Віктор АКУЛЕНКО Україна і Польща: міжнародно-правові проблеми і перспективи повернення культурних цінностей (1944-2006 рр.)

20 серпня 2016

Друга світова війна завдала колосальних і непоправних руйнувань і пограбувань культурних цінностей європейських народів. Україна і Польща належать до тих країн, які чи не найбільше постраждали від агресії німецько-фашистських загарбників та їх сателітів.

Війна до сьогодні залишила багато нерозв'язаних проблем щодо поруйнованих історико-архітектурних ансамблів, пам'яток, музеїв, а також у сфері повернення і реституції пограбованих і переміщених на територію інших країн культурних цінностей.

На вирішенні складних і хронічних питань позначається також минулий прецедент непаритетних умов реституції культурних цінностей за Мирним договором між Росією та Україною, з одного боку, і Польщею - з другого (Ризький договір) від 18 березня 1921 р. Разом з тим передача культурних цінностей Польщі в повоєнний період, якщо розглядати питання з міжнародно-правових позицій, полярно відрізнялася від попереднього. Критикуючи тенденційність Мирного договору 1921 р., як і його реалізацію в цій сфері за рахунок України, слід констатувати, що він містив X статтю із 15 пунктів, а також відповідну Інструкцію щодо її виконання. У них були визначені нормативно-правові межі реституції культурних цінностей, її предмет, механізм реалізації, утворення змішаних двосторонніх структур, строки її виконання тощо [1].

Цього разу все було по-іншому. Проблема передачі культурних цінностей з України логічно вкладається в контекст стратегічного протистояння союзників антигітлерівської коаліції (СРСР, США і Великої Британії) в їх намаганні утримати Польщу в своїй політичній орбіті.

На Кримській (Ялтинській) конференції глав трьох союзних держав - СРСР, США і Великої Британії - в лютому 1945 р. була прийнята "Декларація про звільнену Європу" [2], а також кілька рішень про кордони Польщі тощо. У документах передбачалося, що Польща та інші країни Східної Європи після війни відновлять свій суверенітет і матимуть демократичний устрій.

Ще не закінчилася війна, як почалася велика дипломатична гра, яку владу визнавати законною: колишній еміграційний уряд Миколайчика в Лондоні чи сформований 21 липня 1994 р. на першій звільненій Радянською Армією і Військом Польським території Польський комітет національного визволення, який 31 грудня 1944 р. перетворився у Тимчасовий уряд національної єдності Польщі, залежний від СРСР. Непорозуміння постали через різне тлумачення демократії і незалежності, який зміст в нього вкладали сторони.

Президент США Ф. Рузвельт у листі від 1 квітня 1945 р. до Голови Ради Міністрів СРСР Й.  Сталіна чітко заявляв: "Я повинен пояснити Вам остаточно, що будь-яке таке рішення, яке привело б до дещо замаскованого продовження існування нинішнього варшавського режиму, було б неприйнятним і змусило б народ Сполучених Штатів вважати, що угода, досягнута в Ялті, зазнала невдачі.

... Я хотів би, щоб Ви зрозуміли мене - наскільки важливе справедливе і швидке рішення цього польського питання для успішного здійснення нашої програми міжнародного співробітництва" [3].

У відповіді від 7 квітня 1945 р. Й. Сталін стверджував: "...На Кримській конференції ми всі троє розглядали Тимчасовий Польський Уряд як нині діючий уряд в Польщі, що підлягає реконструкції, який повинен послужити ядром нового Уряду Національної Єдності. Посли ж США і Англії в Москві відходять від цієї установки, ігнорують існування Тимчасового Польського Уряду. Що стосується Радянського Союзу, то він, звичайно, не може погодитися з такою установкою, оскільки вона означає пряме, порушення рішень Кримської конференції" [4].

Позицію Ф. Рузвельта підтримував прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, відстоював також наступний президент США Г. Трумен. Як вважав тогочасний заступник Державного секретаря США Гопкінс, те, що Польща після війни остаточно залишилася під радянським впливом, привело колишніх союзників до стану холодної війни [5]. Не чекаючи звільнення Варшави, польські тимчасові власті розпочали переговори з Українською РСР про передачу культурних цінностей з її території. Відзначимо, що перебуваючи в складі СРСР, Україна мала обмежену міжнародну правосуб'єктність, тим більше під час війни. Відстоювати за таких умов національні інтереси було складно.

