Наталія РУБЛЬОВА Більшовики творили „нове місто”…

8 серпня 2016

Справу закриття храмів, „перепрофілювання” їх на світські установи та господарські приміщення як частину антирелігійної політики радянської влади в Україні започатковано ще в 1918 – 1919 роках.

Спеціальний посланець уряду РСФРР Селецький, з’явившись у Києві слідом за Червоною армією навесні 1919 року, оголосив:

„Закончив в начале текущего года работу по проведению в жизнь декрета об отделении церкви от государства в Москве и Московской губернии, я, приехав в Киев, получил приглашение Киевского исполкома взять на себя обязанности комиссара по ликвидации церковных имуществ в Киеве и Киевской губернии” [Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1738. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 85].

Робота цього „ліквідатора” та його установи повинна була мати постійний планомірний характер і провадитися у всеукраїнському масштабі. Першими ж її „плодами” в Києві стали знищення скульптурного зображення заступника міста архангела Михаїла на фасаді будинку міської думи, ліквідація Духовної академії, реквізиція молитовного будинку християн-євангелістів, відмова „тихонівцям” у праві на користування Софійським, Андріївським і Микільським військовим соборами, створення атмосфери суперництва за храми між релігійними громадами…

На початку 1920-х років Наркомат юстиції УСРР – осередок справедливості й законності радянського гатунку – розробив порядок закриття „культових споруд”, суть якого полягала в поступеневому розгляді відповідного клопотання низового органу (сільради, міськради) на інших поверхах владних структур – районним, окружним, губернським виконкомами. Останньою інстанцією був Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК).

Наглядав за формальним дотриманням цього сценарію відділ з відокремлення церкви від держави, що діяв до жовтня 1922 року в складі Нарком’юсту, а пізніше під назвою „відділ культів” був інкорпорований до НКВС УСРР. Неофіційна, проте загальновживана його назва – ліквідаційний відділ – влучно відобразила справжню суть його діяльності стосовно церкви. До „заслуг” ліквідвідділу можна зарахувати масове закриття храмів різних конфесій, шалену обструкцію ним Української автокефальної православної церкви, успішне проведення в 1922 році кампанії щодо вилучення церковних цінностей під приводом „допомоги голодуючим”…

У квітні 1922 року після відвідин комісії з вилучення церковних цінностей були спустошені Михайлівський Золотоверхий монастир, Києво-Печерська лавра й Софійський собор, у зв’язку з чим група діячів мистецтва й науки звернулася з протестом до Раднаркому УСРР, а Наркомат освіти республіки поскаржився до ВУЦВК на те, що

„комиссия изъяла ряд предметов высокого художественного и исторического значения из Михайловского монастыря, не передав их в музеи губкописа. Среди изъятых предметов находится также историческая реликвия украинского народа, редчайшие в художественном отношении подарки Богдана Хмельницкого, гетмана Мазепы и др.” [Там само. – Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 719. – Арк. 48]

На місцях ліквідаційні функції виконували губернські й повітові комісії з відокремлення церкви від держави. Під їхньою орудою сотні церков (насамперед так званих домашніх – при лікарнях, притулках, навчальних закладах, в’язницях тощо) вже на початку 1920-х років опинилися в руках нових, атеїстичних господарів. Із запровадженням непу передача всіх інших (до речі, також націоналізованих) храмів у користування релігійних громад виявилася прибутковою для держави справою, перетворившись у надійне джерело поповнення бюджету завдяки збору податків, страхових та інших платежів. Упродовж цього „спокійного” періоду (1923 – 1928) кількість відібраних у вірників храмів по УСРР становила вже не сотні, як раніше, а „лише” – кілька десятків на рік. Тоді ж, скажімо, влада відмовилась од свого наміру обернути Володимирський собор в антирелігійний музей тільки через потребу ощадити державні кошти.

Та вже в кінці 1920-х років в основу антирелігійної політики було покладено інші розрахунки, що викликало нову, небувалу за масштабами хвилю закриття храмів. У 1929 році, а він щодо цього став „роком великого перелому”, з благословення ВУЦВК закрито 281 церкву [там само. – Ф. 1. – Оп. 5. – Спр. 27 (підрахунки автора)], знівечено релігійне життя Києво-Печерської лаври, монастирів Чернігова, Холодного Яру, Поділля… Знімали дзвони, хрести, скидали бані, розбирали й нищили іконостаси, рубали й палили ікони, з храмів робили клуби, хати-читальні, школи, гуртожитки, лазні, санаторії, архіви, спортивні зали, електростанції, зерносховища, а то й розбирали церковні споруди на будівельний матеріал, щоб використати, приміром, для ремонту якогось містка абощо…

