Ігор ГИРИЧ Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського в його київській оселі

4 серпня 2016

Україна в часи українсько-московських воєн та громадянських заворушень 1917-1920 років втратила чимало культурних надбань. Загинуло сотні приватних колекцій художніх творів, архівів та бібліотек. Одна з найболючіших втрат саме і власне для української культури – загибель величезної збірки й архіву Михайла Грушевського, що згоріли в його київському будинку на Паньківській, 9 від більшовицького гарматного обстрілу.

Ось як про це писав сам власник знищеної колекції у вступній статті “На переломі” до збірника “На порозі нової України”: “25 січня (1918 р. – І.Г.), під час бомбардування Києва, большевики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли один за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно вогнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…” (1). Винести речі з будинку не було можливості, бо ж гармаші-матроси мали наказ стріляти доти, доки будинок не згорить дощенту (2).

Що ж конкретно було в загиблій збірці М.Грушевського? Саме на брак виданого каталогу її вказує, шкодуючи з цього приводу, ледь чи не єдиний дослідник наслідків більшовицької інвазії для київських мистецьких пам’яток, видатний мистецтвознавець Ф.Ернст у виданій по свіжих слідах брошурі “Художественные сокровища Києва, пострадавшие в 1918 году”. Автор наводить приблизний перелік знищених матеріалів, очевидно наданий йому або самим М.Грушевським, або людьми з його близького кола. Отже, від пожежі загинуло 123 перські й українські килими, набір богемських, венеційських і українських виробів зі скла; сто одиниць російської, саксонської й української порцеляни, зокрема вироби межигірської фабрики з краєвидами Києва й високомистецький сервіз заводу Миклашевського; портрети К.Розумовського, І.Мазепи; картини пензля В.Кричевського; до трьох десятків стародруків ХУІІ-ХУПІ століть; приватне листування української старшини того ж таки періоду; акти старого київського магістрату (3).

Принагідно варто згадати, що в будинку Грушевського згоріла також колекція мистця і архітекта В.Кричевського (80 килимів XVIII століття, 100 виробів українського скла, 500 фрагментів скла князівської доби, 500 одиниць опішнянської кераміки, півсотні срібних чарок, зразки церковного різьблення та шитва золотом, рушники, гравіювальні дошки видатного українського штихаря XVIII століття Григорія Левицького, старовинні портрети (зокрема портрет П.Полуботка), а крім того, 50 великих і 100 малих робіт, виконаних самим Василем Григоровичем (4).

Отже, як бачимо, і ця сторінка мартирологу української культури вражаюча, бо мистецькі твори, пам’ятки здебільшого неможливо замінити еквівалентними старожитностями з інших музейних чи приватних збірок. Порцеляни межигірської фабрики на сьогодні лишилося лічені зразки. В музеях України її взагалі зберігається одиниці. Величезна збірка килимів колишнього київського міського музею також не перетривала лихоліть 30-х років, рештки її ще лишалися в лаврському музеї ужиткового мистецтва. Годі казати про іконографію українських гетьманів. Кожен такий портрет – раритет найвищої ваги. В описі Ф.Ернста згадано лише два, а проте на підставі листування М.Грушевського можна припустити, що таких портретів було більше.

У 1910 році поміщик Полтавської губернії, колишній директор народних шкіл у Бессарабії В.Бутович переслав М.Грушевському зображення з поличчя І. Мазепи XVII ст. (5). У той час історик спілкувався з художником-ілюстратором і збирачем старожитностей Б.Милорадовичем (6). З виходом “Ілюстрованої історії України” автора вже шукали різні власники коштовних речей, пропонуючи їх придбати. Так, 1911 року М.Рада з Батурина просив купити в нього чотири гетьманські портрети: І.Мазепи, П.Орлика, П.Дорошенка й полковника С.Палія (7). Ймовірно, що М.Грущевський придбав їх. Оскільки тоді дім на Паньківській вже існував, вони також могли зберігатися там і загинути потім під час пожежі.

Що стосується приватного листування й актів київського магістрату ХVII – початку XVIII століть, то про цю колекцію М.Грушевського певне уявлення дає та ж таки “Ілюстрована історія України”. Як ілюстрації в ній використано печатки з документів тієї давньої доби, а саме: міські печатки із зображенням герба Києво-Подолу першої половини XVII століття та 1671 року, дві печатки з гербом Переяслава першої і другої половини того ж століття, магістратська печатка м.Остра й дві приватні печатки з гербами остерського сотника Я.Шафрана та городового отамана В.Щупаки. У поясненні до ілюстрацій автор зазначив, що ці документи з печатками походять з його власної колекції (8).

Тут варто нагадати, що старий київський магістратський архів майже весь загинув у пожежі 1811 року. Нині в Державному архіві м.Києва зберігаються лише поодинокі документи XVIII століття.

Певно, до колекції М.Грушевського документи магістрату перейшли від приватних осіб, очевидно були придбані в старих київських родин. Відтак історичну вагу цієї архівної збірки історика важко переоцінити.