"Становище Уряду Української РСР можна окреслити як нестійке і відсторонене, - відзначав відомий польський правник Ян Прушинський. - Віце-прем'єри Микола Бажан і Дмитро Мануїльський хоча й визнали права поляків на предмети, "ними створені, чи такі, що були довгий час у їхній власності і стали частиною їхнього культурного надбання", проте зволікали з прийняттям рішення, чекаючи на те, яку позицію в даному питанні займе Кремль" [6].

З цього питання президент Крайової Ради Народової Б. Берут звернувся із проханням до голови Раднаркому УРСР М. Хрущова, стверджуючи, що повернення культурних цінностей значно підсилить позицію польських комуністів. У відповідь сталінське керівництво організувало справжню депортацію історичних пам'яток і творів мистецтва з українських музеїв, бібліотек і архівів.

Архівні документи, зокрема додаток до Угоди від 1944 р. між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення (датований 1945 р.), свідчать: "Голова Раднаркому М. Хрущов згодився передати польському уряду польські національні пам'ятки, що знаходяться у Львові і пов'язані з історією та культурою Польщі, і одночасно виявив бажання залишити у Львові пам'ятник Міцкевичу як письменнику, котрий користується популярністю і любов'ю серед українського народу. Пан Грабовський від імені польського уряду висловив подяку уряду УРСР за цей великодушний дружній акт" [7].

18 жовтня 1945 р. була прийнята постанова РНК УРСР "Про передачу з музеїв України історичних і культурних цінностей польського народу Тимчасовому Урядові Національної Єдності Польської Республіки" [8]. З цього приводу М. Хрущов надіслав листа прем'єру польського уряду пану Осубка-Маравському такого змісту: "У відзначення нашої великої дружби та взаєморозуміння між польським та українським народами шлемо вам скромний дарунок - музейних експонатів - 557, книг та рукописів - 50000. Цей скромний дар допоможе польському народові скоріше відбудувати музеї та бібліотеки польської народної культури" [9].

Експонати для такого дарунку в терміновому порядку і без належної наукової експертизи на предмет їх приналежності до української культури вилучалися із львівських музеїв - історичного та етнографічного, Львівської картинної галереї, Львівського філіалу бібліотеки Академії наук УРСР, та київських музеїв: російського мистецтва, західного мистецтва та українського мистецтва.

На продовження цієї односторонньої акції РНК УРСР 6 травня 1946 р. прийняла постанову "Про додаткову передачу історичних і культурних цінностей польського народу Тимчасовому Урядові Національної Єдності Польської Республіки" [10]. Цього разу було передано із фондів Львівського історичного музею 32 експонати, Львівської краєзнавчої галереї 32 картини, а з Львівського філіалу АН УРСР 100 тисяч книг і рукописів.

22 червня 1946 р. уряд УРСР дозволив вивезти до Польщі зі Львова "Рацлавицьку панораму" разом з іншими культурно-історичними цінностями польського народу [11]. 5 липня 1946 р. РНК УРСР прийняла ще одну постанову про передачу всього фонду колишньої бібліотеки "Оссолінеум", за винятком книжок, рукописів і архівних матеріалів, що мали безпосереднє відношення до історії, науки, літератури і мистецтва та господарства України. З філіалу Бібліотеки АН УРСР у Львові передали Польщі 220 тис. книжок і рукописів. Згодом стало відомо, що ті, хто працював над відбором матеріалів для передачі, а це були переважно колишні польські працівники "Оссолінеуму", окрім полоніки вносили до списків літературу різних українських видавництв, яка потім переміщувалася до Польщі [12].

Як наслідок таких акцій, президент Крайової Ради Народної Б. Берут звернувся до Ради Міністрів УРСР з листом, в якому, зокрема, писав: "Польський народ, сильно прив'язаний до своїх національних пам'яток, з глибоким визнанням і вдячністю ставиться до роботи, яку здійснили радянські діячі культури. Повернення цінностей допоможе нам у відновленні знищених музеїв, бібліотек і сприятиме подальшому розвиткові науки і культури... Позиція Уряду УРСР, яка відповідає глибокому розумінню потреб польської культури, що виражається, зокрема, в передачі нам цінностей "Оссолінеуму", "Панорами Рацлавицької" та інших польських культурних цінностей, що вітається з боку польського народу.

