Сергій БІЛОКІНЬ: Грабування музеїв. Діяльність Ґосторґу

17 листопада 2015
Сергій БІЛОКІНЬ: Грабування музеїв. Діяльність Ґосторґу

Протягом двадцятих років відбувалось вилучення мистецьких цінностей по музеях для продажу закордон, що пов'язується з подіями попередніх років. 

Згідно вказівок Леніна, 1922 року таємним "особоуполномоченным Совнаркома по учету и сосредоточению ценностей" (точніше, конфіскації церковних коштовностей) Політбюро призначило Л.Троцького. Чільний вождьреволюції (після Леніна) 22 березня 1922 року писав Сапронову, Калініну й своїй дружині, що представляла в даному випадку «Главмузей». Наводжу цього листа повністю, оскільки інформативно він надзвичайно місткий:

«22 марта 1922 г.

с.[овершенно] секретно.

ТОВАРИЩУ САПРОНОВУ

ТОВАРИЩУ КАЛИНИНУ

ТОВАРИЩУ ТРОЦКОЙ, Главмузей

Насколько я понимаю, существо недоразумений с Главмузеем сводится к следующему:

  1. Кто решает, что вещи имеют музейно-исторический характер? Главмузей по смыслу его постановления толкует дело так, что последней экспертизой является экспертиза Главмузея. Разумеется, этого мы допустить никак не можем. В случае, если на месте к соглашению не придут, вещь поступает в Гохран. Протест о ней поступает с места в Главмузей и в центре может быть произведена повторная экспертиза по требованию Главмузея.
  2. Что касается транспорта хрупких и ветхих предметов, то местные комиссии должны строго следовать указанию своих экспертов – представителей Главмузея. Разрушение или порча предметов вследствие неаккуратной укупорки и вообще неряшливости будет строго караться.
  3. Наиболее трудным является вопрос о сдирании золотых и иных украшений с предметов церковной обстановки. Несомненно, что в некоторых случаях материальный вред и разрушение будут больше, чем польза от снятых ценностей. В случае, где такая опасность явна и очевидна, местные комиссии могут взять предмет на особый учет и под свою охрану и запросить инструкции или привлечь специалистов, но не снимать ценностей, если имеется указанное выше опасение. В случаях острых разногласий и сомнений у самой комиссии, не будет ли разрушена большая муз[е]йно-художественная ценность снятием с нее украшений, допустима отправка предметов в целом в Москву при участии представителя группы верующих для окончательного рассмотрения дела.

Несомненно, что среди археологов, работающих в Главмузее, по самой их профессии, имеется не мало лиц, теснейшим образом связанных с церковными кругами, настроенных контр-революционно и стремящихся сорвать работу по изъятию ценностей. Таким тенденциям нужно давать суровый отпор.

Но, с другой стороны, принесло бы величайший вред, если бы при извлечении ценностей проявлен был вандализм, невнимание к историко-художественным ценностям и пр. Случаи такого вандализма получили бы широкое распространение и затруднили бы как изъятие, так и политическую кампанию (то же самое, что замороженная Наркомпродом картошка - для продовольственной кампании).

На такого рода краткой дополнительной инструкции нужно достигнуть соглашения с Главмузеем.

Инструкция должна итти за подписью т. Калинина. Разработать инструкцию могло бы Бюро Комиссии с партийным представителем Главмузея. В основу предлагаю положить мои предложения.

         Л.Троцкий»[1].

Діяльність «вождів» була можлива лише у широкій погромницькій атмосфері ленінської доби. Відомий живописець-«лівак» П.Мітурич проголошував: «Охрана старины, реликвий предков и есть охрана капитала, а эти бриллианты, рембрандты, рафаэли, гобеллены (sic) и исторической редкости марки и есть тот самый капитал, концентрирующий в себе колоссальную энергию масс пролетариата. [...]Нам скажут: что мы будем делать, если потеряем наши ценные коллекции, – только по ним мы можем проверять и углублять наши познания и сознания! Ответим: зачем нам собирать и хранить метеоры прошлого, если у нас их столько же в будущем»[2]. За обставин закулісної чи підкилимної боротьби в сучасній Росії непоінформованим людям лишається тільки стежити за тим, як на поверхню випливає напівправда. Наприклад, демонструється телевізійний фільм про талановитого митця Мітурича, де його причетність до злочинів влади замовчується, тощо. Яке розуміння подій минулого переможе внаслідок такої боротьби напівправд, – залежить зрештою від того, за якою політичною групою, за ким конкретно стоятимуть більші гроші.

Пограбувавши православні монастирі, храми й собори, большевицькі погромники узялись за музеї. Помічником Троцького стала його дружина [3], що очолювала в Наркомосі відділ музеїв та відала культурно-мистецькими цінностями по всій країні. Рішення про вилучення музейних цінностей для продажу за кордон приймались на найвищому рівні. Було створено комісію, де головну роль відігравали той самий Л.Д.Троцький і його заступник Г.Д.Базилевич [4], його особистий помічник із Реввійськради, від Наркомфіну та Гохрану – Ф.А.Вейс, від Наркомосу та Головмузею – І.Е.Грабар [5]та С.М.Трійницький [6]. Нащадок келебердянського сотника (1717, 1730) Павла Трійницького [7], Сергій Миколайович у 1905-06 заснував видавництво й друкарню «Сириус» [8], видавав журнал «Гербовед» (1913–14). З 1918 року працював директором Державного Ермітажу. Намагався протистояти державній політиці, спрямованій на розпродаж за кордон унікальних пам'яток мистецтва [9]. У березні 1935 року був засланий до Уфи. 1939 року мешкав півроку у Малоярославці, оскільки мав мінус 100, а восени переїхав до Кускова, де працював у Музеї порцеляни. З початку 1941 мешкав у Москві. 1946 чи 1947 захистив докторську дисертацію про європейську порцеляну [10].

4 березня 1922 року Троцька підписала інструкцію відділу музеїв Наркомосу "по ликвидации церковного имущества", згідно з якою можна було перетоплювати чи нищити мистецькі вироби, створені після 1725 року. І "робота" закипіла. Першою жертвою стали експонати "Оружейної палати" [11].

У літературі часів перестройки стверджувалося, що систематичне грабування музеїв почалося в СРСР щойно наприкінці 1920-х років (мовляв, за Сталіна), і пояснювали це тоді й тепер потребами першої п'ятирічки. Та якщо ексцеси муравйовщини можна зписати на воєнні події, грабування продовжилось відразу, скоро большевики утвердились на території, причому насаджувалося згори. Персонаж повісті Івана Нікітіна „Потерянный Рембрандт” – антиквар Агафон Бержере – сформулював думку, що фіксувала спостереження сучасників: «Мне необходим воздух революции… Да, да, не удивляйтесь. В эпоху войн и революций рождаются великие антиквары. Они идут в тылах армий […]» [12]. Як встановила Ж.Арустамян, мародерська кампанія систематичногорозпродажу речей художнього та історичного значення розпочалась в УСРР з 1921 року, тобто відразу після закінчення воєнних дій. 29 вересня того року Українська економічна рада ухвалила, щоб усі господарські організації передавали уповноваженому Державної імпортно-експортної торговельної контори (Держторгу) [13]т.зв. надлишкові запаси музейних коштовностей [14].

З самого початку „Внешторг” було організовано як мережу осередків – в Одесі, Києві та інших містах. Розповідаючи про одеське життя 1920-21 років, історик Саул Боровой зауважив: „Брат поступил на работу в одесскую контору Внешторга. Это оказалось неплохим местом, так как там служащие получали, наряду с обычным жалким пайком, что-то съедобное, например булку белого хлеба непонятно горького вкуса. Во Внешторге брат стал сотрудником информационно-справочного отдела, в котором работало несколько старых газетных работников” [15].Імена колишніх співробітників внешторг"івських структур трапляються дуже випадково. Це, наприклад, секретар Дніпросоюзу, співробітник київського Зовнішторгу, викладач Кооперативного інституту Ю.М.Кирилів [16]. Але реконструювати штатний розклад цієї установи справа безнадійна, оскільки, наприклад, 1925 року по Союзу у штаті Ґосторґу працювало 10938 осіб[17].

Аналогічний осередок було утворено в Києві, причому він відразу почав проводити різко аґресивну політику. У протоколі № 8 музейного комітету Музею ВУАН від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис: “Заслухано доклад директора Музею М.О.Макаренка про утворення Вн(е)шторгом Комісії для продажу де-яких річей (“зайвих”) музеїв. Постановлено: доручити проф. М.О.Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно” [18]. Оці лапки при слові “зайвих” багато говорять нам про ставлення музейників до совєцького циркуляру. Музейники поставились до документу з усією увагою. Після років рознузданого червоного терору вони відразу зрозуміли, чого можна від большевиків чекати “на музейному фронті”. За кілька днів ця новина дійшла до історика Миколи Василенка. У вівторок 7/20 грудня 1921 року він записав у щоденнику (як завжди, російською мовою): «Пришло распоряжение об изъятии излишков из музеев для внешторга (внешней торговли). Итак, будут распродаваться художественные сокровища за границу. Бедная, бедная страна»[19].

Діяльність Внешторга не тільки що не приховувалась, а ще й всіляко афішувалась. У пресі з'являлись оголошення крамниці Укрвнешторга (Київ, Хрещатик, 30) про те, що вона купувала килими, хутра, картини, бронзу, порцеляну, кришталь, фаянс, мережива, тюль, кустарно-мистецькі вироби, вироби із срібла й золота: „Покупаются только вещи, имеющие худож.[ественную] или особо-высокую ценность” [20]. Аркадій Борісович Асков, на той час завідуючий учраспредотделом Київського губкому партії, перебував також співробітником київської контори Внешгосторгу (1922-23) [21].

Директор Ермітажу Міхаїл Піотровський писав: «Коготок начал увязать. Советские торговцы жаждали денег, настоящих денег, больше денег. Власти требовали «нужную стране валюту». И музейщики были вынуждены принимать участие в отборе вещей для продажи, хотя бы уже потому, что не могли отказаться […]. Есть легенды о том, что некоторые шедевры прятали, что где-то подлинники подменяли подделками и копиями. Доказательств тому пока не найдено. Однако архивные материалы свидетельствуют о бесконечном затягивании работы по отбору. Имеется немало примеров благородного саботажа» [22].

Як пригадуємо, ще в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енґельс передбачили відміну права спадкування [23]. 27 квітня 1918 року за підписами Свердлова й Аванесова ВЦИК РСФСР прийняв декрет про відміну права спадкоємності, проект якого написав Ленін: «Наследование как по закону, так и по духовному завещанию отменяется. После смерти владельца имущество, ему принадлежавшее (как недвижимое, так и движимое), становится государственным достоянием Российской Социалистической Советской Федеративной Республики» [24]. У роки червоного терору і глобальних, всеохопних націоналізацій большевики створювали Музейні Фонди у Москві, Києві та інших адміністративних центрах. Не вказуючи, на жаль, дати документу, Іван Золотоверхий занотував, що до Музейного фонду в Києві надійшло 6496 предметів, серед яких близько 400 картин, багато бронзи, мармуру, порцеляни, фаянсу, меблі тощо [25].

 Провідною ідеєю влади та її ідеологів було при цьому не лише структурування експропрійованих, привласнених коштовностей. Як писав в ернстівському провіднику по Києву (1930) тодішній директор Київської картинної ґалерії Ф.Кумпан, «у Києві давно почувалася потреба утворити спеціяльну картинну ґалерію. Отже на початку 1921 р. утворено спеціяльну комісію, що за її завдання було розібратися в величезному музейному фонді (утвореному під час націоналізації пам'яток мистецтва головне при Всеукраїнському Історичному Музеї ім. Шевченка) і з одібраних для цього речей організувати Картинну ґалерію» [26]. Цікаво, що, згідно пропозиції І.Е.Грабаря, резервами Музейного фонду стали не лише коштовності, що втратили власників, а й музеї. З точки зорубольшевиків музейні експонати перетворювались на матеріал для перегрупування [27].

Справою керувало через відповідні владні вертикалі Політбюро ЦК ВКП(б). Наркомат зовнішньої торгівлі був створений 11 червня 1920 року на базі наркомату торгівлі й промисловості. Наркомом був Леонід Борісович Красін[28]. 18 листопада 1925 року цей наркомат було зіллято з наркоматом внутрішньої торгівлі у спільний наркомат торгівлі. Наркоми: Алєксандр Дмітрієвич Цюрупа (18 листопада 1925 – 16 січня 1926), Лєв Борісович Камєнєв (Розенфельд; 16 січня – 14 серпня 1926). З 14 серпня 1926 до 22 листопада 1930 роках наркомом зовнішньої й внутрішньої торгівлі СРСР був „27-й бакинський комісар” Анастас Іванович Мікоян. 22 листопада 1930 року наркомат зовнішньої торгівлі було утворено знову. Наркоми: Аркадій Павлович Розенґольц (22 листопада 1930 – 14 червня 1937), Євгеній Денисович Чвяльов (14 червня 1937 – 29 листопада 1938 [29]), Анастас Іванович Мікоян (29 листопада 1938 – 4 березня 1949). Всі перелічені особи як наркоми, належачи до тодішньої номенклатури, безпосередньо керували злочинним розпродажем культурної спадщини. На період правління Мікояна припадає апогей грабунків. Каменєв, Розенґольц і Чвяльов були розстріляні.

4 березня 1938 року, під час процесу Бухаріна, Рикова, Яґоди та інших Вишинський питав Розенґольца про підготовку троцькістського перевороту. У відповідях Розенґольца знаходимо: "В 1933 […] году были директивы и указания [Троцкого]в отношении вредительства в области внешней торговли. Поскольку Седов сообщил об имеющемся у Троцкого соглашении с соответствующими германскими кругами, вопрос вредительства имел с этой точки зрения очень существенное значение для Троцкого, для поддержания и его авторитета, и поддержания соглашения. Основные линии вредительства шли в направлении возможной помощи в области внешней торговли интересам Германии и Японии. Затем был поставлен вопрос, и он несколько раз и очень настойчиво ставился со стороны Троцкого и Седова, – вопрос о финансировании через каналы внешней торговли троцкистского движения. […] Преступно была использована внешняя торговля в отношении расхищения средств для финансирования троцкистского движения.. Назову два наиболее крупных примера. Первое – это операции, которые осуществлял Краевский, в размере до 300 тысяч долларов, которые были переданы троцкистской организации или Троцкому непосредственно"[30].

