Сергій БІЛОКІНЬ Бібліотека Музею Ханенків на тлі книгозбірень київських музеїв

8 серпня 2016

Прийнято вважати, що, вирішуючи цілу низку інших функцій, музеї мають як головне своє завдання акумулювати цінності культури.

Тим часом історія, яку радять читати із бромом, розповідає нам про втрати культурної спадщини як у воєнні, так і в мирні чи так звані мирні роки. Коли на території всієї країни власники культурного майна виїхали за кордон або загинули, а гімназії, інститути, монастирі перестали існувати, загинула колосальна кількість книжок. Можна сказати, що тільки у щасливому випадку Всенародна (Національна) бібліотека України (тепер НБУ ім. В.І.Вернадського) перетворилась на загальнонаціональне книгосховище.

Документально підтверджено, що т. зв. обмінно-резервний фонд ЦНБ АН УРСР був найбільший в СРСР. У ротапринтному відомчому виданні ГБЛ (кол. московської Бібліотеки Леніна, тепер Російської державної бібліотеки), зазначено, що обмінні фонди самої ГБЛ у Климентовці становили 1530,9 тисяч книжок, ГПБ (ленінградської) – 190,0 тисяч, а ЦНБ АН УРСР – 2197,9 тисяч, себто більше двох мільйонів томів, більше, як ті дві разом узяті. Подавалося, що на той час оброблено лише 917,0 тисяч. Із них книжок було 217 тисяч, періодики – 700. Видань українською мовою та „іншими мовами народів СРСР" (себто не російською) 267,0 тисяч [1]. Видань дореволюційних – 200,0 тисяч. Думаю, всі ці числа фіктивні. У книжці спогадів я писав:

«У сімдесятих роках обмінно-резервний фонд був розкиданий по підвалах житлових будинків, здебільшого „хрущоб” [2], здається, в семи місцях Києва – на вулиці Ольжича (тоді – Дем'яна Бєдного), 11, 13 та 15, на Госпітальній, 2, на Січневого повстання, 17, на Горького, 20, на Єреванській, 2 тощо. Як повідомлялось у пресі, сирецькі підвали мали загальну площу 1200 квадратних метрів [3]. На початках моєї роботи я застав книжки ще „у стосах”, тобто ними, ніби цеглою, було закладено увесь внутрішній простір довжелезних підвалів, що йшли попід цілими будинками у всю довжину, з метровим, часом півметровим коридором довкола, попід стінами» [4].

Точно порахувати книжки за таких умов можна було хіба що в інтересах дирекції бібліотеки та її тодішнього діловодства.

Потім пішли процеси протилежного характеру. Після війни, розбудовуючись, київські музеї намагались близькі за тематикою книжки з обмінно-резервного фонду відбирати собі в держави назад. У книгозбірнях київських музеїв, і то у найкоштовніших їхніх відділах і частинах, натрапляємо на книжки з печатками Першої Олександрівської гімназії, Колегії Павла Галагана, що колись увіллялись до Публічної бібліотеки (інакше кажучи, ВБУ) репресованих діячів культури. Книжки репресованих діячів потрапляли також до бібліотеки ВКП(б), тепер Парламентської.

Бібліотека Музею Ханенків відрізняється на цьому тлі майже від усіх інших. Ідейні спадкоємці Ханенків, фундатори Музею Микола Макаренко, Федір Шміт, Михайло Бойчук були розстріляні, Сергій Гіляров помер у в'язничній лікарні, Людмилу Миколаївну Сак, яку я прекрасно пам'ятаю в обличчя (ми познайомились у Марії Володимирівни Трубецької), за кілька місяців випустили [5]. Але вони все зробили для того, щоб дорогоцінні книжки з мистецтвознавства, історії, геральдики, довідкові видання, випущені різними мовами, оздоблені яскравими інскриптами, дійшли до наших часів. Можна зрозуміти, яку в Музеї Ханенків винайшли систему, щоб забезпечити книжки від реквізицій. Спорядивши кожне старе видання хитромудрими шифрами, співробітники не подбали про каталог. До останнього часу його в цьому музеї не існувало.

