Лідія КОЦЬ-ГРИГОРЧУК Іларіон Свєнціцький – музейний діяч

10 серпня 2016

Відродження нації немислиме без сильних цілісних особистостей, діячів ренесансного типу зі, здавалося б, надто широкою сферою зацікавлень (часто власне наукових), надто великим обсягом культурницької чи громадської діяль­ності.

Саме їм властива здатність бачити “білі плями” в різних ділянках буття своєї нації. Вони ж самі накладають на себе обов’язок повністю або хоч ча­стково ліквідувати ті плями ціною великої праці та самовідречення.

До таких “ренесансних” діячів українського відродження першої половини XX віку належав Іларіон Свєнціцький. Здобули визнання його численні сла­вістичні праці з русистики, білорусистики, сербістики, болгаристики, поло­ністики. Як україніст, він досліджував пам’ятки писемності, історію української мови, українські говірки та говори. Був одним з перших українських палео­графів, першим дослідником українського книжкового орнаменту, взагалі видат­ним знавцем української рукописної та друкованої книги. Він написав і перші праці, присвячені дослідженню української специфіки нашого станкового се­редньовічного малярства, зокрема іконопису західної частини України, па­м’ятки якого тут порівняно добре збереглися. Як першовідкривач, проклав славістам, книгознавцям та мистецтвознавцям нові дороги до дальших, по­глиблених студій.

А проте більшість цих праць Іларіона Свєнціцького, як і інших дослід­ників, не могла б постати без доконечно потрібної джерельної бази. У ство­ренні такої тоді унікальної для України, дуже багатої джерельної бази особлива заслуга І. Свєнціцького як музейного діяча, організатора й директора Національного музею у Львові.

З проблемами музейництва ознайомився Іларіон Свєнціцький ще в юнацькі роки. Закінчивши гімназію і вступивши до університету, мусив самотужки заробляти на освіту і прожиток: описував рукописи й першодруки бібліотеки Народного дому, складав опис пам’яток Музею Ставропігійського інституту1. Ця праця заохотила студента, а потім і випускника математичного факультету Львівського університету до славістичних студій. Задля цього подався до Пе­тербурга. Тут його вчителями стали такі відомі вчені, як О. Шахматов, О. Соболевський, Ф. Корш, В. Ламанський та інші. У Віденському університеті підготував під керівництвом видатного славіста В. Яґича й захистив док­торську дисертацію про діяльність Максима Грека.

До Львова повертається вже високоосвіченим спеціалістом, здатним кваліфіковано добирати, оцінювати за їхньою вартістю (мистецькою, бібліо­течною тощо), атрибутувати й досліджувати пам’ятки.

Громадськість Львова знала вже Іларіона Свєнціцького. В минулому при­хильник москвофільства, він свідомо зрікся москвофільських ілюзій та при­єднався до українських патріотичних сил. Брав участь у боротьбі за український університет у Львові.

На початку 20-х років був співорганізатором та одним із провідних викла­дачів таємного Українського університету. За цю діяльність його позбавлено праці у львівському Університеті Яна-Казимира. Згодом поновлений там на посаді приват-доцента, він допомагає талановитим українським студентам, добиваючись для них стипендій та влаштовуючи на роботу в Національному музеї.

Для Іларіона Свєнціцького як музейного діяча визначальним став 1905 рік. Наприкінці того року взяв його митрополит Андрей Шептицький за свого “помічника”, а фактично кустоса Церковного музею.

Уже зібрані на той час заходами митрополита експонати (близько 5000) – зародок майбутнього великого музею – розміщувалися в п’яти досить про­сторих кімнатах, перероблених із митрополичої возівні на подвір’ї біля церкви Св. Юра у Львові. І не припускав тоді засновник, що кладе підвалини установи, яка саме завдяки тому “помічникові” стане одним з найвеличніших храмів української культури.

Під ту пору Львів уже мав три українські музеї – Народного дому, Ставро­пігійського інституту, Наукового товариства імені Шевченка, але жоден з них не був самоуправним, тобто спрямованим тільки на реалізацію властиво му­зейних програм: були додатками до інституцій, при яких формувалися.

