Мар’яна ЛЕВИЦЬКА Мечислав Гембарович (1893 -1984) і львівська мистецтвознавча школа

28 січня 2017

Користаючи із праць попередників, не завжди повною мірою оцінюємо їх науковий доробок, а надто — не до кінця усвідомлюємо їх місце в ширшому науковому контексті. Досить непомітно для мистецтвознавчого загалу Львова 2013-2014 р. минуло кілька важливих дат1: 120 років від заснування кафедри історії мистецтва у Львівському університеті (1893 р.) та 120-та річниця від дня народження відомого львівського мистецтвознавця польського походження Мечислава Гембаровича2. Характерно, що  дата "народження" кафедри і дата народження вченого припадають на один і той же 1893-й рік, а роль М. Гембаровича для розвитку мистецтвознавства у довоєнному і повоєнному Львові потребує нової оцінки.

Дослідник мистецтва широкого хронологічного діапазону М. Гембарович цікавий саме в контексті формування  львівської мистецтвознавчої школи першої половини ХХ ст.3  Без перебільшення, ця львівська школа, здійснила суттєвий вплив як на розвиток польського мистецтвознавства, представником якого М. Гембарович продовжував залишатися в радянському Львові, так і на становлення українського мистецтвознавства. Адже паралельно із такими дослідниками як  М. Гембарович чи Т. Маньковський  у міжвоєнному Львові  працювали М. Голубець, І. Свєнціцький, П. Ковжун, В. Січинський, М. Драган.  Причому, на суто науковий контекст накладалися дуже непрості  політичні україно-польські стосунки (приміром у  боротьбі між ЗУНР та Польщею М. Голубець та М. Гембарович буквально воювали по різні боки барикад). І як не була простою ситуація для української академічної спільноти  у Львові  1920-х рр. (згадаймо діяльність Львівського таємного Українського університету), так непростою вона стала для польських науковців у часи УРСР. Оминаючи суперечливі вимоги політичної кон’юнктури4, з перспективи часу варто зосередитися саме на теоретичних підходах, реалізованих представниками львівської школи мистецтвознавства, до якої б етнічної групи вони не належали. Адже, врешті, їхні напрацювання стали фундаментом досліджень другої половини ХХ ст. А М. Гембаровичу тут належить особлива роль мимовільного комунікатора між польськими (Краків, Варшава, Вроцлав) осередками та Львовом. За особистістю М. Гембаровича є чималий внесок і в українське мистецтвознавство, навіть у працях, які, напряму не присвячені українському мистецтву. 

Професор Мечислав Гембарович в останні роки свого життя

Мечислав Гембарович (Mieczysław Gębarowicz) народився в 1893 р. у м. Ярославі неподалік від Львова та Ряшева, дитинство провів у Станіславові, згодом — Бучачі. Як згадував згодом, перші враження від споглядання мистецького твору запам’ятав саме із Бучача, під впливом виняткового барокового ансамблю авторства Б. Меретина та Й. Г. Пінзеля5. Захоплення мистецтвом зростало і поступово набирало більш професійних зацікавлень. Закінчивши бучацьку гімназію в 1912 р. вступив на філософський факультет Львівського університету на спеціальність "Історія мистецтва". Проте навчання в належний час завершити не зміг через події Першої світової та боротьбу 1918-1919 рр. між українцями і поляками. Цей період зайняв 5 років, але згодом М. Гембарович повернувся до студій і успішно закінчив Львівський університет (на той час — "Університет Яна-Казимира") в 1921 р. і захистив докторат з історії польського середньовіччя на тему "Aleksander, biskup płocki 1129-1152"6. Ще розпочинаючи навчання, М. Гембарович вирішив поєднувати студії з історії та історії мистецтва, відвідуючи паралельно відповідні заняття. Саме в роки навчання в університеті вироблялися методологічні принципи майбутнього дослідника, який вважав себе, насамперед, істориком, а вже потім — мистецтвознавцем, тобто — віддавав перевагу чіткості й фактологічній обґрунтованості історичних досліджень, уникав суб’єктивних описових коментарів про естетичні вартості твору.

