Віктор АКУЛЕНКО Політико-правові проблеми повернення культурних цінностей між державами СНД

30 серпня 2016

Серед широкого спектра прав народів у міжнародних відносинах особливе місце посідає право народу на культурні надбання.

Ця правова проблема у зв’язку з її важливістю і традиційною актуальністю ввійшла у контекст міжнародних відносин. Для українського народу реліквії матеріальної і духовної культури відіграють особливу роль у відновленні історичної пам’яті й національної культури, що безпосередньо впливає на розбудову незалежної держави [1].

Самобутність культури нації є важливим чинником, що дає їй підстави для здобуття реального суверенітету, входження у міжнародне співтовариство на рівноправних засадах. Одночасно, культурна спадщина кожного народу є невід’ємною частиною світової культури людства. Нині проблеми охорони та використання національного культурного надбання набули значної міжнародної ваги, стали загальнолюдськими.

******

Як підтверджує історичний досвід – після розпаду багатонаціональних держав і утворення на їхній території нових незалежних держав між колишньою метрополією і національними окраїнами виникає чимало проблем у всіх сферах взаємовідносин (політичній, військовій, економічній, культурній). Типовим прикладом таких претензій між новоутвореними державами після розпаду СРСР, є проблема повернення культурних цінностей країнам їх походження, які були ними втрачені. Країнам СНД потрібно було на підставі міжнародно-правової доктрини розробити і прийняти відповідні міжнародні акти в цій культурній галузі, а також створити міждержавний механізм їх реалізації тощо.

Важливим правовим імпульсом у цьому напрямі стала підписана 14 лютого 1992 р. главами держав СНД на Мінській нараді «Угода про повернення культурних цінностей державам їх походження» [2].

Документ був ухвалений із урахуванням положень Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про проведення або реституцію культурних цінностей країнам їх походження [3], а також Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та запобігання ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності [4] від 4 листопада 1970 р.

Держави-учасниці СНД, усвідомлюючи значення, яке надають країни походження поверненню культурних цінностей, що являють культури й історії невід’ємну частину їх духовної, культурної й історичної спадщини, підтвердили, що повернення народам їх творів, рукописів, документів й інших раритетів історії та культури служитиме відродженню національних культур, збереженню і подальшому розвитку загальних культурних цінностей, сприятиме зміцненню співробітництва між незалежними державами.

З цією метою держави-учасниці мали засновувати на паритетних засадах Міжурядову комісію для створення механізму і практичної роботи з повернення культурних цінностей державам Співдружності, визначення категорій цих цінностей, що підлягають поверненню (ст. 2). Передбачалося також заснування національних комісій щодо складання систематичних описів культурних й історичних цінностей, що перебувають як на території відповідної держави, так і в інших державах співдружності (ст. 3), надання можливості експертам національних комісій ознайомитися з фондами державних музеїв, бібліотек і архівів одна одної (ст. 4) тощо.

До таких проблем, як повернення культурних цінностей, пов’язаних із розпадом СРСР й утворенням на його території нових держав, на нашу думку, найбільш підходить термін «репатріація», в значенні повернення на «батьківщину» (patria) – в розумінні останнього як держави, а не отримання «реституції». Таке усвідомлення поняття означало б, що дана проблема потребує врегулювання міжнародним правом у дещо іншому аспекті. При розпаді СРСР як багатонаціональної держави незалежність здобули держави, які колись існували, але втратили суверенітет.

Маємо справу, по суті, з необхідністю врегулювання питань успадкування культурного надбання. За таких обставин цілком природно, що вони мали би бути складовою частиною загальної програми правонаступництва для всіх держав СНД.

Як зазначає польський фахівець із міжнародного права Войцех Ковальські, прийняття терміну «репатріація», що «чітко ідентифікує конкретний фактичний стан і юридичну проблему, якою є репатріація культурної спадщини в зв’язку з уступками територій і розпадом багатонаціональної держави, було б також кроком у напрямі розв’язання проблеми невизначеності й неоднозначності, і, як наслідок, майже повсюдне змішання понять і відповідних їм правових концепцій у галузі врегулювання статусу культурних цінностей» [5].

Про це також нагадують фахівці ЮНЕСКО Л. Протті О’Кіф:. «Це явище серйозно утруднює розвиток даної галузі права» [6].

Можна стверджувати, що репатріація є інструментом реалізації міжнародного права у сфері національної культурної спадщини при розпаді багатонаціональної держави і територіальних поступок, як це має місце з поняттям «реституція», котре застосовується у випадку військового пограбування.

Прецеденти репатріації культурних цінностей у розглядуваному аспекті мали місце в зв’язку з розпадом після І Світової війни Австро-Угорщини. Підписаний 27 листопада 1932 р. договір між Австрійською Республікою й Угорським Королівством, у якому було досягнуто бажаний компроміс «про деякі предмети з музеїв і бібліотек» [7]. Зокрема, австрійська сторона зобов’язувалася передати Угорщині національні реліквії (36 рукописів, понад 150 творів мистецтва, історичних пам’яток тощо), а також визнавала загальними і недоторканними інші габсбурзькі колекції. Але - передавала угорській стороні певні особливі права на ці культурні цінності (доступ, дослідження, реставрація, допоміжні матеріали, інвентарні списки, каталоги тощо).

Цей документ, незважаючи на те, що минув тривалий час із дня його підписання, донині становить не тільки історичний інтерес – до певної міри може слугувати за міжнародно-правовий орієнтир для країн СНД.

Здавалося, подальші норми мають овіювати їх новим змістом.

Але сталося навпаки.

Історичний обмін культурними цінностями так і не розпочався, через розгорнуту в органах масової інформації та парламенті Російської Федерації кампанію за його відміну, яка супроводжувалася перекрученням його сенсу та мети. Цю кампанію підтримали вчені й діячі культури, зокрема, І.О. Антонова, Д.С. Лихачов, В.Б. Чурбанов, Т.Г. Шумнова, які ігнорували пріоритетні питання власності й володіння за міжнародним правом, переважно відстоюючи за традицією гарантії доступності і збереження культурних цінностей. Так, філософ В.Б. Чурбанов твердив, що «мають царювати внутрішні закономірності самої культури, які не збігаються з логікою і аргументами політики, економіки, державного будівництва. Це пріоритет традицій, що склалися перед новаціями, концентрації перед розтягуванням, цілісності перед роздробленням, пріоритет історизму перед миттєвістю» [8].

В інтерв’ю кореспонденту «Московских новостей» академік Д.С. Ліхачов сказав: «Ельцин тоже делает ошибки, и как раз сегодня я вынужден был отправить ему телеграмму с протестом.

Это по поводу минского соглашения о разделе библиотек, архивов и музеев между «независимыми государствами». Потому что это соглашение – преступление против национальных культур всех наших народов. Подготовили и подписали его невежественные люди. Что значит возвращать памятники по национальной принадлежности? Мы станем сбивать в киевских церквях Врубеля и Нестерова? Или вспомним, что знаменитый спящий лев на алупкинской лестнице – из Эрмитажа? А куда мы в Петербурге денем западную живопись <…> Вы представляете, какой пик национализма и шовинизма поднимется в наших народах, когда скажем, из провинциальных музеев начнут вывозить в обе стороны то, что уцелело.. Это же путь к Карабаху в границах всего бывшего Союза! Путь к фашистскому режиму в каждой республике. И если б я не был уверен, что парламент не ратифицирует преступное это соглашение, то, наверное, стал бы подыскивать себе другую страну, чтобы дожить отпущенное мне время» [9].