Цей крок є ще однією гарантією подальшого зміцнення і поглиблення дружніх і добросусідських відносин між нашими народами" [13].

Москва, запровадивши свої "реституційні" правила, які не узгоджувалися із загальновизнаними нормами міжнародного права, не забувала при цьому про власні інтереси. Зокрема в ці роки до 10000 книг польської літератури було в наказовому порядку перевезено зі Львова до відділу полоністики при АН СРСР, який так і не відкрився [14].

Оскільки політика СРСР в умовах холодної війни із Заходом залишалася незмінною, Польща в наступні роки продовжувала розвивати свої претензії щодо подальшої передачі культурних цінностей з України.

У березні 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову про передачу Польщі архівних матеріалів, які були відправлені у жовтні 1961 р. Тоді з архівів СРСР було передано 752 фонди, серед них 90 фондів було вилучено з України. Весною 1964 р. на територію Польщі вирушили 187 фондів та 18739 справ з Львівського та Київського архівів, а також архівів Львівської, Івано-Франківської, Одеської та Волинської областей. У квітні 1967 р. Головному правлінню товариства польсько-радянської дружби з архівів і бібліотек України було передано 1513 найменувань дублетної літератури. Взагалі упродовж 1945-1967 рр. Україною до Польщі було передано 217 489 одиниць книг, в тім числі 7058 рукописів і 41505 стародруків [15].

Польська сторона традиційно діяла через Москву. 16 серпня 1967 р. ЦК КПРС знову доручив відповідним структурам Української РСР "відібрати для можливої передачі ПНР... польські видання, що можуть являти інтерес для польської науки". Виконуючи вказівку, з львівських бібліотек для чергової дарчої акції підготували 12189 примірників.

ЦК КПУ в доповідній записці від 20 жовтня 1967 р. до ЦК КПРС відзначав, що "здійснювати далі передачу книг недоцільно, бо це збіднить фонди бібліотек". У той час звертав увагу, що в ПНР "міститься багато цінних матеріалів, що стосуються історії минулого російського та українського народів і становлять винятковий інтерес для радянської історичної науки. Тому передаючи літературу польським друзям, доцільно поставити питання про можливість одержання від ПНР цих матеріалів в оригіналах, мікрофільмах чи фотокопіях" [16].

Проте уряд УРСР, як і СРСР, не пішли далі констатації факту знаходження українських культурних цінностей, не порушили питання перед ПНР про переведення відносин в цій галузі в реституційну площину.

Використовуючи політичну ситуацію, що склалася в СРСР з початком перебудовчих процесів у середині 80-х років, Польща в черговий раз порушила претензії щодо подальшої передачі фондів "Оссолінеуму" із Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Остання така одностороння акція була проведена в 1987 р. як дар за розпорядження М. С. Горбачова. Польська сторона в переважній більшості випадків зверталася до московської адміністрації. Відповідно 58 найцінніших книг було передано в посольстві Польщі в присутності президента Польщі В. Ярузельського, решту 2400 - у Львові [17]. Щоб захистити українські бібліотечні зібрання, в 1987 р. у відповідності з Декларацією про радянсько-польське співробітництво в галузі ідеології, науки і культури і на черговий запит польської сторони, Президія АН УРСР розпорядженням за № 2789 від 24 грудня 1986 р. створила комісію для розгляду питання про доцільність передачі культурних цінностей. Проте під тиском союзної адміністрації така передача їх українською стороною, як зазначалося, була здійснена, але одночасно комісія констатувала, що на цьому процес передачі до ПНР книг та інших бібліотечних і архівних матеріалів із львівських зібрань завершується.

Під час передачі цих бібліотечних матеріалів між ЛНБ ім. В. Стефаника АН УРСР та Бібліотекою Національного інституту ім. Оссолінських ПАН міста Вроцлав було підписано Протокол від 29 травня 1987 р., який передбачав спільне співробітництво в галузі науки і культури. В цьому документі зазначалося, що "під час зустрічі досягнуто згоди про прийом в першій половині липня 1987 р. чотирьох представників від Академії наук УРСР для вирішення питань про відбір літератури із фондів бібліотек ПНР, які стосуються історії, культури українського, російського народів для Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР" [18].