Тут варто ширше зупинитися на становленні мистецтвознавства як наукової дисципліни у Львівському університеті. Незважаючи на відносно недовгий період (46 років) діяльності кафедри історії мистецтва (спочатку це була "Katedra Historii sztuki nowoźytnej") при філософському факультеті, викладачі кафеди і вчені, що співпрацювали з нею, формували основи сучасного польського мистецтвознавства7. Це було закономірним результатом роботи наукового середовища Львова др. пол. ХІХ в царині історичних наук і гуманітаристики загалом. Наукове підґрунтя колекціонування, консервації та дослідження творів мистецтва було закладене в 1880-90х рр. у формі різноманітних наукових товариств, та періодичних видань, що діяли й виходили у Львові. Більшими ресурсами володіло польське середовище і воно було більш ініціативним:

1867 р. — "Towarzystwo pszyjaćiuł sztuk pięknych";
1881 р. — Регіональне археологічне товариство ("Krajowe towarzystwo archeologiczne"), засноване за ініціативою В.Дідушицького;
1886 р. — "Krajowe Towarzystwo historyczne", що видавало часопис "Kwartalnik historyczny", друкуючи також публікації на мистецьку тематику;
1892 р. — "Komisja historii sztuki";
1850-1914 р. — діяла спілка реставраторів "Kołо c.k. konserwatorów Galicji Wschodniej", виходило її видання "Teka konserwatorska" (– з 1892 р., згодом змінило назву на "Sprawozdania komisji Koła c.k. konserwatorów Galicji Wschodniej2), в яких зібрано неоціненний документальний матеріал з історії мистецьких пам’яток Галичини.

Паралельно й українська спільнота створювала власні осередки: (Товариство для розвою руської штуки 1898-1904, Національний музей у Львові — 1913 р., комісія з історії мистецтва при НТШ — 1917 р.), видавала науково-популярні й наукові праці. Із середовища українських дослідників мистецтва на початку ХХ ст. виділяється постать М. Голубця, перші публікації якого з’явилися в 1912-1913 рр8. На початку 1920-х рр. львівське мистецтвознавче середовище поповнили П. Холодний, П. Ковжун, В. Січинський; згодом сформувалися об’єднання українських митців (ГДУМ 1921 р., АНУМ 1931 р.). Хоча українські мистецтвознавці міжвоєнної доби були в нерівних умовах із польськими колегами, значну частину публікацій змушені було зводити до науково-популярного формату, популяризуючи українську культуру, але до 1939 р. змогли представити важливий науковий доробок.

Повертаючись до утворення кафедри історії мистецтва на філософському факультеті ЛУ — такі проекти існували ще 1860-х рр., тоді її пропонували очолити Вл.Лозінському. Але вчений відмовився, і кафедру було відкрито щойно в 1893 р., її очолив Я. Болозь-Антонєвич, який був поціновувачем мистецтва. На його думку, історія мистецтва мала зосереджуватися на розкритті художньої форми та ідейного змісту твору. Я. Болозь-Антонєвич не надавав аж такого значення історичним, архівним документам, які стосувалися твору, на перше місце ставив сам артефакт як самодостатній предмет дослідження9. При цьому він часом "грішив" необґрунтованими узагальненнями, висловлюваннями приблизними, або такими, що не мали чітких документальних підстав10. При всій повазі до Я. Болозь-Антонєвича, М. Гембарович паралельно відвудував історичні семінари професора Станіслава Закревського. А метод цього історика відзначався уважним підходом до першоджерел: наукову літературу С. Закревський трактував як коментар, який може бути переглянутий, підданий ревізії11. Серед студентів С. Закревський виділяв тих, які відзначалися нешаблонністю мислення, здатністю переглядати усталені погляди, і саме ця здатність проявилася у роботі Гембаровича-дослідника. Прикметно, що докторат М. Гембарович готував саме під керівництвом С. Закревського (титул доктора філософії здобув у 1921 р.). Ще продовжуючи навчання, в 1920 р. Гембарович був запрошений на посаду асистента кафедри середньовічної історії Польщі, де працював в 1920-1922 рр. Але історія мистецтва поступово переважила…

Якщо говорити про дослідницькі пріоритети кафедри історії мистецтва, і самого Я. Болозь-Антонєвича, то вони зосереджувались у 2-х напрямках досліджень: мистецтво італійського Ренесансу (і його вплив на Центральну Європу) та національне польське мистецтво нового часу. В такому спрямуванні студій, з перспективи часу, можна вбачати такі чинники:

- Ренесанс як художній орієнтир більшості академій ще з епохи класицизму;
- винятковий рівень львівської ренесансної забудови (як високохудожній зразок трансформації стилю під впливом культурних традицій регіону);
- потребу утвердження патріотичної ( очевидно пропольської) ідеї, в т.ч. засобами культури.