Серед іншого перед І. Свєнціцьким у Церковному музеї, що його митро­полит хотів зробити зразковим, були поставлені такі першочергові завдання: доповнити відділ кириличних стародруків і рукописів, а також документів українського походження й збірку ікон; періодично виїжджаючи в села, знайо­митися з українською старовиною, реєструвати пам’ятки цієї старовини та збирати все, що гідне збереження, якщо є загроза його знищення. Так одразу Церковний музей ставав першою у Львові самостійною українською музейною установою з власним персоналом і власною музейною програмою дій, що передбачала, крім збору пам’яток, також їх консервацію та опис.

Враховуючи фінансові потреби музею, який швидко розростався, митро­полит придбав і подарував музеєві три чиншові будинки. У 1908 році створено кураторію, що складалася з представників церковної влади і вчених фахівців, включно з директором музею. Тоді ж і зареєстровано музей – уже як ювілейну фундацію “Національний музей у Львові, заснований Митрополитом Андреєм графом Шептицьким”.

Постійне зростання музейних збірок змусило засновника придбати для їх зберігання та експонування більше приміщення. Ним став будинок на вул. Мохнацького (нині – Драгоманова), 42. Тут уже міг директор розмістити наявні фонди та почати складати плани дальшої розбудови музею на його просторому подвір’ї.

Тоді були вже впорядковані фонди: рукописів і першодруків, цінних доку­ментів, ікон, старовинної зброї, тканин, золотарства, етнографії та народного орнаменту, археології, нумізматики, а також підручна бібліотека з мистецтво­знавства.

Були тут дари фундатора музею, різних, у тому числі й видатних, діячів, депозити й численні закуплені пам’ятки, що їх дуже часто доводилося роз­добувати, долаючи нерозуміння певної частини громадянства, яка чи то недооцінювала ролі церкви в культурному житті поневоленої нації, чи вбачала слов’янофільство, а то й москвофільство в зацікавленні працівників музею контактами з іншими слов’янськими народами в культурно-мистецькій царині. З другого боку, закидалося організаторові музею надмірне захоплення україн­ськими пам’ятками. Тож потрібні були надзвичайна витримка, наполегливість і завзяття І. Свєнціцького, щоб попри все здійснювати задумане.

Пам’ятки колекціонувалися згідно з точно визначеними критеріями добору й оцінки їх. Сам директор і його працівники галицьким бездоріжжям початку XX віку добиралися до найглухіших закутків краю, обходили й об’їздили безліч сіл.

Там, в убогих хатах, на горищах або в старих скринях могли ще зберігатися високохудожні пам’ятки українського народного мистецтва, а на дзвіницях чи попід церквами ще могли стояти винесені туди на загладу надто старі, отже вже не потрібні в церквах, давні ікони та інші речі церковного вжитку, що їх не встигли спалити селяни. “Кілько то прецінних ікон згоріло по селах! – як то старий церковний звичай велів, щоби не була в поневірці свята річ”, – жалкував митрополит Андрей Шептицький. А згадуючи про часи формування музейних збірок і про тодішню еволюцію в поглядах на українську ікону, писав: “Зразу, правдоподібно, ми в цих старих іконах цінили тільки вік. Доперва дуже по­вільно і довгим процесом вивчення дійшли ми до оцінення мистецьких прик­мет нашої старої ікони”.

Так поступово вдосконалювалися й уточнювалися початкові критерії оцін­ки творів українського середньовічного мистецтва (і не лише середньовічного) та прокладалися шляхи розвитку українського музейництва. Цінність ікон визначалася вже не тільки їхньою давністю чи високими якостями профе­сійного виконання (ікони могли виконувати й народні майстри), а й талано­витістю малярів і місцем цих творів в історії іконопису в Україні.

У зборі пам’яток використовував І. Свєнціцький також інші можливості. Майже щомісяця звітував у пресі, найчастіше в популярній газеті “Діло”, про одержані музеєм дари, називав дарувальників. За прикладом основного жерт­водавця, яким був митрополит Андрей, пішли й інші галицькі інтелігенти, сприяючи збагаченню збірок Музею.