У серпні 1987 р. українську наукову делегацію прийняли у Варшаві, але зобов'язання, зафіксоване протоколом, польською стороною не було виконано. Як відзначалося в Акті комісії АН УРСР від 13 вересня 1989 р., яка детально вивчала джерела і проаналізувала всі аспекти проблеми, "процес передачі книг із ЛНБ безпідставний і його необхідно припинити, позаяк історично склалося, що фонд Бібліотеки є національним надбанням українського народу... Викликає здивування той факт, що всі численні пропозиції радянської сторони щодо гуманного вирішення питання місцезнаходження фондів, які стосуються історії і культури польського і українського народів, сприймаються польською стороною як "публічні торги приватної бібліотеки". Виникає питання, чому за такий тривалий період врегулювання проблеми щодо "Оссолінеуму" Польською Народною Республікою не було прийнято жодного законодавчого акта про передачу матеріалів, що стосуються історії, культури, науки, економіки українських земель, частина яких ввійшла до складу ПНР, і чи не час радянській стороні порушити питання про повернення цінностей, маючи на це всі підстави?" [19].

Присутність українських цінностей на польському терені є надто помітною і значимою в різних культурних сферах, але на особливу увагу заслуговує драматична доля колишньої бібліотеки греко-католицької капітули (єпархії) з Перемишля. Це давньоруське місто відоме як одне з найстаріших міст Галичини, що було колись столицею окремого князівства, а потім входило до кінця існування Речі Посполитої (1772 р.) до складу адміністративно територіальної одиниці під назвою "Руське воєводство". Місто було осередком українського церковного і культурного життя, що втратило український характер після так званої акції "Вісла" в 1947-1948 рр., яку посткомуністичний сейм визнав як злочинну, населення було примусово виселено.

У матеріалах наради з питань повернення в Україну культурних цінностей, яка відбулася у Львові у липні 1993 р., відзначалося наступне.

До 1946 р. у Перемишлі знаходилася стародавня Капітульна (єпархіальна) бібліотека, яка налічувала під кінець війни понад 35 000 одиниць зберігання. Фонди цієї бібліотеки являли собою виняткову культурну цінність, оскільки тут були старовинні видання, інкунабули, а також рідкісні рукописні документи (XIV-XVIII ст.), в тім числі 200 документів на пергаменті та 1200 давньоруських текстів. Фонди Капітульної бібліотеки були зібрані винятково завдяки добрій волі жертводавців. Серед них можна назвати, наприклад, таких українських культурних діячів, як Іван Лаврівський, що подарував бібліотеці 14 139 томів, єпископ Іван Снігурський, який подарував 2 096 книжок.

При Капітульій бібліотеці знаходився архів та музей "Стривігор", де було зібрано матеріали з історії Надсяння, народно-визвольних рухів, джерела до персоналій і такі, що стосувалися діяльності громадських, культурних і політичних діячів України. Як приклад назвемо рукописний скорочений літопис Нестора, хроніку 1301-1718 рр., літописи руських князів, листи Київського митрополита Петра Могили, рукописні богослужбові книги. Серед книг XVI ст. найбільший інтерес становлять два літературних збірники. Перший - список славнозвісного "Ізборника Святослава", другий "Ізборник" є виписками із творів отців церкви та окремих пам'яток давньоруської літератури, який зараз для дослідників є надзвичайно цінною пам'яткою історії мови та літератури. Цікавим є Пролог з 1632 р., а також канонічний збірник, в якому відбита полеміка між православною і католицькою церквами. Після Другої світової війни перемишльська Капітульна бібліотека, архів і музей "Стривігор" були польською владою ліквідовані [20].

Бібліотека Перемишля розпорошена, а фактично знищена, відбила всю трагедію пам'яток культури українського народу. Чимало її фондів, вивезених вглиб Польщі, опинилося у Вроцлавській, Краківській бібліотеках, Люблінському католицькому університеті. Близько 700 одиниць книгозбірні, серед яких 33 стародавніх рукописи XVI ст., а також літературні книги XI-XVI ст., зокрема Софійського собору в Києві, знаходяться у Варшавській національній бібліотеці.