Серед відомих випускників тодішньої кафедри — учень Я.Болозь-Антонєвича Зигмунт Батовський (здобув докторат в 1900 р. ЛУ) став одним із творців варшавської школи поч. ХХ ст., викладав у Варшаві історію мистецтва ХУІ-ХІХ ст. Трохи згодом, в 1919 р., на теологічному факультеті Львівського університету було утворено кафедру історії церковного мистецтва, яку очолив священник Вл.Жила (вона проіснувала до 1927 р.). Також у 1919 р. була утворена окрема кафедра мистецтва Польщі та країн Сх.Європи («Sztuki Polskiej i Wschodnioeuropejskiej»), яку очолив Вл.Подляха (1875-1951 р.ж., з 1946 р. — у Вроцлаві), він досліджував середньовічне польське малярство, але суттєвих методологічних новацій у предмет свого дослідження не вніс. Саме в ці роки сформувалася ціла генерація львівських вчених-мистецтвознавців (поляків та українців) — окрім М.Гембаровича, його вихованцями були: Кароліна Лянцкоронська, яка також деякий час студіювала у Відні у М. Дворжака; Збігнєв Горнунг — учень і ассистент; м.ін. ученицею В. Подляхи була також Віра Свєнціцька; в 1926-1930 рр. історію мистецтва в університеті студіював Михайло Драган.

Обкладинка видання М. Гембаровича "Милосердна Мати. Богородиця Покрови в мистецтві та легенді середньовічної Європи"

Львівська мистецтвознавча школа міжвоєнного періоду характеризувалася наступними принципами:

—   постійні контакти з європейськими вченими і науковими осередками;
— грунтовний інтерес до методології дисципліни, що поступово дозволив перейти від "археологічного/колекціонерського" трактування твору, до розкриття його як автономного об’єкту культури, зосереджуючись на його формальних принципах;
— вихід поза регіональну/локальну тематику,
— інтерес до сучасного мистецтва, в його різних проявах12.

Завдяки таким підходам, тогочасна львівська школа (як жодна інша в Польщі) досліджувала мистецькі явища і твори відповідно до стандартів європейського мистецтвознавства. Правда, польські дослідники тут дещо применшують роль Відня, в орбіті якого перебував Львів до 1918 р. Адже основні методологічні підходи в мистецтвознавстві, актуальні й досі, були сформовані саме в середовищі Віденського університету, силами представників т.зв. "Wienerschule" ( М. Дворжак, А. Рігль).

Порівняно з іншими польськими науковими середовищами (Краків, Варшава), зосередженими на польському мистецтві (в рамках служіння мистецтва національній ідеї), обтяженими давньою методологією колекціонерів-аматорів, львівська школа вирізнялася відкритістю, широтою дослідницьких горизонтів, методологічною новизною.

Трагедія Другої Світової війни перервала діяльність старої львівської школи, але спричинилася до того, що її представники, покинувши рідний Львів, роз’їхалися теренами Польщі (збагачуючи в такий спосіб різні академічні та музейні осередки):

— з 1946 р. Вл. Подляха жив і працював у Вроцлавському університеті (створив кафедру; тут з ним працював львів’янин, колишній керівник відділу західноєвропейського живопису Львівської картинної галереї Зб. Горнунг (1903-1981) , який очолив кафедру історії мистецтва Вроцлавського університету, а потім працював також в Торуні13. Також у Вроцлаві на кафедрі історії мистецтва викладала львівівська учениця В. Подляхи — Гелена Блюм, згодом — працівниця Національного музею в Кракові. В Кракові працювала учениця Вл. Подляхи, відома польська дослідниця професор Академії мистецтв Марія Ржепінська (1914-1993), авторка фундаментального дослідження з кольорознавства "Historia koloru w dźiejach malarstwa europejskiego". Інший львівський абсольвент кафедри — Кс. Півоцький після війни працював у Варшаві, в Академії мистецтв та Інституті мистецтв Польської академії наук, згодом — у Познані, досліджував народне мистецтво14.

