Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ Формальна процедура закриття синагог в Україні (кінець 1920-х – початок 1930-х рр.)

15 серпня 2016

Від початку 1920-х рр. атеїстична держава поступово посилювала тиск на релігійні заклади в УСРР. Для радянських органів у цей час було важливо, так би мовити, зберегти декорум, себто продемонструвати удавану турботу про забезпечення прав віруючих.

У декреті тимчасового робітничо-селянського уряду України “Об отделении церкви от государства и школы от церкви”, оприлюдненому у січні 1919 р., зокрема, говорилося: “Свободное исполнение религиозных обрядов обеспечивается постольку, поскольку они не нарушают общественного порядка и не сопровождаются посягательствами на право граждан Советской Республики… Все имущества существующих на Украине церковных и религиозных обществ объявляются народным достоянием. Здания и предметы, предназначенные исключительно для богослужебных целей, отдаются, по особым постановлениям местной власти или центральной государственной власти, в безвозмездное пользование соответственных религиозных обществ” [1]. Отже, закриття молитовного закладу означало не “відбирання” його (бо де-юре усі культові споруди вже були відібрані у державну власність), а припинення дії угоди між релігійною громадою та місцевим органом влади (зокрема, для Києва – комунальним відділом при міській раді). Але для остаточного затвердження такої акції її належало погодити із Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК), який до 1934 р. працював у Харкові.
Процедура звичайно проходила у такий спосіб. Спочатку президія міської ради (як правило, за поданням якоїсь комуністичної громадської організації чи трудового колективу) приймала рішення про закриття молитовного будинку. Далі це рішення, за субординацією, погоджувалося з виконкомом окружної ради, а адміністративний відділ окрвиконкому надсилав його для розгляду ВУЦВК, котрий приймав відповідну постанову. Виконавча влада в особі інспектури культів Наркомату внутрішніх справ (НКВС) УСРР спостерігала за додержанням встановлених правил у справі ліквідації молитовні. У разі надходження якихось скарг від віруючих саме адмінвідділ НКВС повідомляв їх про наслідки.
Аби досягнути мети, державні урядовці прагнули, з одного боку, знайти підстави для розривання орендних угод із віруючими, а з іншого боку, зробити вигляд, ніби це було здійснено “на прохання трудящих”. Для того існувала низка відпрацьованих прийомів:
1) Молитовний будинок можна було закрити, якщо на це погоджувалася більшість членів релігійної громади. Щодо єврейських культових закладів місцеві органи тлумачили це у такий спосіб: враховували на користь закриття голоси взагалі будь-яких євреїв – мешканців даної місцевості, аби тільки їх було більше, ніж прихильників молитовні. При цьому від релігійної громади вимагали списки з іменами, адресами й підписами тих, хто виступив на її захист, а кількість опонентів могли підрахувати просто за протоколом відповідних зборів.
2) Бралися до уваги твердження певних ініціативних груп, що громадянам конкретної місцевості для задоволення їхніх культурно-освітніх чи виробничих потреб конче необхідне саме приміщення даної молитовні (звичайно, ретельним аналізом таких тверджень влада не займалася). Тоді виступи за збереження культового будинку тлумачилися як порушення прав більшості трудящих.
3) Доводилося, що у достатній близькості від того релігійного закладу, що закривається, ще існує один чи кілька інших, де віруючі можуть задовольнити свої потреби. Аналіз того, чи фізично здатна молитовня, яка залишилася, вмістити розширену громаду, зазвичай не проводився.
4) Визнаючи права віруючих на користування певним молитовним будинком, влада позбавляла їх приміщення через “непереборні обставини” – коли будівля потрапляла під знесення внаслідок реконструкції місцевості, розширення шляхів тощо.
Проілюструвати дію цих прийомів можна на конкретних прикладах з київської практики. Приміром, ухвала президії Київської міськради від 27.08.1926 р. щодо відомої Хоральної синагоги по вулиці Борохова (нині Шота Руставелі), 13, звучала таким чином (орфографію оригіналу збережено):
“Слухали: Про закриття хоральної синагоги, що на вул. Борохова, 13 (т. Гулько).