У столиці Польщі, як в одному з центрів політичного життя і діяльності української еміграції, залишилося чимало історичних пам'яток, архівних документів. Тут деякий час перебували керівники УНР М. Грушевський, С Петлюра, А. Лівицький та частина екзильного уряду, діяли українські політичні партії та громадські організації. Визначними науковими й мистецькими осередками були Український Науковий інститут, Українське економічне бюро, Православний митрополичний архів-музей тощо. У Варшаві жили і працювали І. Огієнко, П. Зайцев, Р. Смаль-Стоцький, Л. Чикаленко, В. Біднов, П. Андрієвський, М. Кордуба, С. Балей, О. Лотоцький, Д. Дорошенко, П. Андрусів, П. Холодний-молодший, П. Мегик та ін. Сюди у 1919 р. переїхав уряд ЗУНР. До Варшавської публічної бібліотеки перевіз із Холма і здав на збереження Митрополит Іларіон свою четверту книгозбірню, яка складалася з 20 тис. томів. (Є відомості, що вся ця колекція була перевезена до Краківської академії наук.) [21].

Перелік суто українських архівних матеріалів, друкованих видань, інших культурних цінностей можна продовжити. Але потрібні перевірені дані про те, де, в яких сховищах вони зберігаються. У 1997 р. архівіст Л. Лозенко підготувала до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей "Службову записку про українсько-польські стосунки в галузі повернення культурних цінностей", яка не втратила донині своєї актуальності. її автор, зазначає: "...Як показує досвід, чіткого уявлення про українські культурні цінності, що зберігаються в Польщі, в Україні немає. Відсутнє спеціалізоване друковане видання, яке б послідовно висвітлювало цю проблему, публікувало наукові звіти, описи виявлених матеріалів з історії України в польських музеях, архівах, бібліотеках тощо. Назріла необхідність створити українсько-польську раду в галузі обміну культурними цінностями, щоб співробітництво в цій галузі стало частиною загальнодержавної програми повернення українського культурного надбання, що перебуває поза межами України" [22].

В Польщі існує впливовий громадський рух за повернення культурних цінностей, втрачених на Сході. Наполегливо висуваються різні ідеї і проекти обґрунтування домагань на культурні цінності, які знаходяться на території України і тісно пов'язані з її історією і культурою. З цією метою широко впроваджується концепція спільної культурної спадщини, про яку неодноразово нагадували в переговорному процесі з українською стороною уповноважені уряду в справах польської культурної спадщини за кордоном, виходять наукові праці на цю тему [23].

Взаємне прийняття цієї дефініції спонукає обидві сторони до перспективних проектів реставрації і використання спадщини. Підтвердженням цього є підписання в жовтні 2006 р. президентами України і Республіки Польща В. Ющенком і Я. Качинським "Декларації про створення фонду сприяння розвитку Львова" під час святкування 750-річчя міста.

Польські вчені-міжнародники С. Нахлік, В. Ковальський, X. Нієць та інші зробили чималий науковий внесок в розроблення теорії і практики інституту реституції і повернення культурних цінностей як у мирний час, так і в період збройних конфліктів [24]. Разом з тим у деяких авторів простежується неоднозначний, навіть подвійний підхід до питання власності культурних цінностей за територіальним принципом у міжнародно-правовій практиці при правонаступництві і відступленні територій. Так, Ян Прушинський заявляє про незаперечне право Польщі в справі повернення культурних цінностей з територій, які ввійшли до складу України в 1939 р., в той час в іншій своїй праці займає протилежну позицію і стверджує, що "всі культурні цінності, як нерухомі, так і рухомі, релігійного чи світського характеру, які знаходяться на колишніх північних і західних землях, що належали Німеччині, які були передані Польщі під час війни, є її незаперечною власністю" [24а].

