Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil I. Erlangen, 1979.

618. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість. С. 68; В комитете по реставрации Киевского собора св. Софии // Слово. К., 1918. 23 листопаду. Ч. 44. С. 4.

619. [Ернст Федір.] До питання про реставрацію св.Софії // Наше минуле. 1918. Листопад–грудень. № 3. Ч.151–152. (Авторство встановлюється за свідченням Ф.Ернста: ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 6. Арк. 2).

620. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк.11 зв. Трохи заплутує справу посвідчення головного управління мистецтв та національної культури від 23 грудня 1918, за яким Ернст працював на посаді фахівця VI класу пластичного відділу з 8 січня 1918 (Там cамо. Од. зб. 4. Арк. 6).

621. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток. С. 149.

622. Там само.

623. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12. Омельченко Ю.А. Охорона пам'яток і музейне будівництво на Україні в перші роки Радянської влади // УІЖ. 1972. Січень. № 1 (130). С. 105.

624. Северюхин Д.Я., Лейкинд О.Л., Художники русской эмиграции (1917–1941): Биографич. словарь. Пб.: Изд-во Чернышева, 1994. С. 299–302. Див.: Хроніка – 2000. Вип. 61-64: Георгій Лукомський і українська художня спадщина. К., 2005.

625. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток. С. 150. 10 червня 1919 р. він одержав посвідчення, за яким мав доручення скласти опис будівель і пам’яток старовини й мистецтва з архітектурно-мистецької точки зору (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 16).

626. Лесючевський Володимир Іванович (7 березня 1898, Чернігів – 26 лютого 1942, Ленінград) – музейник, мистецтвознавець.

Навчався в Петербурзі у ґімназії Лентовської. З лютого 1919 був членом Спілки художників м.Києва. З 1919 до 15 жовтня 1921 завідував секцією охорони пам'яток старовини й мистецтв, зав. секцією образотворчого мистецтва і зав. музеєм при відділі народної освіти в Ніжині. З 1 грудня 1920 до 15 жовтня 1921 викладав малювання у Ніжинській школі № 29. У листопаді 1924 закінчив факультет суспільних наук Ленінградського університету. У 1921-31 працював у Російському музеї. Автор праць про змійовиків та вишгородський культ Бориса і Гліба (повідомлення І.Г.Спаського у листі до мене від 28 жовтня 1978).

627. Лукомский Георгий Крескентьевич (1884-1952). Художник в русской революции: Записки худож. деятеля. [Берлин: Тип. Е.А.Гутнова,] 1923. С. 82-83.

628. Вовк Андрій Оврамович. Університет у 1917–1920 рр. // Історія Київського університету, 1834–1959. [К.:] Вид-во Київ. ун-ту, 1959. С. 336.

629. Лук'яненко Олександр Митрофанович. – Дж.: Столетие Киевской І гимназии. Т. І (1911). С. 355-356 (нар. 1880, Київ); Українська мова: Енциклопедія. К., 2000. С. 297 (Й.О.Дзендзелівський; нар. 10 / 22 VII 1879, Київ).

630. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 12 – зв.

631. Див.: Лісевич Іван. У відблиску польських багнетів: Життя Києва під час перебування в ньому польських військ, травень-червень 1920 р. К., 2002. 226 с.

632. Ернст Ф. Справа охорони пам’яток. С. 151.

633. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 11 зв.

634. НБУ. ІР. І, 26185.

635. Ернст Ф. Справа охорони пам'яток. С. 152.

636. Там cамо.

637. ІМФЕ. ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 56.

638. Зіставлення дат див.: Білокінь С. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. Луцьк: Терен, 2006. С. 220-226.

639. Булгаков Михаил Афанасьевич. Мастер и Маргарита. Собачье сердце. Москва: Литература, Мир книги, 2006. С. 389. (Бриллиантовая коллекция).

640. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква, 2005. С. 109.

641. Пор.: Білокінь С. Втрати української культурної спадщини під час голоду 1922 року // Могилянські читання 2004: Зб. наук. праць. К., 2005. С. 77-98.

642. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник: Короткий путівник. К., 1971. С. 17.

643. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 20.

644. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 299. Арк. 10; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 507. Повний текст: Його ж. Нові студії з історії большевизму, І-ІІІ. К., 2006. С. 81-83.

645. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од. зб. 54. Арк. 3.

646. Ернст Федір. Данило Михайлович Щербаківський. С. 132.