Ухвалили: 1) Беручи до уваги клопотання єврейських робiтникiв та кустарiв м. Київа про передачу їм для користування пiд клуб хоральної синагоги, зважаючи також на низку постанов конференцiй єврейського робiтництва й кустарiв, на постанови робiтникiв пiдприємств м. Київа, а також беручи на увагу, що хоральна синагога обслуговує невелику кiлькiсть громадян, що поруч з хоральною синагогою є купецька синагога, що в Київі нема помешкання, якого можна було б вiдвести пiд клуб для єврейських робiтникiв i кустарiв, — прохання єврейських робiтникiв i кустарiв задовольнити.
2) Договiр з релегiйною громадою Хоральної синагоги розiрвати.
3) Кол. Хоральну синагогу передати в користування пiд клуб єврейським трудящим-робiтникам i кустарям.
4) Постанову цю надiслати до ВУЦВК’у на затвердження.
5) Доручити Адмiнвiддiловi оформити цю справу” [2].
1 вересня того ж року цю ухвалу підтримав окрвиконком, і одразу по тому окружна спілка кустарів, що складалася переважно із більшовізованих євреїв, силою захопила приміщення синагоги. Це трапилося якраз напередодні низки осінніх юдейських свят. Представники релігійної громади надіслали до Харкова телеграму із мотивованим протестом. Проте 22 вересня 1926 р. ВУЦВК прийняв із цього приводу остаточну постанову:
“Поскiльки Київська хоральна синагога, яку збудовано лише 27 рокiв тому, не має абсолютно нiякого iсторичного значiння i поскiльки за старих часiв зазначеною синагогою виключно користувалася заможня частина єврейської людности, а вiруючi єврейськi маси нею зовсiм не користувалися; далi, взявши на увагу, що єврейськi трудящi маси, в кiлькостi 6.000 чол., органiзацiйним шляхом звернулися до Київської Мiськради та Київського Окрвиконкому i прохали передати їм зазначену синагогу для культосвiтнiх потреб, бо в м. Київi бiльш пiдхожого помешкання немає, затвердити постанову Київської Мiськради та Окрвиконкому, щодо вилучення єврейської хоральної синагоги з вiдання релiгiйної громади та передачi цiєї синагоги органiзованому єврейському робiтництву та кустарям для культурно-освiтнiх потреб” [3].
Названі ВУЦВКом цифри (6000 чол.) були відверто взяті “зі стелі”. Це стає ясним хоча б з того, що 24 вересня того ж року газета “Киевский пролетарий” повідомила: “На заседании Президиума ВУЦИК’а явилась делегация 20000 киевских кустарей, ходатайствовавшая о передаче под клуб для кустарей киевской хоральной синагоги, построенной миллионером Бродским”. Як бачимо, кількісний показник не мав значення. Все одно релігійна громада не мала змоги перевірити, скільки саме кустарів вимагали закриття синагоги.
Через три роки та ж доля спіткала й нині діючу синагогу на вул. Щекавицькій, 29. 8 квітня 1929 р. Петрівський (Подільський) райкуст, себто районний відділ Київської окружної спілки кустарів та ремісників-одинаків, звернувся до міськради із заявою. У ній йшлося про те, що клуб кустарів Петрівського району й досі не має підхожого приміщення для своїх 12 гуртків та політшколи і що, нібито, “на Петрівці є щось 30 синагог, які зовсім пустують”. З огляду на це, прохачі наполягали на передачі у розпорядження клубу будівлі синагоги. “Цю вимогу, – підкреслювалося у заяві, – було прийнято на районних конференціях Райкусту, пленумах активу, звітних та виборчих зборах до міськради 1929 року. Цього ж вимагають і робітничі підприємства та артілі Петрівського району” [4].