На таку проімперську упередженість публічно зреагував академік НАН України Я.Ісаєвич у відкритому листі «Чуже треба віддавати колего».

Щоб скомпрометувати ідею угоди про обмін культурними цінностями, Ви наводите заздалегідь безглузді вимоги яких ніхто не думав висувати. Але як Вам відомо й незліченні реальні факти грабежу національних скарбів за волею кремлівських правителів. Наприклад, після варварського руйнування київського Золотоверхого Михайлівського собору його унікальні мозаїки (серед них всесвітньовідомий «Дмитро Солунський») було взято «тимчасово на виставку» в Третьяковську галерею.

Вони залишаються там і досі, незважаючи на неодноразові чемні нагадування громадськості України та офіційних осіб.

Повірте, аж ніяк не сприяють добрим стосункам і взаємній повазі статті, в яких слова «незалежні держави» взято в лапки, а демократично обраний президент сусідньої країни зовсім незаслужено називається «заложником найагресивніших (!) сил [10].

«Ми ледве були не зайшли далеко, коли підписали угоду про повернення художніх цінностей Україні – українських, Білорусі – білоруських. Це жахливо. Як і пограбування мистецтва Італії Наполеоном», – продовжила волюнтаристські порівняння віце-президент Міжнародної ради музеїв, директор Музею образотворчого мистецтва ім. О.С. Пушкіна І.Антонова. Що вже говорити про неоімперські заяви панів Бабуріна, Жириновського і Ко, які гіпертрофують справу так, що, наприклад, колекцію скіфського золота з Ермітажу можна передати лише країні їх походження –Скіфії. Інакше кажучи, коли скіфи дадуть доручення президенту України на ці мистецько-ювелірні цінності.

Можна нескінченно цитувати подібні політичні доводи - інсинуації, які чимось нагадують категоричні заперечення будь-яких прагнень українства Тьотею Мотєю з Курська з відомої п’єси «Мина Мазайло» драматурга М.Куліша: «Да єтого не может бить, потому что єтого нє может бить нікада» [11].

Не все гладко й серед українських фахівців, зокрема, музейників. Так, головний зберігач Музею історичних коштовностей України О.Старченко заявляла: «Припустімо: віддадуть нам скіфське золото, картини Г. Левицького, чернігівські ікони, мозаїки Михайлівського золотоверхого монастиря – і що на них чекає?

Нині, на превеликий жаль, музеї України не мають належної бази, щоб вести реставраційні роботи для збереження унікальних національних пам’яток» [12].

На круглому столі на тему «Повернення культурних цінностей в Україну», який провели Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності, Центральний держаний архів зарубіжної україністики та Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України в лютому 2009 р., в контексті конструктивного обговорення державної політики щодо повернення культурних цінностей все ж прозвучали подібні сентенції. Мовляв, варто більше уваги приділяти збереженню наявних культурних цінностей, ніж їх поверненню з-за кордону, коли їм не зможемо дати ради.

Кожна окремо взята позиція «повернення» і «збереження» відповідають сучасним реаліям, проте, їх штучне протиставлення одна одній не вносить нічого іншого, крім деструктиву і духовного хуторянства у важливу національно-культурну справу.

*******

15 травня 1992 р. У Ташкенті главами урядів держав СНД було укладено нову «Угоду про співробітництво в галузі культури» [13]. До речі, документ підписано лише в одному примірнику російською мовою, який зберігається в архіві уряду Республіки Білорусь, який мав направити державам, що підписали цю Угоду,  її завірену копію.

Це був значний крок назад порівняно з «Угодою про повернення культурних й історичних цінностей державам їх походження», яка була оформлена державними мовами всіх держав-учасниць, причому всі тексти мали однакову силу. Додамо – ініційований і тактично розрахований Російською Федерацією на її підміну.

Тут уже мова не йшла про реальне повернення культурних цінностей країнам їх походження на підставі норм міжнародного права, а лише стисло в єдиній статті (ст. 3) декларувалося таке право народів. Передбачено було наступне:  Сторони гарантують доступність зібрань, колекцій та інших культурних цінностей, які склалися й утворюють бібліотечний, музейний і архівний фонди незалежних держав, для громадян держав-учасниць цієї Угоди в однаковій мірі й на тих же умовах, як і для своїх громадян.

Сторони забезпечують для всіх учасників цієї Угоди одержання повної інформації про історико-культурні цінності народів, що зберігаються в державних зібраннях, колекціях і фондах інших держав-учасників Співдружності, і їх використання з метою освіти, науки і культури в межах міждержавних програм.

Сторони визнають необхідність створення міждержавної експертної комісії з повноважних представників Сторін для розгляду питань і підготовки рекомендацій щодо реституції культурно-художніх цінностей на основі дво- або багатосторонніх угод у відповідності своїм законодавствам і нормам міжнародного права (ст. 3).

Час, що минув тільки зайвий раз підтвердив, що ця норма Ташкентської угоди, ініційованої Російською Федерацією, практично не діє; не створено й будь-якої міждержавної інституції.

Це, зазначалося в літературі В. Черніком (Білорусь) [14] і, певною мірою, М.Богуславським (Росія) [15], не може викликати тривогу в цій культурній сфері.

Напередодні підписання Ташкентської угоди Республіка Білорусь 24 квітня 1992 р. в Кишиневі на нараді представників країн СНД подала свої зауваження до неї [16]. Зокрема, пропонувався інший виклад ст. 3: Сторони гарантують безперешкодну повну доступність бібліотечних, музейних і архівних фондів усіх сховищ, розташованих на території незалежних держав для роботи повноважних комісій фахівців, сформованих урядами кожної зі сторін з метою виявлення і введення в науковий обіг історико-культурних цінностей, створених народами держав-учасниць угоди.

Сторони визнають необхідність створення міждержавної комісії щодо вирішення проблем власності на історико-культурні цінності, котрі зібрані в музеях, бібліотеках, архівах та інших сховищах колишнього Союзу РСР, а також перерозподілені останніми в інші аналогічні установи на території колишнього  Союзу РСР, а також проблем реституції культурних цінностей.

Спірні питання про належність тих чи інших цінностей сторони мали вирішувати на двосторонній і багатосторонній основі відповідно до норм міжнародного права і внутрішнього законодавства. Внесення такого застереження, як зазначалося, є надто принциповим у цій культурній сфері, інакше документ не буде сприяти взаєморозумінню і взаємному довір’ю між нашими країнами і народам. Далі цитуємо: Відхід від порушених в статті 3 Угоди проблем, або інше смислове їх тлумачення буде означати відмову від надання народам колишнього Союзу РСР права на інформацію про створені ними історико-культурні цінності, а також від вирішення питання про права власності на товарно-культурні цінності, зібрані спільними зусиллями Сторін у загальні музейні, бібліотечні та архівні фонди.

Незважаючи на принципові зауваження Республіки Біларусь, вони не були враховані, коли глави урядів країн СНД приймали в Ташкенті Угоду, Україна, яка 16 липня 1990 р. прийняла «Декларацію про державний суверенітет України» [17], в якій проголосила «право про повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР», мала солідаризуватися з Республікою Біларусь і відстояти свої права у цій культурній сфері, проте, вона, на жаль, як інші держави СНД, діяла під диктовку російської сторони.