Ідея зруйнувати Михайлівський Золотоверхий монастир зродилася не одразу. Спочатку влада за допомогою преси навіть доводила потребу зберегти монастирські будівлі для… вирішення проблем дозвілля студентської молоді. Публіковані нижче документи, що зберігаються у фондах ЦДАВО України, показують причетність до нищення святині органів влади всіх ступенів – від міськвиконкому до ВУЦВК. Скарги й клопотання вірних за свої храми до уваги не бралися. Висновки відділу культів НКВС завершувалися стандартною фразою: „Жалобу оставить без последствий”. Традиційно лаконічним був і ВУЦВК: „У проханні відмовити”. Нехтуючи десятки, а то й сотні підписів під клопотаннями на захист того чи іншого храму, ВУЦВК по-блюзнірському уточнював свій вердикт: „Закрити церкву через відсутність віруючих”.

У 1934 році, після перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва, Михайлівський Золотоверхий монастир, як і більшість святинь, був приречений на загибель. Уже не йшлося про використання його будівель навіть для утилітарних потреб. Пам’ятка культури світового значення мала просто зникнути. Більшовики творили „нове місто”…

№ 1.

13 липня 1927 р.

Витяг із протоколу № 18 засідання президії Київського окрвиконкому про передачу Миколаївської церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря для потреб КУБУЧу

13 липня 1927 р.

Слухали:

§ 494. Про закриття кол[ишньої] домової Миколаївської церкви на території КУБУЧу й передачу цього приміщення для культпотреб КУБУЧу. (Подання адмінвід[ділу] 6 червня 1927 р. т.Сідьолкін.)

Ухвалили:

§ 494. Приміщення кол[ишньої] домової Миколаївської церкви передать для культпотреб КУБУЧу, закривши її, оскільки вона парафіян не має й не знаходиться в оренді будь-якої релігійної громади.

Оригінал за належними підписами.

З ориг[іналом] згідно: діловод Когутовська

ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 32. Засвідчена копія. Машинопис.

№ 2.

20 липня 1927 р.

 

Лист Київського окрвиконкому до НКВС УСРР про доконечну потребу використання приміщення Миколаївської церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря для клубу КУБУЧу

20 липня 1927 р.

При цьому надсилається витяг з протоколу № 18 засідання президії Київського окрвиконкому з 13 липня ц[ього] р[оку] про закриття кол[ишньої] домової Миколаївської церкви та передачу цього приміщення для культпотреб КУБУЧу.

Окрвиконком додає, що на території КУБУЧу, (кол[ишнього] Михайлівського монастиря), міститься 2 церкви – Михайлівська велика та Миколаївська маленька. Релігійна громада для задоволення своїх потреб використовує лише велику Михайлівську церкву, а маленька Миколаївська зовсім не використовується вже протягом півтора року.

КУБУЧ звернувся з проханням до окрадмінвідділу передати йому маленьку церкву під клуб, бо завдяки житловій кризі КУБУЧ не має помешкання для клубу.

Повідомляючи про це, окрвиконком просить санкціонувати постанову Київського окрвиконкому.

Додаток: зазначене.

Голова окрвиконкому

Секретар

ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 2. – Спр. 963. – Арк. 28. Оригінал. Машинопис.

№ 3.

19 червня 1930 р.

 Витяг з протоколу № 12 засідання бюро УКОПК про використання головної церкви Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві

[УКОПК – Український комітет охорони пам’яток культури при Народному комісаріаті освіти УСРР]

19 червня 1930 р.

Слухали:

2. Про передачу та перебудову Михайлівського монастиря під клуб робітників за клопотанням Київського ОВК [округовий виконавчий комітет] (доповідав т. Тихий, Гордєєв).

Ухвалили:

Зазначити, що головна церква кол[ишнього] Михайлівського монастиря є пам’ятником культури перворядного (світового) значення. Цей пам’ятник включено до складу запроектованого державного історично-культурного заповідника „Київський Акрополь”. За цими даними та висновками проф. Гордєєва (додається) [слід] поставитися особливо обережно до збереження цієї пам’ятки. Звернутися спільно з НКВС до Київського ОВК з пропозицією змінити план використання головної церкви, а саме: передати церкву НКО для використання під такі культосвітні заклади, що цілком забезпечують збереження пам’ятника;

б) просити НКВС УСРР раніше піднесення до ВУЦВК клопотання місцевих виконкомів про використання закритих церков перевіряти ці церкви за списком церков, взятих на облік НКО як пам’ятки та погоджувати з НКО (УКОПК) доцільність використання пам’ятки, яка передбачається.

ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 9. – Спр. 57. – Арк. 48. Копія. Машинопис.

Джерело: Наталія Рубльова  Більшовики творили „нове місто”… // Пам’ятки України, 1999 р., № 1