Президія Київської міськради навіть не вважала за потрібне з’ясувати думку прихожан синагоги. Буквально того ж дня вона прийняла таку ухвалу: “Зважаючи на численні резолюції районових конференцій Райкусту, Пленумів активу, звітних та виборчих зборів кустарів, а також заяву з підписами до 2-х тис. кустарів з вимогою перетворити синагогу Розенберга на клюб та беручи до уваги, що на Петрівці є щось з 30 синагог, з яких більшість пустують у той час, коли клубна робота серед кустарів поставлена незадовільно через брак відповідного приміщення, – визнати за потрібне закрити синагогу Розенберга та приміщення її відвести під клюб кустарів Петрівського району” [5]. 12 квітня цю постанову затвердив окружний виконком.
Численних віруючих було, таким чином, просто поставлено перед сумним фактом. Вони спробували звернутися по допомогу до найвищої інстанції – Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету (ВУЦВК). На додаток до їх листа було подано 24 сторінки, геть усі вкриті прізвищами, іменами, адресами [6]. Це були списки 956 членів громади, які підтримували прохання залишити синагогу в їхньому розпорядженні. Робітники й службовці, кустарі й домашні господарки, інваліди війни і праці не побоялися виступити фактично проти “генеральної лінії” тогочасного керівництва, на захист своєї свободи совісті. Та всі зусилля були марними. Адже “чисельна перевага” – 2000 підписів – була на боці кустарів. Ці підписи збирали у кампанійський спосіб по трудових колективах усього Подолу. Тож ВУЦВК, нехтуючи думкою сотень громадян, затвердив рішення про закриття синагоги.
Просто-таки до шахрайського пересмикування цифр вдалися державні органи у справі закриття синагоги “Бейс-Яків” (або “Галицької”, по колишньому Скомороському провулку, 7, біля нинішньої пл.  Перемоги). Її громада налічувала близько 750 віруючих. На її приміщення зазіхали розташовані поруч Головні електричні майстерні (ГЕМ) Південно-Західної залізниці. Увесь склад громади виступив проти. Але працівники ГЕМ наполягали, що нібито “це приміщення конче потрібно для поширення майстерень”. Місцева адміністрація послалася на двоє загальних зборів колективу майстерень (1 травня та 12 грудня 1929 р.), де були присутні відповідно 655 та 320 осіб. Хоча вдалося отримати лише 78 підписів за закриття синагоги, але Київський окружний виконком шляхом простого додавання кількості присутніх на обох зборах дійшов висновку, буцімто передачу будинку синагоги майстерням підтримали 975 чоловік [7]. На цій підставі матеріали про закриття синагоги були передані до ВУЦВК, який 14 вересня 1930 р. постановив “Закрити… синагогу Бейс-Яків у м. Києві по Скоморошському провулку № 7, використавши її приміщення для поширення електротехнічної майстерні” [8]. Керівники ГЕМ, які ще недавно запевняли владні органи у гострій необхідності нових виробничих приміщень, перетворили відібраний будинок… на їдальню.
Громада “Бейс-Яків” мусила скористатися і без того переповненою молитовнею “Тальнер” на Нижній Солом’янці (нині – територія ТЕЦ-3, будівля не збереглася). Але буквально за лічені місяці було знищено і її. Місцева влада констатувала у листі до Центрального адміністративного управління НКВС:
“Адмінсекція Київської міськради, надсилаючи матеріял про зачинення спеціяльної синагоги “ТАЛЬНЕРА, що міститься на Вокзальній вул. № 17 — доповідує, що ця синагога обслуговувала 3 основних релігійних громади, що цього року під час реєстрації об’єдналися в одну релігійну громаду. Поступово, в міру зачинення синагог, до цієї синагоги приєдналося 3 синагоги й, нарешті, жовтня місяця ц. р. з зачиненої синагоги “Бейс-Яков” (передано майстерням ГЕМ) релігійна громада кількість до 750 віруючих (склалася теж із 3-х громад) також влилася до синагоги “Тальнера”.
Усього спеціальних синагог у Києві 8 і не спеціальних — 4, так що справа про зачинення синагоги на Вокзальній вул. № 17 стоїть надзвичайно гостро, але залишити її на території нового вокзалу, що захоплює площу вшир і вдовж, аж за межі цієї синагоги — не можна.