З точки міжнародного права, а також за положеннями внутрішнього законодавства, між згаданими двома угодами маємо юридичну суперечність. По-перше, згідно законодавчої ієрархії –це документи різного рангу: вищі, підписані президентами держав (Мінська угода), і нижчі – главами урядів (Ташкентська угода).

Здійснення зовнішньої політики покладається на виконавчу владу і відповідальним за неї є президент держави – згідно конституцій Російської Федерації, України, Білорусі й інших країн Співдружності [18]. Всі інші посадовці, в т.ч. глави урядів, у здійсненні міжнародної політики підпорядковані президентам своєї країни. Оскільки Мінська угода є чинною, вона мала знайти відображення хоча б у преамбулі Ташкентської угоди. Інакше кажучи, замовчуючи її положення про повернення і реституцію культурних цінностей державам їх походження наперед, піддавалася б сумніву її юридична значимість, обов’язковість до виконання.

Дбаючи про національні інтереси, громадські організації, зокрема, Білоруський фонд культури, звернулися до глав урядів СНД, які підписали Ташкентську угоду, з принциповими запереченнями її змісту [19]. «На жаль, всі ті добрі стосунки між нашими народами в галузі культури, що нам хотілося зберегти і примножити, в Угоді означено лише декларативно, – зазначено в цьому документі. – одночас, слабо завуальована спроба реанімації наднаціональних органів управління культурою, прагнення загнати відносини в галузі культури у формальні рамки надуманих програм надано в документі надто конкретно».

Навіть побіжний аналіз ст. 3 Ташкентської угоди свідчить про… заперечення самої постановки питання власності на колись спільні історико-культурні цінності (фондів колишніх союзних музеїв, бібліотек, архівів й інших подібних сховищ), тому визнання необхідності створення міждержавної експертної комісії щодо проблем реституції виглядає досить наївно.

Як слушно зазначалося у зверненні, варто, насамперед, визначити, хто має юридичне право власності на конкретні цінності, після чого слід здійснити саму процедуру реституції, тобто їх повернення законним власникам. Причому керуватися слід нормами міжнародного права й укладеними міжнародними угодами, і лише потім – внутрішнім законодавством. У Ташкентській угоді пріоритети розставлені у зворотному напрямі.

Автори згаданого звернення – а серед них були такі відомі діячі літератури та культури як Василь Биков, Адам Мальдзіс й інші –ставили питання про денонсацію цього документа і сподівалися, що їх прикладу дотримаються інші країни СНД, оскільки в порушених питаннях сконцентровані і політика, і економіка, і культура. Проте, сподівання виявилися марними, оскільки російські дипломатичні  заходи вживалися зовсім для іншого юридичного проекту.

Як наслідок: Верховна Рада Російської Федерації підтримала критичні виступи політиків, діячів російської культури і мистецтва, які звинуватили експертів, які підготували текст Мінської  угоди, в некомпетентності й прийняла постанову про її скасування.

Для наочного усвідомлення такого довільного підходу й нехтування нормами міжнародного права і міжнародної моралі наведемо документ в оригіналі.

ПОСТАНОВЛЕНИЕ ВЕРХОВНОГО СОВЕТА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ № 20

О Соглашении государств – участников Содружества Независимых Государств «О возвращении культурных и исторических ценностей государствам их происхождения»

В связи с заключением 14 февраля 1992 г. в г. Минске главами государств-участников Содружества Независимых Государств Соглашения «О возвращения культурных и исторических ценностей государствам их происхождения» Верховный Совет Российской Федерации п о с т а н о в л я е т:

1. Отменить на территории Российской Федерации действие Соглашения «О возвращении культурных и исторических ценностей государствам их происхождения» как не соответствующего законодательству Российской Федерации и международному праву в области охраны всемирного культурного и  природного наследия.

2. Рекомендовать Конституционной комиссии и Комитету Верховного Совета Российской Федерации по международным делам и внешнеэкономическим связям при подготовке ноной Конституции Российской Федерации и проекта закона Российской Федерации «О международных договорах Российской Федерации» предусмотреть положение об обязательной ратификации всех международных договоров, касающихся сохранения национального культурного и природного наследия народов России.

Первый заместитель Председателя Верховного Совета Российской Федерации

С.Л. ФИЛАТОВ

Москва, Дом Советов России

20 мая 1992 года

Розглянемо хибне юридичне обґрунтування Постанови Верховної Ради Російської Федерації, яка відміняє на території своєї держави угоду «Про повернення культурних й історичних цінностей державам їх походження» як таку, що не відповідає внутрішньому законодавству і міжнародному праву в галузі охорони всесвітньої культурної та природної спадщини. У документі заявлено, але нічого не сказано, в чому ж полягає протиріччя між Мінською угодою, підписаної главами держав СНД, і міжнародним правом у контексті повернення та реституції культурних цінностей і взятими державами-учасницями міжнародними зобов’язаннями.

По-перше, має місце довільна підміна міжнародно-правових термінів і понять, що стосуються охорони всесвітньої культурної і природної спадщини. Звернемося до Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р., яка була ратифікована СРСР у 1988 р., правонаступником зобов’язань якого є Російська Федерація, Україна і Білорусь [21].

У Конвенції під «культурною спадщиною» розуміються пам’ятки (твори архітектури, монументальної скульптури і живопису, структури археологічного характеру, печери тощо), ансамблі (групи ізольованих чи об’єднаних будівель, архітектура, з’єднані чи пов’язані з пейзажем), визначні місця (твори людини або спільні витвори людини і природи, а також зони, включаючи археологічні визначні місця), що мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва, науки, естетики чи антропології (ст. 1).

Під природною спадщиною розуміється: природні пам’ятки, створені фізичними і біологічними утвореннями, геологічні й фізіографічні утворення та суворо обмежені зони, що являють ареал  тварин і рослин, що зазнають загрози, природні визначні місця чи суворо обмежені природні зони, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки, збереження чи природної краси (ст. 2).

У Конвенції 1972 р. мова йде не загалом про всі пам’ятки культури, а, як слушно визнає російський правознавець Л.Галенська, тільки про визначні об’єкти [22]. Тільки вони є предметом такого міжнародно-правового регулювання.

Статусом всесвітньої спадщини за цим міжнародним актом, як стверджує О.Мельничук, «…наділяються лише ті об’єкти, які є:

1. унікальними та незамінними цінностями – тобто які є єдиними у своєму роді та втрата яких є «згубним збідненням надбання всіх народів світу»;

2. пам’ятками видатного універсального культурного і природного значення – тобто ці об’єкти настільки визначні для того народу, котрий є їхнім творцем, що становлять цінність для всього людства:

3. нерухомими пам’ятками культури – конвенція поширюється виключно на нерухомі об’єкти; та які:

4. відповідають критеріям, встановленим Комітетом всесвітньої спадщини, для культурної і для природної спадщини існують відповідні критерії окремо.

5. унесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, – Комітет всесвітньої спадщини на підставі критеріїв регулярно складає, поновлює й публікує Список всесвітньої спадщини» [23].

На 2008 р. до Списку ЮНЕСКО занесено 851 об’єкт всесвітньої культурної і природної спадщини. Від Російської Федерації –23 (Московський Кремль, історична частина Санкт-Петербурга, Кижі, оз. Байкал, незаймані ліси Комі й інші; від України – 5 (Софійський собор, Києво-Печерська лавра, історичний центр Львова, геодезична дуга Струве і первісні букові ліси Закарпаття) [24].

