Олексій НЕСТУЛЯ, Світлана ВЕРЕЗОМСЬКА Федір Людвігович ЕРНСТ і його щоденник «Художній відділ» 1925-1933 рр.

1 червня 2016

Джерело :  Нестуля О.О., Верезомська С.Ж. Федір Людвігович Ернст і його щоденник «Художній відділ» 1925-1933 рр. - Полтава: РВВ ПУСКУ, 2008

Також див.: Федір Людвігович ЕРНСТ Щоденник «Художній відділ» 1925-1933 рр.

Тексти друкуються  за  люб'язною згодою Автора - професора О.О.Нестулі

 

Ф.Л. ЕРНСТ І ЙОГО ЩОДЕННИК «ХУДОЖНІЙ ВІДДІЛ»

Український радянський мистецтвознавець, музейний працівник і пам’яткоохоронець Теодор-Ріхард (Федір) Ернст народився 28 жовтня (9 листопада) 1891 р. у Києві у сім’ї вихідців із Німеччини [1]. Його дід по батьківській лінії в 1814 р. залишив розорену наполеонівськими військами Саксонію і переселився в Україну. Маючи непогану квалі­фікацію сукнороба, він працював на поміщицьких текстильних фа­бриках і мануфактурах на Волині, в Полтавській і Київській губерніях. Зрештою, в середині 30-х рр. XIX ст., осів у Києві, де в 1837 р. і на­родився батько Федора - Людвіг Карлович.

Ріс він у бідності, з раннього дитинства почав працювати розсиль­ним. Однак, завдяки наполегливості та старанності, отримав освіту, вибився в люди: став прикажчиком, а згодом службовцем страхового товариства «Надежда». Одружився на дочці професора Київського університету Христині Неєзе. Жили з нею в злагоді та любові, раділи з перших кроків та успіхів дітей. А їх у сім’ї Ернстів було аж шестеро: 1877 р. народилася дочка Євгенія, 1880 р. - Олена, 1885 р. - син Георгій, 1887 р. - Віра, 1889 р. - Микола, 1891 р. - Федір. Отже, Федір був наймолодшим у сім’ї. Не обділений увагою і ласкою, він уже в дитинстві зрозумів і увібрав в себе чи не найголовнішу рису своїх батьків - працелюбність, завдяки якій сім’я хоч і не купалася в розкоші, але бідності не знала.

Думаючи про майбутнє дітей, батько Федора вже в зрілому віці вирішив розпочати власну справу. Вклавши деякі свої заощадження та взяті у борг гроші, він купив у Глухові 3 десятини-землі, на якій побудував невеликий шпагатний завод (працювало до 25 робітників). У 1898 р. завод почав діяти, давати прибутки. Однак, щоб віддати борг, їх було занадто мало. І тому, коли влітку 1900 р. Людвіг Кар­лович помер, завод відразу був зачинений, а все майно здано в оренду Клинцівському фабриканту Баксанту для виплати боргу. Так вдова небіжчика - Христина Миколаївна залишилась у Глухові (переїхала у 1898 р.) без усяких засобів до існування з дітьми на руках.

На щастя, від неї не відвернулися київські родичі. Завдяки їх матеріальній підтримці, всі діти Ернстів отримали пристойну освіту. Федір розпочав її в 1901 р. у Глухівській чоловічій гімназії. Як згодом згадував Федір Людвігович, навчаючись у гімназії, він із захопленням стежив за революційними подіями 1905-1907 рр., навіть брав участь у кількох демонстраціях і мітингах, збирав революційні прокламації, читав популярні виклади робіт К. Маркса, твори К. Лібкнехта, К. Лассаля, А. Бебеля. Тричі його помешкання обшукували жандарми, які, проте, лише посилили ненависть молодого гімназиста до деспотії і реакції. Відтак, росли його симпатії до лівих партій. Однак, на Плат­форму жодної з них він так і не став, вже в гімназії обравши за го­ловну справу свого життя не політику, а науку. Причому все більше схилявся до історії.

Думається, не обійшлося тут і без впливу старшого брата Миколи, який після закінчення гімназії студіював історичні науки в Берлін­ському університеті. Зрештою, отримавши в 1909 р. срібну медаль за курс Глухівської гімназії, Федір виїхав разом із Миколою до Берліна. Кошти на його навчання дав дядько, відомий київський окуліст доктор Неєзе. Вступивши на філософський факультет Берлінського універ­ситету, Ф. Ернст з особливою настирливістю вивчав історію, архео­логію, історію культури, весь вільний час проводив у Берлінських му­зеях і бібліотеках, або ж у подорожах по визначних місцях Німеччини і Австрії, знайомився з музеями, пам’ятками історії та культури. Безперечно, навчання в Берліні значно розширило кругозір Федора Людвіговича, сприяло поглибленню його інтересу до проблем ми­нулого.

Втім уже у 1910 р. з’ясувалося, що вони безпосередньо пов’язані з проблемами сучасними. У розмові з Ф. Ернстом один із чиновників Київського навчального округу пояснив йому, що при німецькому підданстві та закордонній освіті нічого навіть мріяти про викладання історії у навчальних закладах Росії. Ф. Ернст мріяв же саме про це. Тому влітку 1910 р. він забрав документи з Берлінського університету і восени цього ж року вступив на історико-філологічний факультет університету св. Володимира у Києві. Тут Ф. Ернст розпочав заняття на історичному відділенні факультету, однак, вже через декілька місяців записався на кафедру історії мистецтва, яку очолював відомий мистецтвознавець Г. Павлуцький. Один із провідних фахівців дорево­люційного часу, він захопив Ф. Ернста нетрадиційністю підходів до питань історії мистецтва, особливо ж до проблем мистецтва України, яке серед перших виділив як окремий предмет дослідження. Імпо­нувало Федорові Людвіговичу в роботі Г. Павлуцького зі студентами і надання їм можливості спробувати свої власні сили у самостійних дослідженнях. Так, вже з 1911 р. Ф. Ернст почав працювати над за­пропонованими Г. Павлуцьким мистецтвознавчими темами.

Пошук матеріалів привів молодого дослідника до Київського музею старовини і мистецтва. Там на допитливого і трудолюбивого юнака звернули увагу директор музею М. Біляшівський та завідуючий етнографічним відділом Д. Щербаківський. їх поради та підтримка особливо стали в нагоді Ф. Ернстові в 1912-1913 рр., коли він готував конкурсну роботу «Київська архітектура ХУИ-ХУІІІ віків». Окрім широкого кола публікацій Ф. Ернст добросовісно опрацював матеріали музейного відділу «Старий Київ», тому робота цілком заслужено отримала золоту медаль ради університету, а М. Біляшівський запро­понував Ф. Ернсту надрукувати дослідження в журналі «Известия Отдела старого Києва при Киевском городском музее». Звичайно ж, Федір Людвігович погодився, замовив у Петербурзі 56 кліше для ілюстрації публікації, але тут у його видавничі та інші творчі плани втрутилась Перша світова війна.

Слід зазначити, що ще 23 жовтня 1913 р. Ф. Ернст у заяві на ім’я Київського генерал-губернатора просив надати йому російське під­данство. Однак, вирішення цього питання не прискорював, споді­ваючись лише в 1915 р., після закінчення університету, вступити на роботу. Як медаліст планував залишитися при кафедрі історії мис­тецтва для підготовки до професури. Отже, війну зустрів німецьким підданим. І вже в серпні 1914 р., згідно з розпорядженням поліції, був відправлений спочатку до Оренбурга, а згодом в Челябінський повіт Оренбурзької губернії. Жив спочатку в с. Куртамиш (1914-1915 рр.), потім у німецькій колонії на хуторі Баскурівка (1915 р.), у с. Заманільн (1916 р.) і, нарешті, знову в с. Куртамиш (1916-1917 рр.). Вже в жовт­ні 1914 р. мав повернутися до Києва - отримав право на російське підданство. Але якийсь чиновник канцелярії генерал-губернатора, сподіваючись на хабара, приховав це рішення і ще більше двох років Ф. Ернст змушений був терпіти аж ніяк не заслужені знущання і приниження від поліцейських органів, матеріальні нестатки - жив з приватних уроків, але їх пропонували надто мало. Так що повалення в лютому 1917 р. самодержавства викликало у Ф. Ернста не лише ра­дість, а й надію на повернення до Києва. І дійсно, вже незабаром звідти до с. Куртамиш надійшла телеграма від комісара Тимчасового уряду на Київщині, знайомого Ф. Ернста по Київському музею старо­вини і мистецтва О. Дорошкевича, в якій місцевим органам влади давалась вказівка привести Федора Людвіговича до присяги новому уряду Росії. З квітня 1917 р. у невеличкій церкві с. Куртамиш у присутності уповноваженого Тимчасового уряду, голови громадсько­го комітету, інспектора народних училищ і приходського священика Ф. Ернст став громадянином Росії, 4 квітня отримав відповідне сві­доцтво, а вже наступного дня спішно виїхав до України.

Прибув він до Києва 12 квітня 1917 р. і відразу пішов до уні­верситету - необхідно було вирішити питання про екзамени за ос­танній курс та державні іспити. Отримав дозвіл скласти їх і в 1918 р. став дипломованим випускником Київського університету, був за­лишений на кафедрі історії мистецтва стипендіатом для підготовки до викладацької роботи.

Втім, на той час Ф. Ернст вже працював у Генеральному секре­тарстві освіти. З 1 грудня 1917 р. він розпочав роботу помічником діловода у відділ пластичних мистецтв, який очолював Г. Павлуцький. У ньому ж працював і в січні-лютому 1918 р., коли в Києві існувала Радянська влада (апарат Народного комісаріату освіти, очолюваний В. Затонським, залишався той, що в Секретарстві освіти) та в перші тижні після повернення до Києва Центральної Ради. Як згадував пізніше Ф. Ернст, відділ опікувався розробкою і здійснював художню оцінку нових поштових марок і грошових знаків, проводив конкурси на різноманітні художні проекти, але, в цілому, широко розгорнути роботу не зміг. Тому у Федора Людвіговича залишався час і для виконання окремих доручень по відділу охорони пам’яток, яким завідував М. Біляшівський.

Вперше Микола Федотович Біляшівський звернувся за допомогою до Ф.Ернста ще в червні 1917 р., як комісар Тимчасового уряду з питань охорони пам’яток мистецтва та старовини. Тоді на його про­хання Ф. Ернст виїздив до Ніжина, де проводив експертизу речей ХУІІ-ХУІІІ ст., які планувалось придбати для Київського музею. Про­читавши детальний звіт Ф. Ернста про поїздку, М. Біляшівський зали­шився задоволений його роботою. Згодом, у лютому 1918 р. Ф. Ернст був запрошений М. Біляшівським до комісії, яка перевіряла стан колекції Терещенка. Відгукнувся Федір Людвігович і на пропозицію М. Біляшівського увійти до Комісії по опису пошкоджень пам’яток Києва від бойових дій в січні 1918 р. [2]. Комісія, до якої входили та­кож Д. Щербаківський, В. Кричевський, В. Матушевський та ін. у лю- тому-березні 1918 р. оглянула найбільш визначні пам’ятки архітек­тури міста, у відповідних актах, оформлених її секретарем - Ф. Ернс- том, визначила невідкладні заходи щодо їх ремонту та реставрації [3].

Належним чином оцінивши результати роботи Комісії, М. Біля­шівський запропонував Федору Людвіговичу обійняти посаду спеціаліста-експерта відділу охорони пам’яток. Ф. Ернст погодився без ва­гань [4], бо прекрасно розумів, що не зберігши безцінних історико-мистецьких скарбів, неможливо дати їх адекватну мистецтвознавчу оцінку, зробити надбанням і основою формування духовності та ес­тетичних уподобань широкого загалу. Це завдання Ф. Ернст бачив як загальнонаціональну проблему. Вирішення її не зв’язував з утверд­женням при владі тієї чи іншої політичної сили. Тому і працював на ниві охорони пам’яток і за Центральної Ради, і за більшовиків, і за гетьманського режиму. Давати загальну оцінку їх платформ не брався, але коли справа стосувалась пам’яткоохоронних аспектів їх діяль­ності, завжди намагався бути об’єктивним. Після того, як в червні 1918 р. загін «державної варти» під коман­дуванням полковника Мамонтова викинув з приміщення колишнього царського палацу експонати Військово-історичного музею, М. Біляшівський звернувся до Ф. Ернста з проханням надрукувати матеріали про цей акт вандалізму. В умовах жорсткої гетьманської цензури це було зробити нелегко. Та й не зовсім безпечно. Тому Ф. Ернст під­готував і надрукував матеріали про факти руйнувань пам’яток Києва в результаті артилерійського обстрілу міста більшовицькими військами в січні 1918 р., за часів Центральної Ради, а вже потім - гетьманщини. Однак, щоб не погрішити проти істини, описуючи знищення Війсь­ково-історичного музею, зауважив: «Лишається зазначити, що за біль­шовиків музеєві було видано охоронну грамоту і колекції його лиша­лися недоторканими» [5].

Безперечно, в умовах громадянської війни неможливо було обій­тися без втрат пам’яток історії і культури. Однак, разом з кращими представниками наукової і творчої інтелігенції Ф. Ернст докладав максимум зусиль, щоб ці втрати були якомога меншими. Не випад­ково, на початку лютого 1919 р. Федір Людвігович опинився в колі тих культурних діячів (М. Біляшівський, Ф. Красицький, В. Шугаєвський, працівники міського музею), які не чекаючи офіційних розпо­ряджень, відразу після того, як війська Директорії залишили Київ і влада у місті перейшла до більшовиків, добровільно взяли на себе виконання пам’яткоохоронних функцій. Як зазначається в одному з документів того часу, їх робота нагадувала роботу пожежної команди, що спішно реагувала на кожне повідомлення про загрозу пам’яткам, немало перевезла їх із залишених квартир і особняків, різного роду установ до музею [6].

Подібний характер мала і діяльність Ф. Ернста у складі утвореної в березні 1919 р. Надзвичайної об’єднаної комісії з обліку, охорони та реквізиції пам’ятників мистецтва на Київщині [7].

З 1 квітня 1919 р. Ф. Ернст був зарахований на посаду інструктора Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИСу) [8]. Отримавши від завідуючого архітектурним відді­лом ВУКОПМИСу Г. Лукомського доручення провести реєстрацію пам’яток цивільної архітектури Києва [9], Федір Людвігович зумів так поставити роботу, що вже на червень 1919 р. було заповнено близько ста анкет на пам’ятки містобудівництва, зроблені замальовки деяких із них. Були обстежені та замальовані близько 300 архітектурних пам’яток на кладовищах Києва[10]. Вистачало й інших турбот. «Працював я з величезною енергією, - згадував пізніше Ф. Ернст, - перевозив у Всеукраїнський історичний музей [назва з 1924 р., у 1919 р. -1 Державний музей м. Києва - прим, авт.], в музей Академії мистецтв величезну кількість предметів мистецтва, покинутих в па­лацах і особняках буржуазії, брав на облік архітектурні пам’ятники і цінні колекції, рятував від пограбування цінні бібліотеки, вважав, що це потрібно зробити для народу «взагалі», для збагачення музеїв, для існування самих речей» [11].

За це ледве не поплатився життям після захоплення Києва дені- кінцями, які звинуватили Ф. Ернста у порушенні прав власників ре­чей, перевезених ним до музеїв. Подібні ж закиди змусили Ф. Ернста, разом з іншими колишніми співробітниками ВУКОПМИСу, полишити працю в Комітеті з охорони пам’яток історії культури при універ­ситеті св. Володимира [12]. Сам же Комітет так і не зумів налагодити роботу.

У зв’язку з цим, після відновлення в кінці 1919 р. у Києві Радян­ської влади, пам’яткоохоронні структури довелося створювати, по суті, заново. Так, у грудні 1919р. у місті почав діяти губернський комітет охорони пам’яток на чолі з колишнім головою ВУКОПМИСу Б. Вольським, а на початку 1920 р. пам’яткоохоронні функції перей­шли до очолюваної ним музейно-виставкової секції Київського губвідцілу народної освіти [13]. Ф. Ернст активно працював в обох органах. Як і в 1919 р. реєстрував пам’ятки, перевозив їх до музеїв, вживав необхідні заходи охорони. Щоправда, іноді заставав картину, якій вже нічим не міг зарадити. Як, наприклад, у квартирі Чечеля, що, за свідченням Федора Людвіговича, «спочатку зазнала розгрому від офіцерів-добровольців, які запропонували свої послуги для» вряту­вання «обстановки і вивезли масу цінних предметів, в тому числі, бронзу і порцеляну... Потім квартиру зайняли особи, які назвали себе членами Надзвичайної комісії. Коли мною після відходу названих осіб була оглянута квартира, в ній виявився повний хаос...» [14].

Все ж зусилля Ф. Ернста та його однодумців не були марними. Так, у будинку Могільовцева, з якого цінні картини були перевезені до музею ще в 1918 р., на початку 1920 р. Ф. Ернст, М. Макаренко, Д. Щербаківський та працівники 1 Державного музею врятували час­тину бібліотеки з мистецтвознавства. В будинку Гудим-Левковича Ф. Ернст опечатав знесені до окремої кімнати картини, гравюри, меблі. Вжив він заходів щодо охорони пам’яток і в будинках Фальчіоне, Раузера, Святополк-Мирського і т. д. [15].

Серед інших діячів науки і культури Києва Ф. Ернст був ініціа­тором відновлення в середині серпня 1920 р. Київського губкопмису, якому й були передані всі функції ліквідованого з цього дня Київ­ського сектора ВУКОПМИСу [16]. Незважаючи на наступні численні реорганізації Комітету до середини 1922 р., коли губкопмис припинив свою діяльність, Ернст залишився його штатним співробітником.

Працював у ньому разом з Ю. Михайлівим, Ф. Красицьким, А. Се­редою, М. Макаренко, І. Моргілевським, Б. Реріхом та ін. [17].

Високий авторитет фахівця, глибока обізнаність у пам’яткоохо- ронній тематиці сприяла тому, що керівництво губкопмису доручало Федору Людвіговичу найвідповідальніші завдання. Зокрема, у лютому 1921 р. за дорученням Ю. Михайліва Ф. Ернст склав рекомендації для повітових і волосних копмисів [18].

Свою безпосередню пам’яткоохоронну діяльність у губкопмисі Ф. Ернст почав з того, що у серпні 1920 р. за завданням Ю. Михайліва провів повторне обстеження у сейфах Нарбанку речей, відкладених у 1919р. ВУКОПМИСом. Після детального огляду, наприкінці вересня 1919р., одібрані Ф. Ернстом цінності були передані до І Державного музею [19].

Нове обстеження та детальну реєстрацію пам’яток, згідно з поста­новою губкопмису від 18 вересня 1920 р., повинні були також здій­снити всі державні установи, громадські організації та окремі особи, які мали у власності історико-мистецькі колекції та окремі пред­мети [20].

Значну кількість колекцій та окремих предметів великого істо­ричного та мистецького значення обстежив й описав Ф. Ернст у по­мешканнях приватних осіб і різного роду установах. У випадку, коли цінні речі знаходилися у небезпечних умовах, їх опечатували в ок­ремих приміщеннях і перевозили до музеїв. Завдяки плідній праці Ф. Ернста та інших учених інструкторів Київського губкопмису на середину 1921 р. було обліковано близько 200 колекцій картин, монет, меблів, виробів зі скла, порцеляни, бронзи тощо. А заснований ще у 1919 р. музейний фонд Київського губкопмису налічував близько 20 тисяч предметів старовини і мистецтва [21].

Водночас пам’яткоохоронці зосереджували свою увагу не тільки на проблемі врятування рухомих цінностей. Велика праця проводилася ними також з охорони монументальних пам’яток. Так, Київський губ- копмис у жовтні 1920 р. виступав проти знесення Київських пам’ят­ників Миколі І (роботи скульптора М. Чижова) та графу Бобрин- ському (скульптора Шредера). Федір Людвігович вважав їх цінними зразками монументального мистецтва і ще весною 1918 р., виступав проти демонтажу. «Якщо ми хочемо знищити пам’ятник певної епо­хи, - зазначав він, - то ми повинні спалити одночасно всі підручники історії в усіх школах» [22]. У цій справі Федора Людвіговича під­тримав голова губкопмису Ю. Михайлів, який 20 жовтня 1920 р. на­правив відповідного листа до президії Київського губревкому. Не­зважаючи на оцінку мистецтвознавців і протести пам’яткоохоронців, зазначені пам’ятники були демонтовані у листопаді-грудні 1920 р. на честь 3-ї річниці «жовтневої революції».

На початку липня 1921 р. Ф. Ернсту з іншими подвижниками ук­раїнського пам’яткоохоронного руху вдалося захистити від можливої руйнації дзвіницю Успенського собору Києво-Печерської лаври, на якій планувалося влаштувати громіздку військову радіостанцію. У зверненні до командуючого Київським військовим округом, скла­деному Ф. Ернстом від імені губернського комітету, вказувалася цілковита неприпустимість подібних дій по відношенню до однієї з найкрасивіших дзвіниць у країні. «У цій будові, - підкреслював Ф. Ернст, - спорудженій у 1731-45 рр. відомим архітектором Готфрі дом Шеделем, на першому та другому поверсі знаходилась коштовна лаврська бібліотека та лаврський архів. Тому проведення подібних робіт означало б неминучу руйнацію не тільки видатної пам’ятки архітектури, ніяк не розрахованої на подібне навантаження, а й за­гибель цінних історичних документів» [23].

Проте вже настав час, коли пам’яткоохоронцям доводилося обе­рігати пам’ятки, визначати шкоду, заподіяну не війною, а надто ак­тивною повоєнною діяльністю різного роду «будівельників» та «гос­подарників». Кількома роками пізніше Д. Щербаківський у статті «Культурні цінності в небезпеці» так описував ситуацію, що склалася у 1922-1923 рр.: «Небезпека виникла з того боку, звідки її найменш можна було сподіватися. Виявилося, що руйнаторами архітектурних пам’яток зробилися де-які культурні представники різних органів місцевої влади. З’ясувалось, що... «хозяйственники» різних урядових інституцій почали розбирати старі будівлі - дерев’яні переважно на паливо, а камінні - на матеріали, на цеглу. Ця розборка увійшла в моду, в систему і зробилась певною регулярною прибутковою стат­тею. Розбирають руїни, розбирають і те, що ледве почало псуватись, і зовсім цілі будівлі. Розбирають старовинні фортеці, панські палаци, старовинні церкви й пам’ятники»[24].

Щоб уникнути таких прикрих випадків, губкопмис пильно слід­кував за ситуацією, і при виникненні загрози пам’ятці направляв для її обстеження своїх співробітників. Зокрема, восени 1921 р. пам’яткоохоронцями була врятована від руйнування комунальниками дерев’я­на церква св. Петра і Павла (споруджена у 1759 р.) [25]. (Після числен­них перебудов і «господарського використовування» була остаточно зруйнована у 1983 році. - Прим. авт.).

Але з поодинокими випадками недбалого відношення до пам’яток історії та культури боротися було легше, ніж з широкомасштабними кампаніями, які проводила сама держава. Голод 1921-1922 рр. став не тільки великою всенародною трагедією, а ще й зручною нагодою для більшовицького уряду остаточно виграти «війну проти релігії». На­весні 1922 р. по всій країні була розгорнута широкомасштабна кам­панія з вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом. У ході розробленої радянським керівництвом операції було заплановано не тільки вирішити таким чином проблему купівлі продовольства для голодуючих, але й нанести якомога сильніший удар по церкві як найбільшому ідеологічному ворогові.

За таких умов музейні діячі опинилися у надто складній ситуації, адже боротись за збереження пам’яток загальнонаціонального значення на цей раз доводилося не з грабіжниками-окупантами, а з політикою власної держави. Але й безконтрольного проведення цієї кампанії українські пам’яткоохоронці допустити не могли, адже в її ході забирались коштовні речі не тільки з церков і молитовень, а й із музеїв і культових будівель, узятих під нагляд пам’яткоохоронними інституціями. Адже ще до початку кампанії з вилучення церковних цінностей радянськими функціонерами «наводились мости із зару­біжними діловими колами, які були готові взятись за спекуляцію предметами російського і церковного мистецтва» [26]. Тому спеціаль­ними комісіями з вилучення відбиралися високохудожні речі великої вартості - старовинні вироби із золота або срібла, прикрашені само­цвітами.

Ситуація, що склалась, вимагала невідкладних заходів з врятування культурних пам’яток. Тому Ф. Ернст разом з іншими працівниками Київського губкопмису у другій половині березня 1922 р. оглянув найбагатші монастирі та церкви Києва й склав акти про взяття під охорону видатних історико-культурних цінностей. Так, зокрема,березня такий акт був складений Ф. Ернстом після обстеження Троїцької церкви Китаєвського монастиря. Згідно з цим документом 7 предметів церковної старовини було взято на облік як такі, що мали виняткову історичну та художню цінність, серед них ікони у ризах і у срібних окладах XVIII ст., напрестольні хрести з фініфтями того ж часу. Окрім того, 23 предмета були відкладені та опечатані печаткою губкопмису, як призначені для Музею культу і побуту: п’ять Єван­гелій XVIII ст. (у тому числі імператриць Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни), цінні ікони (Казанської богоматері), чаші, хрести, лам­падки (із дорогоцінних металів). Далі у документі підкреслювалося, що всі зазначені в акті-описі речі, як взяті на облік Київським губкопмисом, не можна було реквізувати, відчужувати, вивозити, пе­ремішувати урядовим або громадським організаціям, окремим особам без відома та згоди на те губкопмису [27].

Проте комісії з вилучення церковних цінностей, спрямовані на виявлення найкращих і найцінніших «експортних» речей, не звертали уваги на подібні охоронні грамоти. Більше того, вони проводили вилучення пам’яток не тільки у культових, а й у музейних установах. Згідно зі складеним ученими інструкторами губкопмису Ф. Ернстом та Д. Щербаківським актами така комісія 8 та 10 квітня 1922 р. про­вела виділення предметів церковної старовини з Михайлівського мо­настиря, Софійського собору, Музею культу і побуту Києво-Печер­ської лаври, незважаючи на їхні рішучі протести [28]. У направлених Ф. Ернстом документах з цього питання до Головполітпросвіти НКО УСРР, зокрема, зазначалося, що серед 22 вилучених речей знахо­дилися не тільки музейні цінності, а й реліквії українського народу. Як, наприклад: «панагія Румянцева-Задунайського, ікона - благосло­вення Катерини II Потьомкіну, хрест військового отамана Данила Єфремова,... чаша архімандрита Зосима Валькевича (укр[аїнська] ро­бота), хрест - подарунок Богдана Хмельницького, підніжжя до нього гетьмана Мазепи,... Євангеліє роботи Захарія Брезгунова». А також три митри XVIII ст. із золотом та перлинами, золоті панагії з діамантами та інше [29].

Щоб краще привернути увагу до просто злочинних дій комісій з вилучення церковних цінностей, велика група діячів культури - К. Антонович, Ф. Ернст, С. Єфремов, Ф. Красицький, А. Кримський, М. Макаренко, Ф. Шмідт та інші - направила 26 квітня 1922 р. до Раднаркому УСРР листа. У ньому зазначалося: «Ми, нижчепідписані діячі мистецтва і науки м. Києва, гаряче вітаємо мобілізацію всіх сил на допомогу голодуючим. Ми вітаємо вилучення зайвих матеріальних цінностей і перетворення їх у хліб для стражденного народу. Але ми вважаємо своїм моральним обов’язком звернути увагу уряду УСРР на те, що це вилучення необхідно провести без суттєвої шкоди для іншого боку питання - чисто культурного. [Адже] ні одна країна в світі не постраждала в такій мірі від імперіалістичної та громадянської воєн, як Україна. В жодній країні не загинуло за короткий час такої кількості культурних пам’яток, стільки музеїв, приватних колекцій, книгозбірень, архівів, старовинних садиб та окремих художніх пред­метів. Єдиними скарбницями старовинного народного мистецтва, що відносно мало постраждали, були до сих пір церкви і монастирі. Щоправда, за останні роки і тут багато старожитностей загинуло через безглузді евакуації 1915 р., через неуцтво духівництва, пограбування і бандитизм. І ось зараз ми бачимо, що через недостатньо обачливе проведення в життя справи вилучення матеріальних цінностей можуть загинути найрідкісніші пам’ятки мистецтва, матеріальна цінність яких жалюгідна у порівнянні з цінністю художньою. Витвір мистецтва, загинувши одного разу, не може бути більше відновлений. Зрозуміло, що хрест Богдана Хмельницького, вилучений з Музею культу і побуту Києво-Печерської Лаври, або подарунок Мазепи - царські врата, вилучені з Чернігівського собору - не можуть бути зроблені заново... Перетопити в злитки чи продати ці речі за кордон було б тяжким злочином, який темною плямою ляже на імена діячів, які допустили подібний факт» [30].

У зв’язку з цим пам’яткоохоронці просили Раднарком: по-перше, повернути в музеї забрані з них художні цінності, по-друге, обов’яз­ково залучати до складу комісій компетентних у мистецтві осіб, по-третє, ні у якому разі не вилучати предмети, які мають значну ху­дожню або історичну цінність, і по-четверте, утворення у всіх об­ласних та губернських центрах спеціальних комісій з дослідження всіх предметів, уже запланованих до вивозу.

Зусилля пам’яткоохоронців не були марними. Були встановлені більш тісні контакти між охоронними інституціями та комісіями з вилучення церковних цінностей, завдяки яким вдалося попередити вивіз або загибель предметів великого мистецького значення. В одній із таких комісій експертом-мистецтвознавцем працював Ф. Ернст.