Моя добра знайома, бібліотекарка цього музею княжна Марія Володимирівна Трубецька (мешкала на Леніна, 27, кол. Екстер, кв. 6, тел. 24 28 09) розповідала, як час від часу надходили «літівські» списки. Книжки, на які вказував гоголівський Вій, доводилося знімати з полиць. Співробітниці різних бібліотек приходили, куди їм було наказано, з пачечками приречених книжок, сідали разом, щоб кожна була перед очима, і ті видання акуратно дерли на клапті. Розуміємо тепер, чому від величезними накладами виданих книжок до наших днів збереглись одиниці. Я.І.Бердичевський розповідає, що на здачу макулатури існував державний план (а інакше й бути не могло). Як не згадати, що кілька років тому у музеї сталась нова сенсація – виявили ящик з паперами загиблого Сергія Олексійовича Гілярова. Про їхнє існування повоєнні співробітники не знали, – і добре, що не знали.

У художньому музеї (раз за разом там так само змінюється назва, але всі знають, де леви) в бібліотечному розділі києвознавства я був вражений, оглядаючи видання, які тримав у руках Федір Ернст, працюючи над своїми рецензіями на них [6]. Це не так звана типологія, до якої вдаються сучасні музейники зовсім не з добра. Тут бібліотека первісно була дуже багата, але по війні зазнала втрат.

У бібліотеці Музею Ханенків маєм унікальні можливості споглядати давні картини, звертаючись тут же таки, в сусідній кімнаті, до видань, які систематично нагромаджували Б.І. та В. Н., формуючи свої колекціонерські установки. У своїй книгозбірні вони гортали ці видання, так би мовити, власноручно. Серед них є дорогоцінний увраж «Собрание М.П.Боткина» (СПб., 1911). Міхаїл Пєтрович випустив його власним коштом російською та французькою мовами у друкарні Т-ва Р. Голіке та А. Вільборга. А у збірнику «Художественныя сокровища России», що його редагував Алєксандр Бенуа, ще раніше, 1902 року вміщено докладний і фактографічно насичений матеріал про цей самий, боткінський музей. Вміщені поруч світлини музейних залів, до речі, типологічно дуже близькі до ханенківських.

Але цього мало. На 36-й таблиці вищезгаданого боткінського увража відтворено ланцюг перебірчастої (перегородчастої) емалі ХІІ ст. із 20 ланок із київських розкопок, хрест камінний з золотою прикрасою, образ Богородиці з каменя, золоті серги, бронзові серги, прикрашені перебірчастою емаллю, золоті ковти та вісім золотих серег. Оглядаючи київські артефакти, у коментарях до «Художественных сокровищ России», мистецтвознавець і колекціонер Степан Петрович Яремич (22 VII / 3 VIII 1869, с. Галайки Таращанського пов. Київської губ. – 14 X 1939, Ленінград) щодо одного з цих предметів писав, мовляв, точнісінько така сама пластинка зберігається у збірці Б.І. та В.Н. Ханенків [7], варіант того самого виду (звірі обернені зігнутими спинами назовні від центральної пластинки) зберігається в Історичному музеї в Москві [8], а хрестовидну бляху, подібну до попередніх, знайшов Александр Андрєєвич Спіцин (1858-1931) у Зуєвському могильнику [9].

С.Яремич виявляв аналогії 1902 року, оперуючи відомостями з тодішніх державних і приватних збірок. На цій основі формувалась тодішня археологія. Історія Госторга розпочалась за кілька років, коли почалось і все інше. У протоколі № 8 музейного комітету Музею ВУАН (інакше кажучи, Музею Ханенків) від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис : “Заслухано доклад директора Музею М.О.Макаренка про утворення Вн(е)шторгом Комісії для продажу де-яких річей (“зайвих”) музеїв. Постановлено : доручити проф. М.О.Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно” [10].