Уже в 1913 році фонди Національного музею були такі багаті й впоряд­ковані, що цей заклад можна було відчиняти для відвідувачів.

Іларіон Свєнціцький залишився вірним музейництву і за надзвичайних обставин війни, коли в 1915 році з наказу окупаційної російської влади його як заручника вивезли до Києва. Заступали директора в музеї А. Павлик (сестра Михайла) та М. Чубатий. Не без гумору згадує М. Чубатий про повернення в лютому 1918 року свого керівника: “У музей заїхав він, як який лубочний торгівець книжок та антиків у Києві на Подолі. Чого він тільки не навіз? Всякого добра була повна долівка та столи – були там старо- та молододруки, поламані хрестики, гапти, ікони. А все було безмежно цінне та безмежно вартісне. Я вірив на слова magistri. У кожній рисці бачив він вдесятеро стільки, що я та всі видючі люди. Окрема порода людей, думав я, ці музейники. Було що описувати на цілу весну аж до кінця літа”.

Щоб визначити для себе мету, засоби та способи музейницької діяльності, мусив І. Свєнціцький закласти спочатку її наукову основу: детально озна­йомитися з суттю й проблемами музеології у світі, що допомогло б краще зрозуміти специфіку та проблеми українського музейництва. Поступово форму­валося музейницьке кредо директора Національного музею. Свої міркування з проблем музейництва він висловлював у публікаціях: “Дещо про церковну старину” (Нива. – 1908), “Бережім рідну старину” (Діло. -1913. – Ч. 67), “Про охорону рідної штуки” (Діло. -1918.-Ч. 211,212) та в оглядових статтях, що стосуються становлення й розвитку Національного музею у Львові.

Синтезовано виклав І. Свєнціцький свої погляди на проблеми музеології та на специфіку й перспективи розвитку українського музейництва в праці “Про музеї і музейництво. Нариси і замітки”, виданій 1920 року у Львові з нагоди п’ятнадцятиліття Національного музею. Автор присвятив її засновникові На­ціонального музею митрополитові Андреєві, додаючи до присвяти й такі слова: “…живим спомином величного діла нехай буде отся книжечка”. В ано­тації до видання вчений висловив надію, що “як перша спроба в області музеології, цієї мало обробленої на Вкраїні дисципліни, ся книжечка складена в 20-ліття музейної праці автора – сповнить своє завдання, коли дасть привід до створення українського музейництва”.

У невеликому розділі “Інвентаризація, книговодство”названо діловодні книги, які слід вести в музеї (інвентар обладнання, книгу приросту, каталоги відділів, інвентар особливостей – коли окремі предмети особливо важливі, інвентар дублетів і дефектів). Зазначається, що описувати речі треба за вже відомими зразками, зважати на первісні для даного предмета й привнесені особливості. Вписана в каталог річ повинна мати музейний знак, що також вноситься до каталогу. До музейного діловодства належать ще протоколи нарад і ухвал, журнал канцелярії, журнал каси, журнал майстерень і відділів, книга гостей музейних відвідувачів, літопис установи і книга почесних гостей.

Вміщений у праці окремим розділом “квестіонар”мав полегшити музей-никам історично-археологічне, народописне й культурно-національне обсте­ження краю, а наведені в розділі “Підручна бібліотека” найважливіші відомості про фахову літературу – скомплектувати музейну книгозбірню.

Останній розділ – “Розвиток Національного музею у Львові за 15-ліття 1905-1919 р. ” – це властиво звіт І. Свєнціцького як організатора й директора цього закладу.

Такою була перша україномовна праця з музеології, що містила конче потрібні нашим музейникам тоді – за часів становлення музейної справи в Україні на наукових засадах – фахові знання.