Відома своїми дослідженнями ватиканських джерел до історії Польщі, абсольвентка історії мистецтва Львівського університету К. Лянцкоронська емігрувала згодом до США. Т. Маньковський (за рекомендацією видатного музейника і вченого С. Лорентца) став директором Музею на Вавелі в Кракові, викладав історію мистецтва Сходу в Ягеллонському університеті; в помешканні Маньковських у Кракові часто бували С. Лорентц, Вл. Татаркевич, Т. Добровольський, а М. Гембарович і Т. Маньковський до кінця життя залишалися близькими друзями. М. Гембарович намагався продовжити традиції в часі коли очолював кафедру історії мистецтва Львівського університету в 1946-1949 рр., але кафедра припинила свою діяльність в 1950 р.

Повертаючись до наукової спадщини М. Гембаровича, треба зазначити, що вже в період 1920-1930-х рр. він сформувався як перспективний медієвіст і дослідник Ренесансу, який опирався, насамперед, на точну і лапідарну методологію історика. Він пояснював свою позицію вченого, який повинен "з манівців історії мистецтва […] вийти на твердий грунт об’єктивної методології та однозначної термінології історії, цієї матері і володарки наук"15.

Після закінчення університету, з 1922 р. М. Гембарович працював у бібліотеці Оссолінських: тут він починав як бібліотекар, відповідальний за колекцію Павліковських (збірка графіки) і як хранитель музею Любомирських. Зокрема, у співпраці із віденським вченим Г. Тітце він опрацював і видав каталог львівської колекції рисунків Альбрехта Дюрера (1929 р.).

До розширення наукової ерудиції вченого спричинилися численні наукові експедиції країнами Європи. Першим було кількамісячне стажування у Римі в 1922 р. За виявленими матеріалами вчений підготував розвідку про польських художників-учнів академії Св. Луки в Римі у ХУІІІ ст. (опублікована в 1925 р.)16. В наступних 1925 — 1930 рр. здійснив наукові поїздки до Італії, Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччини, Чехословаччини та Австрії.

Вже у 1928 р. М. Гембарович представив габілітаційну працю "Początki kultu św. Stanisława i jego średniowieczny zabytek w Szwecji" ( була опублікована в "Roczniku Zakładu Narodowego im. Ossolińskich 1927/28"), і отримав звання доцента. Габілітація відбулася на гуманістичному факультеті Львівського університету Яна-Казимира до неї дослідник виголосив промову на тему: "Zagadnienie indywidualności w sztuce średniowiecznej".

Деякі визначальні принципи своєї наукової роботи М. Гембарович сформулював на початку наукової діяльності, зокрема в рукопису 1925 р. "Історія й історія мистецтва", де писав: "Історія мистецтва як наука не може оперувати самими абстракціями, вона має окреслювати ідеальні поняття у точній відповідності топографічно-хронологічній"17. З таких позицій М. Гембарович входив у деяку суперечність зі своїми наставниками Я. Болозь-Антонєвичем та В. Подляхою, він більше орієнтувався на принципи віденської школи, на метод М. Дворжака18. Саме на 1927-1930-ті роки припадають найважливіші медієвістичні праці вченого: "Zabytki sztuki romańskiej na Śląsku: Architektura i rzeźba na Śląsku do schyłku XIV w". (1934 р.) та 2-й том університетського підручника історії мистецтва, присвяченого мистецтву середньовіччя19. У підходах вченого до підготовки університетського підручника з історії мистецтва М. Гембарович суттєво не погоджувався із науково-популярним стилем викладу (адептом якого був Вл. Татаркевич). М. Гембарович заперечував дослідження твору мистецтва лише з точки зору його художніх вартостей, але послідовно вважав необхідністю розглядати твір мистецтва у контексті історичних передумов, в яких він (твір) постав, називаючи артефакт "документом чи маніфестацією епохи"20.

