Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ Використання єврейських громадських споруд у Києві

13 серпня 2016

Останніми роками актуальним для євреїв України є питання реституції, тобто повернення відібраної раніше єврейської суспільної власності.

Президентським указом 1992 р. було повернуто окремі культові споруди, але загалом велика кількість об’єктів, створених єврейським коштом і для єврейських потреб, досі перебуває у випадковому користуванні, подекуди навіть приватизується. Варто зробити хоча б побіжний огляд того, як свого часу вилучалися радянськими органами та передавалися новим господарям синагоги й молитовні, єврейські навчальні та благодійні споруди.
Націоналізовану та відібрану у єврейських громад власність можна підрозділити на такі категорії:а) Вилучені об’єкти, що використовувалися в інтересах єврейської людності, але не за попереднім призначенням.
До таких споруд можна віднести окремі синагоги, що перетворилися на робітничі клуби для трудящих євреїв. Протиставлення “позитивних” євреїв, котрі обстоювали використання синагоги як клубу, “негативним” — прихильникам старої релігії розпочалося ще на початку 1920-х рр. Приміром, у 1924 р. загальноміська єврейська робітнича конференція, збудивши питання про закриття хоральної синагоги, схвалила таку декларацію, надруковану в пресі:
“Широкие еврейские трудящиеся массы, получившие, благодаря победе Октябрьской революции, возможность строить свою новую жизнь, втянуться в государственное и культурное строительство нашего социалистического отечества, не могут соответствующим образом удовлетворить свои культурные потребности ввиду отсутствия помещения для рабочего еврейского клуба в Киеве. Из-за большого жилищного кризиса единственный имеющийся в Киеве еврейский рабочий клуб должен ютиться в частном доме, в квартире из нескольких маленьких комнат. Все попытки в течение двух лет получить другое помещение не дали результатов.
Для того, чтобы удовлетворить все наши культурные потребности и перестроить наш быт, мы нуждаемся в культурном центре, который мог бы перевоспитать нас, наших жен и детей.
Единственным помещением, которое по своему размеру и местоположению могло бы удовлетворить эти потребности, является хоральная синагога им.Бродского.
На протяжении многих десятков лет эта синагога распространяла религиозную отраву среди еврейских трудящихся, затемняя их классовое самосознание и отвлекая их внимание от непосредственной борьбы против эксплоатации.
Эта синагога, которая носит имя одого из крупнейших российских капиталистов и банкиров, является лучшим доказательством того тесного союза, какой существует между религией и капиталом.
Наше революционное сознание не может мириться с тем, чтобы в центре города находилось здание, которое удовлетворяет религиозные потребности нескольких десятков нэпманов, в то время, как 12-тысячная еврейская рабочая масса Киева нуждается в помещении для клуба.
Киевская общегородская еврейская рабочая конференция, на основании многочисленных резолюций и наказов, которые были вынесены на различных рабочих собраниях, а также принимая во внимание наказ многотысячной массы еврейских кустарей-одиночек, обращается кГубисполкому и ВУЦИКу с настоятельной просьбой разрешить превратить хоральную синагогу Бродского в Центральный рабочий клуб”.
На підставі подібних аргументів Хоральна синагога (нині вул. Шота Руставелі, 13) у вересні 1926 р. таки перетворилася на центральний клуб євреїв-кустарів “Дер Штерн” (Зірка). За даними довідника “Уся Київщина” на 1928 рік, клуб об’єднував 700 осіб, юнацька секція – 150 членів. При клубі діяли літературний гурток мовою їдиш, кілька драмгуртків: два єврейських (“Колбой” і “Анхо”), російський і український. Тут же містилися політшкола, військово-санітарний гурток, школа крою і шиття. Клуб мав у своєму розпорядженні бібліотеку-читальню, кіноустановку. Щоб підірвати релігійну свідомість відвідувачів, для проведення культурно-масової роботи єврейською мовою була обрана субота, російською й українською — неділя.
Ще раніше, у лютому 1925 р., на Деміївці колишню синагогу Боришпольського (тепер проспект 40-річчя Жовтня, 22) було перетворено на районний клуб кустарів-одинаків “Дер Емес” (Правда). У квітні 1929 р. клуб робітників-кустарів Петрівки (Подолу) отримав приміщення синагоги на вул. Щекавицькій, 29.