Не треба бути юристом, аби зрозуміти, що міжнародне право в галузі охорони всесвітньої культурної спадщини, на яке посилаються в постанові Верховної Ради Російської Федерації, немає ніякого відношення до «Угоди про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження». Предметом міжнародно-правового регулювання цієї Угоди є зовсім інші об’єкти – рухомі пам’ятки (музейні, бібліотечні й архівні експонати), які були переміщені при втраті країнами незалежності та являють невід’ємну частину їх культурної спадщини.

Різний правовий статус нерухомих і рухомих об’єктів культурної спадщини визначало також чинне на той час законодавство Російської Федерації. Так, Закон РРФСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» [25] від 15 грудня 1978 р. регулює правовідносини щодо нерухомих пам’яток історії, археології, містобудування, архітектури і мистецтва (ст. 6). Державний облік пам’яток, що знаходилися в бібліотеках, архівах й інших установах і організаціях, провадиться згідно законодавства про музейний і архівний фонди (ст. 19).

По-друге, на час прийняття постанови Верховної Ради Російської Федерації її чинне законодавство взагалі не передбачало ратифікацію міжнародних угод щодо передачі культурних цінностей країнам їх походження. Звернемо увагу, що п. 2 цієї постанови тільки рекомендує Конституційній комісії і Комітету Верховної Ради з міжнародних справ і зовнішньоекономічних зв’язків при підготовці нової Конституції Російської Федерації і проекту Закону «Про міжнародні договори Російської Федерації» передбачити положення про обов’язкову ратифікацію всіх міжнародних договорів, які стосуються збереження національної культурної і природної спадщини народів Російської Федерації.

Відповідно до ст. 17, Угода про повернення культурних й історичних цінностей державам їх походження набирала чинності з моменту її підписання, тобто з 14 лютого 1992 р. Саме з цього моменту даний міжнародний документ підлягав виконанню.

Проте, всупереч тому, що документ підписали всі держави-члени СНД (випадок доволі нечастий у практиці правонаступництва), її дія була призупинена в односторонньому порядку Російською Федерацією на власній території. Це відбулося 19 лютого 1992 р., тобто через кілька днів після підписання. Національні інтереси практично всіх колишніх республік у цій сфері пов’язувалися сааме з участю Російської Федерації. Особливо це стосувалося України, багато цінностей якої були вивезені саме на її територію.

Відтак, відбулося порушення загальних принципів і норм міжнародного права, в т.ч. Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що є також чинною для Російської Федерації. Відповідно до ст. 57, призупинення дії договору можливе лише згідно з положеннями договору (Угода від 14 лютого 1992 р. не містить таких положень) або за згодою всіх учасників договору після консультацій із договірними державами. Таких консультацій не було проведено і відповідно згода не була отримана. Крім того, ст. 27 забороняє учаснику міжнародного договору посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договорів. Отже, призупинивши дію Угоди про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження Російська Федерація фактично порушила норми міжнародного права.

1. Мартиненко А.П. Права народів в современном праве. – К., 1933. – С. 73; Акуленко В., Денисов В. Право українського народу на культурні цінності // Український часопис прав людини. – 1995. – № 1. – С. 55.

2. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових  відносинах / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко та В.І. Акуленко. – К., 1997.– Кн. 2. – С. 531.

3. Там само. – С. 65, 68, 71.

4. Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей. Збірник документів. – К., 1994. – С. 41.

5. Ковальська В. Репатрация культурных ценностей в ситуации уступок территории и распада многонациональных государств // Рэстытуцыя культурных каштоўнасцей. Проблемы вяртання и сумеснага выкарыстання юрыдычныя, науковыя і моральныя аспекты: Матэрыялы Міжнародный науковай канферэнцыі, якая адбылася ў Мінску пад эгідай UNESCO 19–20 чэрвеня 1997 г. – Мінск, 1997. – С. 21.

6. Prott L.V., O Kecfe P.I. Law and the Cultural Heritage. Vol. 3. Moyoment. –London and Edinburgs, 1989. – P. 829.

7. League of Nations Traty Series. № 3753. – 1935. – P. 396.

8. Чурбанов В. «Единая культура» и культура единства // Советская культура.– 1991. – 28 августа.

9. Московские новости. – 1992. – № 12.

10. Голос України. – 1992. – 9 квітня.

11. Куліш М. П’єси. – К., 2001. – С. 54.

12. Старченко О. Хто вижене гендлярів з храму? // Пам’ятки України. –1994. – №. 1 – С. 139.

13. Вяртаниє. Дакуменнты і архіўныя матэрыялы па праблемах пошуку і вяртання нацыянальных каштоўнасцей, якія знаходзацця за межамі Рэспублікі Бєларусь. – Мінск, 1992. – С. 234–239.

14. Черник В. Вопросы реституции культурних цінностей для Республіки Бєларусь // Матеріали науково-практичного симпозіуму «Правові аспекти реституції культурних цінностей: теорія і практика». – К., 1997. – С. 45.

15. Богуславский М.М. Культурные ценности в международном обороте. –М., 2005. – С. 63.

16. Вяртаниє. Дакуменнты і архіўныя матэрыялы… – С. 239–240.

17. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. – К., 2006. – С. 188.

18. Там само. – С. 247, 253; Конституции стран-членов СНГ – Єреван, 1997.– Т. 1. – С. 70; Конституция Республіки Бєларусь // Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь. – 1999. – № 11/10.

19. Вяртаниє. Дакуменнты і архіўныя матэрыялы…– С. 248–251.

20. Собрание законодательства Российской Федерации. – 1995. – № 19.– С. 1721.

21. Правова охорона культурних цінностей… – С. 128.

22. Галенская Л.Н. Музы и право: Правовые вопросы международного сотрудничества. – Л., 1987. – С. 126.

23. Мельничук О.І. Міжнародно-правовий статус всесвітньої культурної і природної спадщини. – К., 2008. – С. 146.

24. Там само. – С. 160.

25. Закон РСФСР «Об охране и использовании памятников истории и культуры». – М., 1979. – С. 10.

26. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога: Україна в міжнародно-правових відносинах / Упоряд. В.Л. Чубарєв, А.С. Мацько. –К., 1996. – Кн. 1. – С. 30, 41.

 

ЧАСТИНА  ІІ

Після денонсування парламентом Російської Федерації Угоди про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження, залишився негативний прецедент у цій культурній сфері, який перевів до того складну правову проблему в стан стагнації.

Російська Федерація має право не ратифікувати цю (як і будь-яку іншу) міжнародну угоду, відмовлятися від вирішення проблеми згідно внутрішнього права чи виробленої практики його застосування, але в даному випадку це суперечить міжнародно-правовим нормам, оскільки, як правило, зобов’язання держав покладається міжнародним правом. Постанова Верховної Ради Російської Федерації є не чим іншим, як формальним документом, який нічого не дає для вирішення проблеми повернення і реституції культурних цінностей.

Держави СНД зробили ще одну справу правовим шляхом вирішити цю актуальну проблему.

Зокрема, Міністерство закордонних справ України надіслало протест у зв’язку з такою акцією і заявило, що Україна вважає угоду чинною [27]. До речі, інші держави-учасниці СНД також зайняли подібну до української сторони позицію. Відповідно до ст. 3 Угоди вони заснували національні комісії для складання опису культурних цінностей.