Обкладинка видання М. Гембаровича "Дослідження з історії художньої культури пізнього Відродження в Польщі"

Окремо варто відзначити тогочасну рецензію М.Гембаровича на 3-томник І.Свєнціцького "Прикраси рукописів Галицької України"21. Серед праць, важливих для українського мистецтвознавства є й невелика розвідка М.Гембаровича "Схід і Захід в польському мистецтві"22. Тут автор зробив влучні спостереження, щодо взаємовпливів між сакральним мистецтвом візантійської і римської традиції: "в монументальному малярстві візантійське мистецтво просувається експансивно в ряді костелів у Польщі (замок на Вавелі, колегіати в Сандомирі і Вислиці, каплиця Св.Трійці в Любліні); …водночас, під впливом заходу йде еволюція візантійсько-руського іконопису — в бік натуралізму, динамізації, драматизації"23.

Одним із блискучих зразків наукової полеміки та сміливості у руйнуванні стереотипів стала стаття М.Гембаровича "Psalterz Florianski. Kilka uwag z powodu nowego wydania zabytku", виданої в 1939 р. на шпальтах "Dawnej Sztuki". Згодом ґрунтовне опрацювання пам’ятки переросло у монографію "Psałterz Floriański i jego geneza", видану в повоєнний час.

На 1939 — 1945 рр. припадає складний період життя й діяльності вченого: радянська, потім — німецька окупація, війна. Зокрема, в 1939 р. радянська влада вводила новий порядок організації роботи бібліотеки Оссолінських: в 1940 р. Оссолінеум було перетворено на Львівську філію Київської бібліотеки академії наук УРСР. При цьому колекції підпадали під реорганізацію, передавалися іншим музеям чи установам. Як хранитель музею Любомирських, М.Гембарович трагічно сприйняв звістку про розформування музею і перерозподіл колекції. В переформатованій бібліотеці М.Гембарович отримав посаду директора Кабінету мистецтв24.

В часі німецької окупації Львова М.Гембарович працював хранителем колекцій Оссолінеума, займався каталогізацією бібліотечних фондів, важкою поточною роботою. В 1946 р. відбувалося і примусове, і добровільне переселення поляків зі Львова. Разом із вимушеними репатріантами "помандрували" й чимало творів мистецтва, як із приватних, так і з публічних колекцій. Згодом, М. Гембаровичу закидали, що за його сприяння частина львівських колекцій Оссолінеуму покинула Львів. Складно зараз стверджувати, як було краще рятувати збірки, і що краще: перенесення частини збірки до Вроцлава, чи імовірна втрата колекції, це сталося, наприклад, із колекціями Харківського музею у часі війни. Незважаючи на пропозицію очолити кафедру історії мистецтва університету у Вроцлаві, М. Гембарович вирішив залишитися у Львові.

Період праці вченого в реаліях УРСР був досить складним. Позицію М. Гембаровича після 1945 р. можна окреслити як своєрідну внутрішню еміграцію у вигляді бойкотування офіційного наукового життя УРСР; він був польським ученим у совєтському Львові (з усіма наслідками такого статусу)25. Спочатку, М. Гембарович був прийнятий на посаду молодшого наукового співробітника до відділу історії мистецтва Інституту суспільних наук АН УРСР, а по його ліквідації — на посаду молодшого наукового співробітника Музею етнографії та художнього промислу (МЕХП) Львівського відділення ІМФЕ ім. М. Рильського АН УРСР. Щойно в 1961 р. вчений пройшов нострифікацію і отримав ступінь кандидата наук на основі попередніх праць. Проте, після видання в Торуні 1962 р. праці "Studia nad dziejami kultury artystycznej pozniego Renesansu w Polsce", вчений був звільнений з Музею етнографії: за публікацію в іншій країні без згоди і відома радянської влади.

Але були і моменти співпраці, фахового обміну думками із частиною українських колег: І. Свєнціцьким, Б. Возницьким, Г. Логвином та ін. Зокрема, в 1958 р. М. Гембарович виголосив реферат про українського музейника, мистецтвознавця І. Свєнціцького; у співавторстві з І. Гургулою та М. Івасютою видав довідник "З історії музею етнографії та художнього промислу АН УРСР". Публікацію М. Гембаровича "Іван Федорів і його діяльність в 1569-1583 роках на тлі епохи" (1969 р.), належно оцінив львівський фахівець з даної проблематики історик-архівіст О.Мацюк.