Іншими словами, автор заперечує міжнародно-правовий підхід щодо власності майна держави за територіальною ознакою з суб'єктивно-кон'юнктурних міркувань. Якось незручно нагадувати відомому науковцю про неприйнятність в міжнародно-правовому аспекті подвійних стандартів. За такою логікою, принаймні, ставиться під сумнів право УРСР на культурні цінності, які знаходилися на возз'єднаних західних територіях, які творив також український народ, немає його й незалежна держава Україна, як правонаступниця. Ніби Україну обходять сучасні міжнародно-правові норми, які регулюють відносини правонаступництва держав, які містяться у Віденській конвенції "Про правонаступництво держав щодо державної власності, архівів і державних боргів", прийнятої 8 квітня 1983 р. [25].

Серед подібних тенденційних тверджень польських авторів зустрічаємо об'єктивні судження на цю тему. Зокрема, А. Боковський, опонуючи статті А. Юзвенка, директора Вроцлавського "Оссолінеуму" на питання: "Чому Львів не хоче нам віддати комплектів польських газет і журналів міжвоєнних часів?" відповідає таким чином: "... Мабуть, тому, що у Львові знають і керуються принципом територіальної приналежності, який є частиною міжнародного права, і згідно з яким бібліотечні збірки є glebae abscripti - це означає, що коли пересуваються державні кордони - феномен неприємний, але банальний, - ці збірки стають власністю держави новоприбулої на цю територію. ...Не мусимо вважати цей принцип вершиною правової думки.., однак у світі, позначеному рухливістю державних кордонів, може саме книгозбірням варто надати стабільності. Очевидно, тоді, коли, незважаючи на кордони, вони мають належну опіку".

За розпорядженнями союзного центру дружні дарунки культурних цінностей з України Польщі (1945-1947, 1956, 1959, 1961, 1963-66, 1967, 1987 рр.), як бачимо, стали нормою. У той же час Україна, практично, не пред'явила на офіційному рівні жодних претензій, крім працівників наукових установ, музеїв, бібліотек і архівів, які готували стурбовані доповідні до Львівського обкому КП України про втрати культурних цінностей цього району.

Таємне листування партійних чиновників і дипломатів свідчить лише про довільні підходи і намагання створення якихось ідеологічних моделей щодо повернення культурних цінностей, які по суті не спиралися на міжнародно-правові акти (Конвенції і Рекомендації ЮНЕСКО). Серед них слід назвати доповідну записку колишнього секретаря Львівського обкому В. Добрика до ЦК Компартії України від 22 березня 1977 р., "Про деякі пам'ятки української історії та культури, які знаходяться в ПНР" [27]. її, незважаючи на гриф "цілком таємно", можна віднести до намірів входження в проблему, де згадувалися культурні цінності, які були пов'язані з історією і мистецтвом українського народу, зокрема Збручанський ідол (Святовид) у Кракові, Гданська ікона з Львівського домініканського костела, за походженням від князя Володимира Святославича, численні археологічні колекції, в тім числі Я. Пастернака, історичні пам'ятки тощо.

Втім на дипломатичному рівні ініціативи про повернення українських культурних цінностей знову не було порушено. Першою і найважливішою проблемою, що виникла в цьому напрямі перед Україною, яка стала незалежною, було ставлення до міжнародних угод колишнього СРСР, в тім числі про культурне співробітництво. Будучи в складі СРСР, Україна мала обмежене міжнародне право та дієздатність. Коли ж країна стає незалежною й суверенною, має місце народження нового в юридичному сенсі суб'єкта міжнародного права. Проте в тому аспекті вже згадуваний Ян Тушинський, по суті, ставить під сумнів правомочність України: "Необхідно зазначити, що незалежні держави, які виникли після розпаду Радянського Союзу, вступаючи у володіння привласнених радянською владою цінностей, автоматично не набули прав власності. Відповідно до доктрини міжнародного права, "свавілля, що має форму права, не стає законом". Окрім того, беззаконне відчуження у народу його культурної спадщини є міжнародним правопорушенням. Таким же чином, як договори про розділи Польщі, було визнано недійсною на підставі ex tuns угоду між Сталіном та Гітлером. Це призводить до таких наслідків, як формально-правова недійсність актів конфіскації, експропріації та "націоналізації"... [28].

Згідно ст. 7 Закону України "Про правонаступництво України" "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республік" [29]. Щодо національних інтересів названих дарчих акцій культурних цінностей можна було б, принаймні, посперечатися, втім юридично безперспективно. Справа в тім, що така передача спонукалася союзною адміністрацією, реалізація оформлялася відповідними постановами уряду України.