12–13 січня 1993 р. в Мінську відбулося перше засідання Міждержавної експертної комісії з розгляду питань і підготовки рекомендацій щодо повернення культурних цінностей. Представники семи країн – Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Казахстану,  Молдови, Туркменістану й України, яка була ініціатором такої наради – розробили проекти Угоди про Міждержавну комісію з питань власності на культурні цінності зібрані в музеях, бібліотеках, архівах й інших сховищах колишнього СРСР, та положення про неї. Ці документи готувалися для розгляду на черговому засіданні керівників держав СНД.

Проте Росія відмовилася від участі в роботі цієї комісії, не пояснивши причину своєї відсутності. Позаяк, більша частина втраченого національно-культурного надбання республік колишнього СРСР знаходиться саме в Росії, процес реалізації положень цього документа був практично заблокований.

Намагання України вийти на укладення двосторонньої угоди з Росією також не мали успіху.

Ймовірно, Російська Федерація не мала наміру шукати будь-якого компромісу щодо повернення культурних цінностей інших народів, які були переміщені до її численних музеїв, архівів і бібліотек. Свідченням цього може бути інтерв’ю міністра культури Російської Федерації Є. Сідорова, яке він дав російській редакції радіо «Свобода» 4 березня 1993 р.:  Зараз не час ділити культурні цінності. Я вважаю, що вони повинні зберігатися там, де містяться тепер. Бо так ми можемо все розтягнути. Адже колекція тим і цінна, що вона становить певну цінність. І якщо з неї вилучити хоча б один експонат, вона втратить свою цінність, а тим самим і світове значення.

Так що, в цілому, мені не подобається ця угода.

– Але ж ця угода існує. Що тепер робити?

– А нічого. Нічого не треба робити. Ця угода не є до кінця обміркованою і підписана з чисто політичних міркувань. Угода стала предметом політичної торгівлі. Тому моє ставлення до цієї угоди негативне [28].

Російські юристи також негативно поставилися до Мінської угоди 1992 р., яка в офіційних виданнях Російської Федерації взагалі не була опублікована. Відомий правознавець у цій галузі міжнародного права М. Богуславський назвав її невдалою спробою вирішити проблему повернення культурних цінностей у відносинах між державами СНД, заперечив можливість застосування численних Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН і ЮНЕСКО, в яких іде мова про повернення культурних цінностей країнам їх походження.

Він вважає, що неможливо визначити за країну походження культурних цінностей стосовно правонаступництва при розділенні СРСР.

Ми не можемо, на мій погляд, ігнорувати ту обставину, що країни – члени СНД, як правило, не мали своєї національної державності, а якщо й мали, то кордони таких держав у минулому не співпадали з нинішніми кордонами. Тому визначення країни походження складно обґрунтувати з точки зору історичного походження культурної цінності (досить згадати скіфське золото) [29].

Подібні суб’єктивні судження суперечать історичним фактам і міжнародному праву. Дивно, що маститий вчений «забув», що Україна за всіма радянськими конституціями [30] визнавалася державою, була суб’єктом міжнародного права і засновником ООН. Після розпаду СРСР міжнародне співтовариство визнало Україну, як і інші республіки, незалежними державами в існуючих за радянського періоду кордонах. Не завадить також нагадати опоненту, що коли таким аршином міряти межі колишньої Московії, яка до XVIII ст. платила данину кримському хану, то вони теж не співпадатимуть із сучасними кордонами Російської Федерації [31].

За аргументацією М. Богуславського, такою країною «повинна вважатися та, з якою, з точки зору культурного життя, предмет пов’язаний найтіснішим зв’язком», а також не слід забувати, що в СРСР «існував єдиний культурний простір», тому «культурні цінності внаслідок їх тривалого зберігання в країні перебування стали невід’ємною частиною культурної спадщини цієї країни, що повинен дотримуватися принцип неподільності колекції і музейних фондів» тощо. Той факт, що весь культурний простір СРСР складався з національної культурної спадщини багатьох народів, які мають на неї право, як бачимо, взагалі не береться до уваги. Ігнорується також напрацьована в радянський період двостороння нормативна база та набутий практичний досвід державних структур у цій культурній сфері між Україною і Російською Федерацією. Досить згадати рішення РНК і ВЦВК від 24 листопада 1917 р. «Про передачу трофеїв українському народові», дипломатичні переговори між Українською державою і РРФСР про передачу культурних цінностей за уряду гетьмана П.Скоропадського, діяльність українсько-російської Паритетної комісії, утвореної Президією Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету (1920–1930 роки) тощо. Тенденційно розглядаючи складну проблему повернення культурних цінностей країнам СНД, М. Богуславський, по суті, виступає апологетом проімперської формули: «кто владеет – да владеет, а кто потерял, тот уже потерял».

Російські професори М.М. Кейзеров і Т.М. Шамба, відзначаючи факт явно недостатньої захищеності творчої особистості, акцентують увагу на розробці наукових основ соціального і правового захисту культурних цінностей як виду інтелектуальної власності, удосконаленні відповідного законодавства. Назріла гостра необхідність прийняття в межах СНД спеціальної угоди на основі міжнародних норм про захист інтелектуальної власності, культурних цінностей, їх реституції у зв’язку зі збройними конфліктами, неправомірним вивезенням, крадіжкою, захопленням тощо [32]. Дійсно, зазначене наразі теж на часі, але не виключає виконання державами взятих міжнародних зобов’язань у сфері реституції та повернення культурних цінностей країнам їх походження.

2 листопада 1993 р. делегація України на 48–й сесії Генеральної Асамблеї ООН підтримала проект Резолюції «Повернення або реституція культурних цінностей країнам їх походження» [33] і внесла ряд конструктивних пропозицій.

Представник України, член парламенту В. Єщенко заявила:  Україна засвідчила свою готовність до тісної співпраці в сфері культурної спадщини і, зі своєї сторони розраховує на дійову підтримку світової громадськості. На врегулювання проблем, що розглядаються, спрямована угода, яка прийнята за ініціативою України на зустрічі глав держав-учасниць СНД, яка відбулася в Мінську 14 лютого 1992 року. Головна мета цієї угоди, яка відповідає духу резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, створити правову основу і механізм повернення культурних та історичних цінностей країнам їх походження, що стало актуальним завданням після розпаду СРСР. Ми шкодуємо, що ця угода була відмінена колишнім парламентом Російської Федерації і сподіваємося, що новий парламент цієї країни з більшим розумінням поставиться до проблеми [34].

При взаємному бажанні напруження можна було б послабити, альтернативним шляхом – організації в Україні виставок історико-мистецьких реліквій, вивезених із її території до Ермітажу, Російського музею, Оружейної Палати, Третьяковської галереї й інших музеїв Росії, видання каталогів, проведення спільних наукових досліджень таких пам’яток тощо.

Можна з упевненістю сказати, що подібні експозиції не поступалися би влаштованим свого часу мистецьким виставкам у Києві з колекції А. Хаммера (США) або барона Тіссен-Борнеміса (Швейцарія). Адже серед експонатів могли бути напрестольний золотий хрест (дар Б. Хмельницького Києво-Печерській лаврі) на срібному постаменті (виготовленого на замовлення І. Мазепи), золотий жезл із панагією фельдмаршала П.О. Румянцева-Задунайського, унікальна святиня християнства полотняна сорочка-риза Господня, рівноцінна з «нерукотворним» зображенням («Спас на полотні») на Турінській плащаниці; прапори, гармати запорозького війська, мозаїка «Дмитрій Солунський» із Михайлівського Золотоверхого собору (XII ст.), унікальні археологічні пам’ятки скіфського золота із курганів Чорномлик і Солоха (IV ст. до н.е.), античні пам’ятки Ольвії, Херсонесу, о. Березань, цінності найбагатшого Перещепинського скарбу (вироби візантійських часів, загальною вагою 25 кг золота і 50 кг срібла). Не менш вражаючою могла бути виставка картин Шевченка, Левицького, Лосенка, Боровиковського, Мартоса, Башкирцевої, Ге, Ярошенка, Святославського, Пимоненка і багатьох інших майстрів.