Добре вивчивши стан музейництва у світі, І. Свєнціцький реально уявляв можливості розвитку українського Національного музею. “Пригадую собі, -пише в спогадах працівник цієї установи І. Черняк, – як іноді говорив він до мене: “Постарайтесь за гроші, а наш музей буде кращий за світові музеї”. Ураховував тоді директор свої, перевірені вже практичною діяльністю, мож­ливості знавця й ентузіаста музейної справи, а також можливості сформованого ним колективу працівників.

До прикмет Іларіона Свєнціцького як керівника належало його вміння добирати співробітників і створювати натхненну атмосферу праці. Недарма відомий мистецтвознавець Вадим Щербаківський уважав роки, проведені на посаді в Національному музеї, одними з найщасливіших у своєму житті. “Там була моя праця в радості і радість у праці. Я почував ніби крила за плечима”, – згадував він.

Тож і не дивно, що саме Національний музей у Львові сприяв діяльності (а почасти й становленню) таких подвижників української культури, як Михайло Бойчук, Марія Фуртак-Деркачева, Ярослава Музика, Богдан Кравців, Ірина Гургула, Михайло Драган, Петро Холодний (старший), Володимир Пещан-ський, Вадим Щербаківський, Ярослав Пастернак.

Добір сумлінних і кваліфікованих працівників, постійна турбота директора про їх фахове й наукове зростання, увага до творчих досягнень – усе це ство­рювало умови для цікавих досліджень, що здебільшого й публікувалися музеєм, який розгорнув широку видавничу діяльність. З ініціативи І. Свєнціцького засновано серійне видання “Збірки Національного Музею у Львові”. Видру­кувані праці, до яких додавалося резюме європейськими мовами, високо оці­нювала мистецтвознавча й музейницька громадськість не тільки України: на окремі випуски “Збірок” не раз відгукувалася й закордонна преса. Закор­донним ученим, які цікавилися проблемами української культури, доступними були й виголошені їхніми рідними чи знаними їм іншими європейськими мовами виступи І. Свєнціцького на міжнародних конгресах у Відні, Празі, Стокгольмі, Софії, Брюсселі, Варшаві. Так науковий світ дізнавався про проб­леми української культури, а водночас про Національний музей у Львові та його осяги. Зрештою, Іларіон Свєнціцький випустив низку своїх праць німецькою, російською, французькою та польською мовами.

До музейницької тематики звертався він і в таких працях, як “Музеї і книгозбірні сучасної України” (Львів, 1927), “Рrаса muzealпа” (Варшава, 1933) та в цілій низці надрукованих переважно в газеті “Діло” статей про біжучі справи Національного музею. Великий матеріал про діяльність Національного музею містить його стаття, оприлюднена в ювілейному збірнику до двадцятип’яти­річчя цього закладу, а також місячні, а згодом річні звіти, друковані спочатку в “Ділі” (від 1908 р.) а в 1934-1939 роках – у “Літописі Національного музею”.

Іларіон Свєнціцький склав перший “Ілюстрований провідник по Націо­нальному музеєві” (Жовква, 1913). Керував описуванням, а то й сам складав описи збірок Національного музею. Тридцять років брав участь у діяльності Товариства наукових викладів імені Петра Могили, пропагуючи відомості про українську та інші слов’янські культури. Був лектором “Робітничих громад”, їздив з доповідями на музейні теми до Стрия, Самбора, Дрогобича, Стані­славова, Коломиї, Тернополя. Радо вів музейні екскурсії, особливо широко розповідаючи про кириличні рукописи та першодруки. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, у якому керував однією із секцій.

Дуже багато уваги приділяв директор Національного музею листуванню з діячами світової культури – українцями за походженням і національною свідо­містю. Просив писати спогади Соломію Крушельницьку, Модеста Менцинського та інших, розуміючи, наскільки важливе для історії культури їхнє україн­ське писане слово. Дбав про виєднання для музею та збереження архівів Ю. Романчука, М. Сосенка, Т. Войнаровського, В. Подолинського. Підтримував кон­такти з українськими установами за кордоном (Українським вільним універ­ситетом у Празі, Українською бібліотекою імені С. Петлюри в Парижі та ін.), з українською еміграцією в Америці, нашими мистцями у Франції, допомагав українським мистцям-емігрантам з Радянської України. В архіві Національного музею зберігається рукопис І. Свєнціцького “Великому чехові – Пану Пре­зидентові Чехословацької Республіки Т.-Ґ. Масарикові” (1930), в якому він дякує президентові за підтримку діячів української науки та культури в Чехо-Словаччині. Опікуючись пам’ятками української культури, розшукав у 1922 році й домігся повернення до Львова вивезених під час війни російськими окупа­ційними військами фондів бібліотеки Народного дому та Музею Ставро­пігійського інституту.