Старі археологи відрізняються від пізніших тим, що ставились до предметів своїх студій не як пролетарі, а власники. Опрацьовуючи каталог виставки київського ХІ археологічного з'їзду, Катерина Миколаївна Мельник-Антонович описала, в першу чергу, колекцію університету Св. Володимира [11], а після неї, в другу чергу – колекцію свого чоловіка, Володимира Боніфатійовича Антоновича [12]. Адже, крім всього іншого, вона була його прямою ученицею й послідовницею, і засади, прийняті у її праці, легко простежити ще від його давніших праць [13].

Ханенківські збірки картин вищі за наші похвали. На такому тлі їхня бібліотека здається трохи затінена. Тим часом 1905 року в Одесі підполковник Євгеній Алєксандрович Шуманський у праці "Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров» навів відомості землевласника Курської губернії Акіндина Яковлевича Плужнікова про скарби Б.І.: «[1.] Богатая библиотека. [2.] Собрание старинных картин, фарфора, эмали, русских и античных древностей» [14]. Як відомо, 1886 року Ханенка було обрано у почесні мирові судді Старооскольського мирового округу Курської губ. У паперах Плужнікова не могло не бути Ханенкових листів, але про їхні взаємини поки що не відомо. Свої листи до фахівців із західноєвропейського мистецтва Б.І. розсилав на захід, а також на північ – до Петербурга й Москви. Систематичне виявлення листів, що збереглися досьогодні, уже розпочато. Їх треба корпусно й видати, адже вони повинні містити, крім запитів щодо атрибуцій, також численні й важливі сліди його власних міркувань.

У другій частині своєї праці «Частные библиотеки в России» (Приложение к "Русскому библиофилу" 1911 года) бібліотекознавець Удо Георгієвич Іваск повідомив, що, крім картинної галереї та музею старожитностей, Ханенки володіли також багатою книгозбірнею, присвяченою, головним чином, питанням історії та археології [15].

Сучасні московські дослідники Анатолій Павлович Банніков і Сергей Алексеєвич Сапожніков у праці «Собиратели и хранители прекрасного» констатували: «В советское время коллекция была разрознена, частично распродана, золотые и серебряные вещи переплавлены» [16]. Автори узагальнено відтворили неодноразові напади на музейні збірки з боку Госторгу, чиї повноваження поширювались не лише на експозиції совєтських музеїв, включаючи Ермітаж, а й на їхні фондові колекції в цілому. Кілька років тому в цьому залі я вперше розповідав про грабіжницьку діяльність антиквара Глеваського (до речі, його теж розстріляли). Не раз доводилось писати про "Адама і Єву" Кранаха, про гобелен 1512 року, про ті часи, коли співробітникам музею довелося вигадувати тексти транспарантів про портрети дегенератів. Висновки перевірки київських екскурсоводів 1934 року відтворюють саму атмосферу, що панували в тодішніх музеях (тема «Искусство как орудие классовой борьбы»):

«Экскурсия убедительно построена, ее целевая установка – вопрос критического освоения культурного наследия для создания нашого искусства, создания соц. реализма. Заключительная беседа есть, некоторым недостатком можно считать только то, что вопросы сегодняшнего дня поднимаются лишь к концу, а не пронизывают всю экскурсию. Экскурсовод ведет очень просто и живо, все время отталкиваясь от материала, активизируя группу вопросами. Марксистско-ленинской методологией владеет» [17].

Можна тільки уявити цю екскурсію.

Сьогодні ми ще не готові дати відповіді на всі питання, що стоять перед нами. В архіві музею фондів Б.І. та В.Н. немає. Дослідників паралізувало те, що написав у передмові до каталогу 1931 року Сергій Гіляров:

«Архів Ханенків, що в ньому, як сказано вище, повинно було зберегтися листування про придбання та експертизу речей Музею, за свідченням М.О. Макаренка, після смерти В.М. Ханенкової, разом із особистим листуванням небіжчиці спалила сестра її М.М. Іващенко» [18].