Подібна ситуація з поверненням національних пам’яток іншим державам СНД. Так, вимоги Узбекистану до Петербурзького музею етнографії повернути подарунки еміра Бухари членам російської імператорської родини теж визнавалися «неправомірними», оскільки навзаєм посли Бухари везли з Росії дорогі подарунки. Справа, на думку російських опонентів, лише в схоронності їх у музейних фондах. Одночасно, у червні 1993 р. в Алма-Аті на нараді представників музеїв історичного профілю країн СНД на тему: «Національний музей: поняття і сутність» російськими музеєзнавцями нібито визнавалося право народів на повернення стосовно речей, які є релігійними або національними символами [35].

Позиція Росії з цього питання досить чітко сформульована Президентом Міжнародної асоціації сприяння культури М.М.Губенком на черговій XVI Генеральній конференції ради музеїв (ІКОМ) (вересень 1992 p., Канада).

По суті вона спрямована не на повернення в минулому колоніальним народам їх культурних цінностей, а на збереження законодавчих гарантій цілісності й неділимості музейних колекцій: «Інакше ми ніколи не матимемо навіть зачатків правової основи, які підкріплюють авторитет музейної справи в сучасному суспільстві» [36]. Питання реституції, взаємного обміну художніми цінностями розглядається лише між країнами учасницями світових воєн, але «забувається» насильницьке переміщення власності з країн, що перебували в колоніальній залежності.

Позитивний прецедент все ж мав місце в 2002 р., коли завдяки фонду інтелектуальної співпраці «Україна – ХХІ століття» за підтримки Адміністрації Президента України внаслідок двосторонніх переговорів з Польщею, Росією та Швецією в Національному музеї історії України відкрилася виставка «Гетьманські клейноди та особисті речі Богдана Хмельницького з музеїв Європи» [37]. Серед них були особистий прапор, булава, шабля, бойовий нагай, шапка та деякі вжиткові речі уславленого гетьмана. За 7 місяців ця експозиція побувала в музеях Києва, Чигирина, Львова; з нею ознайомилися загалом понад півмільйона відвідувачів.

З другої половини ХVІІ ст. почалося масове вивезення українських культурних цінностей до Росії. Цілеспрямованого характеру набув цей процес після виходу низки указів Петра І про збирання старовинної зброї, археологічних знахідок, літописів стародруків тощо [38]. Зі створенням у 1859 р. Імператорської Археологічної комісії передача таких цінностей до неї стала обов’язковою [39]. За словами відомого українського історика, архівіста й музейника В.В. Дубровського…так звана «Імператорська Археологічна комісія» вважала Україну лише за об’єкт археологічних розкопів та за джерело, що з нього поповнювалось речами старовини й мистецтва музеї та палаци Петербургу й Москви. Видатні українські пам’ятки масами вивозилися поза межі України й часто гинули вони у приватних посідачів. Лише окремі українські діячі науки й мистецтва за таких часів тільки з особистої ініціативи могли вживати тих або інших заходів щодо охорони та збереження пам’яток української культури (прикладом можна згадати В.В.Тарновського у Чернігові, акад. М.Т.Біляшівського у Києві, акад. Д.І.Яворницького у Дніпропетровську й ін.). За останнє десятиліття цій справі трохи почали допомагати земські й міські самоврядування. Але ж при надзвичайному багатстві України та пам’ятки культури різних діб та кількох десятків народів справу охорони їх у самій основі своїй підривалось пригніченим станом України за царату [40].

Навесні 1917 р., після утворення Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні, Генеральний секретаріат освітніх справ Української Центральної Ради офіційно заборонив вивезення пам’яток культури за межі України [41].

Одночасно порушувалося питання про повернення культурних цінностей в Україну, які були насильницьки вивезені з її території за царату до Росії. Наполегливо його ставила в 1917 р. Центральна Рада України перед Тимчасовим урядом Росії, але марно, оскільки останній не визнавав автономії України. Прагнення українського народу до створення незалежної держави не влаштовувало й радянський уряд, який застосовував найрізноманітніші методи тиску – від дипломатичного загравання до відкритої військової агресії.

24 листопада 1917 р. РНК і ВЦВК за безпосередньої участі В.І. Леніна, Й.В.Сталіна та А.В. Луначарського ухвалили рішення «Про передачу трофеїв українському народові» [42], яким передбачили повернути Україні козацькі клейноди (прапори, гармати, булави, бунчуки тощо), які були відібрані царатом у запорожців як воєнні трофеї за правління Петра І та Катерини ІІ.

Передачу історичних реліквій передбачалося здійснити в урочистій формі народного свята. Разом із пам’ятками українському народу мала передаватися грамота особливого змісту: «Народ великоруський і революційний Петроград із привітом надсилає вільному Києву священний дар на знак братерства народів. Хай славиться і міцніє братерський союз вільних народів в Росії».

1 грудня 1917 р. до столиці прибули представники Центральної Ради, але вони не одержали національних святинь українського народу від більшовицького уряду, який керувався політичними мотивами (передача пам’яток могла відбутися лише при юридичному визнанні радянської влади). Представники ж із України не мали «звернення до РНК як законної верховної влади в Росії» і нібито «вели переговори у різкій формі». Водночас, керівництво Ермітажу саботувало рішення РНК РСФРР і ВЦВК й категорично відмовилося за будь-яких умов передати Україні пам’ятки, які там знаходилися [43].

РНК РСФРР змінила і відстрочила вироблену процедуру передачі: «Дальші переговори про строк і порядок передачі реліквій вести з Українською фракцією Центрального Виконавчого Комітету і офіційну передачу здійснити в руки довіреної особи цієї фракції». Проте, це був лише політичний маневр більшовицького уряду – тримати Україну в своїй залежності. Невипадково Й.Сталін заявив з цього приводу: «Світ довідався про те, що кривду, вчинену українському народові, виправлено, а де перебуватимуть ті цінності – не має ніякого значення» [44].

За історичними паралелями для України козацько-гетьманські клейноди –символи державності (такі ж як, наприклад, корона і коронаційні дорогоцінності короля Стефана для Угорщини, які були пограбовані есесівцями в 1944 р., а після війни вивезені до США). Тільки після тривалих вимог і апеляцій угорського уряду до міжнародної громадськості ці реліквії в 1978 р. були повернуті держдепартаментом США, який протизаконно їх затримував.

Відповідно до Брестського мирного договору (9 лютого 1918 р.) мали відбутися двосторонні україно-російські переговори щодо підготовки мирного договору між УНР та РСФРР. Вважаючи за доцільне вирішити під час цих перемовин проблему повернення українських культурних цінностей, Міністерство народної освіти УНР виступило ініціатором створення Міжвідомчої комісії зі складання списків історико-культурних пам’яток, що мали повернутися в Україну. Під час правління П.Скоропадського комісія продовжила свою роботу як Культурна комісія української мирної делегації. Відбулося 25 її засідань, на яких були вироблені загальні принципи повернення культурних цінностей, підготовлений проект відповідних статей мирного договору, складені списки  пам’яток. 14 вересня 1918 р. ця комісія припинила діяльність через від’їзд російської делегації та зрив переговорного процесу [45].