Перебуваючи в Койоакані, того самого дня (sic), що й допит Розенґольца, Троцький написав "Поправки и примечания к показаниям подсудимых" (Бюллетень оппозиции. № 65). Тут зазначається, начебто Сєдов з Розенґольцем в останні перед тим роки не зустрічався: "Дезертирство г.Розенгольца из рядов оппозиции 12 лет тому назад имело столь постыдный характер, что о каких бы то ни было дальнейших моих сношениях с ним не могло быть и речи". Разом з тим Троцький проговорився, що "в последний период Тухачевский встал в оппозицию к Сталину". В умовах путінської Росії важко встановити, якими каналами ходили наші матеріальні цінності, тим більше, що на той час вони вже давно були відчужені, вилучені й варились у загальносоюзному казані.

В Україні по лінії Наркомосу вилученнями керував заступник наркома освіти Скрипника Олександр Аркадійович Полоцький (1886, с.Сорочинці Полтавської губ. – 1934). У жовтні 1920 року батька („старика-еврея”) петлюрівці розстріляли „за красный шпионаж” [31]. Цікаво: в анкеті звинуваченого він відповів на питання про національність: „украинец (родители евреи)” [32]. 18 травня 1923 Політбюро ЦК КП(б)У призначило його членом президії правління Хлібо-експорту [33]. Ув'язнений 5 грудня 1934 року у справі боротьбистів, розстріляний 1934 року [34]. У червні 1961 року Лесь Танюк, що користався з розповідей сучасників, записав у щоденнику: "Чи не єдиний протестував проти розпродажу творів з наших музеїв, як це сталося з Ермітажем"[35].

Розуміється, це не означає, що він протестував щоразу. Наприклад, 17 серпня 1928 Полоцький надіслав телеграму: „Киев, вул. Чудновського, 15. Музей мистецтва. Пропоную французький гобелен [1512 року] передати Держторгу згідно попереднього розпорядження негайно. Заст. наркомосвіти Полоцький”[36]. Хто цікавиться втратами культурної спадщини, і у зв'язку з Чудновським (1890-1918) не може не звернути уваги на зміну назв київських вулиць і формування нової топонімічної аури[37]. Типовий большевик. Якчлен Петроградського ВРК брав участь в жовтневому переворотi в Петроградi. На 2 Всеросійському з'їзді рад обраний членом ВЦИК. Надзвичаний комісар Південно-Західного фронту, з листопада 1917 року брав участь у боротьбі проти Центральної ради. 11 грудня заарештований українською фронтовою радою у Старокостянтиновi i вiдправлений до Києва, де був ув'язнений в Косому капонiрi. У часи муравйовщини комісар Києва з цивільного управління. Опубліковано: "Приказ по Революционным армиям Восточного фронта и военной комендатуре г. Киева. 29 января 1918 г. Настоящим приказываю за ордерами на реквизицию, обыски, аресты обращаться в Военно-революционный комитет к комиссару по гражданским делам Г.Чудновскому как моему представителю по гражданскому правлению г. Киева. Главнокомандующий Восточным Фронтом Муравьев" [38]. 15/3 лютого Ч. склав із себе обов'язки: "Советский аппарат налажен; комиссару по гражданскому управлению Киевом делать больше нечего". Функції комісара переходили до київ. ради роб. і солд. депутатів і Всеукр. воєнно-рев. к-ту, "который один имеет право обысков, арестов и реквизиций" [39]. У 1919-1955 роках іменем Ґріґорія Ісааковичазвалась у Києві вулиця меценатів - Терещенківська, 1961 року цю назву було перенесено на вулицю Річицьку в Дарниці [40].

Іншим функціонером з керівництва Наркомосу, що керував грабунками культурної спадщини, був Клим Йосипович Коник (1888, Санок, Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) [41]. Він згадується у списках усусусів – на 1 червня 1916 був підхорунжий 2 сотні 1 полку УСС [42].Тим часом, переїхавши на Наддніпрянщину, Коник 1920 року вступив до партії й почав стрімко робити кар'єру. Став ректором Житомирського ІНО, у 1928–30 роках – заступником завідуючого Управлінням науковими установами НКО УСРР. Це супроводжувалось великими злочинами. У серпні 1928 року він надіслав телеграму: „Київ. Чудновського п'ятнадцять. Музей. Христовому. Повідомленням Держторгу відмовляєтесь видати Кранаха. Категорично підтвер[д]жую передачу Держторгу всіх без винятку речей розпорядженням Наркомосу. Коник”[43]. 19 вересня 1930 року ніхто інший, як саме Коник зняв з посади крайового інспектора з охоронипам'яток матеріальної культури Федора Ернста [44]. Працював керівником групи планування науки Держплану УСРР. 5 травня 1933 був ув'язнений у справі УВО. 23 вересня 1933 одержав 5 років позбавлення волі. Перебував на Соловках. В аґентурній записці СПО [Секретно-політичного відділу] ІІІ частини 8 Соловецького відділення ББК НКВД від 27 березня 1936 зазначено: «Конык – бывший работник полевой жандармерии Галицкой Армии. Для настроений показательна его оценка ВКП(б) как партии сталинского фашизма. Стрелков ВОХР'а – Конык называет сталинскими жандармами» [45]. Цей текст можна не коментувати. Коник був розстріляний до 20-літньогоювілею большевицького режиму [46].

Музейники опиралися “Внешторгу” скільки сила. Але вже в ці ранні роки совєцької влади дехто з антикварів, навпаки, пішов на активні взаємини з цією установою. Динаміку їхніх стосунків на початку 1920-х років можна простежити за протоколами засідань Ради охорони пам'яток мистецтва і старовини. Так, у документі від 3 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Винницький, Ф.Ернст та С.Сандальжі) зазначено: слухали – «Заявление Ф.Л.Эрнста о вывозе в Харьков Киевским Внешторгом Межигорской керамики. – Ходатайствовать о невывозе этой керамики за пределы Украины и по мере возможности вернуть ее Киевскому Музею» [47]. 23 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Середа, А.Дахнович, М.Макаренко, А.Винницький, С.Глеваський та С.Сандальжі) слухали: «1. О протесте против перевозки предметов, привезенных из Белой Церкви [48]на склад Внешторга. – Постановлено написать протест против перевозки на склад Внешторга и назначить представителя для переговоров с Внешторгом» [49]. 21 липня 1922 року (присутні – М.Василенко, В.Шугаєвський, Д.Щербаківський, А.Винницький, А.Середа, С.Глеваський та С.Сандальжі) слухали: “Информационныйдоклад т.Глевасского о работе с Внешторгом. – Ознакомившись с докладом, постановлено поручить А.В.Винницкому и С.И.Сандальжи заключить с Киевской Конт.[орой] Внешторга договор на предмет перевезения в Киев художественных и музейных ценностей из г.Тального Киевской губ.” [50]Перед революцією м.Тальне належало графові Павлові Петровичу Шувалову [51]. Можливо, його речі й було привезено до Києва.

Аґентство із закупівлі старовинних речей, організоване при Київському Ґосторзі, 1926 року очолював якийсь Паргаманний [52], 1928 - Єфім Ґріґор'євич Білоцерківський, потім Кас'яненко. Містився Київський Ґосторґ на розі Хрещатика (тоді – вул. Воровського) й Прорізної (Воровського, № 30). За цією самою адресою 1922 року перебувала крамниця "Укрвнешторга" (див. вище). Після війни на цьому місці споруджено новий будинок і влаштовано книгарню “Дружба”. На посаду аґента із закупівлі антикваріату, – очевидно, з різних міркувань – подали свої документи проф. Микола Макаренко та антиквар Михаїл Бистрицький [53]. Пройшла кандидатура Сергія Костянтиновича Глеваського-Ґольдфарба[54].

Коли місцеві службовці дозволяли собі виявити свою власну ініціативу, це можна було легко помітити. С.Боровой писав: „Как я теперь понимаю, они занимались практически совершенно ненужным делом: из случайно попадавшихся и уже давно устаревших номеров иностранных газет выуживали сведения о положении на иностранных торговых и валютных рынках. Чтобы как-то оправдать свое существование, они придумали, например, такую «игру». Когда был объявлен нэп, они разослали по всем торговым точкам Одесской губернии запрос, в каких иностранных товарах они нуждаются и в каких количествах. Для разборки собранных материалов были привлечены временные сотрудники, среди которых был и я” [55].Самозрозуміло, що організатори центрального – московського – „Внешторга” найзавзятіше проводили вцій справі загальні партійні інтереси. У 1926-30 роках наркомом зовнішньої й внутрішньої торгівлі СРСР був „27-й бакинський комісар” Анастас Мікоян. На період його правління припадає апогей грабунків. І якщо він був недоторканим, то принаймні Глеваський, приїхавши до Чернігова, почув: «А, знаменитый т.Глевасский, слышали, слышали о вас как о разорителе музеев» [56]. Доля покарала його:вперше він був ув’язнений 1918 року, вдруге – у грудні 1926-го, тоді 1930, потім ще раз. Рішенням Трійки при Київському обласному управлінні НКВД УРСР від 20 вересня 1938 року Глеваського розстріляли.

Фахівці-антиквари вишукували коштовності по всіх музеях СРСР - від ленінградського Ермітажу до найменшого провінційного музею, де тільки могло виявитись щось придатне. Визначальний був попит, риночна кон'юнктура. Речі, які могли придбати на Заході, оголошувались експортними й вилучались. Не мало значення, де вони на той час перебували – у фондах чи в експозиції. Українське мистецтво (умовно кажучи, твори Пимоненка чи Левченка) на Заході не котувалось, натомість західноєвропейська класика мала високий попит. Зрозуміла річ, у Києві найбільшу увагу хижаків від музейництва притягали Всеукраїнський Історичний музей ім. Т.Шевченка та Музей мистецтв ВУАН (кол. Ханенків) [57].

У 1929–32 роках вартість мистецького експорту СРСР на захід становила приблизно 20-22 мільйони карбованців, тобто складала менш як один відсоток прибутку від загального щорічного експорту. Інакше кажучи, точнісінько того самого чи й значно більшого фінансового ефекту можна було досягти, збільшивши у півтора рази поставки якого-будь жмиху або ж іншої сировини [58]. Це виявляє антикультурний, антинародний характер тодішнього керівництва, яке завзято нищило культурний потенціал країни. Для нас тепер майже байдуже, якими мотивами воно при цьому керувалося – чи це був наслідок загальної некультурности большевицьких вождів, чи один із проявів тієї війни проти народу, яку вони провадили. Аналізуючи діяльність „Внешторга”, на перший план висуваються головні напрямки його діяльності, її масштаб і її результати.

 

Загальні масштаби музейної вакханалії за весь совєцький період велетенські. Із Державного Ермітажу та інших музеїв СРСР, і далеко не в останню чергу з музеїв українських, було вилучено й дешево спродано за кордон безліч безцінних творів мистецтва, зокрема з Музею мистецтв ВУАН картини Лукаса Кранаха (1472-1553) [59], Юбера (Гюбера) Робера (1733-1808), гобелен 1512 року [60], меблі, ювелірні вироби тощо.

До історії вилучень з українських музеїв важливу інформацію дає щоденник історика мистецтв Федора Ернста [61]. Як випливає з нього, кампанія особливо інтенсивних вилучень припадає на весну 1928 року. 2 квітня 1928 року Ф.Ернст записав: “З 10 год. ранку до 1-ої засідання Інспектури з директорами музеїв в справах експорту й виділення музеями річей для експорту. З 1-ої до 3-ої у Держторзі в справах експертизи й експорту (разом з Курінним). Умовились перше засідання призначити на четвер. Попель приніс картину Левченка “Сцена з Гоголя”, Світославського “Ярмарок”, Крижицького т.и.” (Арк. 65). 5 травня 1928 року з”явився новий запис: “З 10 год. до 2 засідання комісії з директорів усіх музеїв за участю Дубровського й Держторгу ([Юхима Григоровича[62]] Білоцерківського) в справах вилучення з музеїв експортних річей”(Арк. 68 зв.). 7 травня 1928 року у Москві нарком зовнішньої та внутрішньої торгівлі СРСР Мікоян віддав наказ, згідно якого реалізація предметів старовини й мистецтва мала йти через “Ленинградгосторг”. Передбачалось влаштувати спеціальну виставку. “Мосгосторгу и Укргосторгу, – розпорядився найдовговічніший член Політбюро, – основную часть предметов, выделенных музеями по отбору Ленинградгосторга, направить на выставку в Ленинград”[63]. Грабунок ішов відтак дуже акуратно, цілком легально, законно і безжально.

9 травня 1928 року Федір Ернст записав у щоденнику: “Був з Курінним в Держторгу, підписано протокол наради з Дубровським” (Арк. 69 зв.). 14 травня: “З 10 год. ранку до 3-ої комісія по вилученню експортних річей з Лаврського музею” (Арк. 70 зв.). 15 травня: “З 10 год. до 2-ї в Лаврі комісія по вилученню (оглядали срібний відділ, відділ цінностей, письма й стародруків, відділ культів). В Музеї переглядав фонд для виділення експортних річей. […] Ввечері після 6 до [пропуск] Держторг, експертиза” (Арк. 70 зв. – 71). 16 травня: “З 10 до 1 год. комісія по вилученню експортних річей з Музею Мистецтв ВУАН. Засідання Музейного комітету” (Арк. 71). 17 травня: “З 10 до 2 виділення експортних річей з Історичного Музею” (Там само).

Тим часом гортаємо Ернстів щоденник далі. Там іде запис від 18 травня 1928 року: “Телефоном передав до всіх музеїв прохання Держторгу подати сводку про виділене майно – що саме й на яку суму” (Арк. 71). 26 травня: “У Держторгу – приїзд комісії з Ленінграда (експерти та з Харкова Манєвич). Огляд придбаних Держторгом річей в їх помешканні та в ломбарді” (Арк. 72 - зв.). 27 травня: “Держторгівська комісія оглядала Лавру” (Арк. 72 зв.). 28 травня: “З 10 год. ранку до 2-ої комісія Держторгу у Картинній Галерії – огляд одібраного й усіх музейних річей та запасів, взято на облік усе, що їм підходить. Після того були в Музеї Ханенків (без мене)” (Там само).

