Сергій КОТ Про деякі актуальні питання повернення та реституції культурних цінностей в контексті норм міжнародного права та законодавства України

25 жовтня 2016

Практичні питання здійсненням державної політики повернення та реституції культурних цінностей в Україні знову привернули увагу до низки теоретичних проблем, пов'язані з трактуванням окремих нормативно-правових положень українського законодавства, ключових понять і термінів, інтерпретації історичних обставин втрат та переміщення культурних цінностей внаслідок Другої світової війни як з території України, так і на її територію в контексті повоєнних реституційних процесів.

Зокрема, Міністерство культури України звернулося із офіційним запитом щодо роз'яснення контексту термінів "культурні цінності", "культурні цінності України", "історичні та культурні цінності Українського народу", "культурні цінності, походження яких пов'язане з історією та культурою інших держав", співвідношення положень різних нормативних актів щодо можливостей міжнародного співробітництва у сфері повернення та реституції культурних цінностей. Зокрема, мова йде про базові засади міждержавної співпраці у даній сфері між Україною і Федеративною Республікою Німеччина.
 

У цьому зв'язку вважаємо за доцільне звернути увагу на ряд аспектів даної проблеми.
1. Поняття «культурні цінності» тісно пов’язане із розумінням культури як суспільного феномену та його виявами в контексті існування людської цивілізації. Культура як суспільне явище дотепер не має єдиного універсального визначення і по різному трактується окремими дослідниками, залежно від пропонованих підходів щодо широти охоплюваних ним явищ. Деякі дослідники розглядають його виключно крізь призму духовного життя суспільства на рівні ідей, норм, цінностей, відкидаючи навіть сам термін «матеріальна культура». Інші прихильники такого розуміння культури ототожнюють її виключно з тим, що закріплюється в традиції як способі збереження та передачі з покоління в покоління певних уявлень та навичок. В найбільш широкому контексті культура розуміється як прояв життя людей, котрий відображується у найрізноманітніших моделях їхньої поведінки та засобах і продуктах їхньої діяльності, у тому числі в ідеях, ідеалах, нормах та цінностях. Ідея культури тут виступає як своєрідне протиставлення світу людини світові натури (природи) як виключно природному світові. З одного боку, поняття культури поширюється на діяльність, пов’язану з перетворенням матеріального світу. З другого – це усвідомлення людиною простору свого життя як особливого середовища, населеного і освоєного людською цивілізацією. Розрізняють поняття матеріальної і духовної культури. До першої належать предмети, що використовуються в людській діяльності або є її продуктами. До явищ духовної культури зараховують усю сукупність знань, різні види мистецтва, релігійні вірування, звичаї і обряди, правові норми і норми моралі, трудові навики та увесь життєвий досвід загалом.
З історичного погляду культура є сукупністю предметів і явищ, створених людською діяльністю і які відбивають історично досягнутий рівень розвитку суспільства та людини. Вона розглядається як «сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством упродовж його історії, та різноманітних форм діяльності, спрямованих на їх виробництво, засвоєння та застосування». В цьому контексті культура характеризується як історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, що відображується у типах та формах організації життя та діяльності людей, а також у створюваних ними цінностях матеріального та духовного характеру. Поняття культури вживається для характеристики матеріального і духовного рівня розвитку певних історичних епох, суспільно-економічних формацій, конкретних суспільств, народностей та націй. Тобто цим поняттям об’єднують досягнення в усіх сферах життєдіяльності суспільства, характерні для певних історичних епох, конкретних спільнот, народностей, націй, результати розумової та фізичної праці в їх єдності.
Як реальне явище, культура виступає у різних формах – як власне предметно-речових, так і у вигляді знакових систем (живопис, музика, мова, усна народна творчість, наука і література, театр тощо), котрі мають культурну значущість. Всі вони як факт культури є продуктом діяльності суспільства і, виступаючи її проявом, втілюють в собі знання, уміння та навички людей. Саме таким чином «уречевлена» культура виступає як визначальний фактор, що характеризує історичний рівень його розвитку.
Таким чином, як продукт культури, всі створені нею матеріальні та духовні цінності складають суть поняття «культурні цінності». Присутність у культурі історичного контексту поширюється і на культурні цінності як її прояви. Тим самим поняття «культурні цінності» значною мірою кореспондується з поняттям «культурної спадщини», яка визначається як сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь культурних цінностей. Це і пам’ятки архітектури, археології, історії й монументального мистецтва та пов’язані з ними природні об’єкти, і найрізноманітніші визначні місця, а також рукописи, книги, архівні матеріали, всілякі предмети художнього, історичного або археологічного значення, наукові колекції, які мають художнє, історичне, етнографічне чи наукове значення. Також вирізняють нематеріальну культурну спадщину, під якою розуміють традиції, звичаї, обряди, святкування, традиційні ремесла, інші форми показу та вираження знань і навичок, що мають значення для окремих спільнот і передаються із покоління в покоління.
З точки зору формування понятійного апарату, саме по собі поняття «культурні цінності» є багато ширшим за своїм змістом, ніж поняття «культурна спадщина», тому що охоплює своїм змістом усі матеріальні та духовні здобутки людства, включно з осягненнями як минулих поколінь, так і сучасної генерації, яка перебуває в активній фазі процесу їх творення. Тож слід враховувати, що наявна історична складова в ньому є лише частиною загального цілого. Поняття ж «культурна спадщина» містить в собі виразний контекст процесу успадкування, тобто передачі від попередніх поколінь до наступних поколінь створених ними цінностей («спадщини»). Тобто своїм змістом воно повністю відображує категорію минулого і уособлює попередньо досягнуті історичні рівні культури. Таким чином, культурна спадщина виступає сегментом існуючого загального масиву культурних цінностей як цілості, є його невід’ємною. складовою частиною. Тим самим ці поняття навряд чи можуть трактуватися як тотожні, їх можливо та доцільно розділяти. Скоріше, ми можемо говорити про близькість за змістом понять «культурні цінності» та «культурне надбання». Адже контекст слова «надбання» також може охоплювати як минуле, так і сучасність. Так, наприклад, рішеннями уряду України створено як Державний реєстр національного культурного надбання, в якому йде мова про пам’ятки історії, археології, містобудування та архітектури, мистецтва, документальні та інші об’єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології та науки, так і Державний реєстр наукових об’єктів, що становлять національне надбання, до якого включаються сучасні діючі наукові комплекси. Безперечно, за своїм змістом і те і друге є культурними цінностями і культурними надбаннями як минулих поколінь, так і сучасників. Привертає увагу, що в українській мові контекст слова «надбання» розуміється саме в значенні дії як процесу нагромадження чи створення (надбати, набути, здобути, придбати будь що) або результату цієї дії (те, що хтось здобув; що йому неподільно належить, здобуток; те, що придбано, нажито). Схоже трактування є характерним у російській мові щодо контексту слова «достояние», яке в першу чергу розуміється як «майно, власність», «те, що беззаперечно належить комусь» (словники Ушакова, Єфремової, Ожегова).
Таким чином, розглядаючи культорологічний контекст поняття «культурні цінностні» ми розуміємо під ними усі існуючі матеріальні та духовні здобутки людства, що є продуктом життєдіяльності людського суспільства, створені в  процесі його розвитку. У цьому значенні культурні цінності є надбаннями культури («культурні надбання») і ці поняття можуть використовуватися як тотожні. «Культурна спадщина» як поняття характеризує ту частину (сукупність) культурних цінностей (культурного надбання), яка є успадкованою людством від попередніх поколінь.

 