Окрім того, завдяки наполегливості пам’яткоохоронців, восени 1922 р. позитивно вирішено питання про повернення з Московського Держсхову РСФРР великої кількості незаконно вилучених україн­ських культових цінностей. Ще 12 травня 1922р. його підняла Рада охорони пам’яток мистецтва і старовини при екскурсійно-виставочно- музейній секції Київської губполітпросвіти, у засіданні якої брав ак­тивну участь Федір Людвігович. Його підтримав також Археологічний комітет, який на засіданні 26 червня прийняв рішення - порушити перед урядом клопотання щодо повернення вилучених в Україні куль­тових цінностей, що мали до неї безпосереднє відношення та харак­теризували її історію і побут. На початку липня 1922 р. ВУАН дору­чила Ф.Ернсту опікуватися цією справою у відповідних установах РСФРР [31].

Під час свого перебування у Москві Федір Людвігович, 21 липня 1922 р., як представник ВУАН, звернувся з листом у Головмузей СРСР, у якому зазначав, що оскільки «українські музеї будуть до­биватися й, треба думати, отримають всі музейні цінності, вилучені з церков і монастирів УСРР, в інтересах полегшення цього виділення та найбільшого наукового використання у майбутньому цього матеріалу необхідно: І. Вже тепер відкладати музейні предмети, виділені з числа привезеного з території УСРР, у окреме приміщення; II. По можли­вості відмічати на окремих предметах їх походження (губернія, во­лость, місто, селище, церква, монастир); III. Списки виділених пред­метів вести окремо від інших, щоб у подальшій передачі до музеїв УСРР, можна було легко звірити наявність по відповідним спискам; IV. Мати на увазі, що у числі предметів, переданих до Держсхову, по­винні прибути до Києва ящики з написами «Музей», у яких містяться предметів незаконно й насильно вилучених з Музею культу та побуту К[иєво-] Щечерської] Лаври та Музею Софіївського Собору. Зазначені предмети повинні бути цілком і повністю повернуті на Україну» [32]. До документа Федір Людвігович додавав список цін­ностей, вилучених із зазначених музеїв.

Звернення Ф. Ернста від імені ВУАН було прийнято до уваги Головполітпросвітою НКО РСФРР і восени 1922 р. з Московського Держсхову було перевезено 34 скрині з понад 3 000 високохудожніх виробів із дорогоцінних металів, багато з яких мали виняткове істо­ричне значення. Усі цінності були передані до приміщення І Державного музею на дослідження спеціальної комісії фахівців ВУАН. До її складу ввійшли: О. Новицький, М. Біляшівський, Ф. Красицький, Ф. Ернст та А. Середа [33]. Упродовж 1923 р. вони провели детальне наукове обстеження повернутих речей: установили головні типи та стилі в українському золотарстві, виявили вплив на нього інших культур, встановили близько 100 імен майстрів та їх золотарські клей­ма [34]. Результати своєї праці члени комісії виклали у спеціальних мистецтвознавчих дослідженнях. Наприклад, Ф. Ернст підготував пра­цю «Вірменське золотарство на Україні» [35].

Кількома роками пізніше Федір Людвігович, згадуючи цю свою роботу, зазначав, що завдяки напруженій роботі невеликої купки київських пам’яткоохоронців українські музеї, передусім Всеукра­їнський історичний музей ім. Т. Шевченка та Лаврський музей культу і побуту, збагатились великою кількістю вишуканих старовинних культових виробів [36].

Високий рівень професійних знань Ф. Ернста у питаннях історії та мистецтвознавства, його багаторічна плідна праця з охорони пам’яток, були належним чином оцінені Київською губполітпросвітою. Її рі­шенням 1 грудня 1923 р. Федора Людвіговича було призначено ін­спектором І Державного музею з охорони історико-культурних цін­ностей Київщини [37].

Свою роботу на цій посаді Ф. Ернст почав з того, що у січні 1924 р. «склав спеціяльний опис старовинних церковних і цивільних будівель м. Києва, які належать до охорони; до нього ввійшли 134 церковних, 167 цивільних будов». У цьому реєстрі, написаному Федором Людвіговичем у 4-х примірниках і розісланому по відповідних інституціях (ВУАН, Губкомунвідділ та ін.), було детально вказано назву будівлі, ім’я архітектора, рік спорудження та визначено її історичне зна­чення [38].

Проте умови, що склалися у середині 20-х рр., не сприяли покра­щенню справи охорони пам’яток. Так, описуючи тогочасну ситуацію, головний інспектор охорони пам’яток культури В. Дубровський у 1926 р. писав, що тоді завдання охорони було покладено на музейних працівників, чия «вельми корисна, іноді жертовна праця не зустрічала підтримки у належному законодавстві, а ні фінансового обґрунтування, залишалася у більшості епізодичною, локалізованою, аматорською роботою, до якої не завжди уважно ставилися. Реальний успіх такої діяльності здебільшого залежав від особистого впливу того... робітника, що відстоював перед зацікавленими установами чи особами справу охорони пам’яток культури, бо доводилося у цьому ділі аргументувати не стільки на законні норми, скільки на свідомість та розуміння культурної справи місцевих та радянських керівни­ків» [39].

У таких, вкрай важких, умовах праці Федору Людвіговичу дово­дилося просто відвойовувати у квітні 1924 р. від зазіхань Київського комунвідділу Кловський палац, збудований у 1740 р. за проектом відомого німецького архітектора Готфріда Шеделя. Про цю подію Ф. Ернст писав наприкінці 1925 р.: «В XIX столітті у палаці містилася І-ша гімназія, де вчилися славнозвісні діячі,... як-от історик Закревський, художник Ге т[а] ин[ші]. Не зважаючи на перебудови, палац добре зберіг свої основні риси й стояв цілесенький до 1921 р., коли підвідділ упорядкування Київського Комунвідділу зірвав з нього дах, повипилював всі деревляні частини й розпродав здобуті матеріяли, залишилися кріпкі стіни будинку, які 1924 р. той самий Комунвідділ вирішив розібрати на цеглу» [40]. Причому, активні «господарники» спочатку зовсім не звертали увагу на реєстр архітектурних пам’яток, що належать охороні, переданий їм Ф. Ернстом кількома місяцями раніше, де під № 28 значився Кловський палац. Потім працівники Комунвідділу не реагували ні на рішучі протести інспектора з охорони культурних цінностей, ні на гнівні замітки, надруковані 19 квітня 1924 р., за інформацією Ф. Ернста, у газетах «Пролетарська правда» та «Більшовик». Тоді, щоб зупинити руйнацію видатної пам’ятки архі­тектури, Федір Людвігович звернувся до губполітпросвіти та ВУАН з проханням направити з цього приводу спішну телеграму до НКО УСРР. І тільки після особистого втручання голови Укрголовпрофосвіти О.Логінова та прокуратури республіки руйнація пам’ятки була призупинена. Окрім цього, Київська губполітпросвіта, щоб надалі уникнути таких прикрих випадків, попросила комунвідділ надіслати їй на розгляд списки будівель, намічених до розбору в майбутньому операційному сезоні [41].

Проте упродовж 1924 р., знову ж таки, незважаючи на подані Ф. Ернстом ще у січні списки видатних пам’яток культури, від без­глуздого хазяйнування різних організацій постраждали видатні куль­тові споруди міста. Так, зазначав Федір Людвігович у листі до Київ­ської губполітпросвіти від 11 листопада 1924 р., «комендант містечка металістів у колишньому] Флорівському монастирі на Подолі замазав рудою олійною фарбою стіни старовинної дзвіниці колишнього] Флорівського монастиря, покриті розписом». Далі у липні «адміні­страція містечка деревообробників у колишньому] Видубицькому монастирі, не дивлячись на мої протести, замазала стінопис 1701 р. та розібрала деякі стіни в старовинному будинку к[олишньої] трапезної Видубицького монастиря, переробляючи його під клуб» [42].

«Коли один Київ, - підкреслював Ф. Ернст у цьому ж листі, - куль­турний центр України дає за один рік такий мартиролог мистецтва, то по губернії пам’ятки мистецтва нищаться ще у далеко ширших роз­мірах, але при сучасному стані охорони не тільки заборонити чи притягти когось до відповідальності, але навіть дізнатися про небез­пеку чи нищення - немає змоги» [43]. Тому, не маючи можливості за таких умов нести відповідальність за збереження пам’яток історії та мистецтва на Київщині, Федір Людвігович звертався з проханням до голови губполітпросвіти звільнити його з посади інспектора. Проте після розгляду цього питання директором Всеукраїнського музею ім. Т. Шевченка А. Вінницьким і Всеукраїнським Археологічним ко­мітетом (ВУАК), Ф. Ернста попросили продовжити працювати на цій посаді [44].

Принагідно слід зазначити, що у 1924-1925 рр. одним із коор­динуючих центрів з дослідження та охорони пам’яток був ВУАК. До його складу на червень 1924 р. входили відомі ентузіасти справи збереження історико-культурної спадщини: О. Новицький, П. Курін­ний, М. Макаренко, Д. Щербаківський та інші. 10 липня 1924 р. дійс­ним членом Археологічного Комітету був обраний Федір Людвігович, який надалі брав найактивнішу участь у його роботі.

Упродовж березня 1925 р. Ф. Ернст разом із В. Осьмаком і С. Прокоф’євим за дорученням Софійської комісії ВУАКу провели обсте­ження колишнього Митрополичого будинку на території Софійського собору. Результатом цього огляду стала заборона пам’яткоохоронців використовувати цю прекрасну архітектурну пам’ятку XVII ст. під друкарню[45].

Федір Людвігович і надалі використовував будь-які можливості для охорони перлин культової архітектури, які він, будучи атеїстом за світоглядом, вважав безцінним національним культурним надбанням. Так, на початку вересня 1925 р. Ф. Ернст брав активну участь у роботі об’єднаної комісії ВУАКу, ліквідкому та релігійної общини з обсте­ження стану Володимирівського собору. Доповідаючи про наслідки її роботи 9 вересня на засіданні президії ВУАК, Ф. Ернст вказав на неприпустимий стан цього чудового храму. Зокрема, Федір Людвігович зазначив, що через ушкодження куполу собору відбувається псування його чудового настінного малювання та мармурового оз­доблення. Також він привернув увагу членів ВУАК до крадіжок церковного майна із Володимирівського собору.

Унаслідок цієї доповіді Ф. Ернста президія ВУАК ухвалила рішен­ня про додаткове залучення інженерів-спеціалістів для огляду цієї видатної пам’ятки та проведення додаткового розслідування справи з крадіжками культових речей [46].

Взявши до уваги інформацію, подану Ф, Ернстом, президія ВУАК доручила йому довести комунвідділу цілковиту небажаність подібної перебудови колишнього Інституту шляхетних панянок [47]. Як свід­чать численні записи щоденника Федора Людвіговича, він напо­легливо відстоював у губкомунвідцілі збереження первісного вигляду цього відомого архітектурного пам’ятника В. Беретті [48]. Проте, на жаль, у цьому випадку добитися позитивного результату Ф. Ернсту не вдалося. З прикрістю Федір Людвігович повинен був повідомити ВУАК на засіданні 16 вересня 1925 р., про «знищення при ремонті флігеля, збудованого архітектором Беретті у колишньому Інституті шляхетних панянок у Києві» [49].

Щоб запобігти у майбутньому подібних випадків руйнування ви­датних архітектурних споруд, необхідно було мати реєстр монумен­тальних пам’яток, офіційно взятих під охорону. Принагідно зазна­чимо, що на початку 1923 р. при Археологічному комітеті вже була утворена комісія з реєстрації пам’яток старовини і мистецтва, до складу якої входили О. Новицький, М. Біляшівський, А. Середа та Ф. Ернст. Але через цілковиту відсутність коштів у той час провести реєстрацію пам’яток так і не вдалося.

6 січня 1925 р. питання проведення реєстрації пам’яток архітек­тури, археології та природи у межах УРСР було знову піднято на засіданні президії ВУАК. Для оптимізації цього процесу прийняли рішення: доручити розробку відповідних облікових карток уче- ним-фахівцям: О. Новицькому, Д. Щербаківському, М. Рудинському, В.Козловській, М. Шарлеманю та Ф. Ернсту.

Восени 1925 р. на засіданні секції мистецтв ВУАК було піднято питання про проведення детальної реєстрації найвидатніших ми­стецьких пам’яток України. У плані реалізації поставленого завдання Федору Людвіговичу доручили скласти докладні списки пам’яток на території Київщини та Чернігівщини [50].

Зазначимо, що одночасно зі своєю плідною працею у складі ВУАКу Федір Людвігович продовжував виконувати обов’язки ін­спектора з охорони історико-культурних цінностей Київщини при Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. Ф. Ернстом були вжиті реальні пам’яткоохоронні заходи. Так, у квітні-червні 1925 р. ним було «оглянуто з Комісією Військового Комісаріяту будинок Опочніна на Печерську й заборонено його розбору». Також упродовж . Федір Людвігович неодноразово «брав участь у зборах комісії Головнауки у справі охорони пам’яток, вів зносини з Комгоспом про низку архітектурних пам’яток Києва» [51].

Окрім того, з метою покращення догляду історико-культурних пам’яток наприкінці жовтня 1925 р. він об’їхав міста України: Кам’янець-Подільський, Житомир і Бердичів. Причому, як зазначав у своє­му звіті Ф. Ернст, через відсутність будь-якого фінансування ці поїздки були здійснені ним виключно на власні кошти [52].

На початку наступного 1926 р. інспекція з охорони історико-куль- турних цінностей Київщини згідно з рішенням Укрнауки НКО УСРР була реорганізована у Київську крайову інспектуру охорони пам’яток матеріальної культури, на чолі якої президія Укрнауки затвердила Ф. Ернста. Відтепер у коло його обов’язків входив догляд за станом історико-культурної спадщини не лише Київщини, а й Волині, По­ділля, Чернігівщини [53].

Сьогодні без постаті Ф. Ернста просто неможливо уявити пам’ятко- охоронний рух 20-х рр. XX ст. Саме з його іменем пов’язано ут­ворення державного історико-культурного заповідника в Києво-Пе­черській лаврі [54]. Він же стояв біля витоків Чернігівського (об’єд­нував Спасо-Преображенський, Єлецько-Успенський і Троїцький со­бори) [55] та Кирилівського [56] державних історико-культурних за­повідників.

Постійно Ф. Ернст піклувався і питаннями охорони пам’яток замку князів Острозьких у Старокостянтинові Шепетівської округи, монас­тиря «Босих Кармелітів» у м. Бердичеві, Кам’янець-Подільської фор­теці, Спасо-Преображенського монастиря у Новгород-Сіверському, які в другій половині 20-х рр. також були оголошені державними іс- торико-культурними заповідниками [57].

Тоді ж Ф. Ернст обґрунтував ідею утворення грандіозного за своїми масштабами заповідника «Київський акрополь», який мав об’єднати охорону та використання таких визначних пам’яток як Со­фійський собор, Десятинна, Георгіївська та Андріївська церкви, Ми­хайлівський монастир та ряд інших [58]. Сягнув перших результатів на шляху до реалізації цієї ідеї [59].

У полі зору крайового інспектора перебували й інші пам’ятки май­же усієї Правобережної України: архітектурні, історичні, археологічні, меморіальні, монументальні. «Не дивлячись на ... анекдотичні роз­міри оплати праці, - писав у 1930 р. Федір Людвігович, - інспектура працювала буквально понад силу, керуючись громадським обов’язком і науковим інтересом до пам’яток» [60].

На жаль, під кінець 1920-х років боронити пам’ятки було все важче. Нігілістичне ставлення сталінського керівництва до історико-культурної спадщини почало визначати підхід до неї з боку місцевих державних і партійних органів, господарських установ і відомств.

Переконливим свідченням цього стала, наприклад, санкціонована урядом СРСР в 1928 р. кампанія з вилучення цінних музейних ко­лекцій для продажу їх за кордоном. «Доходило до того, - писав зго­дом Ф. Ернст, - що іноземні колекціонери і купці ходили по ра­дянських музеях, як по магазинах, показували пальцем в необхідні їм речі і вимагали їх негайного продажу...». З музеїв України, про­довжував Федір Людвігович, - «було вилучено безліч високохудожніх експонатів, які мали загальнонаціональне значення (наприклад, ціла колекція з приблизно 100 українських народних килимів, близько 1 500 стародавніх виробів українських ювелірів, срібла, меблі гетьма­нів і колишніх феодалів і т. ін. ... Вилучення кольорових металів, що проходило в ті ж роки, Рудметалторг поширив і на музеї, звідки було взято цілий ряд цінних експонатів...) здійснювалось також в широ­ких масштабах зняття церковних дзвонів (серед них було багато ста­ровинних відлитих українськими майстрами в ХУІ-ХУІІІ століт­тях)» [61].

Все це робилося під гучними лозунгами боротьби за соціалістичну індустріалізацію та викорінення буржуазно-поміщицьких і релігійних пережитків із свідомості трудящих і, начебто, в їх інтересах. То ж протистояти геростратизму було не лише не легко, а й небезпечно. Та Ф. Ернст нехтував небезпекою, бо думав про справжні, а не надумані інтереси українського народу, дбав про його майбутнє, яке не уявляв поза такими поняттями як пам’ять, історична свідомість, шана до минулого. Тому, як писав він, «доводилось їздити з комісіями Наркомзовнішторгу по музеях території, що входила в район діяльності крайової інспектури, і одстоювати від запопадливих антикварів ра­дянські музейні цінності» [62].

Рішуче виступив Ф. Ернст і проти нищення дзвонів - стародавніх пам’яток литва, неодноразово категорично протестував проти планів знесення стародавніх церков і соборів, пам’яток цивільної архітекту­ри [63].

Принциповість і послідовність у відстоюванні завдань охорони історико-культурної спадщини, однак, не прийшлися до душі деяким функціонерам Наркомату освіти республіки, які про своє власне бла­гополуччя дбали більше, ніж за минуле і майбутнє України. При­писавши Ф.Ернсту «викривлення загальної політичної лінії НКО, а саме - шкідницьке з політичного боку ставлення до пам’яток колиш­нього культового призначення», ряд інших «шкідницьких» проявів, НКО України 19 вересня 1930 р. звільнив його з посади крайового інспектора [64].

Віддавши пам’яткоохоронній роботі більше дванадцяти років свого життя, Ф. Ернст переживав допущену щодо нього несправедливість. «Залишаючись зовні спокійним, - згадувала пізніше дружина Ф. Ернс­та Тамара Львівна, - він затамував у серці глибоку образу й біль... на деякий час втратив свою енергію» [65].

Втім, пам’яткоохоронну діяльність продовжував і надалі - зали­шився в складі Українського комітету охорони пам’яток культури, членом якого став 1929 р. На початку 1931 р. був обраний до бюро Київської крайової комісії охорони пам’яток культури - дорадчо-консультативного міжвідомчого органу, утвореного при крайовій інспек­турі з представників ряду зацікавлених охороною історико-культурної спадщини установ і організацій Києва, персонально запрошених фа­хівців. Очолював в комісії бригаду «Старий і новий Київ» [66].

Помітний внесок Ф. Ернст зробив і в розвиток музейної справи в Україні. Ще на початку 1919 р. за рекомендацією Г. Нарбута Радою Української державної Академії мистецтв він був обраний завідуючим академічної картинної галереї [67]. Влітку 1921 р. разом з іншими вченими Києва опікувався долею експонатів музею колишньої духов­ної академії і музею лаврської старовини [68]. У червні цього ж року увійшов до складу створеного Київським губкопмисом комітету по організації виставки речей музейного фонду, який утворився при Пер­шому державному музеї міста в ході здійснення пам’яткоохоронних заходів у роки громадянської війни [69]. Згодом, згідно з наказом голови губкопмису Ю. Михайліва, Ф. Ернст був призначений членом колегії Музейного фонду (до неї увійшли також Ф. Красицький, Д. Щербаківський, А. Середа, С. Глеваський, В. Терлецький) [70]. 19 травня 1922 р. Рада охорони пам’яток екскурсійно-виставочно- музейної секції Київської губполітосвіти обрала Ф. Ернста до комісії з організації Київської картинної галереї (входили також М. Макаренко, С. Глеваський, А. Середа, А. Дахнович) [71]. У 1922-1923 рр. Федір Людвігович доклав немало зусиль для утворення і розгортання експозицій Лаврського музею культів. Нарешті, в грудні 1923 р. був обраний завідувачем художнім відділом Всеукраїнського історичного музею ім.Т.Шевченка у Києві [72].

Фактично, Федір Людвігович став першим завідувачем художнього відділу. Адже у перші роки існування музею такої посади просто не існувало, і тільки на початку 1923 р. було призначено спеціального заввідділом - художника А. Середу. Він пропрацював на цій посаді півроку і встиг скласти лише короткий прелімінарний інвентар виставлених експонатів [73].

Стан справ художнього відділу, який прийняв Ф. Ернст, був досить складним. Узимку 1923 р. приміщення ще не опалювались, інвентар музейних експонатів був майже відсутній, картини в експозиційних залах розміщались досить хаотично та безсистемно. Сховищ для решти не виставлених речей не вистачало, а ті що були - переповнені «по-під стелю скринями, меблями, архівними матеріалами, керамікою, картинами, книжками тощо» [74]. Тому устаткування відділу прийшлось починати майже з нуля.

Свою роботу новий завідувач розпочав з вивчення та класифікації матеріалів музею, з метою виявлення таких, що підходили б під концепцію художнього відділу. Завдання останнього він визначив як збирання творів митців, що були пов’язані своїм походженням або творчістю з Україною. Основою для систематизації й поповнення ху­дожнього відділу став каталог представників українського мистецтва. Над його складанням Федір Людвігович працював ще з 1919 р. по лінії Комісії з видання Біографічного Словника діячів України, і тільки за 1 р. склав 361 нову картку з іменами діячів української культури. Причому, слід зазначити, що кожна з карток цього каталогу містила до десятка записів, які складалися після ретельного дослідження великої кількості друкованих та архівних матеріалів. Таким чином, на 1 р. Федір Людвігович склав покажчик на близько 4 000 імен [75].

Усвідомлюючи жагучу потребу систематизації наявних експонатів художнього відділу, Ф. Ернст провів докладну інвентаризацію. Ре­зультатом напруженої і копіткої роботи став зразковий каталог, складений у великих спеціальних інвентарних книгах, з докладним описом автора, матеріалу, техніки, розміру та часу надходження кожного експонату до музею [76]. Таким чином, за перші три роки роботи на цій посаді Ф. Ернстом було зареєстровано 2 566 номери мистецьких експонатів. До цього інвентарного опису ним були також включені всі художні твори Т. Шевченка та велика кількість речей з відділу Старого Києва, підписаних відомими художниками. Цю до­даткову велику працю він проробив через те, що відділи Старого Києва та Шевченківський у той час не мали окремих завідувачів, і видатні мистецькі твори могли залишитись зовсім незареєстрованими.

Масштаби його діяльності просто вражають, якщо взяти до уваги ще й те, що всю роботу він проводив сам, не маючи навіть технічного помічника. «Доводилося не тільки всю інвентаризацію, але й еле­ментарне перенесення річей, монтаж, підшнурування й оправлення картин у рами й шкло, витирання пороху та инше робити влас­норучно», - писав Федір Людвігович у 1925 р. [33]. І тільки у березні 1927 р. у художній відділ було призначено асистентку - Аделаїду Артюхову-Іванову [77].

Одночасно з детальною інвентаризацією Ф. Ернст проводив реставрацію і монтаж експонатів. Особливо дбайливого ставлення вимагали ті речі, що надійшли до музею у складні революційні часи. Ці картини часто надходили без скла, рам і підрамників, а деякі з них були серйозно попсовані: «порубані шаблями, поколоті багнетами, поїдені кіньми». Федір Людвігович здійснював у цих випадках необ­хідне «лікування» речей - промивав, закріплював попсовані місця, окантовував полотна [78, 79].

Відреставровані твори ставали прикрасами оновленого художнього відділу, систематизацію якого проводив Ф. Ернст. У перші роки своєї роботи він здійснив перепланування експозиції: замінив частину портретів пейзажами й жанрами, виставив усі наявні твори видатних українських художників - Т. Шевченка, Г. Нарбута, М. Врубеля. Причому, слід зазначити, що всю цю роботу Федір Людвігович про­водив у вихідні дні, щоб не заважати відвідувачам музею милуватись його художніми колекціями [80].

Цінним «свідком» натхненної і плідної праці Ф. Ернста виступає саме щоденник «Художній відділ». З цих записів, практично від першої особи, ми дізнаємося про напружену й копітку працю над створенням найкращої в Україні колекції українського мистецтва.

У щоденнику досить детально описана підготовча робота з ор­ганізації тематичних виставок у художньому відділі [81]. Першу з них «Українського історичного портрета ХУІІ-ХХ ст.» було організовано спільно із завідувачем історико-побутовим відділом Данилом Щербаківським. До її підготовки Ф. Ернст віднісся дуже серйозно й відповідально. Спочатку він здійснив системну реекспозицію у своєму відділі [82]. Для доповнення матеріалів, запланованих до виставки, домовився про передачу історичних портретів з Музею мистецтв ВУАН, які перевозив туди на тимчасове переховування ще під час своєї праці у Губкописі у 1919 р. [83]. Далі склав разом із Д. Щербаківським докладний, добре ілюстрований каталог [84].

Виставка, яка відкрилась 5 липня 1925 р., мала три тематично-екс­позиційні зали. Перша - була присвячена портретному мистецтву від XVII до кінця XVIII ст. (оформлена завідувачем історико-побутовим відділом - Д. Щербаківським), друга - «портрета аристокра­тично-кріпацького», третя - «буржуазного» портрета (були організо­вані Ф. Ернстом) [85]. Всього на виставці експонувалось 259 творів видатних живописців. Серед них були представлені: 24 роботи пензля Т. Шевченка, 17 - М. Ге, 6 - В. Боровиковського, 5 - Д. Левицького, 4-І. Рєпіна, 4 - Г. Нарбута, а також твори М. Врубеля, Г. Гольпайна, О. Мурашко та багатьох інших. Розгорнута експозиція якнайкраще продемонструвала розвиток портретного мистецтва в Україні за три останні століття. Для більшого відчуття духу епохи, художні твори були виставлені в оточенні відповідного одягу, меблів, зброї та інших характерних предметів тогочасного побуту [86].

Влаштування виставки «Українського історичного портрета ХVІІ-ХХ ст.» та її каталогу відзначалося низкою схвальних відгуків у періодичних виданнях. Зокрема у листопаді 1925 р., газета «Проле­тарська правда» зазначала: «Ця виставка голосно каже за те, що так мало відомо нашим широким колам суспільства, це за ті художньо-ар­тистичні сили, що їх мала Україна протягом усього свого історичного життя». До особливих здобутків розгорнутої експозиції було від­несено те, що при її огляді «дуже легко простежити всі ті зміни, що проходили у житті українського суспільства залежно від змін соціально-економічних обставин» [87].

На думку Ф. Ернста, особливу цінність виставки визначало, на­самперед, те, що при її підготовці уперше застосовувався саме на­ціональний принцип у підборі експонатів. «Всі без винятку полотна тісно пов’язані з Україною. Таким чином, виставка дає уявлення про великі досягнення українського народу у галузі мистецтва, про те, яку масу видатних художників дала українська земля», - підкреслював Федір Людвігович влітку 1926 р. на сторінках журналу «Пламя» [88].

До відкриття виставки було видано путівник «Український порт­рет», перша частина якого містила дві великі статті Д. Щербаківського і Ф.Ернста. У своєму розділі «Український портрет від кінця XVIII до наших днів» Федір Людвігович проаналізував історичні чинники розвитку портретного мистецтва в Україні та подав детальні відомості про авторів представлених робіт [89].

Наступним кроком з популяризації скарбів українського образо­творчого мистецтва стала експозиція творів Георгія Нарбута, якого Федір Людвігович вважав «красою і гордістю української графі­ки» [90].

Слід зауважити, що Ф. Ернста й Г. Нарбута пов’язувало давнє знайомство (одночасно навчались у Глухівській чоловічій гімназії), яке згодом переросло у тісні дружні стосунки (під час спільної пра­ці у журналі «Наше минуле» та Українській Академії мистецтв у 1918-20 рр.). Отже, було цілком закономірно, що саме Ф. Ернст ви­ступив із пропозицією вшанування пам’яті художника та влаштування його посмертної виставки. Так, у 1923 р., він зазначав: «У Петербурзі Руський Музей влаштував, ще влітку минулого року, чудесну виставку його творів. У Берліні вийшло дві книги про Нарбута. Таким чином у Києві, де єсть маса абсолютно невідомих і невиданих творів Нарбута, де він провів останні три роки свого життя, працюючи над відродженням українського мистецтва, така виставка являється пе­кучою потребою і святим обов’язком... Матеріал для цього єсть. Треба лише щоби Наркомат Освіти пішов назустріч хоч-би невеличкими коштами - і велике діло буде зроблено. Будемо сподіватись, - писав далі Ф. Ернст, - що НКО відчує потребу розрішити це питання - це єсть наш культурний обов’язок. Не тільки перед Федерацією, але й перед усім культурним світом - показати наочно весь шлях, прой­дений Нарбутом - безперечно, мабуть найталановитішим художником України за останнє століття» [91].