Марія Николівна (Миколаївна) й, можливо, її діти (Віктор, Надія й Ольга) знали правду. Марія Миколаївна була молодша за Варвару Николівну на сім років. Вийшла заміж за Олексія Вікторовича Іващенка, полковника Генерального штабу й члена комітету київського міського музею. Як і всі члени родини Терещенків, Марія Миколаївна відзначалась високою культурою й жертовністю. Свого часу до відділу народного мистецтва у Всеукраїнському історичному музеї імені Т.Г.Шевченка у Києві (де леви) вона подарувала колекцію килимів, про що 1925 писав Данило Щербаківський [19]. Серед них є датовані 1787, 1802, 1812 та 1840 роками (вони експонувались 2013 року в Музеї Ханенків під час роботи конференції). Вважається, килими надійшли у 1905-31 роках, але таке датування легко кардинально звузити. Виїхала на еміграцію й померла 19 травня 1929 у м. Канн, департ. Приморські Альпи, Франція, її син Віктор Олексійович – 14 жовтня 1933 в Орлі (Chateau de Grignon), Париж [20].

Труднощі також із заповітами. Наталія Ісаківна Корнієнко писала:

«[…] нам ще належить з'ясувати всю правду про зниклий архів Ханенків та про долю останнього заповіту Варвари Николівни» [21].

Банніков і Сапожніков пишуть про В.Н.: «После смерти мужа передала все коллекции государству». Поліна Аркадіївна Кульженко заповіла мені сказати Вам, що Варвара Николівна спеціально приїздила до них, щоб порадитись із Василем Стефановичем, і він про цей заповіт висловився однозначно: обов'язково і найшвидше. Ішов 1919 рік. Усі знали, що Варвара Николівна побувала у чрезвичайці.

Дозвольте нагадати, що Богдан Іванович закінчив «найреакційніший» за своїми програмами юридичний факультет не надто «прогресивного» Московського університету (1871) зі ступенем кандидата прав. (Коли большевики прийшли до Києва, юридичний факультет університету вони закрили взагалі, а з медичного факультету було створено окремий навчальний заклад). Ніхто ще не розшукував рукопису його кандидатської праці, але можна здогадатись, що її автор мав цільний політичний світогляд. Блискуча освіта, а згодом її вдосконалення у власних колекціях, що постійно поповнювались, вплинула на його орієнтири, спрямування. Подружжя Ханенків і Василь Олександрович Щавинський збирали мистецтво дореволюційних часів у точному, повному сенсі цього слова [22].

Але реальність завжди багатша за окремо взяті моделі. Тримаю в руках альбом зі збірки Ханенків "Собрание Адриана Викторовича Прахова. [Вып.] І. Рисунки старинных мастеров (СПб.: Т-во худ. Печати, 1906). У роки "генеральної репетиції", як визначив їх Ленін, Прахов видав цей альбом, а Богдан Іванович його придбав. З великою увагою він читав праховські цивілізаційні роздуми, що привело до Києва самого цього петербуржця (народився 1846, помер 1916):

«Настоящая коллекция рисунков составлялась по преимуществу в Юго-западном крае, как и все прочее собрание А.В.Прахова, и это обстоятельство отразилось на подборе предметов. Юго-западный край не далее как четверть века тому назад еще был усеян «культурным мусором», на который подчас мог бы позариться любой европейский музей: это были остатки когда-то бывших художественных собраний магнатов Польской «речи Посполитой». В уцелевших таких собраниях преобладают произведения Италии, так, конечно, было и в исчезнувших, и это естественно: расцвет «речи Посполитой совпадает с XVI – XVII веком, т.е., с эпохой всесветного влияния италианского возрождения. Посмотрите старую столицу Польши, Краков, не лежит ли на нем глубокой печати прекрасной Италии. Для богатого польского пана все дороги вели в Рим, и на обратном пути везлось домой в Польшу, Литву и Украину все то, что поразило и увлекло паломника и что дома, в родной глуши, должно было напомнить о радостных днях, проведенных в центре просвещения, в центре религиозной святости, в счастливой Авзонии» [23].