2. При аналізі поняття «культурні цінності» слід враховувати, що його філософський та культорологічний контексти можуть мати більш широке значення, ніж формулювання його змісту з точки зору права. Адже право, регулюючи суспільні взаємовідносини в сфері культури в цілому, у властивий йому специфічний спосіб визначає певні норми та правила суспільного ставлення до культурних цінностей. Специфіка правового регулювання потребує чітких і конкретних визначень предмета та відносин, на які воно спрямоване.
Однак, звернемо увагу на той факт, що однією з проблем правових підходів до визначення терміну «культурні цінності» є відсутність єдиного уніфікованого визначення таких цінностей. Культурні цінності як матеріальні об’єкти (або предмети) в нормативних документах розглядаються доволі широко і багатопланово, кожна міжнародна конвенція чи рекомендація, рівно ж як і більшість внутрішніх законодавчих актів України подають своє визначення культурних цінностей і перелік матеріальних об’єктів (предметів), що до них відносяться, який не є універсальним, а застосовується для цілей кожної окремої з цих конвенцій або рекомендацій, або ж конкретного законодавчого акту.
Вперше термін та визначення культурних цінностей зустрічається в Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року (Гаагська конвенція 1954 р.), яка трактує це поняття найбільш широко, порівняно з іншими міжнародно-правовими актами. Згідно статті 1 цієї Конвенції, культурними цінностями («cultural property») вважаються:
- рухомі чи нерухомі цінності, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі як пам’ятки архітектури, мистецтва або історії, релігійні чи світські, археологічні місцеположення, архітектурні ансамблі, що становлять історичний або художній інтерес, твори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукцій зазначених цінностей;
- будівлі, головним і справжнім призначенням яких є зберігання чи експонування рухомих культурних цінностей (зокрема музеї, великі бібліотеки, сховища архівів), а також укриття, призначені для збереження культурних цінностей на випадок збройних конфліктів;
- центри, в яких є значна кількість зазначених культурних цінностей («центри зосередження культурних цінностей».
Схожий широкий підхід до визначення культурних цінностей як рівною мірою рухомих та нерухомих об’єктів зафіксований в Рекомендаціях ЮНЕСКО щодо збереження культурних цінностей, яким загрожує небезпека внаслідок проведення громадських чи приватних робіт (19 листопада 1968 р.). Зокрема, в рекомендаціях зазначалося, що «під терміном «культурні цінності» розуміються:
а) нерухомі об’єкти. такі як: місцевості археологічного, історичного чи наукового значення, споруди чи інші об’єкти, які становлять історичну, наукову. мистецьку чи архітектурну цінність, як релігійні, так і світські…;
b) рухомі цінності, що мають культурну цінність, в тому числі цінності в нерухомих об’єктах чи вилучені з них, а також рухомі цінності, приховані в землі, які можуть бути виявлені в місцях, що мають археологічне чи історичне значення, чи інших місцях”.
Додатково в рекомендаціях наголошувалося, що термін “культурні цінності» охоплює не тільки виявлені й зареєстровані архітектурні, археологічні та історичні місцевості і споруди, а й незареєстровані залишки минулого, «так само як сучасні місцевості й споруди, що мають мистецьке чи історичне значення».
Слід відзначити, що в офіційних документах ЮНЕСКО використовуються терміни «cultural property» та «cultural heritage», які при перекладах на українську та російську мову традиційно перекладаються, відповідно, як «культурні цінності» та «культурна спадщина». При цьому звернемо увагу на той факт, що в англійській мові слово «property» у своєму базовому контексті означає «власність, майно». Водночас, у англомовній науковій та публіцистичній літературі також поширено використання терміну «cultural treasures», який в буквальному перекладі означає «культурні скарби» і також застосовується в контексті культурних цінностей, додаючи до нього елемент підкреслення їх особливого значення, особливої цінності та суспільної ваги.
Подібний розширений підхід до використання терміну «культурні цінності» в правових актах зустрічається і в українському законодавстві. Прикладом цього є прийняті 14 лютого 1992 року Основи законодавства України про культуру, що визначають правові, економічні, соціальні та організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані, зокрема, на реалізацію суверенних прав України у сфері культури та відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України. Основи законодавства України по культуру у статті 14 подають визначення терміну «культурні цінності», до яких віднесено «об'єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення». Також зазначається, що унікальні цінності матеріальної та духовної культури, культурні цінності, які мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об'єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання.
В Положенні про Державний реєстр національного культурного надбання, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р., викладений перелік видів та типів об’єктів, які становлять виняткову історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність і можуть включатися до реєстру. До таких, зокрема, віднесено:
- пам'ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов'язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів;
- пам'ятки археології – городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам’яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів та археологічні знахідки, що є визначними пам'ятками національної культури і характеризують певні етапи історичного розвитку;
- пам’ятки містобудування і архітектури – унікальні ансамблі і комплекси, окремі об’єкти архітектури, а також пов’язані з ними твори монументальної скультуптури і живопису, декоративно-ужиткового і садово-паркового мистецтва, природні ландшафти;
- пам'ятки мистецтва – визначні твори образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва;
- документальні пам'ятки – унікальні акти державності, інші важливі архівні матеріали, кіно-, фото- і фонодокументи, старовинні рукописи, рідкісні друковані видання.
До реєстру можуть бути включені й інші об’єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки.
Водночас, як в міжнародному праві, так і в українському законодавстві існують нормативні акти, що мають окреме адресне специфічне спрямування як на нерухомі, так і на рухомі культурні цінності, залежно від того, що є конкретною метою і завданням даного нормативного акту та предметом його регулювання. Відповідно визначається його понятійний апарат і подаються визначення ключових термінів. Таку власну специфічну спрямованість має і комплекс питань, пов’язаних з поверненням та реституцією втрачених культурних цінностей, в основі якого є проблема відчуження від приватної особи, громади, спільноти, держави та переміщення предметів, що відображують розвиток культури і мають історичне, художнє, наукове чи інше значення. Сама по собі фізична дія, яка лежить в основі даної проблеми (відчуження та переміщення), пов’язана з можливістю зрушити з місця, переносити, переправляти чи транспортувати ці предмети. Тож цілком природно, що розуміння культурних цінностей як предмету регулювання в даній сфері суспільних відносин окреслюється контекстом рухомих об’єктів. Проте ця межа є доволі умовною - до них можуть належати також відокремлені і переміщені фрагменти нерухомих пам’яток, або приналежні до визначних пам’ятних місць, ансамблів та комплексів їх частини, які в силу обставин пройшли процес трансформації від статусу нерухомого об’єкта до рухомого. Окрім того, на визначення поняття культурних цінностей в даному аспекті впливає і той факт, що ця сфера правового регулювання пов’язана з міждержавними стосунками і є частиною міжнародного права в сфері культурного співробітництва.

 