Вартими уваги є обставини публікації розділу М.Гембаровича про скульптуру ХVІІ-ХVІІІ ст. до 3 тому "Історії українського мистецтва" (1968). До честі колег-музейників із середовища МЕХП, праця вченого з історії скульптури ХVІІ-ХVІІІ ст. отримала схвальні відгуки, але була "розгромлена" київськими рецензентами. Вченому закидали потрактування ним західноукраїнських земель як польських, ігнорування значення української культури і її впливу на розвиток мистецтва в Західній Україні (через примітизоване класове протиставлення пануючої польської шляхти та дискримінованих українських народних мас)26. Підготовлений розділ було відредаговано (без згоди автора) згідно ідеологічних настанов, скорочено майже вдесятеро, перетасовано настільки, що сам автор скаржився колегам у Польщі " …в тому розділі мені належить тільки прізвище і назва"27.

Наступні розвідки вченого були опубліковані вже у Польщі: "Szkice z historii sztuki 17 w." (1966), "Portret XVI-XVIII wieku we Lwowie" (1969)28.

Вже по смерті вченого в 1986 р. була опублікована його фундаментальна праця про іконографію образу Богородиці Покрови в традиції західної та східної церкви29. Це дослідження, побудоване на багатому іконографічному матеріалі з фондів польських та українських музеїв, стало ґрунтовною синтезою з історії сакрального мистецтва Польщі, України, Білорусі, на прикладі аналізу, співставлення й порівняння іконографічного типу Богородиці-Покрови в західному та східному мистецтві. Адже переважна більшість дослідників обмежувалися вивченням іконографії у його латинському чи пост-візантійському варіанті, не розглядаючи конкретний іконографічний мотив у зустрічній перспективі. Дослідник використав величезний масив джерел, які суттєво збагатили дослідницьке "поле" українського мистецтвознавства.

Певним виправданням перед дослідником стало також посмертне виголошення його авторського реферату про львівську скульптуру періоду рококо, згодом опублікованого у часопису "Artium Questiones" Інституту історії мистецтва Познанського університету ім. А. Міцкевича (1986 р.).

За кількістю публікацій науковий доробок М. Гембаровича в 1946-1984 р. складає понад 40 позицій (з них лише 4 вийшли в УРСР, дві в Росії; все решта в Польщі (в т.ч. кілька праць 1980-х рр. — посмертно). Ці цифри є сумним підсумком взаємин між М. Гембаровичем і українською наукою: взаємні упередження, різні погляди на історичне минуле, ідеологічні вимоги до підтвердження наукою панівної класової теорії спричинилися до відсутності діалогу між вченими, затримкою у вивченні багатьох проблемних явищ, спільних для українського і польського мистецтвознавства. Проте, не буде перебільшенням зауважити, що будь-яка наукова праця з історії мистецтва Львова й галицьких земель різних періодів не може оминути науковий доробок М. Гембаровича.

Примітки

1. Дана публікація підготовлена на основі доповіді, виголошення авторкою на  ХХІІ Міжнародному славістичному конгресі у  травні 2013 р. у Львові. Також  з  науковою біографією М.Гембаровича та інших мистецтвознавців, що працювали у Львівському університеті можна ознайомитися у виданні: Encylopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка: в 2 т. Т.1: А-К. – Львів: ЛНУ ім.. Івана Франка, 2011. – 716 с.

2. Найповнішим на сьогодні біо-бібліографічним джерелом про життя і діяльність вченого є монографія М.Матвіюва:  Matwijów  M.  Mieczysław Gębarowicz (1893-1984): uczony I opiekun narоdowych dobr kultury. – Warszawa: DiG. -  2013.

3. Львівський  мистецтвознавчий  осередок (чи школа)  - поняття вже усталене в польській історіографії, але мало артикульоване в українських джерелах.- Див.: Małkiewicz A. “Szkoła krakowska” I “szkoła lwowska” polskiej historii sztuki / Z dziejów polskiej historii sztuk. - Kraków 2005; Piwocki K. Lwowskie środowisko historyków sztuki // Folia Historiae Artium. – Krakow: PAN KTSS, 1967.- S.117-124.

4. Матвіюв М. Польський науковець на совєтській панщині //Критика. – Ч.7-8 (165-166). – 2011. – С.42-45.