Богданові Івановичу не минуло й двох років, коли 1851 року в петербурзькій Академії мистецтва відбулась «Художественная выставка редких вещей, принадлежащих частным лицам» [24]. Тут сяяли безпосередні попередники Ханенків – подружжя видатних колекціонерів Михайло Вікторович Кочубей (1816-1874) і Євгенія Просперівна Кочубей. У покажчику Баннікова й Сапожнікова їх чомусь не знаходимо. Із їхніх збірок до Академії мистецтв було привезено кілька десятків картин і мармурових різьб. [25].

У каталозі, що й досі зберігається в домі на Терещенківській (а до нього раз за разом звертався Б.І.), за Михайлом Вікторовичем рахується «Святий Франциск» Рібери (№ 700) і багато інших картин. За Євгенією Просперівною – «Портрет молодого вельможі» Тіціана (№ 672), «Портрет мужчини» Рібери (№ 701), «Свята родина» школи Рафаеля Санціо (№ 713), «Избиение младенцев», що приписувалися Рафаелеві (715), «Богородиця з Христом», що приписувалась Леонардо да Вінчі (№ 747). Окреме завдання майбутніх дослідників – виявити твори із фондів музею (станом на 7 V 1922 – день смерті Варвари Николівни) у каталогах аукціонів, зіставити їх із гіляровським каталогом 1931 року. Це важливо для їхніх атрибуцій.

Про смаки не сперечаються, але те, що збирали Кочубеї, Ханенки і Щавинський, – було справжнім мистецтвом. Мистецькі захоплення й колекціонерський напрямок поділяв із Богданом Івановичем не один Щавинський, а і його, Богдана Івановича, колега й товариш, якого він згадав уже на перших сторінках своїх мемуарів – Пьотр Пєтрович Сємьонов-Тян-Шанський (народився 1827, помер 1914). Сенатор (1882). Як і Ханенко, член Державної Ради (з 1897). Під його науковим керівництвом здійснено перший загальний перепис населення Росії (1897). Разом з В.І.Ламанським він розпочав видання багатотомника «Россия. Полное географическое описание нашого Отечества» (1899), один з томів якого присвячено Україні. Сємьонов-Тян-Шанський зібрав кращу в Петербурзі колекцію голандської школи. Після його смерті до Ермітажа було придбано не мало й не багато – 719 картин. Це він порадив Ханенкові придбати картину Тиціана, що належала раніше гр. Ільїнському (маєток у Романові), а перед тим – імператорові Павлу І [26], якого так шанували російські емігранти. У журналі «Старые годы» він надрукував, як тепер кажуть ексклюзивну, нотатку про картину із збірок Б.І.

Ми не маємо архіву Ханенків, але до нас промовляє його бібліотека.

В останні місяці життя Богдан Іванович поставив на полицю своєї бібліотеки перше число журналу "Аполлон" за 1916 рік, прикрашене фронтисписом роботи Георгія Івановича Нарбута. Там було надруковано статтю Всеволода Владіміровича Воїнова про ханенківську петроградську збірку. Згодом для нарбутівського збірника [27], що заповідався на найрозкішніший альбом Розстріляного відродження, Воїнов написав розвідку про того самого Г. Нарбута, який творив з колегами у цьому домі ханенківський музей.