29 травня 1928 року Ф.Ернст записав: “З 10 год.[ини] комісія Держторгу в Історичному музеї. Оглянули усі помешкання усіх 4-х поверхів. Взяли на облік бюро Розумовського, годинник над ним, бобик Браницької, 6 слуцьких поясів тощо. Я й музей погодилися лише на 3 речі (шафа-буфет італ.[ійської] різьби у коридорі коло фонду, один обюссон ½ ХІХ віку і срібний ларець з яшмою з царського палацу. Величезна возня з їхньою вимогою одкрити запечатані слідчим кладові з культовим сріблом. 2 ½ години розмов телефоном, чекання тощо, доки слідчий дав дозвіл та акад. Новицький висловив свою згоду. Огляд обидвох кладових, шарили, шарили, і крім одного кубка нічого не знайшли, та й від того відмовились. Складено два акти, вся операція закінчилась о 6-й год.“ (Арк. 73). Федір Ернст огинався, саботував як тільки міг. Про це дуже яскраво оповідала в спогадах його дружина.

Межа совєтизованих територій проходила вже через родини. Одного разу офіційну арґументацію ретранслювала вдома Ернстова власна дружина. Можливо, вона намагалась заспокоїти чоловіка, щоб він не збожеволів, але, таким чином, влада опинилась уже в самому їхньому помешканні. Дружина задокументувала його вбивчу реакцію на цю її спробу: “Одновременно в Лаврском музее сняты были с экспозиции две энкаустические иконы, о которых муж мой всегда с гордостью отзывался как о редчайших памятниках мирового значения. Вывоз их за границу являлся бы, с его точки зрения, чуть ли не государственным преступлением, так как, кроме Лаврских энкаустик, имеется еще всего лишь одна – в Лугано. Но комиссия оставалась непреклонной. Началась переписка с руководящими организациями Харькова, и одно время появилась некоторая надежда на то, что энкаустики, по крайней мере, будут возвращены, но, в конце концов, они были все же изъяты. Трудно передать горе Ф.Л., когда он об этом узнал. Создавалось впечатление, что он потерял близкого человека. Желая его успокоить, я пыталась убедить его в том, что нельзя приходить в такое отчаяние от потери музеем ценностей, которые нужны для других целей и компенсируются остающимися, на что последовал ответ: "Мне очень больно, что так может рассуждать моя жена” [64].

 

Найвідомішим мистецьким твором, вилученим у ці роки для продажу, стала картина Кранаха “Адам і Єва”. Про неї найбільше говорили й писали [65]. Поза газетами першоджерельне значення мають свідчення антиквара С.Глеваського-Ґольдфарба від 17 березня 1930 року: “Ко мне обратился т. [Ефим Григорьевич] Белоцерковский, заведывавший моим отделом, и сказал, что я должен с ним отправиться по Киевским музеям, которым отдано Главнаукой распоряжение предъявить нам для осмотра и отбора фондовые музейные вещи, т.е. вещи, находящиеся не на выставке, а в складах. Мы вместе с т.Белоцерковском обошли все музеи и я составил списки тех вещей, которые, как ценные, могут быть проданы за хорошие суммы заграницей. Между прочим, в Лаврском музее в помещении икон я обратил внимание на картину “Адам и Ева” больших размеров, написанную на дереве, несомненно первоклассную вещь очень ранней эпохи. Я спросил т.Куринного – директора музея, можно ли приобрести нам, т.е. Госторгу эту вещь, ибо я видел по расположению ее среди икон, что этой вещи не придают значения. т.Куринный спросил, а сколько Вы дадите за нее, на что я ответил – 1000 р. Эта сумма его поразила, и он изъявил готовность продать при условии, если препятствий не встретится со стороны комитета по охране. По осмотре ее комитетом решено было, что она представляет историч.[еский] интерес, и ее нужно передать в музей западной живописи. При переводе ее туда и очистке от страшной грязи на картине оказалась подпись немецкого Рафаэля – Лукаса Кранаха 1562 года. Сейчас эта картина взята нами в Ленинград для экспорта и оценена в 30 000 руб.”[66].

Наведу дещо інакшу інтерпретацію Сергія Ґілярова. Згладжуючи кути, він описав цю справу так: “Вступила ця картина до нас, як сказано, з Лаврського Музейного Заповідника, куди вона потрапила в червні р. 1927. Знайшов її співробітник Лаврського Музею В.Г.Іщенко, уповноважений в справах вилучення художніх цінностей по церквах, під сходами на дзвіницю Троїцької церкви, що на Васильківській вулиці. […] Весною 1928-го року, коли за наказом НКО київські музеї виділяли з свого складу деякі речі, що не відповідають цільовому наставлінню даного музею і не мають значіння для української культури, Лаврський Заповідник до списку таких річей вніс між іншим і “Адама з Євою”. Але, перед тим, як санкціонувати цей список, Інспектор Охорони Памяток Мистецтва проф. Ф.Л.Ернст, в згоді з адміністрацією Заповідника, запропонував мені оглянути картину, обіцяючи, в разі я визнаю її за варту зайняти місця в колекціях Музею Мистецтва, покласти на вивіз її своє vetoі передати Музеєві [67]. 11-го червня я побачив картину уперше і з першого ж погляду упевнився, що маю перед собою річ не тільки, як то кажуть, “класну”, але твір першорядний. Не вагаючися, одразу ж я визнав її за твір Кранаха, коли не самого майстра, то його школи” [68]. Остерігаючись того, що цю виняткової вартості річ большевики продадуть, Ґіляров пішов на крайній крок – він спішно написав і надрукував присвячену картині брошуру. Цим він притягнув до справи максимальну увагу громадськості, відтак відвідувачі могли приходити до музею вже спеціально для того, щоб “Кранаха” подивитись (і, напевно, приходили й питали). Таке трактування ґрунтується на виразній тенденції останніх сторінок брошури: “Наше придбання для нас тим більше має значіння, що зразків старого німецького мистецтва до сього часу в нашому Музеї зовсім бракувало. Взагалі, треба сказати, що не тільки у нас на Україні, але в цілому Союзі нашому це мистецтво подано дуже кепсько. Навіть більше. Я сказав би, що старе німецьке мистецтво для нас terraincognita” [69]. І ще раз той самий акцент на самому прикінці: “Радянське будівництво, ґрунтуючи музейну справу не на основі шляхетного смаку, не на примхах моди, а на соціяльно-наукових історично-культурних підвалинах, сподіваємось, згодом виправить цю хибу, знайде, мабуть, засоби притягнути до наших музеїв і пам'ятки старого німецького мистецтва (!). Але поки що ми радіємо, що можемо показати нашим художникам, нашій публіці хоч один його зразок, до того зразок першорядний” [70]. На жаль, поставленої мети Ґіляров не досяг. Картину все одно було продано [71].

Розголос від цієї акції був остільки потужний, що влада вирішила вдатись до випробуваного способу вплинути на суспільну свідомість. У пресі з’явилось несподіване повідомлення, яке за браком відвертої інформації про досягнення зовнішньої торгівлі відігравало роль дезинформації. Ішлося про те, що в американській газеті «Дітройт Фрі Пресс» було надруковано цілу сторінку про авантюру естонця Фредеріка Мітт, який начебто вивіз з СРСР «Мадонну» Рафаеля, «Голову Іоанна Хрестителя» Дюрера тощо. Загальновідомо, – пояснювала газета, – що СРСР не займався такими справами, і В.Лазарєв за світлиною відкинув оригінальність цих творів [72].

 

Далі під вилучення потрапив коштовний фландрський гобелен 1512 року із ктитором [73]. Він зберігався у Музеї мистецтв ВУАН і незадовго перед тим експонувався на виставці тканини [74], яку підготувала Поліна Кульженко. У композиції гобелену було об’єднано два сюжети - «Обрізання» ліворуч та «Поклоніння волхвів» праворуч. Описуючи гобелен у своєму каталозі, Кульженко навела напис, виконаний на бандеролі: «IohannesleGressierdecretorumdoctorscolasticusetofficialisNamomensis» («Іоанн Ле-Ґресьє з Намюру, спеціаліст в декретах, вчений і суддя». Розмір 158 х 329 см. Тепер до цього гобелену простяглися загребущі руки влади. 17 серпня 1928 року Ф.Ернст записав у щоденнику: “Був в Музеї Ханенків, дивився на гобелен [1512 року], що має піти до експорту. Давав інструкції [Василеві Митрофановичу] Базилевичу [75]. [Сергій Олексійович] Гіляров одмовився дати гобелен без спеціяльного розпорядження, [директор музею Іван Іванович] Врона [76]також це підтвердив. [Єфім Ґріґор'євич] Білоцерківськийобурений, грозиться прокуратурою (переказ Базилевича)” (Арк. 77 зв.). Тимчасом таке спеціальне розпорядження того самого дня до музею надійшло. Ми не знаєм, ясна річ, напевно, - принесли телеграму до цієї наради чи вже після неї. Так чи інакше, директор її не оголосив. А вона говорила однозначно: "Киев, вул. Чудновського, 15. Пропоную французький гобелен передати Держторгу згідно попереднього розпорядження негайно. Заст. Наркомосвіти Полоцький" [77]. На ориґіналі з'явилась резолюція: "Видать Держторгові гобелен згідно даного роспорядження. 17/VІІІ. Ів. Врона"[78].

Партійний функціонер Іван Іванович Врона 1920 року перейшов від боротьбістів до більшовиків. 1919 року входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу, потім до Наркомюсту УСРР. Став першим ректором Київського художнього інституту, невдовзі - в.о.директора Музею мистецтв ВУАН. Від офіційних кіл Врона увійшов до редакційної колегії нарбутівського збірника (готувався, поки не розпочались арешти 1933-34 років) [79]. Був арештований 13 липня 1933 року. Як стверджувала газета “Комуніст”, вирізку з якої вшито до його справи, “на ниві образотворчого мистецтва Врона робив те, що Хвильовий у літературі”. У доповіді на першому пленумі Оргбюра Спілки Радянських художників і скульпторів УСРР 27 листопада 1933 року А.Хвиля брутально й багато говорив про присвячену Нарбутові статтю Врони, наприклад: “Замість того, щоб показати, хто був Нарбут, що він робив, яку епоху він хотів відтворити, Врона говорить, що Нарбут, бачите, хотів дати національну форму українському мистецтву, але революція, наша радянська дійсність поставили над цим хрест. Нарбут загинув, одійшов у минуле, і за цим минулим каркає ворона – націоналістична “Ворона” [80]. Врона одержав 5 років виправно-трудових таборів. Звільнений достроково 1 серпня 1936 року [81]. Наприкінці 60-х років з усіх членів редколегії нарбутівського збірника Врона лишавсь уже єдиний, останній, тож я з ним поспішився познайомитись. Віктор Зарецький оповідав, як на засіданні президії Спілки художників, ухопившись за краєчок стола, Врона виказував партійним керівникам, що прийшли йому на зміну, своє ставлення до їхньої реакційности. Подібно до Овчарова, прихильник бойчукізму, Іван Іванович ніс у собі атмосферу давніх дискусій і боїв [82].

Цікаво, чи вважає законним тодішній акт купівлі-продажу цього гобелена його нинішній власник? І хто він персонально?

Грабіжники траплялись серед дипломатів у всі часи. Історія прямих грабунків знає багато імен і фактів. Наприклад, 1984 року у Брестському краєзнавчому музеї відкрилась виставка, експонати якої надійшли із митниці [83].  Морально-етичні питання виникають і по відношенню до пізніших часів, включаючи сьогодення. 7 липня 2003 року працівники київської регіональної митної служби та СБУ не дали перетнути кордон вантажеві бельгійської дипломатки Елізабет Перло (337 найменувань речей загальною вагою 7 тонн). Антикваріат, який вона намагалась нелегально вивезти з розореної країни, умовно поділявся на три колекції – ікони та твори народного живопису XVIII-XIXст., предмети українського побутуXIXст. і живопис часів соцреалізму. Найцінніша річ у списку – писаний на пергамені глаголичний "Псалтир" XІVст., аналогів якого в Україні немає (офіційна вартість понад 533 тисячі гривень) [84]. Правдоподібно, освічена бельгійка чудово знала, яких втрат завдали нашій країні большевики й нацисти. На диво, вона була морально готова оселитися серед крадених речей, які "збирала" у нас протягом шести років.

У цей гострий момент, десь у липні-серпні, українські вчені, що не належали до номенклатури й не володіли всією повнотою інформації, вдались до несподіваного засобу. Звичайно, він був приречений на невдачу, але сам цей факт цікаво характеризує ту епоху. Поглиблюючи свої професійні зв'язки, які вони вже мали, київські музейники, – напевно, приватно – звернулись по допомогу до авторитетних російських вчених. Того разу із загальнокультурних засад на захист української культурної спадщини виступив такий фахівець, як вчений з гучним ім'ям, директор Російського музею (1919–26), член Державної академії Інституту матеріальної культури, професор Ленінградського державного університету й академії мистецтв, завідувач державних реставраційних майстерень у Ленінграді Николай Петрович Сичов [85]. Саме в ці роки він брав участь у роботах Всеукраїнського археологічного комітету й Софійської комісії ВУАН над дослідженням і реставрацією розписів Софійського собору (1928) та Єлецької церкви в Чернігові. Саме в цей час він працював над синтетичною розвідкою про мистецтво Київської Русі[86]. Отож 20 серпня 1928 року Сичов звернувся до Музею мистецтв ВУАН із серйозною арґументацією: "Ввиду изложенного позволяю себе смелость обратиться в Дирекцию Музея Искусств с настоятельной просьбой о возбуждении срочного ходатайства перед Центром о сохранении поименованного гобелена в Музее Искусств Украинской Академии Наук и о возвращении его из ведения Госторга"[87].

Лист Сичова міг і не запізнитись, але механізм управління спрацював. З тодішньої столиці УСРР надійшла нова телеграма (вхідний № 165, 24 серпня 1928 р.): "Київ, вул. Чудновського, 15, Музей мистецтв. Гілярову. Пропоную пакування речей Держторгу перевести [за] Вашими вказівками [й]доглядом, кошти Держторгу. Заст. наркома Полоцький" [88]. Того самісінького дня наказ довелось виконати. В музейному архіві зберігся акт видачі гобелену від 24 серпня. Його підписали заступник директора музею Сергій Олексійович Ґіляров, представник Укрґосторґа Єфім Ґріґор'євич Бєлоцерковський [89]у присутності співробітників музею Лідії Опанасівни Маковської (1899 – ?) та Поліни Аркадіївни Кульженко, які й передали цю коштовність довіреному Ґосторґу Веледницькому (пред'явив доручення Київського округового відділу ҐПУ № 51) [90].