3. Одним з перших цільових міжнародних документів, покликаних вирішувати питання повернення та реституції втрачених культурних цінностей  є Рекомендації ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному вивезенню, ввезенню та передачі права власності на культурні цінності (19 листопада 1964 р.). Під кутом зору даних рекомендацій «культурними цінностями вважається рухоме й нерухоме майно, яке має велике значення для культурного надбання кожної країни, себто такі предмети, як твори мистецтва і архітектури, рукописи, книги та інші предмети, що становлять інтерес під кутом зору мистецтва, історії чи археології, етнологічні документи, типові зразки флори і фауни, наукові колекції та важливі колекції книг і архівних документів, у тому числі музичні архіви». Звернемо увагу, що в англомовному оригіналі рекомендацій в дефініції культурних цінностей
вживається одне слово – «property», яке використовується як частина юридичного терміну «cultural property», так і для його розшифровки – «movable and immovable property», тоді як в українському (відповідно до російськомовного варіанту) перекладі вживаються різні терміни: «культурні цінності» - «рухоме і нерухоме майно».
Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 17 листопада 1970 р. стала подальшим розвитком спроб вирішення даного питання на новому рівні. Згідно з статтею 1 конвенції до культурних цінностей належать «цінності релігійного чи світського характеру, котрі розглядаються кожною державою як такі, що мають значення для археології, доісторичного періоду, історії, літератури, мистецтва і науки». У конвенції міститься детальний перелік таких цінностей (всього 11 категорій):
1) рідкісні колекції та зразки флори і фауни, мінералогії, анатомії та предмети, що становлять інтерес для палеонтології;
2) цінності, що стосуються історії, включаючи історію науки і техніки, історію воєн і суспільств, а також пов'язані з життям національних діячів, мислителів та з великими національними подіями;
3) археологічні знахідки (зокрема звичайні й таємні) та археологічні відкриття;
4) частини розчленованих художніх та історичних пам'яток;
5) старовинні предмети більш ніж 100-літньої давності, зокрема написи, чеканні монети й печатки;
6) етнографічні матеріали;
7) художні цінності, такі як: полотна, картини й малюнки цілком ручної роботи на будь-якій основі та з будь-яких матеріалів (за винятком креслень і промислових виробів, прикрашених від руки); оригінальні вироби скульптурного мистецтва з будь-яких матеріалів; оригінальні гравюри, естампи й літографії; оригінальні художні підбірки й монтажі з будь-яких матеріалів;
8) рідкісні рукописи та інкунабули, старовинні книги, документи і видання, що становлять особливий інтерес (історичний, художній, науковий, літературний тощо), —окремо і в колекціях;
9) поштові марки, податкові та аналогічні їм марки—окремо і в колекціях;
10) архіви, в тому числі фото-, фоно- і кіноархіви;
11) меблі більш ніж 100-літньої давності та старовинні музичні інструменти.
24 червня 1995 року була затверджена Конвенція ЮНІДРУА про міжнародне повернення викрадених чи нелегально вивезених культурних цінностей, яка стала новим значним кроком у вирішенні проблем повернення реституції культурних цінностей. Під культурними цінностями дана конвенція розуміє «такі цінності, які з релігійних чи світських причин важливі для археології, вивчення доісторичної доби, історії, літератури, мистецтва чи науки» (ст. 2). Більш детальний перелік категорій таких культурних цінностей міститься в Додатку до Конвенції. При цьому варто зазначити, що вказаний перелік фактично (присутні дуже незначні редакційні та змістовні відмінності) дублює категорії, зазначені у Конвенції про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 р.
Подібний перелік з власними незначними відмінностями подає Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 року, яка до культурних цінностей відносить «об’єкти рухомого і нерухомого майна, що становлять художній, історичний, археологічний, науковий чи якийсь інший культурний інтерес»:
- продукти археологічних досліджень і розкопок (як упорядкованих, так і таємних), що здійснені на землі чи під водою;
- елементи, що утворюються внаслідок розчленування художніх чи історичних пам’яток;
- картини, твори живопису, малюнки, повністю виконані вручну, на будь-якій основі та з будь-яких матеріалів, якщо вони становлять велику художню, історичну, археологічну, наукову чи будь-яку іншу цінність;
- оригінальні творіння монументального та скульптурного мистецтва, з будь-яких матеріалів, якщо вони становлять велику художню, історичну, археологічну, наукову чи будь-яку іншу цінність, як і елементи, що залишилися від розчленування таких творінь;
- оригінальні гравюри, естампи, літографії та фотографії, якщо вони становлять велику художню, історичну, археологічну, наукову чи будь-яку іншу культурну цінність;
- знаряддя, гончарні вироби, монети, печатки, прикраси, зброя та поховальні залишки, в тому числі мумії, яким більше ста років;
- предмети меблювання, гобелени, килими та костюми, яким більше ста років;
- музичні інструменти, яким більше ста років;
- раритетні манускрипти й першодруковані книги, як окремі, так і в колекціях.
Одним важливих міжнародних документів, що мають методологічне значення для розгляду даного питання є Рекомендації ЮНЕСКО про охорону рухомих культурних цінностей від 28 листопада 1978 р. В рекомендаціях зазначається, що вони мають на меті «доповнити і розвинути» норми і принципи, сформульовані у цьому відношенні попередніми документами ЮНЕСКО. Під «рухомими культурними цінностями» в них «розуміються всі рухомі цінності, які є виявом або свідоцтвом творчості людини чи еволюції природи та які мають археологічну, історичну, художню, наукову чи технічну цінність». У цьому визначенні привертає увагу новий аспект розуміння поняття «культурні цінності», який поширює його контекст не лише на продукти діяльності людської цивілізації, але й на «вияви або свідоцтва» «еволюції природи». Класифікацію рухомих культурних цінностей за категоріями рекомендації подають в такому вигляді:
- знахідки внаслідок наземних наземних і підводних археологічних досліджень та розкопок;
- предмети старовини, як-от знаряддя, гончарні вироби, написи, монети, печатки, коштовності, зброя в предмети з поховань, зокрема, муиії;
- елементи історичних пам’яток, що зазнали розчленування;
- антропологічні та етнологічні матеріали;
- історичні цінності, в тому числі пов’язані з історією природничих наук і техніки, воєнною та суспільною історією, а також із життям народів і національних керівників, мислителів, учених і діячів мистецтва та важливими національними подіями;
- художні цінності, такі як: а) твори живопису і малюнки повністю ручної роботи на будь-якій основі та з будь-яких матеріалів (за винятком креслень та промислових виробів, прикрашених уручну; б) оригінальні естампи, афіші та фотографії, як види оригінальної творчості; в) оригінальні художні підбірки й монтажі з будь-яких матеріалів; г) скульптурні твори з будь-яких матеріалів; д) твори ужиткового мистецтва з таких матеріалів, як скло, кераміка, метал, дерево тощо;
- манускрипти та інкунабули, кодекси, книги, документи чи видання, що становлять особливий інтерес;
- предмети, що становлять інтерес з точки зору нумізматики (медалі та монети) або філателії;
- архівні документи, в тому числі записи текстів, мапи та інші картографічні матеріали, фотографії, кінофільми, звукозаписи та документи, що читаються машинами;
- меблі, гобелени, килими, костюми та музичні інструменти;
- зоологічні, ботанічні та геологічні зразки.
Таким чином, загалом міжнародно-правові документи визначають найбільш універсальний критерій для визначення культурних цінностей – визнання їх суспільної цінності, тобто їх мистецьке, історичне, етнологічне, наукове чи інше культурне значення як для окремої спільноти чи держави, так і в глобальному світовому контексті. В тому числі пропонуються різні варіанти класифікації таких культурних цінностей за категоріями, що відбивають особливості джерел їх походження і створення, а також форми матеріального існування. Разом з тим, міжнародно-правові документи не абсолютизують наведені критерії визначення та категорії культурних цінностей, наголошуючи на праві кожної держави самостійно визначати і конкретизувати додаткові підходи до розуміння змісту поняття  «культурні цінності» та його наповнення як юридичного терміну. У цьому відношенні цікавим є досвід національного законодавства окремих країн, за яким до числа культурних цінностей належать об’єкти національного (в контексті певної етнічної приналежності – С.К.), релігійного та легендарного значення.
Одним з показових документів, в якому максимально конкретно визначаються вікові критерії визначення культурних цінностей є Інструкція щодо експорту культурних цінностей, затверджена країнами Європейського Спільного Ринку 9 грудня 1992 р. Вона безпосередньо стосується рухомих об’єктів і відносить до числа культурних цінностей, які підлягають особливому регулюванню такі категорії:
а) картини, малюнки, мозаїки, гравюри, літографії, скульптури та статуї (включаючи авторські копії), фотографії, фільми та їх негшативи, рукописні інкунабули та манускрипти (включаючи мапи та ноти), архіви та їх елементи, що мають вік понад 50 років;
б) засоби транспорту віком понад 50 років;
в) археологічні об’єкти, елементи зруйнованих чи розібраних (розчленованих) художніх, історичних або релігійних пам’яток, книжки віком понад 100 років;
г) друковані мапи віком понад 200 років.

 

4. Українське законодавство при визначенні культурних цінностей в цілому спирається на Конвенцію ЮНЕСКО 1970 р. та враховує чинні європейські документи з даного питання. Поняття «культурні цінності» закріплено в Конституції України 1996 р. Так, ст. 54 Конституції встановлює, що культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, які становлять культурну цінність, «вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, що знаходяться за її межами».
Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. розкриває і деталізує контекст цього терміну, визначаючи його таким чином (Ст. 1): «Культурні цінності - це об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України».
До таких цінностей закон відносить:
- оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури, художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів, твори декоративно-прикладного і традиційного народного мистецтва;
- предмети, пов'язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури, а також такі, що стосуються життя та діяльності видатних діячів держави, політичних партій, громадських і релігійних організацій, науки, культури та мистецтва;
- предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок;
- складові частини та фрагменти архітектурних, історичних, художніх пам'яток і пам'яток монументального мистецтва;
- старовинні книги та інші видання, що становлять історичну, художню, наукову та літературну цінність, окремо чи в колекції;
- манускрипти та інкунабули, стародруки, архівні документи, включаючи кіно-, фото- і фонодокументи, окремо чи в колекції;
- унікальні та рідкісні музичні інструменти;
- різноманітні види зброї, що має художню, історичну, етнографічну та наукову цінність;
- рідкісні поштові марки, інші філателістичні матеріали, окремо чи в колекції;
- рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування;
- зоологічні колекції, що становлять наукову, культурно-освітню, навчально-виховну або естетичну цінність;
- рідкісні колекції та зразки флори і фауни, мінералогії, анатомії та палеонтології.
Окрім того, в законі вперше в нормативно-правовій практиці України введено поняття та юридичний термін "культурні цінності України", базове змістовне наповнення якого виходить з дослівно запозичених положень Конвенції ЮНЕСКО "Про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності" від 17 листопада 1970 року.
Так, зокрема, Конвенція ЮНЕСКО 1970 р. доволі чітко визначила, що культурна спадщина кожної держави» включає такі категорії культурних цінностей (ст. 4):
а) культурні цінності, створені окремими особами або колективами осіб, які є громадянами даної держави, та культурні цінності, що мають важливе значення для даної держави і створені на території цієї держави іноземними громадянами або особами без громадянства, які проживають на території даної держави;
b) культурні цінності, знайдені на національній території;
c) культурні цінності, набуті археологічними, етнологічними і природничо-науковими експедиціями за згодою компетентних властей країни, звідки походять ці цінності;
d) культурні цінності, набуті внаслідок добровільного обміну;
e) культурні цінності, отримані як дар або законно куплені за згодою компетентних властей країни, звідки вони походять.
Разом з тим, встановлені конвенцією правові засади визначення культурних цінностей кожної держави були доповнені з урахування особливостей історичних обставин, пов'язаних з долею культурних цінностей на території України. Відповідно до Ст. 3 Закону України 1999 р., "культурними цінностями України" є:
- культурні цінності, створені на території України громадянами України;
- культурні цінності, створені на території України іноземцями чи особами без громадянства, які постійно проживають або проживали на території України;
- культурні цінності, виявлені на території України;
- культурні цінності, ввезені на територію України культурні цінності, придбані археологічними, археографічними, етнографічними, науково-природничими та іншими експедиціями за згодою відповідних органів країни походження цих цінностей;
- ввезені на територію України культурні цінності, придбані в результаті добровільного обміну;
- ввезені на територію України культурні цінності, отримані як дар або законно придбані за згодою відповідних органів країни походження цих цінностей;
- незаконно вивезені культурні цінності України, що перебувають за межами її території;
- культурні цінності, евакуйовані з території України під час війн та збройних конфліктів і не повернуті назад;
- культурні цінності, тимчасово вивезені з території України і не повернуті в Україну відповідно до умов такого вивезення;
- культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок другої світової війни як часткова компенсація за заподіяну окупантами шкоду.
Таким чином, ми змушені констатувати відсутність єдиного розуміння поняття культурних цінностей та уніфікованих дефініцій, які б визначали його зміст. Загально-філософське та культурологічне трактування культурних цінностей є найбільш узагальненим і широким, порівняно з його відображенням в нормах права, які регулюють суспільні відносини в сфері культури. Водночас і досвід розробки міжнародно-правових норм та внутрішнього законодавства окремих країн засвідчує, що кожна конвенція чи рекомендація, законодавчий акт дає своє визначення і перелік категорій культурних цінностей, який не є універсальним, а застосовується для цілей саме даної конвенції або рекомендації, закону. Конкретне визначення, розуміння та застосування певного юридичного терміну має суб’єктивний характер, притаманний кожному окремому міжнародно-правовому акту чи нормам внутрішнього законодавства окремих країн залежно від мети, цілей, завдань та предмета правового регулювання, які вони відбивають і на які вони спрямовані.