Без аналізу загальноісторичних, цивілізаційних проблем ми не відповімо на питання, який власне музей створювали Ханенки. Невже тільки музей західного й східного мистецтва? У 1899-1907 роках подружжя Ханенків видали шість випусків «Древностей Приднепровья» (описую їх за комплектом кол. Імп. Публічної бібліотеки, що одержувала обов'язковий примірник):

Ханенко Богдан Иванович и Ханенко Варвара Николовна. Древности Приднепровья. Вып. 1-6. К. : [фототипия и тип. С.В.Кульженко], 1899-1907. 6 т. 36 см.

Перед загл. : «Собрание Б.И. и В.Н.Ханенко».

Общ. загл. 6-го вып. : Древности Приднепровья и побережия Черного моря.

Вып. 1 : Каменный и бронзовый века. 1899. [2], 15 с.; 12 л. илл.

Вып. 2 : Эпоха, предшествующая Великому переселению народов. [Ч. 1]. 1899. [2], 44 с. с илл.; 37 л. илл.

Вып. 3… (Ч. 2). 1900. [2], 22 с. с илл.; 17 л. илл.

Вып. 4 : Эпоха Великого переселения народов. 1901. [2], 30 с. с илл.; 20 л. илл.

Вып. 5 : Эпоха славянская (VI -XIII в.). 1902. [2], VI, 64 с. с илл.; 40 л. илл.

Із змісту (С. I-VI) : Антонович В. Черты быта славян по курганным раскопкам.

Вып. 6 : 1907. [2], 44 с. с илл.; 42 л. илл.

Чи можна бачити у видавцях творців музею західного і східного мистецтва взагалі? Складається враження, що Ханенки або змінили напрям свого збирацтва, або одночасно збирали два різні музеї. Присутній тут Микола Миколайович Біляшівський підтримає мою думку, що Богдан Іванович допомагав його дідові творити Всеукраїнський (Національний) музей (таке поєднання бачимо на печатці Всенародної бібліотеки України). Можливо, існували два проекти Всеукраїнського (Національного) музею – Ханенків і Біляшівського. Поліна Аркадіївна Кульженко розповідала:

«Досить стримано ставився Біляшівський до Богдана Івановича: «Коли я одержую від нього листа, – казав він, – знаю, що буде неприємність». П.А. вважала, що, крім певної сухості, Ханенко міг викликати холодність з боку Біляшівського у зв'язку з утримуванням музею і його власним колекціонуванням» [28].

Був час, коли посутньо Національний музей України ще не було подрібнено на Національний художній музей України, Національний музей історії України, Музей українського народного декоративного мистецтва і навіть музей історії Києва, тобто на засадничо окремі структури. Вони існували як засадничо єдина система, що називалась "Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка". Біляшівський, Ханенко, Щавинський та інші українські музейники діяли заодно.

Але справа не тільки в цьому. Читаємо далі журнал "Аполлон", статтю Всеволода Воинова:

"Петроградское собрание картин и художественных предметов Варвары Николовны и Богдана Ивановича Ханенко, по сравнению с основными коллекциями тех же владельцев в Киеве, конечно, очень невелико, но по содержанию своему оно весьма примечательно". Звичайно, це було приватне помешкання, і Воїнов пише далі: "Обстановка частной квартиры придает этому небольшому музею обаяние домашней уютности, – чувствуется, что владельцы сжились с этими прекрасными предметами, что они для них – друзья, источник постоянной радости; отсутствие какого-либо намеренного подбора, какой-либо "системы" в их расположении особенно подчеркивает, что хозяева заботились лишь об одном – иметь около себя произведения, которые нравятся, которые приятны и дороги, как создания человеческого творчества, вне зависимости от эпохи, школы и т.п. Здесь рядом с иконой уживается обломок египетской статуи, рядом с персидской миниатюрой – испанский портрет, и китайская статуэтка – рядом с произведением итальянского кватроченто. Ничего предвзятого, но на всем печать изысканного личного вкуса, весьма широкого в своих симпатиях" [29].

Але це лише півпитання.

Надзвичайне враження справляють ілюстрації до цього тексту, кожна з яких має заголовок "Собрание Ханенко в Петрограде". Це такі твори:

Шовкова хоругв "Архангел благовіствує" умбрійської школи кінця ХV ст.