У радянсько-польському переговорному процесі мова не йшла про реституцію культурних цінностей, які були незаконно переміщені, а про одностороннє культурне благодійництво, дарунки задля інтернаціональних добросусідських відносин, спрямованих на відродження певних ареалів польської культури та історії, які зазнали руйнувань і нищень під час німецько-фашистської окупації. Називати це реституційним процесом, як має місце в публікаціях деяких українських авторів, є юридично помилковим [3О].

У працях польських вчених, зокрема В. Ковальські, визнається, що "коли за півстоліття, що минули, Польща набула витвори мистецтва і частину музейних колекцій, то цим вона переважно зобов'язана випадку і особистій ініціативі окремих людей, політичній кон'юнктурі або виграшним жестам, ніж правовій діяльності, яка випливає з норм міжнародного права" [31].

По-різному можна оцінювати подібні політичні акції, якщо ж з позиції захисту національних інтересів України, культурна спадщина якої була поруйнована і пограбована у війну, то їх не було дотримано. Навіть коли погодитися із тогочасними інтернаціональними мотивами, постає питання, чому Польща навзаєм не повернула ті культурні цінності, які пограбували німецько-фашистські загарбники з музеїв, архівів і бібліотек України, які опинилися на території Польщі. Це не тільки міжнародно-правовий, а й моральний аспект проблеми. На мою думку, не виключено, що СРСР в той час не подавав реституційні претензії в цій культурній проблемі на міжнародній арені також з тих причин, щоб не загострювати взаємовідносини з тими країнами Європи, культурні цінності яких внаслідок війни опинилися в його спецсховищах музеїв, архівів.

Польській стороні є що повертати з українських пам'яток, які опинилися на її території під час Другої світової війни. Так, у березні-квітні 1944 р. перед визволенням Львова радянськими військами до Кракова було вивезено із фонду "Оссолінеуму" тогочасними працівниками польського походження, як виявилося, за домовленістю і при сприянні німецьких окупаційних властей найцінніші збірки рукописів стародруків (ЗО інкунабул) та понад 2 тисячі мистецьких творів, загалом до 60000 примірників, які безпосередньо стосувалися також історії та культури України. Тоді ж із фондів бібліотеки НТШ вивезли 63 скрині документів, колекцію рукописів із бібліотеки Львівського університету, які нині частково збереглися в Бібліотеці Народовій у Варшаві [32].

Серед найбільших втрат України із фондів "Осолінеуму" - 25 малюнків видатного німецького художника XV-XVI ст. Альбрехта Дюрера, які після війни розійшлися світами. Їх доля - тема окремого дослідження.

Потерпали українські культурні цінності на території Польщі під час проведення так званої операції "Вісла" по депортації українського населення.

Як підсумок, можна сказати, що передача культурних цінностей з України до Польщі чинилася під тиском союзної радянської адміністрації, яка керувалася лише політичними мотивами, в яких інтереси України практично не враховувалися. Відповідні постанови та інші акти про передачу культурних цінностей мали місце лише тому, що Радянський союз прагнув зберегти Польщу у сфері свого впливу, чим завдав істотних збитків бібліотекам, музеям та архівам України. Як наслідок, маємо рідкісний у світовій практиці прецедент, за яким Польща отримала величезну кількість культурних цінностей, які законно перебували в українській власності, а Україні не повернула майже нічого. Принаймні згадують лише 6 справ архіву товариства "Просвіта", які були передані президентом Польщі Л. Валенсою в 1993 р. під час офіційного візиту в Україну.