 

5.  Питання уніфікації та узгодження змісту юридичних термінів є особливо актуальним в контексті практичного застосування діючих правових норм в сфері повернення та реституції культурних цінностей.
Так, зокрема, Закон України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.) в ст. 9 "Ратифікація міжнародних договорів України", п. 2 "Ратифікації підлягають міжнародні договори України" поміж іншого визначає:
"д) що стосуються передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності".
При цьому з тексті закону не міститься роз'яснень щодо визначення змісту терміну "історичні та культурні цінності Українського народу", що є очевидним упущенням законодавців.
Певним орієнтиром у розумінні змісту цього є Конституція України, де цей термін фігурує як складова частина найвищого нормативно-правового акту української держави. Відповідно до тексту преамбули Конституції України, "Український народ - громадяни України всіх національностей". Там же вжито термін "українська нація" в контексті складової "Українського народу", як більш широкого за змістом терміну.
Тим самим, вказане положення Закону України можливо розглядати як норму, що регулює передачу історичних та культурних цінностей громадян України всіх національностей.
Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. окреслює вичерпний перелік об'єктів, які складають "культурні цінності України" (Ст. 3), який охоплює своїм змістом поміж іншого культурні цінності, створені на території України громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства. Але "культурні цінності України" трактуються в ньому значно ширше і зазначають інші категорії культурних цінностей, що на законних засадах перебувають на території України та, навіть, за її межами. В цьому контексті, зокрема, фігурують і культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок Другої світової війни як часткова компенсація за заподіяну окупантами шкоду.
З огляду на вищенаведене, при співставленні та узгодженні змісту термінів "історичні та культурні цінності Українського народу" та "культурні цінності України", що фігурують у різних законодавчих актах в таких редакціях, в даний момент можливо зробити висновок, що саме як юридичні терміни вони не є тотожними. Термін "історичні та культурні цінності Українського народу" в буквальному сенсі може трактуватися як вужчий, що прямо охоплює своїм змістом культурні цінності, перш за все створені на території України.
Можливо припустити, що в ході розробки і внесенні доповнень до Закону України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.) законодавці застосовуючи термін "історичні та культурні цінності Українського народу" мали на увазі всі культурні цінності, які внаслідок тих чи інших обставин перебувають на території України. Але, на наш погляд, в цьому випадку вони мали б використати у відповідній статті закону саме термін "культурні цінності України", зафіксований у базовому профільному законі України, який регулює питання ввезення, вивезення та повернення культурних цінностей.
Окрім того, існують й інші розходження у трактуваннях норм цих законодавчих актів. Перш за все зазначимо, що найбільше дискусій викликають питання щодо передачі з України культурних цінностей іншим державам. Зокрема, мова йде про визначення правового поля застосування Закону України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.) в контексті обмеження дій органів виконавчої влади у реалізації договорів, "що стосуються передачі історичних та культурних цінностей Українського народу", шляхом їх обов'язкової ратифікації Верховною радою України (ст. 2, п. "д").
Так, зокрема, останнім часом на рівні окремих представників української влади проголошується теза, що ті чи інші договори, укладені від імені України в сфері міжнародної співпраці у розшуку і поверненні втрачених та незаконно переміщених культурних цінностей до ухвалення даного закону від 29 червня 2004 р., не можуть бути застосовані у зв'язку з тим, що ці угоди не ратифіковані, як того вимагає цей закон. Вважаємо, це є хибна позиція. Адже відповідно до п.1 розділу "УІІ. Прикінцеві положення" закону, він набирає чинності з дня його опублікування. В той же час, закон не містить положень, які визнають такими, що втратили чинність міжнародні договори, укладені від імені України до моменту набуття ним чинності. І це зрозуміло - інакше закон міг би спровокувати повний хаос у міждержавних відносинах України. Отже, Закон України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.) в існуючій редакції не є перешкодою для виконання Україною своїх договірних зобов'язань по договорам, укладеним до набуття ним чинності стосовно, зокрема, міжнародної співпраці України щодо розшуку і повернення втрачених і незаконно переміщених культурних цінностей. Більше того, п. 1 ст. 15 розділу "ІІІ. Дотримання і виконання міжнародних договорів України"даного закону чітко зазначає: "1. Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права".
Ще одне питання, яке виникає в контексті даної сфери правового регулювання - це питання щодо чіткого розуміння, про який рівень міждержавних документів йдеться у Законі України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.). У ст. 2 розділу "І. Загальні положення" закону наводиться наступне визначення терміну "міжнародний договір України": "- укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо);". Зокрема, в контексті питань, що розглядаються, виникає необхідність чіткого розуміння щодо змісту терміну "протокол", зафіксованого в законі. Адже практично всі дії на виконання міждержавних договорів в сфері міжнародного співробітництва України щодо розшуку і повернення втрачених культурних цінностей здійснюються через механізм роботи двосторонніх комісій чи делегацій (наприклад Міжурядова українсько-польська комісія у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей, Міжурядова українсько-німецька комісія з проблем повернення культурних цінностей або інша назва делегації України та Федеративної Республіки Німеччини з проблем культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час Другої світової війни та в наступні роки), засідання яких завершуються підсумковими протоколами. Як засвідчує аналіз тексту Закону України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.), який також підтверджується існуючою практикою проведення засідань таких комісій, як до так і після набуття чинності закону, укладені ними протоколи не являються міждержавними документами, які підлягають обов'язковій ратифікації, хоча і стосуються питань долі культурних цінностей, в тому їх можливої передачі за межі території України. Адже жоден з таких протоколів поки що не подавався на ратифікацію, також не було і вимог щодо їх ратифікації.
Також слід зазначити, що практика здійснення Україною безпосередніх актів передачі культурних цінностей до інших держав (наприклад так званого "Архіву Баха" до Німеччини, творів з "Колекції Кенігса" до Королівства Нідерландів та інших) засвідчує, що вони були здійснені не на підставі спеціально укладених з цією метою міждержавних договорів (угод), а на основі таких нормативних актів, як розпорядження і доручення Президента України, постанови і розпорядження Кабінету міністрів України, що спиралися на більш загальні двосторонні міждержавні документи, в рамках яких відбувався відповідний переговорний процес. Згідно Законом України "Про міжнародні договори України" (від 24 червня 2004 р.), такі конкретні нормативні акти не мають підлягати обов'язковій ратифікації, бо є внутрішніми документами України.
Відповідні нормативно-правові засади, які забезпечують можливості для міжнародного співробітництва України в сфері розшуку та повернення втрачених культурних цінностей містить Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р.
Зокрема, у ст. 5 "Повернення культурних цінностей з території України" закону передбачено: "Культурні цінності, що на законних підставах перебувають у власності фізичних чи юридичних осіб України, але походження яких пов'язане з історією та культурою інших держав, можуть бути повернуті до цих держав шляхом укладення договору купівлі-продажу з власником культурних цінностей, обміну на взаємовигідних засадах або отримання в дарунок".
Також законом передбачено можливості повернення з України до інших держав незаконно ввезених культурних цінностей. Зокрема, у ст. 31 "Повернення незаконно ввезених в Україну культурних цінностей" зазначається: "Повернення незаконно ввезених в Україну культурних цінностей здійснюється відповідно до законодавства України або за рішенням суду. Незаконно ввезені в Україну культурні цінності, що повертаються, звільняються від оподаткування митними платежами, які відповідно до закону справляються при ввезенні товарів на митну територію України. Усі витрати, пов'язані з поверненням культурних цінностей, несе сторона, що вимагає їх повернення".
Згідно із положеннями даного закону, "незаконно ввезені культурні цінності - культурні цінності, ввезені на територію України з порушенням законодавства України та міжнародно-правових норм, які регулюють порядок ввезення культурних цінностей" (Ст. 1).
При цьому закон містить положення, які захищають інтереси сумлінного набувача культурних цінностей в Україні. Так, у ст. 32 "Права добросовісного набувача культурних цінностей" зазначається: "Фізичні або юридичні особи, які володіють культурними цінностями та не знали і не повинні були знати, що ці цінності раніше були викрадені або незаконно вивезені, визнаються добросовісними набувачами культурних цінностей. У разі придбання викрадених або незаконно вивезених з інших держав культурних цінностей зазначені цінності підлягають поверненню законному власнику. Добросовісний набувач культурної цінності має право у разі її повернення одержати компенсацію. Держава або власник, які подають запит на повернення незаконно вивезених культурних цінностей, у разі їх повернення компенсують витрати на їх зберігання, реставрацію, експертизу тощо".
У контексті практичної реалізації міжнародної співпраці щодо розшуку та повернення втрачених культурних цінностей також виникають запитання, яким чином дії по поверненню певних культурних цінностей мають узгоджуватися з положеннями ст.14 "Культурні цінності, що не підлягають вивезенню з України" даного закону, якою визначено: "Вивезенню з України не підлягають: культурні цінності, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання; культурні цінності, включені до Національного архівного фонду; культурні цінності, включені до Музейного фонду України". При цьому під терміном "вивезення" закон розуміє наступне: "вивезення культурних цінностей - фактичне переміщення юридичними чи фізичними особами з будь-якою метою через митний кордон України культурних цінностей з території України без зобов'язання їх зворотного ввезення в Україну" (ст. 1). Цілком очевидно, що ця норма закону не суперечить іншим його статтям, у яких передбачені можливості повернення незаконно ввезених в Україну культурних цінностей або культурних цінностей, походження яких пов'язане з історією та культурою інших держав. В разі ухвалення відповідними державними органами рішень щодо передачі таких культурних цінностей, вони в установленому законодавством порядку мають бути виключені з відповідних реєстрів або державних фондів України.
Закон також містить широку палітру засобів щодо забезпечення прав України на повернення на її територію втрачених і незаконно-вивезених культурних цінностей. Але ці питання не викликають дискусій, тому ми на них не зосереджуємося більш детально.
Таким чином, вважаємо за доцільне наголосити, що чинна нормативно-правова база України дозволяє повною мірою здійснювати заходи по реалізації державної політики в сфері міжнародного співробітництва щодо розшуку і повернення втрачених та незаконно переміщених культурних цінностей. Питання стоїть лише у застосуванні усіх можливостей, що їх надає закон, коли мова йде про обстоювання національних інтересів України у міждержавних переговорах з даних проблем.