Тому Адмінсекція Міськради вважає за доцільне підтримати перед ВУЦВК’ом клопотання Дирекції ПЗЗ про зачинення вищезазначеної синагоги” [9].
Питання про те, де мають молитися віруючі зачиненої синагоги, навіть не збуджувалося. Взагалі, на початку 1930-х рр. влада дедалі менше церемонилася із релігійними громадами – як єврейськими, так і будь-якими іншими.
Сваволя радянських органів щодо віруючих спостерігалася, звичайно, не лише у Києві. Приміром, 30 січня 1930 р. інспектор культів НКВС повідомляв секретаріат Президії ВУЦВК: “Трудяще єврейське населення м. Конотопа порушило справу про закриття 1-ої синагоги та використання її приміщення під клюб євреїв. За закриття голосувало 700 та підписалося 1009 осіб із загальної кількості виборців 2613 осіб. Молитовень цього культу всього 4, віруючих при яких рахується 426 осіб, з закриттям цієї синагоги віруючі зможуть задовольнити свої рельпотреби в останніх 3-х синагогах” [10]. Але у березні того ж року віруючі громади у листі на ім’я генерального прокурора спростовували наведені інспектором відомості: “1)… В Конотопе было 4 синагоги, с которых 1 закрыто в 1928 г., 1 привокзальная пошла под отчуждение, и если отберут и третью, оставив нас лишь при одной вместимости до 300 челов., а у нас имеются заявления молящихся евреев своеручными подписями 865 челов., лишат нас об исполнении религиозных обрядов и треб. 2) Имеется правительственное распоряжение, что подписи на отобрание церквей должны быть исключительно молящих и посещающих ее, а в Конотопе подписи взяты не у молящих и не у посещающих ее” [11]. Чи треба казати, що до цих резонів ніхто не прислухався.
Про відверте перекручування влади з очевидністю свідчать документи щодо закриття релігійних будинків у м. Кременчуці. 17 квітня 1929 р. у листі адмінвідділу НКВС до секретаріату Президії ВУЦВК щодо передачі місцевої Хоральної синагоги під Будинок Червоної армії говорилося: “За закриття хоральної синагоги винесено постанови в час передвиборчої кампанії до міськради на 24 виборчих участках в загальній кількості 8127 осіб. Рівнозначно за закриття синагоги і використання помешкання для культосвітніх потреб зібрано 7107 підписів робітників та службовців 63 підприємств м. Кременчука” [12]. Того ж дня той самий адмінвідділ писав до того ж секретаріату про передачу у Кременчуці кафедрального собору під Будинок фізичної культури, і в цьому листі теж говорилося про підписи 8127 виборців і 7107 робітників та службовців [13]. Цілком ясно, що всі ці “підписанти” не мали жодного відношення ні до громади синагоги, ні до громади собору.
Зрештою, наведені приклади свідчать, що нехтування законністю та елементарними правами людини, яке дедалі більше відчувалося в усіх сферах суспільного життя СРСР від кінця 1920-х рр., красномовно проявилося й у ставленні до юдейської релігії.

Література
1. Узаконения и распоряжения Рабоче-Крестьянского Правительства Украины за 1919 год. – Харьков, 1923. – С. 39, 40.
2. Державний архів міста Києва (ДАМК). – Ф. Р-1. – Оп. 1. – Спр. 308. – Арк. 2, 3.
3. Там само. – Арк. 13.
4. ДАМК. – Ф. Р-1. – Оп. 1. – Спр. 1378. – Арк. 4.
5. Там само. – Арк. 3.
6. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 1114. – Арк. 220–232.
7. ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 3. – Спр. 1939. – Арк. 62, 63.
8. ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 25. – Арк. 87.
9. ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 3. – Спр. 1939. – Арк. 95.
10. ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 3. – Спр. 1940. – Арк. 1.
11. Там само. – Арк. 18.
12. ЦДАВО України. – Ф. 5. – Оп. 3. – Спр. 1114. – Арк. 71.
13. Там само. Арк. 77.

Джерело