При підготовці посмертної виставки Г. Нарбута Федір Людвігович провів величезну роботу. Упродовж декількох років він звертався до різних установ і окремих осіб, збирав інформацію про час, обставини написання та місцезнаходження його творів, займався обміном і ку­півлею для музею оригіналів нарбутівських робіт, їх репродукцій та особистих речей. Так, на початку вересня 1925 р. Ф. Ернсту вдалося виміняти у колекціонера С. Глеваського цікавий твір майстра - силует Карпіки [92]. Слід зазначити, що у 1915-19 рр. Г. Нарбут захопився старовинною манерою портретування способом чорної сильветти і завдяки своїй віртуозній техніці виконання створив цілу низку пре­красних творів у цьому стилі.

Навесні 1926 р. завдяки старанням Федора Людвіговича колекція творів видатного графіка поповнилася новими експонатами. 5 березня 1926 р.Ф. Ернстом було придбано від М. Бистрицького нарбутівські ілюстрації до журналу «Зори», а 14 березня одержано у дарунок від графіка Д. Мітрохіна з Ленінграда малюнок тушшю та листа Г. Нар­бута. Користуючись великою повагою як фахівець-мистецтвознавець, Федір Людвігович у квітні 1926 р. здобув фотографії автопортрету та інших графічних праць «російського періоду» із Ленінградського Ро­сійського музею та репродукцію обкладинки до книги В. Винниченка «від Сірого з Праги» [93].

Упродовж 1925-26 рр. Ф. Ернстом частинами (від В. Нарбут і Д. Щербаківського) був зібраний та докладно описаний ілюстратив­ний матеріал до жартівливого щоденника «Діаріуш» (товариства, утвореного у 1918 р. редакцією журналу «Наше минуле») [94]. Треба сказати, що до цього гуртка разом із Г. Нарбутом входив і Ф. Ернст.

«Діаріуш», який члени товариства писали від імені міфічного мудреця Лупи Гарабуздова, ілюстрував своїми дотепними карикатурами Г. Нарбут. Особливо вдалим, на думку Ф. Ернста, було «Велике похо­вання Лупи Гарабуздова», у якому в стилі кольорової сильветти була комічно зображена «розчулено-зажурена процесія». Федір Людвігович у своїй роботі «Г.Нарбут. Життя і творчість» писав: «Не знаю, чи посідає українське мистецтво ще другий подібний твір, де було б стільки веселого й одночасно злого гумору у цих постатях псалом­щика з корогвою, дяка, що реве басом, регента, що картинно розмахує камертоном над своїм нечисленним хором, щупленького попа й безутішних літератів, що під осіннім дощем йдуть за труною славного піїти» [96].

Для того, щоб на виставці Г. Нарбута краще передати атмосферу його життя і творчості, Федір Людвігович вирішив доповнити екс­позицію особистими речами визначного графіка. Він організував купівлю для музею меблів художника та домовився з його вдовою Вірою Павлівною про експонування на виставці 27 предметів, що на­лежали Г. Нарбуту [97]. Слід також зазначити, що частина експонатів майбутньої виставки була придбана Федором Людвіговичем власним коштом і надана зі своєї колекції [98].

Посмертна виставка творів Георгія Нарбута відкрилась 26 вересня 1926р. у залах художнього та пам’яткового відділів Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка. У результаті копіткої роботи Фе­дора Людвіговича на ній було представлено понад 500 оригінальних творів художника, більше 220 видань у його оформленні та дослід­ження, присвячені життю і творчості видатного українського графіка. У пам’ятковому відділі були розташовані вітрини з вміщеними лис­тами, документами, фотографіями про життя видатного українського графіка, виставлені меблі та інші його особисті речі. Ця «виставка, - писав Ф. Ернст, - дає спробу з’ясувати глядачеві, яку ролю відіграв наш художник у будові нашої художньої культури, дає змогу просте­жити весь Його творчий шлях, з’ясувати те колосальне значення, що він мав у мистецтві книги у Росії та на Україні» [99].

До її відкриття було видано складений Ф. Ернстом, добре ілю­стрований провідник «Георгій Нарбут: посмертна виставка творів», із великою вступною статтею, присвяченою життю та творчості видат­ного українського графіка [100]. Це дослідження Ф. Ернста, насичене багатим фактичним матеріалом, високо оцінювалося тогочасними критиками. У рецензії на нього, надрукованій в альманасі «Печать и революція», А. Греч писав: «Дана книга, що являла собою за первіс­ним задумом каталог виставки Г. Нарбута, вилилась у цілу моногра­фію про його творчість... Великий інтерес викликає начерк Ф. Ернста, присвячений життю та творчості Нарбута, що місцями переходить у живу й яскраву розповідь мемуариста». Цінність видання, на думку рецензента, також збільшувалась вміщеною у ньому вичерпною біб­ліографією статей та книг про Г. Нарбута. Посмертна виставка та каталог до неї були названі ним прекрасним «монументом худож­нику» [101].

Високу оцінку виставка творів видатного українського графіка отримала не тільки у Києві, де цілком заслужено користувалась ве­ликим успіхом серед населення. Її організацію «...разом з каталогом до неї [було] одмічено пресою й окремими виданнями у Києві, Хар­кові, Дніпропетровську, Москві, Ленінграді, Празі, Майнці, Парижі, Лондоні» [102].

Про широкий резонанс за межами України праці Ф. Ернста зі вшанування пам’яті видатного графіка свідчать схвальні відгуки, що він отримав від давніх друзів Г. Нарбута - архітектора Г. Лукомського (із Парижа), І. Лазаревського (із Москви).

В Україні у зв’язку з виставкою творів видатного графіка також було заплановано «присвячене Г. Нарбутові капітальне видання ДВУ», влаштовано низку прилюдних засідань. Ф. Ернст прочитав серію лек­цій та рефератів у музейних і навчальних закладах м. Києва [103].

Завдяки своїй об’єктивності й повноті інформації праці Ф. Ернста про Г. Нарбута й сьогодні високо оцінюються вітчизняними дослід­никами та вважаються «класичними» [104].

Сам же Федір Людвігович упродовж всього часу перебування на посаді завідувача художнім відділом Всеукраїнського історичного музею продовжував справу розшукування, збирання та досліджен­ня нарбутівських праць. Так, наприклад, наприкінці грудня 1926 р. Ф. Ернст, у результаті обміну з С. Глеваським, придбав один із найвідоміших творів Г. Нарбута «Дерев’яний орел» [70]. У квітні-березні 1926 р. колекція Г. Нарбута у художньому відділі збагатилася «Авто­портретом з дружиною», «Силуетом на фоні дзеркала у Ермітажі» та виконаною ним обкладинкою маловідомого журналу «Гаудеамус». Всі ці експонати були надіслані Ф. Ернсту І. Лазаревським з Москви з великою подякою за плідну працю з популяризації творчого надбання видатного художника [105].

Недооціненим донині залишається внесок Ф. Ернста у дослідження та збирання живописної спадщини Тараса Шевченка. Захоплений творами великого майстра, Федір Людвігович упродовж багатьох ро­ків збирав інформацію про художні роботи Т.Шевченка, час і умови їх написання та шукав можливість придбання для Історичного му­зею [106]. Результатом цього стало систематичне поповнення худож­нього і шевченківського відділів Всеукраїнського історичного музею.

Так, наприкінці 1923 р. за поданням Федора Людвіговича директор музею М. Біляшівський особисто звернувся до голови Київського губвиконкому Г. Гринька з клопотанням асигнувати 1 тисячу карбо­ванців на придбання автопортрету Т. Шевченка «в шкірянім картузі, доби заслання». Це прохання було задоволено, музей отримав необ­хідні кошти, й автопортрет майстра поповнив колекції художнього відділу.

Упродовж 1924-1925 рр., завдяки клопотанням Ф. Ернста, до збір­ки шевченківських праць надійшло чимало цікавих експонатів. Зо­крема, портрет В. Закревського, автопортрет Т. Шевченка олійними фарбами, виконаний 1859 р. та акварельні праці - «Дівчина у ліжку», портрети Товбича та Ясеневича, альбом із малюнками Оренбурзького періоду.

Велике значення Федір Людвігович придавав справі популяризації художньої спадщини великого поета. Ще на виставці «Українського історичного портрету» у 1925 р. масовому глядачеві була надана можливість ознайомитися з його портретними творами. 24 роботи Т. Шевченка, продемонстровані на цій виставці, охоплювали весь його мистецький шлях - від ранніх академічних сепій та акварелей се­редини 1830-х («Портрет молодої дівчини», «Портрет Б. Залеського») до творів кінця 1850-х, виконаних вугіллям і білилами на сірому папері (портрети М.В. і М.О. Максимовичів). Період розквіту худож­ньої творчості Т. Шевченка був репрезентований прекрасними тво­рами, писаними олійними фарбами - портретами Н. Кейкуатової, О. Маєвської, І. Лизогуба [107].

Сам Ф. Ернст надавав надзвичайного значення показу широкому загалу живописних творів видатного поета. Зокрема, він писав: «Не дивлячись на досить численну літературу про Шевченка, як маляра, й велику розповсюдженість репродукцій з його малярських творів - широка публіка часто не зовсім певна щодо великої вартості його художніх творів, гадає, що тільки літературно-громадський інтерес до Кобзаря змусив так само уважно поставитись до Шевченкових малюнків. Безпосередня знайомість з оригіналами ці сумніви цілком і слушно одкидає... Двадцять чотири портрети, Шевченковою рукою писані, наочно доводять, що Тарас був художником не «між иншим», у межичассі своєї літературної творчости, а першорядним майстром, віртуозом у орудуванні і акварелею, й олією, й вуглем, і оливцем». А у деяких видах образотворчої діяльності, як наприклад, у виконанні офортів, на думку Ф. Ернста, Т. Шевченко не мав рівного собі майстра на всю Росію [108].

Ще у більшому об’ємі велич і красу мистецьких творів великого Кобзаря продемонструвала виставка «Шевченко на тлі його доби», яка відкрилась восени 1927 р. у Всеукраїнському Історичному музеї саме завдяки копіткій і плідній праці Ф. Ернста. На ній поруч з оригіналами Шевченкових картин і малюнків були представлені рукописи, листи, видання його творів, а також фотографії, побутові речі, що характе­ризували цю добу [109]. Принагідно слід зазначити, що такі твори майстра, справжні перлини виставки, як автопортрет сепією, напи­саний в Оренбурзі 1849 р., автопортрет олійними фарбами з двома хлопчиками-киргизами на першому плані та численні акварелі й офорти були розшукані й придбані музеєм завдяки напруженій праці Ф. Ернста [110, 111]. Саме Федір Людвігович ще у 1925 р., на початку своєї праці у художньому відділі, порушив клопотання перед керів­ництвом Всеукраїнського історичного музею, Київською міськрадою та Наркоматом освіти України про необхідність систематичної дотації на купівлю художніх робіт, і насамперед, Шевченкових [112].

Виділені Наркомосом, завдяки наполегливим проханням Ф. Ернста, кошти дали змогу придбати численні першорядні твори. Серед них було чимало живописних праць великого Кобзаря. На відкритій 8 ли­стопада 1928 р. новій виставці «Українське малярство ХУІІ-ХХ ст.» серед 900 експонатів було представлено вже 62 художні праці Т. Шев­ченка. І це ще «не лічучи акварелів і альбомів Обручева та численних офортів» [113].

У путівнику виставки Ф. Ернст особливо відзначав твори Т. Шев­ченка: «Етюд голови з довгими локонами» (найбільш рання пра­ця, 1834 р.), «Старий костьол у Києві» (1846 р.) та низку краєви­дів доби заслання, виконаних під час експедицій до Аральського моря (1848-49 рр.), у Оренбурзі й Новопетрівській фортеці (до 1857 р.)[114].

Справжніми прикрасами виставки «Українське малярство ХУІІ-ХХ ст.» стали експонати, придбані особисто Ф. Ернстом під час поїздки у середині червня 1928 р. до Ленінграда. Це, перш за все, була невідома до того часу велика картина «Селянська родина перед хатою», яку Федір Людвігович розшукав і придбав у приватної особи з Ленінграда [115]. Окрім того, під час цього відрядження до росій­ської північної столиці він здобув для музею ще декілька цінних екс­понатів, пов’язаних із життям великого Кобзаря. Зокрема, Ф. Ернстом були придбані альбоми Шевченкового приятеля Л.Жемчужникова (з ілюстраціями його перебування в Україні 1852-56 рр.) від його дочки О.Жемчужникової-Маковської [116]. Також у Ленінграді ним була одержана у подарунок музею від І.Лазаревського старенька Біблія Т.Шевченка. Саме вона подорожувала разом з Тарасом Григоровичем увесь довгий час його заслання, а після повернення була подарована у 1859 р. Ф.Лазаревському. Окрім того, було придбано від відомого ук­раїнського художника С. Яремича три його етюди - краєвиди Шевченкової могили [117].

У наступному, 1929 р., завдяки клопотанню Ф. Ернста художній відділ збагатився ще одним портретним твором великого Кобзаря. Справа у тому, що представником Держторгу С. Глеваським Всеук­раїнському історичному музею був запропонований портрет Т. Шев­ченка в обмін на гобелен XVIII ст. Вирішення цього питання роз­глядалося на засіданні музейного комітету 5 листопада 1929 р. Федір Людвігович зміг відстояти свою думку про доцільність цього обміну, заручившись підтримкою мистецтвознавця професора С. Гілярова. Після проведеної останнім експертизи гобелену, було визначено його невелику цінність для музею. У результаті обмін було здійснено й до Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка надійшло ще одне полотно видатного майстра, датоване 1845 р. [118].

Величезна праця, здійснена з вивчення шевченківської художньої спадщини, була узагальнена Федором Людвіговичем у дослідженні «Як збирались малярські твори Шевченкові у Всеукраїнськім Істо­ричнім музеї ім. Т. Шевченка» (1929 р.) та монографії «Шевченко як маляр на тлі доби» (1932-33 рр.). У першому Ф. Ернст дав детальний аналіз процесу розшукування та збирання художніх творів великого Кобзаря із самого початку заснування Історичного музею до свого часу [86]. Це дослідження було прочитано 15 березня 1929 р. на об’єд­наному засіданні кафедри мистецтвознавства та Всеукраїнського істо­ричного музею. Того ж року праця була надрукована у III книзі збірки «Життя й революція» [119].

Над другим великим дослідженням обсягом у 211 аркушів маши­нописного тексту «Шевченко як маляр на тлі доби» Ф. Ернст пра­цював упродовж декількох років. У процесі його написання Федір Людвігович використав листи та щоденники Кобзаря, спогади його сучасників, велику кількість дореволюційних і сучасних журнальних публікацій [120]. Епіграфом до цієї праці дослідник поставив слова із шевченківського щоденника: «Малярство - це моя професія... мій насущний хліб».

З великою пошаною і любов’ю описував та аналізував Федір Люд­вігович події життя й творчі здобутки Т. Шевченка як портретиста, офортиста, гравера. А наведені автором численні цікаві факти з життя видатного майстра дозволяли читачеві буквально поринути у ту епоху, близько познайомитися з його оточенням і помилуватися прекрасними художніми творами Кобзаря [121].

«Підсумувати значення Шевченкове в українському образотвор­чому мистецтві надзвичайно важко», - писав наприкінці своєї праці Ф. Ернст. Тому що «образ поета-мученика, поета-борця за визволення бідняцьких селянських мас покріпаченої України надто заступає у нашій уяві Шевченка-художника, надто утрудняє разом з тим дотри­мання об’єктивно вірного масштабу у порівнянні його мистецької роботи з творчістю інших, сучасних йому митців». До того ж, слушно зазначав Федір Людвігович, Т. Шевченко довгий час був більш відо­мий саме як поет. Тому що, «розпорошені здебільш по поміщицьких маєтках, заховані від жандармського ока - але тим самим від широ­кого загату - по заповідним бюрам та шухлядках мистецькі твори Шевченка лише після Жовтневої революції вийшли на народні очі й стали близькі й зрозумілі як масам, так і професіоналам-митцям». Проте, сам Ф. Ернст вважав Т. Шевченка визначним художником, який у деяких видах творчості, зокрема, у виконанні гравюр та офор­тів, не мав собі рівного майстра у XIX ст. [122].

У рецензії на роботу «Шевченко як маляр на тлі доби» відомий дослідник його творчості Б. Щабльовський писав: «Праця професора Ернста побудована на детальному дослідженні документації й фактичного матеріялу, який розглядається за життєписом Шевченка. Це, безумовно, визначає її наукову вартість щодо фактажу та витлу­мачення, з’яснення інтерпретацій багатьох питань і моментів Шев- ченкової творчості». Але у той же час, на думку Б. Щабльовського, треба було доопрацювати «класово невиразні місця» і усунути згадки про деякі факти. А саме, «про портрет Жуковського, що його купила саме царська родина і у такий спосіб сталося звільнення Шевченка з кріпацтва. Справа не програє, а виграє, коли не будемо обов’язково дошукуватись цієї незначної історичної «істини», що портрет купила саме царська родина, а не хтось інший”. Зайвою, на думку рецензента, була також «примітка про те, що лише частину збірки Жемчужникова повернено [з Росії] на Україну» [124]. Але Федір Людвігович завжди відрізнявся стійкими принципами. Він не став замовчувати та ко­ректувати на потребу пануючій ідеології історичні факти. Відтак дослідження «Шевченко як маляр на тлі доби» так і залишилось ненадрукованим.

Великої уваги також заслуговує активна діяльність Ф. Ернста зі збирання та дослідження творів відомого українського художника Олександра Мурашка. Як уже згадувалося вище, першу посмертну виставку цього майстра, Федір Людвігович організував ще у 1922 р. у приміщенні Художнього інституту. Відтепер, обійнявши посаду заві­дувача художнього відділу, Ф. Ернст починає займатися системати­зацією й поповненням збірки творів О. Мурашка. Упродовж 1925 р. ним було проведено повну інвентаризацію праць О. Мурашка та роз­поділено їх залежно від періодів творчості майстра — «український» та «західний» [125]. Портретні твори художника були представлені на першій, організованій Ф. Ернстом у Всеукраїнському історичному музеї, виставці (липень 1925 р.). Тоді ж, визначаючи місце Олександра Мурашка у вітчизняному образотворчому мистецтві, він писав: «Для України Мурашко - постать не менша ніж для Росії Сєров» [126].

Вважаючи твори художника одними з кращих серед представників так званого західного направлення, Федір Людвігович продовжував займатися їх збиранням для свого відділу. Для цього він добився від керівництва музею асигнування коштів на купівлю полотен майстра, проводив переговори з приватними власниками картин. Так, згідно з записами його щоденника, наприкінці вересня 1925 р., Ф. Ернст здо­був для художнього відділу від Павлуцької два її портрети виконані О. Мурашком [127]. Згодом, як зазначав Ф. Ернст восени 1927 р. на сторінках «Пролетарської правди», до збірки художника надійшли ще три його твори: портрет жінки у повний зріст паризького періоду, автопортрет олійними фарбами, написаний у Києві 1917 р. і велика картина з українського селянського побуту Київщини (виконана у 1910 р.) [128,129].

На «Виставці українського малярства ХУІІ-ХХ ст.», що відкрилась 8 листопада 1928 р. у приміщенні Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, демонструвались також новопридбані праці пензля Олександра Мурашка. Це були портрети «Дівчина з довгим волоссям» та «Голова жінки», розшукані Ф. Ернстом і куплені у художника Понеля для художнього відділу у квітні 1928 р. [130, 131].

У 1930 р. Ф. Ернсту вдалося домовитися про передачу до музею з Художньо-технічного інституту м. Києва одного з найвідоміших тво­рів художника «Похорони кошового» [132]. Усього завдяки копіткій праці завідувача у власність художнього відділу з 1925 до 1933 р. на­дійшло 13 праць визначного майстра та альбоми з його ескізами.

Багато зробив Федір Людвігович також для вшанування пам’яті та широкої популяризації мистецької спадщини О. Мурашка. У червні  1929 р. на сторінках газети «Пролетарська правда» він виступив з начерком, присвяченим життю і творчості відомого українського художника з нагоди десятиріччя з дня смерті. У ній Ф. Ернст зазначав, що О. Мурашко - «перший й справжній європеєць у нашому ми­стецтві XX сторіччя, що підносив нашу мистецьку культуру на висо­кий щабель, він - свідомий громадський робітник і будівник нашого вищого мистецького закладу [Академії мистецтв], що перетворено на Київський художній інститут, який донині є огнищем мистецької культури УСРР». Проте життя і творчість цього видатного майстра й досі не досліджено. «Широким масам його ім’я зовсім невідомо, а «культурні» - у кращому разі знають що «такий був».

Та «чи багато зроблено нами у справі увічнення цього видатного митця? - продовжував Ф. Ернст. - Правду кажучи, майже нічого... Тепер Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка, що зібрав і демонструє вже чимало полотен видатного нашого митця, має на меті влаштувати восени цього р. повнішу посмертну виставку творів О.О. Мурашка. Державне Видавництво України гадає видати колек­тивний збірник, присвячений Мурашкові. Треба, щоб і Художній Ін­ститут, і Міськрада, і Робмис узяли участь у справі увічнення пам’яті художника, відзначили могилу й будинок, де він працював, вшанували й іншими способами одного з найвидатніших будівників нашого ми­стецького «сьогодні» [133].

Зазначимо, що до складу запланованого збірника, присвяченого О. Мурашкові, Федором Людвіговичем було подано ґрунтовне дослід­ження з З0 репродукціями його робіт [134].

Під час розшукування творів того чи іншого художника Федорові Людвіговичу досить часто доводилося спілкуватися з його близькими і рідними. Висока інтелігентність та глибока обізнаність дослідника викликала повагу та симпатію, сприяла налагодженню дружніх стосунків. Подібні відносини пов’язували Ф. Ернста з Володимиром Костянтиновичем, сином художника К. Трутовського. Високо оціню­ючи діяльність Федора Людвіговича з популяризації творчої спад­щини свого батька, В. Трутовський подарував художньому відділу його численні твори. Так, у грудні 1927 р. він передав з Москви через співробітницю художнього відділу А. Іванову-Артюхову 65 малюнків на окремих аркушах (серед них низка акварелей та сепій), і 3 альбоми з малюнками олівцем [135]. Перший із них, 1850-х рр., з фотографіями художника експонувався на виставці «Шевченко на тлі його доби». Другий - складався з ескізів і малюнків, безпосередньо пов’язаних з Києвом. Особливу цінність для відділу третього альбому складали високохудожньо виконані твори і серед них чотири автопортрети К. Трутовського.

З великою вдячністю за цей щедрий дар Ф. Ернст писав Володи­миру Трутовському: «Всі ці малюнки значно поповнили нашу збірку картин і ескізів Вашого батька, у якій до сих пір була прогалина - відсутність робіт олівцем. Музей з давніх пір цікавиться творчістю К. Трутовського. З великою любов’ю збирає й зберігає його твори, - тому Ваш дар, дар сина художника має подвійну цінність для Все­українського історичного музею ім. Т. Шевченка» [136].

У тому ж, 1927 р., завдяки клопотанням Ф. Ернста до його відділу надійшла відома літографія К. Трутовського «Арештанти» [137]. А у січні 1928 р. започаткована даром сина художника збірка малюнків, виконаних олівцем, збагатилася новими експонатами. Здійснивши об­мінну операцію з відомим у той час колекціонером С. Глеваським, Федір Людвігович придбав для свого відділу ще 9 малюнків Костян­тина Трутовського[138].

Подаючи відомості у пресі про це поповнення свого відділу, Ф. Ернст пише: «Дуже збільшилась останнім часом збірка художника К. Трутовського у Музеї. Зараз придбано досить велику картину названого художника, яка змальовує старого кухаря. Далі йдуть дві незакінчені акварелі з сільськими краєвидами України, серія - група з поміщицького побуту. И рисунки олівцем; сцена засідання якогось провінціального «присутствія», «інвалід», сцени з міщанського та се­лянського побуту. Нарешті - два малюнки, очевидно до Шевченкової біографії (Шевченко-козачок і Шевченко юнак). Разом з цими новонабутими річами музей вже посідає 10 картин Трутовського олійними фарбами, 24 акварелі та рисунки, та кілька надзвичайно цінних етюд­них книжок названого художника» [139].

Відзначаючи великий інтерес і повагу до мистецьких творів свого батька, Володимир Трутовський надіслав вдруге прекрасний дарунок музею. У вересні 1929 р. він передав колекцію етюдів олійними фар­бами, літографій та фотографій робіт Костянтина Трутовського [140]. Висловлюючи глибоку подяку від усього Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, Ф.Ернст писав: «Вельмишановний Володи­мир Костянтинович!... Завдяки Вашій люб’язній допомозі, у Музеї склалась настільки значна й цікава колекція творів Вашого батька, що перед Художнім відділом музею стає питання про організацію спе­ціальної виставки малюнків К.Трутовського»[141].

Також слід зазначити, що ще на початку 1929 р. з музейних фондів Москви та Ленінграда Федорові Людвіговичу вдалося одержати для Історичного музею близько 70 художніх творів. Серед них до худож­нього відділу надійшла ще одна цікава робота К. Трутовського, при­свячена великому українському поетові - «Шевченко-кобзар»[142].

З притаманною йому великою енергію працював Федір Людвігович також над збиранням для Всеукраїнського історичного музею творів відомого українського художника-передвижника Миколи Пимоненка. Уродженець Києва, що здобув художню освіту у Петербурзькій Ака­демії Мистецтв, він повернувся до рідного міста, де й працював у художній школі (1884-1900 рр.). Живе й поетичне зображення життя українського народу на полотнах М. Пимоненка не могло залишити байдужим Ф. Ернста, щиро закоханого в українське мистецтво. Прак­тично з перших років своєї роботи у художньому відділі Федір Люд­вігович став відшукувати можливі шляхи для придбання творів ві­домого передвижника. І треба відзначити, що завдяки наполегливій праці свого завідувача відділ досить скоро поповнився полотнами цього художника. Так, на початку 1926 р., до двох портретних творів пензля М. Пимоненка, які вже мав музей, приєднався третій - портрет Бродського [143]. 1927 р. збагатив колекцію творів художника ще на декілька цікавих експонатів. У січні до неї надійшло дві цінні роботи майстра - етюд «Ткачиха», подарований музеєві художником В. Кричевським, та невідомий до того часу твір М. Пимоненка «Проводи на війну», придбаний від колекціонера С. Глеваського [144]. Особ­ливу цінність для музею складала остання картина, яка, на думку Ф. Ернста, була написана з натури, під час японської війни, що давало можливість глядачеві стати свідком реальних подій, відчути і пе­режити весь трагізм зображеного моменту. Зазначені твори значно збагатили колекцію праць М. Пимоненка, яка «в кілька разів збіль­шилась останніми роками й характеризує художника з різних боків його творчості, нараховує нині у музеї 17 картин олійними фарбами й 22 рисунки», - зазначав на сторінках газети «Пролетарська правда» Ф. Ернст [145].

Упродовж 1928 р., завдяки наполегливій праці завідувача художнім відділом до музейних фондів надійшла також низка цікавих творів відомого передвижника. Так, тільки на початку року від колекціонера С.     Глеваського було придбано картину М. Пимоненка «Пташиний двір» та декілька малюнків [146]. А влітку 1928 р. до збірки його праць із Ленінградського Російського музею надійшов, виділений завдяки клопотанням Ф. Ернста, великий твір, виконаний олійними фарбами - «Сцена коло криниці» [147]. Всі ці чудові експонати при­красили відкриту 8 листопада 1928 р. грандіозну «Виставку україн­ського малярства ХVІІ-ХХ ст.», яка демонструвала майже 900 ху­дожніх творів [148].

Під час збирання творів М. Пимоненка Ф. Ернст познайомився з вдовою художника Оленою Володимирівною. Це дозволило йому, бу­квально від безпосереднього свідка, отримувати відомості про події з життя художника, його мистецьку спадщину. Неодноразово звертався Федір Людвігович до О. Пимоненко, проводячи експертизу того чи іншого твору майстра [149]. Пізніше ж і сам зміг віддячити їй за допомогу. Справа була у тому, що вдову художника через відсутність особистих «заслуг перед республікою» було знято з персональної пен­сії'. Федір Людвігович виступив на її захист і здійняв перед відпо­відними органами клопотання про відновлення пенсії. В обґрунту­вання цього Ф. Ернст склав список із 62 відомих праць чоловіка-художника О. Пимоненко. Слід зазначити, що на час згаданих подій (січень 1933 р.) саме завдяки копіткій праці Ф. Ернста Всеукраїнський історичний музей мав уже більше сорока праць цього відомого передвижника [150].

Серед завдань, які поставив собі Федір Людвігович перебуваючи на посаді завідувача художнім відділом, було збирання та популяризація творів майстрів, чиє життя і творчість були пов’язані з Україною. Один із таких художників - Микола Ге. Про нього Ф. Ернст писав: «Українець з материного боку, перебув дитинство своє на Поділлі, виховувався у Київській гімназії та університеті, де й навчався малюванню у Ф.А. Біляєва». Потім художник довгий час працював у Петербурзькій академії мистецтв і в Італії, але весь цей час не поривав зв’язку зі своєю батьківщиною «...черпаючи від неї чимало матеріа­лів для своїх творів». Друга ж половина життя майстра була тісно пов’язана з Україною - увесь час він жив на «хуторі «Ге» на Чернігівщині, приймав близьку участь у Київській художній школі М.І. Мурашка» [151]. Більш відомий широкому загалу як автор низки прекрасних полотен на біблійні теми, Микола Ге створив також численні портрети своїх видатних сучасників, серед яких було багато українців.