 

6.  Питання статусу культурних цінностей, переміщених на територію України внаслідок Другої світової війни як часткова компенсація за заподіяну окупантами шкоду потребує розгляду крізь призму широкого комплексу нормативно-правових документів, безпосередньо пов'язаних з правовими засадами подолання наслідків окупації країн Європи нацистською Німеччиною та її союзниками в частині знищення та розграбування ними культурних цінностей на окупованих територіях. До базових документів, в яких сформульовано такі засади, прямо відносяться:
- Гаазька конвенція 1907 р. "Про закони і звичаї суходільної війни";
- Лондонська декларація від 5 січня 1943 р. про подалання наслідківпозбавлення прав власності на окупованих територіях або територіях, що перебували аід ворожим контролем;
- рішення міжнародних конференцій країн антигітлерівської коаліції 1943-1945 рр.;
- мирні договори країн антигітлерівської коаліції з Німеччиною та її союзниками;
- рішення створеної союзниками по Антигітлерівській коаліції Контрольної ради по Німеччині, яка була колективним органом реалізації політики на території зон окупації Німеччини. В тому числі, спеціальні резолюції та інструкції Контрольної ради , зокрема такі як документ КР під назвою «Визначення поняття «Реституція» (схвалений 22 січня 1946 р.), документ «Чотирьохстороння процедура реституцій"  (затверджений 17 квітня 1946 р.), інструкція "Реституція об'єктів унікального характеру" (схвалена 25 лютого 1947 р.).
Узагальнюючи вказаний комплекс міжнародно-правових норм щодо реституції культурних цінностей, втрачених і переміщених в період Другої світової війни, який визначає правовий статус відчуженого внаслідок окупації майна та механізми його повернення, зазначимо наступне:
- культурні цінності на територіях воюючих країн та в нейтральних країнах були захищені дією гаазької конвенції 1907 р. від навмисного захоплення, знищення, пошкодження та пограбування незалежно від форм власності, рівною мірою державної, громадської чи приватної, фізичних чи юридичних осіб. Такі дії підлягали переслідуванню. Захист поширювався на будь-яку окуповану чи контрольовану територію, незалежно від того, чи це стосувалося держави – жертви агресії, чи держави-агресора;
- усі акти відчуження майна, здійснені на територіях окупованих нацистською Німеччиною та її союзниками країн як за допомогою прямої сили, так і у вигляді зовні законних угод, визнавалися недійсними, а наслідки таких дій підлягали подоланню шляхом безумовного повернення такого майна законним власникам та відшкодування завданих збитків;
- зобов’язання щодо відшкодування завданих збитків та щодо повернення вивезених з окупованих країнами-агресорами територій культурних цінностей відображені в рішеннях міжнародних конференцій країн антигітлерівської коаліції та в мирних договорах, укладених після завершення війни;
- основною формою відшкодування завданих країнами-агресорами збитків державам, що постраждати внаслідок війни та окупації стало застосування стягнення з країн-агресорів репарацій натурою. Однак репарації безпосередньо не поширювалися на культурні цінності;
- в процесі розгляду питання репарацій натурою було виокремлено в окремий правовий комплекс проблема реституції майна, в тому числі культурних цінностей, що були пограбовані на території окупованих країн і підлягали ідентифікації;
- суб’єктами процесу реституції виступали виключно уряди країн, що мали право подавати вимоги на реституцію від імені фізичних та юридичних осіб своєї держави. Окремі претензії безпосередньо від фізичних та юридичних осіб не мали прийматися та розглядатися;
- усі акти вилучення майна в якості репарацій, а також акти реституції ідентифікованого майна на території Німеччини мали документуватися і фіксуватися через структури Контрольної ради по Німеччині (зокрема, Директорат репарацій, поставок і реституції) з метою врахування в загальному контексті виставлених претензій (вимог) до Німеччини та обліку їх виконання;
- в разі неможливості реституції майна, пограбованого на окупованій території, постраждалій стороні надавалося право на його заміну еквівалентними об’єктами (предметами). Особливою мірою це стосувалося об’єктів унікального характеру, до яких були віднесені культурні цінності. Претензії на еквівалентну заміну втрачених культурних цінностей мали офіційно заявлятися через структури союзної Контрольної ради по Німеччині (зокрема, в Директорат репарацій, поставок і реституції) з метою фіксації та обліку таких операцій. В міжнародно-правових документах такий вид реституції фігурує як "реституція в натурі" ("restitution-in-kind"). В документах по Німеччині періоду війни і перших повоєнних років переважно фігурують терміни "відновлення чи компенсація" («reconstruction or compensation benefits for war damage to property». Поняття так званої "компенсаторної реституції" ніколи не фігурувало у документах воєнної та  повоєнної доби. Воно виникло в Російській Федерації вже в 90-х роках ХХ ст. в процесі вироблення офіційної позиції російської влади та підготовки актів російського законодавства щодо долі культурних цінностей, переміщених на територію Росії внаслідок Другої світової війни.
Слід зазначити, що згідно із затвердженим союзниками положенням про зони окупації Німеччини та відповідно до Звернення №1 Контрольної Ради, будь-які воєнні закони, звернення, накази, укази, повідомлення, правила та постанови, видані відповідними головнокомандуючими або від їх імені для контрольованих ними зон окупації, були чинними для цих зон окупації. Разом з тим, через спільні документи КР, а також через документи створеного при ній Комітету по координації забезпечувалося узгодження позицій сторін та введення в дію спільних рішень. Повноваження КР були чинними до березня 1948 р., коли за ініціативою СРСР її було ліквідовано, що означало той рубіж, від якого припинялося спільне управління Німеччиною союзниками і започатковувалися принципово інші механізми здійснення окупаційного режиму на її території.
Таким чином, міжнародно-правовими нормами передбачалося безумовне право на компенсацію втрачених культурних цінностей, які неможливо було ідентифікувати та повернути. Проте така компенсація мала відбуватися у відповідності з певною процедурою, зокрема через офіційні повідомлення до відповідних структур Координаційної ради по Німеччині.
Водночас, вказуючи на формальну модель створеного механізму реституційного процесу в частині компенсацій, слід враховувати, що вона не була затверджена одномоментно в усіх своїх компонентах. Окремі принципи і правила були розроблені і набули чинності з розривами у часі, аж полки у кінцевому результати разом утворили ті правила реституції, які ми охарактеризували вище. Між тим реальний процес переміщення культурних цінностей з території Німеччини на територію СРСР включно з сучасною територією України активно відбувався вже з 1945 р., в тому числі в періоди, коли узгоджена процедура  компенсації втрат формально ще не була розроблена та затверджена навіть на початковій стадії. Тож цей факт, очевидно, не може не мати впливу на загальну правову оцінку подій, пов'язаних з тими процесами та на оцінку статусу тих культурних цінностей, які відправлялися на територію СРСР передовими частинами Червоної армії та, згодом, - на підставі наказів командування радянською зоною окупації Німеччини.
Проте незалежно від таких оцінок, можливо стверджувати, що походження переміщених внаслідок Другої світової війни з території Німеччини на територію України культурних цінностей, що зберігалися в довоєнні часи в бібліотеках, музеях та архівах, інших закладах культури, освіти і науки Німеччини, безумовно є культурними цінностями, походження яких пов'язане з історією та культурою Німеччини.
Розгляд долі і статусу конкретних об'єктів з числа культурних цінностей, переміщених на територію України після Другої світової війни з території Німеччини має грунтуватися як на моральних засадах, пов'язаних з визнанням у повоєнні роки відповідальності Німеччини за скоєні нацистським режимом злочини, так і з урахуванням розуміння міжнародно-правових механізмів, які в роки війни та в перші повоєнні роки були вироблені країнами - союзниками по антигітлерівській коаліції з метою подолання наслідків таких злочинів.