У 1925 р. ВУЦВК УСРР порушив питання про повернення в Україну з російських сховищ усіх архівних матеріалів, які мали історичне значення для України. В 1928 р. аналогічна вимога з’явилася щодо культурно-історичних і художніх цінностей, що зберігалися в російських музеях. Наркомати освіти РСФРР та УСРР створили Паритетну комісію, яка мала розв’язати проблему обміну культурних цінностей. Протягом 1930 року відбулися 2 сесії комісії, на яких були підписані протоколи про досягнення домовленості щодо передання Україні значної кількості пам’яток із фондів Державного Ермітажу, Оружейної палати, Третьяковської галереї, Історичного музею й інших закладів Москви та Ленінграду. В 1930–1932 роках частина з цих пам’яток була передана музеям України, але загалом домовленості виконані не були [46].

Наступний етап переговорного процесу з Росією почався вже після набуття Україною незалежності в 1991 р. Станом на сьогодні проблема остаточно не розв’язана, вона залишається актуальною і до неї повертаються не тільки в наукових працях, але й у міждержавних відносинах. Так, Верховна Рада України 19 лютого 1997 р прийняла постанову «Про порядок ратифікації Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР» [47]. У ній доцільність розгляду питання про прийняття Закону України про ратифікацію цієї Угоди між двома країнами ставиться парламентом у залежність від «укладення та набрання чинності Угодою про повернення в Україну цінностей, які є національним, історичним або культурним надбанням українського народу за переліком, визначеним Урядом України».

Подібний політико-правовий прецедент у міжнародних відносинах обох країн уже мав місце. Зокрема, під час мирних переговорів між Українською державою та РСФРР 1918 року після розпаду Російської імперії. Міністр закордонних справ Д.Дорошенко тоді зазначав: 25 липня прийнято принцип у справі поділу державного майна, принцип поділу боргів –відповідно до процентного співвідношення населення України до населення Росії; Українська Держава має право на частку майна Російської імперії; та частка майна, що знаходиться поза межами України, має бути зарахована на частку боргу; Українська Держава має право на відповідну частку золотого запасу (повернути в натурі); всі культурні цінності, які були вивезені з України до Росії, а так само ті, котрі безпосередньо стосуються культурно-історичного життя України, мають бути повернуті Україні цілком, а ті з них, які були спільною власністю колишньої Російської імперії, але знаходяться поза межами української території, повинні бути повернені Україні в частині, котра рівна тій, в якій Україна бере на себе борг колишньої Російської імперії (розмір боргу, сплачуваного Україною, мав становити 20 % всіх боргів Росії – авт.) [48].

Проте, до стратегічних планів радянського уряду Росії не входило підписати таку справедливу угоду, тому на переговорах російська делегація робила все для того, щоб виграти час для зміцнення більшовицької влади. Як наслідок – замість повернення цінностей більшовицька диктатура покотила Україною, за визначенням О. Солженіцина, «червоне колесо» руйнувань соборів, монастирів, плюндрувань ікон, архівів, музейних цінностей тощо.

У політичному контексті таких українсько-російських проблем не зайве згадати відомого російського філософа Г.Федотова. У 1929 р. він, перебуваючи в еміграції, відверто пропонував суто шовіністичний підхід: Це, передусім, проблема України <…> Від вірного рішення її залежить саме буття Росії. Завдання це для нас формулюється: не лише втримати Україну в тілі Росії, але й вмістити й українську культуру в культуру російську. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі: зародженні нової української національної свідомості, по суті нової нації. Вона ще не народилася остаточно і її долі ще не визначені. Вбити її неможливо, але можливо працювати над тим, щоб її самосвідомість стверджувала себе як особлива форма російської самосвідомості [49].

Судячи з того, що після скасування парламентом Російської Федерації дії на своїй території «Угоди про повернення культурних й історичних цінностей державам їх походження», між Україною і Росією мали місце переговори певною мірою в цій культурній сфері, обидві держави з точки зору міжнародного права визнають існування цієї проблеми. Так, згідно Угоди про культурне співробітництво між Міністерством культури Російської Федерації та Міністерством культури України від 26 березня 1994 р., «сторони проведуть необхідну роботу для визначення незаконно вилучених або вивезених національних художніх цінностей – реліквій та для їх реституції. З цією метою Сторони створять двосторонню комісію (ст. 11)» [50]. «Сторони вирішуватимуть питання, пов’язані з утраченими або незаконно вивезеними культурними цінностями, які опинилися на території цінної Сторони, шляхом переговорів на основі національного законодавства і норм міжнародного права», – так зафіксовано в ст. 5 Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти від 26 липня 1995 р. [51].

Інша річ, що практичних кроків у цьому напрямі обмаль. Це позначається не тільки на міжнародному культурному співробітництві між Україною і Росією, але й загалом впливає на їх відносини, які мають бути стабільними і доброзичливими між обома народами. На підтвердження цієї тези наведемо факт із біографії М.Реріха, коли йому, основоположнику міжнародно-правової охорони культурної цінностей, одна офіційна особа заявила, що порушене ним питання, на його думку [цієї офіційної особи], вже остаточно вирішено у Вашингтонському пакті 1935 р. На що видатний митець філософськи відповів: «У нашому світі ніщо не закінчене» [52].

******

Культурні цінності багатьох країн зазнали тяжких утрат від воєн, пограбувань, колоніального поневолення, тому прагнення народів їх повернення залишається важливим і актуальним допоки буде існувати історична пам’ять, національна свідомість і почуття справедливості в суспільстві. Вилучити з культурного обігу такі пам’ятки старовини і шедеври мистецтва взагалі злочин перед світовою цивілізацією. Це гальмує духовний ренесанс нації, що, як підтверджує історичний досвід, зокрема, Японії, Китаю, Республіки Кореї, безпосередньо стимулює економічне піднесення країни.

У 1970–х роках під егідою ЮНЕСКО почала складатися загальна концепція реституції та повернення культурних цінностей. Її акцент перенесено на двосторонні переговори зацікавлених сторін, а також багатостороннє співробітництво, які мали застосовувати як дипломатичний процес. Зазвичай він не передбачає відповідного міжнародного забезпечення, і загалом залежить від переконання та доброї волі сторін.

Існуюча проблема має спонукати усвідомленню в українському суспільстві, що повернення цінностей як невід’ємної частини національної культурної спадщини завдання не тільки загальнокультурне явище, але й правове та політичне. Незважаючи, що Росія відмовилася від виконання Мінської угоди, набутий доробок держав СНД щодо визначення критеріїв юридичної правомірності, порядку обліку та повернення культурних цінностей не є марним. Він раз у раз нагадує, що ця міжнародна проблема існує і що її слід розв’язувати.

Прикро, що питання повернення культурних цінностей країнам їх походження набуло загостреної, майже конфронтаційної форми. Як зазначав український дипломат В. Скопенко, «суперечки, вимоги та взаємні звинувачення не спроможні зарадити справі, яка в міжнародній практиці розв’язується шляхом переговорів, угод, обопільної домовленості, до того ж найчастіше щодо окремих колекцій чи навіть речей» [53].

Чи не час іншим державам СНД, образно кажучи, надати друге дихання Угоді про повернення культурних цінностей та історичних цінностей країнам їх походження? Адже Мінська угода не двостороння, а багатостороння. Крім українсько-російських проблем у цій культурній сфері, між іншими державами СНД існують й інші невирішені питання.