5. Mieczysław Gębarowicz. Autobigrafia. Jeden źywot w słuźbie nauki – Доступне з URL:http://www.lwow.com.pl/rocznik/autobiografia.html

6. Matwijów  Maciej,  Mieczysław Gębarowicz (1893-1984): uczony I opiekun naradowych dobr kultury. – Warszawa: DiG. -  2013. - С.19.

7. Małkiewicz A. “Szkoła krakowska” I “szkoła lwowska” polskiej historii sztuki / Z dziejów polskiej historii sztuk. - Kraków 2005; Malkiewicz  A. Historia sztuki na Uniwersytecie Lwowskim  (1893-1939) / Dzieje historii sztuki w Polsce /Prace Komisii Historii Sztuki. – T.25 (Red. Adama S.Łabudy. -  Poznań 1996; Piwocki K. Lwowskie srodowisko historykow sztuki // Folia Historiae Artium. - 1967.- T.4.- S. 117.

8. Микола Голубець: Бібліографічний покажчик /Уклад.: С.П.Костюк; Передм. Т.Стефанишина: НАН України, ЛНБ ім..В.Стефаника. – Львів, 2005. – С.8-11.

9. Matwijów  Maciej,  Mieczysław Gębarowicz (1893-1984): uczony I opiekun naradowych dobr kultury. – Warszawa: DiG. -  2013. - С.26-27

10. там само – с.29

11. там само – с.30; http://www.lwow.com.pl/rocznik/gebarowicz.html

 12. Piwocki K. Lwowskie środowisko historyków sztuki // Folia Historiae Artium. -1967.- T.4, s.119-120

13. Piwocki K. Lwowskie środowisko historyków sztuki // Folia Historiae Artium. – Kraków: KHS IS PAN, 1967.- T.4, s.119-121.

14. Даниною пошани до alma mater  є цитована стаття Кс.Півоцького «Lwowskie środowisko historyków sztuki» .

15. Mieczysław Gębarowicz. Autobigrafia. Jeden źywot w słuźbie nauki – Доступне з URL:http://www.lwow.com.pl/rocznik/autobiografia.html

16. Matwijów  Maciej,  Mieczysław Gębarowicz (1893-1984): uczony I opiekun naradowych dobr kultury. – Warszawa: DiG. -  2013. - С.49.

17. Там само с.50

18. Matwijów  Maciej,  Mieczysław Gębarowicz (1893-1984): uczony I opiekun naradowych dobr kultury. – Warszawa: DiG. -  2013. - С.86

19. M. Gębarowicz: Sztuka średniowieczna. W: Historia sztuki, t. 2, Lwów 1934, s. 446, nlb. 2, il., bibliogr., objaśnienia wyrazów technicznych. 

20. Матвіюв – С. 87

21. I. Swjencicki: Prykrasy rukopisiw halyćkoj Ukrajiny. – Т. l—3. Żowkwa 1922—1923; rec. M. Gębarowicza // Kwartalnik Historyczny.- R. 37, 1923, s. 429—438, odb. 

22. M. Gębarowicz. Wschód I Zachód w sztuce polskiej. – Lwów, 1935.

23. Там само.

24. атобіографія

25. Матвіюв М. Польський науковець на совєтській панщині //Критика. – Ч.7-8 (165-166). – 2011. – С.42-45;

26. Там само.- С.43.

27. Там само. – С.43

28. M. Gębarowicz: Portret XVI—XVIII wieku we Lwowie. Wrocław 1969, Portret XVI—XVII w. na tle przemian społeczno-kulturalnych. Źródła — geneza — rozwój. Sprawozd. z Posiedzeń Komisji Nauk. Oddz. PAN w Krakowie T. 11/12, 1967 (1968), s. 733—735. – Видання про львівський портрет  стало своєрідною відповіддю вченого на  одноіменну виставку 1967 р. у Львові, підготовлену працівниками ЛКГ.- Львівський портрет ХУІ-ХУІІІ ст. (Каталог виставки. Вст. сл. В.Овсійчук). – Львів, 1967.

29. Gębarowicz M. Mater Misericordiae, Pokrow, Pokrowa w sztuce i legendzie środkowowschodniej Europy.- Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk-Łódź: Zakł. Nar. im.Ossolińskich, Wyd. PAN, 1986. – T.XXXVIII (Studia z historii sztuki).-209 с., ілл.