7.  Перебуваючи в складі СРСР, у роки війни Україна пережила агресію з боку нацистської Німеччини і всі труднощі окупаційного режиму. При чому територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзників. В результаті воєнних дій і в період окупації Україна понесла надзвичайно масштабні втрати культурних надбань. В тому числі визначні культурні цінності ешелонами вивозилися з її території на системній основі спеціальними німецькими організаціями та підрозділами, серед яких вирізнялися Айнзацштаб рейхсляйтера  А. Розенберга та батальйон спеціального призначення «Група Кюнцберга». Окрім того, відбувалося масове мародерство щодо українських культурних цінностей з боку німецьких військових та посадовців окупаційної влади, а також з боку союзників Німеччини - Угорщини та Румунії. Також велика кількість культурних цінностей внаслідок війни загинула чи зникла безслідно під час спроби їх евакуації у східні райони СРСР, внаслідок бойових дій від попадань снарядів, авіабомб та пожеж. За офіційними радянськими повоєнними даними, втрати культурних цінностей України - це 46 млн. архівних справ, 51 млн. книг, 130 тис. цінних мистецьких творів з музеїв. Додамо, що загального обліку втрат українських музеїв впродовж усіх повоєнних років досі не було проведено. Цілком можливо, що загалом втрати музейного фонду орієнтовно можуть сягати від кількох сотень тисяч до 1 млн. експонатів.
Це був справжній культурних апокаліпсис, наслідки якого неподолані досі. Надзвичайно велика кількість безцінних українських музейних, архівних, бібліотечних фондів досі вважаються зниклими безслідно. Заходи повоєнної реституції культурних цінностей до СРСР на виправили ситуацію повною мірою - більшість постраждалих українських музеїв має значну кількість втрачених експонатів, доля яких досі невідома. Те саме стосується, зокрема, архівних і книжкових зібрань.
Відповідно, очікування України від співробітництва з Німеччиною в питаннях реституції культурних цінностей пов'язані перш за все з надіями на розшук і повернення максимально можливої кількості втрачених в роки війни предметів культури, архівних та бібліотечних фондів.
В свою чергу, для Німеччини Україна становить об'єктивний інтерес як частина колишнього СРСР у зв'язку з організацією радянським керівництвом масового вивезення культурних цінностей із зони його відповідальності на німецькій території. У тому числі, це були музейні цінності, архіви, книжкові колекції. Цей фактор сьогодні визначає зацікавленість Німеччини в діалозі з  Україною, в результаті якого вона сподівається повернути частину втрачених культурних цінностей, що опинилися на українській території.
Кількість вивезених у СРСР пам'яток дотепер невідома. Але про масштаби вивезення можуть свідчити дані про те, що тільки із сховищ поблизу Магдебурга і Лейпцигу в 1945 р. було відправлено 85 вагонів (8850 ящиків) з культурними цінностями. До СРСР потрапили фонди бібліотек Пруської Академії наук, Лейпцигського університету, архіви і бібліотеки Берліна, Гальберштадта, Бремена, Любека, колекції фарфору з Мейсена, скарби берлінського державного музею, Цехауза, музею природознавства, картинних галерей Дрездена, Бремена і Десау, палацових музеїв Орієнбаума, Цербета та ін. Серед вивезених цінностей, зокрема, до СРСР потрапили скарби з розкопок Шлімана на місці стародавніх Трої та Пергамону, твори Рафаеля, Рубенса, Тіціана, скульптури Праксителя, Мирона, Поліклета та інші шедеври світового рівня. Згідно з повоєнними радянськими даними, наприкінці 50-х років із СРСР до колишньої НДР було повернуто від 1,5 млн. до 1, 9 млн. предметів культури. За оцінками фахівців, на даний час на території сучасної Росії ще залишається від 1 млн. до 1,2 млн. музейних експонатів. Коли ж говорять про книги й архіви, що дотепер знаходяться на території Росії, то мова також йде про мільйони томів і архівних справ.
Частина німецьких культурних цінностей у перші післявоєнні роки потрапила на території України. Зокрема, привезені союзними органами з Німеччини книги в 1946 р. були розподіли по 14 областям України в кількості 213 581 одиниць. У 1947 р. Академія архітектури України додатково одержала 11 тон трофейної німецької літератури переважно технічного характеру. Однак серед цих книг у якості «посібників з будівництва й архітектури» виявилися альбоми гравюр ХУІІІ ст., що спочатку тривалий час знаходилися в опломбованих шафах у приміщеннях академії без використання, а потім на прохання її адміністрації були передані у фонди Київського музею західного і східного мистецтва. Згодом було встановлено, що частина з них раніше належали Дрезденській картинній галереї. У 1945 р. у цьому ж музеї уже з’явилися більш ніж 500 картин з Дрезденської картинної галереї. До музею потрапили також рукописи та малюнки, пов’язані з ім’ям видатного німецького поета Й. Гете, а також його посмертна маска з музею у Веймарі. За різних обставин картини і гравюри в меншій кількості також опинилися у фондах Київського державного історичного музею, Київського художнього інституту (16 творів). Музейні предмети (20 виробів з мейсенської порцеляни з довоєнних фондів Дрезденської картинної галереї) у 1945 р. потрапили до Державного музею Українського мистецтва в м. Києві (звідти їх невдовзі забрали). Археологічна збірка матеріалів з стоянки давніх германців Каблов опинилася у фондах Інституту археології АН України. Німецькі культурні цінності поступили в повоєнні роки й до деяких інших українських установ. Після включення в 1953 р. Кримської області до складу України, наявні в окремих кримських музеях культурні цінності, переміщені з території Німеччини, також увійшли до цієї категорії музейних фондів. Зокрема, відомою є збірка з 87 творів західноєвропейського мистецтва ХУІ - поч. ХХ ст., що була зосереджена у фондах Симферопольського художнього музею. До музейної збірки вони потрапили від "комендатури №8", яка під егідою МДБ СРСР опікувалася "закритим" партійним санаторієм у Лівадії на південному березі Криму.
Загалом культурні цінності потрапляли на територію України різними шляхами.
На перших етапах це були предмети культури, які виявляли на своєму щляху вояки Українських фронтів, які пройшли через територію України на Захід і в складі яких було багато українців, в тому числі поміж експертів передових груп, які мали завдання виявляти вивезені з території СРСР і, зокрема, України культурні цінності і відправляти їх назад. Під час пошуків їм траплялися і інші культурні цінності, які походили з інших країн та, конкретно, з території Німеччини. Вони також направляли або й особисто привозили їх на територію України. Логіка таких дій цілком зрозуміла - проходячи з боями через  сплюндровану територію України вони бачили знищені чи розграбовані музеї, архіви і бібліотеки, інші установи культури і ці акти були перш за все емоційним поривом, який мав на меті поповнити втрачені цими закладами культури фонди за рахунок культурних цінностей, які попадали в поле зору. Показовим прикладом є доля так званого „архіву Баха” – унікальної збірки рукописів європейських композиторів ХУІ-ХІХ ст. з колекцій Берлінської Sing-Akademie, що нараховувало загалом 5173 одиниць зберігання (понад 1 млн. нотних аркушів). Серед них – автографи та першодруки творів членів родини Й.-С. Баха – Вільгельма Фрідемана Баха та Карла Філіпа Емануеля Баха, Дж. Перголезі, В.-А. Моцарта, А. Вівальді, Телемана, Гайдна, Генделя, Л.-В. Бетховена, Мендельсона, українського композитора Бортнянського та багатьох інших. Ця збірка потрапила в Україну за нез’ясованих обставин. Вважається, що вона була привезена до Києва радянськими танкістами, які знайшли колекцію в роки війни під час бойових дій у Силезії (тепер Польща), куди нацисти евакуювали зібрання Берлінської Співочої академії. Спочатку вона перебувала в Київській консерваторії разом з іншими нотними зібраннями. В 1973 р. збірку передали на збереження до фондів Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва (ЦДАМЛМ), де вона лишалася відкритою для вільного використання фахівцями (ф.441). Такі приклади були характерні для періоду 1944-1945 рр. включно з перебуванням частин цих фронтів на території Німеччини після припинення бойових дій.
У зв'язку із створенням та повноцінною організацією діяльності Радянської військового адміністрації у Німеччині (скорочення російською мовою "СВАГ"), приблизно починаючи з 1946 року питання розподілу виявлених культурних цінностей, як вивезених з території СРСР, так і інших, що їх знаходили в радянській окупаційній зоні, було жорстко централізовано. Рішення ухвалювалися за погодженням із загальносоюзними державними і партійними органами. Відповідно, відбувався централізований розподіл знайдених культурних цінностей, внаслідок якого лише незначна частина їх потрапила на  територію України. Українські повноважні особи до участі у такому розподілі в рамках "СВАГ" не допускалися. Головними виконавцями вилучення та відправки до СРСР культурних цінностей з території Німеччини були так звані "трофейні бригади", які забезпечували практичне виконання положень про стягнення з Німеччини на користь СРСР репарацій у натуральному вигляді.
Також значна кількість німецьких культурних цінностей була привезена на територію України радянськими солдатами і офіцерами, посадовими особами, що походили з території України і, вертаючись додому з території Німеччини, в приватному порядку везли з собою знайдені твори мистецтва та інші об'єкти культури. З часом багато таких пам'яток осіли у приватних колекціях, були і є предметом активної торгівлі на "чорному ринку" антикваріату.
Слід зазначити, що офіційний статус культурних цінностей, переміщених на територію України і переданих до державних українських установ, не був чітко з'ясований та оформлений. Як правило, при їх передачі до музейних чи інших фондів записи щодо походження та підстав передачі до відповідних фондів цих предметів культури чи цілих збірок, фіксували: "Привезено з Німеччини", "Надійшло з Німеччини". Жодних конкретних посилань, що це є компенсація за втрати даних музеїв, архівів чи бібліотек, інших закладів поки що не зафіксовані в документах. Показово, що коли СРСР повертав до НДР у 1955-1958 рр. картини з довоєнних фондів Дрезденської картинної галереї та інших культурних цінностей, то в офіційних внутрішніх документах, а також публічних повідомленнях уряду СРСР з цього приводу вони були кваліфіковані як такі, що "тимчасово перебувають на території СРСР". Зазначимо, що приблизно в цей час відбувся процес переведення переміщених з території Німеччини культурних цінностей в статус "секретних" фондів з обмеженим доступом до них та нерозголошенням інформації про їх наявність у фондових колекціях установ і закладів колишнього СРСР.