Зазначимо, що Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка на Другу половину 20-х рр. мав першорядну, найкращу в Україні (близько 60 експонатів) збірку картин, рисунків та офортів М. Ге. Цю прекрасну колекцію творів видатного художника було збережено та розширено завдяки плідній діяльності Ф. Ернста. Так, у вересні 1924 р. дирекція Толстовського музею у Москві здійняла клопотання про можливість передачі їм автопортрета М. Ге. В обмін на цей твір Історичному музею пропонувався портрет письменника В.Г. Короленка пензля Іллі Рєпіна. Толстовський музей також був згоден кло­потати про отримання з музейного фонду Р.С.Ф.Р.Р. будь-яких ба­жаних для Історичного музею експонатів, на які б той згодився обмі­няти автопортрет М. Ге [152]. Та, незважаючи на такі досить вигідні умови, Федір Людвігович довів недоцільність такого обміну. У листі-відповіді Толстовському музею він, зокрема, зазначав: «сам М.М. Ге настільки близький і цінний для українського мистецтва, що твори його спеціально збираються Музеєм, з другого боку - автопортрет є настільки великим твором його пензля, що вважається прикрасою Художнього Відділу Музею поряд з творами Шевченка, Врубеля і Нарбута» [153].

Піклуючись про подальше збагачення колекцій Всеукраїнського історичного музею творами М. Ге, Ф. Ернст, як зазначено у його звіті за 1925 р., здобув для нього два портрети пензля цього відомого майстра [154]. У 1927 р. до художнього відділу музею надійшло у дарунок від художника Б. Козлова декілька малюнків М. Ге. У той же час, унаслідок переговорів, проведених Федором Людвіговичем, з музею мистецтв ВУАН було одержано ще п’ять рисунків живо­писця[155]. Цього ж року, завдяки здійсненій обмінній операції з приватним колекціонером С. Глеваським, збірка М. Ге поповнилася чотирма малюнками та його листами [156]. А ще через рік Ф. Ернсту вдалося виміняти, все у того ж С. Глеваського, прекрасний твір май­стра «Портрет дітей Костомарова» [157].

Істотно доповнилась колекція експонатів, пов’язаних з ім’ям ві­домого художника, у вересні 1928 р., коли у результаті проведених Федором Людвіговичем переговорів з Московською Третьяковською Галереєю до музею вдалось отримати прекрасну копію «з «Тайної вечері» М.М. Ге, роботи І. Крамського - одну з перших праць остан­нього, яку сам Ге визнавав за блискучу й виправив лише одну голову апостола«» [158].

З великою енергією також працював Ф. Ернст над збиранням для Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка творів відомого художника Михайла Врубеля, один із періодів творчості якого був тісно пов’язаний з Україною. «Поляк з походження, потроху зв’язаний з Одесою, з Харковом, з Петербургом - де він працював в Академії - Врубель 1884-1889 роки прожив у Києві, працюючи над розписом Кирилівської церкви й проектуванням розпису Володимирського со­бору у ці саме роки, захоплений незрівнянною красою наших мозаїк та стінописів, він дав, без сумніву, кращі свої твори», - писав про нього Ф. Ернст [159].

Невелика, але досить цінна колекція творів М. Врубеля, яку мав художній відділ, була суттєво доповнена завдяки напруженій праці його завідувача. Відомий вчений-мистецтвознавець та надзвичайно інтелігентна людина, Федір Людвігович користувався повагою колег не тільки в українських, а й у російських музейних закладах. Так, у грудні 1925 р. під час відрядження до Музейних фондів Москви і Ленінграда йому вдалося добитися передачі до Всеукраїнського іс­торичного музею ім. Т. Шевченка великої кількості речей, що скла­дали виняткову мистецьку вартість й історичне значення для України. Серед таких були першорядні твори М. Врубеля «Голова Демона» та «Східна казка», передані з Московської Третьяковської Галереї [160].

Упродовж наступних років Ф. Ернст продовжував клопотання про передачу творів майстрів, пов’язаних з Україною з музейних збірок та величезних фондових сховищ Москви та Ленінграда. Так, у грудні 1927 р. було досягнуто згоди про передачу з Третьяковської Галереї двох робіт названого художника, а влітку 1928 р. передачу було здій­снено [161].

Прекрасна колекція творів М. Врубеля, яку мав художній відділ, на Цей раз збагатилась його академічним твором «Лежачий натурщик», невеликим краєвидом «Порто-Фіно» з італійської подорожі 1894 р. й великим полотном «Берег моря» [162]. Всі ці роботи Врубеля екс­понувалися на згаданій раніше «Виставці українського малярства ХУІІ-ХХ ст.» у 1928 р. [163].

Працелюбний і закоханий у свою справу, Федір Людвігович не тільки дослідив та систематизував вже існуючі мистецькі збірки Всеукраїнського історичного музею, а й відкрив для широкого загалу декілька цікавих художників. Так, проводячи на початку своєї роботи у художньому відділі детальну інвентаризацію фондів, він зацікавився прекрасними творами живописця Генріха Гольпайна, портретиста пів- денно-німецької школи. Цей художник «був досі фактично невідомий в нашій літературі», - зазначав у 1927 р. Ф. Ернст. - Дві-три дрібних нотатки про нього у західній літературі розгублені по давніх, маловідомих, італійських, австрійських, чеських виданнях. Фактично його знали лише у м. Відні, де в міському музеї є чотири портрети, писані Гольпайном» [164]. Однак допитливий дослідник з’ясував, що один із періодів творчості живописця проходив в Україні, де впро­довж 1844—58 рр. він написав низку портретів тогочасної української аристократії. Вважаючи Г. Гольпайна «майстром першорядної ваги» для української культури, який був «досі не досліджений і так грун­товно позабутий», - Федір Людвігович вирішує повернути його з незаслуженого забуття [165].

На початку 1925 р. він дослідив і детально описав усі твори жи­вописця, які мав Всеукраїнський історичний музей. Ці десять порт­ретів пензля Г. Гольпайна були експоновані на першій виставці «Українського портрету ХУІІ-ХХ ст.», організованій завідувачем ху­дожнім відділом у липні того ж року. А у виданому до виставки ката­лозі були подані перші відомості про діяльність цього майстра в Україні [166].

Захопившись витонченою манерою виконання портретів, Ф. Ернст продовжує по крупинах збирати відомості про життя прекрасного, але маловідомого художника, аналізувати його творчість. Про цю копітку й напружену працю лаконічно розповідає його щоденник: «[2 лютого 1926] В Музеї працював над Гольпайном, виявлено авторство порт­рета Іджковської. 19 лютого [того ж року]. З 11 до 2-ої розшукував по Лук’янівці портрети Гольпайна у прив[агних] збірках. Оглянув збірку Райха» [167]. Дізнавшись під час подібних розшуків, що один із цікавих творів майстра вивезено його власником Ігнасієм Рабінерзоном до Варшави, Ф. Ернст вступає з ним у листування й отримує відомості про це полотно. Подвійний портрет пензля Г. Гольпайна (можливо автопортрет), який походив зі збірки В.Д. Жевахова з Прилуччини, був придбаний його власником 1920 р. у Київському антикварному магазині. Йдучи назустріч побажанням Федора Людвіговича, І.Рабінерзон надіслав до Історичного музею якісну фотогра­фію та детальний опис названого полотна [168].

У 1926 - на початку 1927 р. Ф. Ернст продовжував розшукувати праці живописця по різних містах України та досліджувати їх по­ходження. Так, 13 квітня 1927 р. він помітив у щоденнику: «В Музеї шукав матеріяли про Ржевуського (виявилось що портрет Гольпайна - у чорній оксамитовій блузі не Собачинського збірки, а від Ржевусь­кого)... Послав листа Гірсу у Золотоношу з запитанням про Ланге, власників Гольпайна» [169].

Одночасно Федір Людвігович збирав інформацію по інших музеях України. Зокрема він звернувся до Черкаського окружного музею з проханням «повідомити, чи посідає Музей серед творів малярства портрети, писані художником Гольпайном (підпис Ноlіреіпі), який одвідував у 1840-1850 рр. де-які панські маєтки на Черкащині й писав там портрети». У разі існуванні у Музеї таких полотен Ф. Ернст просив надіслати їх описи «з зазначенням текста підпису, дати, роз­мірів, матеріалу, портретованої особи й місця походження порт­рету» [170]. На цей запит було одержано повідомлення від директора музею Д. Бочкова про наявність у них виконаного у 1845 р. портрета Онисії Ланге пензля Г. Гольпайна [171].

Листа аналогічного змісту Ф. Ернст направив також до Вінниць­кого історико-побутового музею. У відповіді директора музею Г. Брі- лінга наводилися дані про три портрети членів родини Потоцьких (1849-50 рр.) та знімки з них [172]. Таким же чином від директора Волинського науково-дослідного музею Д. Антонова (м. Житомир) Ф. Ернст дізнався про існування у його колекції портрета барона де Шодуара (1856 р.) роботи Г.Гольпайна [173].

Для отримання більш повної інформації про творчу спадщину цікавого портретиста Федір Людвігович вирішив послати запит на його батьківщину. При зверненні до Історичного музею м. Відня йому стала у пригоді не тільки бездоганна репутація відомого мистец­твознавця, а й досконале володіння німецькою мовою. Належним чином оцінивши інтерес українських колег до їхнього талановитого співвітчизника, австрійські музейники подали необхідні відомості та надіслали фотознімки всіх наявних у Віденському музеї творів Г. Гольпайна [174].

Результатом усієї цієї копіткої та напруженої праці стало напи­сання Ф. Ернстом дослідження «Портретист Гольпайн», що було опубліковане спочатку у серії збірок «Український музей» наприкінці 1927 р., а потім вийшло й окремим виданням. У ньому Федором Людвіговичем були викладені численні подробиці творчої діяльності живописця під час перебування в Україні, вміщено реєстр усіх відомих на той час праць Г.Гольпайна. Усі твори художника розподілено за роками з детальною характеристикою портретованої особи, часу та обставин їхнього написання. Видання було також оздоблено одинадцятьма репродукціями портретів майстра (у тому числі й одержаними і з Відня та Варшави) [175].

Ця праця Федора Людвіговича була сприйнята з великим інтересом не тільки в Україні, а й за її межами. Так, прихильні відгуки на неї були одержані з Польщі та Австрії [176]. А відомий мистецтвозна­вець з Москви П.Еттингер у своєму листі до Ф. Ернста писав, що прочитав працю про Г.Гольпайна з величезним інтересом. «Ваша монографія, - зазначив він, - представляє подвійний, художній та історичний інтерес»[177].

Принагідно зазначимо, що паралельно з дослідженням праць жи­вописця, Федір Людвігович прикладав великі зусилля з їх здобування для художнього відділу. Ще у вересні 1927 р. він порушив клопотання перед керівництвом Ленінградського Державного Ермітажу про передачу до Всеукраїнського історичного музею двох жіночих портретів пензля Г.Гольпайна [178]. Результатом цього звернення стала передача у квітні 1930 р. у повну власність Київського музею названих картин. Вони були виділені з Відділу живопису XIX ст. Ленінградського Ермітажу. Ці полотна мали особливу вартість для України, оскільки Ф. Ернстом було з’ясовано, що на них зображені «члени родини Київського генерал-губернатора 1850-х років - Васильчикова» [179].

Розповідаючи про щиру й віддану працю Ф. Ернста у Всеукра­їнському історичному музеї ім. Т. Шевченка не можна обійти увагою його велику працю з розбудови відділу Старого Києва. Закоханий із юності у рідне місто, Федір Людвігович прекрасно знав і високо цінував його історію та величаву красу. Саме тому Ф. Ернста не міг не зацікавити побачений випадково, під час праці у вересні 1922 р. у Ленінградському Ермітажі, невеличкий акварельний малюнок з краєвидом Києва невідомого майстра. У цьому зображенні він одразу впізнав куточок Старого міста, написаний з боку Подолу. Особливо привернуло увагу Федора Людвіговича те, що всі численні будинки, церкви, монастирі були надзвичайно старанно виписані, з точно за­значеними архітектурними особливостями. Цінність малюнку збіль­шувалася тим, що зображені на ньому старовинні будови Києва були вже давно поруйновані або повністю перебудовані. И окрім того, з обраного художником ракурсу, Поділ майже не малювали й не фото­графували. Цей цікавий малюнок був підписаний цілком невідомим дослідником Києва іменем «Гроте» й датувався початком п’ятдесятих років XIX ст. [180].

Обґрунтовуючи велику цінність даної акварелі саме для Києва, Федір Людвігович звернувся до адміністрації Ермітажу з клопотанням про передачу її в Україну [181]. І спочатку навіть отримав принципову згоду завідувача відділу малюнків С. Яремича передати з його за­пасників цю «акварелю до її єдиного природнього й найдоцільнішого місця - Київського музею». Але коли дійшло до остаточного вирі­шення справи, «дирекція Ермітажу категорично висловилися проти видачі такої - здавалось-би - безконечно дрібної й зайвої для Ермітажу речі українському музеєві»[182].

Два інші краєвиди Києва, написані тим же художником, Ф. Ернст знайшов також досить несподівано восени 1924 р. у будинку колиш­нього генерала Раєвського у м. Гурзуфі. Так він згадував про цей випадок: «у якійсь коморі, серед майна, що його склали місцеві музейні робітники й захопила курортна управа, - мені довелося знайти три великі картини, що їх у списку курортної управи вважалося за «Виды Севастополя», а справді були крайовидами Київа середини минулого віку». Два малюнки були підписані Гроте, третій - належав відомому автору серії замальовок м. Києва, товаришу Т. Шевченка, художнику І. Сажину [183]. Відзначаючи невелику художню цінність згаданих творів, але їх надзвичайну вартість, історичну насамперед, для м. Києва, Федір Людвігович звернувся до Кримського відділу охорони пам’яток мистецтва й старовини з пропозицією взаємовигідного співробітництва [184]. В обмін на три полотна з видами Києва 1848-50 рр. пензля Гроте та Сажина пропонувались на вибір по два твори Володимира та Костянтина Маковських, по одному - І. Шишкіна, А.Боголюбова, Н.Дубровської та деякі інші праці російських мариністів [185]. У результаті тривалого, майже шестирічного, листування з Центральним музеєм Тавриди, у 1930 р. нарешті було досягнуто позитивного результату у справі передачі згаданих творів Гроте й І. Сажина до Київського історичного музею [186].

У 1925 р. картину Гроте Федорові Людвіговичу пощастило роз­шукати вже у самому Києві. Це був краєвид із зображенням Старого міста, Подолу й схилів Дніпра, виконаний олійними фарбами у 1851 р. Полотно належало інженеру Турецькому, який згодився продати його для музею [187].

Ще на один невеличкий твір, виконаний Гроте, Ф. Ернсту пощас­тило натрапити у грудні 1925 р. у Москві. Під час праці у музейному фонді Головнауки Р.С.Ф.Р.Р. по з’ясуванню предметів старовини та мистецтва, у поверненні яких зацікавлена Україна, він зустрів етюд, написаний цим київським художником. У даному випадку це був пейзаж з куточком якогось приватного саду чи парку з зображенням на першому плані білого собаки - панського улюбленця. Твір походив зі збірки відомого у Києві колекціонера М. Фабріциуса. На цей раз клопотання Федора Людвіговича про передачу етюду Гроте в Україну було задоволене, й твір поповнив фонди Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка [188].

Збираючи твори художника, який з такою великою любов’ю й майстерністю змальовував Київ, Ф. Ернст намагався знайти хоч які- небудь відомості про нього. З’ясувавши певні хронологічні рамки його праць, допитливий дослідник починає розшуки. Нарешті, у квітні  1925 р. йому пощастило: працюючи над фондами Центрального іс­торичного архіву, Ф. Ернст знайшов прізвище Гроте у списку службового персоналу Інституту шляхетних панянок. Також Федір Людвігович встановив, що згідно з даними, вміщеними у «Історії інституту шляхетних панянок» М.Захарченко, Гроте працював у ньому вчителем малювання у 1850-54 рр. [189].

Ця лаконічна інформація дуже допомогла Федорові Людвіговичу у дослідженні велетенської панорами Києва середини XIX ст., подаро­ваної у 1911 р. тоді ще Київському музею старожитностей і мистецтва родиною Бремен де-ла Гарді. «Ця панорама, 4Уг метри завширшки, має виняткову особливість і єдина у своїм роді для Київа - її мальовано з вікон чи даху Київського інституту шляхетних панянок по повному колі, навкруги всього будинку», - зазначав Ф. Ернст. Детальне, зразково виконане зображення архітектурних видів давнього Києва було по-справжньому безцінним для істориків і києвознавців. Але ж ця грандіозна й прекрасна робота не мала підпису автора. Проте, дослідивши художню манеру та колорит виконання твору, проаналізувавши вже відомі роботи майстра, Федір Людвігович приходить до висновку, що автор панорами - Гроте [190].

Продовживши дослідження творів цього цікавого, але майже невідомого художника, Ф. Ернст встановлює авторство ще одного незакінченого малюнка - з видом Інституту шляхетних панянок. Цей етюд також був подарований музею родиною Бремен де-ла Гарді разом зі згаданою панорамою. На думку Федора Людвіговича, даний твір з великою мірою ймовірності, теж можна було віднести до пензля Гроте [191].

Результатом старанної і копіткої праці зі студіювання мистецької спадщини художника-пейзажиста стало опубліковане у Збірникові історико-філологічного відділу УАН (на пошану академіка Д. Багалія) дослідження «Види Київа середини XIX віку, що їх писав худож­ник Гроте» [192]. Окрім того, Ф. Ернст виступив із доповіддю на згадану тему під час спільного засідання з дослідницькою кафедрою мистецтвознавства у Всеукраїнському історичному музеї 17 лютого 1925 р. [193].

Принагідно зазначити, що дослідження Федора Людвіговича про Гроте викликало великий інтерес не тільки у Київських істориків і мистецтвознавців. Зокрема, московський публіцист, українець за походженням, І. Лазаревський писав у листі до Ф. Ернста від 25 березня 1925 р., що із захватом прочитав «цікаву статтю про гротевські види Києва» і після цього «відчув якусь пристрасну тягу на Україну» [194].

Слід зауважити, що весь цей час Федір Людвігович не полишав спроби одержати з Ленінградського Ермітажу акварельний краєвид Києва, з якого у нього сталося «перше знайомство» з Гроте. У своїх зверненнях до адміністрації Ермітажу він знову наголошував на не­високій художній вартості зазначеного твору. Пояснював, що аква­рель має важливе значення тільки для Києва, тому що містить зо­браження вже зниклих або перебудованих споруд міста. Демонструю­чи великий науковий інтерес до Гроте, Ф. Ернст надіслав до бібліотеки музею копію свого дослідження «Види Київа середини XIX віку...» [195]. І врешті-решт отримав жаданий результат - у квітні 1925 р. акварельний малюнок Гроте було передано до колекції Все­українському історичному музею ім. Т. Шевченка [196].

Усі ці чудові твори, відшукані та здобуті завдяки напруженій роботі Федора Людвіговича, стали справжніми прикрасами оновленої експозиції відділу Старого Києва. При цьому принагідно зазначити, що оскільки згаданий відділ, у силу обмеженості штатів музею, не мав постійного завідувача, реекспозиція 1930 р. була здійснена саме Ф. Ернстом [197].

Багато сил та енергії також приклав Федір Людвігович для поповнення художнього відділу творами «революційного малярства». Упродовж 1926-1927 рр. він виступав з численними статтями, при­свяченими розвиткові нового українського мистецтва на сторінках всесоюзних та українських газет, у яких неодноразово висловлював побажання бачити кращі твори сучасних художників у складі му­зейних колекцій [198]. Та, будучи надзвичайно діяльною людиною, він ніколи не зупинявся на простій констатації завдання. Так, на початку 1927 р. Ф. Ернст порушив клопотання перед тогочасним директором музею А. Вінницьким і перед відповідними державними органами про необхідність виділення коштів на придбання творів українського революційного мистецтва, але не знайшов розуміння з їх боку [199]. Тоді, аби привернути широку увагу до цієї проблеми, Федір Людвігович виступає з великою статтею в одному з квітневих номерів газети «Пролетарська правда». У ній, описуючи істотне збагачення музейних колекцій, він зазначав, що «Музей звернувся до Наркомосу і до Київського Окрвиконкому з проханням асигнувати Щорічну суму на придбання річей революційного малярства». «Особ- диву актуальність цієї проблеми, - підкреслював Ф. Ернст, - визна­чало те, що «в Києві є єдиний на УСРР Художній Інститут; у Києві працюють найміцніші художні організації, ціла низка видатних ук­раїнських митців - а між тим творчість революційного часу одходить незафіксованою. Мистецькі твори, після короткої експозиції на пе­ріодичних виставках, повертаються до їх власників, або переходять до (дуже рідких тепер) покупців - а простудіювати в цілому всю нашу продукцію революційного часу в її кращих зразках неможливо». Звертаючись до досвіду російських колег з цього питання, Федір Люд­вігович підкреслював, що «в Москві існує спеціальна комісія для придбання річей революційного мистецтва СРСР для московських музеїв. Комісія має порівнюючи великі кошти. Якщо не вжити заходів до поповнення наших музеїв кращими зразками революційного ми­стецтва УСРР, то можливо, що сучасне українське мистецтво буде краще представлене у Москві, ніж у Києві чи Харкові» [200].

Через кілька місяців Ф. Ернст вимушений був з болем конста­тувати, що «на жаль ні НАРКОМОС, ні Київський ОВК не зважають на жагучу потребу й навіть не відповіли на прохання Музею асиг­нувати певні кошти одноразово, або що-року на придбання річей з біжучих виставок або від самих митців». І це незважаючи на те, що «єдина й найкраща на Україні збірка українського мистецтва майже не репрезентує творчости митців доби революції» й при їх доповненні стає «по-сути вже майже готовою Українською Національною Кар­тинною Галереєю» [201].

Користуючись проведенням восени 1927 р. численних виставок сучасних українських художників, присвячених святкуванню десятих роковин жовтневої революції, Ф. Ернст намагався здобути звідти експонати для свого музею. Тому у вересні названого року Федір Людвігович звернувся до Укрнауки з цим проханням. «За відомостями Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т. Шевченка Комісія Н.К.О. по преміюванню та придбанню художніх творів придбала на Все­українській Художній Виставці... у Харкові низку найкращих творів сучасних митців У.С.Р.Р., які репрезентують найголовніші досягнення й ріжні течії революційного мистецтва України», - зазначається у цьому зверненні. Також Ф. Ернст знову звертає увагу Н.К.О., що в художньому відділі музею, який «являється нині найбільшою й найповнішою збіркою українського малярства», у той же час «... по­рівнюючи слабо репрезентовані як раз найновіші течії у українськім мистецькім житті часів революційних». Отже, виходячи з зазначеної потреби, Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка порушив клопотання про передачу частини новопридбаних речей для попов­нення свого художнього відділу. «Особливо потрібні для поповнення колекцій ...твори художників: Петрицького, Касіяна, Іванова, Фраєрмана, Шаронова, Симонова, Зауза, Мізіна, Чупятова, Падалки, Ткаченка, Сідляра, Пальмова, Шехтмана, ІІІавикина, Кисиленка, Богомазова, Гельмана, Жданка, Крюкова, Штильмана, Тарана, Налепін- ської-Бойчук, Кратка, Пустовіта» [202].

Свою точку зору «про необхідність дотації від Міськради на придбання річей революційного] мистецтва» з «біжучих» виставок сучасних українських митців Федір Людвігович відстоював і надалі. Так, згідно з нотатками щоденника Ф. Ернста, з такою заявою він звернувся 18 листопада 1927 р. до нового директора Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка Р. Заклинського. Цього разу про­позиція завідувача художнім відділом була зустрінута з більшим розумінням [203]. Тепер Федір Людвігович за повної підтримки з боку музейного керівництва порушив клопотання перед Державною комісією щодо придбання творів сучасного мистецтва. 19 жовтня 1927 р. він звернувся у зазначену комісію з проханням: при розподілі придбаних експонатів передати до Всеукраїнського історичного му­зею твори митців, пов’язаних з Україною. Особливо художній відділ був зацікавлений у передачі творів живопису та скульптури наступних сучасних авторів, «як: Мілдер, Перуцький, Штеренберг, Недбайло, Кацман, Тидлер, Чайков, Сандомирська, Покаржевський» [204].

Результатом цієї копіткої праці Ф. Ернста стала добірна колекція творів новітнього українського мистецтва, яка прикрасила один із залів художнього відділу у 1932,р.[205].

Рішучий, послідовний, принциповий, Федір Людвігович усе своє життя присвятив збиранню, охороні та дослідженню скарбів україн­ської культури. Завдяки його десятирічній копіткій та напруженій праці у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка було ство­рено одну з кращих у країні збірку українського живопису, графіки та скульптури, яка збільшилася саме за час перебування Ф. Ернста на посаді завідувача художнім відділом у 10-15 разів [206].

З результатами своєї плідної діяльності зі збагачення, наукового Дослідження та систематизації колекцій музею Федір Людвігович знайомив широку громадськість на регулярно влаштованих виставках. За час праці у Всеукраїнському історичному музеї він організував високоякісне проведення одинадцяти художніх виставок і музейних експозицій. Це вже згадані вище: «Виставка українського історичного портрету ХУІІ-ХХ ст.» - 1925 р., «Посмертна виставка творів художника Г. Нарбута» - 1926 р., «Шевченко на тлі доби» - 1927 р. та «Український живопис ХУІІ-ХХ ст.» - 1928 р.

Останню художню виставку творів відомого ілюстратора та художника-гравера О. Кравченка у приміщенні Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка Федір Людвігович відкрив 15 червня 1929 р. Відзначаючи творчі здобутки майстра на сторінках «Пролетарської правди», Ф. Ернст писав: «Праці в царині дерев’яної гравюри принесли О.І.Кравченкові європейське ім’я, піднесли радянську школу книги, викликали багато наслідувань, створили цілу школу». Українець за походженням, О. Кравченко був одним із тих сучасних художників, яким «може пишатися Україна перед усім культурним ! світом» - підкреслював Ф.Ернст [207].

Саме завдяки наполегливій праці Федора Людвіговича у 1930 р., | було відкрито цілком оновлену експозицію відділу Старого Києва - «Київ XIX ст.» у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. Упродовж 1932 р. він розгорнув перед відвідувачами низку тематич­них експозицій: «Україна Х-ХІІ ст.», «Україна XVIII ст.», «Україна XX ст.» та влаштував виставку «Художні пам’ятки України та їх охорона». І, нарешті, останню експозицію «Україна епохи імперіалізму» Федір Людвігович відкрив за кілька місяців до свого першого арешту - влітку 1933 р. [208].

Окрім згаданих експозицій, влаштованих Ф. Ернстом у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка, ним була зорганізована ціла низка виставок у інших місцях. Так, у 1927 р., за його активної участі та під безпосереднім керівництвом була проведена «Виставка ілюстраторів М.Гоголя» у приміщенні Українського національного інституту книгознавства м. Києва. Влітку 1930 р. під час проведення : декадника української культури у Грузії Ф. Ернстом була організована  «Виставка українського мистецтва» у приміщенні Тбіліської Національної галереї. Пізніше, навесні 1933 р., Федір Людвігович на запрошення ВУАН керував художнім оформленням виставки «50 років з дня смерті Карла Маркса» [209].

Зазначимо, що діяльність Ф. Ернста у галузі українського музей­ництва наприкінці 20-х - початку 30-х рр. не була обмеженою лише збиранням і дослідженням мистецьких шедеврів. Федір Людвігович - один із ініціаторів видання друкованого органу музейних працівників - «Український музей». Ф. Ернст входив до редакційної колегії зазначеного збірника та публікував у ньому свої мистецтвознавчі дослідження[210].

Виключну цінність складають також розвідки Ф. Ернста про архітектурні шедеври України, а підготовлений ним путівник «Київ» - часто єдине джерело вивчення пам’яток міста, втрачених у горезвісні 1930-ті рр. та період Великої Вітчизняної війни.

Окрім того, Федір Людвігович брав найактивнішу участь у численних нарадах музейних робітників і неодноразово привертав увагу до жагучих проблем музейного будівництва України. Зокрема оцінював як несерйозні, а то й шкідливі, для розвитку музейної справи республіки пропозиції деяких керівників Наркомосу України згорнути роботу музеїв з виявлення пам’яток. «Якщо погодитись з такими пропозиціями, - говорив Ф. Ернст ЗО червня 1930 р. на об’єднаному засіданні представників київських музеїв, - українська культура може втратити безцінні шедеври, створені її талановитими майстра­ми» [211].

Постійно піклуючись про збільшення числа експонатів у вітчиз­няних музеях, Федір Людвігович напружено працював у напрямі повернення в Україну її історико-культурних пам’яток. Свою прин­ципову позицію з даного питання Федір Людвігович висловив у одному зі своїх виступів на сторінках газети «Пролетарська правда». Так, 8 вересня 1928 р., він цілком слушно зазначав, що «одна з пе­редумов нормального будівництва нової української культури є по­вернення в Україну культурних цінностей, вивезених за часів царату переважно до російських столиць». Відзначаючи певні успіхи у ви­рішенні цієї проблеми, Ф. Ернст далі писав: «Ясно, що революційна влада відшкодовує борги колишнім «окраїнам» російської імперії, повертаючи їм цінності. Ясно, що створюючи нові національні культури, ми повинні також користуватись зразками нашої культурної творчості в минулому» [212].