Енергійний директор організував у Львові, Варшаві, Чикаго, Стемфорді, Берліні понад 70 виставок творів українського мистецтва. У квітні 1933 року відбулася в Національному музеї українсько-французько-італійська виставка, яка мала, за задумом І. Свєнціцького, “нав’язати духовний зв’язок між українською і старими європейськими націями”, отже й зміцнити в українців почуття націо­нальної гідності. Розмах задуму і спосіб його реалізації викликали навіть у польських цінителів “пошану до великої енергії дирекції музею”.

Оскільки фундація Національний музей у Львові була задумана як науково-мистецька, І. Свєнціцький створив тривку базу для наукових досліджень -єдину в західній частині України таку багату збірку книг про південносло­в’янське та східнослов’янське, особливо російське мистецтво. Процес формування збірки значною мірою віддзеркалений у листуванні директора з адмі­ністраціями бібліотек Європи мовами адресатів (німецькою, російською, поль­ською, чеською, французькою, англійською і, звичайно ж, українською): він просив надсилати каталоги видань, пропонував книгообмін, використовуючи для цього спочатку дублікати музейних книжок, а згодом і музейні видання (”Збірки Національного музею у Львові”).

І. Свєнціцький організовував виїзди фахівців у села, щоб знімкувати та описувати пам’ятки дерев’яної архітектури, передусім дерев’яні церкви та дзвіниці. Деякі з цих пам’яток повинні були, як повідомляв Союз консерваторів, зноситися, щоб на місці їх будувати нові. Під час таких експедицій досліджувано й твори дерев’яної різьби – хрести, конструкції іконостасів, деталі церковних дверей, вікон тощо, а також металеві речі. В цих експедиціях брали участь М. Драган, М. Федюк, В. Січинський, В. Щербаківський і дочка директора В. Свєнціцька. Для відновлювання та належного оформлення церков рекомен­дував І. Свєнціцький добрих мистців. Контролював якість і характер творів, що їх постачала торгівельна установа “Достава” українським церквам замість тих, які забиралися до збірок Національного музею. Такому обмінові завдячуємо, наприклад, придбання ікони із села Радружа “Зішестя Святого Духа”, що датується кінцем XIV – початком XV століття. Ікона надійшла до музею як дуже цінний здобуток експедиції на початку грудня 1930 року. Взамін за неї віддав музей п’ять нових образів на значну суму – 600 злотих). З експедиції привіз ще юний тоді працівник музею Ярослав Пастернак у вересні 1913 року майстерно виконану храмову ікону “Різдво Богородиці” з села Потелича, атрибутовану серединою XVI століття.

При музеї створив І. Свєнціцький реставраційну робітню й організував навчання її працівників у майстерні Ігоря Грабаря. Збережене в мунулому архіві листування директора з митрополитом Андреєм Шептицьким, Я. Па­стернаком, В. Щербаківським, а також описи знайдених речей містять відомості про результати археологічних розкопів у Галичині та про збагачення музею археологічними й нумізматичними знахідками.

Дбаючи про розширення української музейної мережі в Галичині, І.Свєн­ціцький був співініціатором заснування низки регіональних музеїв, зокрема “Бойківщина” в Самборі та “Стривігор” у Перемишлі, музейних осередків у Коломиї, Яворові, Сокалі й Тернополі. Поруч з М. Драганом він докладав зусиль до створення у Львові скансену.