Але українські пам’яткоохоронці зробили наступний крок. Маючи такого сильного союзника, як Сичов, за ініціативою Ф.Ернста вони висунули його на академіка УАН [91]. Звичайно, академічної автономії вже не існувало, а влада дбала про обрання у першу чергу своїх кандидатів – В.Затонського, Г.Кржижановського, С.Семковського, М.Скрипника, Ол.Шліхтера, М.Яворського, доля яких складалась по-різному, інколи драматично. Так чи інакше, Сичова большевики не підтримували. Він був не їхньою людиною.

Незважаючи на невдачу, музейники продовжили співпрацю з Сичовим, кооптувавши його членом комісії з вилучень. Передбачалось, що виділятимуть відьак тільки другорядні речі немузейного значення. 1 серпня 1930 року Яків Струхманчук, Федір Ернст і Ніколай Сичов підписали важливий акт, який я наведу нижче [92]. На жаль, їхнє співробітництво тим і закінчилось. Того самого 1930 року Сичова було ув"язнено. 17 вересня 1933 його було заарештовано вдруге (того разу звинувачений у належності до "Російської національної партії"), нарешті уже після війни, 1948 року його узяли втретє [93]. Нагадаю, що інші підписанти – Струхманчук та Ернст – були розстріляні.

 

У спогадах Тамари Львівни Ернст зберігся епізод про вилучення сервізу Браницьких: “По должности инспектора по охране памятников старины он [Федор Людвигович]был приглашен однажды милицией для консультации в отношении серебряного сервиза, обнаруженного в подвале одного из киевских особняков. Серебро оказалось фамильным сервизом, подаренным Елизаветой роду гетманов Браницких. Ф.Л. перевез его на хранение в Исторический музей. В конце 20-х годов, когда в Киев прибыла комиссия, возглавляемая братом Молотова Скрябиным и имевшая целью отобрать предметы искусства и драгоценности для вывоза за границу в обмен на валюту, Ф.Л., опасаясь, что сервиз будет изъят, заколотил ящики, помещавшиеся в фондах музея, и сам во время работы комиссии в музее намеренно отсутствовал. Позднее сотрудники рассказали ему, что Онищук [94]подвел членов комиссии к ящикам и сообщил им, что в них хранится серебро. Ящики были вскрыты, серебро намечено к изъятию с угрозой, что “за этот сервиз кто-то еще хорошо посидит”.

Документи, що збереглись у фондах музею, стосуються саме цього вилучення. Один з документів свідчить, що до Всеукраїнського музею у червні 1930 року прибула урядова комісія. Можливо, це підтверджує свідчення Тамари Львівни Ернст:

 

"Опис сервизу Браницьких, депонованого у Всеукраїнськім Історичнім Музеї ім. Т.Шевченка у Києві Вукописом, на підставі акту від дня 3.VІ – 19 р. за № 909 та переданого Держторгові Урядовою комісією по вилученню музейних цінностей для експорту на підставі акту від 29. VІ – 30 р."

"Срібний золочений сервіз з подвійним гербом Браницьких з маркою "Одіо", Нодена, перша чверть ХІХ ст., стиль Ампір. № спису згідно акту від 29.VІ – 1930 р.: 8 та 9 (два примірники)" [95].

 

Складений тоді акт, що датується 27-28 червня 1930 року, містить докладний опис цієї пам'ятки:

"Урядова комісія, у складі – голови Комісії, заступника зав. Упрнауки УСРР т. Коника К.Й., членів – представника Укрнаркомторгу, заступника голови Правління Укрдержторгу т. Макаренка І.Г., представника Акц. т-ва "Антикваріят" т. Епштейна Л.З., при експертах-фахівцях т.т. Глазунові М.К., т. Гозенпуді Ю.М. [96], у присутності директора Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка у Києві Настевич М.В., завідуючого Художньо-промисловим відділом т. Струхманчука Я.М., співробітника музею т. Терещенка А.А., проф. зав. художнім відділом Історичного музею т. Ернста Ф.Л., директора Музейного городка т. Курінного П.П., лаборанта відділу народнього мистецтва т. Колцуняка Г.М., переводячи вилучення з майна Музею експортового значення речей, в приміщенні Історичного музею в склепі з килимами знайшла 11 (одинадцять) корзинок, опечатаних печатками НарКомЗакСправ (не гербовими), майно яких не значилось у інвентарних книгах Історичного музею. На запитання Комісії, що це за корзини й чому вони не значаться в інвентарних книгах Музею, співробітники Музею пояснили, що ці корзинки одержано 1919 року й з того часу вони знаходяться в Музеї без інвентаризації. Комісія вирішила вскрити ті корзинки, [о]скільки вони не пред'являлися попереднім комісіям по вилученню експортового значення майна" [97].

Список предметів має такий характер:

  • Соусник золоченого срібла франц.[узької]роботи "Одно" (?) перш.[ої]чверті ХІХ ст. 3 510 гр.
  • Те ж саме. 3 530 гр.
  • Холодильник для шампанського 4 060 гр.
  • Те ж саме 4 080 гр.
  • Цукерниця з одним блюдом й кришкою 9 710 гр.
  • Те ж саме 10 010.
  • Те ж саме 10 000.

. . . . .

  • Овальне срібне блюдо чеканої фр.[анцузької] роботи др.[угої]пол. XVIIIст. з гербом Браницьких 2 090.
  • Те ж саме 2 050" [98].

 

Було вирішено як цілість сервіз не зберігати і частину менших (дешевших) предметів реалізувати відразу:

                         "Копія

Акт

Року 1930 місяця липня дня 25-го Комісія для виділення з фонду музеїв речей немузейного значіння для крамниці Інтуриста в складі двох членів т.т. Струхманчука Я.М. [99]та Ернста Ф.Л., що діяла на підставі ухвали Міжмузейної Наради під головуванням представника Упрнауки т. Коника [К.Й.] (див. протокол від 28. VII-30 р. з представником Інтуриста т. Бистрицьким [М.С.] виділила із фондів Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка у Київі речі – для крамниці Інтурист із частини срібного сервізу Браницьких:

 

1. Овальне блюдо      крб. 80

2. Поднос мідний посріблений чотирьохк. Фраже  – 20

3. Поднос мідний посріблений гравірований   – 25

4. Дві тарілки з бордюрчиком     – 40

5. 4 тарілки з гербом Браницьких    – 70

6. 3 тарілки з гербом Браницьких (більша)   – 90

7. 1 тарілка велика      – 35" [100].

 

У грудні 1930 року сервіз Браницьких опинився вже у Ленінграді, про що свідчить складений там акт:

 

"Киев

                                                                           Всеукр. Истор. Муз.

             им. Шевченко.

Акт № 820.

Ленинград, 3-го Декабря 1930 г. Мы, нижеподписавшиеся, члены Экспертно-Оценочной Комиссии при Всесоюзном Об'единении Антиквариат Глазунов М.К., Келлер А.П. и Тройницкий С.Н. составили настоящий акт в том, что нами произведена экспертиза и оценка СЕРВИЗА, выделенного Киевом и находящегося в помещении Антиквариата.

Означенный сервиз признан экспортным и оценен в 42.529 рубл.

– 213 13 Сервиз серебр. золочен. с гербом Энгельгард[т]-Браницких работы мастера "Одио". 1-я четверть ХІХ в. Состоящий из:

– 2 миски овальные с крышками и ручками в виде лебедей,

на двух крылатых женских фигурах. 7875, 8255 3937.50; 4127.50 руб.

3 миски такие же, круглые, меньшего размера. 4355, 5005, 5000 2177.50; 2502.50; 2500. –

2 блюда овальные с крышками. 2280,50; 2250

2 блюда овальные без крышек. 860, 880

2 блюда круглые с крышками. 1600, 650

Солонка в виде двух раковин на дельфинах 510

Вазочка для зубочисток в виде урны с женской фигурой 625

2 судка с фигурой Леды с лебедем 2105, 2185

2 вазочки овальных с крышками на 2 женских фигурах 1210, 1180

2 соусника с полуфигурами на ручках. 1755, 1765

2 солонки двойные с двумя женскими фигурами 950, 960

2 передачи бутылочные с ручками в виде детей с цимбалами. 2030, 2040

2 передачи рюмочные с ручками в виде детей. 2145; 2042,50

4 рассольника на крылатых сфинксах 1160, 1150, 1105, 1100

24 тарелки плоские 6850

2 подставки для бутылок 130, 125

2 поддона без подставок 1235, 1220

3 вкладки 350, 340, 345

64 вилки столовые 3095

42 ложки столовые 1895

31 вилки десертные 905

24 ложки десертные 1125

48 ножей десертных 1155

27 ложек чайных 410

1 ложка суповая 135

1 ложка для соуса 300

4 ложки для соуса малые 185

2 лопаточки 130

2 ложки круглых прорезных 100

Всего 320 предметов на сумму 42529 руб.

"Вес Комиссией не проверен, сведения взяты из актов Ударной бригады" [101].

Вилучення 29 червня 1930 року відбилось не лише в музейних актах, а й, природно, в інвентарних книгах. Саме тоді було вилучено великі срібні визолочені дзбани, що надійшли до музею згідно духівниці Д.С.Федорова. Це були важкі предмети по 3320 г, 935 г, 1115 г, 1555 г, 805 г тощо, – їхню вартість було визначено у 500, 400, 200, 200, 300 карбованців тощо[102].

Чи не вперше в СРСР про грабіжницьку діяльність "Антикваріату" в музеях написав класик нумізматики, колишній політичний в'язень Іван Спаський: "В 1930–1931 гг. развертывалась деятельность СФА и Антиквариата по продаже предметов старины и искусства за границей. Сперва предполагалось, что в новых условиях будет продолжена практиковавшаяся и в прошлом продажа ненужных для собрания дублетов, дававшая в свое время значительные средства. В этой связи из московских хранилищ даже направлялись в Эрмитаж новые партии монет и медалей для отбора всего нужного музею и выделения дублетов для Антиквариата. Партии монет тоже комплективались для этой цели за счет старых фондов отдела. Антиквариат принимал их, но в 1931 г. это пререставало удовлетворять его экспертов. Временами с ними складывались очень напряженные отношения. Под давлением заграничных фирм, с которыми был связан Антиквариат, и опираясь на наиболее удобное для них толкование понятия "дублет", они добивались отчуждения экземпляров, представлявших для основного собрания бесспорную ценность. Более всего пострадали античное собрание и западноевропейское нового времени.

"Обращение директора Эрмитажа академика И.А.Орбели в Центральный комитет партии положило конец деятельности Антиквариата в Эрмитаже. Уже после окончания Великой Отечественной войны в одном из поступлений из Государственного хранилища было опознано много античных монет, в свое время отобранных экспертами Антиквариата. Многие из них лежали в конвертиках, надписанных рукой А.Н.Зографа. Вернулись даже многие монеты, уже вошедшие в изданные аукционные каталоги"[103].

 

Тим часом у Києві процедура вилучень тривала далі. Складений у серпні 1930 року акт містить інформацію про музейну топографію й структуру фондів:

                        "Копія

Акт

1-го серпня 1930 р. ми, нижчепідписані: члени Комісії, вибраної на нараді музейних робітників за пропозицією представника Упрнауки т. Коника [К.Й.] дня 29. VI-1930 р. р. заст. директора Музею Струхманчука Я.М., зав. Художн. відділу ВІМІШ'у Ернста Ф.Л. та кооптованого до комісії проф. Сичова [Н.П.] в присутності представника крамниці Держторгу «Інтурист» т.Бистрицького [М.С.], діючи на підставі листа Уповноваженого Упрнауки від 5. VII-1930 р. за № 1515 вилучили з майна Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка у Київі для передачі на продаж крамниці «Інтурист» такі немузейного значіння речі:

А. Із фонду цінностей, що переховувалися в вогнетривалій касі під сходами та перенесені зараз до нового сховища (фонд Художньо-Промислового відділу)" [104].

 

У багатьох відділах та фондах ще не роз'єднаного тоді Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка, що мав доти значення Національного, зберігалось чимало ювелірних виробів.

Музейні акти відтворюють етапи перетрусок, що їх зазнали музейні експонати, за якими йшли прямі вилучення. Документи повідомляють про осіб, хто саме при цьому був присутній, містять навіть відомості про внутрішнє життя музею – його структуру, ба навіть топографію.

Недорогі вироби можна було оцінювати на місці. Це довіряли киянам:

 

"3" VIII.1930.    Вх. № 856.

Акт.

Року 1930 місяця серпня дня 3-го ми нижчепідписані склали цього акта в тому, що Комісія в складі заступника директора Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка у Києві т. СТРУХМАНЧУКА [Я.М.] та зав. Художнім відділом Ернста Ф.Л. передали на комісію в крамницю Держторгу "ІНТУРИСТ", а зав. Антикварним відділом крамниці "Інтурист" т. Бистрицький М.С. прийняв зазначені в справі оцінки в акті № 856 такі речі:

1. Листоріз з нефріту      крб. 20

2. Нагрудний знак срібний   ваг. 50 гр.  " 1.75

3. Два срібних позолочених хреста  " 457 "   " 15.99

4. Образок підвіска золота з емаллю

 й перлами     " 200 "   " 406.00"

. . . . . [105].

 

Найкоштовніше держава відразу забирала до Ленінграда. Назад воно вже не поверталось:

 

"Комиссионный

      Киев

Акт № 634.

Гос. Ленинград 6-го Сентября 1930 г …Лиловая, Глазунов и Келлер Колич. Оценка комиссии

21378 487 ФИГУРА ВЕНЕРЫ темной бронзы по модели

  Джован[н]и да Болонья, отливка

  к. ХVІ – нач. ХVІІ в.         1  4000. – " [106]

 

"ОБ/6 [Печ.:] 17.ХІІ.1930. Вх. № 1261.  Киев

        Укргосторг

        Всеукр. музей им. Шевченко

    Акт № 797.

Ленинград, 19-го Ноября 1930 г.Мы, нижеподписавшиеся члены Экспертно-оценочной комиссии при Всесоюзном Об'единенииАНТИКВАРИАТЛиловая Т.Л., Глазунов М.К., Келлер А.П. и Тройницкий С.Н. составили настоящий акт в том, что нами произведена экспертиза и оценка предметов, выделенных Укргосторгом и находящихся в помещении Антиквариата.