Щиро відданий українській культурі, Федір Людвігович приклав багатьох зусиль для повернення на батьківщину як окремих мистецьких шедеврів, так і цілих збірок. Зокрема, він брав активну участь у справі передачі з Ленінграда до Києва збірки творів голландських і фламандських живописців ХVІ-ХVІІІ ст. відомого колекціонера Василя Щавинського [213].

Добре відомий широким науковим колам як талановитий мистец­твознавець, Ф. Ернст неодноразово вступав у переговори з централь­ними російськими музеями у справі здобуття звідти картин генетично чи сюжетно пов’язаних з Україною. Так, у грудні 1925 р. Федір Люд­вігович разом із директором Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка А. Вінницьким здійснив подорож до Москви та Ленінграда.

За свою мету українські музейники поставили «ознайомитися із станом Музейної Справи у цих центрах та одержати... з Музейних фондів Москви та Ленінграда речі історичного та мистецького значіння, які могли б поповнити збірки [музею]». Як зазначав згодом Ф. Ернст у звіті про це відрядження, його наслідком стало «одержання з Ленінградського відділу Державного Музейного фонду - 121 річ, а з Центрального (Москва) Державного Музейного фонду - 123 речі, разом 244 речі, серед яких багато річей виняткової мистецької вар­тості й історичного значення для України» [214].

Серед переданих до Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка експонатів знаходились твори живопису, старовинні меблі, де­коративні бронзові вироби французьких майстрів кінця ХУІІІ-ХІХ ст., порцеляновий та фаянсовий посуд відомих українських фабрик Межигірської, Баранівської, Миклашевського та багато іншого.

Внаслідок цієї поїздки Федір Людвігович збагатив очолюваний ним художній відділ 52-ма експонатами. Серед них особливу цінність складали твори пензля: М. Врубеля «Голова Демона», «Східна казка», В. Боровиковського «Портрет дітей Сердобіна», В. Гропініна «Портрет Яна Волянського», «Портрет Пастернака», а також твори В. Маковського, К. Крижицького, О. Мокрицького [215].

Разом із тим до мистецьких колекцій Всеукраїнського історичного музею надійшла велика збірка з 30-ти акварелей і 3-х гравюр із зображенням панських садиб Полтавщини й Чернігівщини - «Диканька», «Очкин», «Дробів», «Кибинці» та краєвидів Новгорода-Сіверського, Ромен, Лубен, виконаних на початку XIX ст. художником О. Кунавіним [216].

Українські науковці намагатися вирішити проблему повернення вітчизняної історико-культурної спадщини і у більш широкому мас­штабі. Зокрема, упродовж 1926р. це питання неодноразово підні­малося Всеукраїнським Археологічним комітетом. Наслідком чого стало широке обговорення окресленої проблеми на вищому державному рівні та ухвалення Великою Президією ВУЦВК рішення від 8 вересня 1926 р. про створення комісії для вирішення справи «про належність та про порядок передачі різних історичних ціннощів національним республікам по належності» [217].

З метою детального обґрунтування необхідності повернення історико-культурних цінностей головний інспектор охорони пам’яток культури Укрнауки НКО УСРР В. Дубровський звернувся до ВУАКу з проханням скласти реєстр пам’яток, на які претендували українські музеї. Підготувати список художників, пов’язаних з Україною, твори яких знаходилися у російських музеях, у січні 1927 р. ВУАК доручив Ф. Ернсту [218].

Проте й до цього часу Федір Людвігович продовжував активно працювати над складною проблемою повернення з російських музеїв пам’яток української історії та культури. Так, ще 23 червня 1926 р. він звернувся до художнього відділу Державного Російського музею з клопотанням про виділення з його запасних фондів творів живопису, «...для поповнення та подальшої систематизації зібрання українського живопису Музею імені Шевченка». Це звернення не залишилось без уваги і 2 липня того ж року з Ленінградського музею надійшов лист із запитанням, у творах яких художників найбільше зацікавлений Всеукраїнський історичний музей [219]. У відповідь, Ф. Ернстом 10 бе­резня 1927 р. до художнього відділу Російського музею було направлено великий орієнтовний перелік живописців, у картинах яких особливо відчував потребу Київський музей. В офіційному листі Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка зазначалося: «в список цей включені насамперед живописці, пов’язані з Україною своїм походженням, що працювали як у себе на батьківщині, так і за її межами». У документі підкреслювалося, що Київський історичний музей цікавлять живописні та скульптурні твори невідомих майстрів, які характеризують Україну (портрети, пейзажі, жанрові композиції"). Далі висловлювалося сподівання, що Державний Російський музей піде назустріч «наболілим потребам найбільшого Музею України, який поставив собі за мету відносно українського мистецтва задачу, аналогічну Вашій по відношенню до російського мистецтва». З метою «спрощування відбору експонатів, з’ясування деталей та безпосереднього отримання речей» до Державного Російського музею планувалося направити спеціального уповноваженого. У цій якості до російської північної столиці виїхав Федір Людвігович [220].

Під час свого відрядження до Ленінграда з 28 жовтня по 20 листо­пада 1927 р. внаслідок проведення особистих переговорів із ке­рівництвом Російського музею Ф. Ернст домовився про виділення з його запасних фондів, без будь-яких умов із боку останнього, шістнадцяти картин і двох скульптур. Таким чином, Всеукраїнському історичному музею ім.Т.Шевченка у Києві було заплановано передати твори І. Рєпіна, В.Маковського, М. Пимоненка, А. Лосенка, І. Лампі, М. Добужинського, Р.Судковського, О. Горавського, М. Кузнєцова, М. Бодаревського, І.Мартоса та інших майстрів, пов’язаних з Україною [221].

Окрім того, Ф. Ернст порушив клопотання перед адміністрацією Державного Російського музею про передачу до Києва праць відомих художників Д. Левицького та В. Боровиковського, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Україною. У результаті переговорів, про­ведених Федором Людвіговичем, Російський музей «...бажаючи нада­ти усіляке сприяння потребам найбільшого зібрання українського живопису,... визнав за можливе, у вигляді особливого виключення, виділити із основних колекцій Художнього Відділу декілька цінних творів згаданих майстрів». При цьому означене виділення ставало можливим при виконанні цілої низки умов з боку Київського історичного музею. До них, насамперед, відносилися: «1) збереження художніх творів, що будуть передані, у складі колекцій Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т. Шевченка без права їх подальшої передачі іншим музеям, 2) Державний Російський Музей виділяє зі своїх ко­лекцій 4 твори Левицького й 7 творів Боровиковського - тільки за беззаперечної умови, якщо Державному Російському Музею будуть надані для поповнення його суттєвих прогалин із Київських Музеїв:, портрет гр[афині] Браницької, писаний російським художником котовим, один чи два твори М.М. Ге (пейзаж та пленерний портрет), також дві ікони Галицького письма й одна ікона українського письма XVIII ст.» При виконанні зазначених умов і згідно з досягнутою домовленістю з Ф. Ернстом Російський музей замість портрету графині Браницької пропонував для Київського музею інший твір Ф. Ро- котова зі своїх колекцій та картину М. Ге більш раннього періоду [222].

На жаль, Федір Людвігович не встиг одразу довести переговори до логічного завершення - безпосередньої передачі речей до Всеукра­їнського історичного музею. 20 листопада 1927 р. він був вимушений перервати своє перебування у Ленінграді та повернутися до Києва. Причиною тому стало отримане Ф. Ернстом повідомлення про можливу передачу експонатів Шевченківського відділу та інших цінних речей історичного музею до Харкова [223]. Зібрану Київськими музейниками з такими величезними зусиллями Шевченківську збірку було все-таки залишено у Всеукраїнському історичному музеї Києва, а перерваний переговорний процес з Державним Російським музеєм Ф. Ернст продовжив шляхом листування.

Для прискорення позитивного вирішення питання щодо передачі творів, пов’язаних з Україною, Федір Людвігович одразу ж предста­вив Укрнауці звіт про наслідки своїх переговорів у Ленінграді. До нього були також додані списки творів, намічених до передачі Все­українському історичному музею ім. Т. Шевченка. Також він звер­нувся з проханням «надіслати Музеєві довідку, адресовану на ім’я Головнауки РСФСР, про те, що зазначені речі дійсно потрібні для збільшення й систематизації збірок по українському малярству» [224].

Разом із цими документами Ф. Ернст надіслав до Укрнауки лист з обґрунтуванням необхідності здобуття з Російського музею чотирьох творів Д. Левицького та семи праць В. Боровиковського. У ньому, зокрема, зазначалося, що Київський історичний музей «вищою мірою зацікавлений у придбанні названих вище 11 творів..., тим більше, що нині посідає лише три оригінальні твори кожного з цих майстрів». Саме тому музейний комітет погодився на умови щодо передачі до Ленінграда портрета графині Браницької пензля Рокотова та обміну твору М. Ге на більш ранню працю того ж художника. Всеукраїнський історичний музей також був готовий гарантувати непорушне збереження переданих творів виключно у складі збірок свого художнього відділу.

Що ж до питання про виділення із колекцій Всеукраїнського історичного музею ім.Т.Шевченка на користь Державного Російського музею старовинних українських ікон, Ф. Ернст висловив принципову незгоду. В обґрунтування своєї позиції Федір Людвігович висунув низку аргументів. По-перше, він посилався на те, що пам’ятки куль­тового мистецтва, зокрема ікони, завжди знаходилися у віданні за­відувача історико-побутовим відділом. Ця посада після трагічної смерті Д. Щербаківського залишалася у той час не заміщеною, а музейному комітету важко зважитися на таке виділення без думки фахівця. По-друге, «збирання зразків старого українського малярства є одним з кардинальних завдань усього Музею у цілому й відокремлення від збірки українських ікон окремих частин може боляче відчутись на всій збірці». «По-третє, - підкреслював Ф. Ернст, - сам історичний музей має досить обмежену кількість українських ікон ХVІІІ ст. у передачі яких зацікавлений Російський музей». Нарешті, по-четверте - «ікони галицьких писем поступили у Музей від небіжчика Д. Щербаківського, який, перебуваючи на західнім фронті під час імперіалістичної війни, з великими труднощами здобував такі ікони й надсилав їх у дар Музеєві; отже передача де-яких ікон у інше місце було б порушенням волі небіжчика» [225].

Унаслідок зазначених вище причин, Ф. Ернст звернувся на початку грудня 1927 р. до адміністрації Державного Російського музею з проханням відмовитися від частини висунутих умов і до Укрнауки з клопотанням повідомити про принципову згоду на обмін, за винятком названих пунктів. У результаті, наприкінці грудня 1927 р. Всеукра­їнським історичним музеєм у Києві було отримано принципову згоду від Укрнауки на обмін експонатами з Ленінградським Держав­ним Російським музеєм. У відношенні були підтверджені визначені Ф. Ернстом умови обміну - без виділення староукраїнських і галиць­ких ікон. Але у листі, направленому Укрнаукою, все ж було підкрес­лено, що Київському історичному музею «слід звернути свою увагу більше на збереження, вивчення та публікацію своїх збірок, ніж на накопичування своїх і без того перевантажених фондів» [226].

Глибше розуміння ситуації виявила, як не дивно, адміністрація Державного Російського музею. Ознайомившись з обґрунтуванням відмови щодо передачі вищезазначених ікон, вона все-таки ухвалила рішення про передачу експонатів до Києва. Так, у листі правління Російського музею зазначалося, що воно, «керуючись бажанням піти назустріч потребам Всеукраїнського історичного Музею, визнало можливим обмежити умови передачі 4-х творів Левицького і 7-ми Боровиковського отриманням... праці художника Рокотова та 2-х тво­рів М. Ге з гарантуванням подальшого перебування означених творів у складі колекцій Російського Музею» [227]. Про свою згоду щодо зазначених умов обміну Ленінградський музей у той же час повідомив Головнауку РСФРР [228].

У свою чергу, Головнаука НКО винесла питання про передачу творів Д. Левицького й В. Боровиковського Всеукраїнському істо­ричному музею на розгляд Обліково-консультаційної наради. Для одержання позитивного рішення у цій проблемі, Київський музей повинен був подати у Музейний відділ Головнауки НКО докладну записку з обґрунтуванням необхідності зазначеної передачі [229].

У квітні 1928 р. до Музейного відділу Головнауки РСФРР було направлене складене Ф. Ернстом відношення стосовно цього питання. У ньому, зокрема, зазначалося: «Всеукраїнський Історичний Музей ім. Т. Шевченка у Києві посідає в даний час найбільш в У.С.Р.Р. зі­брання українського живопису. Значна частина[його]... входить до складу Історико-Побутового Відділу Музею; низка творів живопису входить до складу Відділів Старого Києва та Народного Мистецтва. Нарешті, велика збірка ...(більш ніж 4.000 №) входить до складу Відділу Художнього. Останній, збираючи твори українських майстрів, або на українські теми, хронологічно з кінця XVIII ст. до даного часу, єдиний з музеїв У.С.Р.Р. проводить в контакті з Українською Ака­демією Наук велику роботу по складанню словника художників України, й на основі зібраних наукових даних - по планомірному по­повненню, науковій систематизації та вивченню як всієї збірки, так і творчості окремих майстрів».

Усього у художньому відділі на той час було репрезентовано творчість приблизно 400 майстрів, пов’язаних життям або творчістю з Україною. Його колекції постійно поповнюються новими експонатами. Проте, на думку Ф. Ернста, найбільшою прогалиною у ній була майже повна відсутність оригінальних творів Д. Левицького та В. Боровиковського. Ці відомі живописці не тільки народилися в Україні та завдячували їй своєю художньою освітою, а й все життя не поривали з нею тісних зв’язків. І тільки російська централізаторська політика стосовно культурних цінностей призвела до того, що майже всі твори згаданих майстрів було сконцентровано у палацах і музеях Москви та Ленінграда. Навіть в революційні часи кращі полотна продовжували; вивозитися з українських колекцій до російських столиць. Як зазначає, Ф. Ернст, до Росії були вивезені всі полотна Д. Левицького і В. Боровиковського разом із найкращими експонатами українського мистецтва й старовини збірок В.Кочубея, І. Терещенка та князів Репніних. Тому прохання про передачу творів зазначених майстрів знову до Києва Ф.Ернст вважав цілком справедливим, тим більше, що Всеукраїнський історичний музей мав до того часу лише по три праці пензля Д. Левицького та В. Боровиковського. Причому Федір Людвігович підкреслював, що серед цих малочисельних експонатів було тільки по одному підписаному портрету кожного з майстрів. Через це художній відділ для ознайомлення відвідувачів із творчістю цих славетних українців, вимушений був експонувати копії з їх творів.

Виходячи з усіх вищезазначених причин, Всеукраїнський істо­ричний музей ім. Т. Шевченка звертався з проханням до Музейного відділу Головнауки РСФРР дозволити здійснити обмін експонатами з Державним Російським музеєм, а також «і далі брати до уваги потреби Музею по планомірній систематизації його колекцій» [230].

Паралельно з проведенням переговорів у Ленінграді з приводу мистецьких творів, пов’язаних з Україною, Всеукраїнський історич­ний музей ім. Т. Шевченка звернувся до Центрального музейного фонду та Третьяковської галереї в Москві з аналогічним клопотанням. Так, під час розподілу колекцій колишньої Московської Цвітковської Галереї у січні 1927 р. Київський музей звернувся з відповідною заявою до Музейного відділу Головнауки РСФРР. У ній зокрема, за­значалося, що серед експонатів, передбачених до виділення у цент­ральні та периферійні музеї знаходиться ціла низка творів «худож­ників українців за національністю, а також російських художників, які писали на теми, що мають відношення до України (види міст, сіл, українські пейзажі, народні типи, сцени, портрети українських діячів та ін.)». Оскільки Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка упродовж багатьох років збирав все, що характеризувало українську національну культуру, Ф. Ернст просив не відмовити у передачі до нього означених вище експонатів.

З метою відбору речей, необхідних Київському музею, до Москви спочатку було заплановано направити асистентку художнього відділу Аделаїду Артюхову-Іванову. «У разі згоди Музейного відділу на передачу до Києва експонатів, - зазначалося у документі, - Музей Додатково направить у відрядження Завідувача Художнім Відділом Ф-Л. Ернста для остаточного відбору та прийняття для Музею художніх] творів» [231]. До листа було додано «Список художніх творів з колекцій колишньої Цвітковської Галереї у Москві, що мають відношення до України та бажані до передачі Всеукраїнському істор[ичному] Музею у Києві». Цей документ, складений Ф. Ернстом за каталогом галереї 1915 р. включав тридцять творів живопису та дві скульптурні праці майстрів, пов’язаних із українською культурою.

 Серед них було зазначено п’ятнадцять художніх творів Т. Шевченка, °одинадцять - В. Боровиковського, чотири - В. Тропініна, по шість полотен К.Трутовського та М.Ярошенка, а також праці Д. Левицького, і М.Пимоненка, А. Лосенка, І. Крамського, І. Рєпіна, В. Маковського, А.Васнецова та інших видатних художників [232].

Після отримання принципової згоди Головнауки РСФРР на ви­ділення експонатів для українських музеїв Київський історичний музей направив у лютому 1927 р. до московського Музейного фонду співробітницю художнього відділу А. Артюхову-Іванову. Перед її відрядженням до Москви Федір Людвігович детально проінструктував свою помічницю.

Як і завжди у подібних випадках, процес передачі памяток із Росії до українських музеїв був нелегким. І ось, нарешті, 27 лютого 1927 р. Ф. Ернст відзначив у своєму щоденнику приємну новину: «одержав від Артюхової повідомлення про одержані нею в Москві речі» [233]. А ще через два тижні до Києва повернулася сама А. Артюхова-Іванова «й привезла зпис 22 картин, одержаних для Музею з Московського] Муз[ейного] фонду» [234].

30 березня 1927 р. твори живопису влилися до колекцій худож­нього відділу [235]. Незважаючи на те, що до Всеукраїнського істо­ричного музею ім. Т. Шевченка надійшла тільки частина із тих речей, які він бажав би отримати, все-таки це був вагомий і дуже знаковий здобуток у процесі повернення в Україну її національно-культурної спадщини. Серед переданих із московського Музейного фонду екс­понатів було багато цінних, особливо для української культури. Так, до художнього відділу надійшло два етюди українських селян, на­писані відомим художником XIX ст. В. Тропініним на Поділлі. На них навіть залишилися бронзові таблички з назвами, під якими вони експонувалися у колишній Цвітковській Галереї у Москві - «Хохол» і «Хохлушка». Далі були передані «Види на Київо-Михайлівський мо­настир» А. Васнецова, «Малоросіянка» В. Маковського, гарні укра­їнські пейзажі Кондратенка, Васильківського, Пимоненка, О. Шевчен­ка; портрет Харитоненкової - Неврева, дуже гарний етюд «На базарі» ; Трутовського, сім портретів різних українських гетьманів (писані з , гравюр у відомім виданні Бантиша-Каменського); композиція «Кобзар» (з постаттю «Козака Мамая») відомого футуриста Д. Бурлюка; пародійну картинку олійними фарбами - «Мазепа, освобожденный козаками, найденный без чувств в долине» та ін. [236].

Федір Людвігович вважав за потрібне скористатися сприятливи­ми умовами, що склались під час цієї передачі, й домагатися по­вернення в Україну якомога більшої кількості речей. Тому він знов, порушив клопотання про виділення з московських музеїв і фонді експонатів, пов’язаних із українською історією та культурою. Результатом цього стало чергове звернення Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка від 22 серпня 1927 р. до Музейного Відділу Головнауки Росії. У цьому листі, складеному Ф. Ернстом, зокрема, зазначалося, що упродовж останніх років Київський історичний музей двічі звертався до Державного Музейного фонду й отримав звідти значне поповнення своїх колекцій. Виділені експонати істотно зба­гатили зібрання художнього відділу музею, але у його колекціях все ж існують значні прогалини. Так, «живопис к[інця] XVIII - поч[атку] 19 ст[оліття] представлено в Музеї слабо. Портрети цього часу пе­реважно невідомих майстрів. Є тільки порівняно невелика кількість творів Д. Левицького та В. Боровиковського, серед них багато копій. Є лише один академічний етюд Лосенка. Творів передвижників - всього декілька речей (два портрета й два акад[емічних] малюнка Крамського, декілька етюдів В. Маковського)... Відчутна відсутність жан­рових творів Рєпіна, картин олією Врубеля». Також, зазначалося у зверненні, підвідділ малюнків має гостру потребу в творах як майстрів-українців, так і російських художників, які сюжетно чи історично пов’язані з Україною.

«Маючи на увазі, що зібрання Державного Фонду поповнилися з часу останньої передачі колекції музейних речей нашому Музею в 1927 р. (лютий), і що серед нових придбань можливо будуть й твори, які змогли б заповнити зазначені вище прогалини Художнього Відділу, Музей просить одібрати для нього твори українських художників, або тих, що писали на українські теми й передати їх для Музею», - писав Ф. Ернст [237].

Для проведення на місці переговорів і з’ясування деталей передачі до Москви була знову направлена співробітниця художнього відділу А.Артюхова-Іванова. Перед її відрядженням Федір Людвігович під­готував і підписав усі необхідні відношення не тільки до московського Музейного фонду, а й до Третьяковської галереї. Слід зазначити, що переговори з останньою про можливість здобуття українських екс­понатів були започатковані Ф. Ернстом ще у січні-лютому 1927 р. Федір Людвігович навіть заручився принциповою згодою адміністра­ції Третьяковської галереї на подібне виділення. Тому поїздка його асистентки А. Артюхової-Іванової у вересні 1927 р. повинна була до­вести цей процес до логічного завершення.

Попри попередню домовленість з керівництвом Третьяковської галереї і Музейним відділом Головнауки РСФРР здобути експонати Для Всеукраїнського історичного музею було дуже непросто. Так, у листі до Ф.Ернста від 12 жовтня 1927 р. А.Артюхова-Іванова писала про складності своєї праці у Москві. Зокрема вона зазначала, що спочатку одібрала для музею двадцять чотири твори українських майстрів і навіть отримала дозвіл на їх перевезення до Києва, але «потім «авторитетні особи» знайшли це неприпустимим». До того ж, писала А. Артюхова-Іванова, слід взяти до уваги «негативне відно­шення до України взагалі, й зокрема до нашого музею... Якщо ж до того стане відомим, що Всеукраїнський Музей отримує з Третья­ковської Галереї 24, далеко непогані речі, і відмовив їй в обміні - треба бути наївним, щоб розраховувати одержати хоч одну річ» [238].

Лише після довготривалого листування з адміністрацією Державної Третьяковської галереї Ф. Ернсту все-таки вдалося досягти згоди на передачу в Україну експонатів, пов’язаних із вітчизняною історією та культурою. Причому до тих двадцяти чотирьох творів українського мистецтва, що були спочатку відібрані А. Артюховою-Івановою, до передачі у Київ були намічені ще «вісім рисунків художників: Родченка (3 рис[унка]), Репіна (2 рис[унка]), Каразіна (акв[арель]), Сєрова і (1 рис[унок]) й Сурикова (1 рис[унок])».

У відношенні від 17 жовтня 1927 р. Третьяковська галерея пові­домила Музейний відділ Головнауки РСФРР про згоду на виділення експонатів із своїх фондів для Київського музею та надіслала їх перелік. Серед мистецьких експонатів, намічених до передачі у Всеукраїнський історичний музей, були зазначені твори О. Андропова, В.Боровиковського, М. Врубеля, К. Коровіна, І. Крамського, В. Маковського, І. Рєпіна, В. Сєрова, І. Соколова, В. Тропініна та ін. У свою чергу, Музейний відділ Головнауки після розгляду поданих доку­ментів висловився позитивно з цього питання та направив список на затвердження НКО РСФРР.

Для прийняття остаточного позитивного рішення у цій справі Ф. Ернст 27 грудня 1927 р. звернувся до Укрнауки з проханням надіслати відношення до НКО РСФРР із приводу виділення творів Третьяковською галереєю. Цей документ знову повинен був засвідчити, «що зазначені речі дійсно потрібні Всеукраїнському Історичному Музею ім. Т. Шевченка у Києві для планового збільшення і. систематизації його збірок по українському малярству» [239].

У результаті клопотів Ф. Ернста у перших місяцях 1928 р. було отримано відповідне відношення Укрнауки до НКО РСФРР та оформлені всі інші необхідні документи. Після чергового підтвердження згоди на виділення творів мистецтва для України у березні 1928 р. до Москви було направлено А. Артюхову-Іванову.

Одержаний від Головнауки РСФРР дозвіл на передачу пам’яток Україні отримав спротив деяких російських чиновників, які не могли з ним змиритися. Так, у листі до Ф. Ернста від ЗО березня 1928 р. А.Артюхова-Іванова писала: «Дорогий Федір Людвігович! Вайнер вважає, що ми отримуємо «надто багато» творів Левицького й Боровиковського. Спочатку було бажання «перерозподілити». Після двох-трьох розмов зі мною питання поставлено просто, - щоб не брати на себе відповідальність у цій видачі, - отримати санкцію методкому» [240].

Отримавши це повідомлення своєї помічниці, Федір Людвігович одразу направив спішні листи до Головнауки РСФРР та до упов­новаженого Уряду УСРР у Москві, у яких докладно обґрунтував необхідність передачі з російських музеїв творів видатних живо- писців-українців. В одному з них, зокрема, зазначив, що у результаті проведених ним особисто переговорів Державний Російський музей погодився виділити зі своїх колекцій 11 творів Д. Левицького та В.     Боровиковського, а Третьяковська галерея вже намітила до передачі Київському музею 28 творів мистецтва. Право на отримання зазначених речей Всеукраїнським історичним музеєм було визнано Головнаукою РСФРР. Проте не зважаючи на таку цілковиту підтрим­ку, представник музею, відряджений для одержання картин, тепер зустрів найбільше перешкод із боку розподільчих органів. З огляду на вищезазначене та враховуючи те, що «Всеукраїнський Музей потратив чимало сил та коштів на командировки своїх співробітників до Москви та Ленінграда, а дальше зволікання лягає важким тягарем на бюджет Музею, Всеукраїнський Історичний Музей ім.Т.Шевченка просить підтримати клопотання й сприяти збагаченню Музею цінностями великого для У.С.Р.Р. значіння» [241].

У результаті цієї копіткої й напруженої праці Ф. Ернсту вдалося відстояти право українських музеїв на отримання з Росії творів, пов’язаних із національною культурою. 20 травня 1928 р. нарешті «приїхала А.В. Артюхова, з дозволом Н.К.О. РСФСР одержати речі з Москви й Ленінграду», - лаконічно відмітив він цю визначну подію у своєму щоденнику [242].

8 червня 1928 р. підготувавши відповідні документи, Федір Людвігович виїхав до Ленінграда за виділеними Російським музеєм кар­тинами. Ця подорож до північної столиці виявилася досить вдалою. Під час перебування у Ленінграді Ф. Ернст не тільки забрав вже намічені до передачі твори, а й розшукав і купив для Київського  музею низку цінних речей. Як вже зазначалося раніше, йому вдалося придбати від приватних власників «одно з найкращих полотен Шевченка «Селянська родина перед хатою», 10 альбомів з більш ніж 200 акварелів та ин [ше] художника Жемчужникова з його подорожі в по Україні 1850-х років, його ж велику акварелю «Запорожець», кілька десятків офортів із «Живописної України» з помітками цензора Лебедєва» та інші речі, пов’язані з ім’ям великого українського поета і художника»[243].

Усі ці надзвичайно цінні експонати істотно поповнили колекції : художнього відділу Всеукраїнського історичного музею. Менше ніж через тиждень після прибуття Ф. Ернсту з Ленінградськими творами «прибули Московські картини, привезені Артюховою», які, відзначено у його щоденнику, з великим ентузіазмом «розпаковували до 7-ої год[ини] вечора»[244].

Детальну інформацію про отримане Всеукраїнським історичним музеєм ім. Т. Шевченка істотне поповнення першорядними творами живопису та скульптури Ф. Ернст подав 8 вересня 1928 р. на сторінках газети «Пролетарська правда». Зокрема, у ній зазначалося, що тільки Державний Російський музей передав до Київського музею, без будь-яких умов, 18 експонатів. Серед них були твори видатних майстрів, українців за походженням: «Апостол Андрій» та «Голова співака» пензля засновника академізму у Росії А. Лосенка, «Христос» видатного художника І. Рєпіна, «Сцена біля криниці» українського передвижника М. Пимоненка. Також до художнього відділу надійшли: українські етюди - В. Маковського «На баштані» та М. Бодаревського «Весілля на Україні»; твори мариністів Р. Судковського «Морський краєвид» та С. Семирадського «В печері морського розбійника»; пейзажі - О. Горавського «Захід сонця в Кириловичах», М. Добужинського «Сфінкси в Качанівці», О. Гриценка «Озеро Байкал», М. Колеснікова «Пейзаж», О. Зарубіна «Містечко». Не надто численна колекція скульптури збагатилася двома експонатами - «гіпсовим погруддям Лазарева, роботи славетного І.П. Матроса (народженця м. Ічні на Чернігівщині) та моделлю монументу Воронцову в Одесі (роботи Піменова)» [245].

Збірка українських історичних портретів у художньому відділі поповнилася «Портретом князя Безбородько» пензля І. Лампі, портретом Київського мецената І. Терещенка, виконаним М. Кузнєцовим, та двома творами невідомих авторів - «Портретом Скоропадського» та «Портретом княгині Голіциної» [246].