З приходом радянської влади в 1939 році львівські музеї зазнали великих змін. Спочатку їх було об’єднано в один – Картинну галерею, і тоді Націо­нальний музей як окрема самоуправна одиниця перестав існувати. Керувати новоствореним конгломератом призначили І. Свєнціцького. Проте це об’єд­нання виявилося тимчасовим – під кінець 1940 року надійшло розпорядження створити на його основі, розформувавши Картинну галерею, окремі музеї, але вже за тематичною ознакою. Це мало б привести до цілковитого розчле­нування Національного музею, розподілу його збірок між новоорганізовуваними закладами. Так на очах у директора та ще й з його вимушеною допо­могою повинна була завалитися тяжко зведена ним будівля.

І. Свєнціцький шукав виходу з цієї ситуації, але не знаходив підтримки ні у Львові, ні в Києві. Просив допомоги і в авторитетного в мистецьких і радянських керівних колах Ігоря Грабаря, який, розуміючи відчай організатора Націо­нального музею, спеціально приїхав був до Львова, але й він не зміг зарадити лихові. “У верхах” осудили відмову І. Свєнціцького підкоритися наказові й на початку 1941 року звільнили з роботи.

Нових окупантів, німців, не цікавили музейні клопоти Львова, що дало змогу Національному музеєві на чолі з І. Свєнціцьким відновити свою діяль­ність, хоч і в досить вузьких рамках. Директор зумів захистити та зберегти для музею навіть ті твори українських мистців, що їх німці відібрали для вивезення до Німеччини та вже “забезпечили” були відповідною тарою. В той час у львівському інтелігентському середовищі прославився музей організацією дуже гарної “Виставки чотирьох”, тобто виставки творів О. Новаківського, І. Труша, П. Ковжуна та П. Холодного (старшого).

Середина 40-х років була позначена новими “революційними” зрушеннями в музейницькому житті Галичини. Тепер радянська влада вже не бралася об’єднувати й роз’єднувати музеї, а просто закривала їх або ж ліквідовувала установи, при яких вони існували. Так, перестали діяти музей “Бойківщина”, музей Наукового товариства імені Шевченка, музей Богословської академії та інші. Збірки деяких тоді закритих музеїв перевезено майже повністю до Націо­нального музею, перейменованого на Державний музей українського мистец­тва (згодом – на Музей українського мистецтва у Львові). У переданому по війні до складу Польщі Перемишлі пропали майже всі збірки музею “Стривігор”.

Водночас слід зазначити, що фонди Національного музею поповнилися тоді деякими дуже цінними творами. Серед них була й храмова ікона “Стрітення зі сценами з життя Марії” із села Станилі коло Дрогобича, відома більше під назвою “Собор Йоакима і Анни” (надійшла з ліквідованого музею Бого­словської академії). Це – перша українська датована ікона. Проставлена на ній дата за нашим літочисленням відповідає 1466 рокові. Однак, як виявили дослід­ження, проведені в мистецтвознавчому, реставраційному та палеографічно-лінгвістичному планах, ікону треба залічувати до пам’яток кінця XIV – початку XV століття.

Національний музей у Львові був єдиним з центральних музеїв України, де не було пропаж з фондосховищ і експозицій від часу його заснування й до 1941 року і де ніщо не “зникло” через несумлінність працівників під час німець­кої окупації. Таки умів добирати І. Свєнціцький кадри! Свідоме злочинне ни­щення мистецьких творів з фондів Національного музею припало саме на ра­дянський період (1952 р.), на час, коли директор І. Свєнціцький перебував у відпустці перед наступним звільненням з посади (цього разу – “на пенсію”), отже не зміг захистити музейних речей хоча б так, як заслонив був собою перед владними злочинцями скульптурне зображення митрополита Андрея Шептицького (роботи С. Литвиненка) на подвір’ї музею (згодом цей пам’ятник також знищили). А в 1952 році спалено в печах Львівської бібліотеки імені В. Стефаника близько 600 творів українського мистецтва. Пропали навіть з неабиякими зусиллями перевезені до музею з Америки скульптурні твори світової слави мистця О. Архипенка. Існує думка, хоч і не підтверджена документами архіву Національного музею, що таку саму розправу готували й щодо унікальної збірки українських ікон. Однак, чи то процедура палення 4000 ікон не була надто привабливою для виконавців, чи справді пощастило то­дішньому директорові музею В. Сем’ярчукові переконати можновладців у недоцільності заходу, як свідчить старший науковий працівник музею М. Батіг, але лишається фактом, що ікон не спалили. Виконуючи наказ, перевезли їх працівники музею, хоч і дуже обережно, до занедбаного вогкого приміщення Вірменського собору. “Здесь они уже будут до конца”, – вирішив один із членів комісії, що оглядала місце, де приречено було іконам поступово конати (на щастя, цього не сталося).