Означенные предметы признаны экспортными и оценены на общую сумму Рубл.: 5000. –

 

 

№№ инвент.

№№ ввозн.

Описание

Оценка

21314

285

КУБОК серебра двойной в виде боченка. Нюрнберг. 17 в. Мастер С.М.

250. –

21316

289

КРУЖКА серебр.[яная] золоченая с чекан.[ным] орнаментом завитков и фрукт. На крышке фигура оленя. Германия, сер. 17 в.

300. –

21318

159

КУБОК серебр.[яный] в виде человеческой фигуры с бокалом и кувшином в руках. Германия, ¾ ХІХ в.

250. –

21319

321

КУБОК серебр.[яный] золоч.[еный] цилиндрический с фигурой воина на крышке. По тулову чеканный орнамент Аугсбург, к.[онец] 17 в.

750. –

21336

316

КОВШ большой серебр.[яный] с чеканным орлом на дне, гравир.[ованный] вязью надписью по борту и гравир.[ованный] орлом на полке.К. 17 в.

1300. –

21337

314

КОВШ с чеканным орлом и гравир. надписью. Жалов Алексей Михайлов. XVIIв.

800. –

21342

312

КОВШ с чеканным орлом, портретомЕлизаветы и гравир. надписью по борту 18 в.

450. –

21349

66/89

ЧАША серебр.[яная] с цветами расписной эмали в сканных обрамлениях по серебр.[яному] фону. В центре петух. Работы аугсбургских мастеровІІполов.[ины] 17 в. в России.

400. –

21350

90

ЧАША серебр.[яная] с расписной эмалью в сканных обрамлениях по серебр.[яному] золоч.[еному] фону. В центре рыбы. Работы Аугсбургских мастеров в России. ІІполов. 17 в.

500. –

21354

13000

ПЛАСТИНКА овальная с изображением Явления Христа святому. С подписью. Подделка под лимож. эмаль. ХІХ в.

100. –

 

ВСЕГО: пять тысяч рублей     Всего: 5000. –

      Подписи: Т.Лиловая, М.Глазунов

      С.Тройницкий, А.Келлер" [107].

Акт від 28 грудня 1930 року:"Члены экспертно-оценочной комиссии Всесоюзного об'единения "Антиквариат" Т.Л.Лиловая, С.Н.Тройницкий и М.К.Глазунов провели экспертизу и оценку одной кружки, доставленной из Киева и находящейся в помещении "Антиквариата". Инв. номер 21363. Кружка обожженной глины, украшенная барельефами из библейской жизни. Нем.[ецкой] работы XVIв. В серебряной чеканной оправе с медалью Августа III1744 г. и коронационными жетонами Петра II. Мастер Вагенкнехт. На ручке щиток с гербом Петра Сапеги с орденом Белого орла. Вес 1728 гр. "Означенная кружка признана экспортной и оценена на сумму Р. 2.500. – " [108].

Окремий документ - експертиза С.М.Трійницького:

"Кружка Реренского производства 16 в. [ека], в серебряной оправе 18 века.

Кружка интересная и ценная сама по себе, представляет особенный интерес по своей оправе, позволяющей установить имя одного из ее владельцев. Оправа дает 3 признака для этого.

Вставленная в крышку медаль Августа IIIКурфюрста Саксонского и короля Польского, 1744 г., III5986, на юбилей ордена Белого Орла, характер клейм (одноглавый орел и курсивное клеймо мастера Wagenknecht) и польский герб на конце ручки указывают на ее польское происхождение. С другой стороны жетоны на коронацию Петра II, вставленные в количестве 35 шт. в крышку и оправку основания, показывают на связь ее бывшего владельца с Россией и в частности с русским двором.

Герб, окруженный знаками польского ордена Белого Орла, состоит из 2 частей, в первой герб Лис, во второй 3 лилии. Герб этот может быть приписан только к одному из представителей известного рода Сапег и к тому же к нетитулованной его ветви, судя по простой дворянской короне.

Если мы возьмем родословную Сапег, то мы узнаем, что таких лиц в 18 в. имеются только 2 – Ян Казимир, российский фельдмаршал и Андреевский кавалер, и сын его Петр. Но т.к. Ян Казимир умер в 1730 г., а медаль на крышке носит дату 1744 г., то ясно, что владельцем кружки был Петр, камергер российского двора, обрученный в 1726 г. с княжной М.А.Меньшиковой, позже женившийся на племяннице Екатерины I, графине Софье Карловне Скавронской, за которой получил огромное приданое. Не считая своего положения в России очень прочным, Петр Сапега, после смерти Екатерины, распродал все свое имущество и имущество жены и уехал в Польшу. В 174. (sic) он был назначен воеводой Смоленским. Умер в 1771 г. В 1726 г. ему был пожалован орден Александра Невского.

        С.Тройницкий" [109].

Вилучення відбулись і по інших музейних відділах:

"Акт     № 90

Року 1931 місяця січня дня 19 ми нижчепідписані: Комісія виділена на зібранні представників Київських музеїв під головуванням представника Сектору Науки т. Коника дня 30.ІV.1930 в складі т.т. Струхманчука Я.М. як голови, проф. Ернста Ф.Л. та проф. Гілярова С.О. як членів, діючи на підставі розпорядження сектору Науки Н.К.О. (Уп. Укр. № 1510 – № 1510 – 4.VІІ. 1930 р.) про вилучення із музейних фондів майна немузейного значення для передачі його для продажу Київторгові, вилучила із фондів Художньо-Промислового відділу такі речі, що не мають музейного значення для передачі до крамниці "Інтуриста".

Із речей, що знаходилися [у] вогнетривалій касі: 7 назв

Із речей Худож.-Промисл. фонду, що находилися в підвальному сховищі. 10

Із Художнього відділу. 2 назви:

а. Портрет дівчини в овалі, олія зах.[ідної школи] 132. 10 карб.

б. Неаполітанська затока. Зах. шк. 133.    3 карб.

Розрахунок за передані експонати Київторг має переводити за умовою від 15.ХІІ.30 р. Разом 412 карб." [110]

 

                  "Украинский Муз.

"Акт № 1381.

Гор. Ленинград, 28-го Мая 1931 г. Я, нижеподписавшийся, эксперт Всесоюзного Об’единения по экспорту АНТИКВАРИАТ Глазунов М.К. составил настоящий акт в том, что мною, по поручению Экспортно оценочной комиссии, была произведена экспертиза и оценка КРУЖКИ, выделенной из Украинского Музея и находящейся в помещении Антиквариата.

Означенная КРУЖКА признана экспортной и оценена в Р. 1000. – "

27222  35  КРУЖКА серебряная, вызолоченная.

     Данциг, полов. 17 в." [111]

 

                                                                        Укр.[аинский] музей

                                                                        имени Шевченко

"Акт № 1397.

Гор. Ленинград, 28/V – 9/VІ – 31 г. Мы, нижеподписавшиеся эксперты Глазунов М.К. и Тройницкий С.Н. составили настоящий акт в том, что нами, по поручению ЭОК [экспортно-оценочной комиссии] Всесоюзного Об’единения по экспорту АНТИКВАРИАТ, произведена экспертиза и оценка СЕРЕБРА, выделенного из Укр.[аинского] Музея и находящихся (sic) в помещении Антиквариата.

Означенные предметы признаны экспортными и оценены на общую сумму рубл.: 6025. –

– 27220. 103. Кружка слоновой кости с изображением

     классических богинь. Иностр. работы

    17 в.             400. –

– 27221. 4784. Кружка серебряная вызолоченная,

     на 3-х шаровидных ножках, с птичьими

    лапами. Немецкой работы пол. 17 в.   1200. –

– 27223. 4789. Кружка серебряная с крышкой гладкая.

     Данциг, нач. 18 в. Мастер Готлиб Унтер.   350. -

     и мн. др. Всего 6025 руб." [112]

 

Після найкоштовнішого, що його забирали в першу чергу, під грубим тиском для негайної реалізації підібрали дріб'язки, себто такі предмети, що, можливо, й справді не мали мистецької ваги, але мали вартість саме в комплексі. 18 квітня 1931 року датуються два акти, що лишились від нової музейної комісії:

Акт 1. "Печ.: 18.ІV.1931. Вх. № 323.

Акт.

Року 1931 – 31.ІІІ -- 3.ІV Комісія в складі представників Академії Наук т. Зубрицького В.С., представника від Р.С.І. т. Лободина […], від Інспектури Охорони Пам’яток культури т. Струхманчука [Я.М.], Директоравсеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка у Києві т. Кумпана Ф.І. в присутності музейних експертів Ернста Ф.Л. та Пилипенка Б.К. склали цього акта в тому, що Комісія оглянула фонд Художньо-Промислового Відділу Музею […] виділила та передала речі й дублети, які не мають виключно музейного значіння, а саме:

1. Кругла срібна тарілка (інв. № Х.ІІ. Т–393 б).

2. Кругла срібна тарілка (інв. № Х.ІІ. Т–394 а).

3.  "    (інв. № Х.ІІ.Т-395 а).

4.   "    (інв. № 396 Т [sic])

5. Велика срібна кругла тарілка (інв. № Х.ІІ. Т. 397)

6. Срібний овальний піднос (інв. № ІІ Т.-399).

7. Срібна чарка внутрі золочена (інв. № Х.ІІ Т. – 407 б)

8. Срібна чарка (інв. № Х.ІІ Т.- 408 а).

9. Ваза срібна з двома вушками та покришкою (інв. № Х.ІІ. Т. 412 а)

10. Ложка срібна (інв. № Х.ІІ. Т-419).

11. Кубок з кришкою (інв. № Х.ІІ. [Т] 61).

12. Ваза кругла розібрана на окремі частини (інв. № Х.ІІ - [Т]30).

13. Кружка циліндричної форми з ручкою та кришкою (інв. № Х.ІІ – [Т]115).

14. Потір (інв. № Х.ІІ – [Т]123).

15. Потір (інв. № Х.ІІ – [Т]124).

Комісія:

Представник Академії Наук               (Зубрицький)

Представник Р.С.І.                              (Лободін)

Інспектор Охорон. Пам. Культ.         (Струхманчук)

Директор Музею                                  (Кумпан)

Експерти                                               (Ернст)

                                                               (Пилипенко)" [113].

 

Акт 2. "Печ.: "18.ІV.1931 р. Вх. № 323"

[…] оглянула фонд срібних речей, депонованих в Музеї з 1922 р. [зі ?] списком "Опись музейных предметов, выделенных представителями Главмузея из числа хранящихся в Гохране церковных ценностей Украины" та виділила речі й дублети, які не мають музейного значення.

У зв’язку з тим, що частина згаданого срібного фонду не зна[ходит]ься в зазначеному спискові, між якими речами велика кількість [др]ібних речей, а також велика кількість речей не має паспортних [ярл]иків, чому детальна перевірка кожного експонату за списком [вим]огала б дуже довгого часу для звірювання та нового визначення, комісія вважає за можливе передати виділені речі не кількісно, [а] за вагою в […] клг. в кількості ящиків за пломбами Музею.

Решту речей Комісія вважає за відповідне внести до інвентарю Всеукраїнського історичного Музею ім. Т.Шевченка у Києві.

Члени Комісії

Представник академії Наук                      (Зубрицький)

Представник Р.С.І.                                    (Лободін)

Київський інспектор Охорони Пам’яток Культури (Струхманчук)

Директор Музею                                        (Кумпан)

Експерти                                                     (Ернст Ф.)

                                                                     (Пилипенко)" [114].

У розгар голодомору, 27 лютого 1933 року директор ВІМ віддав розпорядження, що передбачало нову перетруску ювелірних виробів і діяло щонайменше рік [115].

24 вересня 1933 року датується надзвичайно непрофесійно складений акт:

"[…]складено цього акта в тому, що вилучено з загального фонду музею та перенесено до спецкомори Музею нижчезазначені речі:

1) № х.п.т. [художня промисловість]349 скринька срібна,

2) без № частина запонки срібна,

3) х.п. об 140 вота срібна,

4) х.п. об 139 вота срібна,

5) без № зажигалка (коробочка з шнуром),

6) х.п. об 141 свічник срібний,

7) х.п. об 188 золота підвіска (скелет),

8) хпо 160 золоте та костяне колечко,

9) хп 5775 золоте колечко з зеленим камінцем,

10) хп 5776 золоте колечко з червоним камінцем,

11) без № скринька з 12 ножами з сріб. колодками,

12) без № скринька з дорожним срібним несесером (2 свічники, два ножі, дві ложки, дві вилки, дві чайних ложки) – всього дванадцять №№.

Бригада по упорядкуванню фонду

    <підпис> /Демидчук/

    <підпис> /Онищук/

    <підпис> /Пилипенко/" [116].

У наступному документі  фігуруватиме імя ще одного вченого.

           Історик Пилип Васильович Клименко (6 листопада ст.ст. 1887, с.Ярославка Черніг. губ. – 8 липня 1955, Козелець) працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка недовго. Він мав свою біографію. Вивчав цехи на Правобережжі. Закінчив Ніжинську гімназію (1907), історично-філологічний факультет університет Св. Володимира. Голова „Просвіти” в с. Озерянах Козелецьк. пов. [117]. Член комітету Козелецької „Просвіти” [118]. Читав лекції для організаторів-агітаторів на курсах, організованих Інформбюро при Київ. губ. земській управі [119]. 1918 співробітничав у журналі „Народна справа” [120]. Проф. Кам`янець-Подільського університету, входив до професорської ради уніврситету [121], декан історично-філологічного факультету [122]. Запропонував обрати М.Грушевського, А.Кримського та В.Перетца почесними членами університету [123]. Після ліквідації останнього лишився без катедри [124]. 6 лютого 1925 Клименко запропонував Ленінградській публічній бібліотеці придбати колекцію газет і листівок з Правобережної України (1918-20), біля 800 прим. Управління бібліотеки 11 березня запропонувало йому 120 карб. [125]. 29 квітня Клименко надіслав згоду (тут вказано понад 900 прим.) [126]. Тим часом, ще не дочекавшись відповіді з Пітера, Клименко звернувся до Всенародної бібліотеки України. 10 лютого на засіданні Ради ВБУ розглядалась його пропозиція дати йому бібліотечну шафу та книжки з Україніки в обмін на газети революційного часу. Вирішили: „Принципово згодитися, але попереду вирахувати, оскільки це буде вигідно Бібліотеці” [127]. За кілька місяців, 23 червня 1925 на засіданні Ради ВБУ К. запропонував проміняти збірку кам”янецьких газет революційного часу на комплект „Киевской старины». Було вирішено такий комплект в обмін дати [128]. Працював науковим працівником ВУАН, згодом співробітником Всеукраїнського Історичного музею ім. Шевченка (у травні 1932 директор А.Костюченко звільнив його з роботи). Мешкав на вул. Володимирській, 60 [129]. Арештований 20 травня 1938 [130]. Звільнившись, оселився у Козельці. Листування з Антоном Середою 1952-55 зберігається в ІР НБУ [131]. Написав низку наукових праць, передусім з історії цехів [132]. Клименкові присвячено велику літературу  [133].