647. Ковалинский Виталий Васильевич (род. 1941). Меценаты Киева. Изд. 2. К.: Кий, 1998. С. 45.

648. Геть буржуазні пам’ятники // Більшовик. 1919. 19 квітня. № 9. С. 3. Газетну хроніку про пам’ятник Бобринському виявила Л.А.Пономаренко, якій висловлюю щиру подяку за допомогу.

649. Хроника. В Губисполкоме: Памятник Бобринскому // Прол. правда. 1923. 15 февраля. № 36 (451). С. 3.

650. Троцька (Сєдова) Наталія Іванівна (1882-1962) – друга дружина Троцького, організатор розпродажу закордон мистецьких скарбів (Платонов Олег. Терновый венец России: История Русского народа в ХХ веке. Том ІІ. М., 1997. С. 995).

651. Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 372.

652. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 4.

653. Хроніка: В Губвиконкомі: Пам’ятник Січневого повстання // Більшовик. 1925. 11 лютого. № 33 (1228). С. 4.

654. Павлик Остап Якович (15 січня 1890 – 5 листопада 1937). Всеукраїнський Історичний музей ім. Т.Шевченка // Прол. правда. 1928. 3 серпня. № 179 (2071). С. 6.

655. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 36.

656. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7 – зв., 24 зв.; Од. зб. 4. Арк. 88. Нові призначення. [Добірка "В Українській Академії наук" у рубр.: У Києві] // Прол. правда. 1926. 26 березня. № 68 (1378). С. 4; Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 30. На посаді київського краєвого інспектора охорони природи затверджено тоді проф. Миколу Васильовича Шарлеманя (1887, м.Кременчук – 1970, Київ).

657. Адольф Густав Артурович (1901 — 19.10.1940) — мистецтвознавець. Закін. 1925 Київ. ІНО. Від 1926 працював у Всеукр. істор. музеї ім. Т.Шевченка. Автор статей із питань укр. образотворчого мист-ва: “Сучасні українські скульптори” (Авангард. 1930. № 2), про творчість А.Бурделя, М.Епштейна, М.Гельмана (усі — 1930), М.Пимоненка (1938), В.Заузе (1939).

658. Там само. Арк. 49 зв.

Базилевич Василь Митрофанович (31.ХІІ.1892 / 12.І.1893, Київ – ХІІ?.1942, Таганрог) – історик, літературознавець.

Походив із старого купецького роду, син мирового судді. Через матір (+ квітень 1935) споріднений з родом Личкових. Закінчив І київську гімназію (1910) та іст.-філол. факультет Університету Св.Володимира (1915), де навчався у М.В.Довнар-Запольського. Брав участь в Іст.-етногр. гуртку, був бібліотекарем іст.-філол. семінару. Друкуватись почав раніше за своїх товаришів (зб. “Молодые побеги”. Вып. 1-2. 1906-11), вміщував хронікальні замітки у газ. “Киевлянин”. Брав участь у нездійсненому проекті М.В.Довнар-Запольського “Памятники по международно-правовой истории Украины, 1648-1918” (6 вип. – текст, коментарій і карти).

1919 разом з С.І.Масловим створив при іст.-філол. факультеті Музей війни і революції (фонди перейшли до Істпарту). Викладав у київ. Археологічному ін-ті (курси генеалогії, геральдики та сфрагістики, 1918-23; опубліковано „Из лекций по геральдике. К., 1923”), на Всеукр. музейних курсах (курси палеографії, епіграфіки, хронології, сфрагістики, геральдики й нумізматики, 1933-34).

Секретар Іст. т-ва Нестора-літописця (після С.І.Маслова) та київської краєвої комісії з охорони пам’яток старовини Наркомосу. Під керівництвом Д.Багалія працював у ВУАН над історією декабристів в Україні, узяв участь у збірниках “Декабристи на Україні” (кн. І-ІІ. 1926-30) та “Рух декабристів” (1926). Лишив праці з різних питань києвознавства, про Пушкіна, Грибоєдова, Гете. Працював у Комісії соціально-економічної історії України та Комісії Біографічного словника ВУАН. Виявив документи про перебування в Україні Бальзака (Життя й революція. 1933. № 1).