Маючи такий сумарний опис колекції М.Грушевського, можна висловити сумнів, чи Ф.Ернст зазначив усі складники її. Відомо, що М.Грушевський рано почав цікавитися українським народним мистецтвом. Цьому сприяли часті подорожі до Криворівні, взаємини з І.Трушем і Г.Хоткевичем. Історик був співорганізатором перших виставок українського ужиткового мистецтва у Львові й Коломиї, де виставляв речі з власної збірки, твори гуцульських майстрів різьби на дереві. Він купував тарелі, скриньки, топірці, порохівниці, хрести тощо в знаменитих братів Шкрібляків та Якіб’юків. З Миколою Шкрібляком він мав тривале листування й той продавав професорові свої твори “по знайомству” за півціни. Робив він і спеціально замовлені речі, як для приватної колекції історика, так і для музею Наукового товариства імені Шевченка (9).

Ще тривало будівництво шестиповерхового будинку на Паньківській (переїхали Грушевські у свій дім 29 вересня 1909 р.) (10), а вже в травні-червні Михайло Сергійович почав набувати мистецькі твори для київського помешкання. Так, 22 травня В.Кричевський зацікавив Марію Сильвестрівну червоною шафкою. Втрьох вони поїхали на Поділ, і замість шафки, якої вже не було, придбали межигірські фаянси, а в колекціонерки Штейндель купили тарілки й кубки фабрики Миклашевського (11). Багато уваги приділяв збиранню українських і татарських килимів. Продавці килимів спеціально приходили на тимчасове київське помешкання М.Грушевського і той, попри матеріальну скруту, не відмовляв продавцям; навіть під час прогулянкової подорожі до Китаєва купив у місцевого єврейського кагалу єврейські килими.

М.Грушевський був у приязних стосунках з Михайлом Бойчуком (портрет історика, виконаний олівцем, експонувався кілька років тому на виставці бойчукістів у Державному музеї українського образотворчого мистецтва), відомим скульптором М.Паращуком – співавтором пам’ятника Адамові Міцкевичу у Львові, чернігівським художником М.Жуком. М.Паращук виконав на замовлення М.Грушевського його погруддя та статуетку-бюст його дочки Катерини. У 1909 році в Криворівні М.Жук зробив портрети Михайла, Марії та Катерини Грушевських. Вже згадано було І.Труша. Портрети членів родини Грушевських роботи цього львівського художника переховуються нині у львівській приватній збірці. Є всі підстави гадати, що твори названих мистців, а також Ф.Красицького, доброго приятеля історика, були в його малярській колекції. Почасти ці твори народного мистецтва й картини містилися у львівському домі М.Грушевського, почасти були перевезені між 1909 і 1914 роками в будинок на Паньківській, де врешті й спіткав їх такий сумний кінець.

М.Грушевський нав’язав сталі контакти з антикварними крамницями Львова і Києва. У Львові це був магазин Томасіка, де він, очевидно, купував європейську порцеляну й скло; у Києві – численні крамниці Подолу, які історик відвідував разом з В.Кричевським і Ф.Красицьким. Там купували українські скляні вироби, килими й місцеву порцеляну. Мабуть допомагали професорові збирати твори народного мистецтва Наддніпрянщини також його добрі знайомі М.Біляшівський, Вадим і Данило Щербаківські (цей останній був найкращим знавцем килимарства).

Мистецька колекція М.Грушевського повинна була мати ще й практичне значення. Вчений мріяв написати історію українського мистецтва, використавши для цього й матеріал з власної збірки. На жаль, справа обмежилася окремими розділами, присвяченими мистецтву, у відповідних томах “Історії України-Руси”.

На тлі сказаного не може не дивувати відсутність у не так давно виданому енциклопедичному довідникові “Митці України” (К.: Укр.енциклопедія, 1992) імені Грушевського – людини, що була співтворцем першого українського мистецького часопису .Артистичний вістник”, музеїв НТШ, УНТ в Києві, Української Академії мистецтв.

Окремо треба сказати про рукописи самого М.Грушевського, що загинули в полум’ї страшної пожежі. Тим більше, що деякі із згорілих праць історик так і не відновив і вони назавжди втрачені для науки. У цитованій уже на початку книжці “На порозі Нової України” М.Грушевський згадує про згорілу в його кабінеті статтю для задуманого М.Горьким збірника з українсько-російських культурних зв’язків. Історик написав для нього в 1916 році огляд українського питання з історичного погляду. Щоправда, другий примірник, надісланий професором до редакції збірника, може, й зберігається десь у петербурзьких архівосховищах (12). У цій статті М.Грушевський наголошував, “що в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тимчасом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії” (13).