Отже, зовсім інших речей стосувався акт пізніший:

"Акт складений в тому, що 22 – ХІІ – 33 р. комісія в складі: тов. Пилипенка [134], Лучанської [135], [Т.] Соколової, Кліменка [136]зняли з експозиції речі:

№ пор.[ядковий] № инв.[ентарний] Назва речі

1.   4537  Потир

2.   4981  Євангеліє

3.   4866   Складна ікона" [137].

 

Наступним днем, 23 грудня 1933 року, датується акт перевірки наявності у спецкоморі ВІМ. Підписали його: Хв.Демидчук (голова бригади), Н.Лучанська, Т.Соколова, Б.Пилипенко, А.Онищук [138].

Акт від 2 лютого 1934 року, який підписали науковий співробітник ВІМ В.А.Шугаєвський, аспірант М.Ю.Кропивницький та лаборант фонду Д.С.Галян, фіксує новий напрямок вилучень: "[…] з метою складання опису золотих монет для передачі на схорону (sic) до Держбанку, за наказом адміністрації ВІМ, розпечатали в т.зв. "китайському відділі" шафу № 60 і вийняли з неї золоті та електрові монети, що були знайдені в нумізматичній збірці ВІМ під час фактичного перегляду її комісією протягом грудня 1933 та початку січня 1934 р., відокремлені з неї і покладені до шафи № 60 з вищезазначеною метою" [139].

Того самого року стосуються аналогічні акти:

Акт від 1 березня 1934 року. Бригада відділу феодалізму (Бондар, Кропивницький. Магура, Іванова), згідно розпорядження дирекції ВІМ від 27 лютого 1933 року "зробила перевірку срібних речей, що є в експозиції відділу й передала тимчасово до спецфонду ВІМ" [140].

"Бригада в складі тов. Демідчука, Лучанської, Онищука, Шугаєвський(sic), Соколова (sic). Перенесли з експозиції відділу февдалізму такі речі:

  вітрина № 56 – 12 монет,

  вітрина № 26 – 30 серег, браслетів тощо" [141].

Акт від 4 грудня 1934 року за підписом С.Магури. Тут зазначено просто: "Золото". 227 предметів [142].

Акції влади мали великий громадський розголос. У своєму доносі на Миколу Куліша його однокамерник журналіст Едуард Аронович Штейнберг 21 лютого 1935 року писав слідчому СПО НКВД УСРР Александру Ґріґор'євичу Ґрозному (Сафесу, Сафе; 1892/1893, Гомель - ?) [143]: «[…] чтобы доказать, что из Украины все забирают, вплоть до произведений искусства, он [Кулиш] рассказывает о том, что из Полтавы забрали в Москву существовавший там с давних пор музей национальной вышивки, что в Киеве нашли известную картину «Адам и Ева» и тоже забрали и т.д. Я не берусь утверждать, нужно было или не нужно было забрать музей из Полтавы, но Кулиш эти фактики обобщает и делает вывод: «Видите, у нас ничего не остается, а вы говорите о возможности создания Всеукраинского музея и картинной галереи» [144].

 

 

[1] Архивы Кремля. В 2-х кн. / Кн. 2: Политбюро и церковь. 1922-1925 гг. Новосибирск; М., 1998. С. 90-91.

[2] Искусство Коммуны. Изд. Отдела изобразительных искусств Комиссариата народного просвещения. Пг., 1999. Цит. за: Проданные сокровища России (2000). С. 15.

[3] Троцька (Сєдова) Наталія Іванівна (1882-1962) – друга дружина Троцького. З 1918 зав. Главмузеем. Організатор розпродажу закордон мистецьких скарбів. З 1929 у політ. еміграції. Померла в околиці Парижа. Похована в Койоакані (Мексика) поруч з Троцьким. Літ.: Аверченко Аркадій. Мадам Троцька / Переклала О.К. // Літопис. Берлін, 1924. 2 лютого. Ч. 5. С. 77-78.

[4] Базилевич Георгій Дмітрієвич (1889–1939). Підполковник царської армії, з 1918 – в РККА. Командуючий Північно-Кавказьким, потім Харківським військовим округом. Заступник Троцького на посаді "особливо-уповноваженого". Репресований, реабілітований. Див.: Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 161-162, 203, 266-267; Архивы Кремля. Кн. 2: Политбюро и церковь. С. 526; Проданные сокровища России (2000). С. 24.

[5] Грабар Ігор Емануїлович (1871-1960), художник, реставратор, мистецтвознавець. У травні 1918 доніс на кн. Є.Р.Мещерську, ніби вона збирається продати німецькому послу графові Мірбаху тондо пензля Сандро Боттічеллі "Мадонна з дитям". Після цього княгиню було ув'язнено, а картину в неї забрали (Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 70, 210-211).

[6] Трійницький (Тройницкий) Сергій Миколайович (1 вересня 1882, с. Галайки Таращанського пов. Київської губ. - 2 лютого 1948, Москва),мистецтвознавець, геральдист, видавець. - Тв.: Гербы графов Разумовских // Гербовед. 1913. Сентябрь. С. 141-156; „О переменении прежней Запорожской печати” // Гербовед. 1914. Май. С. 69-77; „О учинении в Слободские полки и регулярные роты на знамена гербов” // Гербовед. 1914. Июнь-июль. С. 85-107. – Дж.: Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [К.:] ДВУ, 1926. С. 36, 37, 43, 44, 52, 55;Белецкий Платон Александрович (1922-1998). Георгий Иванович Нарбут. [Л.: ] Искусство, Ленингр. отд-ие, 1985. С. 46, 65-66, 80-81, 83, 89, 98, 105, 219, 225-226; Георгій Нарбут: Бібліогр. покажчик / Укладач С.Білокінь. Вип.1: Г. Нарбут в екслібрисі.Суми,1988. С. 35-36; Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С.169, 203, 233; Вилинбахов Георгий Вадимович (нар. 13 квітня1949). Сергей Николаевич Тройницкий: Материалы к биографии // Геральдика: Материалы конференции «10 лет восстановления геральдической службы России». СПб., 2002. С. 176-186; Білокінь С. Чернігівсько-петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Зб.наук.праць. Число 10. Частина 2. Пам'яті М.Брайчевського. К., 2003. С. 288-298; Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2 (2004). С. 664-673; Рыхляков В.Н. Петербуржцы – авторы работ по генеалогии (2005).С. 277-279.

[7] Краткая родословная дворян Тройницких. Корректурное изд. СПб., 1911. Табл. І. Наклад 100 прим.

[8] ЦГИА в СПб. Ф. 986. Оп. 1. № 77. Арк. 29.

[9] Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж (1993). С. 37-38, 52, 54-55, 62, 68-69, 71, 78, 86, 91, 93, 103.

[10 ]Лист дружини Трійницького М.В.Борисової-Мусатової до мене від 1 грудня 1970.

[11] Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 203; Платонов ОлегАнатольевич (нар. 1950). Терновый венец России: История Русского народа в ХХ веке. Том І. М., 1997. С. 664, 763.

[12] Никитин Иван Федорович (1891-1962). Потерянный Рембрандт. М., 1936. С. 22. На цей твір звернув мою увагу скульптор М.І.Гельман (1892-1979). Див.: Мацуев Николай Иванович (1894, с.Блистава Черніг. губ.- 1975). Русские советские писатели: Мат-лы для биогр. словаря, 1917-1967. М.: Сов. писатель, 1981. С. 157.

[13] Госторг РСФСР и его роль в нашей внешней торговле. М., 1925. 63 с. Не подлежит оглашению.

[14] ДАКО. Ф. 4156. Оп. 1. № 14. Арк. 229; Арустамян Жанна. Продано, перетоплено // Пам'ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 108.

[15] Боровой Саул Яковлевич (1903-1989). Воспоминания. Москва; Иерусалим, 1993 (5753). С. 87.

[16] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62022 ФП / кор. 1643. Т. 14. Арк. 137.

[17] Съезд областных  уполномоченных Госторга 22-27 августа 1925 г.: [Доклады и резолюции].М., 1925. С. 104.

[18] Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Архів. На засіданні були присутні академіки Ф.Шміт, М.Василенко, М.Біляшівський, колишня власниця В.Ханенко, а також М.Макаренко та М.Бойчук. Головував акад. Ф.Шміт, секретарювалаХристина Романенко-Араджіоні.

[19] Із щоденників М.П.Василенка // Василенко М.П. Вибрані твори: У 3 тт. Том 3: Спогади, щоденники, листування. К.: Юридична думка; Академперіодика, 2008. С. 311.

[20] Искусство. К., 1922. 22-28 апреля. № 4. С. 4. Те саме друкувалось і в інших числах.

[21] Лурье В.М., Кочик В.Я. ГРУ: Дела и люди. С. 339. З 1925 року працював на розвідувальній роботі у Японії. 1937 року був репресований.

[22] Проданные сокровища России (2000). С. 9.

[23] Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 4. К., 1959. С. 414.

[24] Декреты Советской власти, Том ІІ: 17 марта - 10 июля 1918 г. М., 1959. С. 185-190.

[25]  Золотоверхий Іван Демидович (27 вересня 1905, с. Тарандинці Полт. губ.  – 8 грудня 1978, Київ). Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). К.: Вид-во АН УРСР, 1961.С. 389.

[26] Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К., 1930.С. 237.Ідеться про нинішній Музей російського мистецтва.

[27] Проданные сокровища России (2000). С. 15.

[28] Див. світлину: Проданные сокровища России (2000). С. 25.

[29]Путінські архівісти запустили до Інтернету т.зв. "Сталинские списки", де вказано іншу дату розстрілу Чвяльова – 16 січня 1940.

[30]  Судебный отчет по делу антисоветского "право-троцкистского блока", рассмотренному Военной Коллегией Верховного Суда Союза ССР 2-13 марта 1938 г. […]. М., 1938. С. 130, 133.

[31] Полоцький Олександр Аркадійович (1886, с.Сорочинці Полтавської губ. - 1934). Член президії правління Хлібо-експорту (рішення ПБ, 18 травня 1923; ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 40. Арк. 53 зв.). Заст. наркома освіти М.Скрипника, потім управляючий Укркниготоргом. - Дж.: Культурне будівництво, 1917-1927. С. 55, 62, 136; Данилюк Ю.З. Заступник наркома освіти // Репресоване краєзнавство.К.: Рідний край, 1991. С. 316-320; Його ж. У сфабрикованій справі боротьбістів // Реабілітовані історією. К.: Полтава: Рідний край, 1992. С. 317-321; Костюк Гр. Сталінізм в Україні. С. 268-269.

[32] ГГА СБУ.№ 36546 ФП. Том 1. Арк. 16; Том 2. Арк. 2.

[33] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 40. Арк. 53 зв.

[34] ГГА СБУ.№ 36546 ФП. Том 1. Арк. 16; Том 2. Арк. 2.

[35] Танюк Лесь (Леонід) Степанович (нар. 8 липня 1938). Твори: В 60-и томах. Том V: Щоденники 1960-1961 р.р. К.: Альтерпрес, 2005. С. 285.

[36] Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58. Арк. 15; Акинша Конст. Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32.

[37] Чудновський Ґріґорій Ісаакович (1890 – квітень 1918, під Люботином). Член РСДРП менш., з 1917 член компартії. Входив до Вiйськової органiзацiї ЦК РСДРП(б), за її дорученням вiв роботу в XIармiї Пiвденно-Захiдного фронту. З лютого 1918 Ч. командував червоногвард. загоном у боях проти нім.-австр. військ під Києвом і на Полтавщині, коли й загинув. – Дж.: Нова рада. 1919. 12 січня. № 8. С. 4. Шп. 2 (маніфест до робітників і сел. бідноти); Деятели СССР. С. 760; Великий жовтень. С. 604; Вулиці Києва. С. 251; УЦРада (1996-97). Том ІІ. С. 19, 127, п. 26, п. 27; Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова. С. 101, 103, 114, 191, 231-232, 291-292; Солженицын Александр Исаевич  (11 грудня 1918, Кісловодськ, Росія – 2009, Москва). Двести лет вместе. Ч. ІІ. С. 141.

[38] Известия Киев. совета рабочих и солд. депутатов. 1918. 31 января. № 1. С. 2.

[39] Там само. 16/3 февраля. № 4. С. 3. Шп. 3.

[40] Вулиці Києва. С. 251.

[41] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 52281 ФП / кор. 1139; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 342; Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 166.

[42] Українські січові стрільці, 1914-1920. Другий наклад. Львів, 1936. С. 147.

[43] Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58. Арк. 39; Акинша Конст. Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32.

[44] Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, кін. 20-х - 1941 рр. Ч. 2 (1995).С. 21

[45] Остання адреса. Т. 1. К., 1997. С. 40, 173; Т. 2. К., 1998. С. 226.

[46] Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 16 липня. № 28 (4489). С. 8.

[47] КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 20.

[48] Див.: Білоцерківський музей // Наше минуле. К., 1918. Вересень-жовтень. Ч. 2. С.205; Дроздов Степан Леонтійович (27 березня 1867 Мстиславль Могилівської губ. – 1933). Білоцерківський археологічно-етнографічниймузей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С.245-247.

[49] КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 21.

[50] Там само. Арк. 17.

[51] Список населенных мест Киевской губернии. К.: Киевск. губ. стат. комитет, 1900. С. 1649.

[52] Справочная книга "Весь Киев на 1926 год". К., 1926. С. 114.