До цієї ж категорії об’єктів можна віднести й колишню Талмуд-Тору по вул. Костянтинівській, 37. Замість єврейського початкового навчального закладу з релігійним нахилом тут було влаштовано трудову школу з єврейською (ідиш) мовою навчання.
Слід відзначити, що вже у 1940-х рр. жодний з перелічених об’єктів взагалі не мав ніякого відношення до єврейських потреб.
б) Вилучені об’єкти, що використовувалися відповідно до первісного профілю, але не у суто єврейських інтересах.
Тут перш за все мають бути згадані медичні заклади. Одразу після остаточного встановлення радянської влади з відома єврейської громади було вилучено великий комплекс Київської єврейської лікарні (вул. Багговутівська, 1). Її зрештою перетворили на Обласну лікарню. Синагогу на терені лікарні було закрито. Так само поступили і з благодійним комплексом Зайцевих (вул. Фрунзе, 61-63), заснованим єврейськими філантропами Й. І М.Зайцевими. Хоч на початку 1920-х рр. цей заклад отримав значну допомогу “Джойнта”, але зрештою влада зробила його медичним об’єктом загального користування, теж закривши невелику єврейську молитовню у складі комплексу.
Колишнє Єврейське початкове училище з ремісним відділенням (вул. Горького, 69, нині корпус Інституту електрозварювання ім. Є.О.Патона) після революції стало школою фабрично-заводського навчання. Школа містилася тут до початку війни; їй було присвоєне ім’я Михайла Ратманського — київського єврея-комсомольця, одного з тих, хто загинув під час придушення селянського виступу біля Трипілля у 1919 р.
Певною мірою до цього підрозділу потрапляють житлові споруди, які належали єврейським закладам і прибутки з яких йшли на утримання цих закладів (приміром, прибутковий будинок єврейської лікарні по вул. Шота Руставелі, 15-а). Подібні споруди просто перетворювали на комунальне житло. Так само вчиняли з тими житловими будинками, де раніше пристосовувалися приміщення під юдейські молитовні (з 1929 р. використання з релігійною метою пристосованого житла взагалі було заборонене).
в) Вилучені об’єкти, що використовувалися довільно.
У ряді випадків радянські чиновники взагалі не переймалися питанням якогось узгодження попередньої та нової функції вилученого майна. Її майбутнє використання диктувалося нагальною потребою. Наприклад, колишню Галицьку синагогу (вона ж “Бейс-Яків”, вул. Жилянська, 97) було перетворено на їдальню робітників заводу “Транссигнал”, Купецьку синагогу (нинішня “Кінопанорама” по вул. Шота Руставелі, 19) – на спортзал, молитовню “Тальнер” та Нижній Солом’янці взагалі зруйнували під приводом розширення вокзалу.
Всі перелічені споруди конфісковувалися протягом 1930– 1931 рр. Тоді влада вже не церемонилася із громадськістю. Але дещо раніше доводилося дотримуватися “політесів”. Так сталося у 1925 р., коли місцева влада претендувала на двоповерховий будинок єврейської лазні по вул. Ярославській, 55. Парафіяни синагог Подолу з цього приводу написали скаргу до Ради національних меншин:
“ЖАЛОБА
Подотдел мелких предприятий Коммунального Хозяйства предложил заведывающему Еврейской ритуальной баней “МИКВОЙ”, находящейся на Подоле, по Ярославской ул. д. № 55, сдать Комхозу (по Подотделу мелких предприятий) в течение двух дней указанную “Микву” со всем ее инвентарем и имуществом.
Это распоряжение Комхоза самым решительным образом нарушает нашу свободу совести, а также нарушает ст.2 Декрета об отделении церкви от государства и ст.2 Инструкции Н.К.Ю. о применении указанного Декрета. Ибо указанная ритуальная баня-“Миква”, построенная еще свыше сорока лет тому назад на средства добровольных жертвователей, является единственной “Миквой” на Подоле и имеет огромное значение в религиозной жизни подольских евреев.
А потому мы, представители подольских религиозных общин, в районе которых находится указанная “Миква”, просим Вас оградить нашу свободу совести, предоставленную нам Конституцией У.С.С.Р., и не допустить нарушения закона”.
Київському комгоспу довелося запевняти Раднацмен у тому, що без цієї лазні як комунального закладу трудящі Подолу аж ніяк не проживуть. Вилучення відбулося. Але після цього приміщення лазні було перетворене… на деревообробне підприємство (нині — комерційний торговельний заклад).
На закінчення можна додати, що практику довільного використання відібраного громадського майна режим культивував і у подальші роки. Чи не останній приклад цього – доля будинку контори Лук’янівського єврейського кладовища (вул. Мельникова, 44). У 1960-х рр. кладовище було ліквідоване, а колишня контора нині використовується як спортивна база.

Джерело