 

8.  Сучасні відносини між Україною та Федеративною Республікою Німеччина щодо захисту та збереження культурних цінностей, в тому числі повернення тих, що були втрачені або незаконно вивезені базуються на кількох загальних двосторонніх міждержавних документах.
Зокрема, це Договір про добросусідство, партнерство і співробітництво між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Федеративної республіки Німеччина від 9 листопада 1990 р. Стаття16 договору з цього приводу зазначає: "Союз Радянських Соціалістичних Республік і Федеративна Республіка Німеччини докладатимуть зусиль для збереження предметів і пам'яток культури іншої Сторони, які знаходяться на їхній території.
Вони погоджуються з тим, що втрачені або незаконно вивезені культурні цінності, які знаходяться на їхній території, слід повертати володільцям чи їхнім спадкоємцям".
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки".
Рамкова "Угода між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччини про культурне співробітництво" від 15 лютого 1993 р. передбачає, що Сторони "розвиватимуть культурне співробітництво в усіх галузях і на всіх рівнях" (ст.1). В тому числі, у ст. 16 угоди зафіксовано таке формулювання: "Договірні Сторони погоджуються, що втрачені або незаконно вивезені культурні цінності, які знаходяться на їхніх територіях, будуть повернені власникові або його правонаступникові. Переговори з цього питання почнуться найближчим часом".
На співпраці сторін у цьому питання додатково наголошується у Спільній декларації про основи відносин між Україною та Федеративною Республікою Німеччина від 9 червня 1993 р., де, зокрема, зазначається наступне:
"XII
[...]
Турбота про культурні цінності однієї Сторони, що знаходяться на території іншої Сторони, їх збереження є природним виявом нових взаємин між Україною і Німеччиною. Вони погоджуються, що втрачені або незаконно вивезені культурні цінності, що знаходяться на їхніх територіях, будуть повернуті власникові або його правонаступнику".
Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що у всіх формулюваннях даних документів відсутні згадки про те. що мова йде про культурні цінності, втрачені або переміщені внаслідок Другої світової війни, а про втрачені або незаконно вивезені культурні цінності загалом, що передбачає розуміння предмету співпраці перш за все в контексті чинних для обох сторін міжнародних конвенцій, декларацій та інших документів, до яких вони приєдналися, стосовно викрадених та нелегально переміщених через державний кордон культурних цінностей..
Разом з тим, 12-13 липня 1993 р. в Києві відбулося перше засідання представників урядів України та ФРН з проблем культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час Другої світової війни та в повоєнні роки. У спільному Протоколі переговорів за їх підсумками сторони погодилися з тим, що вони проведені відповідно до п. ХІІ Спільної декларації від 9 червня 1993 р. та ст. 16 міжурядової Угоди про культурне співробітництво від 15 лютого 1993 р. Таким чином, це може означати, що представники України і ФРН взаємно погодилися з тим, що термін "втрачені або незаконно вивезені культурні цінності, які знаходяться на їхніх територіях" своїм змістом охоплює також "культурні цінності, що були втрачені або незаконно переміщені під час Другої світової війни та в повоєнні роки".
У протоколі другого засідання делегацій України та ФРН (3-4 листопада 1994 р.) окремо зазначається:"3. Обидві Сторони підтвердили, що вони уповноважені відповідними урядами вести переговори і ухвалювати рішення з питань повернення культурних цінностей у розумінні статті 16 вищеназваної угоди (про культурне співробітництво - С.К.), які є обов'язковими для відповідних державних установ обох Сторін".
Зазначимо, що поміж іншого, в протоколі першого засідання делегацій урядів України та ФРН було зафіксовано пропозиції України щодо "своєчасної підготовки подальших домовленостей з проблем повернення культурних цінностей" (ст.1). Очевидно, що такі домовленості окрім фіксації та вирішення окремих питань організації роботи експертів сторін та конкретних прикладів щодо культурних цінностей, які були предметом двосторонніх переговорів, мали б також і з'ясувати спільне розуміння ключових методологічних питань такого співробітництва. В тому числі питання предмету переговорів - а які, власне, культурні цінності слід вважати "втраченими або незаконно вивезеними (так само - "втраченими або незаконно переміщеними під час Другої світової війни та в повоєнні роки"? Так само було б доцільно офіційно з'ясувати, яким чином і у якій мірі обидві сторони, які як держави, що постали вже після подій Другої світової війни (ФРН багато раніше, а Україна - значно пізніше), загалом мають відношення до подій війни та періоду повоєнних років і на підставі яких базових засад між ними мають вирішуватися конкретні питання долі культурних цінностей, з тим пов'язаних. На жаль, в процесі подальших переговорів предметом спільних протоколів були виключно окремі ситуації навколо конкретних об'єктів культури чи колекцій культурних цінностей. Але базові концептуальні засади організації переговорного процесу так і не були опрацьовані сторонами.
Між тим, така ситуація створила певну правову колізію між законодавчими нормами України та ФРН стосовно переміщених культурних цінностей. Як вже зазначалося вище, відповідно до ст. 3 Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., культурними цінностями України (тобто такими, які на законних засадах перебувають на її території - С.К.), поміж іншого є "культурні цінності, переміщені на територію України внаслідок Другої світової війни як часткова компенсація за заподіяну окупантами шкоду". Дана норма закону, зокрема, трактується як така, що визначає культурні цінності, переміщені з території Німеччини під час та в перші повоєнні роки, як такі що є "частковою компенсацією" за спричинені нацистською Німеччиною як країною-окупантом втрати українських культурних цінностей внаслідок війни. Автоматично ці культурні цінності вважаються такими, що на законних підставах перебувають на території України. В той же час, на рівні федерального законодавства ФРН переміщені з території Німеччини під час та після Другої світової війни культурні цінності вважаються незаконно вивезеними культурними цінностями, які є власністю німецької держави і підлягають безумовному поверненню до ФРН. Отже, коли мова йде про міждержавну співпрацю, є підстави вважати, що кожна з сторін вкладає власний зміст у розуміння головного предмету спільних договорів, декларацій та протоколів - поняття (і юридичного терміну) "втрачені та незаконно вивезені культурні цінності". І поміж інших факторів, саме цим можливо пояснити помітне зниження ефективності двосторонньої співпраці в даній сфері. Тож узгодження позицій сторін з даного питання є важливою умовою для продовження міждержавного діалогу.