[53] Бистрицький МихаїлСамсонович (1885 - ?) – антиквар. За документами, народився у Михальчиній слободі Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. Насправді народився в Одесі, син єврея-музиканта. З осені 1918 до 1922 працював в антикварній крамниці Андрушкова в Одесі. Переїхавши 1922 до Києва, до 1925 продовжував свою роботу в антикварних крамницях Добрянського (вул. Свердлова, 26) та Павловського (вул. Свердлова, 2). 1925 перейшов до київського ломбарду з організації та експертизи, завідував комісійним відділом. 1926 завідував музеєм кустарно-промислової виставки. 1927 через біржу влаштувався на роботу реставратора картин для музеїв. У 1928-29 працював у Ґосторзі роз'їзним аґентом із закупівлі антикваріату для експорту. З травня 1930 до першого арешту – спеціаліст-антиквар крамниці “Інтурист”. Ув’язнений 7 березня 1931 (звільнений 26 червня 1931). Завідував підсобним господарством Наркомосу. Вдруге арештований20 травня 1935. РішеннямОсобливої наради при НКВД СРСР від 14 жовтня 1935 ув'язнений на 3 роки ИТЛ. Відправлений до Карлаґу. Його брати –Петро Самсонович (нар. 1881) одержав 5 років ИТЛ, Іван Самсонович (нар. 1883) – 3 роки ИТЛ. Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47657 ФП / кор. 840. Арк. 9 зв. Одесский мартиролог. Том 1. Одесса: ОКФА, 1997. С. 87; Абраменко Л. Київ: Жертви репресій.Том 2. К.: В.Карпенко,1999. С. 39.

[54] Див.: Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109.

[55] Боровой С.Я. Воспоминания. С. 87-88.

[56] Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 105.

[57] Пор.: Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994).  С. 76.

[58] Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж (1993). С. 109.

[59] Гиляров Сергій Олексійович (1887—1945),Проф. Новознайдений твір Кранаха в Музеї Мистецтва Всеукраїнської Академії Наук. К., Видання Музею,1929 (помилково: 1919). 22 с.: іл. 500 прим.

[60] Виставка тканини: Каталог. К.: Музей мистецтва УАН, 1927. С. 30. № 53.

[61] Щоденник Ф.Ернста, 1925-33 // ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Див.: Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам'ятка української культури 1920-30-х років // Північне Лівобережжя та його культура XVIII – початку XX століття: Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіґовича Ернста. Суми, 1991. С. 49-52; Його ж.Останні роки життя Федора Ернста //Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 5. К.: Кий, 2005. С. 173-188; Його ж. Три арешти Федора Ернста // Музейний провулок. 2005. Липень-грудень. № 2 (4). С. 20-25: іл.; Його ж. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини у 1920-1930-х роках: Публікація текстів // Пам’ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 61-137; Його ж. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.

[62] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 124.

[63] Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж (1993). С. 49.

[64] Білокінь С. В обороні української спадщини. С. 299.

[65] [Гіляров Сергій.]Музею мистецтва УАН // Прол. правда. 1928. 14 червня. № 136 (2048). С. 4; Чаговец Вс. Как иногда находят золото // Веч. Киев. 1929. 3 января. № 2 (576). С. 3; “В Академії наук: “Адам з Євою” // Прол. правда. 1929. 16 січня. № 13 (2227). С. 6; Скарб на смітнику // УЖ. 1929. № 3 (5). С. 54-55.

[66] ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219.Арк. 66. В іншому місці Глеваський називає суму у 150 тис. карбованців золотом (Арк. 169 зв.).

[67] Помилкову інтерпретацію цих подій даву роки горбачовської “гласности” журнал “Огонек”. Див.: Акинша К. Печальная история “Адама и Евы” // Огонек. 1988. № 51. С. 32-33. Негативним персонажем став в автора …Федір Людвіґович Ернст.

[68] Гиляров С. Новознайдений твір Кранаха в Музеї Мистецтва Всеукраїнської Академії Наук. К., 1929. С. 3-4.

[69] Там само. С. 18.

[70] Там само. С. 19.

[71] Соловей Оксана Дмитрівна. Довкола шедевру Лукаса Кранаха Старшого // Пам’ятки України. 1994. Ч. 1-2 (102-103). С. 106-108. На рахунку С.Глеваського було ще одне визначне придбання. У бібліотеці Музею мистецтв ВУАН він вилучив також дві картини Юбера Робера. Ермітажна комісія оцінила їх у 50 тис. карбованців золотом (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 28, 170 зв.)

[72] «Вывезены из СССР»: Жульническая проделка американских антиквариев // Веч. Киев. 1929. 7 февраля. №31 (605). С. 4.

[73] За архівною справою (ДАКО. Ф. 112. Оп. 1. № 85) про вилучення цього гобелена говорить Жанна Арустамян (Арустамян Ж. Продано, перетоплено // Пам’ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 108-109).

[74] Виставка тканини. С. 30. № 53.

[75]  Базилевич Василь Митрофанович (31 грудня 1892 / 12 січня 1893, Київ – грудень? 1942, Таганрог) - історик, літературознавець. Походив із старого купецького роду, син мирового судді. Закінчив І київську гімназію (1910) та іст.-філол. факультет Університету Св.Володимира (1915). 1919 разом з С.І.Масловим створив при іст.-філол. факультеті Музей війни і революції (фонди перейшли до Істпарту). Викладав у київ. Археологічному ін-ті (курси генеалогії, геральдики та сфрагістики, 1918-23; опубліковано „Из лекций по геральдике. К., 1923”), на Всеукр. музейних курсах (курси палеографії, епіграфіки, хронології, сфрагістики, геральдики й нумізматики, 1933-34). Секретар Іст. т-ва Нестора-літописця (після С.І.Маслова) та київської краєвої комісії з охорони пам’яток старовини Наркомосу. Ідеаліст, глибоко віруюча людина, вирізнявся на тлі тодішньої дійсності. Зазнав кілька арештів - 1923 (у зв’язку з процесом “Центру дій”, двічі), 1932, 1935 (засланий до Іркутського концтабору). Під час арешту 1935 було вилучено його коштовну бібліотеку (він нагромадив зокрема велику збірку київських газет 1917–22) й книжку протоколів Іст. т-ва Нестора-літописця за останні 14 років його існування. Був засланий до Біробіджанської республіки (звільнений 1940). У зв’язку з забороною повернутись до Києва оселився у Таганрозі, де одержав посаду завідувача музею. Після доносу розстріляний гестапо за спробу перешкодити вивезенню музейних коштовностей до Німеччини. Рештки архіву Б. зберігаються у ЦДІАК України (Ф. 833). Дж.: Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, кін. 20-х –1941 рр. Ч. 1 (1995).С.10, 181, 240, 256; Ч. 2 (1995). С. 39, 42, 66, 67, 73, 85, 98, 99, 117, 130, 135, 149, 161; Білокінь С. В обороні української спадщини. С. 110-111.

[76]Врона Іван Іванович (29 вересня 1887, с.Остроч, Холмщина – 5 січня 1970, Київ) – партійний функціонер, мистецтвознавець.

[77]Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58. Арк. 15.

[78] Там само.

[79] Докладніше про нього див.: Білокінь С. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко, 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64; Його ж. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

[80] До перебудови образотворчого фронту: Стенограми доповіді й виступів / За ред. Є.Холостенка і М.Шапошнікова. [К.:] Мистецтво, 1934. С. 8.

[81] Олтар скорботи; Мукомела О. Врона І.І. // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 93.

[82]  Гаєвський А.М. Зміцнення партійної організації Волині у боротьбі з опозиційними та буржуазно-націоналістичними елементами // Наукові записки Житомирського держ. пед. ін-ту ім. Ів.Франка. Т. ХІІІ, вип. 2. 1961. С. 20-23; Білокінь С. Музей України (2006). С. 19, 36, 76-78, 80, 82, 85-87, 89, 100, 102-104, 123, 203, 208-209, 211, 227.

[83] Новиков Г. Вернулись сокровища // Правда. 1984. 12 декабря. № 347 (24238). С. 6.

[84] Ткачук Марина. Контрабандна дипломатія // Україна молода. 2005. 24 листопада. № 220 (2761). С. 2; Цивірко Микола. Як пані Перло не поперло… // Веч. Київ. 2005. 24 листопада. № 220 (17631). С. 2.

[85] СичовНиколай Петрович (1883 – 17 вересня 1964) – фахівець з візантійсько-української мистецької культури. Дж.: Лазарев В.Н. Н.П.Сычев: Некролог // Византийский временник. Том 26. Москва, 1965. С. 291-292; Крюкова Т.А., Студенецкая Е.Н. Государственный музей этнографии народов СССР за пятьдесят лет советской власти // Очерки истории музейного дела в СССР. Вып. VII. М., 1971. С. 15.

[86] Сычев Н.П.Искусство Киевской Руси // История искусств всех времен и народов. Лгр., 1929. Кн. 4. С. 178-213: илл.

[87] Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58. Арк. 18.

[88] Там само. Арк. 21.

[89] Бєлоцерковський Єфім Ґріґор'євич – організатор аґентства із закупівлі старовинних речей при Київському Ґосторґу (1928). Дж.: Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 93, 96-98, 104.

[90] Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58. Арк. 23.

[91] [Ернст Федір.] М.П.Сичов: Рекомендація Всеукраїнського Історичногомузею ім. Шевченка в Києві // Матеріяли до обрання нових академіків. № 93.К.: Упрнаука;ВУАН,1929. С. 1-2 окремої паг. Тираж 250 прим. На правах рукопису.Див.:ІМФЕ. Ф.13-1. Од. зб. 2. Арк. 10; Од. зб. 6. Арк. 6.

[92] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 163-164.

[93] Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С.227, 233.

[94] Онищук Антін Іванович (1883 – 19 жовтня 1937) – етнограф. Працював у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка. У зв'язку з його давнішими проблемами з'явилась публікація: Громадська подяка А.І.Онищукові: Лист до редакції // Прол. правда. 1927. 27 січня. № 21 (1634). С. 5. У своєму передсмертному листі до П.Курінного Д.Щербаківський оцінив цю публікацію однозначно: “Досвідчені інтригани нашого Музею зуміють обробити ревізійну комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії або обробили Семка в нашій справі. Семко не хотів навіть нас вислухати, а він входить до ревізійної комісії Укрнауки. Отже, результат який - ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка – подлеця. Цього пережити я не можу” (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1). Разом з А.Вінницьким та Є.Дзбановським О. брав активну участь у переслідуванні Данила Щербаківського, який, не витримавши цькування, покінчив життя самогубством (Курінний Петро. Вінок на могилу Д.М.Щербаківського // Український православний календар на 1951 рік. NewYorkCity, [1950]. С. 145-150). Після загибелі останнього колеги піддали Онищука обструкції. У цитованому листі Щербаківський писав: “Я втомився. Залишити Музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою подлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу” (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1). У музеї українського мистецтва Онищук завідував спецфондом. Після його загибелі було пущено чутку, ніби він розкрадав полотна й ховав документи (зошит віршів Федотова, листи Рєпіна, Сурікова, Верещаґіна й Айвазовського, альбом з автографами Пушкіна й Бальзака; див.: Музеї України // Малярство і скульптура. 1938. № 4. С. 19-21. Підп.: С. Кр-ць). Уже в роки незалежності відкрилося, що з 1934 А.Онищук співробітничав з НКВД (псевдо “Антоненко”), подавав звідома фальшиві донесення про контрреволюційні терористичні організації. Заарештований 30 липня 1937. Розстріляний. Реабілітований 1983. Див.: ГГА СБУ. № 58220 ФП; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 341 зв. Білокінь С.Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 279, 301. Семен Михайлович Семко-Козачук (нар. 17 квітня 1889) у 1926-29 роках був ректором київського ІНО (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 352). Потім начальник управління держстраху Наркомату фінансів УСРР. 28 березня 1935 одержав 7 років позбавлення волі (ГГА СБУ.№ 36546).

[95] Національний художній музей України. Фонди. № 90.  Арк. 154-156.

[96] На початку 1930-х очолював промсектор Укрдержторгу (Харків, вул. Лібкнехта, 44). – Дж.: Архів Музею мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. № 58. Арк. 74

[97] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 18.

[98] Там само. 56 назв.

[99] Струхманчук Яків (10 серпня 1884 - 2 грудня 1937) - графік і маляр. Ред. газ. „Наша думка”, навесні 1918 року обраний головою ради т-ва „Наша хата”. Крайовий інспектор охорони пам'яток з 19 вересня 1930, після Ернста. За відомостями дочки, завдяки його наполегливості були збережені й передані до київських музеїв найцінніші дзвони, зокрема дзвони Софійського собору (1931). Доклав зусиль, щоб зберегти іконостас Петропавлівської церкви Межигірського монастиря. 6 серпня 1931 року подав заяву про звільнення з посади інспектора, прохаючи призначити „хоча би тимчасово відповідального робітника-партійця, який би забезпечив правильну лінію”. 1932 відшукав у підвалах Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка скарб гетьманської зброї та предметів побуту, який ГПУ реквізувало й вивезло. Ар. 1 лютого 1933, потрапив до Карелії. У вересні 1937 ар. ще раз. Розстріляний. Дж.: Бачинський Євген. Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Жовтень. Ч. 33. С. 29; Собори наших душ: Справа Федора Ернста // Пам'ятки України. 1989. Ч. 2. С. 57; Нестуля О.О. Київський крайовий інспектор // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 271-272; Пам'ятки України. 1997. Ч. 2 (115). С. 105; Художник Яків Струхманчук – жертва сталінського терору: Публіцистика / Ред.-упор. Олекса Мусієнко. К.: Дніпро, 1997; Рубльов Олександр Сергійович (нар. 31 травня 1957, Київ). Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 20, 64, 94-95, 107, 361, 389, 450, 472, 478, 604.

[100] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 161-162.

[101] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 152-153.

[102] Національний художній музей України. Фонди. «Инвентарь Кіевск. Музея Древностей и искусств. Худож.-промышлен. отдел».№№ 282-290.

[103] Спасский Иван Георгиевич(24 лютого 1904 – 4 листопада 1990). Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 217.

[104] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 163-164.Речі змайна Художнього відділу. Тут є поклики на каталог обмінного фонду.

[105] НаціональнийхудожніймузейУкраїни. Фонди. № 90. Арк. 145 – зв.

[106] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 146.

[107] НаціональнийхудожніймузейУкраїни. Фонди. № 90. Арк. 144 – зв.

[108] Там само. Арк. 137.

[109] Там само. Арк. 138.

[110] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 158-158 зв.

[111] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 148.