  1. 1. Акуленко В. І. Реституція культурних цінностей між Україною та Польщею (за мирним договором 1921 р.) // Праці Центру пам'яткознавства. - Вип. 9. - К., 2006. - С. 3-20.
  2. Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны. - Т.Ш. - М., 1947. - С. 99-112.
  3. Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. - Т.П. - М., 1957. - С. 201.
  4. Там само. - С. 209-210.
  5. Сервут Роберт. Рузвельт и Гопкинс: В 2 т. - М., 1958. - Т. 2. - С. 231.
  6. Pruszynski Jan. Kontredans duplomatyczny // Rzecz pospolita. - 1999. - 19-20. XII.
  7. ЦДАГОУ. - Ф.1, oп. 23. - Спр. 1464. - Арк. 22.
  8. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду. Збірник документів: В 2 т. - Т. 2 (червень 1941-1960 рр.). - К., 1961. - С 86.
  9. ЦДАГОУ. - Ф.1, оп. 23. - Спр. 1464. - Арк. 38-39.
  10. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. І. Акуленко. - К., 1997. - Кн. 2. - С 577.
  11. Документы и материалы по истории советско-польских отношений. - Т. 8 (январь 1944 г.). - М., 1974. - С. 583.
  12. Культурне будівництво в Українській РСР. Червень 1941-1950. Збірник документів і матеріалів. - К., 1989. - С. 253.
  13. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах. - С. 579.
  14. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України: документи, факти, коментарі. - Львів, 1996. - С 11, 79.
  15. ЦДАВО. - Ф. 14. - Спр. 984. - Арк. 30-31; Спр. 806. - Арк. 15, 16, 45; Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України: документи, факти, коментарі. - С. 90.
  16. ЦДА України. - Ф. 1, оп. 24. - Спр. 6377. - Арк. 103.
  17. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України: документи, факти, коментарі. - С 62-63.
  18. Там само. - С. 70.
  19. Там само.
  20. Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. - К., 1993. - С. 35-36; Краснодемський В., Федорчук О. Україна-Польща: хто кому винен? // Урядовий кур'єр. - 1997. - 17 квітня.
  21. Онуфрійчук Ф. Книгозбірня Митрополита Іларіона. - Вінніпег. - 1963. - С 20-21.
  22. Лозенко Л. Службова записка про українсько-польські стосунки в галузі повернення культурних цінностей. 05.05.1997 р. // Архів Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей.
  23. Brykowski R. Drewniana architektura cerkiewna na koronnych ziemiach Rzeczypospolitej. - Warszawa. - 1995; Polityka. - 1995. XII. - 16; Прушинський Я. Пам'ятки культури - спільна спадщина чи предмет суперечок? // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. Вип. 6. - К., 1996. - С 80.
  24. Nahlik S. Miedzynarodowa ochrona dobr kulturalnych. Ochronaprawna w razie konfliktow zbrojnych. Zbior tekstow. - Warszawa. - 1962; Kowalski W. Likwidacija skutkyw II wojny swiatowej w dziedzinie kultury. - Warszawa. - 1994; Niec H. Ojszyzna dziela sztuki: miedzynarodowa ochrona integralnosci narodowej. - Warszawa. - 1980.
    24a. Pruszynski J. Prawa do dobr kultury na ziemiach zachodnich i polnocnych // Panstwo i Prawo. Miesiecznik. - Rok XLXIII, zeszyt 10 (572). - S. 46.
  25. Действующее международное право: В 3 т. - М., 1996. Т.1. - С.490-492.
  26. Kultura: - 1994. - 23. IX.
  27. ДАЛО. - Ф. П-3, оп. 37. - Спр. 74. - Арк. 1-6.
  28. Прушинський Я. Пам'ятки старовини. Культурні цінності. Спадщина. // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. - Вип. 10. - К., 1997. - С. 51.
  29. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах. - С. 605.
  30. Федорук О. Повернення пам'яток культури - Україна і Польща. - С 113-123.
  31. Kowalski W. Restytucia dziel sztuki. - Katowice. - 1993. - С. 117.
  32. Грімстед Кеннеді П., Боряк Г. Доля українських культурних цінностей під час Другої світової війни. - Львів.- 1992; Крушельницька Л. І. Доля львівського Дюрера та інших вивезених з ЛНБ ім. В. Стефаника мистецьких творів // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. - Львів, 2000. - Вип. 7/8. - С 430-436;
    Коваль М. В. Доля української культури за "нового порядку" (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. - 1993. - № 11/12. - С.15-36.

 Джерело: Акуленко В. І. Україна і Польща: міжнародно-правові проблеми і перспективи повернення культурних цінностей (1944-2006 рр.) // Праці центру пам'яткознавства. Випуск 10 / Центр пам'яткознавства НАН України та УТОПІК. - 2006. - С.3-18.