Найбільшу ж художню та історичну цінність для Всеукраїнського історичного музею, як підкреслював Ф. Ернст, становили твори видатних майстрів-українців Д. Левицького та В. Боровиковського. Ленінградський Державний Російський музей на досить вигідних умова передав 11 прекрасних портретів їх пензля. Таким чином, до художнього відділу надійшли чотири твори Дмитра Левицького, славетного уродженця міста Києва, який досі був мало репрезентований у музеї свого рідного міста. Це були підписані майстром «Портрет імператриці Катерини II», «Портрет великої княжни Олександри Павлівни», онуки Катерини II й доньки Павла І, що прикрашав до 1917 стіни Зимового палацу та був тематично пов’язаний з Україною, «Портрет Теплова» - фактичного керівника Лівобережної України за час гетьманування Кирила Розумовського. Останнє «полотно датував і підписав учень Левицького Єфімович, і це безперечно виконана під наглядом майстра копія з оригіналу, який недавно загинув у маєтку Теплових в Орловській губернії, і це ще збільшує значення нашого полотна. Школа Левицького представлена й самостійним твором його учня, українця Миропольського - портретом кн[язя] Вяземського». До цього переліку також слід додати «першорядний, підписний портрет невідомої жінки 1773 р. що якнайкраще дає уяву про майстерність Левицького в «порцеляновім» обробленні обличчя й поверх­ні тіла, блискучій передачі переливів шовкової тканини, прозорості колориту».

Окрім того, Державний Російський музей передав до художнього відділу сім творів іншого видатного українця-портретиста XVIII ст. Володимира Боровиковського. Серед них Федір Людвігович у першу чергу відзначив «жіночий портрет 1795 р. портрет князівни Багратіон, портрет Голубцова, Лобанової, Ростовської, Олександра І на цілий зріст», які різнобічно характеризували творчість видатного майстра.

Суттєво доповнили збірки цих видатних українських майстрів експонати, отримані з московської Третьяковської галереї. Так, звідти до Київського історичного музею надійшло три цікаві твори В. Боровиковського. Це - невеликий, але першорядний портрет Л. Розу­мовського (сина гетьмана Кирила Розумовського) та два культові твори майстра - образи «Архангела Гавриїла» й «Діви Марії». Останні експонати, на думку Ф. Ернста, були особливо цінні тим, що «знайомлять... глядача також з творами Боровиковського культового характеру» [247, 248]. (Принагідно зауважити, що вищезазначені експонати раніше належали до збірки українського мистецтва В. Харитоненка, що робило їх повернення до Київського музею ще більш знаковим).

До колекції художнього відділу з Третьяковської Галереї окрім чого надійшли інші полотна видатних майстрів. Серед них слід відзначити три твори відомого живописця-кріпака В. Тропініна: етюди Українських селян і портрет графа Капніста. Отримання цих речей дало змогу організувати у відділі окрему експозицію українських творів видатного художника.

Колекція українських історичних портретів збагатилася завдяки надходженню з Третьяковської галереї цікавого експоната - «Портрета запорізького полковника О.Ф. Ковпака» пензля данського художника XVIII ст. К. Хрістинека, що походив зі збірки московського архіву колишнього міністерства закордонних справ. Зазначений твір, на думку Ф.Ернста, мав не тільки мистецьку, а й велику історичну цінність.

До збірки художніх творів XIX ст., також із Третьяковської Галереї надійшла ціла низка цінних експонатів. Серед них особливо слід і відзначити деякі твори. Це «Проводи рекрутів» пензля І. Соколова, ; Шевченкового товариша, яка доповнила експозицію «Т. Шевченко на тлі доби» та, згадана раніше, копія «Тайної вечері» М. Ге, виконана його учнем, також відомим живописцем І. Крамським.

Суттєво поповнилась завдяки надходженням творів із Москви; збірка Іллі Рєпіна. До неї надійшли портрети видатного письменника Миколи Гоголя та написані у 20-х рр. XX ст. портрети В. Воїнова й О. Городецького з дружиною і два малюнки.      

Великою кількістю цікавих творів збагатилася й колекція нового : малярства у художньому відділі. До неї надійшло, як згадувалося раніше, три твори М. Врубеля - академічна робота «Лежачий на­турщик», невеликий італійський краєвид «Порто-Фіно» та велике полотно «Берег моря». До збірки художників-імпресіоністів надійшли: «Зимовий краєвид» І. Грабаря, «Вулиця в Вінниці» В. Міллера, ескізи до опери «Ніч проти Різдва» К.Коровіна.

До не надто численної збірки скульптури Всеукраїнського історичного музею з Третьяковської галереї було передано бронзову скульптуру роботи Л. Позена «Український селянин» [249, 250].

Значно збагатилася також збірка художнього відділу з револю­ційного мистецтва. Серед одержаних із РСФРР експонатів Ф. Ернст, насамперед, виділив: малюнок кольоровими олівцями П. Нерадовського «Портрет преднаркому УСРР т[овариша] Чубаря», чотири «безсюжетні композиції» М. Родченка, «Портрет» Олександра Шевченка та ескізи до театрального вбрання відомої Київської актриси Естер. Деякі зі згаданих речей були виділені Музеєм малярської культури та комітетом із влаштування виставки «10-ти річчя Жовт­невої Революції» також у Москві.

Отже, оцінюючи отримане поповнення із музеїв Ленінграда та Москви, Ф. Ернст зазначав, що «загалом 70 нових творів малярства й скульптури, які чимало піднесли вагу й значення нашої єдиної в Україні кількістю, добором й якістю колекцій творів українського малярства, заповнили багато прогалин, дали нарешті змогу розгорнути перед сучасним глядачем широку картину еволюції українського малярства за останні два століття» [251].                                                           І

Це виділення експонатів із центральних російських музеїв, безумовно, носило визначний і знаковий характер. Адже політика союзно-тоталітарного режиму за своїми централізаторськими тенденціями | відносно пам’яток культури мало чим відрізнялась від аналогічних | настроїв імперської Росії. Принагідно зауважити, що питання повер­нення української історико-культурної спадщини вже неодноразово піднімалося науковцями у середині 20-х років і розглядалося на найвищому державному рівні. Але скільки-небудь помітних зрушень у цьому питанні так і не було досягнуто. І тільки у січні 1928 р. Пре­зидією ЦВК СРСР була прийнята постанова про обмін культурно-іс­торичними цінностями поміж союзними республіками, яка безумовно посприяла зазначеному випадку передачі творів, пов’язаних із Ук­раїною. У ній хоча і було відхилено клопотання Президії ЦВК УСРР про плановий обмін експонатами, але було запропоновано «в разі не­обхідності обміну тими чи іншими культурно-історичними і художні­ми цінностями, звертатися безпосередньо до відповідної союзної рес­публіки, у розпорядження якої знаходяться згадані цінності» [252].

«Проте, - зазначав Ф. Ернст у вересні 1928 р. - треба констатувати, що Україна досі мало користувалась цим правом і инші республіки (наприклад, Грузія) досяглй далеко більшого. Недавно Український уряд зняв перед центральними союзними органами цю справу у широкому масштабі. Проте одна лише газетна звістка про бажання УСРР уже натрапила на досить рішучий опір від шовіністично-настроєної частини наукових кіл Москви і Ленінграда».

Подаючи докладну інформацію у газеті «Пролетарська правда» про досягнуті останнім часом успіхи з повернення української культурної спадщини, Ф. Ернст вказував на велику актуальність цієї проблеми. Адже, «те що досі одержали музеї Київа, Харкова, Житомира, Сум, Прилук, Миколаєва, Глухова, то-що не виходить за межі досить ординарного і лише невелика частина його має характер спеціально український.

Тим часом у нашій загальноосвітній роботі все більші культурні центри УСРР заінтересовані у матеріалі насамперед українськім. Особливо зацікавлений у цьому музей краєзнавчого характеру (в більшосте округових міст) і музей широкого національного значення, як Всеукраїнський Історичний Музеї ім. Т. Шевченка у Київі» [253].

Проте Федір Людвігович звертав увагу на подальшу актуальність проблеми здобуття українськими музеями із Росії своєї історико-культурної спадщини. Адже отримане - «це не є буквальне «повер­нення» вивезених з України цінностей, хоч давно вже варто повернути археологічні скарби, добуті на терені УСРР і майже всі чисто вивезені на північ. Лише частина добутих річей входила до складу українських збірок І.М. Терещенка, Харитоненка, тощо й справді була звідси ви­везена. Більшу частину одержаних річей можна розглядати як част­кову компенсацію українським музеям за шкоду від централістичної Росії приділення й нашу пайку частини тих надмірних багатств, що перепали музеям РСФСР із колишніх царських та магнатських пала­ців», - зазначав у вересні 1928 р. Ф. Ернст на сторінках газети «Про­летарської правди» [254].

Саме тому Федір Людвігович і надалі брав найактивнішу участь у процесах повернення в Україну її історико-культурної спадщини. 19 лютого 1929 р. згідно з рішенням Президії ВУЦВК Ф. Ернста було призначено членом Паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РСФРР та УСРР [255]. Цьому посприяла його глибока обізнаність у реституційній проблематиці та високий авторитет ученого-мистецтвознавця не тільки в українських, а й у російських наукових колах.

Слід зазначити, що при підготовці до засідань Паритетної комісії саме Федір Людвігович склав списки творів художників, тісно пов’я­заних з Україною і у творах яких, у першу чергу, були зацікавлені українські музеї. Він також підготував описання збірок відомих українських колекціонерів: М. Фабріциуса, І. Терещенка, В. Кочубея, П. Демидова-Сан-Донато, у різні часи вивезених до Росії [256]. До зазначених документів Ф. Ернст також додав переконливе обґрунтування нагальної необхідності повернення цих колекцій, нерозривно пов’язаних з українською історією та культурою. Так, зокрема у на­правлених ним листах до Укрнауки та голови Української комісії охорони пам’яток культури й Паритетної комісії І. Кулика зазнача­лося, що «УСРР й зокрема Київ мають безперечне право на всі названі збірки. Оскільки одна лише збірка Терещенка кількістю експонатів (понад 5 000 номерів) перевищує весь Художній Відділ Всеукраїн­ського історичного музею ім. Т. Шевченка (біля 4 500 №№)» [257].

Окрім того, Ф. Ернст вказував на з’ясовану ним неприпустиму плутанину у списках художніх цінностей, у поверненні яких були зацікавлені українські музеї. Зокрема, Федір Людвігович просив ви правити та доповнити списки згідно з надісланим ним до Укрнауки реєстром від 6 січня 1929 р. До того ж він просив, по можливою «додати до списку вимог 14 аркушів «Української Абетки», робот художника Г.І. Нарбута 1917 року,... оригіналів [якої він] не встиг забрати через від’їзд в Україну. З друкарні кол[ишніх] «Голікс і Вілбург» ці оригінали... були передані до Російського Музею у Ленінграді, де вони й зараз переховуються» [258].

Цілком слушні зауваження Ф. Ернста були взяті до відома Укрнаукою, яка запропонувала йому «скласти додатковий та остаточно реєстр цінностей щодо обміну... для подачи в Паритетну Комісію п обміну цінностей» [259]. Відтак, перед початком засідань Паритети комісії Федір Людвігович провів велетенську роботу зі збирання інформації про українські історико-культурні цінності, які знаходилися у російських музеях. Це дозволило йому істотно доповнювати заявки на експонати, бажані до повернення в УСРР, які подавала українська делегація упродовж всієї роботи комісії.

Перша сесія Паритетної комісії з обміну музейними цінностями між музеями РСФРР та УСРР розпочала свою роботу 26 березня 1930 р. у Москві. До її складу Центральні Виконавчі комітети обох республік призначили: від РСФРР - директора Академії Історії Ма­теріальної культури академіка М. Марра (Ленінград); заступника завідувача Упрнаукою НКО РСФРР О.Вольтера (Москва); заступника директора Державної Третьяковської галереї професора М. Машковцева (Москва); від УСРР - завідувача Упрнаукою НКО УСРР К. Коника (Харків); заступника директора Державного археологічного музею професора М. Болтенка (Одеса) та завідувача художнім відділом Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка професора Ф. Ернста (Київ).

Федір Людвігович був одним із найактивніших учасників усіх засідань першої сесії Паритетної комісії. Так, у своєму виступі на за­сіданні 27 березня 1930 р. Ф. Ернст вказав на необхідність вироблення загальних принципів діяльності цієї комісії. Головним чинником, який, на його думку, повинен бути покладений в основу роботи екс­пертів виступає, перш за все, «момент повернення... культурних цін­ностей, що походять з української землі», які були вивезені до Росії, до, під час, й частково після, громадянської війни.

Проте, Федір Людвігович підкреслював, що українська делегація не буде відстоювати зазначений принцип у всіх випадках. її представ­никами розглядатиметься можливість заміни матеріалів, вивезених із України, що мали виняткову цінність для РСФРР, рівноцінними експонатами, цікавими для музеїв УСРР.

«Надзвичайно важливо, - доводив свою думку Ф. Ернст, - вста­новити на початку роботи Паритетної комісії, як основні принципи, момент повернення Україні вивезених цінностей та момент рівно­цінного обміну речей, згідно з їх науковою доцільністю для обох сторін, адже керування одним тільки українським сюжетом речей може призвести до великих ускладнень і недоречностей» [260].

Ця пропозиція Федора Людвіговича, з одного боку, була під­тримана членами української делегації, й з іншого - викликала різкий протест російської сторони. Зокрема, М. Машковцев у своєму виступі зазначив, що пропозиції Ф. Ернста не можуть бути прийняті, тому що Домінування принципів національної або територіальної приналеж­ності пам’яток культури можуть зашкодити «братерській співпраці народів, до якої ми весь час прагнемо» [261].

Відкидаючи звинувачення у прагненні до «замкнутого вузького національного будівництва» музеїв в Україні, Ф. Ернст, у свою чергу, зауважив, що не наполягав на поверненні абсолютно всіх українських речей. «Якщо, припустимо, існує у Ленінграді у Російському музеї відділ української етнографії, то нікому в голову не приходить ви­магати цю етнографію назад. Для нас дуже важливий цей момент,... що якщо який-небудь матеріал вивезений із України, експонується у музеях РСФРР й Україна його не вимагає назад, ... щоб він експо­нувався як матеріал із України... А то заздалегідь, по традиції, екс­понується український матеріал, як матеріал загальноросійський, з повним ігноруванням українського характеру», - зазначив Федір Людвігович [262].

Повертаючись до питання про «братерську співпрацю обох республік», Ф. Ернст цілком слушно зауважив, що внаслідок обставин, що склалися історично, РСФРР й УСРР знаходяться у різному ста­новищі щодо володіння культурними цінностями. «Оскільки раніше російські культурні центри вбирали в себе матеріал окремих нацреспублік, значною мірою ми тепер повинні виправити це, й тут, ясна річ, не може йти мова про повний еквівалент, очевидно, що все-таки матеріал, що йде на Україну, буде домінувати над тим, що буде йти з України», - підкреслював Ф. Ернст [263].

Після обговорення принципових питань роботи Паритетної комісії була складена резолюція з урахуванням зауважень Федора Людвіговича. Одним із найважливіших положень, внесених Ф. Ернстом до резолюції, стало підкреслення того, що обмін культурними цінностями поміж РСФРР й УСРР повинен набути постійного характеру[264].

Федір Людвігович брав найактивнішу участь в обговоренні списків речей, у поверненні яких була зацікавлена українська сторона. Спочатку Паритетна комісія розглянула заявки УСРР до Палати Зброї у Москві. У ній були зазначені такі історичні реліквії українського народу, як прапор запорізького війська 1688 р., напрестольний хрест та Біблія останнього кошового Запорізької Січі П. Калнишевського, гармата роботи глухівського майстра 1705 р., відлита на кошти І. Мазепи, прикрашена його гербом та інше.

При обговоренні зазначених експонатів виникли серйозні запе­речення з боку російської делегації. Зокрема, представники РСФРР? вважали неможливим виділити з Палати Зброї гармату з іменем і гербом гетьмана І. Мазепи, оскільки «це призведе до порушення кремлівського ансамблю».

Беручи участь в обговоренні цього питання, Ф. Ернст особливо наполягав на передачі глухівської гармати, відзначаючи її надзвичайну історичну цінність саме для України. «Оскільки я знаю, на Ук­раїні немає пам’яток аналогічного характеру, - зазначав Федір Людвігович. - Після ліквідації гетьманщини й Січі всі пам’ятки були конфісковані» [265]. Ті ж збройні експонати, що мають деякі українські музеї, як, зокрема Чернігівський та Дніпропетровський, сильно поступаються своїми розмірами глухівській гарматі, - наголошував Ф. Ернст. - Окрім того глухівська гармата, має виняткову цінність для України, не тільки як пам’ятка, пов’язана з іменем І. Мазепи, а й як приклад високої майстерності українських майстрів-ливарів» [266].

Позицію Ф. Ернста підтримали всі представники української де­легації. Проте незважаючи на їх переконливу аргументацію, питання з поверненням Україні цієї пам’ятки було вирішено відкласти.

Після обговорення долі інших експонатів членами Паритетної комісії було ухвалено рішення про передачу з Палати Зброї до українських музеїв двох знамен Запорізького війська - 1688 р. і се­редини XVIII ст., напрестольного хреста та Біблії П. Калнишевського, які були пожертвувані ним Соловецькому монастирю [267].

Далі члени Паритетної комісії розглянули заявки української сторони до Третьяковської галереї. Перед початком роботи над цими матеріалами коротко виступив Ф. Ернст. Зокрема, він висловив від імені всієї української делегації щиру вдячність Третьяковській га­лереї, яка була «єдиним музеєм, що йшов назустріч потребам укра­їнських музеїв та передав на Україну низку цінних експонатів» [268].

Для оптимізації роботи комісії з речей Третьяковської галереї було запрошено спеціального експерта А. Лебедєва, який охарактеризував кожен з експонатів, на які претендувала Україна. Через великий обсяг роботи, подальший розгляд списків пам’яток, у передачі яких були зацікавлені українські музеї, перенесли на наступне засідання Паритетної комісії.

28 березня 1930 р. у Москві відбулося останнє засідання І сесії роботи Паритетної комісії. На ньому розглядалися питання про передачу творів живопису з Третьяковської галереї та низки пам’яток із Державного історичного музею у Москві. Найактивнішу участь в обговоренні цих питань брав Ф. Ернст.

При розгляді заявок на археологічні пам’ятки, що знаходились переважно в Історичному музеї, українська делегація висунула до­даткові вимоги. Зокрема М. Болтенко відзначив цілковиту необ­хідність передачі в Україну Бородинського скарбу бронзового віку, знайденого 1812 р. у Бессарабії, археологічних знахідок Матвєєва і Будакова (1898 р.) та коштовного скарбу ХІ-ХІІст., знайденого у  1906 р. на території Михайлівського монастиря у Києві.

В обговоренні цього питання активну участь брав Ф. Ернст. Він, зокрема, зауважив, що українським музеям катастрофічно не вистачає подібних археологічних пам’яток. Наприклад, Київські музеї мають1 тільки речі, придбані у свій час на власні кошти Б. Ханенко, чого явно недостатньо для наукового вивчення давньокиївської культури.

«Окрім того, - відзначив Федір Людвігович, - Історичний музей має велику кількість неархеологічних експонатів, пов’язаних із Ук­раїною: портрети, краєвиди Києва, Полтави, Харкова, архітектурні кресленики, наприклад, проект Київського університету. Усі ці пам’ят­ки, без сумніву, мають більшу цінність для українських музеїв, куди їх і треба передати» [269].

Наступним питанням, яке розглянули члени Паритетної комісії, було виділення творів живопису з Третьяковської галереї. Російська сторона погодилася передати українським музеям низку творів Д. Левицького, В. Боровиковського, І. Рєпіна, І. Крамського, М. Ярошенка та багатьох інших відомих художників.

Гостра дискусія виникла при вирішенні питання про передачу Україні твору І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому сул тану». У цьому разі російська сторона не погоджувалася ні на ви ділення оригіналу з Російського музею, ні на передачу ескізу ч авторської копії картини з Третьяковської галереї.

При обговоренні цього питання активну роль відігравав Ф. Ернст. Він наполегливо відстоював право України на один із трьох варіанті твору І.Рєпіна. У результаті - російська сторона погодилася на передачу з Третьяковської галереї ескізу до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» [270].

Після ухвалення цього остаточного рішення Паритетна комісія обміну музейними цінностями між музеями РСФРР та УСРР завершила першу серію засідань.

Повернувшись до Києва, Федір Людвігович продовжив активи працю у справах Паритетної комісії. Зокрема, 8 квітня 1930 р. він виступив на засіданні президії Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН із доповіддю про обмін культурними цінностями мі РСФРР та УСРР. У ній він вказав, які цінності погодилася передати російська сторона, а також відзначив пам’ятки, долю яких ще не було вирішено.

У своїй доповіді президії ВУАКу Ф. Ернст окремо зупинився оновлених списках пам’яток, поданих делегацією УСРР на розгляд Паритетної комісії. Зокрема, він зазначив, що українська сторона висунула додаткові заявки на київські скарби із садиби колишньої Михайлівського монастиря. Ці пам’ятки виняткової історичної і художньої цінності експонувалися Московською Палатою Зброї в одній вітрині разом із славнозвісною «шапкою Мономаха». Проте саме їх вкрай необхідно було повернути в Україну, тому що, як зазначав далі Ф. Ернст, «подібних до речей названого Київського скарбу не має ні один український музей» [271].

Проте, Федір Людвігович зауважив, що Державний історичний музей у Москві висловив згоду на передачу деяких знахідок із розкопів, проведених на Волині, Дніпропетровщині, Київщині, Поділлі, Полтавщині, Херсонщині тощо. (Принагідно зазначити, що у цих випадках мова йшла про археологічний матеріал не настільки високої вартості та культурної цінності, як «Київський скарб»).

«Зі свого боку, - підкреслив Ф. Ернст, - Всеукраїнський історич­ний музей запропонував для передачі до РСФРР комплексні збірки археологічних експонатів із узбережжя Білого моря, слов’янських курганів Пензенської губернії (так званої Д’яковської культури) та інше».

Далі у своєму виступі Ф. Ернст зазначив, що «Українська делегація подала нові заявки на Київські скарби з садиби кол[ишнього] Михайлівського монастиря 1844, 1903, й 1906 років, інші речі т[ак] зв[аної] князівської доби, розкопи з Бессарабії, деякі українські портрети, краєвиди різних міст /серед них чудова аквареля Харкова 1840-х р[оків], види Києва /які писав 1846 р. Шевченків приятель художник Сажін/, архітектурні кресленики, серед них - нездійсненний проект Київського університету,... архітектів Франца Міховича й Ол[ександра] Брюлова» [272].

Після цього Ф. Ернст поінформував присутніх членів президії ВУАК, що наступна серія засідань Паритетної комісії повинна відбутися на початку травня у Москві й потім продовжитися у Ле­нінграді. Перед її початком українські науковці мали провести ре­тельну підготовчу роботу з детального з’ясування списків пам’яток, у передачі яких, у першу чергу, зацікавлена Україна [273].

Слушно зауважити, що подана Ф. Ернстом інформація викликала великий інтерес у присутніх. Зокрема, в обговоренні його доповіді взяли участь відомі українські науковці: О. Новицький, К. Мощенко, В. Козловська, П. Курінний та інші.

Прагнучи привернути увагу не тільки наукових кіл, а й широкого загалу до такого визначного процесу як повернення Україною своєї історико-культурної спадщини, Ф. Ернст виступив із інформацією про роботу Паритетної комісії на сторінках газети «Пролетарська правда». ° квітня 1930 р. у ній було надруковано велику статтю «Обмін куль­турними цінностями між РСФРР та УСРР». В її основу було покладено інтерв’ю Ф. Ернста представникові газети, у якому були подані детальні відомості про першу сесію роботи Паритетної комісії. У закінченні цієї розмови Ф. Ернст підкреслив, що у березні 1930 р. у Москві розпочато безпрецедентну роботу, яка має відіграти величезну роль не тільки у культурному та науковому піднесенні обох сторін, а й виступає як важливий політичний акт дружнього співробітництва двох великих республік [274].

До початку наступних засідань Паритетної комісії Федір Людвігович підготував удосконалені списки українських пам’яток, що знаходились у музейних закладах РСФРР. Це дозволило значно оптимізувати роботу української делегації під час другої сесії Пари­тетної комісії, яка розпочалася 14 травня 1930 р. у Ленінграді. Склад української та російської делегацій залишився незмінним.

У всіх засіданнях Паритетної комісії, як і раніше, найактивнішу участь брав Ф. Ернст. Уже на першому ранковому засіданні 14 травня Федір Людвігович проголосив нові заявки на експонати, що бажано повернути в Україну. Так, Ф. Ернст зазначив, що у Державному Ермітажі знаходиться низка пам’яток, пов’язаних з українською історією, зокрема з козацтвом і гетьманщиною, у яких відчувають жагучу потребу українські музеї. Це, насамперед, колекція з чотирнадцяти козацьких знамен XVIІ-ХVIII ст., дві гармати, булава та шабля польського виробництва із написом «Мазепа».

Принагідно зауважити, що напередодні цього засідання Ф. Ернст провів переговори щодо передачі зазначених експонатів із завідувачем відділом ХVІІ-ХУІІІ ст. Державного Ермітажу О.Автономовим. Ос­танній погодився на виділення вищеперерахованих пам’яток, оскільки вони, на його думку, мали більшу цінність для України, ніж для Росії [275].

Далі у своєму виступі Ф. Ернст висунув претензії України на низку мистецьких творів, що знаходилися у різних відділах Державного Ермітажу. Так він, насамперед, назвав зображення історичних осіб, діяльність яких була тісно пов’язана з українською історією - Г. Потьомкіна (статуя роботи Рашетта), О. Безбородька (портрет пензля Лефера) та В. Кочубея (портрет роботи Жерара).

Окрім того, Федір Людвігович зауважив, що під час огляду відділу гравюр Державного Ермітажу, у якому у цей час проходив відбір експонатів під назвою «Росика», для передачі у Російський музей, було виявлено велику кількість цінних для України пам’яток. Це, насамперед, фотографії, гравюри, малюнки із зображенням краєвидів цілої низки міст України: Києва, Одеси, Миколаєва та інших. «Особ­ливо треба відзначити, - продовжував Ф. Ернст, - низку альбомів художника XVIII ст. М. Іванова «Краєвиди міст України» та альбом англійського живописця Гатфільда, із замальовками поїздки Катерини II по Україні». Велике значення для української культури, на думку Ф. Ернста, мали гравюри Л. Жемчужникова, І. Соколова та інших. Безперечний науковий інтерес для УСРР становили праці художника Утча, присвячені Поділлю: малюнки, гравюри та карти колишньої Подільської губернії. Також, бажаними до передачі в Україну Ф. Ернст назвав колекцію мініатюр XVIII ст. із зображенням гетьманів і серію акварельних краєвидів харківської садиби «Графське село».

Від імені української делегації Федір Людвігович висунув до­даткові заявки на нумізматичні колекції та монети із скарбів, знай­дених в Україні. Так, він зауважив, що свого часу «в Ермітажне зібрання увійшла ціла низка скарбів, вивезених з України». Оскільки доля більшості з них на той час залишалася нез’ясованою, українська сторона вимагає повернення окремих, винятково цінних, історико-культурних пам’яток: золотої медалі з портретом К. Острозького та монет із зображенням Київських князів [276].

Позиція Ф. Ернста була підтримана М. Болтенком, який продовжив перелік археологічних цінностей, у поверненні яких була зацікавлена Україна.

Російська сторона прийняла вищевикладені заявки української делегації до уваги, проте остаточне рішення щодо них було відкладене до консультації з експертами.

Того ж дня відбулося вечірнє засідання Паритетної комісії, на якому Ф. Ернст порушив питання про виділення живописних творів із Російського музею. На початку засідання він визначив перелік екс­понатів, на виділення яких було отримано згоду адміністрації Ро­сійського музею. Так, для передачі в Україну були заплановані по­лотна: І. Мясоєдова «Похід мідійців», І. Рєпіна «Портрет Ванновського», «Портрет Гудим-Левковича», «Запорожець у степу», І. Соколова «Козак та єврей», В. Орловського «Лісовий зруб», І. Похітонова «Зима» та скульптура І. Мартоса «Віра»[277].

З приводу виділення творів, вказаних у заявці України, між Ф. Ернстом та експертами Російського музею виникла гостра ди­скусія. Федір Людвігович, відстоюючи свою точку зору, зазначив, що Україна також дуже зацікавлена в інших творах І. Мартоса - скульптурі «Микита» та барельєфі Казанського собору «Мойсей ви­ливає воду із каменя». «Скажу взагалі відносно Мартоса, його творів в Україні дуже мало, (а у Харкові навіть жодного немає) у Києві є одне гіпсове погруддя», - підкреслював він [278].

Проте незважаючи на повідомлення представника Російського музею П. Нерадовського, що у його фондах є багато інших праць І. Мартоса, Україні у їх виділенні відмовили [279].

На розгляд Паритетної комісії були винесені також заявки ук­раїнської делегації на художні твори М. Пимоненка, С. Святославського, Р.Судковського, В. Тропініна, К.Трутовського, В. Штернберга, Я. Яненка. Значну роль у відстоюванні права українців мати у своїх музеях твори видатних художників-співвітчизників відіграв Ф. Ернст. Саме завдяки його наполегливості та переконливій аргументації було вирішено передати в Україну першорядні мистецькі твори зазначених майстрів. Зокрема, при розгляді питання про праці М. Пимоненка Федір Людвігович зазначив, що творчість цього художника майже не репрезентована в Україні. Так, картини М. Пимоненка мав тільки Всеукраїнський історичний музей у Києві, а в музеях інших міст його творів зовсім не було. Оскільки цей художник мав велику цінність саме для вітчизняної культури, Ф. Ернст наполягав на передачі його творів в Україну. У результаті російська сторона пого­дилася на виділення із Російського музею великого, виконаного олій­ними фарбами, твору М. Пимоненка «Художник за роботою» [280].