Можливо, що одночасно загинули й інші матеріали до збірника “Украйна й Москва в их духовной жизни”, адже М.Грушевський залучив до роботи над ним С.Єфремова, О.Грушевського, Ф.Матушевського й В.Прокоповича. Видно, вчений захопився ідеєю цього видання й хотів поширити його тематику, написавши ще статтю про відмінності між українцями і росіянами в релігійному житті. Не виключено, що і ця праця загинула у вогні (14).

Перебуваючи на засланні, М.Грушевський почав писати й “Всесвітню історію”. Шість частин її побачили світ, а вже проанонсована сьома, присвячена подіям XX століття, правдоподібно теж згоріла або в гранках, або в рукописі. У 1917 році історик готував до видання власним коштом кілька збірників своїх публіцистичних та історичних статей. Так, статті, що протягом 1907-1914 років друкувалися в “Літературно-науковому вістнику” під рубрикою “На українські теми”, були впорядковані у збірнику “Під хмарою стоячою”, також проанонсованому М.Грушевським серед видань, що ладяться до друку або вже друкуються. Історичні статті (“Український рух на Схід в XVI-XVII в.”, “Капнист в Берліні”, “ Мазепинець 1820-х р.” та ін.) мали скласти збірник “З старого і нового”. Майже напевно в домі історика був чернетковий варіант його.

У часи революції М.Грушевський почав писати й перші три томи своєї “Історії української літератури”. За його власними свідченнями в передмові до віденського видання, ця праця була майже закінчена й вся загинула в січні 1918 року. Історикові довелося на еміграції поновлювати її з пам’яті, уже не маючи напохваті потрібних книжок і архівних виписів. Отже, можна констатувати, і певною мірою перші три томи фундаментальної праці втратили в науковості, бо перший втрачений варіант її був повніший, краще спертий на джерела.

Варварський обстріл більшовиками будинку на Паньківській призвів до непоправної втрати джерел української революції й державного будівництва 1917-1918 років. У помешканні М.Грушевського мали бути матеріали про діяльність Центральної Ради, проекти законів УНР, її Конституції, документи, пов’язані із заснуванням Української Академії наук тощо.

Загинула тоді й величезна епістолярна спадщина М.Грушевського кінця 1914 – початку 1918 років, а також листи, надіслані історикові на його київську адресу після 1909 року. Серед адресантів там, напевно, були й Сергій Єфремов, інші українські діячі з Києва, Львова та інших міст України, Максим Горький…

Безперечно, докладне дослідження втрат і реконструкція колекції й архіву М.Грушевського – справа майбутнього. Ми лише спробували побіжно зазначити найсуттєвіші масиви знищеного.

Примітки

1. Грушевський М. На порозі нової України: гадки і мрії. – К.: 1991. – С.5.

2. У згаданій статті М.Грушевський подає такі подробиці: “Большевицький “главнокомандующий революционной армией” Муравйов, як писалось (“К.Мысль”, ч. 17), потім хваливсь в Одесі сим як особливим подвигом: “Революционная месть заставила нас бьггь беспощадными. Я велел артиллерии бить по самым высоким и богатым дворцам, по церквям, попам, монахам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, то он в течение трех суток горел как яркий костер. Сотни офицеров и юнкеров били беспощадно убиты” і т.д.

Домовий комітет Паньківської вул., в завідуванні котрого був цей дім, пише в записці міністерству внутрішніх справ, на потвердження того, що дім був дійсно знищений умисно: “Подтверждением зтого факта служит то обстоятельство, что парламентеру, посланному от жильцов дома к стрелявшему с железнодорожних путей большевистскому поезду, на просьбу прекратить обстрел уже горящего дома с тем, чтобы дать возможность вывести стариков и детей и спасти хотя бы часть имущества, бывший в поезде матрос, командовавший артиллерией, сообщил, что уничтожение этого дома производится согласно диспозиции, почему он отклоняет просьбу о прекращении обстрела и категорически заявляет, что дом будет разрушен и сожжен до основания, после чего обстрел действительно продолжался непрерывно не менее двух часов, вследствие чего жильцы лишены были всякой возможности спасать свои вещи из тех квартир, которые загорелись спустя некоторое время” (Там само. – С.5-6).

3. Эрнст Ф. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году. – К., 1918. – С.12.

4. Там само. – С. 10.

5. ЦДIАК. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.369. – Арк.1-6.

6. Там само. – Спр. 303. – Арк. 437-439.

7. Там само. – Спр. 304. – Арк.89-91.

8. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С.7. 326 – 328.

9. ЦДІАК. – Ф.1235. – Оп.1. – Спр.836. – Арк. 1-24 (23 листи за 1909-1910 рр.).

10. Там само. – Спр.25. – Арк. 300 зв.

11. Там само.- Арк. 271.

12. Грушевський М. На порозі нової України.-С. 13.

13. Там само.

14. Інститут рукопису ЦНБ НАН України. – Ф.317. – Од.зб. 318, 319, 322, 326, 341, 329, 331, 338.

Джерело: Пам’ятки України, 1995 р., № 1. – С. 103-104.