Окрім того, при виробленні загальних принципів двосторонньої співпраці, слід враховувати з одної сторони, втрати українських культурних цінностей внаслідок Другої світової війни, а з другої сторони - конкретні історичні обставини, за яких культурні цінності потрапляли на територію України та їх реальний правовий статус. Не менш важливим питанням є врахування обома сторонами морального контексту теми втрачених і переміщених культурних цінностей. А це в першу чергу - усвідомлення обома сторонами відповідальності перед українською культурою за неподолані наслідки втрат культурних цінностей України внаслідок Другої світової війни. Чому в першу чергу? А тому, що саме злочини нацистів на українській території та втрати культурних цінностей України є тим ключовим фактором, який передував усім іншим наслідкам війни в контексті даного питання. Тож чи мають сторони моральне право залишити ситуацію з втраченими культурними цінностями України такою як вона є зараз в процесі сучасних переговорів? Що очікує від переговорів з Україною Німеччина є абсолютно зрозумілим: отримання максимально повної інформації про німецькі культурні цінності на території сучасної України з метою реконструкції історичних колекцій, встановлення місць перебування об'єктів, що до них належали та в перспективі можливість їх повернення до Німеччини. А що очікує від двосторонньої співпраці Україна, зокрема, за об'єктивних умов, коли на території сучасної Німеччини можуть бути виявлені додатково лише переважно поодинокі предмети культури, вивезені свого часу нацистами з території України? Тобто в умовах, коли логічне для таких переговорів питання так званих "зустрічних кроків" та "принципу взаємності" в практичній площині матиме значні труднощі для вчинення пропорційних зустрічних кроків з об'єктивних причин. І тут теж треба шукати компромісний вихід, якщо є щире бажання сторін до подальшої співпраці.
Сьогодні ми маємо ситуацію, коли Україна, як держава, що була відновлена у 1991 році після довгих десятиліть перебування у складі СРСР, не була причетна до актів переміщення німецьких культурних цінностей в роки війни та перші повоєнні роки на її сучасну територію. Вона по факту правонаступності успадкувала разом з іншими матеріальними цінностями включно з фондами музеїв, архівів, бібліотек та інших закладів культури і науки наявні на її території культурні цінності, пов'язані з історією та культурою Німеччини. Умовно кажучи, в даному випадку Україна виступає "сумлінним набувачем" цих культурних цінностей, який не знав і не міг знати усіх обставин, за яких ці культурні цінності опинилися на її території. Сучасна Федеративна Республіка Німеччина також є новою державою, створеною 20 вересня 1949 р. на німецькій землі після поразки нацистського "третього рейху" . 7 жовтня 1949 р. була створена НДР. Офіційне об'єднання територій ФРН та НДР в єдину німецьку державу відбулося 3 жовтня 1990 р. Формально, сучасна ФРН не несе відповідальності за злочини нацистів проти культурної спадщини України. Так само, як Україна, вона "успадкувала" на своїй території ті предмети культури, які були вивезені з території України нацистами під час війни. Але складається ситуація, коли сучасна ФРН претендує на повернення культурних цінностей, які були вивезені з території переможеної внаслідок Другої світової війни нацистської Німеччини. Виникає логічне запитання: стверджуючи свої права на ці німецькі культурні цінності, правонаступником і спадкоємцем яких вона себе вважає, чи готова сучасна ФРН, відповідно, прийняти на себе і певні зобов'язання щодо історичної відповідальності за злочини, скоєні нацистами проти культури України та завдані їй збитки? Очевидно, що відповідь на це питання повинна бути так само надана у спільному документі України та ФРН щодо принципів взаємної співпраці з питань вивезених та незаконно переміщених внаслідок війни культурних цінностей (спеціальний протокол, декларація або інші форми документа), який очевидно потрібен для подальшого ефективного розвитку міждержавних відносин у цій сфері.
Особливість проблеми повернення та реституції культурних цінностей на сучасному етапі полягає в тому, що вона може бути вирішена тільки шляхом діалогу сторін і пошуку порозуміння на основі доброї волі і норм права. Очевидно, що прийшов час як для Німеччини, так і для України шукати нові точки дотику і ґрунт для нових компромісів. Старі стратегії себе вичерпали. Необхідні нові підходи, що покликані відновити атмосферу довіри і відкритості в двосторонніх відносинах у питаннях реституції.
У цьому зв'язку, на наш погляд, можливе створення спільних спеціальних фондів для придбання на аукціонах, в антикварних салонах і в приватних осіб пам'ятників культури, зв'язаних з історією України або таких, котрі хоча б якоюсь мірою могли б замінити втрачені в роки війни предмети. Приміром, сьогодні антикварні ринки Європи перенасичені українськими культурними цінностями у зв'язку з справжнім потоком нелегального експорту антикваріату з країн колишнього СРСР, що полинув у Європу з кінця 80-х років ХХ ст. У той же час, вартість, приміром, робіт маловідомих західноєвропейських майстрів ХУІІ-ХУІІІ ст. на європейському антикварному ринку на порядок менше, ніж в Україні. Тому такий проект може бути успішним. Крім того, необхідно визнати, що неможливо цілком відкидати ідею компенсації військових втрат українських музеїв. З позицій реалізму зрозуміло, що на практиці така компенсація не може бути повною, і буде лише символічно-частковою. Тут можливе вироблення загального розуміння механізму такої умовної компенсації. У тому числі, німецька сторона повинна дати можливість німецьким музеям, що зацікавлені в поверненні своїх культурних цінностей, приймати самостійні рішення про те, якою мірою вони можуть допомогти українським музеям перебороти наслідки війни. Можливо, це можуть бути деякі предмети з тих „трофейних” фондів, що багато десятиліть зберігалися в цих музеях та інших закладах культури. Серед можливих аспектів співробітництва може бути допомога Україні (інформаційна, технічна, юридична і фінансова) через спільні пошукові проекти в розшуку великих колекцій, що зникли безслідно і доля яких дуже схоже нагадує долю легендарної російської „Бурштинової кімнати”. На наш погляд, далеко не вичерпані і можливості розшуку втрачених українських культурних цінностей на німецькій території серед громадських, приватних і університетських колекцій. Серед можливих спільних кроків – участь Німеччини в масштабних українських проектах у сфері культури, що розраховані на тривалу перспективу. Ці приклади є лише малою частиною напрямків можливого двостороннього співробітництва.
Зрозуміло, що проблема переміщених культурних цінностей дуже складна і багатогранна. Окрім суто моральних аспектів, вона є сферою «великої політики» та міждержавних стосунків. Безумовно, кроки назустріч у поверненні культурних цінностей є великими політичними актами, які сприяють зміцненню дружніх стосунків між державами та народами. Такі вияви доброї волі є важливим стимулом не лише для поглиблення міжнародного культурного співробітництва, але й є сферою політичних відносин найвищого рівня. Тому такі кроки, безумовно потрібні.
Чи не найбільш важливою і актуальною частиною проблем визначення долі втрачених та незаконно переміщених культурних цінностей ми вважаємо вирішення питання про відкритість і вільний доступ до переміщених культурних цінностей. Бо ці культурні цінності передусім повинні служити культурі і науці, суспільству в цілому. Можливо висловити переконання,що саме тут можливе повне взаєморозуміння і різні форми співпраці як на рівні держав, так і на рівні конкретних музеїв, бібліотек та інших установ різних країн. Дискусії про статус і реституцію таких культурних цінностей повинні вестися окремо від питань їх відкритості. А відкриття раніше засекречених «закритих фондів» переміщених колекцій повинне передусім вітатися усіма учасниками діалогу і не мати наслідком заходи політичного тиску щодо їх негайного повернення до Німеччини.

 

Керівник
Центру досліджень проблем повернення
та реституції культурних цінностей
Інституту історії України НАН України
кандидат історичних наук С. І. Кот