При вирішенні проблеми з поверненням полотен художника В. Штернберга українській стороні були запропоновані його твори «італійського періоду». Федір Людвігович зазначив з цього приводу, що «італійські речі, ясна річ, мають певний інтерес, проте українські ще більший. ІІІтернберг був товаришем Тарновських, і цей його український період порівняно слабо в нас представлено. Для укра­їнського мистецтва сорокових років Штернберг дуже важливий, а між тим, це настільки визначна фігура, що він повинен бути краще репрезентований» [281]. Далі Ф. Ернст відзначив, що його картина «Кріпацький оркестр», яка зображувала музикантів на фоні україн­ського пейзажу, а саме краєвиду садиби Тарновських, мала особливий інтерес для українських музеїв.

Переконлива аргументація Ф. Ернста була взята до уваги росій­ською стороною, яка ухвалила рішення передати в Україну саме «Кріпацький оркестр» В. Штернберга.

Завдяки наполегливості Федора Людвіговича було заплановано виділити з Російського музею цінний для України твір К. Трутовського «Сліпий бандурист навчає хлопчика» [282].

Ф. Ернст подав на розгляд Паритетної комісії також нові заявки щодо українських творів, що знаходилися у запасних фондах Росій­ського музею. Серед них, зокрема, були зазначені твори Г. Нарбута (серія «Алегорії війни» та «Українська абетка»); низка портретів гетьмана К. Розумовського (виконані невідомим майстром і копії з Батоні), портрет князя Рєпніна та «Розумаха» (невідомих художників), картини К. Трутовського «Жінки везуть п’яних на санках» та І. Репіна «Українська хата».

Унаслідок переговорів, проведених Федором Людвіговичем із представниками російської делегації, було заплановано передати в Україну майже всі вищезазначені твори. Тільки нарбутівські «Алегорії війни» повинні були залишитися у Російському музеї, щоб «гідно представити Нарбута, як найбільшого художника у центрах Союзу РСР» [283].

Однією із найважливіших проблем, порушених Ф. Ернстом на цьому засіданні Паритетної комісії, була доля колекції І. Терещенка. Федір Людвігович підкреслив, що у культурному житті Києва сім’я І. Терещенка відігравала таку ж визначну роль, як сім’я П. Третьякова у Москві. Адже І. Терещенко підтримував тісні зв’язки з відомими живописцями свого часу, спонсорував Київську художню школу М.Мурашка та зібрав цінну колекцію художніх творів - Терещенківську галерею. Найкращу частину цієї колекції його син, М. Тере­щенко, під час І світової війни перевіз до Петербурга. Після жовтневої революції Терещенківська збірка, яка налічувала близько 5 тисяч експонатів, надійшла до фондів Російського музею. «Саме тому, - від­значив Федір Людвігович, - Україна має право на повернення колекції І.Терещенка, як вивезеної із її території». «Якщо навіть ставити питання про повернення не всієї гігантської збірки І. Терещенка, - продовжував Ф. Ернст, - то українські музеї у вищий мірі зацікавлені у виділенні з неї картин, тісно пов’язаних з Україною». Зокрема, він визначив художні твори Т. Шевченка, В. Штернберга, Л.Жемчужникова та М. Врубеля.

Після нетривалої дискусії члени Паритетної комісії ухвалили рі­шення про поступовий плановий розподіл колекції І. Терещенка поміж Російським музеєм та Україною [284].

Наприкінці цього засідання Ф. Ернст знову звернувся до питання виділення вже заявлених на попередньому засіданні предметів із нумізматичних колекцій та портретів історичних осіб, пов’язаних із українською історією з фондів Державного Ермітажу. У результаті - російська сторона погодилися на передачу до України золотої медалі із зображенням К. Острозького та портрета В. Кочубея, пензля Жерара [285].

15 травня 1930 р. члени Паритетної комісії продовжили розгляд питання про виділення художніх творів із Ленінградських музеїв на користь України. Так, російська сторона заявила про намір передати в Україну 140 творів М. Башкірцевої. При цьому у Ленінграді повинно було залишитися п’ять експонатів, «які були в інвентарі Російського музею». Проти такої постановки питання виступив голова української делегації К. Коник. Він, зокрема, зауважив, що у заявці України йшла мова про передачу всіх творів М. Башкірцевої й п’ять експонатів, що залишаться, могли бути більш цінними для вітчизняної культури, ніж ті 140, що передалися.

Висновок з цього приводу було запропоновано зробити Ф. Ернсту як мистецтвознавцю, що представляв українську сторону. Зазначимо, що Федір Людвігович не зрадив своїй принциповості та об’єктивності при відстоюванні інтересів української культури. При винесенні висновку з цього питання він погодився з бажанням Російського музею залишити у себе 5 творів М. Башкірцевої. Аргументуючи свою точку зору, Ф. Ернст зазначив, «що неправильно будь-якого худож­ника зосереджувати в одному місці при дослідній роботі, це шкодить художнику. Основна маса творів художника повинна знаходитися там, де він органічний, останні твори повинні бути й по іншим музеям, де з ними знайомляться... маси народу» [286].

Аналогічну позицію займав Ф. Ернст і у питанні про передачу в Україну творів В.Боровиковського. «Він повинен бути однаково добре представлений і в Російському музеї, ...і в Україні. Переносити його цілком в Україну було б неправильно» [287]. Федір Людвігович зазна­чив, що В. Боровиковський має велике значення для України і є українським художником не тільки за походженням, а й за належністю до вітчизняної художньої школи та за глибокими органічними зв’яз­кам із українською культурою. Саме тому, українські музеї, які до недавнього часу зовсім не мали оригінальних творів В. Боровиковського, дуже зацікавлені у їх придбанні.

Виходячи з цього, Федір Людвігович проголосив нову заявку української делегації на твір В. Боровиковського «Портрет Борщевського». Цей портрет мав виняткову цінність для української куль­тури, оскільки на ньому товариш В.Боровиковського був зображений «в формі члена Магістрату, перепоясаного козацьким святковим поясом» з сірою смушковою шапкою у руках. Ф. Ернст підкреслював, що «не існує жодної речі, жодної картини в Україні, на якій зобра­жено магістратську форму». Саме тому «з точки зору українського побуту, української культури він має величезний інтерес» і його потрібно б передати до Київського Всеукраїнського історичного музею[288].

«Питання про передачу творів В. Боровиковського в Україну необхідно було вирішити позитивно й якнайшвидше, - зазначив далі Федір Людвігович, - у силу того, що твори цього славетного майстра були розпорошені по колишніх палацах, маєтках та церквах». Нерідко це мало сумні наслідки. Так, наприклад, Ф. Ернст вказував, що після ухвалення Радою Народних Комісарів рішення про ліквідацію Гатчинського палацу, його майно перейшло у розпорядження Держторгу. «Мені було повідомлено,... що нещодавно один твір Боровиковського був Держторгом пущений на продаж у Берліні й за нього було от­римано 1 000 марок, тобто 500 карбованців. Я би вважав, що було б краще принести жертву у сторону України, а не в сторону Берліна», - підкреслив Федір Людвігович.

Переконлива аргументація Ф. Ернста була взята до уваги членами Паритетної комісії, які ухвалили рішення про передачу Україні 15 тво­рів В. Боровиковського. Так, російські музеї планували виділити портрети: Багратіон-Скавронської, Борщевського, Буксгевдена, Волконського, Голубцова, Ланової-Ростовської (уродженої Безбородько), Олександра І, Павла І, Трохимовського; два чоловічих портрети, один - жіночий та «Образ № 6375» (релігійного змісту).

Завдяки наполегливості Ф. Ернста також було вирішено передати в Україну портрет самого В. Боровиковського, виконаний М. Бугаєвським-Благодарним [289].

Паритетна комісія розглянула також питання про виділення із Російського музею творів Д. Левицького, А. Лосенка, П. Левченка, К. Крижицького та А. Литовченка. В обговоренні кожного з експона­тів найактивнішу участь брав Ф. Ернст. Незважаючи на те, що пред­ставники російської делегації були згодні на передачу деяких полотен вищезазначених майстрів, Федору Людвіговичу приходилося відстою­вати права українських музеїв на їх першорядні твори. Так, суперечка виникла з питання щодо виділення твору А. Лосенка «Володимир і Рогнеда». Відзначаючи особливе значення цього експонату для Ук­раїни, Ф. Ернст підкреслював, що він «цікавий не тільки як художній твір, не тільки як твір художника, який пов’язаний з Україною по­ходженням, але й тематично, оскільки Володимир і Рогнеда є пред­ставниками Української старовини» [290]. «До того ж слід було взяти до уваги, що в українських музеях цей визначний художник пред­ставлений тільки поодинокими дрібними творами», - підкреслив на завершення Федір Людвігович.

Російським музеєм було запропоновано компромісне рішення - замість твору «Володимир і Рогнеда», який був окрасою залу ака­демізму Російського музею, передати в Україну два інших полотна А. Лосенка «Авель» та «Апостол Андрій». Зазначений варіант і був ухвалений у звершенні цього засідання [291].

15 травня 1930 р. на вечірньому засіданні Паритетної комісії було продовжено розгляд заявок на гравюри та малюнки, подані укра­їнською делегацією, ще на першому засіданні до Державного Ер­мітажу. З характеристикою цих експонатів виступив Ф. Ернст. Він, зокрема, відзначив, що проглянувши інвентар «вибрав те, що пред­ставляє найбільший інтерес для України. Із гравюр можу вказати одну Б[оровико]вського, що зображує собор Казанської Божої Матері, потім книжка Рєпіна «Русские художники»,... Гравюри Шевченка» [292].

Також Федір Людвігович зазначив, що у бібліотеці Зимового па­лацу знаходиться велика кількість фотографій українських міст та акварельних малюнків із українськими краєвидами та альбоми М. Іва нова «Види південних міст Малоросії». Усі вони цікаві для УСРР^ проте мають цінність тільки з «краєзнавчої точки зору» й тому н повинні викликати питань щодо їх виділення. При розгляді цього питання Ф. Ернст знову підкреслив бажання української сторони отримати серію портретів-мініатюр українських історичних діячів, виконаних 1706 р.: О. Розумовського, І.Мазепи, Б. Хмельницького та Юрка Хмельниченка.

Завдяки переконливій аргументації Федора Людвіговича під час обговорення цих експонатів, російська сторона висловила згоду на їх передачу У країні [293].

Наступною проблемою, яку розглянули члени Паритетної комісії, була доля Перещепинського золотого скарбу VI-VII ст. У її обгово­ренні також активну участь брав Ф. Ернст. Зокрема, при вирішенні питання про виділення з Державного Ермітажу одного з двох особливо цінних експонатів - позолоченої чаші чи срібної тарілки перського царя - Федір Людвігович зазначив, що «тарілка за зовнішністю поступається чаші, проте вона нам більш потрібна». Тому, продовжував він, українська сторона наполягає на передачі саме цього експонату. Російські музейники, у свою чергу, бажали залишити срібну тарілку в Ермітажі. Лише завдяки наполегливості Ф. Ернста членами Паритетної комісії було ухвалено рішення про передачу Україні цього рідкісного експонату - срібної тарілки із зображенням полювання на левів перського царя Шапура II [294].

15 травня 1930 р. у Ленінграді відбулося останнє засідання II сесії Паритетної комісії. На обговорення Федір Людвігович знову виніс питання про повернення Україні хоча б частини величезної колекції І. Терещенка. Зокрема, він добивався прийняття позитивного рішення у справі альбомів Л. Жемчужникова та збірки творів М. Врубеля.

У своєму виступі Ф. Ернст зазначив, що українські музеї серйозно зацікавлені у цих експонатах, оскільки у IV-му томі Л. Жемчужникова містилося три малюнки Т. Шевченка та низка творів В. Штернберга. А  у ХІХ-му альбомі зібрані замальовки історико-етнографічного ха­рактеру, виконані відомим українським дослідником В. Тарновським. В останніх томах зазначеної збірки також було чимало малюнків, цінних для української культури [295].

Ф. Ернст відзначав нагальну потребу українських музеїв у кар­тинах М. Врубеля. «Твори Врубеля скуповувалися родиною Те­рещенка... В них добре представлена Україна, таких речей ні Харків, ні Одеса не мають, таким чином ми дуже зацікавлені у Врубелі», - говорив він. На жаль, питання відносно творів М. Врубеля вирішено було відкласти [296].

На завершення останнього засідання голова комісії академік ]Л. Марр запропонував членам російської делегації упродовж двох днів скласти остаточні списки експонатів, запланованих до передачі Україні та вручити їх українській стороні. На цьому ІІ-гу сесію роботи Паритетної комісії з обміну музейними цінностями між музеями РСФРР та УСРР було завершено.

Після повернення до Києва Федір Людвігович, як і у попередній раз, подав відомості про її роботу до газети «Пролетарська правда». 20 червня 1930 р. у ній було надруковано велику статтю «Обмін науковими цінностями між РСФРР та УСРР». Відзначаючи велику кількість цінних експонатів, запланованих до передачі в Україну у ре­зультаті роботи двох сесій Паритетної комісії, «Пролетарська правда» писала, що вони врешті-решт нададуть вітчизняним музеям «світового значення, яке мали раніш сховища царських столиць» [297].

У публікації зазначалось, що «Праця Комісії вимагає тривалого вивчення експозиції і запасних матеріалів музеїв РСФРР і далеко не закінчена. 3-я сесія Паритетної комісії має відбутися влітку [1930 р.] на території України. На чергу дня поставлено не тільки повернення головної маси культурно-історичних цінностей з української території до її наукових сховищ, але також і постійний обмін новими придбан­нями обох республік у галузі археологічній зі свого матеріалу» [298].

Проте третя, вирішальна, серія засідань Паритетної комісії, яка повинна була завершити безпрецедентний процес обміну історико-культурними цінностями між РСФРР та УСРР, була відкладена на березень 1932 р. [299]. Над підготовкою матеріалів для її роботи ук­раїнські музейники працювали упродовж 1930—31 рр. Так, Федір Люд­вігович та інші члени ВУАКу готували перелік речей, які можна було б передати до РСФРР та опрацьовували заявки російської сторони. У жовтні 1931 р. на обговорення президії ВУАК були подані детальні списки експонатів, запланованих до передачі з українських музеїв до РСФРР. В обговоренні цих питань найактивнішу участь брав Ф. Ернст [300].

Упродовж 1932 р. Федір Людвігович також опікувався справами Паритетної комісії. Наприклад, у Харкові відбирав матеріали для Всеукраїнського історичного музею зі складу переданих із Росії екс­понатів.

Зокрема, він занотував у своєму щоденнику: «[9-20/02.1932] Пра­цював по справах Паритетної Комісії, перевіряв списки одержаного, був присутній при розпакуванні частини річей, з’ясував плутанину й заміни річей. Здобув для Музею рукопис Григоровича Барського. 24 Акварелі Сажіна. проекта Київського університету... Привіз все це до Музею» [301].

Всі ці експонати були передані в Україну завдяки напруженій праці Ф.Ернста у Паритетній комісії. Саме він розшукав у Московськом Історичному музеї альбом з малюнками «шевченкового приятеля І.Сажина та креслення Київського університету, виконані відомим архітекторами Ф. Міховичем та О.Брюловим. Завдяки його перекон­ливій аргументації під час перших засідань Паритетної комісії у березні 1930 р. у Москві, ці експонати було заплановано передати до УСРР.

Незважаючи на те, що далеко не всі історичні та мистецькі цін­ності, що були вивезені з України до Росії, повернулись на Батьківщину, роботою Паритетної комісії був покладений початок ви­значному процесу. Найважливішим наслідком її діяльності було принципове визнання як з боку керівництва СРСР, так і культурно-наукових кіл РСФРР права України на повернення із Росії своєї історико-культурної спадщини. Окрім того в процесі підготовки до засідань Паритетної комісії з обміну музейними цінностями були сформовані детальні списки вітчизняних пам’яток і цілих колекцій, що за різних обставин опинилися у музеях і сховищах Росії. Найактивнішу участь у всіх вищезазначених процесах відігравав Федір Ернст.

Німець за етнічним походженням, Ф. Ернст виховувався на тра­диціях української національної культури, ніколи не відмежовувався від проблем та інтересів українського народу, служіння якому вважав своїм громадянським обов’язком. У зв’язку з цим не міг не обурюва­тися розпочатим вже в кінці 20-х рр. згортанням процесів українізації, безпідставними огульними звинуваченнями української інтелігенції у буржуазному націоналізмі тощо. «Коли на Радянській Україні роз­почалась приблизно з 1930-1931 р. вестися боротьба з українським буржуазним націоналізмом, яка досягла потім апогею під керівниц­твом Постишева, починаючи з 1933 р., - писав Ф. Ернст, - я вважав, що це - величезна політична помилка, розквіт великодержавництва, русифікаторства, який не лише надзвичайно тяжко відіб’ється на українській культурі, а й ллє воду на користь буржуазної Польщі, Румунії та ін. Я обурювався масовими арештами, проведеними серед української інтелігенції - письменників, учених, художників, пра­цівників театру і музики, музейних робітників, фактичним закриттям ряду передових, з моєї точки зору, інститутів, наукових закладів, ліквідацією цілих галузей культурної роботи в результаті арешту усього складу їх працівників і заслання їх на різні терміни в різні табори. Я вважав, що, навіть у випадку необхідності «зміни полі­тичного курсу», зовсім достатньо дати цим закладам нові установки, поговорити з працівниками, пояснити їм необхідність взяти на себе проведення нових завдань і зовсім ні для чого бити по них з такою силою, засуджуючи від 3-х до 10 років таборів, фактично нерідко знищуючи цінних людей»[302].

На жаль, не зміг уникнути такої долі і сам Федір Людвігович. Його заарештували в жовтні 1933р. Ще напередодні того фатального дня Федір Людвігович як завжди працював у музеї: «перекопував маляр­ські фонди - виділення картин для будинку учених (були представник Кривенко від Інспектури Павленко), виділив кілька картин і разом з Онищуком окремо - одну скульптуру (копія з античної) і пару кан­делябрів - новий сакс». А потім домовлявся з колекціонером С. Глеваським про обмін деяких речей на «interіеur’и Яготина, Межигір’є і жанр від Трипольського. Пропонував іще портрет Ге, писаний Кос­тенком, і якісь ранні речі О. Мурашка. В Академії розмовляв з Козубовським з приводу плану праці на 1934 р[ік]. Ввечері шукав відомосте про етюд Свідомського, що в нашім фонді», - свідчить останній запис щоденника Ф. Ернста [303]. Вранці 23 жовтня 1933 р. Федір Людвігович, як звичайно, вирушив у видавництво академії, зга­дувала пізніше його дружина, але додому він більше не повернув­ся [304].

Одразу ж після арешту Ф. Ернста переправили до спецтюрми Харкова, де на той час слідчим ДПУ України активно фабрикувалися справи Української військової організації та контрреволюційної ор­ганізації музейних працівників. За свідченням «спільників» Ф. Ернста, він належав до обох організацій та ще й входив до німецького на­ціоналістичного контрреволюційного підпілля. Очевидно, саме тому 1 листопада 1933р. слідчі змусили Ф. Ернста підписати заяву, в якій він «зізнався», «що був в контрреволюційній організації, яка являла собою блок всіх українських контрреволюційних партій і угрупувань, починаючи від крайніх правих хліборобських-гетьманських течій до чисто фашистських націонал-соціалістичних груп, певна частина яких з метою кращого маскування контрреволюційної роботи вступила в партію» [305].

Керівництво блоком, «зізнався» далі Ф. Ернст, весь час змінювалось, але мета залишалась єдина - відрив України від Радянського Союзу шляхом збройного повстання і іноземної інтервенції та ство­рення самостійної «Соборної України».

Невідомо як отримавши подібне зізнання, слідчі могли дозволити собі досхочу пофантазувати над складанням протоколів наступних допитів ученого - надто помітною постаттю з широкими творчими зв’язками з багатьма провідними діячами науки і культури був Ф. Ернст. Відтак, обплутали його павутиною контрреволюційної ді­яльності з голови до ніг. А розпочалася вона, як з’ясувалося, ще в роки громадянської війни, коли Ф. Ернст, начебто, розділяв погляди україн­ських буржуазних націоналістів. Саме це, згодом, і привело вченого до першого в його житті організаційно оформленого контрреволю­ційного осередку при Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шев­ченка. Сформувавшись в 1923 р., цей осередок мав досить міцні зв’язки із контрреволюційними групами С. Єфремова та М. Грушевського і, починаючи вже з 1926 р., готувався до збройного повстання. Заплановане на початок 1930 р. одночасно з інтервенцією Польщі, Німеччини, Франції воно не відбулося, начебто, лише через масові арешти органами ДПУ членів «СВУ», а згодом Українського Націо­нального центру. Однак, і після цього ідея повстання не була відки­нута. Її, нібито, підхопили О. Шумський разом з колишніми бороть­бистами, а після їх арешту - контрреволюційні українсько-націона­лістичні центри: В. Перетца - в Ленінграді, А. Кримського, О. Новицького та ін. - у Києві, С. Пилипенка, С. Таранушенка - у Харкові. З ними тісно блокувалися групи великоросійських шовіністів - Д. Гордєєва, В. Зуммера і, звичайно ж, - німецьке контрреволюційне під­пілля, одним із лідерів якого і був записаний Ф. Ернст.

«Його» організація виявилась досить представницькою і результативною в шкідництві на фронті індустріалізації і сільськогос­подарського виробництва, в наукових закладах, мала повстанські бази в німецьких колоніях. А ще - через німецьке консульство в Києві передавала шпигунську інформацію про Радянський Союз.

Розглянувши матеріали «злочинної» діяльності Ф. Ернста, 29 трав­ня 1934 р. судова трійка при Колегії ДПУ України дала їй досить стриману оцінку. Три роки виправно-трудових таборів - таким був її вирок ученому. Очевидно, все ж, взяли до уваги авторитет Ф. Ернста в культурних колах республіки, а можливо, і його (читай - слідчих) відвертість в ході розслідування справи.

Сам Ф. Ернст більше всього схилявся до останнього. Картав себе за проявлену легкодухість, не в силах зрозуміти ні її причин, ні того, що на долю людей, імена яких фігурували в підписаних ним протоколах допитів, його свідчення ніяк вплинути не могли - маховик репресій розкручувався за своїми, незалежними від позиції одинаків, законами.

Відбуваючи покарання на будівництві Біломоро-Балтійського каналу, Ф. Ернст створив музей його історії у м. Повенці. В 1936 р., вже вийшовши на волю, в м. Димитрові очолив музей будівництва каналу Москва - Волга. Як згадувала дружина ученого Тамара Львівна Ернст (Бойкова), незважаючи на незвичайну обстановку та музейну проблематику, працював, як і завжди, творчо. «Арешт його в 1933, - писала вона, - зовсім розбивши його наукову діяльність, відібравши у нього і відповідні умови для роботи, оскільки ми втратили все, що створено було багаторічною працею, не відбився ні на його любові до своєї роботи, ні на бажанні продовжувати її з попередньою енергією. Він, як й раніше, віддавався їй повністю і жив надією на те, що залишить по собі корисний внесок в радянську науку». Саме ця надія і надихала Ф. Ернста до пошуків такого місця роботи, де могли б знадобитись його виключні знання з мистецтвознавства та відпо­відний музейний досвід. З цією метою в 1936 р. він їздив до Києва. Однак, виїхав з нього лише з болем у серці - шедеври архітектури міста, охороною яких у свій час опікувався (Михайлівський Золо­товерхий собор, Десятинна церква та ін.) стояли в руїнах, а в Україні, як з’ясувалось, жити йому було заборонено. Зрозуміло, що не можна було навіть мріяти і про фахову посаду в художніх музеях Москви чи Ленінграда. Тому Ф. Ернст з радістю прийняв запрошення очолити роботу з організації Казахської національної художньої галереї.

Отже, влітку 1937 р. Ф. Ернст вже в Алма-Аті. Знудившись за улюбленою справою, з запалом приступив до роботи. Так що вже в 1938 р. галерея була відкрита, а Ф. Ернста було призначено заступ­ником її директора.

Однак, 1938 р. приніс не лише радість. У квітні органи НКВС за­арештували дружину Федора Людвіговича. А незабаром представники тих же органів повідомили Ф. Ернста, що він має терміново покинути Алма-Ату - місто перетворили у закрите, режимне, як тоді говорили, і людей з сумнівним минулим в ньому не залишали.

Нічого не знаючи про долю дружини, втративши роботу і засоби до існування, дах над головою, Ф. Ернст був близький до відчаю. До того ж минали дні і тижні, а жоден з музеїв Кірова, Пензи, Оренбурга, Саратова, Уфи, до яких Ф. Ернст звернувся з проханням прийняти його на роботу, відповіді не давав. Втім, у кінці червня отримав хоча б якусь надію - в телеграмі, що надійшла з Уфи, пропонувалось обій­няти посаду співробітника Башкирського художнього музею. Спішно розпродавши частину бібліотеки та кімнатних речей, 26 червня 1938 р. Ф. Ернст виїхав до столиці Башкирії. Вже 1 липня був в Уфі. З’явився до музею. Однак, керівники установи, дізнавшись про його судимість, не захотіли навіть розмовляти з ним. Подібна картина повторилась і в Раднаркомі та ЦВК Башкирської АРСР, куди Федір Людвігович звернувся за допомогою.

Безсилий пробити стіну байдужості з боку місцевих офіційних властей, він їде до Москви - шукає підтримки у Всесоюзному комітеті в справах мистецтв, Комісаріаті радянського контролю. І, на диво, отримує дозвіл на роботу в музеї. Так з 1 серпня 1938 р. Ф. Ернст стає заступником директора башкирського художнього музею по науковій частині.

Співробітники музею досить скоро оцінили як його людські, так і професійні якості. Завжди привітний, легкий у спілкуванні, уважний, Ф. Ернст умів привертати до себе людей. І хоч з новими знайомствами не поспішав, завжди знаходився в оточенні друзів. Його ж енцикло­педичні знання в царині мистецтва і музейництва мимоволі викликали захоплення у фахівців. «Ф. Ернст, - писав у 1940 р. В. Котцев, один із його співробітників по музею, - безперечно, є одним з найбільших музейних спеціалістів. Таких спеціалістів небагато не лише в Баш­кири, але і в усьому СРСР. Він володіє наполегливим завзятим ха­рактером, працює без ривків, систематично... У нього абсолютно від­працьована система в роботі, визначені методі і прийоми, які еко­номлять сили і дозволяють добиватися значної продуктивності в науковій роботі». Далі В. Котцев відзначив, що проведена Ф. Ернстом реекспозиція Башкирського художнього музею не лише позитивно позначилася на науковому рівні його експозиційної роботи, а й значно полегшила для відвідувачів сприйняття музейних експонатів. Не менш високу оцінку фахівців і громадськості столиці Башкирії отримала і влаштована Ф. Ернстом виставка творів І. Урядова. Успіхом у ши­рокого загалу користувались лекції з історії мистецтва, які він читав при музеї. Ф. Ернст друкував свої статті на сторінках газети «Красная Башкирия».

Поволі навіть ті, хто відвертався від нього на початку липня 1938 р., здається, почали забувати, що мали справу з «контррево­люціонером». До того ж, витримавши тортури 72-х допитів, пере­важно нічних, пройшовши через усі кола енкавеесівського пекла, в квітні 1939 р. вийшла на волю і незабаром прибула до Уфи дружина Федора Людвіговича. Довідавшись, що винесений їй у Алма-Аті несправедливий вирок - 10 років таборів - після перегляду справи було відмінено, Ф. Ернст звернувся до Верховного суду України з проханням відновити справедливість і по відношенню до нього. Спо­дівався, врешті-решт повернутись в Україну, про яку ніколи не за­бував, завжди з захопленням розповідав своїм співрозмовникам. Ні для кого не було таємницею і те, що навіть перебуваючи далеко за її межами Ф. Ернст продовжував працювати над «Словником україн­ських художників».

Творчі плани, надії і сподівання Ф. Ернста порушив напад фа­шистської Німеччини на СРСР. І хоч у паспорті Федора Людвіговича на той час у графі «національність» стояло слово «росіянин», ті, кому належало, добре знали як про його походження, так і про набутий в Україні «досвід» підпільної антирадянської боротьби. Тому з перших днів війни Ф. Ернста не покидали тривожні передчуття. Зрозумівши безвихідність ситуації чоловіка, Тамара Львівна в пориві відчаю запропонувала йому одночасно покінчити життя самогубством. Думаючи, мабуть, більше про молодість дружини (на 1941 р. їй ви­повнилось 35 років), ніж про свою власну долю - відмовив. Єдине, що попросив - у разі арешту говорити лише правду. Таку ж клятву дав і сам.

15 липня 1941 р. Федір Людвігович і Тамара Львівна чекали гостей. Мали підійти співробітники евакуйованої в Уфу АН України Во­лодимир Гнатович і Зінаїда Миколаївна Заболотні. Чекали і на дав­нього знайомого Ф. Ернста по Києву С.Маслова, з яким напередодні, 11 липня, Федір Людвігович зустрічався на урядовій дачі під Уфою, де жили співробітники Української Академії (тоді ж мав розмову і з М. Рильським).