Сорок сім років працював І. Свєнціцький директором музею, що його він створив і зробив найзначнішим музейним закладом Галичини й одним із провідних осередків культури в цілій Україні. Зумів за час свого директорування здійснити з уваги на збільшення фондів – велику добудову музею, згуртувавши задля цього галицьке громадянство (організовано було навіть спеціальний Союз прихильників Національного музею). Українці Галичини активно під­тримували заклад пожертвами.

Хоч які суворі критерії добору експонатів щодо їхньої якості виробив ди­ректор, фонди музею весь час зростали. Вірні традиції, підтримували й досі підтримують добру славу музею його цінителі. Нині Національний музей налічує понад 80 000 одиниць зберігання, не враховуючи ще близько сорока тисяч одиниць допоміжного фонду (для порівняння – у Національному ху­дожньому музеї в Києві зберігається 38 000, у Львівській картинній галереї – близько 40 000 експонатів).

Тут найбільша у світі збірка ікон візантинізуючого характеру взагалі та вод­нораз найбільша у світі колекція українських ікон. У цьому музеї – унікальна для України збірка пам’яток наскрізної дерев’яної різьби, величава колекція давніх рукописних, зокрема ілюмінованих, книг та визнана однією з найважливіших у світі збірка кириличних стародруків.

Комплектування збірки українських ікон дало змогу І.Свєнціцькому вперше в історії мистецтвознавства визначити їхню національну специфіку, міру художності, а також накреслити загальними рисами (до реставрації) систему атрибуції їх і схему історичного розвитку українського іконопису.

Українське ужиткове та декоративне мистецтво представлене за жанрами й територіями в його найкращих зразках. Чільне місце в історії українського мистецтва посідають зібрані в цьому музеї графічні твори. Українське малярство західної частини України репрезентоване в такій кількості й такими вартісними речами, що можна вповні простежити історичний розвиток тут цього виду мистецтва. Добре репрезентована й творчість східноукраїнських мистців, хоч і в дещо меншому обсязі, відповідно до можливостей поповнювати збірки творами з УРСР.

Високо ставили працю директора Національного музею діячі української культури. “Вам особисто, – звертався Олександр Архипенко до І. Свєнціцького в листі від 22 вересня 1935 року, – висловлюю мою глибоку симпатію за Вашу енергію та діяльність, вкладену у святу справу”. А працівник музею І. Черняк писав у згаданих вище спогадах про першого кустоса найбільшого музею на галицькій землі: “Йому завдячує наш музей те, чим він в дійсності став…”

“Музей українського мистецтва у Львові, – підкреслює один із дослідників діяльності І. Свєнціцького, – вперше розкрив усе багатство українського ми­стецтва в усіх напрямках так, що він став справжньою майстернею мистецтво­знавчих досліджень. Можна з впевненістю твердити, що на сьогодні серйозні дослідження в ділянці українського і східнослов’янського мистецтва не можуть проводитись без цього музею, його фонди назавжди залишаються однією з основних як фактичних, так і наукових баз у цій ділянці”.

Такі заклади, як Національний музей у Львові, були гарантами безперерв­ності розвою української культури за часів, коли в східній частині України нищилися її здобутки й гинув цвіт нашої інтелігенції.

“Горі імієм серця!”, – писав Іларіон Свєнціцький у “Листі з Києва” в 1928 ро­ці. “Готовтесь до великої праці творчого духу, щоби в ній радість життя знайти!”.

Джерело