Якопо дель Селлайо. "Орфей і Евридіка".

Марко ді Антоніо Пальмецано "Мадонна з Дитям і свв. Петром та Іоанном".

Бартоломе Монтанья "Мадонна з Дитям".

Джентіле Белліні. "Кардинал".

Чезаре да Состе. "Вознесіння Богоматері" (до й після реставрації).

Каренньо. "Портрет Карла ІІ Еспанського".

Веласкез. "Портрет інфанти Марії-Терезії".

Зурбаран. "Мертва природа".

Рембрандт. "Жіночий портрет".

Я перераховую речі, що зберігались не на Терещенківській вулиці у Києві, а у Ханенківському помешканні в Петербурзі. Що було у другому заповіті? Директор Музею мистецтв УАН Микола Макаренко їздив до Петрограда. Тепер «Інфанта» й інші картини – в Києві. Вперше Макаренка було заарештовано у грудні 1924 року. У протоколі ч. 204 Спільного Зібрання УАН від 29 XII 1924 року зазначено: “Прийнято до відома, що викликаний на сьогоднішнє Спільне Зібрання б. директор Музея ім.Ханенків М.Макаренко не міг прибути й зробити доповідь через те, що його з наказу слідчої власти заарештовано” [30]. За що? Чи не за те, що він виконав заповіт Варвари Николівни?

Насамкінець кілька практичних питань. Треба всіляко підтримати роботу співробітників бібліотеки над каталогом, і треба видати його як охоронний документ. Якщо в наш непевний час загубиться книжка, й виникне про неї питання, незручно буде довідатись, що загубилася річ, яка коштує одну гривню. У каталозі кожну схедограма, кожну позицію повинно бути розписано найдокладніше. Усі інскрипти, всі особливості примірника повинні бути наведені.

Ми з повагою стежимо за видавничою діяльністю Музею Ханенків. Дозвольте запропонувати до перевидання 145 портретів гуманітаріїв, що були учасниками ХІ Археологічного з'їзду в Києві. Цей альбом видала друкарня Стефана Васильовича Кульженка. Зберігається він у бібліотеці Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Більшість із цих вчених ми з Вами ще не знаємо в обличчя. Зв'язок часів перервався. Богдана Івановича знаємо, Прасков'ю Сергеєвну знаємо, але багатьох інших, – на жаль, ні. До кожного портрету належить додати біографічну довідку. Усі вони, на щастя, атрибутовані.

Примітки

1. Книгообменные фонды библиотек Советского Союза. М., 1978.

2. Спорудження цих будинків проектувалось уже з такими спеціальними сховищами. Цікаво, де зберігалися ці книжки раніше, скажімо, за часів директорства Меженка (очевидно, в кращому місці). Хто прийняв рішення виділити їх окремо поза бібліотеку?

3. Літературна Україна. 1968. 10 верес. № 72 (2562). С. 4.

4. Докладніше див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 143.

5. Галузевий державний архів СБУ. № 33524 ФП. Ордер на її арешт виписано 10 квітня 1939 року. 5 липня Київський обласний суд НКЮ ухвалив, мовляв, за не доведенням пред'явленого звинувачення за ст. 54-10 по цій справі її треба виправдати і з-під варти звільнити (Арк. 56-77 зв.).

6. Ернст Фед. Рец.: Иконникова А.Л. Киев, мать городов русских: Ист. путеводитель по Києву. К., 1915; Крылова М.А. Старый Киев: Очерк из жизни славян на Днепре. Москва, 1916; Нелидова Е. Киев. Пг., 1915 (= Русь в ея столицах: Ист. очерки. Вып. 3); О-ский В.[Обремський Всеволод]. Золотые ворота в г. Киеве. К., 1915 // Наше минуле. К., 1918. Листопад-грудень. Ч. 3. С. 175-177. Рукопис: НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Х, 4231.