[112] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 149-151.

[113] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 141.

[114] Національний художній музей України. Фонди. № 90. Арк. 140. Інший прим. – арк. 142.

[115] Там само. Арк. 118.

[116] Там само. Арк. 80.

[117] Нова рада. 1917. 18 квітня. Без №. С. 1. Шп. 5.

[118] Український національно-визвольний рух (2003). С. 338.

[119] Нова рада. 1917. 10 травня. № 35. С. 2. Шп. 1; Відродження. 1918. 20 червня. № 67. С. 6. Шп. 1; Нова рада. 1918. 20 червня. № 104. С. 4. Шп. 2.

[120] Робітнича газета. 1919. 22 січня. № 439. С. 4. Шп. 3-4.

[121] Дорошенко Дм. Історія України 1917-1923 рр. Т. ІІ (1930). С. 359; Русова С. Мої спомини. 1937. С. 245.

[122] Дорошенко Дм. Мої спомини [1969]. С. 410, 416.

[123] Життя Поділля. 1919. 9 березоля. № 67. С. 3.

[124] Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 1. Дніпропетровськ, 1997. С. 477.

[125] Архів НБУ. Оп. 1. № 116. Арк. 49.

[126] Там самоАрк. 122.

[127] Архів НБУ. Оп. 1. № 62. Арк. 162.

[128] Там само. Арк. 192 зв.

[129]  Белоконь С.И.] Киев: Энц. справочник / Под ред. А.В.Кудрицкого. Изд. 2. К., УСЭ,1985. С. 529; Його ж. Будинок ректорату університету серед. 19 ст., в якому проживали родина Карпек, Клименко П.В., Нарбут Г.І. та інші // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1: А – Л. К., 1999. С. 255-256. У співавт.

[130] Дивний Ів. Український історик Пилип Клименко: Док. біогр. нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375.

[131] Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 488.

[132] Западно-русские цехи XVI-XVIII в. К., 1911; Українські ритодруки // Бібліологічні вісті. 1924. Ч. 1-3. С. 114-124; Графіка шрифту в Острозькій Біблії // Українська книга XVI-XVIII ст. (= Труди УНІК. Т. І). К., 1926. С. 56-76; Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини // ЗІФВ УАН. Кн. VIІ-VIII. 1926; Цехи на Україні. Т. І. Вип. 1. Суспільно-правні елементи цехової організації. К., 1929.

[133] ДАМК. Ф. 16. Оп. 465. Т. 2. Од. зб. 3437; Оп. 477. Од. зб. 135; НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Відділ Х. № 5303 (біогр. комісія); Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 172; Полонська-Василенко Наталя. Історична наука в Україні (1962). С. 42-43, 65, 84; Полонська-Василенко Н. Київ часів М.Зерова та П.Филиповича // Безсмертні: Зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 233; Компан Олена Станіславівна (19 березня 1916, м. Єнакієве нині Донецької обл. – 17 липня 1986, м. Київ), Суслопаров Микола Захарович (17 січня 1901 — 21 листопада 1974, м. Київ). До 80-річчя з дня народження П.В.Клименка // УІЖ. 1967. № 7 (76). С. С. 135-139; Біо-бібліографія істориків Києва, вип. І: Клименко П.В. Твори, 38 поз. / Уклав М. Суслопарів // Сторінки історії київського міського транспорту: Пам'ятка вечора. К., 1985. 8 с.; Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 356-386; Юркова Оксана Віталіївна (нар. 23 травня 1967). Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924–1930. К., 1999. Пок.; Маньковська Руслана Вікторівна (нар. 25 лютого 1965). Музейництво в Україні (2000). С. 37-38, 52; Матяш І. Пилип Клименко: Портрет історика-архівіста на тлі доби // Особа в українській архівістиці. К., 2001. С. 57-78; Оглоблин Ол. Українська історіографія (2003). С. 24-25, 64, 136-137, 157-158; Юркова Оксана. Клименко П.В. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 200-202.

[134] Пилипенко Борис Кузьмович (16 липня 1892, Чернігів – 3 листопада 1937, Сандормох) – музейник, графік. Завідував відділами Чернігівського та Всеукраїнського соціального ім. Артема у Харкові (з лютого 1926) музеїв. Підготував бібліофільське видання “Ксилогравюри Чернігівського держмузею” (Чернігів, 1925. 50 прим.) У жовтні 1927 від музею ім. Артема відокремився Харківський історико-художній музей, куди він і перейшов. З 1 листопада 1928 вчителював на Чернігівщині. З весни 1929 працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка. Один з керівників АХЧУ. Ув'язнений 25 лютого 1933 (звільнений 11 травня чи 16 липня 1934), ще раз 20 квітня 1935. 21 квітня 1935 написав „заяву” нач. окремого відділу НКВД УСРР, у якій повністю зізнався й „роззброївся” (Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 245-246). Став перед “судом” разом з М.Зеровим, П.Филиповичем, Марком Вороним та ін. Перебував на Соловках. У 1936-37 роках на сцені соловецького театру у його оформленні йшла п'єса М.Поґодіна “Аристократи” (режисер Лесь Курбас). Розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. №№ 48570 ФП. Том 4; 49438 ФП; ІМФЕ. Ф. 13-3. № 82. Арк. 1-2). - Дж.: Нестуля О.О. Мистецтво було його мрією // Репресоване краєзнавство. С. 238-244; Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 179; Верба Ігор. Пилипенко Б.К. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2. Част. 1. К.; Львів, 2003. С. 255-256).

[135] Співробітниця музею, що виконувала відповідальні функції. 1935 року вона здійснювала суцільну реєстрацію фондів.

[136] Клименко Пилип Васильович (6 листопада ст.ст. 1887, с.Ярославка Черніг. губ. – 8 липня 1955, Козелець). Історик. Вивчав цехи на Правобережжі. Закінчив Ніжинську гімназію (1907), іст.-філол. фак. ун-т Св.Володимира. Голова „Просвіти” в с. Озерянах Козелецьк. пов. (Нова рада. 1917. 18 квітня. Без №. С. 1. Шп. 5). Член комітету Козелецької „Просвіти” (Український національно-визвольний рух (2003). С. 338). Читав лекції для організаторів-агітаторів на курсах, організованих Інформбюро при Київ. губ. земській управі (Нова рада. 1917. 10 травня. № 35. С. 2. Шп. 1; Відродження. 1918. 20 червня. № 67. С. 6. Шп. 1; Нова рада. 1918. 20 червня. № 104. С. 4. Шп. 2). 1918 співроб. у журн. „Нар. справа” (Роб. газ. 1919. 22 січня. № 439. С. 4. Шп. 3-4). Проф. Кам`янець-Подільського ун-ту, входив до проф. ради ун-ту (Дорошенко Дм. Історія України 1917-1923 рр. Т. ІІ (1930). С. 359; Русова С. Мої спомини. 1937. С. 245), декан іст.-філол. ф-ту (Дорошенко Дм. Мої спомини [1969]. С. 410, 416). Запропонував обрати М.Грушевського, А.Кримського та В.Перетца почесними членами ун-ту (Життя Поділля. 1919. 9 березоля. № 67. С. 3). Після ліквідації ун-ту лишився без катедри (Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 1. Дніпропетровськ, 1997. С. 477). 6 лютого 1925 К. запропонував Ленінгр. публічній бібліотеці придбати колекцію газет і листівок з Правобережної України (1918-20), біля 800 прим. Управління б-ки 11 березня запропонувало йому 120 карб. (Архів НБУ. Оп. 1. № 116. Арк. 49). 29 квітня К. надіслав згоду (Арк. 122; тут вказано понад 900 прим.). Тим часом, ще не дочекавшись відповіді з Пітера, К. звернувся до Всенародної б-ки України. 10 лютого на засіданні Ради ВБУ розглядалась пропозиція проф. Клименка дати йому бібліотечну шафу та книжки з Україніки в обмін на газети революційного часу. Вирішили: „Принципово згодитися, але попереду вирахувати, оскільки це буде вигідно Бібліотеці” (Оп. 1. № 62. Арк. 162). За кілька місяців, 23 червня 1925 на засіданні Ради ВБУ К. запропонував проміняти збірку кам”янецьких газет революційного часу на комплект „Киевской старины». Було вирішено такий комплект в обмін дати (Там само. Арк. 192 зв.). Науковий працівник ВУАН. Співробітник Всеукр. Іст. музею ім. Шевченка (у травні 1932 директор А.Костюченко звільнив його з роботи). Мешкав на вул. Володимирській, 60 ([Белоконь С.И.] Киев: Энц. справочник / Под ред. А.В.Кудрицкого. Изд. 2. К., УСЭ,1985. С. 529; Його ж. Будинок ректорату університету серед. 19 ст., в якому проживали родина Карпек, Клименко П.В., Нарбут Г.І. та інші // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1: А – Л. К., 1999. С. 255-256. У співавт.). Арешт. 20 травня 1938 (Дивний Ів. Український історик Пилип Клименко: Док. біогр. нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375). Звільнившись, оселився у Козельці. Листування з Ант.Середою 1952-55 зберігається в ІР НБУ (Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 488). – Тв.: Западно-русские цехи XVI-XVIII в. К., 1911; Українські ритодруки // Бібліологічні вісті. 1924. Ч. 1-3. С. 114-124; Графіка шрифту в Острозькій Біблії // Українська книга XVI-XVIII ст. (Труди УНІК. Т. І). К., 1926. С. 56-76; Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини // ЗІФВ УАН. Кн. VIІ-VIII. 1926; Цехи на Україні. Т. І. Вип. 1. Суспільно-правні елементи цехової організації. К., 1929. – Дж.: ДАМК. Ф. 16. Оп. 465. Т. 2. Од. зб. 3437; Оп. 477. Од. зб. 135; НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Відділ Х. № 5303 (біогр. комісія); Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 172; Полонська-Василенко Наталя. Історична наука в Україні (1962). С. 42-43, 65, 84; Полонська-Василенко Н. Київ часів М.Зерова та П.Филиповича // Безсмертні: Зб. спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 233; Компан Олена Станіславівна (19 березня 1916, м. Єнакієве нині Донецької обл. – 17 липня 1986, м. Київ), Суслопаров Микола Захарович (17 січня 1901 — 21 листопада 1974, м. Київ). До 80-річчя з дня народження П.В.Клименка // УІЖ. 1967. № 7 (76). С. С. 135-139; Біо-бібліографія істориків Києва, вип. І: Клименко П.В. Твори, 38 поз. / Уклав М. Суслопарів // Сторінки історії київського міського транспорту: Пам'ятка вечора. К., 1985. 8 с.; Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 356-386; Юркова Оксана Віталіївна (нар. 23 травня 1967). Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924–1930. К., 1999. Пок.; Маньковська Руслана Вікторівна (нар. 25 лютого 1965). Музейництво в Україні (2000). С. 37-38, 52; Матяш І. Пилип Клименко: Портрет історика-архівіста на тлі доби // Особа в українській архівістиці. К., 2001. С. 57-78; Оглоблин Ол. Українська історіографія (2003). С. 24-25, 64, 136-137, 157-158; Юркова Оксана. Клименко П.В. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 200-202.

[137] НаціональнийхудожніймузейУкраїни. Фонди. № 90. Арк. 83 – зв.Далі перелічувались 8 речей з 59 вітрини, 3 – з 20, 1 з 8, 10 – з 48, 2 – з 3.

[138] Там само. Арк. 97 – зв.

[139] Тут зазначено 31 монету (Там само. Арк. 87).

[140] Там само. Арк. 118.

[141] Там само. Арк. 88.

[142] Там само. Арк. 92-96.

[143] ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. № 40. ОП. Арк. 141; На защите революции: Из истории Всеукр. Чрезв. комиссии, 1917–1922 гг. Сб. док. и мат. К.: Изд­во полит. лит­ры Украины, 1971. С. 105; Наше минуле. Ч. 1. 1993. С. 57, 61, 63, 71, 124, 126, 135; Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим.ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. Київ: Абрис, 1997.С. 456; Шаповал Юрій, Золотарьов Вадим.Всеволод Балицький: особа, час, оточення. К.: Стилос, 2002. С. 382; Роженко М. Сосни Биківні. Том 4. К., 2003. С. 409; Абраменко Л.М. Последняя обитель: Крым, 1920–1921 годы. К., 2005. С. 96.

[144] Кузякіна Наталя Борисівна. Голос из подвала // Кузякіна Нат. Архівні сторінки... К.: НАУ, 1992. С. 43-63; Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937–1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 176. 

ПРО АВТОРА

БІЛОКІНЬ Сергій Іванович (01.07.1948, м. Київ) – історик, джерелознавець, дослідник історії української аристократії, культури, Церкви, більшовицьких репресій. Голова Київського наук. т-ва ім. Петра Могили (1990). Дійсн. чл. Української Вільної Академії наук (Нью-Йорк, 2005; член-кор. – 2001) та член-пошукач (член-соревнователь) Російсько-американської академічної групи у США. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2002).

1971 закінчив іст. фак-т Київ. держ. ун-ту. 1971–74 навчався в аспірантурі філол. фак-ту Москов. держ. ун-ту. Канд. дис. «Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства» (1978, наук. кер. – д. філол. н. О. І. Овчаренко, наук. ступінь – к. філол. н). 1989–96 – с. н. с., з 1996 – пров. н. с. відділу історії української культури, з 2002 – пров. н. с., з 2005 – гол. н. с. відділу історії України другої половини ХХ ст. Ін-ту історії України НАН України, керівник Центру культурологічних студій Ін-ту. Докт. дис. «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917–1941 рр.: Джерелознавче дослідження» (2000).

Автор понад 1300 публікацій з історії України. Праці про укр. істориків (М. Грушевський, В. Модзалевський), мистців (Г. Нарбут, М. Бойчук, П. Ковжун, Л. Лозовський, С. Налепінська-Бойчук), письменників (Л. Старицька-Черняхівська, М. Зеров), мистецтвознавців (С. Таранушенко, Ф. Ернст, Є. Спаська), діячів Православної Церкви (митр. Василь Липківський, Патріарх Володимир Романюк), а також з питань джерелознавства та історіографії, книгознавства. Ініціатор серії «Хто є хто в Україні?» (з 1994). Автор і наук. консультант енциклоп. видань (Київ, Москва, Торонто) та наук.-популярн. фільмів. Видав спомини М. Грушевського (1988–89), низку праць С. Єфремова, В. Леніна.