Недостатня ефективність СНД та інших міжнародних організацій, які виникли на пострадянському просторі, спонукає багатьох держав – колишніх союзних республік до пошуку нових шляхів міжнародного співробітництва в політичній, економічній і гуманітарній сферах. З міжнародно-правової точки зору особливий інтерес викликає регіональне міждержавне об’єднання ГУАМ – Грузії, України, Азербайджану та Молдови.

На жаль, у його статутних документах, підписаних деклараціях і хартіях про напрями співробітництва не знайшла належного відображення проблема реституції та повернення культурних цінностей [54]. Не виключено, що перші кроки щодо реалізації цього питання в межах ГУАМ могли би певною мірою позитивно вплинути на інші держави СНД – учасниць Угоди про повернення культурних й історичних цінностей державам їх походження 1992 р.

Звернімо, хоча б, увагу на довголітні юридично обґрунтовані претензії Республіки Бєларусь до України щодо повернення бібліотеки графа Хребтович-Бутенєва, яка в роки І Світової війни була тимчасово перевезена із садиби Щорси на Новогрудчині до Києва. Граф її заповідав бібліотеці першого університету, який відкриється на його батьківщині. У 20–ті роки минулого століття в Україні погодилися повернути бібліотеку Білорусії, про що збереглися документи (рішення Наркомату освіти УСРР № 09276 від 20 грудня 1924 р.) [55].

Проте, невідомо з яких причин бібліотека Хребтович-Бутенєва загубилася. Тільки після розпаду СРСР вона була виявлена у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (5,5 тис. томів книг, 129 рукописів, з яких чимало XVI ст.). Чи не пора виконати волю заповідачів і вимоги Угоди про повернення культурних й історичних цінностей країнам їх походження?

Є в білоруської сторони також претензії щодо деяких старожитностей із нелегально вивезеного зібрання міського колекціонера Г.Татура. Нещодавно вони виявлені у Львівському національному музеї. В Олеському замку після зйомок фільму «Дика охота короля Стаха» залишилися 3 дерев’яні скульптури, незаконно взяті й вивезені кінематографістами з Гродно [51].

Розпочати переговори з Республікою Білорусь – це був би значно моральніший і правомірніший крок, ніж передача Україною «Архіву Баха» Німеччині і «колекції Кеніґса» Королівству Нідерланди з політичних мотивів, – всупереч закону з ефемерним сподіванням на євроінтеграцію навзаєм.

Як зазначав голова Комісії «Вяртаннє» при Білоруському фонді культури Адам Мальдіс, «жестів доброї волі було вчинено так мало, що навіть перераховувати їх незручно на фоні неповерненого. Президент Кучма повернув Білорусі декілька ікон, які випадково потрапили туди після Другої світової війни».

«Повернення країнам походження цінностей, що їх було незаконно вивезено за кордон, є основним принципом культурних взаємозв’язків між народами, – проголошено в Декларації Мехіко щодо політики у сфері культури 1982 р. – З цією метою, а також для підвищення їхньої ефективності, існуючі міжнародні документи, угоди й резолюції можуть бути в майбутньому посилені» [57].

 

1. На думку авторитетів // Пам’ятки України. – 1994. – №1–2. – С. 61.

2. Там само. – С. 66.

3. Богуславський М.М. Культурные ценности в международном обороте: правовые аспекты. – М., 2005. – С. 80.

4. Конституції і конституційні акти України. – К., 2006. – 309 с.

5. Білінський В. Країна Моксель, або Московія. В 2–х кн. – К., 2009. – Кн. 1. – 376 с.; К., 2010. – Кн. 2. – 320 с.

6. Кейзеров Н.М., Шамба Т.М. Интеллектуальная собственность и культурные ценности (проблемы социально-правовой защиты). – М., 1994. – С. 69.

7. Правова охорона культурних цінностей. Україна в міжнародно-правових відносинах. /Відп. редактор Ю.С.Шемшученка та В.І.Акуленка. – К., 1997. – Кн. 2. – С. 68.

8. Відомчий архів Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України за 1992 р. (якісь координати документу в межах цього архіву є?)

9. Губенко Н. Музеи: переосмисливание границ? // Мир музея. – 1993. – № 2. – С. 25.

10. Ольшевская Г. Что такое «национальный музей»? // Мир музея. – 1993. – № 2. – С. 23.

11. Савчук Ю. Гетьманські клейноди та особисті речі гетьмана Богдана Хмельницького у колекціях музеїв Європи (пошук, знахідки, атрибуція). – К., 2006. – 96 с.: іл.

12. Материалы по вопросу о сохранении древних памятников, собранные Императорским Московским Археологическим Обществом. – М., 1911. – С. 4.

13. Історико-культурна спадщина України (ХІХ ст. – поч. ХХ ст. Збірник документів і матеріалів (автор упорядник Т.Ф. Григор’єва). – К., 1995. – С. 58–59; Полное собрание законов Российской империи. – Собр. 2-е. – СПб., 1861. – Т. 34. – № 34109. – С. 70–71.

14. Дубровський В. Історично-культурні заповідники та пам’ятки України. – Х., 1930. – С. 7.

15. Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури і Україні (Доба Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії). – К.–Полтава., 1994. – С. 12–44.

16. Собрание Узаконений и Распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. – 1917. – № 5. – С. 76.

17. Гарданов В.К. Музейное строительство и охрана памятников культуры в первые годи Советской власти (1917–1920 гг.) // История музейного дела в СССР. – М., 1957. –Вып. 1. – С. 31.

18. Сергійчук В.І. Національна символіка України. – К., 1992. – С. 100.

19. Кот С., Нестуля О. Українські цінності в Росії. Перша спроба повернення 1917–1918. – К., 1996. – С. 270; Андрусишин Б., Ульяновський В. Церква в Українській Гетьманській державі. Попередні нотатки та документи // Останній гетьман. Ювілейній збірник пам’яті Павла Скоропадського 1873–1945. – К., 1993. – С. 285–302.

20. Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні 1917–1990. – К., 1991. – С. 139; Кот С. Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. –К., 1996. – С. 61.

21. // Голос Україна. – 1997. – 25 лютого.

22. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). – Мюнхен, 1969. –С. 400.

23. Федотов Г. Будет ли существовать Россия? // Весник Российского студенческого христианского движения. – 1929. – №1–2.

24. Правова охорона культурних цінностей… – С. 523.

25. Там само. – С. 528.

26. Дебернуа Ж. Рерих. – Рига, 1932. – С. 119.

27. На думку авторитетів … – С. 61.

28. Савчук К., Проценко И., Мельник С. Правовой статус организации за демократию и экономическое развитие – ГУАМ. – К., 2006. – 67 с.

29. Вяртаннє. Документы і архіуныя матерыялы па праблемах пошуку і вяртання нацыянальных каштоунастей, якія знаходзяцца за межамі Рэпублікі Бєларусь. – Мінськ, 1992. – С. 167.

30. Там само. – С. 66; Вартаннє–2. Зборнік артыкулау і дакументау. – Мінск, 1994. –С. 8, 224.

31. Правова охорона культурних цінностей… – С. 349.

 

Джерело: В.І. Акуленко Політико-правові проблеми повернення культурних цінностей між державами СНД// Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр.:  ч.1.:  2009. — Вип. 15. — С. 5-17 та ч.2.:  2010. — Вип. 17. — С.5-15