7. Древности Приднепровья. Вып. ІІ. К., 1899. Табл. XVI.

8. Указатель Исторического музея. М., 1893. С. 598-599.

9. Отчет Имп. Археологической комиссии за 1898. СПб., 1901. С. 44.

10. Національний музей мистецтв ім. Б. та В. Ханенків. Архів. Оп. 1. Од. зб. 34. Спр. 13. С. 2. На засіданні були присутні академіки Ф.Шміт, М.Василенко, М.Біляшівський, колишня власниця В.Ханенко, а також М.Макаренко та М.Бойчук. Головував акад. Ф.Шміт, секретарювала Христина Романенко-Араджіоні.

11. Каталог выставки ХІ-го археологического съезда в Киеве. К.: И.Н.Кушнерев в Москве; Киев. отделение, 1899. С. 1-137 першої пагінації..

12. Там само. С. 138-162.

13. Антонович В. Археологическая карта Киевской губ. К., 1895.

14. Шуманский Е.А. Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров. Одесса, 1905. С. 122-123.

15. Иваск Удо Георгиевич (1878-1922). Частные библиотеки в России : [Ч. 2 : Лукашевич Иван Яковлевич – Фомин Иван Иванович]. Приложение к "Русскому библиофилу" 1911 года. СПб., 1912. С. 65.

16. Банников А.П., Сапожников С.А. Собиратели и хранители прекрасного. М., 2007. С. 516-517.

17. Галузевий державний архів СБУ. № 33524 ФП. Арк. 50.

18. Гіляров Сергій Олексійович (11 І 1887, Москва – 8 ІІ 1946, Київ). Каталог картин / Музей Мистецтв ВУАН. Склав С.О.Гіляров. К. : Вид. ВУАН, 1931.

19. Щербаківський Данило. Відділ народнього мистецтва у Всеукраїнському Істоиричному Музею імени Т.Г.Шевченка у Київі // Записки Етнографічного товариства. Кн. І. К., 1925. С. 55.

20. Ковалинский Виталий Васильевич (нар. 2 Х 1941). Семья Терещенко. К. : Преса України, 2003. С. 380 ; Незабытые могилы : Российское зарубежье : Некрологи 1917-1997 : В 6 тт. / Сост. Чуваков Вадим Никитич (1931-2004) ; Под ред. Е.В.Макаревич. Т. 3 : И – К. М. : РГБ, Отдел литературы русского зарубежья ; Пашков дом, 2001. С. 45-46.

21. Корнієнко Наталія Ісаківна (нар. 24 ІІ 1945, Київ). Варвара Ханенко – життя, події, факти // До 150-річчя з дня народження Б.І.Ханенка, мецената, колекціонера, фундатора музею : Мат. наук.-практ. конф. К. : Кий, 1999. С. 47.

22. Див.: Білокінь С. Записки Богдана Ханенка // Правдиве українське серце: Олександр Рибалко. К.: Простір, 2010. С. 438-449.

23. Собрание А.В.Прахова. І. Рисунки старинных мастеров. СПб.: Т-во худ. Печати, 1906. С. 1.

24. Указатель художественной выставки редких вещей, принадлежащих частным лицам. СПб.: И.Глазунов, 1851. 74 с. 858 №№.

25. Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Т. 2. К., 1910. С. 545-546.

26. Chwalewik Edward. Zbiory polskie. T. II. Warszawa; Krakow, MCMXXVII. S. 156-157.

27. Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

28. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. С. 247.

29. Воинов Всеволод Владимирович (1889-1945). Собрание Ханенко в Петрограде // Аполлон. Пг., 1916. № 1. С. 1.

30. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314–15. Арк. 1.

Джерело:  Білокінь С. Бібліотека Музею Ханенків на тлі книгозбірень київських музеїв. //  Зб. «Альманах бібліофілів». Упорядник Євген Пшеничний, Дрогобич. - 2015. – С. 67–81.