Опублікував мемуари Й.Руліковського (Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Т. 2. М., 1933). Зібрав бібліографічні матеріали про зв’язки Гоголя з укр. літературою, що лягли в основу публікації Л.М.Добровольського та В.М.Лаврова (Н.В.Гоголь. Материалы и исследования. Т. 1. М.; Л., 1936). Узяв участь у підготовці багатотомної збірки праць Д.Багалія. По лінії київського Дому вчених як член його екскурсійної комісії керував численними екскурсіями до Межигір’я, Кирилівської церкви, на Звіринець, Поділ, для огляду фресок Софійського собору. Ідеаліст, глибоко віруюча людина, вирізнявся на тлі тодішньої дійсності.

Зазнав кілька арештів – 1923 (у зв’язку з процесом “Центру дій”, двічі), 1932, 1935 (засланий до Іркутського концтабору). Під час арешту 1935 було вилучено його коштовну бібліотеку (він нагромадив зокрема велику збірку київських газет 1917-22) й книжку протоколів Іст. т-ва Нестора-літописця за останні 14 років його існування. Був засланий до Біробіджанської республіки (звільнений 1940).

У зв’язку з забороною повернутись до Києва оселився у Таганрозі, де одержав посаду завідувача музею. Встиг опублікувати кілька праць з місцевого краєзнавства. Після доносу розстріляний гестапо за спробу перешкодити вивезенню музейних коштовностей до Німеччини. Рештки архіву Б. зберігаються у ЦДІАК України (Ф. 833).

Літ.: ЕУ. Т.1. 1955. С.82;

Столетие Киевской Первой гимназии. Том. І. К., 1911. С. 308;

Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Збірник на пошану українських учених. С. 34-35 (= ЗНТШ. Т. CLXXIII);

Білокінь С. Подвиг науковця // Прапор комунізму. К., 1987. 19 серп. № 191;

Його ж. Подвиг Базилевича // Таганрогская правда. 1987. 12 ноября. № 216;

Казьмирчук Г.Д., Сілкін А.В. В.М.Базилевич і зародження краєзнавчого напрямку в українському декабристознавстві 1920-х рр. // VІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність”. Ч.І. К., 1995. С.37-39;

Платонов О. Терновый венец России: История Русского народа в ХХ веке. Т. І (1907). С. 130;

Матяш Ірина. В.М.Базилевич // Українські архівісти. Вип.І. К., 1999. С.29-32;

Її ж. Василь Базилевич: грані таланту й трагізм долі // Київська старовина. 2000. № 4 (334). С. 123-134;

Видатні діячі науки і культури Києва (2005). С. 56-63 (С.Панькова).

659. Дложевський Сергій Стефанович (22 вересня 1889, Кам'янець-Подільський – 24 жовтня 1930 року) – археолог і мовознавець.

Син вчителя Кам'янецького духовного училища, онук священика. Вихованець Університету Св.Володимира. Доцент Київського рос. університету й професор Київського укр. держ. університету на катедрі класичної філології. 1920 переїхав до Одеси. Директор Одеського держ. історико-археологічного музею (1920-1930). Професор Одеського ІНО на катедрі мовознавства, проректор (1924), декан факультету соцвиховання (1925-26). 1925 Д. як директора Одеського археологічного музею і кількох його співробітників арештували. Усіх їх влада звинувачувала у переховуванні майна буржуазії. Всеукраїнський археологічний комітет ВУАН (ВУАК) 10 жовтня 1928 обрав Д. на свого дійсного члена.

Дж.: С.С.Дложевський // Червоний Схід. 1930. № 6. С. 244-245;

Семенів Микола Матвійович. Професор С.С.Дложевський // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. Ч. 4. 1930. С. 85-90;

Пам'яті С.С.Дложевського // Хроніка археології та мистецтва. Ч. 3. К., 1931. С. 95;

Шульц П.Н. Дложевский Сергей Степанович // Сообщения ГАИМК. 1931. № 1. С. 32;

Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ: Історіографія; Бібліографія; Матеріали. Кам'янець-Подільський, 1993. С. 195-196;

Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України (1997). С. 75;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 141.

660. Збірник матеріялів Одеської краєвої комісії для охорони пам'яток матеріяльної культури та природи. Одеса: Вид. Одес. краєвої комісії, 1927. С. 34. Пор.: Василенко Іван. Кар"єра на крові // Київ. 1985. № 9. С. 113-121.

661. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 84.

662. Новицький О., Академик. Здобутки українського мистецтвознавства та археології за десятиріччя після Жовтневої революції // Прол. правда. 1927. 6 листопада. № 255 (1868). С. 7.

663. Бульдін К. Деякі питання культурної роботи та огляд Київської картинної галереї // Літ. газета. 1929. 1 квітня. № 7 (49). С. 5.