Однак, раніше у квартиру увірвались непрошені «гості» - енкавеесівці. Так що зустрічала Заболотних Тамара Львівна вже сама. І хоч ті пробували втішати, заспокоювали, як ніхто інший, розуміла - розпрощалася з чоловіком назавжди.

Допитувати Ф. Ернста слідчі НКВС Башкирської АРСР розпочали відразу після його арешту. Спочатку, правда, допити, здавалось, не віщували нічого злого - Ф. Ернста розпитували про коло його знайо­мих і друзів, уточнювали біографічні дані. І раптом, як грім серед ясного неба, - ЗО липня 1941 р. його звинувачують не лише у контр­революційній діяльності, а й у зраді Батьківщині. Відтоді різко змінюється тон розмови слідчих, на допити до них Ф. Ернста почи­нають проводити переважно вночі, його позбавляють права на про­гулянки, іноді цілими днями не випускають з камери. Та Ф. Ернст мовчав. Щоб вирвати необхідні слідству зізнання ученого, його ки­дають на десять днів до карцеру. А 12 жовтня, коли й цей, до того ефективний засіб впливу на підслідчих, не дав ніяких наслідків, його жорстоко і цинічно впродовж трьох годин б’ють гумовими палицями. Після цього в справі Ф. Ернста з’явилися його перші зізнання. Правда, складав їх слідчий сам - Федір Людвігович, ледве живий, лежав на підлозі. Через силу піднімався, щоб поставити підпис, яким скріп­лював свою контрреволюційну діяльність до 1933 р.

Спроби слідчих остаточно зламати Ф. Ернста, однак, ніякого успіху не мали - він категорично заперечував звинувачення в контрре­волюційній і шпигунській діяльності напередодні війни. Щоб якось звести кінці з кінцями, слідчі беруть необхідні їм свідчення у сусіда Ф. Ернста по камері. Допитують також ряд «свідків», які залишились на волі. Однак, Т.Л. Ернст категорично заперечила всі звинувачення проти чоловіка, а свідчення інших двох були настільки шиті білими нитками, що у звинувачувальний висновок по справі Ф. Ернста, під писаний 12 грудня 1941 р. Наркомом внутрішніх справ Башкирські АРСР, не увійшли. Відтак, за результатами слідства Ф. Ернстові при­писувалися, в основному, ті гріхи, за які він вже відбув покарання. Новою у звинувачувальному висновку була хіба що теза про німецьку діяльність Ф. Ернста в Уфі та пропонована міра покарання - розстріл.

Передавши справу Ф. Ернста на розгляд Особливої наради НКВС СРСР, в НКВС Башкирської АРСР, очевидно, розуміли, що вона була сфабрикована надто вже грубо. Тому в березні 1942 р. допити Ф. Ернста відновлюються. Розпочинались вони, як правило, близько одинадцятої і тривали, переважно, до ранку. Від Ф. Ернста вимагали єдиного - зізнання у шпигунстві на користь Німеччини. Однак, незважаючи на фізичне і психологічне виснаження, Федір Людвігович непохитно стояв на своєму: «Мої погляди є поглядами цілком ра­дянської людини».

Тоді слідчі вдалися до вже перевіреного методу: «створили» з числа студентів Башкирського педінституту, в якому Тамара Ернст викладала іноземні мови, контрреволюційну шпигунську організацію «таємних політиків», а на чолі її поставили Федора Людвіговича. Саме під його керівництвом, начебто, йшов збір необхідної для Німеччини інформації та розповсюдження анонімних листів, в яких дискреди­тувались керівники партії і уряду. Коли ж Ф. Ернст відкинув і ці звинувачення, до «очолюваної» ним організації записали і Тамару Львівну. Так, на початку квітня 1942 р. вона опинилась в одній тюрмі з чоловіком. Однак, які б вишукані методи допиту щодо неї не застосовували залишилась вірною клятві, даній Федору Людвіговичу. Не зрадив їй і Ф. Ернст.

Незважаючи на це, його кримінальна справа була відкликана з Особливої наради НКВС СРСР «в зв’язку з новими обставинами, що відкрились» слідству. До неї додали матеріали розслідування, про­веденого у справі Ф. Ернста в березні-липні 1942р. та складений на їх підставі новий звинувачувальний висновок проти нього, затверджений 15  серпня цього ж року заступником наркома внутрішніх справ Баш­кирської АРСР. На цей раз у висновку чітко окреслювалась контрреволюційна, антирадянська та зрадницька шпигунська діяльність Ф. Ернста в Уфі. Кваліфікувавши його дії за Ст. 58-1а, 58-10, ч. II і Ст. 58-11 КК Росії, Особлива нарада при НКВС СРСР 10 жовтня 1942 р. прийняла рішення: «Ернста Федора Людвіговича, він же Львович, за зраду батьківщини і антирадянську агітацію - РОЗСТРІЛЯТИ. Особисте майно КОНФІСКУВАТИ». 28 жовтня 1942 р. вирок було виконано...

Нічого не знаючи про долю чоловіка, Тамара Львівна неодноразово зверталася з відповідними запитами в органи внутрішніх справ. Зреш­тою, лише в грудні 1955 р. її повідомили, що Ф. Ернст, відбуваючи покарання (10 років виправно-трудових таборів - рівно на стільки у 1942 р. - було засуджено і Тамару Львівну), помер. Вказувалась і ви­гадана дата його смерті - 17 серпня 1949 р. Це, здається, була вже остання фальсифікація навколо імені відомого вченого. Однак, де­сятиліттями, незважаючи на повну реабілітацію вченого в судовому порядку, вона міцно, як правда, трималась у пам’яті його близьких і друзів, повторювалась на сторінках досліджень про його життя і творчість.

* * *

Надзвичайно діяльна людина й талановитий вчений, Ф. Ернст, за­лишив нам у спадок величезну кількість праць з питань мистецтво­знавства, пам’яткознавства та історії, які не втрачають своєї ак­туальності й сьогодні. Але чи не найціннішим джерелом для сучасних дослідників пам’яткоохоронного руху України кінця 20-х - початку 30 рр. виступає щоденник Федора Людвіговича «Художній відділ».

Цей документ сьогодні зберігається у Рукописних фондах Інсти­туту мистецтвознавства, фольклористики й етнології ім. М.Т. Риль­ського НАН України Оп.13-1, спр. 7. Він являє собою товстий зошит для щоденних записів коричневого кольору. 127 аркушів у ньому заповнено власноруч Ф. Ернстом. Деякі сторінки, в основному ті, що були написані кольоровими чорнилами, зазнали «згасання тексту», в кількох місцях є локальні пошкодження (1-2 слова). На початку 1990-х «Художній відділ» був відксерокопійований, що дозволило зберегти його зміст і полегшило дослідження щоденника.

Текст щоденника Ф. Ернста «Художній відділ» вперше публі­кується у повному обсязі зі збереженням авторської орфографії та пунктуації. У випадках скорочення слів у документі їх доповнення подається упорядниками у квадратних дужках. Пошкоджені слова документа позначаються курсивом.

Щоденник названо «Художній відділ», тому що він являв собою робочі записи-звіти, які мав вести кожен із заввіділів Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка. У ньому охоплюється період з 2 червня 1925 р. по 22 жовтня 1933 р.

Нотатки робились Ф. Ернстом повсякденно, зі справжньою ні­мецькою педантичністю, погодинно й іноді похвилинно. Але за цими цифрами і сухими фактами перед сучасними дослідниками розкри­вається вся різноманітність і масштабність діяльності цієї надзви­чайної людини. Читаючи щоденник Ф. Ернста, ми потрапляємо у вир культурного життя української інтелігенції кінця 20-х - початку 30-х рр. XX ст., детально дізнаємося, у яких непростих умовах відбу­валась боротьба за збереження нашої національної спадщини.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

  1. Білокінь С. Федір Ернст // Пам’ятки України. - 1982. - № 2. - С. 54.
  2. Архів Федеральної Служби Безпеки Башкортостану (далі - ФСБ Башкортостану). - Спр. 5155. - Т. 2. - Арк. 32.
  3. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (Далі - ІР НБУ). - Ф.Х. - Спр. 12617. - Арк. З
  4. Архів ФСБ Башкортостану. - Спр. 5155. - Т. 2. - Арк.152.
  5. Эрнст Ф. Художественньїе сокровища Києва, пострадавшие в 1918 г. - К., 1918.- С. 20.
  6. ІР НБУ. - Ф.Х. - Спр. 12617. - Арк. 4.
  7. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 1. - Спр. 690. - Арк. 20.
  8. Там само. - Спр. 682. - Арк. 5.
  9. Ернст Ф. Справа охорони пам’яток мистецтва й старовини у Києві П Збірник секції мистецтв. - К., 1921. - № 1. - С. 149.
  10. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (Далі - ЦДАВОУ). - Ф. 166. - Оп. 1. - Спр. 680. - Арк. 1.
  11. Архів ФСБ Башкортостану. - Спр. 5155. - Т. 2. - Арк. 40.
  12. Там само. - Арк. 41., ІР НБУ. - Ф.Х. - Спр. 12617. - Арк. 8
  13. Ернст Ф. Справа охорони пам’яток мистецтва й старовини у Києві // Збірник секції мистецтв. - К., 1921. - № 1. - С. 151.
  14. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 1, спр. 699. - Арк. 5 (зв.).
  15. Там само. - Арк. 4-5.
  16. Державний архів Київської області (Далі - ДАКО). - Ф. 4156. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 207.
  17. Та само. - Арк. 207, 227; Спр. 10. - Арк. 80; Спр. 19. - Арк. 130.
  18. Врублевська В., Нестуля О. На ниві збереження пам’яток історії та культури // Юхим Михайлів. - К.: Абрис, 1997. - С. 80.
  19. Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та культури в Українській РСР: Збірник методичних матеріалів в шести частинах. - К.: Інститут історії України АН УРСР, 1989. - Ч. 1. - С. 81.
  20. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського (Далі РФ ІМФЕ). - Ф. 13-3. - Спр. 50. - Арк. 10.
  21. Врублевська В., Нестуля О. На ниві збереження пам’яток історії та культури 11 Юхим Михайлів. - К.: Абрис, 1997. - С. 80.
  22. Там само. - С. 81.
  23. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-2. - Спр. 98. - Арк. 1.
  24. Щербаківський Д. Культурні цінності в небезпеці // Життя й ре­волюція - 1927 -№ 1. - С. 98.
  25. НА ІА АН України. - Ф.ВУАК, спр. 279. - Арк. 10.
  26. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні 1917-1941 рр. Ч. 1.'. 1917 р. - середина 20-х років. - К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 131.
  27. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-5. - Спр. 298. - Арк. 20.
  28. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні 1917-1941 рр. Ч. 1.: 1917 р. - середина 20-х років. - С. 136.
  29. Там само.-С. 137.
  30. Там само.-С. 139-140.
  31. Там само.-С. 146-147.
  32. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-3. - Спр.97. - Арк. 10.
  33. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні 1917-1941 ррЧ.1.: 1917 р. - середина 20-х років. - С. 151.
  34. Звідомлення Всеукраїнської академії наук у Києві за 1923 рік. - К.: ВУАН, 1924. - С. 68.
  35. Нестуля С. Становлення Всеукраїнського Археологічного коміте­ту ВУАН (середина 1920-х років). - Полтава: Археологія, 1997. - С.       41.
  36. Білокінь С. Федір Ернст / Репресоване «Відродження».- К.: Украї­на, 1993.-С. 312.
  37. Нестуля О. Україна стала його долею (Ф.Л. Ернст) / Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки). - К.: Рідний край, 1991. - С. 105.
  38. Науковий архів Національного художнього музею України (Далі - НА НХМУ). - Оп. 1. - Спр. 15/134. - Арк. 114.
  39. Дубровський В. Охорона пам’яток культури в УСРР // Охорона пам’яток культури на Україні. - 1927. - 36. 1. - С. 6.
  40. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 15/134. - Арк. 114 (зв).
  41. Там само. - Арк. 115.
  42. Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України. (Далі НА ІА НАН України). - Ф.ВУАК. - Спр. 27. - Арк. 8.
  43. Там само. - Арк, 9.
  44. Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та куль­тури в Українській РСР: Збірник методичних матеріалів в шести частинах. - Ч.1. - С. 92.
  45. Нестуля С. Становлення Всеукраїнського Археологічного коміте­ту ВУАН (середина 1920-х років). - С. 12.
  46. НА ІА АН України. - Ф.ВУАК. - Спр. 36 - Арк. 61.
  47. Там само.
  48. РФ1МФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 2 (зв.).
  49. НА ІА АН України. - Ф.ВУАК. - Спр. 36. - Арк. 63.
  50. Нестуля О.О. Охорона пам’яток історії та культури. 1917-1925 рр // Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та куль тури в Українській РСР: Збірник методичних матеріалів в шести частинах. - Ч. 1. - С. 115-116.
  51. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3427. - Арк. 23.
  52. Там само.
  53. Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура. Україна: Що­річник. - К., 1992. - Вип. 2. - С. 507.
  54. Ернст Ф. До кого має перейти Лавра // Пролетарська правда. -11 квітня.
  55. ІР НБУ. - Ф. 297. - Спр. 879. - Арк. 3-3 (зв.).
  56. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 8. - Спр. 418. - Арк. 28-29; НА ІА АН Ук­раїни. - Ф.ВУАК. - Спр. 140. - Арк. 22 (зв.).
  57. Там же. - Спр. 116/31. - Арк. 1-2; Спр. 118. - Арк. З (зв.).
  58. Ернст Т. Із спогадів. Публікація С. Білоконя // Пам’ятки України. - 1989. - № 2. - С. 54.
  59. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 9391. - Арк. 31-32, 71.
  60. Бережина А. Собори наших душ. 2. Справа Федора Ернста // Пам’ятки України. - 1989. - № 2. - С.58.
  61. Архів ФСБ Башкортостану. - Спр. 5155. - Т. 2. - Арк. 44-45.
  62. Там само.
  63. Нестуля О.О. Охорона пам’яток історії та культури. 1926-1941 рр. //Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та куль­тури в Українській РСР: Збіргіик методичних матеріалів в шести частинах. - К.: Інститут історії України АН УРСР, 1989. - Ч. II.
  64. Бережина А. Вказана праця. - С. 57.
  65. 65 Ернст Т. Із спогадів. Публікація С. Білоконя // Пам’ятки України. - 1989.-№ 2.-С. 54.
  66. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 9. - Спр. 1493. - Арк. 4; Спр. 1504. - Арк. 37.
  67. Білокінь С. Вказана праця. - С. 508.
  68. НА ІА АН України. - Ф.ВУАК. - Спр. 3. - Арк. 12-13.
  69. ДАКО. - Ф. 4156. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 1.
  70. Там само - Спр. 10. - Арк. 17.
  71. Там само - Спр. 20. - Арк. 24.
  72. Білокінь С. Федір Ернст // Пам’ятки України. - 1982. - №2. - С. 58.
  73. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк. 20 (зв.).
  74. Там само. - Арк. 22 (зв.).
  75. Звідомлення Всеукраїнської академії наук у Києві за 1923 рік. - К.: ВУАН, 1924,- С. 79-80.
  76.  ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк. 21.
  77.  Там само. - Арк. 22.
  78. . РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 17, 74.
  79.  Там само. - Арк. 83.
  80. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк. 22 (зв.).
  81. Там само. - Арк. 82.
  82. РФ ІМФЕ. - Ф.          13-1. - Спр. 7.        - Арк. 1-2 (зв.).
  83. ЦДАВОУ. - Ф.     166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк.     83.
  84. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 38. - Арк. 29.
  85. Щербаківський Д., Ернст Ф. Український портрет. Виставка укра­їнського портрету ХУІІ-ХХ ст. - К.: Всеукраїнський історичний музей, 1925. - С. 43-61.
  86. ЦДАВОУ. - Ф.     166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк.     16.
  87. Щербаківський   Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 48-61, іл. 1, 8, 12.
  88. Культура і мистецтво: Виставка українського історичного порт­рету ХУІІ-ХХ ст. // Пролетарська правда. - 1925. - 20 листопада.
  89. Зрнст Ф. Художественньїе сокровища Украиньї: Вьіставка ук- раинского исторического портрета в Києве // Пламя. - 1926. - № 8. - С. 8-9.
  90. Щербаківський Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 24^2.
  91. Ернст Ф. Георгій Нарбут: Життя і творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. - К., 1926, - С. 38.
  92. Ернст Ф. Посмертна виставка творів Г.І. Нарбута в Києві // Чер­воний шлях. - 1923. - № 1.
  93. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 2.
  94. Там само. - Арк. 8, 8 (зв.).
  95. Там само. - Ф. 13-4. - Спр. 125. - Арк. 15.
  96. Ернст Ф. Георгій Нарбут: Життя і творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. - К., 1926. - С. 26.
  97. РФ ІМФЕ, - Ф. 13-4. - Спр. 17. - Арк. 29 (зв.).
  98. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 17 (зв.).
  99. Ернст Ф. До влаштування посмертної виставки творів Г.І. Нарбу­та // Життя й революція. - 1926. - Квітень. - Ч. 4. - С. 116-117.
  100. Ернст Ф. Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. - К: ДВУ, 170 с.
  101. Ю.Греч. Георгий Нарбут: Посмертная виставка призведений [Каталог] // Печать и революція. - М., 1927. - январь-февраль, кн. І. - С. 215-216.
  102. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк. 22.
  103. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 7. - Спр. 585. - Арк. 22.
  104. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки Украї­ни. -1998. -№ 1.-С. 42.
  105. РФ ІМФЕ.- Ф. 13-3. - Спр. 45. - Арк. 8, 16.
  106. Там само. - Ф. 13-4. - Спр. 135. - Арк. 21.
  107. Щербаківський Д.,.Ернст Ф. Вказана праця. - С. 32-33.
  108. Виставка українського малярства ХУІІ-ХХ століть // Пролетар­ська правда. - 1928. - 21 січня.
  109. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-4. - Спр. 135. - Арк. 16-17.
  110. Там само. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. З, 22 (зв.), 27-28 (зв.), 48-48 (зв.).
  111. Там само. - Арк. 48 (зв.).
  112. Українське малярство ХУІІ-ХХ століть: Провідник по виставці / Під ред. Ф. Ернста. - К.: Всеукр. іст. музей, 1929. - С. 52, 57-58.
  113. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  114. Там само.
  115. РФ ІМФЕ. -Ф. 13-4. - Спр. 149. - Арк. 196.
  116. Там само. - Спр. 135. - Арк. 17.
  117. Там само. - Арк. 18.
  118. НАНХМУ.-Оп. 1. - Спр. 69.-Арк. 11.
  119. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-4. - Спр. 135.- Арк. 1-18.
  120. Білокінь С. Федір Людвігович Ернст: Бібліографічний покаж­чик. - Суми, 1987. - С. 18.
  121. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-4. - Спр. 149. - Арк. 1-211.
  122. Там само. - Арк. 210.
  123. Там само.
  124. Там само. - Спр. 271. - Арк. 1.
  125. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3427. - Арк. 22.
  126. Щербаківський Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 40.
  127. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 2 (зв.).
  128. Там само. - Арк. 49.
  129. Придбання нових експонатів у Всеукраїнському історичному му­зеї ім. Т. Шевченка// Пролетарська правда. - 1927. - 21 вересня.
  130. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1.-Спр. 7.-Арк. 61.
  131. Ернст Ф. Останні придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка // Пролетарська правда. - 1928. - 18 січня.
  132. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 80. - Арк. 26.
  133. Ернст Ф. Пам’яті Олександра Мурашка // Пролетарська правда. - 1929. -15 червня.
  134. Ц ДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3427. - Арк. 141.
  135. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-3. - Спр. 68. - Арк. 77.
  136. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 66. - Арк. 39.
  137. Придбання нових експонатів у Всеукраїнському історичному му­зеї ім. Т. Шевченка // Пролетарська правда. - 1927. - 21 вересня.
  138. Виставка українського малярства ХУІІ-ХХ ст. // Пролетарська правда. - 1928. - 18 січня.
  139.  Щербаківський Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 36.
  140. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 51 (зв.).
  141. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 52. - Арк. 36, 36 (зв.).
  142. Нові придбання Музею ім. Т. Шевченка// Пролетарська правда. - 1929. - 27 квітня.
  143. РФ ІМФЕ.-Ф. 13-1.-Спр. 7.-Арк. 7,51.
  144. Там само. - Арк. 28.
  145. Ернст Ф. Останні придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка // Пролетарська правда. - 1928. - 18 січня.
  146. РФ ІМФЕ - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 67 (зв.).
  147. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  148. Останні придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда. - 1928. - 21 листопада.
  149. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 71.
  150. Там само. - Арк. 92.
  151. Щербаківський Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 32.
  152. Там само. - Спр. 33. - Арк. 42.
  153. Там само. - Арк. 56.
  154. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3427. - Арк. 117.
  155. Нові придбання Музею ім. Т. Шевченка // Пролетарська правда - 1927 - 17 квітня.
  156. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 38 (зв.).
  157. Там само. - Арк. 59.
  158. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка// Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  159. Щербаківський Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 38-39.
  160. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3427. - Арк. 22.
  161. Там само. - Спр. 3429. - Арк. 22.
  162. Там само. - Арк. 23.
  163. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  164. Ернст Ф. Портретист Гольпайн. - К.: Всеукр. іст. музей, 1927. - С. 5.
  165. Там само. - С. 7.
  166. Щербаківський Д., Ернст Ф. Вказана праця. - С. 34-35, 52-53.
  167. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 23 (зв.), 24.
  168. Там само. - Ф. 13-3. - Спр. 78 - Арк. 3-4.
  169. Там само. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 38.
  170. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 52. - Арк. 7.
  171. Там само. - Арк. 6.
  172. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-3. - Спр. 70. - Арк. 1-2.
  173. Там само. - Спр. 71. - Арк. 1-3.
  174. Там само. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 29.
  175. Ернст Ф. Портретист Гольпайн. - С. 3-27.
  176. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1, Спр. 7. - Арк. 60.
  177. Там само. - Ф. 13-3, Спр. 77. - Арк. 8.
  178. НА НХМУ. - Оп. 1, Спр. 53. - Арк. 61.
  179. Там само. - Спр. 80. - Арк. 27.
  180. Ернст Ф. Види Київа середини XIX віку, що їх писав худож­ник Гроте //Збірник історико-філологічного відділу УАН, кн. ХІІІ-ХІУ. - 1927. - С.404.
  181. НА НХМУ,-Оп. 1. - Спр. 33.-Арк. 12.
  182. Ернст Ф. Види Київа середини XIX віку, що їх писав художник Гроте. - С.405.
  183. Там само.
  184. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 33. - Арк. 47.
  185. Там само. - Арк. 49.
  186. Там само. - Спр. 80. - Арк. 8.
  187. Ернст Ф. Види Київа середини XIX віку, що їх писав художник Гроте - С.406
  188. Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу. 1926-1930 / Упоряд.: О. Нестуля, С.Нестуля. - Полтава: РВВ ПУСКУ, 2002. - С. 64.
  189. Ернст Ф. Види Київа середини XIX віку, що їх писав художник Гроте. - С.408-409.
  190. Там само. - С. 409-413.
  191. Там само.-С. 414-415.
  192. Там само. - С. 404^15.
  193. Доповідь проф.[есора] Ернста // Пролетарська правда. - 1928. - 18 лютого.
  194. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-3. - Спр. 45. - Арк. 8.
  195. НА НХМУ,-Оп. 1. - Спр. 52.-Арк. 61.
  196. Там само. - Спр. 80 - Арк. 27.
  197. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-2. - Спр. 8. - Арк. 1.
  198. Эрнст Ф. Искусство советской Украиньї // Известия. - 1926. - 11 июля.; Ернст Ф. На виставці «АРМУ»: (враження) // Пролетар­ська правда. - 1927. - 29 січня.
  199. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 38 (зв.).
  200. 700- Нові придбання Музею ім. Т. Шевченка // Пролетарська правда. -17 квітня.
  201. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 585. - Арк. 21-22 (зв.).
  202. Там само. - Спр. 3429. - Арк. 28.
  203. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 48.
  204. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 66. - Арк. 48-48 (зв.).
  205. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 77.
  206. Білокінь С. Федір Ернст // Пам’ятки України. - 1985. - № 2. - С. 33.
  207. Обмін науковими цінностями між РСФРР та УСРР // Пролетар­ська правда. - 1930. - 15 червня.
  208. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-2. - Спр. 8. - Арк. 1.
  209. Там само. - Арк. 1 (зв.)
  210. Український музей. - 36.1. - К.: Київ-Друк, 1927. - 310 с.
  211. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп.9. - Спр. 3425. - Арк.26.
  212. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка// Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  213. Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу. 1926-1930 / Упоряд. О. Нестуля, С.Нестуля. - Полтава, 2002. - С. 11.
  214. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3427. - Арк. 22 (зв.).
  215. Там само.
  216. Українське малярство ХУІІ-ХХ століть: Провідник по виставці / Під ред. Ф. Ернста. - С. 14.
  217. Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу. 1926-1930/Упоряд.: О.Нестуля, С.Нестуля. - С. 12.
  218. Там само. - С. 18.
  219. НА НХМУ.-Оп. 1. - Спр. 52.-Арк. 75.
  220. Там само. - Арк. 13-13 (зв.).
  221. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3429. - Арк. 25-25 (зв.).
  222. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 52. - Арк. 82-82 (зв.).
  223. РФ ІМФЕ: - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 48.
  224. ЦДАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3429. - Арк. 25-26.
  225. Там само. - Арк. 18-18 (зв.).
  226. Там само. - Арк. 17.
  227. Там само. - Арк. 20.
  228. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 18.
  229. Там само. - Арк. 41.
  230. Там само. - Арк. 47^8.
  231. Там само. - Спр. 52 - Арк. 286.
  232. Там само. - Арк. 287-288.
  233. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 31.
  234. Там само. - Арк. 34.
  235. Там само. - Арк. 36.
  236. Нові придбання Музею ім. Т. Шевченка // Пролетарська правда. -17 квітня.
  237. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 52. - Арк. 58.
  238. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-3. - Спр. 68. - Арк. 6.
  239. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3429. - Арк. 22-23.
  240. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-3. - Спр. 68. - Арк. 33.
  241. НА НХМУ. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 44-44 (зв.).
  242. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 66.
  243. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда-1928.-8 вересня.
  244. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 69.
  245. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3429. - Арк. 23.
  246. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  247. Там само.
  248. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3429. - Арк. 26.
  249. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка // Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  250. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 3429. - Арк. 19.
  251. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка// Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  252. Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу. 1926-1930 / Упоряд.: О. Нестуля, С. Нестуля. - С. 33, 203.
  253. Нові придбання Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шев­ченка// Пролетарська правда. - 1928. - 8 вересня.
  254. Там само.
  255. Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу. 1926-1930 / Упоряд.: О. Нестуля, С. Нестуля. - С. 68.
  256. Там само. - С. 63-66.
  257. ЦЦАВОУ. - Ф. 166. - Оп. 6. - Спр. 9410. - Арк. 266,
  258. Там само. - Арк. 267.
  259. Там само.
  260. Державний Архів Російської Федерації (Далі - ДАРФ). - Ф. 2307. - Оп. 15,- Спр. 33. - Арк. 15.
  261. Там само. - Арк. 17.
  262. Там само.
  263. Там само. - Арк. 18.
  264. Там само. - Арк. 19.
  265. Там само. - Арк. 26.
  266. Там само. - Арк. 28.
  267. Там само. - Арк. 33.
  268. Там само. - Спр. ЗО. - Арк. 4.
  269. Там само.
  270. Там само. - Арк. 27-28 (зв.).
  271. Там само. - Спр. 33. - Арк. 67.
  272. НА ІА НАН України. - Ф. ВУАК. - Спр. 314. - Арк. 25.
  273. Там само. - Арк. 26.
  274. Там само.
  275. Обмін культурними та музейними цінностями між РСФРР та УСРР // Пролетарська правда. - 1930. - 18 квітня.
  276. ДАРФ. - Ф. 2307. - Оп. 15. - Спр. 34 Арк. 40.
  277. Там само. - Арк. 50.
  278. Там само. - Спр. 30 - Арк. 32.
  279. Там само.
  280. Там само. - Спр. 34 - Арк. 43.
  281. Там само. - Спр. 30- Арк. 33.
  282. Там само.
  283. Там само.
  284. Там само. - Спр. 34. - Арк. 48.
  285. Там само. - Спр. 30. - Арк. 34.
  286. Там само.
  287. Там само. - Спр. 34. - Арк. 50.
  288. Там само. - Арк. 51.
  289. Там само. - Арк. 52.
  290. Там само. - Арк. 53.
  291. Там само. - Арк. 57-58.
  292. Там само. - Арк. 141-143.
  293. Там само. - Арк. 150.
  294. Там само. - Арк. 156.
  295. Там само. - Арк. 159
  296. Там само. - Арк. 171.
  297. Обмін науковими цінностями між РСФРР та УСРР // Пролетарська правда. - 1930. - 15 червня.
  298. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 122 (зв.).
  299. Там само. - Арк. 77.
  300. Там само.
  301. Там само. - Арк. 78.
  302. Архів ФСБ Башкортостану. - Спр. 5155. - Т. 2. - Арк. 52.
  303. РФ ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Спр. 7. - Арк. 127.
  304. Ернст Т. Із спогадів. Публікація С. Білоконя // Пам’ятки Украї­ни. - 1989.-№ 2. - С. 61.
  305. Тут і далі за матеріалами судової справи Ф. Ернста в Архіві ФСБ Башкортостану. - Спр. 5155. - Т.2.